Озерний Вітер

Лише подих теплого, зовсім літнього, а не весняного вітру, що проносився над Озером, овіваючи Царівну О і Волина, свідчив про тс, що тут щойно був Південний Вітер..

– Що то за люди? Хто там будується? – спитав Волин. – Ти їх бачила?

– Так. Я не встигла тобі сказати, бо сама ще не роздивилась як слід. Досі не знаю, хто вони і що. Але відомо: будуть від них нам великі клопоти. Я загадувала Тим, що все знають. Не схотіли мені відповісти. Отож добра не буде. Нам слід бути обачними і нізащо не встрявати в спілкування з людьми. Бодай цього літа...

– Чому ти так переймаєшся? Хіба це перші, що втрапили до Озера? Ловлять рибу, беруть воду. Острівця бояться. Раз налякаєш – більше не полізуть. Він і так малесенький. Чого ти, власне, боїшся?

– Я ніколи й нічого не боюсь. Нам нема чого боятися. Це люди бояться. Але ж і ми можемо щось втрачати, щось набувати, чимось перейматися, жити краще чи гірше. Досі нам велося чудово. Я утримувала Озеро своїми чарами поза людським оком. Але такі чари не тривають вічно, їхня сила скінчилась, восени щось сталося у нашому світі, бо раптом змістилися володіння Морока, і його син Злен, що владарює над злодіяннями, почав забагато брати на себе і своїх носіїв зла, почалася коловерть. Ті, що все знають, вирішать колись і це, але добро витікає крізь діру у світлі, яку пробив Морок, і всіма силами треба цю діру затулити... Тепер мені потрібен час, аби набути нової сили для чар. Але люди вже увійшли сюди, і мої чари тепер на них так не подіють. Не знаю, що буде! Стережися людей, Волине!

– Поясни мені, чого стерегтися?

– Люди схожі на нас, але зліші і добріші водночас, у них гаряча кров, а в нас холодна, і ця гаряча кров змушує їхні серця, а відтак все тіло випромінювати особливу силу, особливу енергію, якої нам бракує...

– Тому-то русалки й зваблюють хлопців...

– Так.

– І я... Мене ти також тому звабила?

– Ні! З тобою інше. Ти був готований мною на Княжича Озера. Я чекала тебе сотні людських років, аж доки ти з’явився. Це інше...

– І все-таки?

– Так. Врешті ти все це мав, як і я колись. Але це вже сьогодні байдуже. Люди, особливо в гурті, можуть заподіяти нам зло, бо вони ніколи не збагнуть, хто ми і які ми, тому можуть намагатися нас убити...

– Але це неможливо!

– Неможливо... Так, неможливо, але й можливо, коли втрапиш до їхніх рук... Гаразд, облишмо цю розмову, коханий, ходімо на острів!

Колись в Озері не було острова посередині. Його одного літа створила для усамітнення Царівна О, збуривши із дна озера могутній піщаний стовп.

Уже з Волином висадили на острівці дерева і трави. Тут їм допомогли усі лісові друзі. І на маленькому острівці серед велетенського Озера виріс гайок з пахучими травами і чудовими квітами, який і став літнім домом, притулком Царівни О і Волина. Чому він цього разу спершу подався на берег, Волин і сам не знав. Але на острівець, який він дуже любив, йому зараз не хотілося, його вабив берег, друзі, нові зустрічі.

Раювання на острівці серед Озера було вічним, однаковим, схожим на себе, і тому вже не таким привабливим, як колись, як вчора, як ніколи, як завжди.

Однак чари, просто жіноча привабливість Царівни О завжди заспокоювала його, і на острові було добре. Десь на дереві вже співали птахи про чудову весняну погоду, і ніжні обійми Царівни О і пахощі свіжих трав змішувались у єдину й особливу гармонію світу, яку творить кохання навесні в душах закоханих.

Минуло небагато часу, і Волин зустрів своїх лісових друзів, Прилітав до нього знову Перелесник, як завжди зваблюючи його розповідями про далекі краї і південних красунь. Найважливіші весняні турботи в Озерному краї були залагоджені – загати у підземних річках прочищено, озера оглянуто , русалок та інших озерних мешканців розбуджено до літнього життя. Волин пробував навчитися стрибати з дерева на дерево, як білка, але падав, а білка Лар сміялась і показувала ще раз і ще раз, де треба вигинатись і як стрибати.

