KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія

– Ну, ми їдемо кататися містом. Куди хочеш, кажи? – повернув мене до реальності голос Джо. Він був недільно-недбало вбраний. Його волосся трохи розкуйовдив вітер. Однією рукою він дістав із бардачка блайзера з надписом бейсбольного клубу «Нью-Йорк Янкіс» і, пригладивши коси, натягнув його на голову.

– Куди хочете, хлопці. Я з вами!

Хлопці задоволено посміхнулись, і Баз сказав Джо:

– Щось вона сьогодні підозріло на все відразу погоджується. Щось не те… – А потім обернувся до мене і суворо запитав:

– Якусь шкоду уже замислила?

– Ніяяяяку, – я тільки радісно посміхалась.

Із машини лунав джаз, і наша гайджінська трійка на маленькій машинці мчала у бік району Нака-Мегуро. Я подумала, що Баз був правий стосовно капелюшка. Він би довершив таку і без того цілком гламурну картинку. Я витягла із сумки рожевий шалик і закутала у нього плечі. Був квітень, але у відкритій машині та на швидкості було ще холодно. У районі Мегуро вже повністю розцвіли сакури. Ми їхали вздовж річки, під звуки джазу, і вітер за нами ніс хвилю рожево-білих пелюсток.

Йшов четвертий тиждень квітня. Весна цього року була піз ньою. Квіти сакури, котра завжди вже опадає до 10 числа, цього року розпустилися запізно і, наче виправдовуючись за своє запізнення, ще тримались на деревах, як в оповіданні О’Генрі, немов приклеєні клеєм.

Вітер хитав гілля дерев, котрі цвіли вздовж річки-каналу на Нака-Мегуро, і квіточки спадали в річку, від чого подекуди вона вкрилася шматками латаття із сакури. Ми припаркували машину біля відкритого кафе, Баз і Джо пішли спитати про вільні місця, а я лишилась надворі. Стояла, дивилась на річку і думала. Що це моя перша самотня весна у Токіо. Без Матвія.

Місць у кафе не виявилось, бо охочих помилуватися на сакуру біля річки у цю неділю знайшлося багато. Тому ми сіли в машину і подалися в бік Дайканями – фешенебельного району з масою дивовижних бутіків та магазинчиків. І цілої купи кав’ярень з відкритими терасами, на яких можна було побачити місцевих знаменитостей з їхніми собаками та бойфрендами.

Я дивилась на дорогу, по якій я мільйон разів їздила на велосипеді, але сьогодні з вікна відкритого автомобіля вона для мене виглядала зовсім іншою. Проте чомусь згадались інші поїздки. Київські. У компанії Матвійових друзів. Коли у нас був цілий караван із спортивної «альфа-ромео», великої «Волги» та старенького «фольксвагена-жука». І ми гасали усією бандою купатися вночі на Дніпро. Наразі, «альфа» нам слугувала за магнітофон на колесах. Травневими вечорами призначали «нічний з’їзд» перед магазином «Сігрем» на Городецького (ми його тоді називали «Сто грам»). Ми були страшенно молоді і вірили в те, що перед нами простилається цілий світ з усіма його можливостями.

Висадившись перед «Ста грамами», ми обговорювали новини, палили і слухали музику. Я потрапила в ту компанію «золотої молоді» завдяки Матвію. Дівчат тоді ще ні в кого не було. І мене прийняли до групи як «свого хлопця».

Нема вже того магазину і тієї чорної бандитської «альфи», як і тих часів. Зараз поруч була інша реальність. Проте вперше за останні два місяці у мене на душі розвиднілось. Приємно було отак просто їхати і ні про що не думати. Джо і Баз весь час про щось розповідали. Смішили мене. І я на день забула про своє надумане горе.

У 300-єновій кав’ярні на Дайканямі моїм джентльменам довелося стояти, бо там було всього чотири стільці. І право сидіти отримували тільки дами. Дуже не по-японськи. Адже навіть у японському метро дружина спочатку всаджує чоловіка, а тільки потім сідає сама.

Тут був шматок цивілізації. Кафе знаходилось під єдиним багатоквартирним хмарочосом у тому районі. У ньому жив і глава «Ніссана» Карлос Гон. Ми пили каву, теревенили і час від часу оглядалися, сподіваючись, може, він вийде з під’їзду і ми його побачимо.

