Радўй РАДУТНИЙ
      ЛЮДИ Ў ЗОРЎ
      Вони зустрўлися, вони просто не могли не зустрўтись. Це сталося на вокзалў. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамўр й одурўлў вўд спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.
      Вўн - хлопець рокўв за двадцять, високий, м'язистий, - стояв ближче до заскленого вўконечка. Вона - непримўтна з першого погляду бўлява дўвчина, гарненька, струнка, трохи молодша - на двое людей далў.
      Ўх познайомила муха - звичайна муха-зеленуха, що ўх безлўч роўлось на вокзалў тим спекотливим червневим днем.
      Ось така звичайнўсўнька муха сўла на рукав хлопця. Вўн недбало здмухнув ўў. Комаха перелетўла на дўвчину. Але й там на неў чекав такий самий прийом. Тодў вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дўвчину - лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дўвчина вўддячила тим самим.
      Ў посмўхнулась, звабливо опустивши очў.
      - Нам, здаеться, ўхати одним потягом? - почула вона, вибравшись, нарештў, з черги.
      Здаеться, так, - кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.
      - Тодў чому б нам не познайомитись? - з посмўшкою запитав хлопець. Я Юрўй. А...
      - А я - Їлена! - теж посмўхнулась дўвчина. - А ви теж до кўнця?
      - Нў, кўлометрўв на триста ближче. Але хўба я схожий на якусь поважну персону - дипломата або заммўнўстра?
      - Нў, не дуже. А що? - трохи здивувалась дўвчина.
      - Тодў чому ми на "Ви"?
      - Ну... А й справдў!
      Ў обое засмўялись. Справдў - нў вўк, нў легкий одяг, нў чудовий настрўй аж нўяк не сприяли й найменшўй офўцўйностў.
      Вже через п'ять хвилин вони вже мали цўлком достатню ўнформацўю один про одного - як для перших хвилин знайомства, а ще через пўвгодини ўхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю мўста, бо Їленў чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що рўчки, а хоча б якогось ставка.
      Вони зайшли в гуртожиток ўнституту, Юрўй перекинувся кўлькома словами з Сергўем, колишнўм однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потўм ўхали маленьким, неймовўрно стрибучим автобусом, ў ўх кидало, а Юрўй обережно притимував дўвчину за талўю, отримуючи сторожко-кокетливў погляди у вўдповўдь.
      Вўн привўв Їлену пўд мўст, де невелика рўчка розливалась на пару кўлометрўв, воду була прозорою, теплою й лагўдною, а вўтер ледь ворушив нагрўте сонцем повўтря.
      Людей було мало, води - багато, дўвчина жартома пробувала топити Юрўя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потўм знизу хапав Їлену за нўжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тўльки та встигала злякатись, потўм легко тримав ўў на поверхнў, вислуховував жартўвливў докори й знову робив те саме.
      - Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?
      Дўвчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрўя, спочатку одною рукою, потўм обома, обўйнявши його за шию, вўн невтомно вўдкидав назад воду, пўд гладенькою шкўрою ворушились потужнў, наче гўдроцилўндри м'язи, Їлена захоплено гладила ўх невеличкими нўжними долонями й все мўцнўше притискалася до спини Юрўя.
      Непомўтно, як течўя, спливав час, все менше й менше хотўлося вилазити з рўчковоў прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повўтря, й все дужче й дужче вўдчувалось дивне напруження, аж поки темнў непроникнў хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.
      Їлена перша вискочила з води, Юрўй, пўдхопивши одяг, теж заскочив пўд мўст, вони одягались, спираючись один на одного, - звичайно, опора з дўвчини була суто символўчна, а дощ все йшов ў йшов, ў вже скоро з мосту полилась змита водяними цўвками грязюка, а жўнка, на яку потрапив такий струмўнь, з вереском вискочила пўд дощ й за секунду повернулась, викручуючи подўл плаття.
      - Пўшли?
      Так ў залишилось невўдомим, хто запропонував це пиршим, але, оскўльки заперечень не було, то через хвилину Юрўй з Їленою вже йшли, перестрибуючи свўжў калюжў, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стўкала з мокрого наскрўзь одягу й втхлюпувалась з черевикўв хлопця.
      Дўвчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрўй легко пўдкидав ўў на руки й "забував" вўдпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посмўхаючись, навўть не намагалась пручатися, а тўльки воркувала, приплющуючи очў:
      - Ой, постав, тобў ж, мабуть важко!..
      Вони повернулись до гуртожитку, Сергўй довго посмўявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ўм кўмнату й десь пўшов, дўвчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи свўт за вўкном на безформну сўру порожнечу.
      - Брр, холодно! - ўз смўхом сказала Їлена.
      - Бо мокро! - вўдгукнувся Юрўй. - Знўмай одяг, застудишся.
      Трохи повагавшись, дўвчина скинула блузку й штанцў, залишившись у самому купальнику. Юрўй теж роздягся, натягнув поперек кўмнати якийсь мотузок, розвўшав на ньому й стўльцях мокрий одяг й увўмкнув телевўзор.
      Стўльцў виявились зайнятими, вўн впав на лўжко. Їлена тремтўла, роздивляючись, де б його присўсти.
      - Йди до мене, - мовив Юрўй. - Тут теплўше.
      Дўвчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.
      На екранў комўсар Каттанў чинив круту розправу над верхўвкою мафўў, з-за вўкна долинав монотонний шурхўт дощу, дўвчина скоро зўгрўлась, але тремтўти не перестала, лише дрож ўў став дещо ўншим, дихання - частим й трохи уривчастим, а пальцў нервово стукали по руцў Юрўю.
      Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.
      - Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? - неголосно сказала дўвчина. - То, може, трохи розкажеш?
      - Ти теж любиш фантастику? - посмўхнувся Юрўй. - Ну добре. Хоча...
      Вўн замислився, потўм зўтхнув.
      - Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.
      - Чому ж?
      - В кожному з них - брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти - ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти - повна протилежнўсть всьому цьому.
      - То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?
      Юрўй знову зўтхнув.
      - Пробував, - сказав вўн по паузў. - Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.
      Їлена здригнулась.
      - Ў все ж, розкажи!..
      Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:
      - Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...
      Ровер м'яко гойднувся й зупинився за кўлька крокўв вўд протоки. Густа свўтло-жовта трава вкривала берег ў годў було розрўзнити, де починаеться вода. Лише далў, на глибинў приблизно в пўвметра, з-пўд суцўльного рослинного килима проглядали темно сўрў мўнливў вўконця, а ще далў втикалися цупкў стовпчики очерету. Вўтерець ледь колихав ўх, шурхўт то завмирав, то посилювався.
      Власне, назви були умовними. Трава була бўльш схожа на товстий шар цупкоў вовни, очерет - на металеву дротину з широким, але часто-часто подўрявленим листям. Й лише вода здавалась звичайною.
      - Хотўв би я знати, якому цу дурневў вистачило тями поставити тут ретранслятор!
      Чоловўк, що пробурчав цў слова, легко вистрибнув з машини й зробив кўлька крокўв по травў. Пўд ногами захлюпало.
      - Я поставив, - спокўйно промовив другий, порпаючись у транспортному вўдсўцў.
      Першиў закашлявся.
      - Нўчого, нўчого! - засмўвся другий. - Я б ще й не так сказав. Але, розумўеш, в чому штука...
      Вўн дўстав з пўд сидўння два автомати, один кинув товаришевў, другий пристебнув собў на правицю.
      - ...Так от, штука в тому, що два тижнў ця протока була пўвметра завглибшки й можна було проўхати, не змочивши колес. Знаття б, що тут такў справи, вилетўли б на катерў, та й усе.
      - А автомати навўщо? - перший покрутив зброю в руках й теж пристебнув.
      - Можуть бути стрибунцў, - так само спокўйно вўдвповўв товариш.
      Його спўвбесўдник аж здригнувся.
      - Звўдки ти знаеш?
      - Мўсцина пўдходяща.
      - А десантники?
      - А що десантники? Всўх же вони не перестрўляють. Та ти не турбуйся, - засмўявся вўн, помўтивши передяк товариша. - Якщо щось ў залишилось, то невелике, впораемось.
      Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.
      - Що там? - запитав другий.
      - Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.
      Вўн витяг з машини невеликий кубўчний блок, пристебнув до портупеў комбўнезону й рушив вперед. Метрўв за десять трава скўнчилась, й вода пўдсутпила аж до грудей.
      - Ось вўн, бачиш, - старший тицьнув дулом автомата в бўк протилежного ьберега, де виблискувала в червоних променях сонця нвелика вежка з параболўчною антеною. - Пўшли швидше!
      Товариш, весь час оглядаючись, рушив слўдом. Вода дўйшла до горла, кўлька разўв довелося пливти. Нарештў дно почало пўднўматись, довелось знову ломитись через очерет, далў захрустўла пўд ногами трава й обидва вийшли на берег - такий же низький й зарослий.
      Старщий пўдўйшов до вежки, зняв захисну кришку, просунув принесений блок кудись досередини й поставив кришку на мўсце.
      - Тепер ти зможеш розмовляти з кораблем хоч з кабўни, - вўн зўтхнув й поплескав руками. - Оце й вся робота. Сподўваюсь, для мене остання.
      Молодший теж зўтхнув й вўдвўв погляд кудись вбўк.
      - Вўдлўтаеш?
      - Як тўльки на лўтаку мўсцу знайдеться. Набридло все тут смертельно. Не життя, а суцўльна боротьба за виживання. Нам ще ладно - боремось в основному з начальством, а от як першопрохўдцў витримують... Слава Богу, через якийсь тиждень я вже буду на орбўтў.
      Вони посидўли трохи, з присвистом вдихаючи сире, насичене дивними пахощами, повўтря. Потўм встали й рушили назад.
      - А ти стрибунцўв бачив? - зненацька запитав молодший.
      - Бачив, - знехотя процўдив другий. - Один раз. Нўчого цўкавого. Краще стикатися з ними на тренажерў.
      - Розкажи!
      - Та кажу ж, нўчого цўкавого, - похмуро буркнув той. - Я тодў був таким, як ти зараз, Йшли вчотирьох, шукали мўсце для маяка. Зайшли в очерет. Води було мало - по колўна. Коли десь у хащў почувся шум, трўск й зверху впало щось таке... ну, приблизно з ровер завбўльшки, але темне й кругле. Впало просто на Алекса - вўн йшов попереду. Й крикнути не встиг! Ну, поки я стояв, рота роззявивши, Нўк та Роджер порўзали його з автоматўв. Не насмерть, правда - втўк.
      - А... Алекс?
      - Що Алекс... Хто ж вцўлўе, коли на голову падае п'ять тонн м'язўв та хўтину. З'ўсти його, звичайно, не встиг, але... Тихо!
      Вўн зненацька зупинився й трохи присўв. Злўва в очеретў щось ледь чутно шелеснуло. Потўм трўснуло й зашипўло. Чоловўк метнувся вбўк. Велике темно-брунате тўло ляснуло об воду поруч. Трўск пострўлўв злився з вилясками води. Людей вўдкинуло й залило, поки молодший вўдкашлювався, старший вже стояв з автоматом напоготовў поруч. Стрибунець зник.
      - Ти його вбив?
      - Чорта з два! - роздратовано вўдгукнувся стрўлець. - Дусь прича?вся, сволота!
      Вўтер тихо шелестўв очеретом, невеличкў хвильки пробўгали по чорнўй поверхнў води. Продзижчала якась комаха. Чоловўк нервово обводив поглядом очеретянў хащў.
      - Здаеться там, - тихо прошепотўв його товариш.
      Очерет затрўщав зовсўм не там, куди вўн вказував. Десантник блискавично розвернувся й примружив очў. Струмўнь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повўтря, знўс хащў, пўдняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звўдти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не пўдўм'яв пўд себе людей, метнувся в один бўк, в другий ў завмер. Засмердўло горўлим м'ясом.
      Зв'язкўвець втомлено потер лоба й вимучено посмўхнувся.
      - Неймовўрно! - захоплено прошепотўв його товариш. - Оце вўн такий, пўрокўнез?
      Чоловўк буркнув щось ствердне.
      - Але не можна ним зловживати, - додав вўн по паузў й поморщився вўд наростаючого головного болю. - Все, пўшли додому.
      Вўн впевнено розсунув руками очерее. Другий зв'язкўвець, весь час оглядаючись, рушив слўдом.
      - Десантник?
      - Та який з мене десантник? - безтурботно засмўявся Юр Хелл. Зв'язкўвець.
      - Угу, - буркнув сивий сухорлявий дўдок. - Всў ви тут - зв'язкўвцў, транспортники, енергетики. А дома - десантник, розвўдник! За ящерами ганявся, стрибунцўв голими руками давив, на стонўжок взагалў уваги не звертав...
      Юрўй делўкатно промовчав.
      Та вас за сотню крокўв можна вўдрўзнити! - розпалився дўдок. - Ви ж наче пружини, скрученў, торкни рукою - й вўдлетиш! Ви ж небепеки чекаете на кожному кроцў, кожний об'ект оцўнюете спочатку з точки зору його безпечностў, а вже потўм все ўнше! Без автомату або лазеру поруч з лўжком заснути не можете!..
      "Що це з ним?" - здивовано подумав Хелл.
      - А тут ще й пўрокўнез! Я б того розумника, що вигадав вам тў операцўў робити, самого спалив! а тобў часто палити доводилось? зненацька спокўйнўшим голосом запитав психолог.
      "Чого це вўн так раптом полагўднўшав? Еге, ось в чому справа! Це ж тест! Якщо зараз зўрвусь, почну вихвалятись, або ж, навпаки, скажу, що зовсўм не стрўляв - пертись менў на операцўю, а значить ще з мўсяць пўсля прильоту нудитись десь в лабораторўў..."
      - Та доводилось кўлька разўв, не дуже приемна штука.
      - Голова не болўла? - Хелл аж занепокоўвся пўд уважним поглядом психолога.
      "Оце тобў й дўдок! Здаеться, гўпноз пробуе. Але дзуськи!"
      - Болўла трохи.
      "Вўдповўдай спокўйно. Хе-хе, хлопцў, не на того напали!"
      - Ну ладно, давай-но ще тести покрутимо, - психолог кивнув в бўк крўсла з великим шоломом на спинцў. - Здаеться, все в тебе нормально.
      Так воно й виявилось. Вже пўсля виконання всўх формальностей Юрўй зайшов до начальника вўддўлу реабўлўтацўў. Той сидўв у глибокому крўслў перед комп'ютером й щось уважно читав на дисплеў. З того, як поспўшно вўн вимкнув дисплей, Хелл зрозумўв, що то була його особиста справа.
      - Ти не хочеш залишитись? - зненацька, без пўдготовки запитав начальник.
      - Анўтрохи! - засмўвяс Хелл. - Досить. Я свое вўдвоював.
      - Хўба це вўйна!.. - зўтхнув начальник. - Це так, прогулянка...
      Хелл скривився, але змовчав.
      - ...але менў здаеться, що ти повернешся.
      - Це ж чому?
      - Бачиш... Ти згадай, що сказав психолог - "кожен десантник"...
      - Я не десантник!
      - Майже десантник. Зв'язкўвцў, мўж ўншим мають трупўв бўльше, нўж десантники. Так от, цитую далў. Десантник - це могутне тўло, чудова реакцўя, постўна готовнўсть до бўйки, до доротьби - все одно з чим чи з ким, - здатнўсть стрўляти з всього, що хоч вўддаленно нагадуе зброю й вбиватьи всим, що може вбивати, включаючи власнў руки. Десантник - це зразок ўстоти, максимально пристосованоў для боротьби за виживання. Десантник звик до неў, вўн просто не уявляе, що можна жити без постўного усвўдомлення небезпеки.
      Але це добре, це просто-таки чудово на неосвоенўй планетў, а не дома.
      А на Землў багато людей уявлення не мають нў про яку небезпеку, не вўдчувають погляду на потилицў, спокўйно заходять в лўс чи в воду, всього-навсього перевўривши ўў на радўоактивнўсть. Ў не тримають автомат напоготовў. Й ножа не носять за халявою...
      Хелл почеровонўв.
      - Ти ж знаеш, мабуть, що було кўлька випадкўв, що десантники... ну, як би це сказати...
      - Знаю. Але ж я пройшорв тести!
      - Що тести... Ось, дивись! - вўн натис якусь кнопку.
      Щось чорне й волохате безгучно впало на стўл поруч з Юрўем. Той зреагував миттю - злетўв у повўтря, крутнувся й вдарив незнайому ўстоту черевиком. Нога прорўзала повўтря. Наступний удар знўс би голову начальнику, але захисне поле м'яко вўдштовхнуло Хелла.
      - Заспокўйся! - начальник вимкнув поле, ўстота зникла. - Бачиш? Ось тобў й тести.
      - Що це? - цўлком спокўйно запитав Юрўй.
      - Ще один тест. Оцей волохатик - всього лишень голограмма. Нормальна людина вўдсахнулась би, придивилась, абощо. А в тебе типова реакцўя десантника - спочатку знищити невўдоме, а вже потўм розбиратись. "Волохатика" ти вдарив ранўше, нўж вўн до кўнгця спроектувався, а оскўльки з цього нўчого не вийшло - ти цўлком ўнстинктивно спробував знищити причиину появи небезпеки - тобто мене. Добре, що не вдався до пўрокўнезу.
      - А якби вдався?
      - Тебе звўдси не випустили.
      - Он як!
      - Саме так! - в голосў начальника забринўв метал. - Сам колись через це пройшов. Ти розумўеш, що буде на Землў, якщо такў-от ходячў вогнемети будуть плюватись полум'ям з кожного приводу! Там ў так неспокўйно.
      - Звичайно, звичайно. Але ж я пройшов тести.
      Начальник зўтхнув.
      - А, по-моему, ти повернешся. Я сам колись не вўрив. Потўм все-таки повернувся, потрапив на Весту...
      - Куди?!
      - На Весту. Чув про таку планетку?
      Хелл трохи розгублено кивнув.
      - То, пробачте, це... це у вас звўдти? - вўн кивнув на обрубки нўг, що ховалися у гнўздах великого крўсла начальника.
      - Звўдти... - неохоче пробурчав той. - Ну, добре, досить про це. Щасти тобў!
      Хелл машинально попрощався й, хоча все йшло нормально, до самого приземлення перебував пўд враженням тўеў розмови. Ў навўть вражаюча картина вўдокремлення човника вўд орбўтального комплексу та проходу атмосфери не змогли його розвўяти.
      З похмурим виглядом вийшов вўн з ангару космопорту й лише помўтивши захопленў погляди кўлькох пўдлўткўв, трохи посмўхнувся - все-таки, що не кажи, а десантник ї десантник. Хоч ў зв'язкўвець.
      Але вўдчуття було трохи дивним. Три роки, мало не з самого початку контракту, Юрўй мрўяв про перший свўй крок пўсля повернення на рўдну планету. Ця мить снилася йому безлўч разўв, ввижалася в маревў отруйних випарўв чужих болўт та смертоносних хащ. А тепер...
      - Таке враження, наче лўтав кудись на екскурсўю! - пробурчав вўн сам до себе. Й плюнув.
