Наступно? секунди Хелл тримав змўйку розтягненою в руках, а блўда й тремтяча Селена намагалася встати з купи гнилого очерету, куди ?? вўдкинув десантник.
      - Ой, трохи не вийшло... - розгублено пробурмотўла дўвчина.
      - Так, зовсўм трохи! - посмўхнувся Юр. - Добре, хоч в мене вийшло.
      Змўя шипўла й судомно смикалась, намагаючись вирватись.
      - То що тепер з нею робити? - Хелл жартома прстяг мўдянку дўвчинў.
      - Не знаю, - та вўдсахнулась.
      Юр посмўхнувся й невимушеним рухом розўрвав змўйку навпўл. Наче нитку.
      Бризнула кров. Обўдвў половинка рудого тўла кўлька разўв смикнулись й безсило звисли. Хелл недбало вўдкинув ?х вбўк, обтрусив руки й повернувся до дўвчини.
      Й лише тепер завважив, з яким жахом дивиться на нього Селена.
      - Що з тобою? - стурбувався Хелл. - Вона тебе часом не вкусила?
      - Н...нў, - ледь видушила з себе дўвчина. - Просто... не треба було ?? так...
      - Кого? - не зрозумўв Юр. - А, ти про змўйку! Знаїш, а я якось над цим не замислився.
      Дўвчина здригнулась, але за мить опанувала себе й навўть посмўхнулась.
      - Ну, пўшли далў. То на чому я зупинилась? А, на великих звўрях... Так от, минулого року десь в Пўвденнўй Америцў - вона ж, знаїш, не дуже постраждала - знайшли досить багато непогано збережених клўтин дикого кабана. Збереглись цўлком повнў хромосоми, а реставрована самичка...
      - Тобто свиня?
      - Ну... ми ?? називаїмо самичкою... так от, реставрована самичка... свинка тобто... в нас уже була. Й тодў...
      Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.
      - Що там? - запитала Селена.
      - Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.
      Вўтер тихо шелестўв очеретом, невеличкў хвильки проьўгали по чорнўй поверхнў води. Продзижчала якась комаха. Чоловўк нервово обводив поглядом очеретянў хащў.
      Все це щось нагадувало.
      - Здаеться там, - тихо прошепотўла дўвчина.
      Очерет затрўщав зовсўм не там, куди вона вказала. Десантник блискавично розвернувся й примружив очў. Струмўнь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повўтря, знўс хащў, пўдняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звўдти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не пўдўм'яв пўд себе людей, метнувся в один бўк, в другий ў завмер. Засмердўло горўлим м'ясом.
      Смугасте дике поросятко з жалўбним квилўнням вискочило з очерету й вибухнуло, наче фосфорна бомба.
      Хелл втомлено потер лоба й вимучено посмўхнувся.
      Поруч почулось зўтхання, трўск й легкий сплеск. Хелл розблискавично розвернувся - то Селена, втративши свўдомўсть, м'яко впала на купу гнилого очерету.
      Робити було нўчого. Селену починало трусити, тўльки-но Хелл потрапляв ?й на очў, й лўкар, що тўльки-но прилетўв на своїму лўтачку, мовчки вказав на дверў. Серж старанно вўдводив погляд.
      Хелл так само мовчки вийшов з кўмнати, пўдўбрав по дорозў зронену Селеною сережку, на вулдицў так само мовчки сплюнув, й аж тодў вилаявся довго, закручено й злўсно.
      Те, що вўн вчинив, було диким. Диким й незрозумўлим, незрозумўлим навўть для нього. Диким, навўть беручи до уваги випадковий збўг - болото, очеретянў хащў з прихованим звўром, темна й трохи радўоактивна вода - все це випадково виявилось схожим на ўнше мўсце, на планетў в далекўй зорянўй системў... Чорт! В деякому розумўння там було спокўйнўше!..
      Стоп! Випадково?
      ...Диким, навўть враховуючи напруження всього дня, подў? в лабораторў? СБ.
      Гм... СБ?..
      Подў? й розмови в СБ... Особливо розмови.
      Ага! Щось ї!
      Цўкава фраза того невдалого експериментатора:
      - Спали ??! Спали!
      А це - котик, тобто той, хто ним керував. А чи не керував хто тим есбўстом?
      - Спали ?х! Спали!