Врешті змучившись, Волин сказав, що його справи у воді, а не в лісі, і він наразі здається. Але ще вчитиметься колись пізніше. Білка Лар, посміявшись над ним, помчала в гущавину лісу, стрибаючи по деревах, а Волин вирішив спочити, вмостившись на своїй улюбленій плакучій вербі, що звисала довгими вітами далеко над озером.

Тут, у зеленій гущавині, заліг Волин, і дивився у хмарки на небі, і думав, що слід би розпитати Перелесника більше про ті далекі краї, і як би знайти час і місце, щоби Царівна О не з’являлась, тільки Перелесник зблискував на виднокраї.

Волин відчув, що Царівна О не хоче, аби він приятелював з Перелесником, намагається завадити їхнім розмовам, і це ще більше спонукало його до спілкування з Південним Вітром. Тим паче, що Перелесник взагалі йому подобався. Він вчував у Південному Вітрові якусь спільність із собою... Водночас і сумнівався:

«Він – Південний Вітер, Володар частини Вогню, Перелесник, Літавець, а я просто Озерний Княжич, я – другорядний демон, а він – Близький до Богів. І все ж ми схожі, ми обоє молоді, любимо жінок, у нас більше схожого, ніж у дуже багатьох із нашого світу...

Чому ж Царівна О втримує мене від розмов із ним? Що Перелесник хоче і може такого переповісти, чого би їй не бажалося?

Мабуть, с якась таємниця стосовно мене, яку знає Перелесник, бо він так само близький до Тих, що все знають, як і Царівна О. А Царівна О із своїх міркувань не хоче, аби я знав цю таємницю. Хоч я повинен її знати, бо це моя доля і моя сила. І я, тільки я, окрім Тих, що все знають, можу і мушу керувати своїм буттям!»

На цьому думки Волина перервав якийсь хлюпіт. Він глянув з дерева униз і стерп від несподіванки.

Там по коліна у воді стояла і щось полоскала дуже молода і дуже вродлива дівчина.

Темна, як вороняче крило, коса, виписані чорні брови, широко розкриті, немов здивовані темпі очі.

Тонкостанна смаглявка, сільська дівчинка, на вигляд чи то Волинових років, чи трохи старша за нього, щось прала на Озері. Вочевидь одна з тих, хто приїхав сюди жити.

«Це чудово, – тьохнуло серце у Волина, – якщо вона буде жити неподалік, я зможу її часом бачити. Мені просто приємно на неї дивитися. Я не буду до неї підходити. Бо ж до людей не можна, але... дивитись, просто дивитись – приємно».

Замилувавшись нею, Волин раптом посковзнувся на глиці й несподівано для себе, бо такого з ним просто ніколи раніше не траплялося, шубовснув у воду поперед дівчини.

З голосним зойком, покинувши прання, вона метнулася на берег. І вже звідти озирнулася на Озеро, згадавши про полишену на мілководді одежу.

Волин випірнув на поверхню і став на дно. Води тут було трохи вище пояса.

Він дивився на берег, на дівчину, що переляканими очима й собі вдивлялась у нього, і відчув, що негайно повинен щось зробити, аби позбавити дівчину цього переляку, який і досі метався в її очах, і лише потроху починав згасати, відколи вона побачила юного хлопця, що стояв у воді і дивився на неї.

– Гей! Ти хто? Звідки ти взявся? Ти геть налякав мене! Чому в озеро так стрибнув, що я й не бачила звідки? Чого тобі треба?

Уже дуже давно Волин не розмовляв ні з ким людською мовою, усі розумілися в їхньому світі без слів. Подумане було як мовлене. А тут звучало, мова чулася, вголос мовлене порушувало всю мовчанку Лісу і тишу Озера.

Пошукав у своїх знаннях і побачив, що й він зможе так.

– Не бійся! – сказав він, дослухаючись до вимовлених звуків. – Не бійся, я нічого поганого тобі не вчиню!

Дівчина осміліла.