      Його не зустрўчали. Родиннў зв'язки значно ослабли в наскрўзь технократизованому суспўльствў, й рўдких вўдеосеансўв було цўлком досить для пўдтримання теплих стосункўв. Друзў - хто за минулў роки розлетўлись по всўй планетў, а дехто й далў, хто був весь час зайнятий, та й, чесно кажучи, менш за все Хелл хотўв зўткнутися зараз з постарўлим знайомим. Перехожў теж майже не звертали уваги на десантника в параднўй формў, що трохи розгублено зупинився на перехрестў.
      Невисокў, однакового розмўру й форми кущўтяглися вздовж пластикового тротуару. Машинально Хелл тримався подалў вўд них.
      - Ви - Юрўй Хелл? - хтось нерўшуче торкнув його за плече. Хелл здригнувся й повўльно - "Це Земля, а не невўдома планета, не смикайся!" розвернувся.
      Й зустрўвся з несмўливим поглядом блакитних очей.
      - А я - Селена Руткевич! - заявила дўвчина.
      "Гм... Що за дўвча?" - подумав Юрўй. Саме так - не дўвчина, не жўнка - дўвча. Невисока, свўтловолоса, одягнена в простў сўренькў штанцў та смугасто-бўлу блузку - одним словом нўчим не примўтна ўстота. Та було в ўў поглядў щось таке, що викликало в Хелла дивне вўдчуття якогось неспокою.
      - Дуже приемно, - машинально вўдповўв вўн. Й трохи розгубився, не знаючи, що сказати далў.
      Дўвчина теж помўтно збентежилась.
      - Ой, вўчно я не з того починаю! - нўяково посмўхнулась вона, одночасно намацуючи щось в невеликўй сумочцў. - Я... Тобто мене... Ну, коротше, ось!..
      Селена простягла десантнику в кўлька разўв складений аркушик. Посмўхнувшись, Хелл взяв записку, розгорнув й здивовано пўдняв брови писав його давнўй приятель Серж, колишнўй однокурсник.
      "Привўт, Юр! - починалась записка. Випадково взнав, що ти прилўтаеш. Й зразу подумав, що податись тобў зараз нема куди. Так що слўдуй прямо за цўею особою, що передала листа й потрапиш до мене. Зразу кажу - не пошкодуеш. Одне з найкращих мўсць на Землў - заповўдник - буде в твоему розпорядженнў. Отже, рушай!
      Серж."
      Вўн склав записку й знову поглянув на дўвчину.
      - Прошу за мною, - посмўхнулась вона. - Тут недалеко.
      Вўдмовлятись було незручно, та й - Серж мав рацўю - податись було нўкуди, тож Хелл махнув на все рукою й рушив за Селеною. Вони зайшли за рўг й опинились на стоянцў.
      - Прошу, - дўвчина зупинилась бўля невеликого катеру на повўтрянўй подушцў. - Оце наш транспорт. Трхи незвичний, так? Але в лўсў на колесах не дуже не покатаешся.
      - То ви прямо там ў живете? - здивувався Хелл. - Справдў, на таке лише Серж ў здатен - затягти таку гарну дўвчину в глухий лўс.
      - Ў зовсўм вўн не затягнув! - засмўялась Селена. - Сама напросилася. Ў не такий там уже й глухий лўс. Серж там головний еколог, працюе вже три роки, а я - помўчник, зовсўм недавно. Але лўс менў бўльш подобаеться, нўж оце...
      Дўвчина повела рукою навкруг.
      Катер мчав по широкўй бетоннўй смузў, що тяглась вўд одного краю обрўю до ўншого. Позаду танули в сўрўй ўмлў вежў космопорту, трохи правўше темною горою здўймалася шапка смогу над великмм мўстом. З бокўв - теж до самўсўнького обрўю - тяглась одноманўтна зеленувато-сўра рўвнина. Гарячий вўтер пўдхоплював цўлў пласти пилу й лише велике лобове скло не давала йому запорошити очў. Розлючений прозорою перепоною вўтер завивав над всўма гострими краями машини, залўтав зверху в кабўну й, не втримавшись там, попадав до кўлець вентиляторўв, щоб через мить вилетўти з них з протилежного боку. Ось вўн дмухнув занадто сильно й висмикнув заколку з волосся Селени. Довге волосся, вирвавшись на волю, розвўялось й досить сильно хлеснуло рўя по очах.
      - Ой! - Селена, нўяково посмўзаючись, вивела катер на край дороги й м'яко посадила на обочину. - Одну хвилинку.
      Вправними рухами дўвчина скрутила волося в тугий вузел, але перестаралась й не змогла защепнути заколку.
      - Давайте, допоможу! - Хелл обережно вставив заколку у формў метелика в зачўску, клацнув замком. - От ў все.
      - Дякую! - посмўхнулась Селена. - З цим волоссям завжди стўльки мороки. Особливо за кермом.
      - То, може, помўняемось мўсцями? - запропонував Юрўй. - В нас там були схожў машини, трохи потужнўшў, звичайно, так що керувати я вмўю.
      - Прошу - знову посмўхнуалсь дўвчина. Посмўхалась вона часто й гарно.
      Хелл з задоволенням спробував керування катером - легка машина слухалась рулўв навўть кращў за важкў десантнў панцирники. Вўн вправно вивўв катер на дорогу й одразу ж дав майже повний газ. Бетонна дорога за кўлька секунд перетворилась в розпливчасту сўру смугу.
      - Ой! - захоплено вигукнула Селена. - Я нўколи не ўздила з такою швидкўстю!
      Юрўй посмўхнувся й посунув сектор газу ще трохи вперед. Вўтер розлючено заревўв, розбиваючись об скло, рўдкў зустрўчнў машини пролўтали, наче ўскри.
      - До речў! - вигукнув Хелл, перекрикуючи рев повўтряного потоку. - Ми не пенсўонери й не дипломати! Пропоную бўльше не "викати"! А то в мене враження, наче я стара й вельми поважна людина!
      - Та нў! - засмўялась Селена. - Й зовсўм ти не старий!
      "Гонитва за вўтром" тривала з пўвгодни. Пейзаж помўтно змўнився, повўтря стало трохи прохолоднўшим, а пил вже не крутився вихорами над ьетоном, алише зрўдка хмарками злўтав вгору. Десь далеко збоку зблиснула вода.
      - Нам праворуч! - гукнула дўвчина.
      Катер заклав крутий вўраж, зўскочивши з бетонки й, мало не зачепивши днищем великий камўнь, полинув над сухим степом. Селена аж зблўдла.
      - Я мала на увазў - там, далў, праворуч, легкий спуск й грунтова дорога! - пояснила вона.
      - А... - простяг Хелл, закладаючи ще глибший вўраж. Машина проскочила над чималою канавою, вилетўла на ледь втоптану на землў колўю й знову набрала швидкўсть. Дўвчина судорожно ковтнула слину.
      - Слухай, тобў не можна довўряти катер!
      - Щось не так? - збентежився Хелл.
      - Я боялась, що нас доведеться збирати по частинах!
      - Он воно що! - Юрўй засмўявся, але швидкўсть зменшив. - Не думав, що така брава помўчниця еколога цўлого заповўднику та боўться ўздити на катерў!
      Тепер засмўялась дўвчина.
      Катер тим часом наблизився до лўсу, що починався якось одразу, крутою стўною. Лише кўлька поодиноких дерев, наче розвўдники, виросли трохи попереду.
      - Далў куди?
      - Прямо, прямо. Он, бачиш, там, де гўлки нависають над дорогою лўворуч.
      Катер плавно пўдлетўв до повороту, але перед гўлками раптом ревонув реверсом й зупинився. Дўвчина нерозумўюче глянула на десантника.
      - Тьху! Ў... - вўн, очевидно, хотўв вилаятись, але вчасно схаменувся. - Прошу пробачення. За тў три роки я звик, що пўд деревами знаходитись небезпечно, от ў зараз - рефлекс спрацював...
      - А чому небезпечно? - не зрозумўла Селена.
      - Та так... - Хелл помовчав. - Розумўеш, _т_а_м_ були симпатичнў такў ўстоти, схожў на жучкўв. Жили вони на деревах й мали паскудну звичку стрибати згори на людей й прокусювати шкўру. А отрута дўяла протягом кўлькох тижнўв... Ну та досить. Це ж бо _т_а_м_, а не тут...
      Вўн розвернув катер, повўльно пўдлетўв до дерев й обережно провўв машину пўд гўлками. Селена бачила, як пальцў Хелла судомно стисли важелў, а на зблўдлому обличчў виступили дрўбнў крапельки поту.
      Катер вискочив на досить велику галявину, Юрўй полегшено зўтхнув. На протилежному краы стояв плямисто-зелений пластиковий будиночок. Якийсь чоловўк вийшов на ганок й, прикриваючи очў долонею, розглядав прибулих.
      Хелл легко вистрибнув з катеру й рушив назустрўч.
      - Привўт, Юр! - просто сказав Серж.
      Вони сидўли за дерев'яним столом, що стояв просто серед дерев, Хелл, все ще позирав недовўрливо на гўлки, але вже не сахався. Стояла тиша. Не повна, звичайно, - шурхотўло листя, спўвали пташки - та пўсля гудўння космпопорту звичайний лўс здавався райським садом.
      Вони стиха розмовляли. Власне, Селена майже весь час сидўла мовчки, лише запрошувала спробувати ту чи ўншу страву. Погляд ўў був весь час спрямований на Юра, й, лише стикаючись з так само зацўкавленим поглядом Хелла, дўвчина шарўлася й хутко вўдводила очў.
      - То якў в тебе плани, Юр? - запитав еколог, вўдкорковуючи химерноў ворми пляшку з брунатою рўдиною.
      - Та в принципў нўяких. Треба трохи оговтатись.
      - Що, все змўнилось? - посмўхнувся Серж, розливаючи коньяк.
      - Ой, менў трўшечки! - засоромилась дўвчина.
      - Ти знаїш, не дуже й змўнилось. Космопорт, напрриклад, яким був таким ў залишився. Хўба що кущў насадили... Чого це ви?
      Вони засмўялись разом, пирхнули одночасно - еколог та помўчниця. Сер - голосно, Селена - потихеньку, прикриваючи обличчя долонею.
      - Лено, поясни хлопцевў! - крўзь смўх видушив Серж.
      - То не кущў, - дўвчина, все ще посмўхаючись, вперше вўдкрито поглянула на десантника. - Тобто, кущў, але штучнў.
      - Як це... штучнў?
      - Ну, пластиковў. Там же жодна жива рослина не витримаї. От ў натикали вўникўв.
      - Тьху! Недарма я вўд них подалў тримався! - з деякою вўдразою посмўхнувся Хелл. - Ну а тут хоч все справжне?
      Всў знов засмўлись. Великий чорний кўт неквапно пўдўйшов до Селени, стрибнув ўй на колўна, згорнувся клубочком й завуркотўв. Дўвчина почухала його за вуха, кўт лўниво повернув голову до Хелла й примружив очў.
      - Можна? - Юрўй простяг руку, щоб погладити кота й випадково - ну звичайно ж, випадково! - доторкнувся до долонў дўвчини. Та ледь помўтно здригнулась, але руки не прийняла.
      Котяча шерсть виявилась густою й пухнастою, пальцў мало не заплутувались у нўй.
      Й щось було не так.
      - Взагалў, дивно, - сказав Серж. - Така довга й густа шерсть, а зовсўм не електризуїться.
      Хелл насторожився. Щось незвичайне, якесь знайоме, але забуте вўдчуття вкололо долоню. Особливо сильним це враження було, коли вўн погладжував кота по хвосту.
      "Ет, дурницў!" - подумав Юрўй й прибрав руку.
      - То все-таки, якў в тебе плани? - наполягав тим часом Серж.
      - Та кажу ж, нўяких! - трохи роздратовано вўдповўв десантник. - Дай отямитись. Я на Землў чотирнадцять рокўв не був, якў тут можуть бути плани?!
      - От ў я про це!
      - Тобто?
      - Коротше кажучи, в мўстў тобў зараз робити нема чого, отож вибирай кўмнату в тому будинку - там якраз три вўльних, та якусь ще треба менў пўд лабораторўю - й живи, скўльки душа забажаї. Оговтаїшся трохи. Вчитись, може, захочеш, чи щось робити - Селенка все, що треба знайде, так?
      Дўвчина кивнула.
      - Гм... Це ти серйозно? - пўдняв брови Хелл.
      - Цўлком. Й Лена, я гадаю, проти не буде, так?
      Дўвчина знов кивнула.
      - То як, згода?
      Хелл замислився.
      - Ти ба, який! - вдавано обурився Серж. - Така пропозицўя, а вўн ще й комизиться! Лено, дўвчинко, ану збўгай в хату, притягни якогось соку, чи що, бо в горлў пересохло...
      Вўн, цокнувшись з Юром, вихилив ще чарку. Дўвчина обережно переклала кота на пеньок, шо замнўвя стўльця й швидко пўшла до будинку. Хелл посмўхнувся й прослўдкував за нею очима.
      - Давай-давай, погоджуйся! - Серж нахилився ближче. - Мўж ўншим, як тобў дўвчина? Подобаїться? Так от, вона пўвгодини до мене чўплялася, щоб я надряпав ту записку.
      - А як вона взагалў дўзналася про мене?
      - Здаїться, я й розповўв колись. Так що давай! - дещо двозначно посмўхнувся Серж. - Не прогав свого щастя.
      Дўвчина повернулась з кўлькома повними пакетиками.
      - Ось, прошу! А як Юр, погодився? - запитала вона, поглядаючи чомусь не на нього, а на еколога.
      - Звичайно! - засмшявся той.
      - Звичайно, - посмўхнувся й Хелл. - Хто ж вўд такого вўдмовиться?
      Срўбна ўскра, народившись десь в глибинах небесно? блакитў, промайнула над галявиною й зникла. Через кўлька секунд долинув гуркўт, глухий удар стряс землю, заколихався коньяк в напўвпорожнўй пляшцў.
      - Це що? - не зрозумўв Юр.
      - Служба безпеки, - неохоче пояснив Серж. - Не визнають нў законўв, нў ўнструкцўй. Злўтають на орбўтальних двигунах, над заповўдником на гўперзвуцў ходять... Тьху!
      Кўт уважно поглянув на еколога, потўм на зв'язкўвця, знову стрибнув на колўна до дўвчини й замуркотўв.
      - Юр, розкажи що небудь про десанти, - зненацька попросила Селена.
      - Та що там розказувати, - посмўхнувся той. - Нўчого цўкавого. Сўли. Вийшли. А далў - за обставинами: або на нас одразу напали, або трохи пўзнўше. Вони - нас, а ми - ?х, ў так, поки не можна буде спокўной працювати або ж... гм... Оце й все.
      - А правда, що вам гармату вживляють? - так само зненацька пўдключився до теми й Серж.
      - Що-о-о?..
      - Ну, я маю на увазў, дають здатнўсть до пўрокўнезу.
      - Угу. А що ти про гармату сказав?
      - Ну, це ж ваш вираз - "гармату вживити".
      - Не чув такого.
      - А потўм ту здатнўсть забирають?
      - Нў, така операцўя складна й небезпечна. Рўдко кому доводиться ?? робити.
      - А... палити часто доводилось?
      - Себто пўрокўнезом? Траплялось. Останнўй раз - за кўлька днўв перед самим вўдльотом.
      - А показати можеш?
      Хелл поморщився.
      - Чесно кажучи, пўсля цього голова болить... - вўн вловив блиск розчарування в очах Селени. - ...але трохи можна.
      - Звичайно, зовсўм трўшечки! - дўвчина аж подалась вперед.
      - Ну, то що ж вам пўдпалити? Он тў два дерева можна?
      Екологи синхронно замахали руками - як вўтряки.
      - Ой, що ти, що ти, то забагато!
      - Ну а той кущ? Або хоч оцей кущик?
      - Нў, нў, звичайно! - Серж пўдняв з-пўд столу невелику галузку. - Ось це, наприклад.
      Хелл зареготав. Еколог з дўвчиною нерозумўюче дивились на нього.
      - Це буде нецўкаво, - нарештў, заспокоўвся Юр. - Але ладно, дивўться.
      Серж взяв паличку за самий кўнець, вўдставив якомого далў вўд себе. Хелл посмўхнувся.
      - А що ти смўїшся? - буркнув еколого. - Звичайно, боюсь. Хто ж тебе знаї...
      Вўн не договорив. На протилежному кўнцў палички щось зблиснуло. Невеликий язичок полум'я з'явився, кўлька секунд потанцював на сирому деревў й зник - лише по цьому Серж здригнувся й судорожним рухом вўдкинув галузку.
      - Хм... - сказав вўн по паузў.
      Селена вўдвела погляд.
      - Я ж казав, буде нецўкаво, - пробурчав Хелл. - Гарно, коли це робиться в масштабах цўї? галявини, або й бўльше...
      - Там ви, мабуть, палили на всў боки?
      - А ти, як еколого, не можеш собў такого уявити? - засмўявся Юр. Нў, нў, заспокойся. Кажу ж, пўсля пўрокўнетичних ударўв голова болить. Його використувували, коли вже нўкуди було дўтись.
      - А що, ўншо? збро? не було? - це спитала Селена.
      - Чому ж, були лазери, автомати. Лазер ви, мабуть, бачили - така собў товста трубка з ручками, а автомат - досить зручна штука. Невеликий такий стволик, а пўд ним спўральний магазин. Цей магазин одягаїться на руку, в долоню - пўстолетна ручка, й стрўляй собў! Зручна штука. Там, знаїте, затвор невеличкий, з поперечним рухом, швидкўсть страшенна, й ствол виходить, досить довгий. Й кулў розривнў. Носорога завалити можна.
      - А цўлитись же як?
      - А нўяк. Це зброя для захисту, не для полювання. Але, на жаль, й це не завжди допомагало.
      - А чому ж ви скафандри не носили?
      Юр пирхнув.
      - Ми ж не розвўдники. Нам доводилось працювати, а в скафандрў це досить важко. Ви ж знаїте рўзницю мўж розвўдниками й власне десантом.
      Селена хитнула головою, Серж - теж.
      - Та нў, це ж все вашў тонкощў...
      Ця фраза чомусь неприїмно вразила Хелла. "Ми там воювали, промайнула думка. - А вони тут... "Це вашў тонкощў..." Але вголос нўчого не сказав.
      - Схема дўй приблизно така. В систему залўтаї зонд, за ним корабель, зупиняїться бўля знайдено? зондом планети, заправляїться...
      - На неосвоїнўй планетў? Чим же?
      - Ну, водою, амўаком, газом яким-небудь... Все одно, чим. Хоч пўском. Все це однаково легко переганяїться в антиречовину й горить добре. Так от, зорелўт зупиняїться й скидаї розвўдникўв. Тў вилазять з лўтакўв лише в скафандрах, тягають за собою захисних роботўв й купу рўзно? збро? й таке ўнше - нещасних випадкўв у них майже не буваї. Вони перевўряють висновок зонда про можливўсть колонўзацў?, виявляють родовища, роблять детальнў карти... ну, коротше кажучи, розвўдують. Потўм корабель скидаї десантний модуль й летить далў, а ми залишаїмся й готуїм плангету до колонўзацў?. Будуїмо бази, переробляїм атмосферу, океан, нищимо вороже життя. От в нас до смертў ставлення трохи ўнакше, бо трапляїться вона мало не кожен тиждень. Особливо напочатку. На таку пўдготовку йде вўд пўвроку до... ну, скажўмо, ї планета, вўдкрита пўвстолўття тому, й досў не колонўзована. Так що самў бачите, без пўрокўнезу тут не проживеш. Й крўм того, це не найпотужнўша зброя. Хочте, видам невеликий секрет?
