Мисливські усмішки (збірник)
ModernLib.Net / Классическая проза / Остап Вишня / Мисливські усмішки (збірник) - Чтение
(Ознакомительный отрывок)
(стр. 4)
III
– Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось організуємо, – каже Кіндрат Калистратович. – Там-таки справді бували облави на вовків і там-таки є справжній мисливець, бо має і прапорці, і зможе зібрати гучків-загонщиків, і знає, де поставити на номера. А я як фахівець у цій справі навчу вас, як полювати вовків облавою.
– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогодні, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калистратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву.
– Ой, цікава ця штука, товариш, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од’їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З’їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців… От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лісі тихо-тихо… Іноді тільки трісне гілочка, упаде шишка, стук-стукне дятел… Ви стоїте й «прочісуєте» зором свою територію: де стежка, де галявина, – щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде – чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків… Не ліс там у загонщиків, а пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки – то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мінімум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от, нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от – між кущами – мельк! – сіре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще – постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, – на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
– Скільки взяли?
– Трьох!
– Скільки пройшло?
– Два!
– Ех, ви! Як же це ви зівнули?!
І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави…
– А тоді, пам’ятаю…
– А тоді…
– А раз…
Та що там говорити…
Кіндрат Калистратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь.
Слухачі зачаровані…
IV
Їдете, значить, ви на Попівське.
Обабіч дороги, аж ген-ген – куди око дістає, закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці.
А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб…
Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій – батіг, що загрозливо навис над кобильчиною:
– Н-н-н-о! Н-н-н-о!
– Куди летиш, дядьку?
– Вовк!
– Де?
– Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-но!
Кіндрат Калистратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує:
– Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо…
Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.
– Он! – аж скрикнув Кіндрат Калистратович.
Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю.
– Хлопці! – шепотить Кіндрат Калистратович. – Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.
Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калистратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним, – легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калистратовича.
Підпустивши звіра метрів на п’ятдесят, Кіндрат Калистратович вистрілив.
Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю.
Кіндрат Калистратович його вдруге…
Раптом із садка крайньої хати одчайдушний крик:
– Тату! Нашу сучку вбили!
І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п’ять хуторян…
Тут дозвольте хвилин на п’ять перервати оповідання…
А через хвилин п’ять ясно вже було все:
– П’ятдесят і не менше!
Зійшлися на тридцяти.
– Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далі, Кіндрат Калистратович говорив:
– Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле…
А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав:
– Тільки ж той був без цуценят.
1945
«Ружжо»
Всі, розуміється, зразу на ґвалт:
– Чому «ружжо», коли насправді – «рушниця»… А як не хочеться, щоб була «рушниця», то вже «ружье», але ж ні в якому разі не «ружжо».
«Рушниця» – правильно. За всіма словниками – «рушниця». Згодний.
І «ружье» – правильно. Згодний. Це по-російськи.
А от мені хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти.
Так от, значить, про «ружжо».
«Ружжо» – це така штука, з якої стріляють.
Виходить, що, коли нема ружжа, нема й мисливця.
Тобто він є, але він, сказать, не справжній мисливець, а яловий, платонічний.
Такий мисливець ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні-печальні, і при зустрічі з вами він каже:
– Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скільки ж я виводків крижня знаю. А чирят! Хай мене бог поб’є, як випливуть… Як ряски! Лисичачих шість нір назнав. По шестеро молоденьких та по дві старих у кожній норі. Сорок вісім шкурок висіло б у мене оце на горищі. А вовче лігво у Кривій балці! А ви оце з ружжом та тільки ото одного деркача й устрелили… Ех! Ружжа нема!
Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою:
– Нема ружжа!
От що таке «ружжо» для мисливця…
Ружжа своєю конструкцією діляться на два види:
1) Шонполка. Дехто його неправильно називає шомполка.
2) Центрального бою, або централка.
Шонполка, значить, і централка.
Ну, ви, очевидно, знаєте, яка різниця поміж шонполкою і централкою.
Шонполка набивається просто в люфу (ствол), а централка набивається готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник). Ружжо «переламується», закладаються набої, потім знову складається – і все…
Та ви це все знаєте, розуміється, це я говорю для того, що може трапитися людина, яка зроду-віку ружжа не бачила.