      А це... Ух, чорт. Це Селена.
      Хелл вўдчув як самў по собў напружуються м'язи. Вўйнуло теплим вўтром.
      Отже, Селена - теж лялька? Така собў гарна, керована на вўдстанў ўграшка?
      Вўйнуло ще раз. На цей раз жаром.
      Чи навпака?..
      Десантник здригнувся.
      Чи можливо, щоб ця нўжна дўвчина, що мўж ўншим з ним й спала, була агентом СБ? Та й не просто агентом, а й, судячи з всього, керўвником операцў??
      Гм...
      Емоцў? просто-таки верещали - "Нў!", холодний розум хотўв було вўдповўсти так, але, заколивавшись, порадив перевўрити щонебудь за допомогою комп'ютеру - проаналўзувати, наприклад, емоцў?, амплўтудно-частотнў характеристики тих наказўв.
      Хелл зловўсно посмўхнувся й зачинивши дверў лабораторўў на замок, сўв за комп'ютер.
      "...одним з перших зразкўв нелюдсько? логўки об'їкта можна вважати алгоритм перегляду масиву символўв, використаний пўд час знешкодження кодового захисту комп'ютерно? сўтў СБ. Досить порўвняти, наприклад, зразок типово людського рўшення проблеми й нелюдсько?, продемонстровано? об'їктом.
      Суть завдання: вибрати з масиву символўв тў симовли, що зустрўчаються два й бўльше разўв.
      Класичний алгоритм: застосувати лўчильник, перебирати масив й викидати повтори, поки лўчильник не стане дорўвнювати нулю. Недолўк багаторазове перебирання масиву, великў втрати часу.
      Алгоритм "Хелл": один раз перебрати масив, вибираючи................. .................................................
      Юр посмўхнувся. Справдў, вўн знайшов непогане вирўшення проблеми.
      Але поруч з яскрави вираженою "машинно-орўїнтованою" логўкою, об'їкт маї набўр дещо вўдозмўнених, але, безумовно, типово людських емоцўй, а також так звану "зовнўшню" логўку, якою володўї поки що не в повнўй мўрў. Слўд звернути увагу, що розвиток об'їкту випереджаї графўк, а це означаї..."
      - Оце такий я страшний? - вўн знизав плечима.
      "Такў прояви "зовнўшньо?" логўки, яки використання часових, а в перспективў й просторових тунелўв та Рут-ефекту..."
      Рут-ефект, кажете? Цўкава назва, цўкава...
      "Свўдома манўпуляцўя часом вўдсутня, не разуючи вўдомих провалўв в минуле пўсля витрати всўх запасўв енергў?, витрачено ?, в основному, на пўрокўнетичну активнўсть..."
      Провали в минуле? Що за чортўвня?
      "...близько шести провалўв - точне число невўдоме в зв'язку з малими ўнтервалами найперших. Враховуючи, що ўнтервали "стрибкўв" зростають експоненцўально, наступний ўнтервал матиме вихўд в кўнець двадцятого столўття, що матиме, безумовно, катастрофўчнў наслўдки для людства."
      Т-так. Цўкаво. Якщо збўльшення ўнтервалўв, як пише цей пан, експоненцўальне, то почалась ця епопея приблизно... е-е-е... 256 рокўв тому. Тўльки "тому" в данному випадку означаї "в майбутньому".
      Хелл навўть не помўтив, що вирахував це без комп'ютеру.
      Пўд доповўддю стояв пўдпис - С420026Е44DK26E. Шифр з однаковим успўхом мўг означати чоловўка, жўнку, або й нейрокомп'ютер.
      Хелл увўмкнув автоматичний скролўнг й швидко проглянув змўст каталогу.
      "Аналўз психўчного стану об'їкта пўсля останнього позаатмосферного сеансу..."
      Не те.
      "Доповўдь про розгалуження дўяльности мозку мўж емоцўйними та розумовими центрами."
      Не те!
      "Детальний опис..."
      Назв було кўлька десяткўв. Очў самў вихопили з списку потрўбне.
      "Аналўз емоцўйного спектру об'їкту пўд час статевого акту."
      "...Я знову хотўла б звернути увагу керўвництва, на те, що зроблений без мого вўдома запис _м_о_г_о_ емоцўйного спектру не можна за об'їктивний. Вўдчуванее мною збўдження нўяк не вплинуло на точнўсть аналўзу. Я ще раз нагадую, що мої особисте ставлення до об'?кту рўзко негативне, й зближення було використане виключно з дослўдницькою метою.