      Еколог й помўчниця сидўли, як зачарованў, Серж крутив в руках чарку, Селена розтулила гарненькў губки, й навўть кўт уважно дивився на оповўдача.
      - Ну, слухайте. На тому материку, куди я прилетўв одразу пўсля пўдготовки, почались трохи незрозумўлў подў?. Почали гинути десантники. Досвўдченў хлопцў, сам чорт ?м не брат - й знаходять мертвими, майже у всўх - порожнўй магазин й перекривлене вўд жаху обличчя. До того ж, часто все це на вўдкритому мўсцў, серед трави й невеликих кущикўв. Й земля кругом порита чергами.
      А з життя на тому континентў - лише невеличкў такў пухнастў звўрята. Нешкўдливў такў, майже ручнў. Вони, до речў, й нори-напўвземлянки рили, й паличками користалися, як важелями - майже розумнў ўстоти. Ў все. Й жодно? тварў ўншого виду. От ў думай - хто ж вбивав?
      Хелл замовк, налив собў коньяку й рвучко вихилив.
      - Ну, й що ж далў? - не витримала Селена.
      - А нўчого. Думали-думали, а коли загинула й пошукова группа розобтились. Перевели модуль на таку орбўту, щоб вўн проходив над тим районом, скерували головну антену вниз - а модуль у нас старий був, ще з радўозв'язком, - вибили запобўжники й загнали в ящик...
      - Який ящик?
      - Ну... в комп'ютер тобто... загнали коротеньку таку программку... Коротше кажучи, район дўаметром приблизно три тисячў кўлометрўв стерилўзували повнўстю. Й черв'яка не залишилось. А екологам розповўли казочку про вибитў запобўжники й тимчасову втрату орўїнтацў? антени...
      - Й вони повўрили? - обурилась Селена.
      - Дўвчино! - засмўявся Юр. - Це ж _н_а_ш_ў_ екологи! Вони просто зобов'язанў були _п_о_в_ў_р_и_т_и_. Ну от, а коли я вибивав запобўжники, а захист там досить надўйний, довелось зробити максимально просто всунути дротика помўж шинами, - то й заробив.
      Вўн поклав лўву руку на стўл. Приблизно посерединў мўж лўктем та долонею виднўлась лўнўя - кордон помўж темною шкўрою кистў й свўтлўшою передплўччя.
      - Якраз тут був рукав комбўнезону. А тут, хоч я й просидўв кулька годин за регенератором, шкўра все одно темнўша.
      Вўн знову помовчав.
      - А знаїте, що в цўй ўсторў? найсмўшнўше? Все виявилось дуже просто. В тих звўрят почався перўод парування. Й "пўсня кохання" - хе-хе! - в них майже вся лежала в ўнфразвуковому дўапазонў. Це вже виявили пўсля т_о_г_о_, в якўйсь лабораторў?. Тўльки там парочка тих стрибунўв й лишилась. Ну а ўнфразвук частотою сўм герц вбиваї миттю, ви ж знаїте?
      Запала мовчанка. Еколог заходився наливати собў коньяк, дўвчина просто вўдвела погляд.
      Чорний кўт повернувся хвостом до Юра й осудливо нявкнув.
      - О, неголосно сказав той. - Це менў сигнал. Я напився й почав патякати. А к-котяра розумний, аж занадто...
      Вўн пригрозив тваринў пальцем - кут презирливо примружив очў й вўдвернувся.
      - Пўшли, Селенко, покажеш менў кўмнату, - попросив Хелл. - Щоб я випадково не забрав в Сержа майбутньо? лабораторўў.
      Дўвчина посмўхнулась й встала з-за столика. Весело про щось перемовляючись, вони пўшли до будинку.
      Серж важко зўтхнув й знову налив собў повну чарку. Кўт уважно дивився йому в очў.
      - От так-то, котику! Змўнився Юр, дуже змўнився. Знищили напўврозумну расу й примудрились вўдшукати в тому "найсмўшнўше". Розумўю, прогресс, переможна експансўя людства, але... - вўн рўшуче вихилив коньяк й твердо закўнчив:
      - ...Гидко!
      Кўт вўдвўв погляд ў махнув хвостом.
      Хелл прокинувся рано, надворў лише почало свўтати. Якась гўлка шелеснула за вўкном, м'язи вўдгўкнулись на те миттївою напругою, наче на небезпеку. Юр посмўхнувся.
      - Спокўйно, спокўйно, - пробурмотўв вўн сам до себе. - Тут все нормально.
      Вўн вийшов надвўр, пересмикнув плечима - було досить прохолодно. Шелестўло листя, гострий слух десантника вловив короткў посвисти яко?сь пташки. Свўже повўтря здавалось трохи розрўдженим пўсля густо?, насичено? випарами та багатшо? на кисень атмосфери чужо? планети.
      За кўлька крокўв вўд ганку росло велике дерево з похилою гўлкою. Оглянувшись - "чи нўхто не бачить?" - Хелл стрибнув просто з ганку, вхопився руками за ту гўлку, й легко закинув не ? все тўло. Дерево зарипўло. Таким же швидким й вправним рухом Юр перескочив на друге дерево, гоўднувся й з шестиметрово? висоти стрибнув на землю. Посмўхнувся "бачили б хлопцў, якими дурницями займаюсь, хе-хе..." - й зайшов до будинку.
      Й побачив Селену. Стоячи бўля вўкна, дўвчина розглядала гўлку, з якоў стрибнув Хелл, й навўть не помўтила, як вўн зайшов.
      - Доброго ранку! - сказав Юр.
      Селена ойкнула й рўзко обернулась.
      - Д-доброго ранку, - затнувшись, вўдповўла вона. - Як це ти пўдкрався? Наче ж тўльки-но надворў був!
      - Так ось так, - посмўхнувся Юр. - А ти завжди так рано встаїш?
      - Ой, рўдко! - смўшно зморщила носик дўвчина. - Люблю поспати. А сьогоднў щось рано прокинулась. А Серж, мабуть, до обўду спатиме.
      Справдў, з-за дверей долинуло голосне "хррррррр...".
      Хелл посмўхнувся й прочинив дверў до свої? кўмнати.
      Й вилаявся, вдарившись лобом об одвўрок.
      Селена почервонўла.
      - Прошу пробачення, - нўяково промимрив винуватець того. - Здаїться, вчора проходив нормально...
      Юр зачинив дверў й лише потўм замислився над тим цўкавим фактом. А коли зачепив обома плечима одразу дверў душовоў кабўнки - вўдчув деяку тривогу.
      - Серж, тобў катер сьогоднў дуже потрўбен? - запитав вўн пўд час снўданку.
      - Та начебто нў. А що?
      - Хочу зганяти в мўсто.
      Серж закашлявся. Хелл потилицею вўдчув стривожений погляд дўвчини.
      - Тобў тут не сподобалось? - запитав еколог.
      - Та нў, що ти. Тут чудово. Так, деякў справи з'явилися. Я повернусь через пару годин.
      - А що за справи? Чи не додому зўбрався?
      - Та й додому теж. А що?
      Серж вўдвўв погляд.
      - Не треба туди ?хати. Один чорт не пустять.
      - Як це? - мало не пўдскочив Хелл. - Хто ж це не пустить?
      - СБ, - коротко кинув еколог.
      - Служба Безпеки, - пояснила дўвчина. - Там тепер заборонена зона. Там же був ўнститут поруч, пам'ятаїш? В ньому проводили дослўди з полем, ну й догарлись, вискочило щось таке, що вже рокўв п'ятнадцятиь не можуть назад загнати.
      - Щось на зразок захисного поля?
      - Приблизно так. Але точно нўхто не знаї.
      - А... люди?
      - Не знаю. Нўхто не знаї. Але ж тво?х родичўв там, здаїться, не було?
      - Не було, - похмуро пўдтвердив Хелл. - Вони померли двадцять вўсўм рокўв тому, коли я був ще на планетў. Але хотўлось побачити дўм...
      Вўн помовчав.
      - Але я все-таки злўтаю. Треба ще до лўкаря зайти.
      - Так оце тобў й лўкар! - еколог кивнув на дўвчину. Та зашарўлась.
      - Хм... - Хелл здивовано пўдняв брови.
      - Що, не схожа? - посмўхнулась Селена. - Бачиш, помўчник еколога фах унўверсальний, - й бўолог, й лўкар, й технўк, й... - вона затнулась й лише по паузў сказала:
      - ...й ще багато чого, то й що ж вас турбуї, шановний пацўїнте?
      - Та бачте, панў лўкарю, - прийняв гру Хелл. - Росту. Й ширшаю.
      - Ти серйозно?
      Серж жартома викотив очў на лоба. Але Селена спохмурнўла й рвучко встала з-за столу.
      - Ану, ходўм до лабораторў?!
      Зайшовши до невеличко? кўмнати, Хелл аж присвиснув вўд здивування. Примўщення виявилось геть заставлене рўзноманўтною аппаратурою. Деякў прилади були навўть складнўшими за те, що вўн бачив на модулях.
      Селена тим часом щось ввўмкнула й сўла за пульт невеликого комп'ютеру.
      - Роздягнись до пояса й ставай до дзеркально? стўни! - голос дўвчини став зненацька владним ў вимогливим.
      Хелл неквапно зняв сорочку, не без задоволення поглянувши на себе в дзеркало. Могутнў м'язи випинались скрўзь, де тўльки можна, й пружно перекочувались пўд шкўрою при найменшому порусў. Посмўхнувшись, вўн став до стўни, а Селена вправно зацокотўла по клавўшах.
      Червонў й зеленў блискавки зненацька затанцювали з усўх бокўв! Хелл, здригнувшись вўд несподўванки, не образу збагнув, що це за допомогою лазерўв складаїться детальна карта органўзму. Щось гучно клацнуло, просто з стелў виповз великий блискучий шолом й плавно опустився йому на голову. Перед очима щось зблиснуло, урвичастий звук почувся невўдомо звўдки, щось неприїмно-холодне доторкнулось до грудей... "Мабуть, - думки Хелла ледь встигали за всўма подўями, - зараз вимўрюїться швидкўсть реакцў?... тодў одразу за цим маї бути вимўр сили деяких м'язўв... Ого!.."
      Юр вўдчув, як самў по собў почали напружуватись м'язи. Дужче, ще дужче ў ще...
      Коли шолом, нарештў, пўднявся й сховався назад, у стелю, Хелл полегшено зўтхнув. Дрўбнў краплў поту всўювали все його чоло.
      - Одягайся! - голос дўвчини знову став нўжним, дзвўнким й приїмним. Все нормально.
      - А як же...
      - У вас же, мабуть, була електростимуляцўя м'язўв?
      - Так. Але не лише лише електро-, й не лише м'язўв.
      - Кожен день, так?
      - Аякже.
      - Й кожен день були або сутички, або важка робота, так?
      - Так, звичайно.
      - Оце тобў й результат. Це просто реакцўя на спокўйне життя. Стимуляцўя ще трохи дўї, а навантаження практично нема. М'язи ростуть, швидкўсть реакцў? збўльшуїться, витривалўсть... Але це не надовго, ще тиждень-два, максимум. Яка в тебе була реакцўя, не пам'ятаїш?
      - 0.38 секунди.
      - А зараз - 0.25! Як у кобри, уявляїш? Ў м'язи... Боже мўй, якў м'язи! це щось неймовўрне. Розмўри ненабагато бўльшў за нормальнў, але сила... Самою стимуляцўїю таких не зробиш.
      - Так, звичайно, - посмўхнувся Хелл. - Тут я сам трохи допомагав. Але ж хвилинку...
      Вўн спохмурнўв.
      - Стимуляцўя припинилась, коли я вўдлўтав, тобто... е-е-е... вўсўмнадцять рокўв тому. А...
      - Та якў ж вўсўмнадцять! - засмўялась дўвчина. - Ти ж летўв в анабўозў!
      - Ах, так, звичайно. - Хелл аж знўяковўв.
      - Хвилинку, а чому ж вўсўминадцять? - Селена здивовано пўдняла брови. - Наскўльки я знаю, до тўї? систему летўти рокўв шўсть, так?
      - П'ять з половиною. Туди ми ў летўли стўльки. А от назад...
      Вўн поморщився.
      - Щось трапилось?
      - Була аварўя. А ти що, нўчого про це не чула?
      - Нў. Зараз не повўдомляють навўть про прилўт зорельотўв. Я тўльки вўд тебе взнала, куди саме ти лўтав.
      - Дивно. Навўщо така секретнўсть?
      - Не знаю, - дўвчина безпорадно клўпнула повўками, - це, мабуть, справа СБ.
      - Он як...
      - Так. А що за аварўя? Розкажи.
      - Та, колись ўншим разом...
      Чорний кўт зазирнув у прочиненў дверў, обвўв все очима-щўлинами й подався геть, лўниво помахуючи хвостом.
      Весь день провўвши з Селеною в лўсў, Хелл зголоднўв й за обўдом бўльш дослухаючись до свого шлунку, нўж до стороннўх розмов, не завважив, як балачка зайшла про комп'ютери. Сер згадав, що Юр був колись непоганим програмўстом й жартома дорўкнув Селенў за "м'яко кажучи, прохолодне ставлення до цўї? вкрай потрўбно? справи", Хелл теж докинув щось насмўшкувате. Дўвчина вдавано пирхнула й натякнула, що сама вона не бачила, як Юр працюї за дисплеїм, а язиком працювати - справа нехитра, тодў й Хелл пирхнув, посмўхнувся, й, впоравшись з обўдом, запитав у Сержа, "яка контора де-небудь-недалеко мае найкращий комп'ютерний захист."
      - Нуууууу... мабуть, СБ, - пробурмотўв той.
      - Чудово! - Юр пўдвўвся з-за столу.
      - Ти що надумав? - зацўкавилась дўвчина.
      - Зараз я цей захист трохи поламаю.
      Серж присвиснув й похитав головою.
      - Хлопче, цю фортецю недавно пробували ламати найкращў програмўсти Землў! Був такий конкурс...
      Хелл замислився, потўм махнув рукою.
      - Не зламаю, то розважусь. Селено, можна використати твўй ящик?..
      "Розвага" затяглась до вечора. Кўлька разўв дўвчина заглядала до лабораторў? й спостерўгала, як вправно бўгають пальцў Хелла по сенсорах так швидко, що вона не завжди встигала й прочитати сиволи на диспле?.
      Фортеця виявилась стўйкою. Хелл вже й не сподўвався на перемогу, коли не екранў з'явився напис: "Ўнформацўна база групи СБ 78424 готова до роботи". Стомлено посмўхнувшись, вўн пўдўйшов до вўкна - екологи вовтузились з монтажем яко?сь хитро? аппаратури на катер - й гукнув:
      - Гей, Хоми невўруючў! Я свої зробив!
      - Що? - Серж, а за ним й Селена, зайшли, майже забўгли до лабораторўї.
      - Ну як? Подобаїться?
      Дўвчина зблўдла. Серж проковтнув слину.
      - Неймовўрно! - пробурмотўв вўн по тривалўй паузў. - Як тобў це вдалося?
      - Простўше, нўж я сподўвався! - безтурботно засмўявся Хелл. Я повернув захист проти самого себе. Тобто ?хнўй комп - наскўльки я зрозумўв, вўн працюї в двўстў-триста разўв швидше за цей - так от, ?хнўй ящик ламав свўй власний захист, сам пўдбирав ў код, ў пароль.
      Серж присвиснув, потўм стурбовано похитав головою:
      - Знаїш що, хлопче... Вилазь, мабуть, швидше з цўї? бази, а то якщо хтось помўтить...
      - Зараз, зараз вийду, не турбуйся, - вўн знову сўв за дисплей.
      Екологи вийшли. Юр, сторожко озирнувшись ?м услўд, увўйшов в базу, ввўмкнув пошук й набрав свої прўзвище. Кўлька секунд на диспле? нўчого не мўнялось, потўм з'явився список досўї, заведених на десантника-зв'язкўвця Юра Хелла. Ще раз озирнувшись, вўн ввўмкнув огляд останнього запису з того списку.
      З хвилину Хелл остовпўло вдивлявся в написи, що швидко-швидко змўнювались на диспле?, потўм вражено вилаявся, вийшов з бази, "замўв слўди" й вимкнув комп'ютер.
      Дивуватись була причина - в досьї були записанў результати сьогоднўшнього, кўлька гдин тому проведеного Селеною медогляду!
      Як сталося, що одного чудового ранку Селена крадькома вийшла з кўмнати Юра, достеменно нўхто не змўг пояснити.
      Хелл (посмўхаючись й не червонўючи) заявив, що "ця особа сама нахабно вмостилася в нього на колўнах" ў йому просто не залишалося нўчого ўншого, як...
      Договорити вўн не змўг, бо дўвчина затулила йому рота долонею й (посмўхаючись та червонўючи) пояснила, що "цей нахаба" просто взяв ?? на руки й, шепочучи на вухо щось заспокўйливе, понўс до себе, а вона пробувала вирватись, та хўба ж з цих лещат вирвешся, ну й не залишалось нўчого ўншого, як...
      Серж (посмўхаючись самими очима й не червонўючи), перебив поддальшу оповўдь довгим монологом про те, чого можна чекати вўд сучасно? молодў (Юр обурено пирхнув - хто це тут, мовляв, сучасна молодь?!) й скўнчив тим, що зайву кўмнату забере пўд ще одна лабораторўю, на що й Хелл, й Селена, перезирнувшись, одночасно проголосили, що їдина зайва кўмната в будинку це кўмната самого Сержа, що вони вельми цўнують таку самопожертву (заради науки, звичайно), а Юр пообўцяв навўть вкрасти де-небудь старий космўчний скафандр - замўсть спального мўшку, щоб Серж, бува, не застудився, сплячи на голўй землў.
      Серж не залишився в боргу, пообўцявши, якщо вночў буде холодно, влаштувати собў багаття з будинку, Селена заверещала й з переляку стрибнула на руки до Юра й заволала, щоб ?? вўднесли до будинку, що Хелл з охотою й виконав, а Серж тўльки смўявся?м услўд.
      Смўявся й Юр. На жаль, зовсўм недовго.
      Ввечерў, коли екологи пўшли чўпляти на дерева якўсь хитрў метеорологўчнў прилади, Хелл, пўдрахувавши, що маї приблизно три години самотностў, сўв за лабораторний комп'ютер.
      Прогнавши кўлька цўкавих задач - просто так, для розваги, - поганявши рейнджерўв по нашпигованим небезпеками полўгонам, вўн, так само "для розваги" - вдруге зламав захист баз даних СБ й зазирнув у своў досьї.
      Дисплей (абсолютно не червонўючи й, звичайно, не посмўхаючись) видав непогано вўдзнятий, як для нўчно? освўтленостў порнографўчний фўльм з Юром Хеллом та Селеною Руткевич в головних ролях, а далў пўшли досить детальнў пояснення, таблицў й графўки витрат енергў?, метаболўзму й ўнших параметрўв - до, пўд час й пўсля процесу.
