Воинство неторопливо приближается, лениво постреливая в воздух. Отряд останавливается возле хаты Киндрата Омельяновича. Хата почти без изменения, разве что совсем уж небольшие коррективы отодвигают её на три столетия. Мотря несёт через двор богатое восточное седло. Впечатление такое, что ей это седло заменяет голову. Молодой казак спешивается и, ведя коня на поводу, входит во двор. Это Михайлик, но только Михайлик XVII века.
 
       Мотря:Куди ж ти, собачий сину, преш із конякою?
       Михайлик:А ви, мамо, не міняєтесь. Така пика, ніби зараз дрючка схопите.
       Мотря:Михайлику, синку!
 
      Седло падает. Мотря обнимает сына.
 
       Мотря:Синку любесенький, соколе мій, де ж ти літав, де ж тебе носило, пестунчику мій!
       Михайлик:Ви, мамо, дарма оце сідло в пилюку кинули. Це сідло турецьке (піднімає його). Такого сідла ні у кого з наших хлопців нема. Я думаю, що як проїхати аж від Гуньок до самої Манжалії, то й там не знайдеш такого сідла.
       Мотря:Ой, синку, яке там сідло, я ладна все віддать к бісу, аби тебе бачить.
 
      Говоря это, Мотря суетится, отдаёт распоряжения дворовым девкам, хватает разные ненужные вещи и бросает их невпопад.
 
       Мотря:Де ж тебе, чорта, носило?
       Михайлик:Е, мамо, то не вашого розуму діло, всяке було. І турка били, а бува, і татарву теж били. Ано гляньте, лишень, що я вам привіз.
 
      По взмаху его руки хлопцы подводят лошадей с хурджунами поперёк хребта. Михайлик вынимает из хурджунов роскошные азиатские гостинцы. Он засыпает мать тканями — шелковыми, бархатными, расстилает ковры, достаёт цацки из слоновой кости, серебряную посуду. Дворовые девки ахают, лакомятся турецкой халвой и рахат-лукумом, перебирают ткани пальцами.
 
       Михайлик:Оце, вам, мамо на очіпок, а оце буде на плахту. Оце, дивіться, наче дід голий, а все на мотузочку, як смикнете — дід розпадеться, а тут вам і скриньки маленькі, в одній помада, в другій рум’яна, таке… А оце, я і сам не знаю що…
 
      Михайлик вынимает несколько огромных и страшных нефритовых пенисов с драконьими зубами, явно китайской работы. Девки обалдело глядят на них, затем прыскают в кулак, давясь от смеха.
 
       Михайлик:Оце лампа цісарська (виймає люстру, котра репрезентує дівчину з оленячими рогами), — а оце — мушлі морські, ви, мамо, притуліть їх до вуха, і почуєте, як Чорне море гуде. Оце (виймає муміфіковані і приємно оскалену голову турка в чалмі) — бусурмана вам на тин. Ви його біля воріт повісьте, зараз всі так роблять. А оце шаровари дівчатам привіз.
 
      Михайлик показывает смешливым девчонкам прозрачные гаремные шаровары.
 
       Мотря:Може ти і невістку там мені сховав?
       Михайлик:Е, ніт, чого нема, того нема.
 
      Мотря стоит, осыпанная с ног до головы восточными дарами. Прямо тебе — Иродиада или царица Савская.
 
       Михайлик:Ви такі гарні, мамо, їй бо, якби не був ваш син, то на вас би оженився!
       Мотря:А таке скажеш, синку. Стара я вже, негодна. Та й то сказать, страшні діла в світі робляться. (Вона нахиляється до Михайлика, шепче йому на вухо.)У Миколи Гнатового, що колись у твого батька осавулом був, у дворі не чисто!
       Михайлик:Годі вам, мамо, дурних жінок слухати. Як на мене, то всі вони — відьми. Так, хлопці?
       Хлопці:Свята правда, пане сотнику.
       Михайлик:Де батько, де цей старий пень? Чого не зустрічає мене, чого горілкою не частує?
       Мотря:Він ще з ранку поїхав коней у пана Бардецького торгувати.
       Михайлик:Ха! Знаю я тих коней!
 
      Михайлик собирается сесть на коня, и уже одна нога в стремени, но в этот момент он замечает девушку в соседнем дворе. Подчёркнуто не замечая казаков, она развешивает бельё и входит в хату. Хлопцы делают равнение направо, нога Михайлика застревает в стремени.
 
       Михайлик:Мамо, хто це?
       Мотря: (хреститься)Цариця Небесна, спаси, сохрани.
 