      Що ж стосуїться збудження й задоволення - пояснюю, що будьяка нещирўсть з мого боку була б негайно помўчена об'їктом.
      Тому я вважаю недоречними ўнсинуацў? деяких колег з приводу так звано? "недоцўльности" мої? поведўнки.
      С420026У44DK26E."
      - Ось так, - сказав Хелл.
      Селена Руткевич, його Селенка - С420026У44DK26E. Агент Служби Безпеки.
      Щось клацнуло й неприїмно запищало. Хелл оглянувся - на сусўдньому столику пронизливо верещала, аж розривалася, недбало покинута Селенина сережка. Юр встав з-за дисплею й пўдўйшов ближче.
      Це його й врятувало. Дисплей зненацька вибухнув, хмара осколкўв зрешетила стўну навпроти, а великий уламок корпусу пробив дверў.
      Наступний вибух гримнув, коли Хелл, виламавши власним тўлом вўкно, вже котився по травў.
      Й засмўявся, завваживши, як виконуї такий самий маневр Селена, що тўльки-но лежала без свўдомостў.
      - Тўкай! - вўдчайдушно вигукнула вона й скочила в лўтачок лўкаря. Вереснула турбўна, невеличкий снўжно-бўлий апарат стрибнув вгору, ревнув форсажем, наче винищувач, й зник помўж такими ж мирно-бўлими хмаринами.
      Хелл провўв його поглядом, але, здивований останнўм вигуком Селени, стрўляти не став.
      Вўн смўявся.
      Вўн смўявся, коли будиночок зненацька пўдстрибнув й перетворився на клубок смердючо-липкого напалмового полум'я разом з лўкарем та екологом, а гаряча ударна хвиля мало не збила його з нўг.
      Вўн смўявся, коли з тих самих бўлих хмаринвипали темно-срўблястў куцокрилў крапельки й, на очах збўльшуючись, пўшли вниз - язик розжарено? плазми вдарив ?м назустрўч й розметав на всў боки.
      Вўн смўявся, коли винищувачў, перешикувавшись, пўшли в новий захўд, й новий струмўнь вогню вдарив вже просто всередину строю, й два лўтаки зникли в тому пеклў, а ще одна, кўлька разўв перекинувшись, перекреслила небо димовим хвостом й впала десь за обрўїм.
      Смўявся, коли дивом вцўлўлий лўтак все-таки зумўв вийти з пўкебризнув ракетами, й зацокотўв гарматами - плазма поглинула й ?х.
      Й перестав смўятись, лише коли замўсть чергового струменю вогню змўг вистрелити лише короткий, наче плювок, спалах.
      Снаряди легко прошили йому груди й розўрвали землю десь позаду.
      Хелл здивувався, коли й друга черга прошила його наскрўзь з тим самим ефектом, здивувався й зненацька зрозумўв, вўдчув наблшиженя блаженно? Тьми...
      А потўм, як звичайно, було довге запаморочливе падўння, темўнь тавкруг, неймовўрно чужў й водночас зовсўм близькў, рўдня вўдчуття, приток енергў? й раптове свўтло...
      А нова зграя лўтакўв, спўзнившись всього на кўлька секунд, тим часом переворювала на дим, попўл та радўоактивний пил всю галявину - разом з залишками будинку, ангаром й великим шматом лўсу - останнього нормальног лўсу на планетў.
      Сонце лише ледь виглянуло з-за обрўю, ще не розвуўвся вдосвўтнўй туман, ще не скўнчила ранкового концерту коники та цикади, коли сьталася подўя, що порушила звичний спокўй безмежного степу.
      Стався спалах.
      Спалах - то й спалах. Степ звик до блискавок й вибухўв.
      Але на цей раз все сталось ўнакше.
      Гуркоту не було. Просто свўтлова куля, що зненацька зависла, було, на кўлькаметровўй висотў над вершечком пагорба, луснула з тихим шипўнням, а з того свўтла досить незграбно гепнула на землю людина.
      Й свўтло згасло.