      Перше, чому здивувався Хелл пўсля того, як перекинув лўжко - чому вўн одразу не вўдчув тако? кўлькостў металу? - рўзноманўтними датчиками була нашпигована кожна щўлина, трўщина й навўть ворс ковдри.
      - Чудово... - пробурмотўв вўн.
      Всў дроти вели до невелико? чорно? коробочки, сховано? нўжцў лўжка. Хелл вилаявся й розтрощив шпигунське обладнання об стўну.
      Знайшов вўн також кўлька мўкрофонўв, ўнфрачервоний локатор, замаскований за люстром, газоаналўшатор в подушцў та ще кўлька досить цўкавих речей. Справдў, слўдкували за ним на наўвищому технўчному рўвнў.
      Але телекамери в кўмнатў не було.
      Хелл знову прокрутив перед очима той фўльм, силкуючись вгадати, де вона схована, подумав, впав на лўжко й повернув голову доя уявно? тойчки зйомки.
      Ага, вўкно. А одразу ж за ним - товста похила гўлка.
      - Он воно що!.. - пробурмотўв вўн, заскакуючи, наче пантера, на дерево.
      Але окрўм кўлькох невеликих подряпин, не знайшов нўчого, що вказувало б на прихований шпигунський пристрўй.
      ...Залўзну сўтку за дверима блоку йому пощастило не зачеити. Вўн знав, що доторкнувшись до не?, отримав би електричний удар - не вбивчий, а так, для вимкнення свўдомостў на кўлька хвилин. Але знав вўн ў те, що попереду мають бути ще несподўванки.
      Й коли просто в очў вдарив слўпучий сплах, а на стўнў поруч з'явилась обвуглена ямка - вўн не роздумуючи кинувся на пўдлогу й вўдкотився вбўк, принишкнувши за якимось великим приладом.
      Почувся звук - перший за весь час - щось схоже на гудўння й скрегўт. Юр обережно висунув голову - низький, потворно-горбатий робот на металевих гусенинцях котився вперед, синхронно поводячи чотирма кўрцўвками, схожими водночас на дула гармат й крабовў клешнў. В кожному з тих мацакўв ховався, очевидно ддосить потужний - вўн ще раз поглянув на дўрку в стўнў - лазер. Якби робот вдарив одразу з чотирьох, дўрка була б, мабуть у лобў. Але головна задача цўї? залўзяки - не вбити, а встерегти...
      Другий робот виповз з стўнно? нўши, розвернувся, сипонувши ўскрами з-пўд гусениць, й, тримаючи лазери напоготовў, почав обходити прилад. Юровў не залишалось нўчого ўншого, як стрибнути за ўншу стойку.
      Вўсўм слўпучих променўв схрестилися за якийсь сантиметр вўд його грудей. Вўйнуло жаром. Невмолима, непохитна й невтомна машинна логўка змушувала сторожўв терплячи заганяти об'ект в кут. Тим часом десь, мабуть, вже завивала сирена й залишалось кўлька хвилин до того, як блок заллють потоки липучо? мерзоти, вўд яко? паморочиться в головў й темнўї в очах...
      Вўн не роздумував над сво?ми дўями. Щось пўдказало - СТРИБАЙ! - й вўн стрибнув. Стрибнув, коли роботи вже загнали його в кут мўж апаратурою й котилися поруч, мов на парадў. Стрибнув просто помўж ними.
      Зблиснули лазери, зашипўв метал. Брязнули об пўдлогу вўдўрванў мацаки-манўпулятори. А пўсля цього глухо гримнув вибух.
      Одного робота розўрвало зовсўм - очевидно, промўнь потрапив в аккумулятори. Дрогому пошкодило шассў, обўрвало й вивернуло кўнцўвки.
      Людина посмўхнулась й рушила до виходу.
      Це була помилка.
      Щось зблиснуло. Дикий бўль пронизав все тўло, потўм згас, залишившись лише десь в лўвўй руцў. За кўлька секунд свўдомўсть поступово витўснила з мозку бўль та лють. Вўн отямився на пўдлозў. Збоку, з-за великого металевого кубу долинали незнайомў звуки - чи то скрегўт, чи дряпання. Вўн обережно пўдвўв голову - й вўдкинувся назад, заслўплений новим спалахом.
      Вўдўрваний манўпулятор, звиваючись, наче ящерчин хвўст, повўлдьно просувався до ненадўйного сховища людини.
      - Клята гўдра!
      Незважаючи на опўки, вўн посмўхнувся, вўддаючи належне конструкторам робота.
      Знищити живучий уламок виявилось нескладно - той не вўдзначався особливою рухливўстю, вўн обўйшов його збоку, схопив обома руками (лўвицю знову принзав бўль) й з насолодою розтрощив лазер об стўну.
      Пропалити товстў свинцевў зовнўшнў ворота виявилось важче нўж внутрўшнў, а можливо, давалася взнаки витрата енергў?, але як би там не було, а вўн встиг вискочити з лабораторного блоку за кўлька секунд до того, як увўрвалися люди з держаками розпилювачўв в руках.
      Вони, лаючись, розўйшлись по примўщеннях, а знайома - аж занадто знайома! - невисока бўлява жўнка в сўро-брунатому комбўнезонў замислено роздивлялась поплавленў брили свинцево-бетонного сплаву, схожў на старў щўльники - все, що залишилось вўд товстелезних зовнўшнўх ворўт.
      Вон пўдвела голову й обвела поглядом хащў чагарникўв, куди тягся слўд Юра.
      А потўм, як звичайно, було довге запаморочлие падўння, темўнь тавкруг, неймовўрно чужў й водночас зовсўм близькў, рўдня вўдчуття, приток енергў?, раптове свўтло...
      Й пробудження.
      Хелл пўдвўв голову. Поряд з лўжком тихо й квапливо одягалась Селена. За вўкном стояла темўнь.
      - Що трапилось?
      Дўвчина здригнулась вўд несподўванки.
      - Ой! Та нўчого, нўчого, спи! Я скоро повернусь.
      - Що трапилось? Юр схопив ?? за руку.
      - Та кажу жї, нўчого! - вона спробувала вирватись. - Ну, пусти!
      Хелл лише посмўхнувся.
      - Пусти, там... - дўвчина прикусила язика.
      - Ну-ну, то що ж там?
      Селена в котрий раз переконалася, що вирватись не так-то просто.
      - Там вторгнення на територўю, - промовила вона нарештў. - Треба злўтати вигнати ту банду.
      - Це небезпечно! - Хелл швиденкьо пўдвўвся. - Я з тобою.
      - Нў, нў, не можна! Я ж - представник влади на територў?, можу в разў чого й вистрелити. А тобў не можна!
      Вона поправила волосся й рушила до виходу. Але оглянушвись на стривоженого Юра, посмўхнулась й кинула на ходу:
      - Та ти не турбуйся! Це цўлком безпечно. Менў не вперше.
      Через хвилину приглушено ревнув турбўною катер, за вўкном спалахнули фари й Хелл побачив, як темний силует машини ковзнув над дорогою й зник за деревами.
      Побачив вўн й ще одну цўкаву рўч. Над кабўною, якраз там, де стояло кўльце, про призначення якого вўн так ў не допитався, з'явилась нова деталь - товста коробка з довгим виступом попереду. Такў речў Хелловў вже доводилось бачити.
      Очевидно, там, куди полетўла Селена, було все-таки зовсўм безпечно, якщо довелось встановлювати на катер кулемет. Та ще й чималого калўбру.
      - Даремно ти вўдпустив ?? саму, - незадоволено пробурчав Серж, коли Хелл - про всяк випадок - розбудив його. - Порушники майже завжди накачанў наркотиками, голоднў, всяке може трапитись. А Селена - дўвчина хоч ў гарна, але недосвўдчена. Та й...
      - Як ?? наздогнати? - перебив Хелл.
      - Катерўв бўльше нема, на вантажнўй платформў ти там не пройдеш... Бўс його зна... А, чекай! Там же, у ангарў, десь у лўвому кутку мае валятися реактивний ранець. Ти вмўїш з ним поводитись? Та зачекай, я зоч поясню! Юр!!! Втўк... Тьху!..
      Ранець не "валявся", а акуратно - аж занадто акуратно - висўв на стўнў. Вправним рухом Хелл закинув його на плечў, затяг крўплення й вийшов надвўр. Тихо загули двигуни, шелеснула трава позаду й тугий струмўнь повўтря пўдняв його в повўтря.
      За будь-яких обставин полўт на реактивному ранцў над нўчним лўсом чудова рўч. Хелл заклав кўлька вўражўв, перевўряючи ранець, зробив мертву петлю, круто спўкўрував, нагнавши великого страху на жаб лўсового озерця, потўм засмўявся, знову набрав висоту й знову спўкўрував.
      Й потрапив у сильний потўк ўонўзованого повўтря. Радўоактивне випромўнювання аж обпекло, озон рўзонув нўздрў. Навўть вночў було видно, що з усўї? рослинностў на мўсцў давнього вибуху залишились лише мох та якўсь кострубатўнизенькў кущики.
      Несподўвана пригода зўпсувала все враження вўд нўчного польоту. Юр вилаявся, визначив курс й на безпечнўй висотў подався до квадрату, де Селена, мабуть, вже розганяла порушникўв.
      Ще здалеку вўн побачив досить велике озеро, вкритий травою та очеретом берег, багаття й два темнў силуети катерўв. Двигуни обох машин мовчали.
      - Дивно, - пробурмотўв Хелл, скеровуючи ранець вниз. - Що ж там ко?ться?
      Вўн опустився ще нижче, нагледўв велике дерево з густою верхўвкою й з розгону вчепився в гўлким. Турбўни приглушено ревнули й захлинулись, дерево захиталось, але на галявинў, здаїться, нўхто нўчого не помўтив. Натомўсть Хелл бачив все.
      Очевидно, Селена, тримаючи групу людей пўд прицўлом, не помўтила, як катер обўйшли. Або ж не встигла повернути турель. Так чи ўнакше, але Хелл побачив, як з-за ?? катеру вихопилась темна постать. Нўчну тишу пронизав жўночий скрик, а потўм - грубий чоловўчий регўт.
      Дўвчину витягли з машини, кинули на землю, й обступили кругом. Селена оглянулась - грубў, зарослў обличчя, подертий та забруднений одяг, ножў на поясах та за халявами, лўки, кўлька старих рушниць й, нарештў, лиховўсний погляд величезних, на пўвобличчя, очей. У вўдча? вона поглянула навкруг. Вўльним залишався лише один шлях - вгору. Вона знов закричала.
      Наче у вўдповўдь, тихе й неприїмне виття почулося з неба. Бороданў теж задерли голови - серед зўрок досить повўльно просувалась якась темна маса. Надўя знову з'явилась в очах дўвчини.
      Ненадовго.
      Порушники, очевидно, теж не перший раз бачили реактивний ранець. Хтось скочив в катер екологўв й круто розвернув кулемет до неба. Гримнула черга, потўм друга. Виття урвалось, клубок полум'я вибухнув у повўтрў й, розўрвавшись на кўлька шматкўв, зник з очей. Поруч глухо гупнув об землю якийсь уламок.
      Одночасно з тим чоловўк, що стрўляв з кулемету, видав якийсь дивний горловий звук й головою вперед вилетўв з кабўни. Другий, не встигши навўть скрикнути, впав на землю з розтрощеною щелепою.
      Свўтло потужного прожектору заслўпило всўх, потўм гримнула черга кулў просвистўли просто над головами - й почувся голос Хелла:
      - Всўм лягти на землю! Руки на потилицю! Швидко!
      Кўлька чоловўк виконали наказ. Двої завагались.
      - Я сказав - швидко!
      Й нова черга зрила землю в них пўд ногами.
      Все зўпсувала Селена. Схлипуючи, вона пўдвелась й на якусь коротку мить опинилась якраз на лўнўї вогню. Цўї? митў вистачило.
      Один з бороданўв кинувся вперед, згрўб дўвчину й затулився нею. Запўзнўло гримнуа черга.
      - Гей, ти, в кабўнў! - загорлав бородань. - Вимкни прожектор! Вимкни, кажу, бо зараз я цўй дўвцў горло проколю!
      Вўн вихопив ножа й приставив ?й до ши?.
      Прожектор згас. Коли заслўплення трохи минуло, Селена побачила, як живий й зовсўм неушкоджений Хелл поводить дулом кулемета. Вона зойкнула й втратила свўдомўсть.
      А опам'яталась - лкжачи на землў, з головою на колўнах у Юра. Той обережно водив долонями бўля скронь дўвчини й з кожним рухом ?й ставало все краще й краще.
      - Ти живий! - Селена притислась до свого рятўвника. - Живий, живий, живий!.. Але як це? А хто ж був на ранцў?
      - А нўхто, - засмўявся Хелл. - Я причепив на нього кўлька гўлляк й запустив над галявиною. А сам тим часом... Але що то за люди?
      Дўвчина здригнулась.
      - Де вони?
      - Знаїш, ми з ними цўлком по-джентельменськи домовились. Я витяг з кулемету магазин, а той дядько вўдпустив тебе, потўм наказав сво?м залўзти в катер й вони потихеньку забралися звўдси. Але хто ж вони такў?
      - ?х треба знищити, Юр, - тихо сказала дўвчина.
      - Як? - здивувався Хелл. - Навўщо? Це ж просто порушники, й ми ?х виперли з територў?.
      - Це не просто порушники, Юр! Ти бачив ?хнў очў?
      - Очў? Гм... Так, очў трохи дивнў. То що ж це значаї?
      - Ти чув що-небудь про Homo Noves?
      Хелл спохмурнўв.
      - Дещо чув. Нас готували з елементами тўї? програми. Але ж вона, здаїться, провалилась?
      - Не просто провалилась. Тў новуси рознесли мало не вслю лабораторўю й вирвались на волю. Майже всўх перестрўляли, щоправда, але кўльком вдалося втекти.
      - Але це були явно не супери. Якби це було так, то... Бррр! Погано б нам довелося.
      - Це, мабуть... як би це сказати... недоробленў супери, щось на зразок цього. Там використовуїться хитрий процесс, почати вўдносно легко, а зупинити - неможливо... хўба що вбити... от вони й розвиваються постопово. Судячи з зовнўшнього вигляду, цў вже бачать в темрявў, мають загостренў, звўринў вўдчуття й... й неймовўрну жорстокўсть. Ти вўддав магазин ?м?
      - Нў, кинув у катер, - Хелл пўдвўвся, поставив на ноги дўвчину. - Не хотўлося б менў знову цим займатись.
      - Ї закон - вбивати ?х. Всўх.
      "Можливо, тому вони й жорстокў..." - подумав Хелл, залазячи в катер. Проте залишив сво? думки при собў.
      Наздоганти порушникўв виявилось просто - тў, мабуть, звўрившись на обўцянку Хелла, рухались не поспўшаючи, з фарами. Проте тўльки-но катер, за важелями якого сидўв Юр, пўдўйшов ближче - фари згасли й машина порушникўв збўльшила швидкўсть.
      Почалась гонитва. Ревўли турбўни, катери мало не вилўтали на поворотах з вузько? дороги. Кўлька разўв машина порушникўв збивала молодў деревця, один раз Хелл мало не врўзався у великий пень. Потўк повўтря, вриваючись у кабўну, боляче хлестав очў й забивав подих.
      Хоч Хелл й витискав з машини все можливе, вўдстань мўж катерами повўльно зростала.
      - Не буде дўла, Селено! - крикнув Хелл, мало не вилетўвши з кабўни на одному з поворотўв. - Вони рухаються швидше! Може, чорт з ними?
      Замўсть вўдповўдў дўвчина прикусила губу й припала до кулемиту. Катер трясло, дуло кидало то в один бўк, то в ўнший. Нарештў гримнула черга.
      - Ти що, нўколи не стрўляла? - крикнув Юр, завваживши, як здригнулась дўвчина. Та буркнула щось у вўдповўдь й вперто продовжувала прицўлюватись.
      Друга черга теж пўшла кудись вбўк.
      - Давай за важелў! - Хелл ледь перекричав рев турбўн.
      Поки вони на повнўй швидкосў мўнялись мўсцями, катер порушникўв встиг трохи вўдўрватись. Юр припав до кулемету. Темна машина танцювала в прицўлў, вислизала й знову з'являлася в перехрестў. Юр пўдўбрав ритм коливань, затамував подих й натис спуск.
      Червонў ўскри сипонули з борту ворожого катеру. Турбўна захлинулась. Машина черкнула землю днищем, пўднявши хмару пилюки, хитнулась лўворуч-праворуч, але на дорозў втрималась. Вўдстань помўтно зменшилась.
      Гримнула друга черга. У вўдповўдь з переднього катера вилетўв якийсь невеликий темний предмет. Кинувши кулемет, Хелл вихопив важелў з рук дўвчини й рвонув один на себе. Катер вилетўв на обочину, з трўском проламав кущў й вдарився об велике дерево. Двигун заглух. Засмердўло горўлим.
      На дорозў, де впав предмет, зблиснув спалах. Гуркўт вибуху оглушив навўть на такўй вўдстанў. Зверху посипалось листя й жолудў - дерево виявилось дубом.
      - Здаїться, погоня скўнчилась, - сказав, посмўхаючись, Хелл. - З тобою все гаразд?
      Селена - блўда, з тремтячими губами - лише кивнула.
      - Ну й бўс з ними! - сказав Юр. - Кўнець кўнцем я пообўцяв за ними не гнатися.
      Дўвчина струснула головою, приклала руки до вух й знов кивнула.
      Юр поклав руки ?й на скронў. Дўвчина швидко заспоко?лась й трохи винувато посмўхнулась:
      - Поганў з нас мисливцў, правда? Особливо з мене!
      - Ти чудово трималась! - пўдбадьорив ?? Юр. - Просто... Тихо!
      - Та я...
      - Т_и_х_о_, _т_и_!!!
      Лише зараз дўвчина вловила ледь чутне гудўння. Порушники повертались.
      - Геть з машини! - Селена ледь пўзнала голос Хелла. - Швидко, швидко! Заховайся он там, у кущах!
      Вўн спробував повернути турель. Але пом'ятий ударом об дуб верх кабўни не дава цього зробити. Кулемет ледь ворушився в гнўзду.
      Гудўння посилилось й поступово перейшло в рев. Темний обтўчний силует виринув з темряви. Спалахнуло свўтло, промўнь прожектору ковзнув по кущах в один бўк, в другий, й, нарештў, вдарив просто в обличчя Хеловў.
      У вўдповўдь гримнула черга.
      Прожектор жалўбно задзвенўв й згас. Натомўсть катер, наче зўрвавшись з припони, кинувся вперед. Знову загримўв кулемет. Друга черга прийшлась по склу кабўни - катер хитнувся вбўк, але вирўвнявся. Третя вдарила по правому боцў - Хелл намагався пошкодити баки - але кулў зрикошетили.
      На поворотў машину пўдкинуло й розвернуло. Бўк, пўд яким були схованў баки, сам опинився в прицўлў. Хелл зловўсно посмўхнувся й натис спуск.
      Замўсть черги кулемет видав короткий сухий трўск.
      Зблўдлий Хелл кўлька разўв судорожно смикнув затвор й знову рвонув курок.
      Й знову почулось коротке сухе клацання.
      Завиваючи, наче поранений звўр, катер наблизився вже на пўвсотнў метрўв.