– Але ж і налякав мене! Звідки ти? Я тебе ніколи не бачила раніше.

– Я... з того боку. – І Волпн показав рукою на протилежний берег Озера. – Я... тут гуляв і от впав у Озеро, заснув на дереві і впав, бо...

Він збагнув раптом, що дівчина вдягнута в людську одежу, у неї все тіло прикрите, а він – голий. Це може їй не сподобатись...

– Виходь з озера, – сказала дівчина. – Чого ти там стоїш?

– Я не можу, – сказав Волин. – У мене загубилась одежа, на мені нічого нема...

– Тебе обікрали? Украли твою одежу, поки ти купався? Тому ти і сховався на дереві? Ну й ну! Слухай, візьми хоч рушника та закутайся і вилазь із води, бо замерзнеш...

Її звали Леа. П’ять родин приїхали селитися сюди, а згодом прибудуть іще десять. Майже ціле село перебирається на нове місце, в кожному разі ті, хто хоче тихо жити в лісі. Бо стоїть їхнє велике село на дорозі, у світі буяють війни, товчуться ненаситні збройні ватаги, снуючи туди і сюди, – люди вже знемогли від цих бід.

Переказували старі, що як рухатися на захід, є місцина, де великі чисті озера, гарна дичина, тиша і благодать. Працюй і живи.

Отак от зібралися найсміливіші й з родинами поїхали. З усім начинням, з майном і худобою. Ось у неї ручний маленький возик, вона привезла сюди цілу гору одежі для прання. Мати загадала усе сьогодні випрати.

Волин сказав, що ловить рибу, що живе з братом, старшим за нього, що батьків не пригадує, давно померли... Він говорив, трохи запинаючись, вона сама здогадувалась, які мають бути відповіді, а він дивився на неї, і щось зовсім невідоме почало тоненькою цівочкою пробивати багатолітній шар його холодного буття у підводному та лісовому світі.

Йому ставало приємно і тоскно водночас. Бо все, що говорив вій, випливало з її слів. Він нічого не міг сказати про те, як живе, бо його справжнє життя було великою таїною. А як живуть люди – він нічого не знав. Колись давно він щось таке міг би й пригадати, але через товщу літ все сплуталось в один вузол, і він не пам’ятав, що було раніше, коли він був людиною, як жив тоді, як узагалі живуть люди.

Нічого вій такого не знав. І зараз уперше зустрівся з людиною, і такою гарною, і такою юною, і такою...

Леа почала збиратись додому. Він сказав, що також піде – в інший бік. Йому-бо далеко. Домовились, що колись ще зустрінуться тут, на озері.

Коли Леа пішла, Волин дивився їй услід якусь мить, а потім збагнув, що варто зараз зробити, і витворив їй охоронне коло із своєї сили, і послав навздогін, та раптом стало важко, аж заболіло йому, і він зіщулився. Це в його охоронне коло вдарила чиясь неприязна воля, як отруєна стріла. Не торкнулась дівчина, але поранила його самого.

Таке трапилось уперше. Все, що відбувалося щойно, з ним траплялось уперше.

Волин ще не отямився від удару, якого завдала йому чужа зла воля, а вже знав, хто вона і звідки.

Він повернувся. Позаду стояла Царівна О. Такою він ЇЇ ще ніколи не бачив.

Очі її метали іскри, аж вогнився пісок там, куди сягав її погляд. Голова піднята, і підборіддя піднесене так, що волосся спускалося по щоках довгими зеленавими ручаями.

Волин несамохіть звернув увагу, що ступні своїх ніг з тонкими пальцями вона зараз розставила так широко, ніби збиралась вперто й міцно стояти на ногах, боротися з кимось, відстоювати, воювати...

– Ти що? – спитав він хрипко. – Що з тобою?

– Чому ти розмовляєш з людиною? Я тобі казала, що це небезпечно, ти можеш загинути, якщо торкнешся світу людей...

– Якщо загину, то загину я! Це моє право вибирати, що і як робити! Я не раб твій, а Княжич Озера і можу бути й незалежним...

– Про що ти говориш? Як можеш бути незалежним ти, коли я тебе зробила Княжичем...