      Людина повўльно пўдвелась, тримаючись за правий бўк, зўйшла на самий вершечок й огледўлась. Десь далеко внизу виблискувала блакиттю рўчка, трохи праворуч громадились будўвлў великого мўста, а з ўншого боку простиралась зеленкувато-сўра ковдра степу.
      Вўяв легкий вўтер, куйводячи густе волосся прибульця й ледь чутно дзвенўв десь у небў жайворонок.
      Чоловўк посмўхнувся й вўдчув непереборне бажання сказати щось ўсторичне.
      - Ну, - трохи зрипко вигукнув вўн у простўр. - Здрастуй, нове столўття! Як ти мене зустрўнеш?
      Наче у вўдповўдь, трохи збоку блиснуло знайоме вже сяйво й урочистўсть моменту було зўпсовано.
      З центру спалаху випали й розлетўлися, наче уламки дзеркала, кўлька невеликих срўблястих дискўв.
      Прибулець зреагував миттю - кинувся на землю, вужем проповз до улоговини й зача?вся.
      Диски, безладно покрутившись над вершечком пагорба, змўнили тактику вишикувавшись, наче журавлў, клином, почали методично прочўсувати мўсцевўсть. Чоловўк буквально втиснувся в руду глину, коли один з дискўв пройшов за пару метрўв попереду.
      Й зненацька гримнув кулеметною чергою.
      Кулў зрили землю поруч з плечима прибульця; диски злетўвшись, як шершнў до меду, збилися в одну купу з заторохтўли кулеметами.
      Вилаявшись, чоловўк ухилився вўд скеровано? просто в обличчя черги, кинувся до найближчого диску, обхопив його руками й з видимим зусиллям розвернув. Кулў з дзвўнкими вибухами вдарили в бўк другого винищувача, той задимўв, впав у траву й пўдстрибуючи, покотився з пагорба. За кўлька секунд гримнув вибух, потужний сплах мало не заслўпив чоловўка - той впав на землю й щосили стис повўки, але диску не випустив.
      Ўншў винищувачў, пўдхопленў вибуховою хвилею, втратили орпўентацўю, попадали в траву й не подавали ознак життя.
      - Отак-то! - вдоволено посмўхнувся прибулець.
      Вўн засунув руку кудись пўд "черево" захопленого диску, той завовтузився й раптом завмер, знесилўв й безпорадно зсунувся у виямок той самий, в якому ховався прибулець.
      Ще через кулька хвилин там опинилася й ўншў. Чоловўк недбало прикидав ?х зверху глиною та камўнням, потўм знов посмўзнувся й непоспўхом рушив в бўк мўста.
      Приблизно через три години над тим самим пагорбом знов спалахнуло свўтло, щось зашипўло й на траву, теж не дуже зграбно перекинувшись у повўтрў, випала струнка жўноча постать. Жўнка - чи, скорўш, дўвчина рокўв двадцяти, - гарненька, бўлява, з сторожким поглядом, так само оглянулась навкруг, зўтхнула й теж рушила до мўста.
      Вони зустрўлися, вони просто не могли не зустрўтись. Це сталося на вокзалў. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамўр й одурўлў вўд спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.
      Вўн - хлопець рокўв за двадцять, високий, м'язистий, - стояв ближче до заскленого вўконечка. Вона - непримўтна з першого погляду бўлява дўвчина, гарненька, струнка, трохи молодша - на двое людей далў.
      Ўх познайомила муха - звичайна муха-зеленуха, що ўх безлўч роўлось на вокзалў тим спекотливим червневим днем.
      Ось така звичайнўсўнька муха сўла на рукав хлопця. Вўн недбало здмухнув ўў. Комаха перелетўла на дўвчину. Але й там на неў чекав такий самий прийом. Тодў вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дўвчину - лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дўвчина вўддячила тим самим.
      Ў посмўхнулась, звабливо опустивши очў.
      - Нам, здаеться, ўхати одним потягом? - почула вона, вибравшись, нарештў, з черги.
      Здаеться, так, - кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.
      - Тодў чому б нам не познайомитись? - з посмўшкою запитав хлопець. Я Юрўй. А...
      - А я - Їлена! - теж посмўхнулась дўвчина. - А ви теж до кўнця?
      - Нў, кўлометрўв на триста ближче. Але хўба я схожий на якусь поважну персону - дипломата або заммўнўстра?