      Михайлик уже в седле. Свистнул — и только пыль по дороге вьётся. Мотря шепчет молитву и крестится. Две дворовые девки внимательно изучают китайский зубастый пенис-дракон, противно хихикая. На одной из них — прозрачные турецкие шаровары. Сгибаясь под охапками соломы, во двор, где только что неизвестная девушка развешивала бельё, входят Мыкола Гнатович и Приська.
 
       Мотря: (єхидно)Кумо. а що це за дівчина до вас приїхала?
       Пріська:Яка дівчина?
       Мотря:Така гарна — тут лєнти, тут стрічки, каблучка золота, брови чорні, тільки на ніжку трохи кульгава. До вас — племінниця з Полтави, еге ж?
       Микола Гнатович: (сідає на пеньок і витирає піт з чола)Казна що ви мелете, кумо. Яка племінниця? Одна сестра була, та й ту татари в ясир взяли, коли я ще малий був.
 
      Мимо него на огромной скорости проносится броненосец. Мыкола Гнатович свистом подзывает его, чтобы приласкать, однако внезапно до него доходит, что вокруг что-то не так. Он протирает глаза и плюёт через плечо.
 
       Микола Гнатович:Що за чортівня? Святий Миколо, спаси і помилуй!
 
      Мыкола Гнатович с интересом изучает свой двор. Приська, для которой эта чертовщина не в новинку, стоит в монументальной позе, всем своим видом выражая: „А я що тобі казала?“
 
       Микола Гнатович:Ти диви… Такий килим може тільки в самого хана і є. А кури — цісарської породи. Таких не те що в Полтаві, а навіть в самому Чигирині нема. Шкода, що це все чортова мара. Ехе-хе, старий я став пити негоден.
 
      Старики входят в хату, где кроме всего прочего великолепия: рушников, цепочек и пр., стоит стол, накрытый вышитой скатертью. Утка смирно сидит в своём закутке у печки. На столе закуска, вареники в макитре, борщ в казане, кувшин сметаны, огромная паляница, колбаса, сало, зелень. Венчает обстановку штоф оковитой. Мыкола Гнатович, не долго думая, тянется к штофу.
 
       Пріська: (єхидно)Не пий, старий, то все’дно мара. Дай, краще я вип’ю!
 
      Приська лихо хлопает рюмку.
 
       Микола Гнатович:Як це ти робиш, бабо?
       Пріська: (ще єхидніше)А це я тобі снюсь.
       Микола Гнатович:А, но і у ві сні випить можна.
 
      Он наливает себе стопку, лихо опрокидывает её и закусывает салом. В тот же момент получает от бабы ложкой по лбу.
 
       Пріська: (зловісним шепотінням)Старий ти дурень. Чи ти не чув, що Мотря Кіндратова казала?
       Микола Гнатович: (випучивши очі)То й що?
       Пріська:А те, що на нашому дворі завелися відьми. Оце, замість того, щоб салом чортовим давитись, візьми рогача і йди, сховайся в клуні. Як відьма прийде, тут хапай її за хвіст, хрести і читай „Богородицю“ — вона й буде проситися, щоб пустив.
       Микола Гнатович:А ти що робити будеш?
       Пріська: (знімає зі стіни ікону)А я за тином сховаюсь. Як спіймаєш, я тут їй і образа піднесу, і прямо в морду плюну. Ано й здохне, суча баба.
       Микола Гнатович:Теж мені надумала баба, щоб козак з рогачем відьму ловив. А оце бачила?
 
      Мыкола Гнатович тайком показывает жене пистоль, спрятанный под полою жупана. Пошептавшись, старики выходят. Утка встаёт с насиженного места, ковыляет в сени и смотрит во двор через щёлочку. Обнаружив, что всё спокойно, она машет крыльями, и… вдруг вместо утки перед нами предстаёт уже знакомая девушка. Она вешает вёдра на коромысло и, крадучись, выходит во двор. Старики из-за тына наблюдают за ней, баба — с иконой, дед — с турецким пистолем. Они дрожат, как в лихорадке, увидев, что во дворе пусто, бегут из укрытия в хату, два нелепых создания, размахивающие иконой и пистолем. Вбежав в горницу, замечают опустевшее гнездо. Старуха, тихо плача, склоняется на грудь старику. Он обнимает её. Св. Николай, поставленный бабой на стол, смотрит на них оттуда строгими глазами.
 