– Неважливо, хто зробив, – це було давно. Тебе також хтось зробив, але ти с тут – владарюєш в Озерному краї. Я – незалежний тепер, зрозуміло? І не втручайся в мої справи, в мої розмови з кимось, в мої настрої! Досить з мене цих нескінченних, повчань!

– Та ти поглянь на себе! Ти ж хлопчик, підліток...

– Як коханець, то не хлопчик, а як самостійний, незалежний, то вже підліток і малий, так? Ти подумай, що ти мені зараз верзеш?

Сварились вони ще довго, але, як часто буває у таких випадках будь-де у всіх світах, сварка коханців завершується здебільшого порозумінням й особливо пристрасними обіймами.

– Ти програла, Царівно! Якийсь мент свого вічного буття ти таки програла, і хтозна, чим ще це закінчиться і для тебе, і для всіх нас...

– Що ти верзеш? Що ти в цьому всьому розумієш ?..

– Я не верзу, а лиш оповідаю те, що вчуваю, що знаю. І позаяк кожен знає щось таке, чого інший не знає, то й я знаю дещо таке, чого ти не знаєш. Але я не про це зараз, Царівно. Ти вжила чари Злена, ти викликала його до життя серед нас, розумієш? Ти спрямувала його силу проти мене!

– Я спрямувала свою силу... І не проти тебе, а проти...

– У тобі немає злої сили, як немає її в мені й у всіх нас, невіддільних дітях Природи. Чи я повинен це тобі пояснювати? Адже зла сила – то володіння Злена. Бо ж навіть вовкулаки, упирі і змії – й ті залежать від нього, а ми... Ми ж природні з’яви, ми частки колообігу життя, ми допомагаємо Природі і нікого не руйнуємо, якщо лиш...

– Отож-то – якщо лиш!

– А що тобі зробила ця дівчинка? Ти схопила чи не вперше за довжелезний наш час те, що Злен розкидає на поверхні, як приманку, аби збільшити свою силу, ти поєднала розпорошене Зло, сповнила його своєю енергією і послала в невинну істоту. А втрапила в мене.

– Я кохаю тебе, я боюсь за тебе, я хочу тобі тільки добра, я хотіла охоронити тебе від Зла!

– Пославши Зло? Від Зла Злом не охорониш! Сумно думати, що ти, яка завжди все будувала і залагоджувала, можеш щось руйнувати...

– Я – жінка, в мені також заговорила ревність...

– А я – вільний жити і думати, і почувати так, як творить мене в мені вища сила, як Боги керують нами, як відають про нас Ті, що все знають. Отож я вільний і живу у світі, про який хочу знати більше, і гадаю що Ті, що все знають, розуміють, що буде і як буде... Може, вони й знали, що ти вдариш мене, що викличеш сили Злена, що проб’єш отвір у нашому мирному свігі...

– Облиш, я нічого не пробивала, я розсердилась, але ти загальмував мій гнів, все минуло, нічого не буде більше лихого! Забудь!

– Я спробую, я намагатимусь. Але випущене з неволі Зло довго не вгамовується. Чи не ти мені це розповіла? І куди воно зараз подалося, оте Зло, що ти викликала до життя? Хай би в Нікуди!

– В Нікуди, я переконана. Бо ж я не маю в собі Зла і до Злена ніколи не вдавалась за допомогою. Ой, та облиш уже, я так тебе кохаю.

Вони лежали на своєму розкішному ложі з найм’якішого моху й водоростей і розмовляли вже спокійно, кожен про своє мислячи, а відтак знову вернулись до теми людей.

– Я хочу знати про людей те, що знають інші лісові й озерні демони, хочу мати свій власний досвід. Якщо я приречений бути вічним підлітком, то знання мої, однак, можуть бути більшими. Лес ген який маленький, а який мудрий! Я прожив тут багато весен і зим, дуже багато. Нехай менше, ніж ти чи хтось інший, але багато. І повинен набувати нових знань.

– Волине, я боюсь цього літа. Щось повинно статися саме цього літа, я знаю, почуваю це і боюсь. Тому й кинулась на цю дівчину з чарами. Аби оберегти тебе, й тільки. Але є закони, якими керують лише Ті, що все знають. Я інколи думаю, що й вони не завжди в силі змінити якийсь хід подій. Просто вони знають, передбачають, тому можуть змінити. А я передбачаю, але змінити не можу...