11. Аліна-Аріна, або Про те, чому мене так звати

Звати мене Аліна. Та з моменту мого переїзду до Японії я перетворилась на Аріну, бо мешканці цієї країни не вимовляють букви Л. Уявляєте? Уся країна! Отож, доводиться заміняти її тими літерами, що є.

Отож, я тепер майже як няня Пушкіна, хіба що не Родіонівна. Кумедно мати два імені. Вдома, у Києві, я – Аліна, Ліна, Лінуся, Аля. А вдома у Токіо я – Аріна, Аріна-чян. Для декого навіть Арі,[6] бо так коротше, а японці полюбляють усе скорочувати. Хіба що не Арі-баба. Та мені ще пощастило, бо Валю тут називають Варею, а от Чебурашку нашого взагалі скорочують до стислого Чебу. Ну який же він Чебу? Цього я трохи не розумію. І ображаюсь за нього. Та не надовго. Взагалі мені подобається японська раціональність. Баз називав мене завжди Евелін або Ев.

Наразі, імена людям дають не випадково. У нас, українців, батьки, як правило, вибирають ім’я святого, свято якого найближче до твого дня народження.

У японців батьки рахують кількість рисок у ієрогліфі імені та прізвища. Вона обов’язково має складати щасливу комбінацію. Не можна, наприклад, аби це число було кратне чотирьом або дев’яти. Бо чотири – однозвучне слову «смерть», я дев’ять – слову «страждати». Як то можна жити з такими іменами?

Отож бідні японські батьки і мучаться перші дві ночі, усе малюють ієрогліфи та підраховують риски, аби знайти ту «щасливу» комбінацію.

З моїм іменем усе було просто. Мама читала напередодні казку про «червоненьку квіточку», і коли народилась я, то обличчя і тіло моє було такого ж червоного кольору. От вони і вирішили назвати мене Алінкою. У почутті гумору батькам не відмовиш, що й казати.

Наразі, тіло у мене тепер біле. І я часто навіть відмічаю, яке воно занадто біле, коли випадково озираюсь на своє зображення у вітринах токійських універмагів. Дивлюсь і думаю: «О, якась руда гайджінка[7] пішла». А потім згадую, що то ж я. Коли довго живеш тут, говориш їхньою мовою, то сам починаєш думати, що і ти також японець. А потім отак вихопиш своє зображення з вітрини і згадаєш, що все не так.

Наразі, волосся, то єдине червоне, чи то руде, що лишилось у мене з того пам’ятного дня, коли мені дали ім’я. А гайджін, наразі, – то іноземець. То я про себе. Я часто себе (про себе, звичайно ж) називаю гайджін[8] -біджін,[9] чи то красуня-іноземка. Просто римується гарно, та і мені подобається.

12. Матвій-93, або Як усе почалося

Ми зустрілися з Матвієм випадково, як завжди і відбуваються подібні зустрічі. Коли я збиралася на навчання до Японії, мені потрібна була довідка з поліклініки про стан здоров’я. Наш дільничний лікар сказав, що видасть мені довідку за умови, якщо я сама її перекладу англійською мовою. Я погодилась, але тоді ще не знала, що то буде складно – дістати медичний російсько-англійський словник. Адже виявилося, що англо-російські словники були, але російсько-англійських майже не було. І то, виявляється, спеціальна політика, аби наші медичні «мізки» не друкували своїх статей за кордоном і з часом туди не перебиралися. Пошукавши словника у бібліотеках і не знайшовши, я попросила батька знайти мені словника. У батька було багато знайомих, і він завжди знав, як вийти із скрутного становища.

Тут же він подзвонив своєму старому приятелю, який був за сумісництвом нашим сімейним лікарем, а також відомим нейрохірургом, який також друкувався і за кордоном. Звичайно ж, словник у нього був. Я мала за ним зайти. Батьків приятель був для мене з дитинства образом такого собі доброго Ай-Болита, бо, на відміну від дільничних лікарів, він завжди був дуже уважною і чуйною людиною і до того ж розмовляв вишуканою українською мовою. Завжди, навіть тоді, у моєму дитинстві.

У татового приятеля був син Артемка, котрий теж інколи до нас приїжджав, і ми по-доброму його дражнили, що він помічник лікаря, медбрат чи то мед-син, через те, що він із страшенною поважністю на свої 5–8 років носив за батьком коричневий лікарський саквояж.