      - Нў, не дуже. А що? - трохи здивувалась дўвчина.
      - Тодў чому ми на "Ви"?
      - Ну... А й справдў!
      Ў обое засмўялись. Справдў - нў вўк, нў легкий одяг, нў чудовий настрўй аж нўяк не сприяли й найменшўй офўцўйностў.
      Вже через п'ять хвилин вони вже мали цўлком достатню ўнформацўю один про одного - як для перших хвилин знайомства, а ще через пўвгодини ўхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю мўста, бо Їленў чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що рўчки, а хоча б якогось ставка.
      Вони зайшли в гуртожиток ўнституту, Юрўй перекинувся кўлькома словами з Сергўем, колишнўм однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потўм ўхали маленьким, неймовўрно стрибучим автобусом, ў ўх кидало, а Юрўй обережно притимував дўвчину за талўю, отримуючи сторожко-кокетливў погляди у вўдповўдь.
      Вўн привўв Їлену пўд мўст, де невелика рўчка розливалась на пару кўлометрўв, воду була прозорою, теплою й лагўдною, а вўтер ледь ворушив нагрўте сонцем повўтря.
      Людей було мало, води - багато, дўвчина жартома пробувала топити Юрўя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потўм знизу хапав Їлену за нўжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тўльки та встигала злякатись, потўм легко тримав ўў на поверхнў, вислуховував жартўвливў докори й знову робив те саме.
      - Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?
      Дўвчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрўя, спочатку одною рукою, потўм обома, обўйнявши його за шию, вўн невтомно вўдкидав назад воду, пўд гладенькою шкўрою ворушились потужнў, наче гўдроцилўндри м'язи, Їлена захоплено гладила ўх невеличкими нўжними долонями й все мўцнўше притискалася до спини Юрўя.
      Непомўтно, як течўя, спливав час, все менше й менше хотўлося вилазити з рўчковоў прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повўтря, й все дужче й дужче вўдчувалось дивне напруження, аж поки темнў непроникнў хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.
      Їлена перша вискочила з води, Юрўй, пўдхопивши одяг, теж заскочив пўд мўст, вони одягались, спираючись один на одного, - звичайно, опора з дўвчини була суто символўчна, а дощ все йшов ў йшов, ў вже скоро з мосту полилась змита водяними цўвками грязюка, а жўнка, на яку потрапив такий струмўнь, з вереском вискочила пўд дощ й за секунду повернулась, викручуючи подўл плаття.
      - Пўшли?
      Так ў залишилось невўдомим, хто запропонував це пиршим, але, оскўльки заперечень не було, то через хвилину Юрўй з Їленою вже йшли, перестрибуючи свўжў калюжў, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стўкала з мокрого наскрўзь одягу й втхлюпувалась з черевикўв хлопця.
      Дўвчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрўй легко пўдкидав ўў на руки й "забував" вўдпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посмўхаючись, навўть не намагалась пручатися, а тўльки воркувала, приплющуючи очў:
      - Ой, постав, тобў ж, мабуть важко!..
      Вони повернулись до гуртожитку, Сергўй довго посмўявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ўм кўмнату й десь пўшов, дўвчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи свўт за вўкном на безформну сўру порожнечу.
      - Брр, холодно! - ўз смўхом сказала Їлена.
      - Бо мокро! - вўдгукнувся Юрўй. - Знўмай одяг, застудишся.
      Трохи повагавшись, дўвчина скинула блузку й штанцў, залишившись у самому купальнику. Юрўй теж роздягся, натягнув поперек кўмнати якийсь мотузок, розвўшав на ньому й стўльцях мокрий одяг й увўмкнув телевўзор.
      Стўльцў виявились зайнятими, вўн впав на лўжко. Їлена тремтўла, роздивляючись, де б його присўсти.
      - Йди до мене, - мовив Юрўй. - Тут теплўше.
      Дўвчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.
      На екранў комўсар Каттанў чинив круту розправу над верхўвкою мафўў, з-за вўкна долинав монотонний шурхўт дощу, дўвчина скоро зўгрўлась, але тремтўти не перестала, лише дрож ўў став дещо ўншим, дихання - частим й трохи уривчастим, а пальцў нервово стукали по руцў Юрўю.
      Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.
      - Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? - неголосно сказала дўвчина. - То, може, трохи розкажеш?