– Не заважай мені, будь такою, як ти є. Я – озерна істота, як і ти, сюди завжди вернусь. Але хочу знати більше...

– Це Перелесник наговорив, забив тобі голову своїми химерними розповідями. Але ж він такий – він с, і його немає. Він – вітер, що приймає людську подобу, але насправді сутність його – летюче повітря. Не вір його словам!

– Але він бачив світи далекі-далекі, і коли говорить про них, очі його променяться зорями...

– Бо він і є Літавець, летюча зірка. Це його життя – летіти кудись нескінченно, в нікуди... А наше – керувати водяною стихією...

– Не ставай мені вперекір, Царівно О, і я буду собою...

– Не буду! Це лиш один раз. Я кохаю тебе і боюсь за тебе. Але воля Тих, що все знають, сильніша, і я чую її. Буде як буде...

– Родина цієї дівчини – під моєю охороною, Царівно О...

– Як бажаєш...

– Ти чудова, найкраща, мені так добре з тобою...

Тепер Волин доволі часто розмовляв з Перелесником, і Царівна О не з’являлась перед ним так

несподівано. Волин розпитував його про людей і зокрема про тих, що оселилися неподалік, про село, яке перебирається на нове місце поблизу Озера, подалі від шляху, де війни і розбої зруйнували вщент людські господарства.

Одного разу Волин спитав Перелесника, чому люди носять одежу.

– Як тобі сказати? Вони вважають, що негоже дивитися на оголене тіло...

– А чому? Адже так створено від початку світу, так збудовані усі. Лише дві з’яви буття творено в усіх світах – чоловічу і жіночу. Чому вони соромляться того, про що всі й так знають?

– Ти говориш як підліток, а між тим стільки років живеш із Царівною О як її коханець...

– То й що ж тут такого? Ми любимось, це ж так має бути... Ти ж бо взагалі відомий урвитель...

– Природність взаємин тілесних, які об’єднують коханців, людьми давно втрачена. Все залежить від того, як на що дивитись. Ми не помічаємо, що хтось без одежі, бо ми бачимо його сутність, його значення, його дію, спроможності, а люди мають прикритись одежею, аби бачити душу людини хоч трішки, бо інакше бачать тіло, а душі не бачать...

– Але ж це їх збіднює, і... ну, важко не, треба цей одяг добувати...

– А крім того, не забудь – узимку холодно. Я – в теплі краї, ти з Царівною – на дно, спати. А людям треба добре вдягатися, палити вогонь цілу зиму, аби грітися. Бо як замерзнуть, то загинуть...

Іншого разу Волин попросив Перелесника принести йому людський одяг, будь-який, аби на нього був.

Той зареготав, а потім уважно подивився на Волина.

– Що ти замислив, хлопче? Дивись, із людьми жарти погані!

– Я хочу знати, хочу мати можливість спілкуватися з ними так, аби мене не розпізнати. Тому потрібен одяг.

– Принесу, якщо скажеш, хто вона?

– Перелеснику, я тебе дуже прошу.

– Скажеш? Принесу! Завію десь у когось і принесу!

– Скажу.

Мабуть, таких розмов і боялась Царівна О. Вона боялась дружби Волина з Перелесником, боялась повчань і порад останнього, боялася світу людей, яких добре знав Перелесник. Особливо жінок.

Леа приходила на Озера тепер часто. Волин вдавав, що ловить тут рибу, що зустрічає її випадково. Але в перші рази його попереджав Перелесник, потім вони вже домовлялись з дівчиною самі, коли вона прийде полоскати білизну, чи просто по ягоди, чи ще чомусь.

– Ти дуже змінився за цих кілька тижнів, Волине, – казала Леа. – Коли ми познайомились, ти здавався хлопчиком, зовсім підлітком, а зараз бачу, що насправді ти – старший за мене і вищий, сильніший...

Волин мінявся за літо, він знав, що міняється, і це трохи турбувало його. Тепер це помітила Леа.

– Такий у мене вік, мабуть, а може, це ти на мене так впливаєш?..