У той день, коли я поїхала за словником, у Артема в гостях було двоє його однокурсників. Одного з них звали Матвій. Я пам’ятаю першу думку, коли нас познайомили: «Мазунчик, – подумала я. – Такі солодкі хлопці подобаються дівчатам». Він був худеньким, чорнявим і з такими ж чорними магнетичними очима та посмішкою, котра знала, що вона подобається жінкам. Два дні до того йому виповнилось 19 років. Був травень. На вулиці парило і ще цвіли каштани, мені було на два роки більше, і я була закохана в іншого чоловіка. Мені тоді так здавалось.

Артемко сказав: «Познайомся, це Матвій. Він живе на вулиці «шото расставили». – «Де?» – крізь сміх запитала я.

«Ну, на Шота Руставелі», – сказав Матвій і чомусь почервонів. Ми поговорили про те, про інше, а потім хлопці пішли мене проводжати на зупинку тролейбуса.

Вони досвятковували Матвіїв день народження і були вже трохи напідпитку. Пам’ятаю, як ми йшли повз пустир до зупинки на Лук’янівці і весело про щось говорили, а я думала: оце буде кумедно, як мене хтось зараз побачить у такій веселій компанії. Так, власне, і сталося. Коли вони мене посадили у тролейбус і, похитуючись, махали услід від’їжджаючому тролейбусу, я помітила, що один із пасажирів розглядає мене з цікавістю. То виявився іще один батьків знайомий. Я, трохи зніяковівши, привіталась із ним. Добре, що мені було виходити за кілька зупинок, бо від незручності та прихованого сміху мене буквально йорзало по сидінню.

Матвій подзвонив за кілька днів. Я не давала йому свого номера телефону. От вже точно, коли чоловік чогось хоче, він усе знайде і те отримає. Звичайно ж, Артем дав йому номер мого телефону. Ми потоваришували.

Зустрічалися на тій вулиці, де «шось розставили», і гуляли містом. Він мене познайомив із тихими дворами Шовковичної, де ми грали у настільний теніс, а на лавочці за нами спостерігав Броніслав Брондуков. І то було так незвично. Він жив у тому будинку. З ним ми блукали Маріїнським парком біля одного із найстаріших у місті фонтанів. Такого ж, який є біля Золотих воріт. То саме він мені показав усі фантастичні старі будинки Києва: перший будинок лікаря, у якому був ліфт, будинок вдови. То саме він примусив мене шукати крокодильчика у будинку з химерами і показав дивовижні види на центр із вікон на Круглоуніверситетській, де жив іще один його друг.

Він виріс у центрі біля Жовтневої лікарні і, якщо і переїжджав, то тільки між Шовковичною і Шота Руставелі. Не варто говорити, що він знав усі двори центру, як вміст своїх власних кишень. Це саме він подарував мені інший Київ. Його Київ. Аби додати його до мого Києва і створити щось нове – наше місто.

Ми пересиділи на лавках багатьох дворів того міста, якого зараз уже навіть і немає, бо його забудували новими елітними багатоповерхівками та парковками. Було літо, я працювала в агенції новин, у нього були канікули і купа вільного часу після успішно складених іспитів. Він часто зустрічав мене з роботи і дивувався, чому я так багато працюю. Для мене то було природно. Я тоді була закохана в іншого хлопця – Андріяна, а Матвій, котрий був на два роки менший, що тоді видавалося мені страшенним відривом у мій бік, став мені просто гарним товаришем і цікавим співрозмовником. Не більше.

Іще у нього було багато друзів. Справжня хлопчача банда, якої у мене не було, і тому мені те видавалося особливо привабливим. Вони товаришували ще з дитячого садка. Фома, Діма і Вольдемар-маленький, високий блондин з хитрими очима за скельцями окулярів. З ними було весело. Вони були із так званої «золотої молоді». То було щось нове. Адже серед моїх друзів теж були і діти письменників та поетів, і діти – самі письменники і поети, проте всі чимось займалися самі. А ці – вони були «золоті», вони не переймалися, просто насолоджувалися життям і проводили багато чаcу разом.

Було багато музики, фільмів, машин, теплих вечорів із купанням у Дніпрі, днів народжень, періодично з’являлися нові дівчата, інколи – алкоголь. Коли я з’явилась у їхній компанії, дівчат ще не було, принаймні, «чиїхось дівчат» не було. Вони з’явилися пізніше. Отож я стала «своїм хлопцем» у тусовці. Не відразу, правда.