      Колодец. Совершенно классическое место (то же, что и в начале фильма). Девушка-утка набирает воду. Мимо галопом конь несёт Михайлика. Заметив девушку, всадник притормаживает коня и, гарцуя, подъезжает поближе. Всё, как на картине художника Пимоненко, — сладко и неправдоподобно.
 
       Михайлик:Чорнобрива, а що, напоїш коня?
       Дівчина:Ач, який швидкий!
       Михайлик:А чом би й ні? Ти чия?
       Дівчина:А от, скоштуєш київ від батька, тоді побачиш.
       Михайлик:Хотів би я побачить того, хто буде мене годувать киями.
       Дівчина:Пусти, кому кажу!
 
      Всё это говорится, как на надоевшей репетиции, — все роли уже давно выучены наизусть. Жесты скупы и стилизованы, как в корейской опере. Внезапно мимо наших героев с гиканьем, свистом и стрельбой проносятся всадники. Непонятно — кто, сколько и зачем. Выстрелом с Михайлика сбивают шапку. Михайлик молниеносно спрыгивает с коня и, прикрываясь ним, стреляет из пистолей. Чей-то конь скачет галопом, но уже без всадника. Чей-то труп валится в огород, только лишь подсолнухи колышутся и торчат из-за тына жёлтые сапоги.
 
       Михайлик: (начебто нічого не сталося)А як сьогодні прийду в садок до тебе?
       Дівчина:А чого тобі туди ходить? Гарбузів не бачив?
 
      Михайлик уже на коне. С побеждающей уверенностью смотрит сверху на девушку. Заискивать — не в его характере.
 
       Михайлик:А ось і побачимо, які в тебе гарбузи!
 
      Свистнул, конь на дыбы взвился, удар нагайкой, — и пропал в столбе пыли, издавая дикие запорожские крики.
 
      Левада во владениях пана Бардецкого. На турецких коврах в позах казака Мамая из известной картины и со всей полагающейся атрибутикой (конь, седло, ружьё и т. д.) сидят: отец Михайлика (Киндрат Омельянович) и пан Бардецкий. Они любуются лошадьми, которые прогуливают перед ними молодые хлопцы, треплют за ушами породистых собак, выпивают и закусывают. На лицах пирующих — неимоверный кайф.
 
       Пан Бардецький:Дивуюся вам, пане полковнику, мати такі ліси і поля і не тримати собак. А хочете, я вам продам своїх?
       Полковник:Краще ви, пане, купіть у мене кабанів. Таких гарних ви ніде не купите. А які розумні! Коли я п’яний додому йду, то вони вже про то за кілометр знають.
       Пан Бардецький:На яку холєру, пане, мені їх розум? Хіба дурного кабана та вже й не можна їсти?
       Полковник:З іншого боку, пане, розумні кабани — то біда. Бо вони як люди. Я, коли їх колють, навіть не дивлюся. А піду собі в садок, щоб і не чути.
 
      Полковник всматривается вдаль.
 
       Полковник:Ану, пане, у вас очі молодші, то подивіться, кого там чорти несуть?
       Пан Бардецький:Якісь там хлопці… Хіба що не наші, пане полковнику.
 
      На ближайшем холме возникает нечто вроде орды. Через мгновение с гиканьем, свистом и стрельбой орда исчезает. С горы, прямо под ноги полковнику, катится какой-то свёрток. По ходу движения тряпица разматывается, и перед удивлёнными взорами собеседников предстаёт голова в мусульманской чалме, с приятно оскаленными зубами.
 
       Полковник:Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото, іще когось чорт несе!
 
      Прямо на кайфующих приятелей галопом несётся Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.
 
       Михайлик:Здрастуйте, батьку!
       Полковник:І ти здоров будь, синку! З якими новинами, добрими чи злими?
       Михайлик:Є і добрі, і погані.
       Полковник:Ну, тоді починай з добрих.
       Михайлик:Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як-то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків — то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.
 
      Михайлик с поклоном подаёт отцу драгоценную турецкую саблю.
 
       Полковник: (оглядає клеймо)Це — діло… Справжня „гурда“… (До пана Бардецького) — Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.
       Пан Бардецький:То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.
       Полковник:Ну, то хай йому біс. Краще вип’ємо.
 
      Бьёт в ладони. Челядь обносит всех горилкой.
 
       Полковник: (до Михайлика)Тепер погане кажи.
       Михайлик:Мати з глузду з’їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір’ї відьми завелись. Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.
       Полковник:Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів коштували! А матері хіба — шептуху покликати?
 
      Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплёвывает.
 