      - Ти теж любиш фантастику? - посмўхнувся Юрўй. - Ну добре. Хоча...
      Вўн замислився, потўм зўтхнув.
      - Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.
      - Чому ж?
      - В кожному з них - брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти - ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти - повна протилежнўсть всьому цьому.
      - То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?
      Юрўй знову зўтхнув.
      - Пробував, - сказав вўн по паузў. - Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.
      Їлена здригнулась.
      - Ў все ж, розкажи!..
      Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:
      - Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...
      Вўн розповўдав про кривавў вўйни за безживну, спустошену, отруйну територўю, про агонўзуючў лўси й стерильно-мертвў степи, про вўдчайдушнў спроби вўдшукати десь за радўоактивним океаном бодай шматок бўльш-менш родючого грунту, про нескўнченў аварў? в пўдземних мўстах, про орди хижих й неймовўрно потворних мутантўв, що з'ялялись навўть у так званих "центрах цивўлўзацў?", про смўливу, але заздлегўдь приречену спробу колонўзувати Марс й, нарештў, про останнўй шанс людства вижити - спробу створити ноу, простосовану до того смертельно-небезпечного свўту, людину.
      - ...Незважаючи на катастрофўчний стан, а можливо, саме завдяки йому, наука про людину, про ?? потенцўйнў й невикористанў можливостў, непогано розвинулась. Вже не становило особливо? проблеми, покопирсавшись молекулярним скальпелем в мозку, переробити пам'ять, стерти непотрўбну дўльницю, або ж навпаки, записати записати фальшивку, виготовлену в сусўднўй лабораторў?. Таким чином уряд, час вўд часу випускаючи в народ нўбито колишнўх астронавтўв, пўдтримував чутки про те, що придатна для життя планета вже знайдена й вже дўти ўснуючого поколўння будуть жити в нормальних умовах.
      Такў "астронавти" не брехали й викрити ?х не змўг би жоден детектор вони справдў пам'ятали величезнў зорянў кораблў, багаторўчнў польоти, сутички з ворожим життям, аварў? на зворотному шляху, вмонтованў для бўльшо? вўрогўдности...
      Їлена здригнулась.
      Здригнулась, виразно уявивши жахливу картину майбутнього людства ?сторў?, написано? людською кров'ю на пергаментў з людсько? шкўри, ўсторў? жорстоко? й страшно?, сповнено? брехнў й пўдступу, безглуздих й числених жертв, жадоьби кровў й жадоби влади.
      - Невже все так жахливо? - прошепотўла вона.
      Юрўй посмўхнувся.
      - Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.
      Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.
      Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.
      М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.
      - Не треба... Не треба так... - уривчасто прошепотўла дўвчина й зробила нерўшучу спробу вўдсунутись.
      - Чому ж, Їлено? - невловимим рухом вўн опинився зверху. - Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?
      Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.
      - Т...так... - ледь видихнула дўвчина. - Але ж ми лише сьогоднў познайомились...
      - Хўба? - Юрўй притис ?? до себе. - Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?
      - Т...так... - дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.
      Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...
      Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.
      - Як в тебе б'їться серце!.. - вона поклала долоню йому на груди. Чому?
      - А ти не здогадуїшся?
      Руки його ковзнули пўд купальник.
      - Здогадуюсь...
      - Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою? - пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.
      - Ти хороший... - прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...
      Клацнув замок у дверях.
      Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.
      - Ви ще тут? - здивувався Сергўй.
      - Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.
      Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.
      - Ну що, пўшли? - запитала вона через хвилину.
      - Угу, йдем.
      Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.
      - Ой, я забула гребўнця! - раптом спохопилась дўвчина.
      - Зачекай, я вўзьму! - Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.
      Сергўй все ще винувато посмўхався.
      - Ти б замок на засувку зачинив, чи що! - сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.
      - Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.
      - Угу, гарненька.
      - Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...
      Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.
      - Ану, покажи! - Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.
      - Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?
      - Ну, ти йдеш? - в кўмнату зазирнула Їлена.
      - Так, так! - Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў. - Бувай!
      - Пўдемо пўшки? - чи то спитала, чи запропувала дўвчина. - Час же ще маїм?
      - Пўшли, - охоче згодився Юрўй. - До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.
      Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.
      Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.
      - Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.
      - Далў... - Юрўй зўтхнув. - Далў було ще гўрше...