– Ой, де вже там я...

Одного разу Перелесник, також прибравшись у сільський стрій, узявся ніби ловити рибу разом із Волі гном, коли прийшла на озеро Леа. Познайомились вони. Перелесник ВИСТУПИВ у ролі старшого Волинового брата.

– Але ж ви зовсім несхожі. ВолшІ – білявий, а Перелесник – чорнявий, як смола. Хіба що очі у вас схожі, хоч і різною кольору, але однаково яскраві і великі... І брови!

– Я у батька вдався, а Волин у маму. Мама в нас білява. Але ж брови у нього геть як у мене, ти лиш глянь!

Коли Леа вдивлялась в обличчя обох молодих людей, надзвичайно гарних, то вони вмить ставали дуже схожими, для цього не треба було великих чарів, варто було лиш захотіти. Хоч в них і справді було щось схоже, але невловне. Може, від молодості, від енергії, ще від чогось... А може, просто...

– Ви таки схожі, справді. А спершу мені здавалося, що ви несхожі.

Перелесник часом з’являвся, часом – ні. А у Волина із Лсою почало народжуватися те, що люди називають коханням, а насправді назви воно жодної немає, бо його не можна окреслити, пояснити, виділити, виміряти... Симпатія, зваба, потяг одне до одного, бажання бути більше разом, говорити про що завгодно. Потім торкатися коханого, відчувати його дотик, його погляд, його...

Волин втрачав голову від бажання, не знав, як бути з дівчиною, як і що діяти, з чого починати. В його світі все було просто і зрозуміло. Хто з ким хотів йти, то чув його поклик і або відгукувався на нього, або відмовляв. І все тут. Це ж було щось зовсім інше. Як тут бути? Як говорити з нею, як сказати їй, що сказати? Волин не хотів тут жодних чарів, хотів правди!

А що буде потім?

У Волина голова йшла круговерть, і він часто лежав, вдивляючись в небо, десь на острові серед Озера і думав про це, не знаходячи виходу.

Царівна О не чіпала його. Вона з сумом поглядала на нього час від часу, але тільки тоді, коли він згадував про неї. Вона притискалася до нього, коли він несподівано кидався до неї, ніби рятуючись від чогось, ніби шукаючи забуття і прихистку в її обіймах від невідворотного і невідступного, непідкупного Рода, що керує Долею, що належить до Тих, що все знають, в його руках майбутис кожної з’явп, і стережись розгнівити його!

Волин вже боявся своєї Долі, страхався її, вчуваючи в своєму близькому майбутті нескінченні біди і страждання. І тому обійми такої близької звабливої Царівни О часто були йому єдиним прихистком.

Але не завжди. І чимдалі рідше

Вона розуміла, що міняється в ньому щось, але не зачіпала його. Чекала волі Рода.

– Чого ти ходиш з нею так довго? Розкажи їй, яка вона гарна, яка вона чудова, дихни на неї глибинною силою своєю, поцілуй – і вона твоя... – радив Волинові Перелесник.

Але Волин зволікав, усе не міг підступитися до дівчини ближче. Аж одного разу Перелесник прилетів і загукав до нього.

– Гей, іди-но сюди!

Волин випірнув із води, вмить був на березі.

– Слухай, я зовсім забув. Це ж для тебе якраз те, що треба. Тут, досить недалеко, у Лісі, є покинута напризволяще хатинка. Вже давненько там ніхто не живе. Я про неї й не пам’ятав, а оце летів та оком кинув ненароком і відразу про тебе згадав. Отож піди гуляти до Лісу із дівчиною у тому напрямку. Знайдете хатинку, а далі – то вже дивись сам.

При цих словах Перелесник притьмом злетів у хмари і щез.

Ліс шумів погідно і доброзичливо. Волинові було приємно. Лісові друзі, здавалося, сприяли йому, бодай у настрої. Тихо, лагідно й спокійно було у Лісі. Прохолодно, але тепло. У шовкових загінках квітучої й духмяної пущі хотілося розчинитися, увібрати її пахощі в себе, з’єднатися з нею і забутися у приємному спокої...