Восени ми з Матвієм часто ходили пішки від його дому до мого. По Саксаганського, повз вокзал і далі. На вулиці падало листя з кленів, він його збирав і складав мені з нього букети. У нього ніколи не було кишенькових грошей на квіти. Але тоді то не мало значення. Мені подобались ті букети.

Проте, коли гроші у нього з’являлися, він купував мені чорний шоколад, який я люблю. Мені вже давно не 21, а я донині те пам’ятаю. Ті букети і плитки шоколаду CoteDeOr. Здавалось би, дрібниці…

Одного разу він прийшов на зустріч у ковбойському брунатному капелюсі та чоботях. Нагадував тим трохи кота з однойменної казки. Мене те страшенно розсмішило, і я попросила капелюха зняти. Заради мене. Він тоді образився, але мужньо промовчав і капелюха зняв. Сказав мені, що образився, лише багато років по тому. А мені було просто ніяково, тому що він виглядав до кумедного незвично, на нас усі звертали увагу. Зараз я, певно, не переймалась би такою дрібницею. Ми були такі юні тоді.

Він проводив мене до дому, і протягом тих прогулянок ми говорили про все на світі: плани, мрії, бажання. Якось, коли ми сиділи у моєму дворі, в один з вечорів, він почав цілувати мої руки. Я думаю, він мене дуже любив тоді. А я була закохана в Андріяна, котрий мене не любив, а скоріше грався. Наші стосунки нагадували гойдалку – туди-сюди – весь час у підвішеному стані, ніякої стабільності.

Матвій же був дуже уважним. Тоді. На початку. Коли я поїхала на навчання до Японії, він писав мені листи щотижня. Листи були сумні. Перед від’їздом він мені сказав, що обов’язково мене дочекається, хоча я і не просила. Ті листи, як і листи інших подруг та друзів, здорово мене тоді підтримували. Коли я повернулась наступного року, ми почали бачитися іще частіше. Я писала диплом, а вони з Вольдемаром приїжджали за мною до читального залу бібліотеки КПРС на Подолі, біля річкового вокзалу, і ми їздили кататися вечірнім містом у салоні «альфа-ромео» із затемненим склом. Грала музика, ми неслися на швидкості і підспівували модному тоді Бобу Марлі. Була весна. Надворі буяв 95 рік.

Інколи ми наїжджали до його друзів, котрі поза навчанням у медінституті підпрацьовували нічними сторожами у комерційних кіосках та магазинах. Один з таких магазинів знаходився на Саксаганського і торгував дорогою італійською сантехнікою. Напевно, зі сторони те виглядало кумедно, коли ми, всівшись на унітазах та скрутившись калачиком у пустих джакузі, базікали про життя. Зараз, коли проїжджаю повз той магазин, то просто тихо всміхаюсь.

Не менш цікавим було те, що охоронцем там працював справжній професорський син. Матвій насміхався з такої роботи і завжди повторював: «Я – лікар». І принципово ніде не підробляв. Тоді те видавалося мені гоноровим.

Невдовзі я захистила диплом і знову поїхала ще на рік до Японії. А Матвій лишився закінчувати інститут і чекати на мене. А ще за рік ми одружилися.

13. «Трамвай» + «ложка» = любов

Що нас із тобою поєднувало у перший рік нашого шлюбу? Не знаю. Навіть свій медовий місяць ми провели в одному номері з твоїми батьками. За повішеним простирадлом. Ти чомусь не вважав, що то дивно. Така одна на всіх велика комунальна родина із висловлення інтимних почуттів на людях. І відсутність грошей тому не була поясненням.

Але незважаючи на те, холодними осінніми вечорами я бігла до тебе додому, аби заховатися з тобою під картатим синьо-чорним пледом у твоїй кімнаті, схожій на трамвай, – такій же довгій і вузькій. Кімнаті у будинку, збудованому 1903 року на вулиці, де «щось розставили». Не знаю, хто і що там розставляє зараз, однак можу точно сказати, що на мене там розставили засідку, і я в неї потрапила. Тоді.

Ти був моїм домом. Не твоя кімната-трамвай, не твій дім, де колись був чи то готель, чи то будинок розпусти. Там назавжди лишилась та атмосфера – атмосфера тимчасовості і чужого дому. Спалося там погано. Особливо погано спалося, коли ти десь довго гуляв із друзями і повертався напідпитку, а на ранок твоя мама робила вигляд, що нічого не сталося, а батько просто ховав свій погляд. Від таких ночей у мене під очима почали з’являтися чорні хмаринки.