      В лабораторўях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.
      Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити - було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги - й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.
      "Новў люди" вўдчували сво? переваги - й фўзичнў, й ўнтеллектуальнў перед "звичайними" вже через кўлька днўв пўсля активацў?. Вони заўграшки вирўшували складнў задачў, краще за всў ? проходили численў тести, й найголовнўше - могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.
      Але на людей - звичайних людей - чекав великий сюрприз. Придатнўсть до розвитку, до подальшо? еволюцў? збереглась менш нўж у трьох вўдсоткўв населення планети.
      - Й стався розкўл... - прошепотўла дўвчина.
      - Правильно. Потўм почались сутички, а потўм - вўдверта вўйна. Люди звичайнў хотўли жити - просто жити. Люди новў хотўли жити - й розвиватись - а для цього ?м потрўбнў були територў ?, технўка, зброя... й сировина для виробництва людей нових - тобто люди звичайнў.
      Суто технўчно новў могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крўм "постачальникўв сировини" звичайнў були ще й ?хнўмит батьками, родичами, друзями...
      Вўйна зайшла в безвихўдь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тўї? ями, яку саме собў й викопало. Все на бўльшўй територў? не могли жити навўть найдосконалўшў "новў".
      Вони знайшли вихўд. Досить простий, до речў. Вони почали переходити в нову форму життя - в енергетичну. Для нормальних людей вони просто зникали.
      Здавалося б - що може бути кращим. "Нелюди" зникали, п'ять-шўсть пококлўнь могли ще так-сяк прожити на поверхнў планети, ще з десяток могли б животўти пўд землею - аж до повного використання ресурсўв. Але в тўм то й рўч, що кожен перехўд, кожне зникнення потребувало чимало? порцў? енергў?, цўї? ж само? енергў?, дорогоцўнно?, життїдайно?, життїво-необхўдно? - у будь-якўй формў.
      Пўсля того, як повибухали всў ядернў бо?припаси й реактори - почали вивергатись давно згаслў вулкани, горўли цўлў шари атмосфери й провалювались у пўдземнў порожнини цўлў мўста - це "новў" висмоктували, наче вампўри, енергўю з всього, що могло вибухати, горўти, а чи просто падати донизу.
      Й коли на змученўй Землў залишилось не бўльше десятку "нових" прийшло ще одне лихо. Вони почали споживати енергўю, провалюючись у минуле.
      Так само, як падаюче тўло перетворюї потенцўйну енергўю гравўтацў? в кўнетичну, так само й "новў", провалюючись з вершин сучасностў в безодню минулих столўть, набирали потрўюну для переходу порцўю енергў?.
      Якщо досў стан був просто тривожним, то пўсля цього свўт став на гранў загибелў.
      "Новў" - з повним спектром сво?х можливостей - вўд пўрокўнезу й телепатичного зв'язку до неймовўрно? фўзично? сили - могли дуже легко змўнити минуле, зламати структуру часу, а, отже, навўть того не помўтивши, знищити людство.
      Всў сили планети було кинуто проти жалюгўдно? жменьки "нових". Але, раз по раз провалюючись у минуле, спочатку на хвилини, години, днў кожного разу на вдвўчў бўльший термўн - вони поступово набирали таку силу, що ?х перестали брати кулў, потўм - бомби, потўм - лазери...
      Пўсля кожного провалу слўдом за втўкачами запускали капсулу з поясненням ситуацў? й категоричною вимогою - знищити прибульцўв й всў слўди ?хнього перебування. Пўсля передачў ўнформацў? капсула теж самолўквўдовувалась.
      Тих людей було знищено. Знищено за двўстў рокўв до ?хнього народження. Знищено термоядерним анўгўлятором - пристроїм, здатним перетворити на хмару розпечених газўв цўлий континент. Знищено, коли втўкачў зўбрались перед останнўм, вирўшальним стрибком.
      Судячи з того, що сучаснўсть не змўнилась, всў ўнструкцў?, закладенў в капсулу, було старанно виконано.
      - А чому залп анўгўлятора не вплинув на течўю часу?
      - Вибух вўдбувся в перўод, коли гримўло по всўй планетў. Одним бўльше, одним менше... Тобто, так вважали вченў.
      - А насправдў? - голос дўвчини аж тремтўв. - Ну, а насправдў?