       Полковник:Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?
       Михайлик:Возами, батьку.
       Полковник:Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.
       Михайлик:Батьку, та ви ж вже й не молоді.
       Полковник:Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!
       Пан Бардецький:А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…
       Полковник: (він вже на коні)Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.
       Михайлик: (підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову)Ви краще, шановний пане, оце на палю вчипіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.
 
      С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного, грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.
 
       Пан Бардецький:Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.
 
      Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во всё парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.
 
       Пріська:От ми, діду і діждались свого.
       Микола Гнатович:Тепер і помирати не шкода.
 
      Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.
 
       Пріська:Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.
       Микола Гнатович:Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.
       Пріська:Якого Михайлика?
       Микола Гнатович:А — Косомизденка.
       Пріська:Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!
       Микола Гнатович:Та чому? Він — козак справний. Молодий, а вже сотнею орудує. І службу знає. Он бачила, скільки матері добра навіз?
       Пріська:Ой, діду, а пам’ятаєш, як ти молодий був, і мене на леваді чекав?
       Микола Гнатович:А ти не прийшла, клята баба?
       Пріська: (кокетуючи)А мене мати не пустила.
 
      Мотря, в турецких шмотках похожая на Иродиаду, величественно смотрит через тын.
 
       Мотря:А чого це ви вбрались як на свято?
       Пріська:А до нас дочка приїхала.
       Мотря:А де ж вона?
       Пріська:А ондечки йде наша пташка.
 
      Мотря выглядывает на улицу. Во двор к старикам направляется незнакомая девушка с переполненными вёдрами на коромысле. Идёт медленно, стараясь не расплескать воду. Мотря каменеет, как скифская баба. Старики стоят, дружно взявшись за руки. Кажется, вот-вот и над ними сияние появится. Броненосец золотой молнией мелькнул в траве. Девушка открывает калитку и смущённо улыбается. Внезапно Приська срывается с места и устремляется в хату.
 
       Пріська:Ой, лишенько, пироги з печі тра витягти…
 
      В хате Приська вынимает из печки пироги. Взгляд её падает на утиное гнездо. Воровато озираясь, она швыряет его в огонь. Затем, светясь от радости, появляется на пороге. Девушка ставит вёдра и улыбается старикам. Мотря, как может, вытягивает шею, чтобы лучше видеть и слышать. Она вот-вот вывалится за забор. Турецкие цацки мелко звенят на ней.
 
       Микола Гнатович: (причепурює вуса, відкашлюється)Пташко наша, не вмію я красно промовляти. Козакував, поки сила була, зараз живемо з бабою вдвох, Бог діточок не дав. Та, мабуть, зглянувся Милосердний на рабів своїх. (Мотря і Пріська, слухаючи це, жалібно схлипують). — Будь же ти нам за дочку, а ми тобі — за рідних батька і матір. Вік свій будем тебе глядіти, і ти нас на старості літ не облишиш.
       Пріська:Господи ж, Боже мій, дитинка наша, скільки ж ми на тебе чекали!
 
      Баба плачет и обнимает девушку. Мыкола Гнатович кусает ус, моргает и задумчиво щёлкает курком пистоля, пытаясь почему-то именно сейчас понять его устройство. Мотря рыдает в три ручья. Девушка обнимает стариков.
 
       Дівчина:Мої старенькі, не плачте, не піду я більш нікуди, залишуся з вами.
 
      Все вместе отправляются в хату. С улицы доносится пальба. Лихая компания во главе с полковником вваливается в соседний двор.
 
       Полковник: (до Мотрі)А ну, годі плакати, стара. Давай сюди все, що в нас є, давай поросят, гусей, горілки, меду і скажи Галці, хай по музик біжить (В око йому впадає басурманська голова.)А це що таке?
       Михайлик:Тату, це я вам гостинця привіз. А ще одного пану Бардецькому презентував. Його на паль чіпляють і встромляють біля воріт. Зараз всі так роблять.
       Полковник: (уважно вивчає голову)Оце — оказія. І посміхається ж як гарно! Чого тільки вчені люди не попридумують…Бардецькому, кажеш? Та на холєру воно йому потрібне! Грицько! (З’являється молодий джура.)Ану, скачи на леваду до пана Бардецького, там знайдеш цьому хлопцю пару, візьмеш — і мерщій назад. Щоб все було як у людей!
 
      Хлопцы там временем тащат поросят, девушки — птиц. В саду расстилают ковры, ставят столы. Музыканты играют на фоне шатра из ряден.
 