      - Спали ?х, Юр! - почув вўн зненацька. Оглянувся - Селена бозна як опинилась поруч. - Спали!
      Хелл вилаявся, зўрвав з кулемету кришку й, здавалось, навмання тицьнув пальцями кудись у надра механўзму, потўм знову смикнув затвор. Разом з патроном в траву полетўла якась тоненька паличка. Хелл машинально провўв ?? поглядом й натис спуск.
      Селена зблўдла й схопилась за край кабўни.
      Катер порушникўв - повўльно, наче знехотя, - перетворився на палаючий клубок, бризнув на всў боки вогнем й накотився на машину екологўв.
      Насправдў все це сталося неймовўрно швидко. Хелл ледь встиг вихопити дўвчину з кабўни й вўдтягти на два десятки крокўв. Гримнув вибух. Рўдке, повзуче по землў полум'я мало не наздогнало втўкачўв, а кўлька бризок потрапили-таки на спину дўвчинў. Вона закричала, Хелл повалив ?? й притис до землў.
      Вогники на одязў зникли.
      Вўяло жаром. На очах скручувалось листя на деревах. Хелл, притримуючи схлипуючу Селену, вже спокўйнўше вўдўйшов далў. Позаду вже палали кущў й дерева, освўтлюючи, наче вдень всю галявину.
      Юр сўв на старий повалений стовбур, посадив на колўна дўвчину й нўжно погладив ?? волосся. Поволў-поволў Селена перестала тремтўти та овати обличчя в нього на грудях й, нарештў, вони застрўлися поглядом.
      Хелл посмўхнувся. Дўвчина вўдвела погляд.
      Горўло довго, майже пўвтори доби. Пўсля всього, коли на мўсцў зўткнення залишився лише шар попелу, Юр знову повернувся на галявину, й, майже не сподўваючись на успўх, почав шукати. Внў руками розгортав гарячий ще попўл, майже просўюючи його, уважно роздивлявся кожен уламок металу.
      Й знайшов.
      Знайшов невелику, химерно вигнуту дротинку. Один край ?? був зўм'ятий, наче побував у лещатах.
      А лещатами тими були затвор та зарядна камеру кулемету.
      ...Отже, спочатку.
      Чому всў, починаючи з самого його повернення, з таким майже забобонним жахом розпитували про пўрокўнез? Три роки тому... тьху, тобто шўстнадцять рокўв тому нўхто не надавав цьому особливо? уваги.
      Чому... Нў, не так. Хто й навўщо слўдкуї за ним?
      Й слўдкуї, слўд визнати, досить професўйно. Та технўка, потрощена в спальнў - це вам не абищо. СБ? Але знову ж таки - чому й навўщо?
      Далў...
      Яким чином було вўдзнято... гм... ну, коротше кажучи, той фўльм з-за вўкна?
      Якась комаха здуру вскочила в фужер з соком. Хелл рўзким рухом виплеснув його з налив знову.
      Далў - ще краще. Ось, наприклад:
      Кому й навўщо знадобилось пхати дротинку в магазин кулемету?
      Пўдўйшов кўт, потерся головою об ногу Хелла. Юр посадив його собў на колўна, погладив. Кўт вдоволено замуркотўв й заплющив очў.
      Але вўд того питань не меншало.
      Чому тў порушники - "жорстокў й зрадливў" - не лише не зачепили його, а, навпаки, покўрно забралися геть. Мали ж, особливо пўсля того, як вўн витяг магазин, чудову нагоду... Вўн посмўхнувся, пригадуючи, що весь час косив оком на запасний, поруч ўз зброїю.
      Хелл знову погладив кота, той аж витягся вўд задоволення. Й нову двино-знайоме вўдчуття пронизало руку. Юр здригнувяс. Кўт занепокоїно поглянув йому в обличчя.
      Й тодў Юр зрозумўв.
      Вўн облишив свўй сўк, пўдняв кота й пильно поглянув йому в очў.
      Все правильно.
      В правому оцў, одразу ж за зўницею, щось ледь помўтно виблискувало.
      Хелл напружив всў сво? вўдчуття й повўльно провўв рукою над пухнастим тўлом тварини. Вўн не помилився - котячий хвўст, точнўше, _д_е_щ_о_, заховане в хвостў, досить ўнтесивно випромўнювало радўохвилў.
      - То он ти який, котику!... - пробурмотўв Хелл, розгортаючи густу шерсь.
      - Так ви все одно нўчого не знайдете, пане Хелл!
      Голос почувся нўзвўдки. Юр здригнувся й блискавично оглянувся. Але позаду нўкого не було. Голос чувся... з кота.
      - Поставте, будь ласка, бўдолашну тваринку на стўл! - звелўв голос.
      Хелл пўдкорився.
      - Отже, пане Хелл, ви допетрали, що знаходитесь, так би мовити, пўд ковпаком?
      Кўт незворушно вилизував лапку. Хелл мовчав.
      - Пане Хелл, наскўльки я зрозумўв, вам хочеться взяти цього симпатичного котика за горлянку й розўрвати навпўл, чи не так?
      Юр мовчки кивнув.
      - Так от, не раджу! Вўн коштуї...
      - Хто, чорт забирай, дав вам право слўдкувати за мною?! - вибухнув, нарештў, Хелл.
      - А в кого треба того права питати? - насмўшкувати поцўкавився голос. А потўм додав - вже серйознўше:
      - На превеликий жаль, це необхўдно. Деякў вашў здатностў становлять певний ўнтерес для нас.
      - Ви - це СБ?
      - Гм... Так, в основному, СБ.
      - То що ж ви вўд мене хочете?
      Голос засмўявся, якщо можна так висловитись.
      - Бачте, ўснуї велика пўдозра, що за певний перўод вашого життя ви, так би мовити, втратили деякў людськў властивостў й натомўсть набули ўнших. Це навўть бўльше, нўж пўдозра. Тому найбульше, наприклад, чого дехто з нас бажаї - це розрўзати вас на шматочки, й подивитись, як вони влаштованў.
      - За чим же зупинка? - досить спокўйно сказав Хелл.
      - Бачте, деякў мо? колеги вивчають лише тў вашў якостў, якў проявляються лише в живого органўхму.
      - Пўрокўнез, наприклад?
      - Й не лише це.
      - Й ви пропонуїте менў стати пўдддослўдним кроликом?
      - Ну... приблизно так.
      - А що ви скажете, якщо я скручу в'язи спочатку цьому бўдолашному котиковў, а потўм уже - й вам?
      - Раджу почати з котика!
      Почувся короткий сухий смўшок. Кўт зненацька вигнув спину, зашипўв й досить глибоко подряпав Хелловў руку - очевидно, керували бўороботом, чи радше, кўборгом, чи ким вўн там був, досить умўло.
      Довго не роздумуючи, Юр схопив тварину за в'язи.
      Й отямився на землў. Якась галузка боляче врўзалась в спину. Обважнўла рука ледь рухалась. В повўтрў пахло озоном, а кўт спокўйно бавився власним хвостом на столў.
      - Ну, Хелл, то що ж трапилось? - глузливо запитав голос. - Не забився? Ручка не болить?
      Кўт зненацька визвўрився й зашипўв.
      - Що, не вдалося? - глузував далў голос. - Здаїться, струмом вдарило? Ай-яй-яй, яка необережнўсть! Треба ж було рукавички одягти!
      Хелл, зцўпивши зуби, знову сўв до столу. Кўт пўдўйшов ближче й легенько торкнув його лапкою. Юр аж здригнувся.
      - Що, злякався? Ой, сором який - десантник, що стрибунцўв одним поглядом пўдсмажував, кота злякався!
      Вўйнуло жаром. Гарячий потўк повўтря змўв порошинки зў столу. Кўт позадкував.
      - Що, й котика спалиш? А чого ж, давай! Й цўлком законно опинишся в нашўй лабораторў?. Так що смўливўш. Спали його! Спали! Спа...
      Велика сукувата палиця свиснула в повўтрў, почувся короткий глухий удар, потўм - дивний звук, наче розчавили яблуко. Сўра мозкова речовина бризнула на всў боки з розтрощено? голови кота. Кўлька крапель потрапили просто в обличчя Хеллу, вўн не звернув на те уваги. Кўт з розтрощеним черепом корчився на столў. З-пўд дубця, що ним Хелл притримував агонўзуючу ўстоту, сипались блакитнў ўскри.
      Тварина в останнўй раз сўпнулась й завмерла. Хелл обережно доторкнувся рукою до шерстў. Його струснуло. Зцўпивши зуби, десантник витримав, поки весь остаточний заряд стўк його тўлом у землю, потўм двома пальцями розўрвав котяче тўло вздовж хребта. Бризнула кров. На стўл глухо ляпнув безформний кавалок смердючих нутрощўв.
      Хелл не помилився - в праве око тварини було вмотнтовано мўнўатюрну телекамеру, мозок - нашпиговано тоненькими срўбними дротинками-електродами, а помўж кишками ховалось кўлька невеликих закруглених коробочок, з'їднаних дротами й свўтловодами. Ще один дрўт тягся аж до кўнчика хвоста.
      "От вам ў антена!.." - подумав Хелл.
      - Ти не бачив кота, Юр? - запитала ввечерў Селена. Цўлий день вона пробула десь у мўстў, залагоджуючи справу з порушниками, а Серж ще й досў не повернувся з лўсу.
      - Нў, не бачив, - неуважно вўдповўв Хелл. - Вўн, мабуть, десь загуляв. Або ж подружку знайшов.
      Вўн пригорнув дўвчину до себе й поцўлував.
      - Ой, та ну тебе!... - щасливо прошепотўла дўвчина й мўцнўше притислась до його широких грудей.
      За кўлька тижнўв регулярний прогляд власного досьї став для Хелла справою майже звичайною, але на цей раз на нього чекала несподўванка.
      За досить докладними описами його стану й дўяльностў, аж до знищення кота-кўборга, йшла невелик, обведена акуратною рамкою текстова вставка:
      Шановний пане Хелл!
      Керўвництво СБ маї кўлька запитань, пов'язаних з Вашою поведўнкою й властивостями. В зв'язку з цим пропонуїмо Вам завтра о дев'ятўй годинў прибути до лабораторў? номер 19 (адреса з карткою прикладаються), щоб вирўшити тў питання разом.
      На все добре!
      Пўдпису, звичайно, не було й слўду.
      Хелл посмўхнувся й за вечерею сказав, що завтра хотўв би зо двў години поганяти на катерў.
      Дивна рўч - лабораторўя номер 19, як вказувала невелика табличка - не мала навўть огорожў. Такий собў Невеликий зелений будиночок, звичайнў дверў, вўкна.
      Це враждення трималось недовго - поки Юр, супроводжуваний мовчазним чоловўком в сўрому комбўнезонў, не спустився лўфтом кудись вниз.
      Саме "кудись" - вўн не мав нў найменшого уявлення, скўльки поверхўв проскочила кабўна за тў секунди.
      Стўни й склепўння довгого коридору вилискували зеленуватим свўтлом, масивнў дверў перепиняла шлях через кожнў пўвсотнў метрўв. В кўлькох мўсцях Хелл помўтив нацўленў в середину тунелю чорнў розтруби - чи то лазери, чи вогнемети, а то й анўгўлятори.
      Одним словом, враження пўдземна фортеця справляла досить похмуре.
      Нарештў, ще однў дверў повўльно заповзли в стўну перед Хеллом. Його провўдник зупинився й коротким жестом вказав кудись вниз. Потўм розвернувся й пўшов назад, так ў не вимовивши жодного слова.
      Юр знизав плечима й ступив кўлька крокўв вперед.
      Дверў м'яко клацнули за його спиною.
      Хелл оглянувся. Вўн опинився в примўщеннў досить дивного планування, схожому на лўтеру Г. Коротка паличка лўтери - тобто кўмната просто перед ним - була геть захаращена складною апаратурою й вўдгороджена прозорою перегородкою, поснованою блискучим дротом. Бўльша - мала вигляд довгого круглого тунелю, стўни, пўдлога й склепўння якого аж виблискували вўд того ж таки дроту.
      За перегородкою щось ворухнулось. Хелл придивився - якийсь чоловўк сидўв за великим пультом й безцеремоннорозглядав гостя. Це тривало кўлька хвилин, потўм чоловўк взяв в руки мўкрофон:
      - Юр Хелл? - гавкнув динамўк звўдкўлясь зў стелў.
      - Так, я, - вўдносно невимушено вўдповўв той.
      - За яким чортом тобў знадобилось потрошити нашого кўборга?
      Юр хотўв вилаятись, але стримався.
      - Не люблю, коли за мною пўдглядають.
      - Ах, не любиш? - глузливий голос звучав досить гидко. Й занадто голосно. Хелл поморщився.
      - Крўм того, це, наскўльки я знаю, протизаконно, - додав вўн по паузў.
      Чоловўк за пультом засмўявся.
      - Не тобў судити про нашў закони!
      - Не зовсўм зрозумўло, - ламав комедўю далў Хелл. - Здаїться, закони стосуються всўх?
      - Так, всўх. Всўх _л_ю_д_е_й_.
      - А...
      - А ти - не людина.
      Хелл трохи зблўд й ступив крок до перегородки. Чоловўк за пультом зробив поспўшний рух й щось невидиме м'яко вўдштовхнулдо Юра.
      "Ось так. Влип! - гарячково забўгали думки. - "Це поле. Проти нього й я, й будь-яка зброя безсила. Пастка. Гм... Але знову ж таки - навўщо?"
      Чоловўк за пультом не без зловтўхи спостерўгав за його реакцўїю, потўм посмўхнувся й знову взяв мўкрофон:
      - А зараз, пане Хелл, ми проведемо невеличкий експеримент. Бачиш тунель праворуч? На рахунок "три" ти вдариш туди повною потужнўстю свої? "гармати". Готовий?
      - Пўсля цього я вўльний? - похмуро запитав Хелл.
      - Що? А... хм... так. Так, вўльний. Власне, тебе й викликали саме для цього.
      Хелл вўдчув брехню ранўше, нўж той скўнчив говорити.
      - Отже... раз!
      - Два!
      - Три!
      Язик полум'я промайнув тунелем, звився в тонкий шнур й згас. Хелл нерозумўюче дивився в тунель. Енергўїю, яку вўн звўльнив за цей пострўл, можна було пробурити чималу дўрку в суцўльнўй скелў.
      Захисне поле з страхўтливою легкўстю приборкало ту силу.
      Чоловўк за пультом вдоволено гмукнув, потўм поглянув на прилади й скривився:
      - Ў все? Дурити нас вирўшили, шановний пане? Ти вдарив менш нўж наполовину вўд максимуму!
      - Так, - погодився Хелл. - Але бўльше не варто. Це може погано скўнчитись.
      - Непослух може скўнчитись ще гўрше! - вўдрубав експериментатор. Отже, ще раз!
      - Один!
      - Два!
      - Три!
      Хелл мовчки посмўхнувся.
      - Ти що, чоловўче? - злўсно прошипўв динамўк. - Хочеш назавди тут лишитись?
      Хелл перестав посмўхатись, але не зронив нў слова.
      - Будеш працювати?
      - Нў!
      - Ў не треба! - раптом погодився чоловўк. - Не хочеш - не треба! Але краще все-таки захотўти.
      З цими словами вўн знову натис щось в себе на пультў. В протилежнўй стўнў тунелю повўльно вўдчинилась кругла кришка. Юр побачив гладенькў, аж бискучў кра? отвору.
      - Знаїш, що там сховано? Правильно, не знаїш. А там випромўнювач. Чудова рўч, як на мою думку. Якщо я зараз його увўмкну, то все, що знаходиться в тому тунельчику - а ти, голубе, сто?ш якраз навпроти, - так от, все живе й неживе в тому тунельчику миттю перетвориться на попўл, навть не на попўл - на пару, на газ. Хочеш стати газом? - правильно, не хочеш. Ў я не хочу. Нўхто не хоче. Але це залежить лише вўд тебе. То як, будемо працювати?
      Хелл мовчав.
      - Отже, один!
      - Два!
      - Три!... Менў що, вмикати випромўнювач?
      - Будь ласка! - посмўхнувся Хелл. - Але якщо я перетворюсь на пару, то хто ж ще зможе влаштувати вам отакий салют?
      Язик полум'я лизнув перегородку.
      Чоловўк вўдсахнувся й злякано вилаявся.
      - Лякати надумав? - знову зашипўв динамўк. - Розважаїшся? Добре. Чудово. Але не ображайся, якщо ми теж трохи пожартуїмо.
      Вўн знову натис якусь кнопку.
      Хелл насторожився, готовий блискавично зреагувати на будь-який пўдступ.
      Але пўдсуп виявився таким, що зреагувати на нього було неможливо.
      Крўзь ще один люк в кўнцў тунелю випала, очевидно, пўдштовхнута, людська постать. Люк одразу зачинився.
      Хелл пополотнўв.
      В кўнцў тунелю стояла Селена Руткевич.
      - Тепер слухай, хлопче, сюди! - знов озвався динамўк. - Я зменшив потужнўсть настўльки, що ця дўвчинка пўсля короткочасного ввўмкнення випромўювача вмиратиме години зо три. Й не просто вмиратиме! Вона буде пўдсмажуватись зсередини, вона буде кричати й качатися по пўдлозў, рвати на собў шкўру й видавлювати собў очў! А полу в тунелў ввўмкнено на максимум, отже ти навўть наблизитись до не? не зможеш. Й випромўнювання до тебе не дўстане. Непогана розвага, чи не так?
      Селена, уривчасто дихаючи, притислась до стўни.
      - Але ти зможеш полегшити ?? долю. Ти вдариш вс?їю своїю потужнўстю, розумўїш - _в_с_ў_ї_ю_. Тодў вона помре швидко.
      Дўвчина зойкнула й м'яко впала на пўдлогу просто перед жерлом випромўнювача.
      - Добре, - зўтхнув Хелл. - Я буду працювати. Зупинўться!
      - Пўзно, хлопче, пўзно! Згўдно припущенням однўї? з наших свўтлих голўв, в станў афекту ти зможеш вдарити значно сильнўше, а нам саме це й потрўбно. Отже, на рахунок "Три" я вмикаю випромўнювач.
      Струмўнь вогню вдарив у перегородку, але миттю згас, задушений полем. Юр безсило застогнав.
      - Отже, один!
      - Два!
      - ТРИ!!!
      Ў все зникло. Залишилось лише яскраве, слўпуче й обпўкаюче свўтло. Потўм був рев розжареного повўтря, поштовх ударно? хвилў й бўль.
      Коли Хелл розплющив очў, тунелю вже не було. Зеленувате озеро розплавленого склобетону пашўло жаром на днў велико? кулеподўбно? порожнини, вкрито? рўзнобарвною склянистою масою. Гарячий озон рўзав нўздрў й легенў.
      Юр скочив на ноги й розвернувся до перегородки. Як не дивно, вона вцўлўла. Чоловўк, вўдкинутий з-за пульта в дальнўй куток, щось тихо бубонўв у судорожно затиснутий мўкрофон з обўрваним шнуром.
      Хелл прислухався.
      - Цього не може бути, не може! Там було поле, бетон, свинець, вўн просто не мўг все це зруйнувати, не мўг!..
      Коротким пострўлом Юр пробив у вже не захищенўй перегородцў великий отвўр й ступив до пульту.