Я, приміром, зустрічав людину, яка прожила півсотні літ на білому світі й кавуна не бачила…
Буває…
Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка?
Цього я вам не візьмуся говорити: і не просіть, і не благайте.
Коли б ми з вами тут списали цілі стоси паперу, чи наговорили тисяч із десять кубометрів найученіших слів, доводячи перевагу централки перед шонполкою, все одно знайдеться кілька чоловіка з гурту, що зразу ж вас ошелешать:
– Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?! А чи бачили ви мою шонполку, що ще прадідові моєму оцього пальця одірвала, як курок одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляєте? Ну, куди, скажіть, ота ваша пукалка проти справжньої, як от і в мене, шонполки? Ви ж не бачили, як із моєї шонполки вовк на шістдесят сажнів перёкида пішов?! Бачили?
– Ні, не бачив!
– То й не говоріть! Централка – вона, конешно, теж ружжо. Ложа – красива, лакована, стволи теж рівні, виділані стволи… Да… У руки візьмеш, так вона справді таки вроді настояще ружжо. А от як на ділі вона, конешно, стріляє, то не так стріляє, як моя шонполка стріляє… От сказать так: якби мені оце кріпкого стального дроту, – небагато його й треба! – щоб я кріпко ствола до ложі вкріпив, притяг, як слід, ех, ціни б не було моїй шонполці! Дід іще покійний як прикріпили, то й досі! Вони тоді, ох, і дроту ж дістали! У того, як пак його, – та не дай збрехать, та в отого, що взяв племінницю в нашого графа Капніста. От, дивись, і вилетіло ж. Та ще він сірими в яблука жеребцями їздив… Четвериком! А ліва пристяжна було голову аж до землі, курява з-під неї стовпом-стовпом! А кучер сидить та тільки покрикує: «Побережись! Поберррежись!» Так отоді ще дід покійний вкріпили, а тепер воно розхиталось трохи. Стріляє добре, тільки, як стрельнеш, так воно ніби цапки стає… Дроту б мені, щоб вкріпить. І не багато й треба. Не видєлують тепер такого дроту. Ох, і сильно б’є. Одного разу я націлив чирьонка, добре націлив, як гахнув, а воно мені повз праве вухо тільки – д-з-з-з-з-з! – як свисне, – так куди сильнєй, як Штаньків паровик! А то воно курка вирвало, так він мені ото повз ухо тільки – д-з-з-з! Лапнув рукою, – вухо на місці, тільки з того часу трохи недочувати став. Дуже сильно ружжо б’є. А ви кажете – централка краща. Чирьонка я тоді не вцілив… Та то нічого, на другий день я підкрався з-за очерету, а воно біля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб після цього я проміняв свою шонполку на якусь там централку… Та ніколи в світі.
Ні, – доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, – зайва річ.
Особисто я – за централку.
Чому?
Ну, такий у мене смак.
Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, – терпітиму, що ж поробиш.
Але сказати, що «я за централку» і тільки, це все одно, що нічого не сказати.
За яку централку?
За курковку чи безкурковку?
Ах, страшно говорити, що я, приміром, за безкурковку. Вже бачу презирливу посмішку он у того слухача чи читача і зневажливе:
– За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за безкурковку?… Безкурковка – це все одно, що без вуха жінка. Дивишся на неї – і жінка, як жінка, а чогось нема. Так і безкуркове ружжо. Держиш його, гладиш його, а зачепитися ні за віщо. Летить качка, а ти не знаєш, чи зведені в тебе курки, чи ні, чи пересунув ти того предохранителя, чи не пересунув. Сіпаєш-сіпаєш за собачку, а качка вже от он де. А як перед тобою курки, так тобі видно, чи вони зведені, чи вони в тебе не зведені… клац-клац! Сіп-сіп! Бах-бах! І хоч качка й летить-таки, так зате ти вистрілив і вистрілив вчасно. Ні, безкурковка ні до чого. Тільки з курками. Дід, умираючи, казав батькові, а батько – мені: «Ніколи не купуй безкуркового ружжа. Тільки з курками». Примечания
1
Щедрин Н. (М. Е. Салтыков). О литературе. М.: Гослитиздат, 1952. С. 591.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|
|