      Хата Мыколы Гнатовича. Старики вместе с девушкой, помолившись на образа, садятся за стол. Приська угощает их пирогами.
 
       Пріська:Їж, донечко, — оце з сиром, оце з вишнями, трохи не підгоріли у дурної старої баби.
       Дівчина:А де ж моє гніздечко? Чи ви його прибрали?
       Пріська:Спалила я його, не лай, доню, стару дурну бабу.
       Дівчина:Навіщо ж ви це зробили? Навіщо чіпали те, чого не знаєте? Я хо-тіла вік з вами жити, у вас залишитись, а тепер не можу.
 
      Плача, бросается вон из хаты. Растерянные старики — вслед за ней. Девушка бежит по тёмному бесконечному саду, ветки хлещут по ее личику. Неожиданно возникает перемахнувший через тын Грицко. В руке у него — две казацкие пики с басурманскими головами. Он вихрем проносится по саду, и дальше, — не обращая внимания на столы с гостями, прямо к полковнику. Не замеченная окружающими, девушка с любопытством наблюдает за происходящим.
 
       Полковник:Ото молодець, Грицько! Ану, хлопці, зараз подивимось, хто з вас козак! Бачите чортових бусурман?
 
      Он указывает на копья с головами, которые, видимо для украшения этого варварского пира, Грицько воткнул в землю прямо у входа в шатёр.
 
       Полковник:Ану, хто з вас влучить в невіру з двох пістолів з коня? Та, кому я це кажу! Навряд чи з вас знайдеться хоч один такий. Бо зараз саме сміття, а не козаки. Ні пити, ні стріляти, ні дівку обійняти не вміють.
 
      Гремят тулумбасы. С грохотом разбрасывая домашнюю утварь, мчатся кони. Выстрелы, пороховой дым, оскаленные усатые хищные лица.
 
       Полковник: (стріляє з пістоля)Горілки, стара!
 
      Мотря вносит горилку.
 
       Полковник:Хлопці, а дивіться всі на стару, поки ще не вмерла.
       Хлопці:Дивимось, батьку.
       Мотря:Болячок тобі на язик, старий бовдуре!
       Полковник:Дивіться, хлопці, вона — матір ваша, бо тяжко без матері на світі жити.
 
      Киндрат Омельянович плачет. Вслед за ним плачут сотоварищи. Девушка украдкой смахивает слезу и тут же вскрикивает, оказавшись в цепких лапах Михайлика.
 
       Михайлик:От бачиш, дівко, не я до тебе, а ти до мене в садок ходиш.
       Дівчина:Облиш мене, козаче, не судилося нам в садку любитися. Різні у нас дороги.
       Михайлик:Стривай, дівчино, та що ти таке кажеш? Як повернуся з походу — справим весілля, будеш у мене в золоті і оксамиті ходити, як цариця. З срібла будеш їсти. В дукачі вбиратися. А таких коней і бугаїв, як у мене, навіть в самій Манжалії ні у кого нема.
       Дівчина:Навіщо мені твої бугаї, пусти мене, козаче!
 
      Девушка вырывается и убегает. Она оказывается на крутом берегу реки. Сверкающая в вечерних лучах река с неизменными рыбаками спокойно несёт свои волны. Над девушкой летят утки. На самом краю обрыва — вертикальные столбообразные дымы. Греясь возле костерка, пекут картошку девочка и мальчик. Рядом пасётся павлин, нарушая тишину непристойными воплями. Стоя на краю обрыва, девушка взмахивает руками. Летят утки…
 
      Мыкола Гнатович просыпается с паническим криком, как это делают похмельные люди, когда им страшно. Он продирает глаза и видит себя сидящим на берегу реки вместе со спящими, как апостолы, Степаном Чарльзовичем и Свиридом Опанасовичем. Озверелые байкеры проносятся совсем рядом. С реки тянет утренним туманом. Рыбаки неподвижны как изваяния. Над головою Мыколы Гнатовича летят утки: одна, две, много… Мыкола Гнатович растерянно смотрит вверх. Приська сидит рядом и плачет.
 
       Микола Гнатович:Не плач, бабо, не плач моя люба.
 
      Он обнимает Приську, и вот, они уже стоят возле дикой яблони, ствол которой обвит равнодушным змием. Два потерянных создания, все вместе — эдакий поникший Дюрер, и смотрят вверх, наблюдая утренний перелёт птиц. Выстрелы охотников в тишине.
 
      Байкеры холодно и неумолимо мчатся по степной Украине.

Вулкан, Венера, Вакх