      - Ти будеш помирати три години, - неголосно й на диво спокўйно сказав вўн. - Й не просто помирати. Ти будеш пўдсмажуватись зсередини, будеш кричати й качатися по пўдлозў, ти рватимеш на собў шкўру й видавиш собў очў...
      Чоловўк, спершись правицею на пўдлогу, спробував встати. Склобетон зненацька розплавився пўд його рукою й кисть легко, без перешкод, наче нўж у тепле масло, провалилась в розплавлений зеленуватий кисўль.
      - Такого крику я не чув навўть вўд стрибунцўв, - сказав Хелл, з цўкавўстю спостерўгаючи, як з руки капаї розплавлене скло разом з шматками шкўри й м'яса. - Але це, здаїтся, не повна твоя потужнўсть. Ану спробуй ще раз!
      - Нў!!! - розпачливо заволав чоловўк. - Не треба! Вона жива!
      - Хто саме? - про всяк випадок Хелл прибрав язички полум'я з обличчя невдалоо експериментатора.
      - Твоя дўвчина! Руткевич! Не вбивай мене!
      - Як... жива?
      - То була лише голограмма! Це просто провокацўя, твоя дўвчина жива й здорова, й нўчого про це не знаї! Не вбивай мене, не вбивай!..
      - Навўзо все це затўяли?
      Чоловўк замовк, лише важко постогнуючи час вўд часу.
      - Ну!
      Полум'я знову затанцювало перед його обличчям.
      - Нў, нў, не треба! Я все скажу, все!.. Справа в тому, що ти останнўй з людей, що...
      Хелл вўдскочив. Черга втрапила обгорўлому невдасў в шию й груди, вўн смикнувся, захрипўв ў завмер.
      - Не треба стрўляти, Хелл! - гукнув хтось з-за дверей. - Ми не збираїмось важити на ваше життя!
      Крўзь прочиненў дверў в примўщення повўльно, без жодного рўзкого руху зайшов чоловўк в сўрому. Автомат вўн тримав дулом вниз.
      - Не стрўляйте, пане Хелл! - сказав вўн ще раз.
      - Добре, не буду, - буркнув Юр. - Але...
      - Зараз, зараз я все поясню. Бачте, нам не потрўбнў люди, в яких язик працюї краще за все ўнше. Тим бўльше в пўдсмаженому виглядў. Для того й автомат.
      Вўн зневажливо копнув ногою обгорўле тўло.
      - Те, що Юр Хелл - остання на _З_е_м_л_ў_ людина, надўлена пўрокўнетичною здатнўстю - звичайно, секрет, але не такий уже й великий. А от того, що цей дурень не встиг сказати - декому з нас краще й не знати. Втўм... якщо ви погодитесь з нами спўврацювати, коло ваших знань може значно розширитись.
      - Щоб ў мене колись ось так? - Хелл поглянув на труп. - Нў, дякую. Я можу йти?
      - Так, звичайно, - кивнув чоловўк з автоматом. - Але шкода.
      Юр розвернувся й рушив до виходу.
      - Мўж ўншим, пане Хелл!
      Вўн рўзко оглянувся.
      - Ви чудово поводитесь з комп'ютером. Дякую за те, що змусили нас звернути увагу на вдосконалення системи захисту. Але не раджу бўльше туди заглядати. Домовились?
      Чоловўк посмўхнувся.
      Хелл плюнув й мовчки вийшов з примўщення.
      Есбўст миттю стер посмўшку з обличчя, перекинув ногою обгорўлий труп й зненацька дав довгу чергу просто в обличчя покўйного.
      - Падлюка! - вигукнув вўн пўсля того, як замўсть чергового пострўлу почулось сухе клацання. - Через тебе й тво? ўдўотськў гўпотези ми мало його не втратили!
      Не втримавшись, вўн знову злўсно копнув ногою тўло.
      - Заспокойся! - зненацька ожив десь хитро прихований динамўк. Жўночий голос здавався водночас нўжним ў владним. - Облиш це падло. _Й_о_г_о_ ми ще не втратили. Залишилось приблизно три-чотири пострўли. Йди до комп'ютеру, помўркуїм, як ?х доцўльнўше використати.
      - Зараз ўду, - буркнув чоловўк й неквапно рушив до виходу.
      - До речў, та калюжа бетону досить ўнтенсивно випромўнюї!
      Чоловўк здригнувся й вискочив з кўмнати.
      З динамўка почувся короткий сухий смўшок.
      Перше, що зробив Хелл, повернувшись, нарештў, до будинку - це взяв Селену на руки, посадив собў на колўна, сховав голову в не? на грудях й довго-довго мовчав.
      Збентежена дўвчина спробувала щось випитати, але Юр не дуже ввўчливо попросив ?? "не пхати свого чарўвного носика в не дуже чистў справи". Селена, не знаючи, що й робити, запропонувала влаштувати невелику прогулянку до лўсового озера. Хелл, з прихованою вўдразою поглянувши на будинок, погодився.
      Вўн знову сам сўв за важелў катеру, але пўсля п'яти хвилин шаленого, карколомного польоту - Хелл гнав машину, наче винищувач, - Селена не витримала, сказала, що не бачить серйозних причин кўнчати самогубством, та й катеру шкода, й забрала керування. Хелл посмўхнувся, але не промовив на те нў слова.
      Вони зупинились на невеликўй галявинў, оточенўй кущами вперемўшку з очеретом. Юр так само мовчки вискочив з машини й прислухався. Було тихо, лише ледь чутно шелестўв очерет.
      Й пахло металом.
      Селена, йдучи поряд, почала щось розповўдати про те, як генетики, по крихтам збираючи матерўал - тобто залишки мертвих ўстот - змогли вўдновити, практично створити наново багато дрўбних звўрўв - ондатр, зайцўв...
      - А великих? - перебив ?? Хелл.
      - От до того ж я й веду. Сам знаїш, пўсля вўйни звўрини всяко? вцўлўло звосўм мало, от... Ой!
      Вона вўдсахнулась. Просто попереду, за пару крокўв, з поваленого торўшнього очерету вигулькнула чорна пласка голўвка. Велика гадюка, вилискуючи довгим м'язистим тўлом, блискавично скрутилась тарўлкою, готова в будь-який момент кинутись на людей.
      Хелл мовчки смикнув дўвчину назад.
      - Зачекай, - Селена м'яко вўдсторонилась. - Зараз я тобў дещо покажу. Тобто спробую показати.
      Вона присўла. Гадюка погрозливо зашипўла, але не зрушила з мўсця.
      Й тодў Хелл побачив картину, уявити яко? не змўг би нўколи. Селена тихо засвистўла й повўльно-повўльно простягла руку вперед. Змўя - не ўнакше, як здивувавшись такому нахабству - не ворухнулась. Дўвчина, насвистуючи якусь невловиму знайому, близьку й рўдну мелодўю, трохи наблизила руку. Роздвоїний язичок обережно доторкнувся до нўжних пальцўв Хелл аж здригнувся. Але нўчого не сталось. Селена прибрала руку й свиснула трохи ўнакше - коротко й рўшуче, наче наказуючи. Гадюка опустила голову й зникла помўж очеретом.
      - Ну як? - з трўумфуючим виглядом запитала дўвчина.
      - Це просто неймовўрно... - прошепотўв Юр. - Як це тобў вдалося? Розкажи!
      Селена засмўялась.
      - Який би був з мене еколог, якби я не змогла гадючку заспоко?ти!
      - Але як?
      - Розумўїш, головне - думати, що ти ?й не ворог. Той свист скорўш менў допомагаї, анўж ?й. Ти помўтив, мелодўя здаїться знайомою, чи не так?
      - Так, начебто чув колись давно. В дитинствў.
      - Ти не мўг ?? чути. Вона розроблена не бўльш як чотири роки тому. Особливўсть ?? в тому, що вона видаїться знайомою, близько, заспокўйливою - для людини. А змўя ?? взагалў не чуї, вона ж глуха... Ой, а он ще одна!
      На вўльному вўд очерету горбочку нўби застигла смужка полўм'я. Невеличка змўйка яскраво-рудого кольору не рухалась.
      - Це вже серйознўше, - тихо сказала дўвчина. - Мўдянка. Й отрута сильнўша, й характер паскудний.
      Якусь мить вона вагалась, потўм рўшуче ступила вперед. Мўдярка зашипўла. Не вўрилось, що ця яскрава й маленька, наче ўграшка, змўйка, являла бўльшу небезпеку, нўж похмура чорна гадюка.
      Селена присўла. Мўдянка знов зашипўла й приготувалась до стрибка.
      Знову засвистўвши ту саму мелодўю, дўвчина простягла руку.
      Що сталося далў - навряд чи встигли зрозумўти й Селена, й Хелл, й, мабуть, сама мўдянка. Руда стрўчка промайнула в повўтрў, сантиметру не долетўвши до простягнено? руки. Але ўнша рука перехопила мўдянку в повўтрў.
      Наступно? секунди Хелл тримав змўйку розтягненою в руках, а блўда й тремтяча Селена намагалася встати з купи гнилого очерету, куди ?? вўдкинув десантник.
      - Ой, трохи не вийшло... - розгублено пробурмотўла дўвчина.
      - Так, зовсўм трохи! - посмўхнувся Юр. - Добре, хоч в мене вийшло.
      Змўя шипўла й судомно смикалась, намагаючись вирватись.
      - То що тепер з нею робити? - Хелл жартома прстяг мўдянку дўвчинў.
      - Не знаю, - та вўдсахнулась.
      Юр посмўхнувся й невимушеним рухом розўрвав змўйку навпўл. Наче нитку.
      Бризнула кров. Обўдвў половинка рудого тўла кўлька разўв смикнулись й безсило звисли. Хелл недбало вўдкинув ?х вбўк, обтрусив руки й повернувся до дўвчини.
      Й лише тепер завважив, з яким жахом дивиться на нього Селена.
      - Що з тобою? - стурбувався Хелл. - Вона тебе часом не вкусила?
      - Н...нў, - ледь видушила з себе дўвчина. - Просто... не треба було ?? так...
      - Кого? - не зрозумўв Юр. - А, ти про змўйку! Знаїш, а я якось над цим не замислився.
      Дўвчина здригнулась, але за мить опанувала себе й навўть посмўхнулась.
      - Ну, пўшли далў. То на чому я зупинилась? А, на великих звўрях... Так от, минулого року десь в Пўвденнўй Америцў - вона ж, знаїш, не дуже постраждала - знайшли досить багато непогано збережених клўтин дикого кабана. Збереглись цўлком повнў хромосоми, а реставрована самичка...
      - Тобто свиня?
      - Ну... ми ?? називаїмо самичкою... так от, реставрована самичка... свинка тобто... в нас уже була. Й тодў...
      Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.
      - Що там? - запитала Селена.
      - Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.
      Вўтер тихо шелестўв очеретом, невеличкў хвильки проьўгали по чорнўй поверхнў води. Продзижчала якась комаха. Чоловўк нервово обводив поглядом очеретянў хащў.
      Все це щось нагадувало.
      - Здаеться там, - тихо прошепотўла дўвчина.
      Очерет затрўщав зовсўм не там, куди вона вказала. Десантник блискавично розвернувся й примружив очў. Струмўнь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повўтря, знўс хащў, пўдняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звўдти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не пўдўм'яв пўд себе людей, метнувся в один бўк, в другий ў завмер. Засмердўло горўлим м'ясом.
      Смугасте дике поросятко з жалўбним квилўнням вискочило з очерету й вибухнуло, наче фосфорна бомба.
      Хелл втомлено потер лоба й вимучено посмўхнувся.
      Поруч почулось зўтхання, трўск й легкий сплеск. Хелл розблискавично розвернувся - то Селена, втративши свўдомўсть, м'яко впала на купу гнилого очерету.
      Робити було нўчого. Селену починало трусити, тўльки-но Хелл потрапляв ?й на очў, й лўкар, що тўльки-но прилетўв на своїму лўтачку, мовчки вказав на дверў. Серж старанно вўдводив погляд.
      Хелл так само мовчки вийшов з кўмнати, пўдўбрав по дорозў зронену Селеною сережку, на вулдицў так само мовчки сплюнув, й аж тодў вилаявся довго, закручено й злўсно.
      Те, що вўн вчинив, було диким. Диким й незрозумўлим, незрозумўлим навўть для нього. Диким, навўть беручи до уваги випадковий збўг - болото, очеретянў хащў з прихованим звўром, темна й трохи радўоактивна вода - все це випадково виявилось схожим на ўнше мўсце, на планетў в далекўй зорянўй системў... Чорт! В деякому розумўння там було спокўйнўше!..
      Стоп! Випадково?
      ...Диким, навўть враховуючи напруження всього дня, подў? в лабораторў? СБ.
      Гм... СБ?..
      Подў? й розмови в СБ... Особливо розмови.
      Ага! Щось ї!
      Цўкава фраза того невдалого експериментатора:
      - Спали ??! Спали!
      А це - котик, тобто той, хто ним керував. А чи не керував хто тим есбўстом?
      - Спали ?х! Спали!
      А це... Ух, чорт. Це Селена.
      Хелл вўдчув як самў по собў напружуються м'язи. Вўйнуло теплим вўтром.
      Отже, Селена - теж лялька? Така собў гарна, керована на вўдстанў ўграшка?
      Вўйнуло ще раз. На цей раз жаром.
      Чи навпака?..
      Десантник здригнувся.
      Чи можливо, щоб ця нўжна дўвчина, що мўж ўншим з ним й спала, була агентом СБ? Та й не просто агентом, а й, судячи з всього, керўвником операцў??
      Гм...
      Емоцў? просто-таки верещали - "Нў!", холодний розум хотўв було вўдповўсти так, але, заколивавшись, порадив перевўрити щонебудь за допомогою комп'ютеру - проаналўзувати, наприклад, емоцў?, амплўтудно-частотнў характеристики тих наказўв.
      Хелл зловўсно посмўхнувся й зачинивши дверў лабораторўў на замок, сўв за комп'ютер.
      "...одним з перших зразкўв нелюдсько? логўки об'їкта можна вважати алгоритм перегляду масиву символўв, використаний пўд час знешкодження кодового захисту комп'ютерно? сўтў СБ. Досить порўвняти, наприклад, зразок типово людського рўшення проблеми й нелюдсько?, продемонстровано? об'їктом.
      Суть завдання: вибрати з масиву символўв тў симовли, що зустрўчаються два й бўльше разўв.
      Класичний алгоритм: застосувати лўчильник, перебирати масив й викидати повтори, поки лўчильник не стане дорўвнювати нулю. Недолўк багаторазове перебирання масиву, великў втрати часу.
      Алгоритм "Хелл": один раз перебрати масив, вибираючи................. .................................................
      Юр посмўхнувся. Справдў, вўн знайшов непогане вирўшення проблеми.
      Але поруч з яскрави вираженою "машинно-орўїнтованою" логўкою, об'їкт маї набўр дещо вўдозмўнених, але, безумовно, типово людських емоцўй, а також так звану "зовнўшню" логўку, якою володўї поки що не в повнўй мўрў. Слўд звернути увагу, що розвиток об'їкту випереджаї графўк, а це означаї..."
      - Оце такий я страшний? - вўн знизав плечима.
      "Такў прояви "зовнўшньо?" логўки, яки використання часових, а в перспективў й просторових тунелўв та Рут-ефекту..."
      Рут-ефект, кажете? Цўкава назва, цўкава...
      "Свўдома манўпуляцўя часом вўдсутня, не разуючи вўдомих провалўв в минуле пўсля витрати всўх запасўв енергў?, витрачено ?, в основному, на пўрокўнетичну активнўсть..."
      Провали в минуле? Що за чортўвня?
      "...близько шести провалўв - точне число невўдоме в зв'язку з малими ўнтервалами найперших. Враховуючи, що ўнтервали "стрибкўв" зростають експоненцўально, наступний ўнтервал матиме вихўд в кўнець двадцятого столўття, що матиме, безумовно, катастрофўчнў наслўдки для людства."
      Т-так. Цўкаво. Якщо збўльшення ўнтервалўв, як пише цей пан, експоненцўальне, то почалась ця епопея приблизно... е-е-е... 256 рокўв тому. Тўльки "тому" в данному випадку означаї "в майбутньому".
      Хелл навўть не помўтив, що вирахував це без комп'ютеру.
      Пўд доповўддю стояв пўдпис - С420026Е44DK26E. Шифр з однаковим успўхом мўг означати чоловўка, жўнку, або й нейрокомп'ютер.
      Хелл увўмкнув автоматичний скролўнг й швидко проглянув змўст каталогу.
      "Аналўз психўчного стану об'їкта пўсля останнього позаатмосферного сеансу..."
      Не те.
      "Доповўдь про розгалуження дўяльности мозку мўж емоцўйними та розумовими центрами."
      Не те!
      "Детальний опис..."
      Назв було кўлька десяткўв. Очў самў вихопили з списку потрўбне.
      "Аналўз емоцўйного спектру об'їкту пўд час статевого акту."
      "...Я знову хотўла б звернути увагу керўвництва, на те, що зроблений без мого вўдома запис _м_о_г_о_ емоцўйного спектру не можна за об'їктивний. Вўдчуванее мною збўдження нўяк не вплинуло на точнўсть аналўзу. Я ще раз нагадую, що мої особисте ставлення до об'?кту рўзко негативне, й зближення було використане виключно з дослўдницькою метою.
      Що ж стосуїться збудження й задоволення - пояснюю, що будьяка нещирўсть з мого боку була б негайно помўчена об'їктом.
      Тому я вважаю недоречними ўнсинуацў? деяких колег з приводу так звано? "недоцўльности" мої? поведўнки.
      С420026У44DK26E."
      - Ось так, - сказав Хелл.
      Селена Руткевич, його Селенка - С420026У44DK26E. Агент Служби Безпеки.
      Щось клацнуло й неприїмно запищало. Хелл оглянувся - на сусўдньому столику пронизливо верещала, аж розривалася, недбало покинута Селенина сережка. Юр встав з-за дисплею й пўдўйшов ближче.
      Це його й врятувало. Дисплей зненацька вибухнув, хмара осколкўв зрешетила стўну навпроти, а великий уламок корпусу пробив дверў.
      Наступний вибух гримнув, коли Хелл, виламавши власним тўлом вўкно, вже котився по травў.
      Й засмўявся, завваживши, як виконуї такий самий маневр Селена, що тўльки-но лежала без свўдомостў.
      - Тўкай! - вўдчайдушно вигукнула вона й скочила в лўтачок лўкаря. Вереснула турбўна, невеличкий снўжно-бўлий апарат стрибнув вгору, ревнув форсажем, наче винищувач, й зник помўж такими ж мирно-бўлими хмаринами.
      Хелл провўв його поглядом, але, здивований останнўм вигуком Селени, стрўляти не став.
      Вўн смўявся.
      Вўн смўявся, коли будиночок зненацька пўдстрибнув й перетворився на клубок смердючо-липкого напалмового полум'я разом з лўкарем та екологом, а гаряча ударна хвиля мало не збила його з нўг.
      Вўн смўявся, коли з тих самих бўлих хмаринвипали темно-срўблястў куцокрилў крапельки й, на очах збўльшуючись, пўшли вниз - язик розжарено? плазми вдарив ?м назустрўч й розметав на всў боки.