Такий був настрій у Волина, коли він і Леа блукали ніби навмання Лісом, то тримаючись за руки, то розходячись різними стежками неподалік і гукаючи одне одного, то раптом грайливо бігали одне за одним, намагаючись спіймати, щоби самому вирватися і також навтьоки, аби ловив інший.

Повітря аж гусло від почуттів, які їх переповнювали, і Ліс радів святу, буянню літньої радості.

Леа утікала, а Волин наздоганяв її, коли вони обоє рантом вибігли на галявину і зупинились, здивовані.

Перед ними стояла старезна, посіріла від часу, вочевидь давно покину І а, хатина зі скособоченими бурими стінами і прогнилим від дощів у багатьох місцях дерев’яним дахом. Перекошені двері все ж були зачинені. На невеличкому подвір’ї перед хатинкою розташувалась літня глиняна пічка, майже цілком розвалена, зграбним чотирикутником неподалік лежали колоди, що колись, певне, правили людям, що тут мешкали, за лавки та ослони, і вкопаний серед них у землю стіл, який складали просто кілька товстих дощок, набитих на широкі, в обхват завтовшки пеньки.

– Ой, дивись, хата! – сказала Леа, раптом затихла і пригорнулась до Волина, і тепло її тіла, як завжди, хвилею збурило у Волинові неспокій крові.

– Бачиш, – сказав Волин. – Тут колись жили люди. А зараз тут ніхто не живе. Дивись, яка трава перед хатиною.

Йому було дивно бачити людську хату. Він ніби й бачив таке колись, в кожному разі, хатину, де живуть люди, він уявляв собі саме такою, але зараз, коли він дивився на цю хижку, ставало йому якось млосно у грудях, щось непокоїло його.

Він не любив у собі це відчуття, такі настрої рідко поймали його і завжди були пов’язані з якимось незнанням, з чимось новим, що йшло йому назустріч, що вирувало десь поряд, десь обік і мало вирватися на поверхню його буття конче несподівано, непередбачене...

– Ходімо подивимось, що там усередині! – сказав Волин і рушив уперед.

– Я боюсь, – прошепотіла Леа. – Може, там хтось є?

– Ну звідки там хтось може бути, коли довкола поросли такі густі трави? Ходімо, я знаю, що там давно нікого нема, хижка стоїть порожня з давніх-давен...

Волин знав, що це й була якраз та хатина, про яку казав йому Перелесник. До неї він, власне, і прямував з Леою. Але що людська хата викличе в нього отакий моторошний стан, він не сподівався і тому хотів якоюсь рішучішою дією перебороти його.

Вони підійшли до дверей, Волин схопився за дерев’яну ручку і смиконув, але двері не відчинялися. Смиконув ще раз, але з роками хата перекособочилась, і двері аж ніяк не хотіли йому піддаватися.

Він рвонув їх до себе вже із зусиллям, але й зараз вони не зрушилися, і йому здалося враз, що хтось там тримає їх ізсередини і водночас шепоче йому на вухо: не ходи туди, облиш хату, буде лихо, не заходь!

Але Волина вже пойняв шал, і він зібрав в собі ту силу, яка могла би, якби він схотів, підняти й усю Ідо хатку в повітря.

Тут двері враз піддалися, виламалась з них лише нижня частинка, заскрипіли жалібно на точених дерев’яних завісах, які дивом якимось ще не перетліли зовсім, і з хати війнуло забуттям, порожнечею і сумом.

Вони увійшли в темні сіни, потім у кухню, з якої двері вели в єдину кімнату. В кухні викладена майже неушкоджена піч, стіл і лавки, два ослони, і на всьому величезний шар пилюки. Крізь щілини у стелі видно було, що з берестяного даху на маленьке горище крізь діри ллється сонячне світло, і зараз воно, здавалось, хлюпнуло крізь прочинені двері у хатину, яка ніби оживала після довгого сну.

Волин і Леа йшли обережно, ступали, ніби боячись потривожити когось, хто снить, тримались за руки. І їм було добре.

Вони зайшли у кімнату і відразу ж натрапили очима на чотири дерев’яних лежаки, на яких, очевидно, як і на широкій печі у кухні, спали люди.