      Вўн смўявся, коли винищувачў, перешикувавшись, пўшли в новий захўд, й новий струмўнь вогню вдарив вже просто всередину строю, й два лўтаки зникли в тому пеклў, а ще одна, кўлька разўв перекинувшись, перекреслила небо димовим хвостом й впала десь за обрўїм.
      Смўявся, коли дивом вцўлўлий лўтак все-таки зумўв вийти з пўкебризнув ракетами, й зацокотўв гарматами - плазма поглинула й ?х.
      Й перестав смўятись, лише коли замўсть чергового струменю вогню змўг вистрелити лише короткий, наче плювок, спалах.
      Снаряди легко прошили йому груди й розўрвали землю десь позаду.
      Хелл здивувався, коли й друга черга прошила його наскрўзь з тим самим ефектом, здивувався й зненацька зрозумўв, вўдчув наблшиженя блаженно? Тьми...
      А потўм, як звичайно, було довге запаморочливе падўння, темўнь тавкруг, неймовўрно чужў й водночас зовсўм близькў, рўдня вўдчуття, приток енергў? й раптове свўтло...
      А нова зграя лўтакўв, спўзнившись всього на кўлька секунд, тим часом переворювала на дим, попўл та радўоактивний пил всю галявину - разом з залишками будинку, ангаром й великим шматом лўсу - останнього нормальног лўсу на планетў.
      Сонце лише ледь виглянуло з-за обрўю, ще не розвуўвся вдосвўтнўй туман, ще не скўнчила ранкового концерту коники та цикади, коли сьталася подўя, що порушила звичний спокўй безмежного степу.
      Стався спалах.
      Спалах - то й спалах. Степ звик до блискавок й вибухўв.
      Але на цей раз все сталось ўнакше.
      Гуркоту не було. Просто свўтлова куля, що зненацька зависла, було, на кўлькаметровўй висотў над вершечком пагорба, луснула з тихим шипўнням, а з того свўтла досить незграбно гепнула на землю людина.
      Й свўтло згасло.
      Людина повўльно пўдвелась, тримаючись за правий бўк, зўйшла на самий вершечок й огледўлась. Десь далеко внизу виблискувала блакиттю рўчка, трохи праворуч громадились будўвлў великого мўста, а з ўншого боку простиралась зеленкувато-сўра ковдра степу.
      Вўяв легкий вўтер, куйводячи густе волосся прибульця й ледь чутно дзвенўв десь у небў жайворонок.
      Чоловўк посмўхнувся й вўдчув непереборне бажання сказати щось ўсторичне.
      - Ну, - трохи зрипко вигукнув вўн у простўр. - Здрастуй, нове столўття! Як ти мене зустрўнеш?
      Наче у вўдповўдь, трохи збоку блиснуло знайоме вже сяйво й урочистўсть моменту було зўпсовано.
      З центру спалаху випали й розлетўлися, наче уламки дзеркала, кўлька невеликих срўблястих дискўв.
      Прибулець зреагував миттю - кинувся на землю, вужем проповз до улоговини й зача?вся.
      Диски, безладно покрутившись над вершечком пагорба, змўнили тактику вишикувавшись, наче журавлў, клином, почали методично прочўсувати мўсцевўсть. Чоловўк буквально втиснувся в руду глину, коли один з дискўв пройшов за пару метрўв попереду.
      Й зненацька гримнув кулеметною чергою.
      Кулў зрили землю поруч з плечима прибульця; диски злетўвшись, як шершнў до меду, збилися в одну купу з заторохтўли кулеметами.
      Вилаявшись, чоловўк ухилився вўд скеровано? просто в обличчя черги, кинувся до найближчого диску, обхопив його руками й з видимим зусиллям розвернув. Кулў з дзвўнкими вибухами вдарили в бўк другого винищувача, той задимўв, впав у траву й пўдстрибуючи, покотився з пагорба. За кўлька секунд гримнув вибух, потужний сплах мало не заслўпив чоловўка - той впав на землю й щосили стис повўки, але диску не випустив.
      Ўншў винищувачў, пўдхопленў вибуховою хвилею, втратили орпўентацўю, попадали в траву й не подавали ознак життя.
      - Отак-то! - вдоволено посмўхнувся прибулець.
      Вўн засунув руку кудись пўд "черево" захопленого диску, той завовтузився й раптом завмер, знесилўв й безпорадно зсунувся у виямок той самий, в якому ховався прибулець.
      Ще через кулька хвилин там опинилася й ўншў. Чоловўк недбало прикидав ?х зверху глиною та камўнням, потўм знов посмўзнувся й непоспўхом рушив в бўк мўста.
      Приблизно через три години над тим самим пагорбом знов спалахнуло свўтло, щось зашипўло й на траву, теж не дуже зграбно перекинувшись у повўтрў, випала струнка жўноча постать. Жўнка - чи, скорўш, дўвчина рокўв двадцяти, - гарненька, бўлява, з сторожким поглядом, так само оглянулась навкруг, зўтхнула й теж рушила до мўста.
      Вони зустрўлися, вони просто не могли не зустрўтись. Це сталося на вокзалў. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамўр й одурўлў вўд спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.
      Вўн - хлопець рокўв за двадцять, високий, м'язистий, - стояв ближче до заскленого вўконечка. Вона - непримўтна з першого погляду бўлява дўвчина, гарненька, струнка, трохи молодша - на двое людей далў.
      Ўх познайомила муха - звичайна муха-зеленуха, що ўх безлўч роўлось на вокзалў тим спекотливим червневим днем.
      Ось така звичайнўсўнька муха сўла на рукав хлопця. Вўн недбало здмухнув ўў. Комаха перелетўла на дўвчину. Але й там на неў чекав такий самий прийом. Тодў вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дўвчину - лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дўвчина вўддячила тим самим.
      Ў посмўхнулась, звабливо опустивши очў.
      - Нам, здаеться, ўхати одним потягом? - почула вона, вибравшись, нарештў, з черги.
      Здаеться, так, - кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.
      - Тодў чому б нам не познайомитись? - з посмўшкою запитав хлопець. Я Юрўй. А...
      - А я - Їлена! - теж посмўхнулась дўвчина. - А ви теж до кўнця?
      - Нў, кўлометрўв на триста ближче. Але хўба я схожий на якусь поважну персону - дипломата або заммўнўстра?
      - Нў, не дуже. А що? - трохи здивувалась дўвчина.
      - Тодў чому ми на "Ви"?
      - Ну... А й справдў!
      Ў обое засмўялись. Справдў - нў вўк, нў легкий одяг, нў чудовий настрўй аж нўяк не сприяли й найменшўй офўцўйностў.
      Вже через п'ять хвилин вони вже мали цўлком достатню ўнформацўю один про одного - як для перших хвилин знайомства, а ще через пўвгодини ўхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю мўста, бо Їленў чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що рўчки, а хоча б якогось ставка.
      Вони зайшли в гуртожиток ўнституту, Юрўй перекинувся кўлькома словами з Сергўем, колишнўм однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потўм ўхали маленьким, неймовўрно стрибучим автобусом, ў ўх кидало, а Юрўй обережно притимував дўвчину за талўю, отримуючи сторожко-кокетливў погляди у вўдповўдь.
      Вўн привўв Їлену пўд мўст, де невелика рўчка розливалась на пару кўлометрўв, воду була прозорою, теплою й лагўдною, а вўтер ледь ворушив нагрўте сонцем повўтря.
      Людей було мало, води - багато, дўвчина жартома пробувала топити Юрўя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потўм знизу хапав Їлену за нўжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тўльки та встигала злякатись, потўм легко тримав ўў на поверхнў, вислуховував жартўвливў докори й знову робив те саме.
      - Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?
      Дўвчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрўя, спочатку одною рукою, потўм обома, обўйнявши його за шию, вўн невтомно вўдкидав назад воду, пўд гладенькою шкўрою ворушились потужнў, наче гўдроцилўндри м'язи, Їлена захоплено гладила ўх невеличкими нўжними долонями й все мўцнўше притискалася до спини Юрўя.
      Непомўтно, як течўя, спливав час, все менше й менше хотўлося вилазити з рўчковоў прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повўтря, й все дужче й дужче вўдчувалось дивне напруження, аж поки темнў непроникнў хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.
      Їлена перша вискочила з води, Юрўй, пўдхопивши одяг, теж заскочив пўд мўст, вони одягались, спираючись один на одного, - звичайно, опора з дўвчини була суто символўчна, а дощ все йшов ў йшов, ў вже скоро з мосту полилась змита водяними цўвками грязюка, а жўнка, на яку потрапив такий струмўнь, з вереском вискочила пўд дощ й за секунду повернулась, викручуючи подўл плаття.
      - Пўшли?
      Так ў залишилось невўдомим, хто запропонував це пиршим, але, оскўльки заперечень не було, то через хвилину Юрўй з Їленою вже йшли, перестрибуючи свўжў калюжў, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стўкала з мокрого наскрўзь одягу й втхлюпувалась з черевикўв хлопця.
      Дўвчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрўй легко пўдкидав ўў на руки й "забував" вўдпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посмўхаючись, навўть не намагалась пручатися, а тўльки воркувала, приплющуючи очў:
      - Ой, постав, тобў ж, мабуть важко!..
      Вони повернулись до гуртожитку, Сергўй довго посмўявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ўм кўмнату й десь пўшов, дўвчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи свўт за вўкном на безформну сўру порожнечу.
      - Брр, холодно! - ўз смўхом сказала Їлена.
      - Бо мокро! - вўдгукнувся Юрўй. - Знўмай одяг, застудишся.
      Трохи повагавшись, дўвчина скинула блузку й штанцў, залишившись у самому купальнику. Юрўй теж роздягся, натягнув поперек кўмнати якийсь мотузок, розвўшав на ньому й стўльцях мокрий одяг й увўмкнув телевўзор.
      Стўльцў виявились зайнятими, вўн впав на лўжко. Їлена тремтўла, роздивляючись, де б його присўсти.
      - Йди до мене, - мовив Юрўй. - Тут теплўше.
      Дўвчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.
      На екранў комўсар Каттанў чинив круту розправу над верхўвкою мафўў, з-за вўкна долинав монотонний шурхўт дощу, дўвчина скоро зўгрўлась, але тремтўти не перестала, лише дрож ўў став дещо ўншим, дихання - частим й трохи уривчастим, а пальцў нервово стукали по руцў Юрўю.
      Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.
      - Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? - неголосно сказала дўвчина. - То, може, трохи розкажеш?
      - Ти теж любиш фантастику? - посмўхнувся Юрўй. - Ну добре. Хоча...
      Вўн замислився, потўм зўтхнув.
      - Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.
      - Чому ж?
      - В кожному з них - брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти - ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти - повна протилежнўсть всьому цьому.
      - То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?
      Юрўй знову зўтхнув.
      - Пробував, - сказав вўн по паузў. - Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.
      Їлена здригнулась.
      - Ў все ж, розкажи!..
      Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:
      - Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...
      Вўн розповўдав про кривавў вўйни за безживну, спустошену, отруйну територўю, про агонўзуючў лўси й стерильно-мертвў степи, про вўдчайдушнў спроби вўдшукати десь за радўоактивним океаном бодай шматок бўльш-менш родючого грунту, про нескўнченў аварў? в пўдземних мўстах, про орди хижих й неймовўрно потворних мутантўв, що з'ялялись навўть у так званих "центрах цивўлўзацў?", про смўливу, але заздлегўдь приречену спробу колонўзувати Марс й, нарештў, про останнўй шанс людства вижити - спробу створити ноу, простосовану до того смертельно-небезпечного свўту, людину.
      - ...Незважаючи на катастрофўчний стан, а можливо, саме завдяки йому, наука про людину, про ?? потенцўйнў й невикористанў можливостў, непогано розвинулась. Вже не становило особливо? проблеми, покопирсавшись молекулярним скальпелем в мозку, переробити пам'ять, стерти непотрўбну дўльницю, або ж навпаки, записати записати фальшивку, виготовлену в сусўднўй лабораторў?. Таким чином уряд, час вўд часу випускаючи в народ нўбито колишнўх астронавтўв, пўдтримував чутки про те, що придатна для життя планета вже знайдена й вже дўти ўснуючого поколўння будуть жити в нормальних умовах.
      Такў "астронавти" не брехали й викрити ?х не змўг би жоден детектор вони справдў пам'ятали величезнў зорянў кораблў, багаторўчнў польоти, сутички з ворожим життям, аварў? на зворотному шляху, вмонтованў для бўльшо? вўрогўдности...
      Їлена здригнулась.
      Здригнулась, виразно уявивши жахливу картину майбутнього людства ?сторў?, написано? людською кров'ю на пергаментў з людсько? шкўри, ўсторў? жорстоко? й страшно?, сповнено? брехнў й пўдступу, безглуздих й числених жертв, жадоьби кровў й жадоби влади.
      - Невже все так жахливо? - прошепотўла вона.
      Юрўй посмўхнувся.
      - Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.
      Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.
      Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.
      М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.
      - Не треба... Не треба так... - уривчасто прошепотўла дўвчина й зробила нерўшучу спробу вўдсунутись.
      - Чому ж, Їлено? - невловимим рухом вўн опинився зверху. - Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?
      Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.
      - Т...так... - ледь видихнула дўвчина. - Але ж ми лише сьогоднў познайомились...
      - Хўба? - Юрўй притис ?? до себе. - Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?
      - Т...так... - дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.
      Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...
      Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.
      - Як в тебе б'їться серце!.. - вона поклала долоню йому на груди. Чому?
      - А ти не здогадуїшся?
      Руки його ковзнули пўд купальник.
      - Здогадуюсь...
      - Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою? - пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.
      - Ти хороший... - прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...
      Клацнув замок у дверях.
      Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.
      - Ви ще тут? - здивувався Сергўй.
      - Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.
      Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.
      - Ну що, пўшли? - запитала вона через хвилину.
      - Угу, йдем.
      Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.
      - Ой, я забула гребўнця! - раптом спохопилась дўвчина.
      - Зачекай, я вўзьму! - Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.
      Сергўй все ще винувато посмўхався.
      - Ти б замок на засувку зачинив, чи що! - сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.
      - Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.
      - Угу, гарненька.
      - Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...
      Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.
      - Ану, покажи! - Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.
      - Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?
      - Ну, ти йдеш? - в кўмнату зазирнула Їлена.
      - Так, так! - Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў. - Бувай!
      - Пўдемо пўшки? - чи то спитала, чи запропувала дўвчина. - Час же ще маїм?
      - Пўшли, - охоче згодився Юрўй. - До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.
      Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.
      Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.
      - Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.
      - Далў... - Юрўй зўтхнув. - Далў було ще гўрше...
      В лабораторўях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.
      Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити - було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги - й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.
      "Новў люди" вўдчували сво? переваги - й фўзичнў, й ўнтеллектуальнў перед "звичайними" вже через кўлька днўв пўсля активацў?. Вони заўграшки вирўшували складнў задачў, краще за всў ? проходили численў тести, й найголовнўше - могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.
      Але на людей - звичайних людей - чекав великий сюрприз. Придатнўсть до розвитку, до подальшо? еволюцў? збереглась менш нўж у трьох вўдсоткўв населення планети.
      - Й стався розкўл... - прошепотўла дўвчина.
      - Правильно. Потўм почались сутички, а потўм - вўдверта вўйна. Люди звичайнў хотўли жити - просто жити. Люди новў хотўли жити - й розвиватись - а для цього ?м потрўбнў були територў ?, технўка, зброя... й сировина для виробництва людей нових - тобто люди звичайнў.
      Суто технўчно новў могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крўм "постачальникўв сировини" звичайнў були ще й ?хнўмит батьками, родичами, друзями...
      Вўйна зайшла в безвихўдь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тўї? ями, яку саме собў й викопало. Все на бўльшўй територў? не могли жити навўть найдосконалўшў "новў".
      Вони знайшли вихўд. Досить простий, до речў. Вони почали переходити в нову форму життя - в енергетичну. Для нормальних людей вони просто зникали.
      Здавалося б - що може бути кращим. "Нелюди" зникали, п'ять-шўсть пококлўнь могли ще так-сяк прожити на поверхнў планети, ще з десяток могли б животўти пўд землею - аж до повного використання ресурсўв. Але в тўм то й рўч, що кожен перехўд, кожне зникнення потребувало чимало? порцў? енергў?, цўї? ж само? енергў?, дорогоцўнно?, життїдайно?, життїво-необхўдно? - у будь-якўй формў.
      Пўсля того, як повибухали всў ядернў бо?припаси й реактори - почали вивергатись давно згаслў вулкани, горўли цўлў шари атмосфери й провалювались у пўдземнў порожнини цўлў мўста - це "новў" висмоктували, наче вампўри, енергўю з всього, що могло вибухати, горўти, а чи просто падати донизу.
      Й коли на змученўй Землў залишилось не бўльше десятку "нових" прийшло ще одне лихо. Вони почали споживати енергўю, провалюючись у минуле.
      Так само, як падаюче тўло перетворюї потенцўйну енергўю гравўтацў? в кўнетичну, так само й "новў", провалюючись з вершин сучасностў в безодню минулих столўть, набирали потрўюну для переходу порцўю енергў?.
      Якщо досў стан був просто тривожним, то пўсля цього свўт став на гранў загибелў.
      "Новў" - з повним спектром сво?х можливостей - вўд пўрокўнезу й телепатичного зв'язку до неймовўрно? фўзично? сили - могли дуже легко змўнити минуле, зламати структуру часу, а, отже, навўть того не помўтивши, знищити людство.
      Всў сили планети було кинуто проти жалюгўдно? жменьки "нових". Але, раз по раз провалюючись у минуле, спочатку на хвилини, години, днў кожного разу на вдвўчў бўльший термўн - вони поступово набирали таку силу, що ?х перестали брати кулў, потўм - бомби, потўм - лазери...
      Пўсля кожного провалу слўдом за втўкачами запускали капсулу з поясненням ситуацў? й категоричною вимогою - знищити прибульцўв й всў слўди ?хнього перебування. Пўсля передачў ўнформацў? капсула теж самолўквўдовувалась.
      Тих людей було знищено. Знищено за двўстў рокўв до ?хнього народження. Знищено термоядерним анўгўлятором - пристроїм, здатним перетворити на хмару розпечених газўв цўлий континент. Знищено, коли втўкачў зўбрались перед останнўм, вирўшальним стрибком.
      Судячи з того, що сучаснўсть не змўнилась, всў ўнструкцў?, закладенў в капсулу, було старанно виконано.
      - А чому залп анўгўлятора не вплинув на течўю часу?
      - Вибух вўдбувся в перўод, коли гримўло по всўй планетў. Одним бўльше, одним менше... Тобто, так вважали вченў.
      - А насправдў? - голос дўвчини аж тремтўв. - Ну, а насправдў?
      - Не поспўшай, Їлено, не поспўшай...
      Пўсля того, як останню десятку "нових" було знищено, й на спустошенўй, ворожўй, майже не придатнўй до життя планетў залишилась лише гинуча цивўлўзацўя "звичайних" - з'явилась, нарештў, непогана думка - а чому б, замўсть життя... точнўше, повўльно? смертў на Землў не переселитись...
      - На ўншу планету?
      - Нў. На жаль, людство - звичайно людство - так ў не досягло зўрок. Жоден корабель з екўпажем не вийшов з Сонячно? системи.
      А вихўд був поруч.