Але дивним було те, що на одному з лежаків, котрий стояв обік двереіі при вході, вони побачили незабрану постіль. Там були розстелені напівзітлілі вже шкури диких звірів, а поверх – полотняне покривало, кольорове червоно-чорно-синє рядно і навіть примощено щось на узголів’ї, аби було вище. Усе складено так, мовби чекало на когось, хто мусив прийти сюди і лягти спати.

Біля лежака стояла дерев’яна скриня з різьбленим віком.

Волин підійшов до неї, стер долонею порох, що лежап товстим шаром па вікові, і відчинив скриню. Вона не була замкнута.

У скрині лежав одяг.

Волин хотів було узяти подивитись, що там лежить, який це одяг і чий, аж тут вдарив грім, і він, злякавшись від несподіванки, відсмикнув руку.

Грім загримів ще раз і ще раз, блискавиці прорізали небо одна за одною, і вмить полив дощ.

Дощ падав такий щільний, що здавалось, стіна води стояла перед Волином і Леою, які підійшли до дверей і стояли обнявшись, дивлячись на дощ.

– Але ж і злива! – сказала Леа. – Тут все якось чудернацько виходить. Щойно було небо чисте, ні хмаринки, і раптом, звідки воно й узялося – така злива, ще й з громом і блискавицями. Перун чомусь сердиться, мені страшно, Волине!

– Це не Перун сердиться! – сказав Волин. – Це все інакше... Просто злива, це перейде, не бійся! Ти зі мною, і тут з тобою нічого не станеться лихого, я тобі обіцяю!

Злива, видавалося по сірому у фіолетових хмарах небові, не збиралась вщухати, хоч така сильна зазвичай мала б припинитися швидко.

– Знаєш що? – раптом сказала Леа. – Я візьму якусь шматинку із тих, що не дотліли ще, і трохи змету цю пилюку в хатині. Стільки води, чому б не використати нагоду? Може, ми ще колись сюди зайдемо...

Вона узялася, намочивши шматок рядна, витирати стіл і лавку, а Волин стояв і дивився на зливу, на густу стіну дощу, і чекав.

Вона з’явилася перед ним у дощі, готова кожної миті зникнути, тільки б спрямувалось на неї стороннє око. Стояла гола прекрасна дівчина, з довгими зеленими косами, що вкривали її, мов плащ, і сплітались із дощовими струменями у химерні мережива. Раптом все її тіло зникало у дощі, лише обличчя променіло в зелених косах, лише очі.

Царівна О плакала дощем, плакала з відкритими очима, вкладаючи свої почуття і свій щем у блискавки і громи.

Волин знав, що це її буря, її злива, її настрій тут. І знав, що дощ цей, яким би сірим не здавалося небо, не буде довгим. Це дощ із Озера, він має вернутися назад.

Але він не знав, що Царівна О може плакати так сильно, і йому стало шкода її, вкрай шкода, аж боляче за неї.

Та серпе Волина вже не належало їй.

Йому хотілося пригорнути Царівну О, поцілувати її, сказати їй тепле слово, розважити її. І лишити. Аби в ту ж мить вернутися до дівчини, яка витирала куряву у хатинці, щось наспівуючи, і він знав, що це Царівна О послала її витирати куряву, аби хвилю побути з ним зараз, явившись у дощі.

– Бережись, Волине! – тільки й сказала Царівна О. – З кохання до тебе кажу це зараз – бережись! Я не рушу твоєї дівчини, не торкнусь поглядом того села, не бійся. Але бережися людей! Не вір їм, не вір їхнім словам! Вони нічого не знають! Вони – ті, що нічого не знають, Волине! А ти знаєш! Ще трохи, і тобі вже не вернутися. Вважай! Подумай про все, що мав і що можеш зараз втратити! Але я люблю тебе і завжди любитиму, що би з тобою не сталось!

Царівна О зникла, розчинившись у дощовій стіні, яка в той самий час почала ніби відходити вбік, у напрямку Озера.

І незабаром вже сяяло сонце у зарослому травою і чагарями дворику. Леа вимочувала ганчірку в калюжі і радісно витирала все в хатині. Волин з важкою думою, повернувшись у хатинку, глянув на Леу, і все минуло. Настрій піднісся, і спокій забуття осяяв його душу.