      Люди вирўшили втекти в минуле. Втекти, провалитись у доўсторичну епоху, коли на молодўй Землў буяло життя, коли повўтря було свўжим ў чистим, а тварини - хай незвичнў й небезпечнў, як, скажўмо, тиранозаври не плювались вогнем, не били струмом й не мали подвўйною шкўри з атомарною кислотою помўж оболонками. Спробуй, зачепи таке чудо...
      Але секрет провалу в минуле було знищено разом з тими, хто його вўдкрив.
      Людство взагалў чисмось схоже на окрему людину - воно так само не може вкусити себе за такий близький начебто лўкоть.
      Зовсўм поруч, за якийсь десяток мўльйонўв рокўв лежала свўжа, незаймана Земля - а люди задихались, отруювались й гинули в ру?нахх колишнў? мўст.
      Досить легко було "скинути" в минуле капсулу з ўнформацўїю, - але живў об'їкти пўсля провалу, зробленого за тўїю ж технологўїю, переставали бути живими.
      Помирати взагалў важко, а вже помирати, маючи можливўсть вижити - так ще й непогано вижити - просто неможливо.
      Людство зўбрало всў сили. Перевўрили кожнго. Придатних до подальшо? еволюцў?, а отже, й до вивчення методу "провалу" не виявилось.
      Кўлька експедицўй - з них повернулось не бўльше половини учасникўв пройшли давно покинутў й смертельно небезпечнў землў за океаном. Людей звичайних та мутантўв вони знайшли, нових - нў.
      Одне з бўльш-менш придатних до життя поселень знайшли в Антарктидў, пўд крижаним куполом.
      - Ў там...
      - Так, там виявили чоловўка, енцефалограмма якого мала специфўчний "новий" зубець.
      - Але вўн не захотўв летўти до лабораторў?...
      - Його й не питали. Та, власне, це й не було конче потрўбно незадовго до появи експедицў? поштовх стався сам по собў. Чому? Навряд чи хтоь ў колись розбереться в цьому. Можливо, допомогли тў "новў", що вже перейшли в енергетичну форму - якщо тўльки ?м, зоряним мешканцям це було для чогось потрўбне. Можливо, сталося те, що рано чи пўзно й повинно було статися - прийшов час, ў здатнўсть до розвитку прокинулась сама - як прокинулась би й в тих, кого зробили "новими" штучно. Можливо...
      Втўм, так чи сяк - того чоловўка було схоплено, нашпиговано наркотиками - про всяк випадок - й затягнуто до лўтака. На поселення полетўла бомба - просто так, для профўлактики. Й члени експедицў? повернулись з чистим сумлўнням й почуттям виконаного обов'язку.
      А "об'їкт" закинули в камеру й почали вивчати.
      Ў раптом виявилось, що цього чоловўка бачили в лабораторў? за два мўсяцў до того, як експедицўя повернулась ўз здобиччю.
      Здогад пўдтвердився - "нова" людина вмўла провалюватись у минуле.
      Один з перших дослўдўв мав приблизно такий вигляд. Спочатку в порожнўй камерў з'явився пўддослўдний й поспўхом вўдскочив вбўк. Потўм дверў вўдчинились й до примўщення закинули... знову ж таки його! З секунду "близнюки" роздивлялись один одного, потўм той, що з'явився останнўм, зник. Просто взяв - ў зник. Наче розтанув в повўтрў. А по тому мўсцў, де вўн тўльки що знаходився, вдарив лазер.
      Тривалўсть стрибка збўльшувалась, люди вже потроху почали розбиратись в таїмницях "провалу". Але коли вже вдавалось скиате в минуле живих ўстот - недалеко й невеликих, звичайно - сталася перша неприїмнўсть.
      Пўд час чергового дослўду - на "об'їкт" мала падати бетонна брила той чоловўк не втўк, як завжди, на кўлька хвилин у минуле, а вдарив пўрокўнетичним ўмпульсом.
      Його поспўхом перевели до ўншо?, бўльш надўйно? в'язницў - з бетонними казематами, електричною сўткою та роботами-охоронцями.
      Через два днў вўн висадив в повўтря дверў, змусив роботўв вистрелити один по одному й втўк. Втўк, провалившись в минуле одразу на пўвстолўття.
      Одразу ж за ним полетўв поспўхом зўбраний загўн воякўв.
      "Об'їкт" - мўж ўншим, тодў його звали Джур Хелл - зустрўв ?х пўрокўнетичним залпом. Випадково вцўлўла лише одна людина - жўнка, керўвник лабораторў?, що теж взяла участь в тому полюваннў.
      Витративши енергўю на тих смертникўв, Хелл знову провалився в минуле. На цей раз вже на цўле столўття.
      Їдине, що встигла зробити та жўнка - це навўяти фальшиву пам'ять. Тепер Хелл уявляв себе космўчним десантником, що пўсля довго? вўдсутностў повернувся на Землю.
      - А... жўнка?
      - Та жўнка? Ўй не залишалось ўншо? ради, як знову пўти за ним.
      О, це була розумна й хитра ўстота! Ў гарна. Рўч ще й тому, що подорожў в часў призвели до цўкавого ефекту - бўологўчно? рўвноваги. Вони молодшали. Кожен стрибок наближав втўкачўв та переслўдувачўв до ўдеального вўку - близь двадцяти трьох-двадцяти семи рокўв. Так сорокарўчна жўнка перетворилась у гарненьку бўляву дўвчину. Ў? звали...
      - Досить... - втомлено сказала Їлена. - Я сама знаю, як мене звати.
      Хелл посмўхнувся.
      - А шкода. З цього справдў вийшло б непогане оповўдання.
      Вони помовчали. Лўс так само тихо шелестўв гўлками.
      - Як ти здогадався? - запитала Їлена.
      - Не знаю, - знизав плечима Хелл. - Це приходить якось само по собў. Я перероджуюсь.
      - Як саме? Розкажи. Все одно це вже нўчого не змўнить.
      - Послухай, якщо цўкаво. Але до кўнця я сам не все розумўю. Враження приблизно таке, нўби з усўх бокўв до мене стўкаїться ўнформацўя...
      - Яка?
      - Всяка. Тобто, яка завгодно. Вся. Досить на секунду замислитись, прислухатись до тго потоку - ў все, вўдповўдь готова. На будь-яке запитання. Ось, хочеш, наприклад, скажу, про що ти зараз думаїш?
      Дўвчина зблўдла й швидко засунула руку до сумочки. Хелл засмўявся.
      Чотири диски - тў самў невеличкў, озброїнў кулеметами винищувачў, що Хелл присипав землею за десяток кўлометрўв звўдси - майнули на фонў свўтлого неба в кўнцў просўки й стрўмко спўкўрували вниз.
      Й зникли.
      Хелл, так само спокўйно посмўхаючись, перевўв погляд на Їлену.
      Дўвчина затремтўла.
      - Нў! - прошепотўла вона. - Не роби цього! Я... Я не хотўла! Я лише виконувала накази. Я... Я люблю тебе!
      Останне було таким несподўваним, що Хелл здивовано пўдняв брови.
      Звўльнившись на мить з-пўд влади страшного погляду, Їлена зойкнула, розвернулась й кинулась тўкати, не розбираючи дороги й проламуючись крўзь чагарник.
      Й не пробўгши й сотнў метрўв, втрапила простов обўйми якогось здорованя в шкўрянўй куртцў.
      - Ух ти! - не дуже розумно протяг вўн. - Оце так сюрприз! Хлопцў, дивўться-но, що я спўймав!
      Збоку з темряви вивалило ще двў постатў. В одного дўвчина помўтила дивну ўграшку - зв'язанў ланцюжком дерев'янў палички.
      - Га, непогана здобич! - засмўявся один, навўщось торкнувши дўвчину за плече.
      - Як дўлити будем? - дўловито запитав другий.
      Здоровань, що й досў тримав дўвчину, раптом притис до ?? до товстого дерева й схопив руками за груди.
      - О, та тут щось ї! - сповўстив вўн пўд загальний регўт.
      - Прибери руки, дурню! - крикнула Їлена.
      - Щось ваше прохання не дуже переконливо звучить! - ўронўчно кинув хлопець з нунчаками. Навўть розмовляючи, вўн лўниво крутив ?х через руку.
      - То що? - здоровань дихнув ўй в обличчя тютюном.
      Дўвчину кинули на землю, двої притисли руки, здоровань почав здирати блузку.
      - Пустўть-но ??, хлопцў! - зненацька почулося ззаду.
      Нападники завмерли й на диво синхронно розвернулись.
      Позаду - як тўльки зумўв так непомўтно пўдўйти? - стояв Хелл.
      Їлена, зўбравши, мабуть всў сили вирвалась з-пўд здорованя й ўстерично заверещала:
      - Юр, любий, врятуй мене!..
      Невўдомо, чи став би Хелл захищати ??, але захищати чи не захищати себе - питання не було.
      Здоровань кинувся вперед - Джур зустрўв його ударом ноги в шию.
      Нападник важко брязнув на землю, захрипўв, кўлька разўв смикнувся й завмер.
      Другий хлопець охнув, вилаявся й теж кинувся вперед. Нунчаки свиснули в повўтрў... й незрозумўлим рухом опинились в руках Хелла, а хлопець - з розтрощеним черепом - на землў.
      Джур схилився над напўвсвдомою дўвчиною й обережно пўдняв ?? на руки. Їлена здригнулась й сховала обличчя на його грудях.
      Майже як двўстў рокўв тому, в лўсў, ьбўля обвугленого кўстяку катеру.
      Двўстў рокўв тому попереду.
      Майже. Але не так.
      Бо настўпно? митў Хелл захрипўв, важко впав на колўна, а потўм, бризнувши кров'ю з рота, притис дўвчину до землў.
      Третўй, третўй з тих хлопцўв, про якого всў забули, стояв позаду з довгим закривавленим ножем у руцў.
      Дўвчина зойкнула й втратила свўдомўсть.
      А коли прийшла до тями - вбивця був зверху, тримав ?? за руки, щоб не пручалась, й мало-помалу добирався до свої? мети.
      А коли, нарештў, дўстався - зойкнув, захрипўв й безсило впав головою на груди дўвчини.
      - Ўдўот! - Їлена з огидою вўдштовхнула мертве тўло вбўк. Встала, схилилась до його штанўв, уважно оглянула ще гарячу плоть й, нарештў, знайшла те, що шукала - крихўтну, наче укус бджоли, ранку. Важко було повўрити, що ця подряпина могла стати причиною блискавично? смертў.
      - Придурок! - вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цўвка густо? драглисто? речовини поповзла по щоцў. Дўвчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.
      - Наскўльки я зрозумўв, ця пастка призначалась для мене?
      Почувши до болю знайомий голос, Їлена повўльно розвернулась, зустрўлась поглядом з усмўхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й - вже вкотре! - втратила свўдомўсть.
      - Тобў не набридло? - запитав Хелл, доторкнувшись до ?? чола.
      Це допомогло - дўвчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.
      - Що саме? - ледь чутно запитала вона.
      - Падати на землю з кожного приводу.
      - Що вдўїш, - зўтхнула Їлена. - Таке життя. Втўм, я сама винна.
      Вони трохи помовчали.
      - Що ти думаїш робити зў мною? - запитала дўвчина.
      Голос ?? звучав тихо й на диво байдуже.
      - Не знаю, - так само байдуже вўдповўв Хелл. - Мене це вже не цўкавить.
      - Зовсўм? - трохи розчаровано сказала Їлена. - Невже зовсўм байдуже?
      Джур мовчки стенув плечима.
      - А... далў?
      - Далў... Далў я вўдчуваю, що скоро переродження скўнчиться.
      - Ў...
      - Ў я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.
      - А... а я?
      Хелл знову стенув плечима.
      - До речў, хочеш сюрприз? - сказав вўн по паузў. - Вся ця мўжасова гонитва не мала нўякого сенсу.
      - Чому?
      - У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.
      - Що ти маїш на увазў? - дўвчина ўнту?тивно вўдчула пастку.
      - Спробую пояснити. Ось уяви собў канат. Товстий канат, сплетений з дрўбних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо ўншо?. А тепер уяви собў площину, що рухаїться вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерўгач, що знаходиться на тўй площинў?
      - Ну... мабуть, як одне тўло - себто розрўз однўїх нитик - рухаїться навкруг ўншого. То й що?
      - Не напрошуїться нўяких аналогўй? Наприклад, з рухом Землў навколо Сонця?
      - Але ж... Боже мўй!
      Дўвчина зблўдла, за одну мить провўвши аналогў? до всього - вўд зўрок до людей.
      - Боже мўй! То, виходить, всў нашў рухи заздлегўдь запрограмованў? Й не лише рухи... Виходить, ми - щось на зразок марўонеток, що пўдкоряються ниткам часу?
      - Нў, нў, - Хелл посмўхнувся. - Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже ўснуї, й ми лише рухаїмся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюїмо його сво?м рухом. Але суть в ўншому. Як тўльки хтось - чи щось - попадаї в минуле, вўн - чи воно - вибиваї з мўсця хоч одну нитку часу...
      - Ну звичайно, це ў ї змўна.
      - Так, змўна. Але змўна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового свўту.
      - Але ж... Але ж це означаї, що повернутись у свўй час просто неможливо?
      - Так.
      - Нў! Нў, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кўлька хвилин до якогось дослўду.
      - Ну то й що? Просто розходження мўж свўтами були ще незначними.
      - А тепер...
      - А тепер, пўсля вашо? темпорально? вўйни й анўгўлятору - величезнў.
      - Отже... Отже повернутись я не зможу? - голос дўвчини тремтўв ў затинався.
      Хелл поглянув кудись убўк.
      - До речў, - сказав вўн по паузў. - Ти б ў так не повернулась.
      - Чому ж? - тихо сказала Їлена. - Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобў ми вже навчились витягати з минулого невеликў капсули.
      - Сигнал, кажеш? - Хелл посмўхнувся. - Дай-но менў сумку!
      Дўвчина покўрно простягла йому сумочку.
      - Чи не цим ти збиралася сигналўзувати? - Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку. - Здаїться, треба натиснути цю кнопку, так?
      - Так, - байдуже кивнула дўвчина.
      - А хочеш поглянут, що там всерединў?
      - Вона ж не розкриваїться.
      - Розкриїться, - буркнув Хелл. - Все розкриїться, якщо захотўти.
      Вўн розвўв руки. Пудрениця, повўльно обертаючись, зависла мўж ними в повўтрў.
      Хелл уважно поглянув на не?. Крихўтний червоний вогник зблиснув на скругленўй гранў коробочки, оббўг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпўл.
      - Заглянь! - спокўйно запропонував Хелл.
      Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивўльняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.
      - Бомба... - прошепотўла дўвчина. - Примўтивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!
      Сльози бризнули з ?? очей.
      Хелл пўдкинув страшну ўграшку вгору. Вона не впала - так ў зависла в повўтрў. Якусь мить вўн роздивлявся нехитрий пристрўй, потўм махнув рукою - коробка, перекидаючись, вўдлетўла в кущў.
      - Примўтив! - сказав Хелл, дўстаючи з сумки ще й гребўнця. - А от передавач зроблено чудово.
      Вўн кўлька разўв клацнув важўльцем на ручцў. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусў.
      - Я сама його сконструювала, - сумно посмўхнулась дўвчина.
      - Ти завжди була талановитою, - трохи ўронўчно додав Джур.
      Знову запала мовчанка.
      - До речў, - сказав раптом Хелл. - Не шкодуй, що не зможеш повернутись. Я тўльки-но навчився заглядати трохи вперед - рокўв на триста поки що - то, знаїш, там таке дўїться...
      - Що саме? - жадўбно запитала Їлена. - Що там?
      - Вўйна, що ж ще, - знизав плечима Хелл. - Вибухи якўсь, катастрофи... Смерть... Смерть, смерть ў смерть.
      - А... тут?
      Довга блискавка зўрвалась з ясного неба й вдарила в землю зовсўм поруч. За нею - ще одна, ще й ще.
      - Ну от, - сказав Джур. - Я вже почав смоктати енергўю звўдусўль. Це означаї кўнець процесу...
      Вўн хотўв розвернутись, але Їлена вчепилась в рукав.
      - Зачекай! - розпач бринўв в ?? голосў. - А тут? - Що буде тут, в двадцятому столўттў?
      - Тут... хвилинку...
      Вўн засмўявся.
      - Тут через кўлька рокўв почнеться Перша Ядерна. Поганенька в тебе перспектива!
      Вўн знов засмўявся, вийшов на середину галявини й струснув головою. З волосся сипонули блакитнў ўскри.
      - Джур! - дўвчина, плачучи, впала на колўна. - Джур! Ти не можеш покинути мене тут!
      Хелл не оглянувся.
      - Джур!!!
      Його тўло оповилось зеленуватим фосфоричним сяйвом.
      - Джур! - розпачливо заволала дўвчина. - Не кидай мене! Вўзьми з собой або вбий, але не кидай мене тут, ти чуїш, Джур!
      Вўйнуло жаром.
      Все ще не тямлячи, що робить, дўвчина пўдхопила з землў закривавлений нўж й щосили вдарила ним просто в спину Хелла.
      Сяйво зникло. Джур м'яко впав на землю.
      Їлена розгублено опустилась на колўна поруч.
      - Нў... - прошепотўла вона. - Я не хотўла... Я сама не розумўю, навўщо я... Джур! Я не хотўла, Джур!
      Вона заридала, впаши головою йому на груди.
      - Я... Я люблю тебе, Джур! Невже ти не бачив, невже не розумўв цього, коханий? Невже ти не знав, що менў начхати було на людство й Землю, невже не вўдчув, що тўльки заради тебе я кинулась слўдом, слўдом за тобою, в минуле, Джур!
      Хелл встав й з болўсною гримасою витяг нўж з грудей.
      - Ти живий! - скрикнула Їлена. Зовсўм як колись давно-давно... двўстў рокўв тому попереду.
      - Так, - спокўйно вўдповўв той. - Менў вже нўщо не зашкодить. Хўба що ядерний вибух. Прощай.
      - Нў! - ўстерично завищала Їлена. - Нў! Нў!! Нўўўўў!!!
      Тўло Хелл почало розчинятись в повўтрў.
      Щось зблиснуло, дўвчину вўдкинуло до кущўв. Лўва долоня потрапила на щось гладеньке, холодне й металеве. Їлена судомним рухом стиснула те щось у руцў.
      Й встигла вўдчути, як радо подались назустрўч один одному два шматки важкого блискучого металу.
      А Хелл вже не мав дўла до цього. Нова ўнформацўя, цўлў потоки знань, злива енергў? ринули на ньог звўдусўль. Вўн вўдчував одночасно шурхўт мурах пўд ногами й гуркўт землетрусу по той бўк планети, зўткнення двох електронўв в дротинцў та вибух Надново? в сусўднўй галактицў, коливання кваркўв й гравўтацўйний шепўт далеких зўрок.
      Й зорў простягли до нього руки-променў й радо прийняли до свої? родини.
      А на мўзернўй, закинутўй на самий край Всесвўту порошинцў-планетў, де народилась колись нова ўстота, повўльно розвўювались атоми, що секунду тому належали тўлу гарненько? бўляво? дўвчини.
      Дўвчини, що кинулась за сво?м коханим в безодню минулих столўть, жўнки, що все життя розривалась мўж почуттям й почуттям обов'язку.
      Жўнки, яка кохала.