І все-таки, незважаючи на те, ти довго залишався моїм домом, без якого мені погано і неспокійно спалося, а варто було тобі улягтися переді мною, зазирнути мені в очі, узяти мене за плечі і зашарудіти своїм гарячим диханням, світ знову отримував свою точку опори. Адже любов’ю можна також назвати і співпадіння дихання, чи не так. Тобто коли ви дихаєте у такт.

Адже недаремно дихання – то одне із найприродніших і найпотаємніших явищ, що інколи визначає усі подальші стосунки. Тоді і ще довго по тому ми дихали майже симфонічно. І я скучаю інколи по тобі, твоєму сопінню і твоєму тілу, схожому на ложку.

14. Її звали Віолетта

Його мати на ім’я Віолетта була жінкою із сумними очима, дебелою фігурою і дзвінким голосом молодої дівчини, що доволі неприродно лунав з її великого тіла. Не було зрозуміло, як такі голоси можуть наповнювати такі тіла.

Я багато чого тоді не розуміла. Наприклад, невідомо було, як вона крохмалила і прасувала його сорочки, що комірці, рукава і манжети були кольору білого лотоса з озер японських парків і стояли сторчком, як той цупкий картон для малювання. Біла накрохмалена сорочка – це те, що найбільше красить чоловіка, відтіняючи його чорне волосся, засмаглу оливкову шкіру та живу посмішку на початку весни.

А я, немов помічаючи свою територію, чи, може, посилаючи їй секретні меседжи, чи просто у протест тим перфектним комірцям, лишала на них тієї весни відбитки своєї губної помади кольору чайних троянд. Вона тоді тільки сміялась.

Я так ніколи і не навчилась так крохмалити і так прасувати чоловічі сорочки, як вона. Та й не було потреби, адже кожна пристойна хімчистка робить це набагато краще, то навіщо витрачати час? А пізніше я зустріла Джона, який сказав, що справжній англійський джентльмен – це той, котрий сам прасує свої сорочки. Йому було видніше, адже він походив із старовинної англійської родини. І я нарешті зовсім тоді позбулася комплексу старої радянської жінки, котра має стояти на кухні і шинкувати ковбасу, коли у її вітальні сидять гості. Я пішла до гостей і стала пити з ними чай.

Вона народилась у родині, що жила на Хрещатику, а тато її обіймав значну урядову посаду. Він був високий привабливий гарний чоловік з досить правильними поглядами на життя. Мати її була на декілька років старша за батька. У батька вистачало ентузіазму та звитяги і на посаду, і на родину, і на якісь там хобі особисто для себе.

У Віолетти був старший на декілька років брат, з компанією якого вони часто ходили на ковзанку та на модні тоді танці на київській Жабі. Саме там вона і познайомилася з ним. Він був високим, чорнявим, привабливим чоловіком без волі. Вони швидко одружилися, прожили недовго: життя разом не склалося. Лишився син і квартира на Липках. Батьки, особливо мати, картали її не стільки за шлюб, скільки за невміння його зберегти. Вона так і не змогла їм нічого пояснити. Не тоді, не потім, ні навіть коли знову вийшла заміж. Власне, не їм – їй, матері. Це був випадок, коли мати не хотіли чути, а вона не могла знайти правильних слів, аби достукатись. Батько, здавалося, розумів усе і без слів.

Ви ніколи не помічали, що половина так званих сильних жінок має проблеми у спілкуванні з власними матерями? Неначе усім своїм життям намагаючись довести, що вони не такі і не хочуть жити так, як вони. А насправді, просто побоюються признатися навіть самим собі, що вони рано подорослішали і їм було замало у дитинстві маминої ласки, простого тихого і теплого слова чи навіть погляду. І вони тепер усіляко намагалися до себе привернути увагу – своєю поведінкою, скандалами, шлюбами та розлученнями. Вона, звичайно ж, була сильна жінка. Сильна навіть у придушенні свого власного горя. Вона намагалася показати всім, що все у неї добре.

Її син, безумовно, був сенсом її життя. Її другий син – від другого шлюбу. Перший син від них поїхав, коли йому було 17 років. Невідомо, чому так сталося, проте неважко здогадатися. «Татусь» усіх учив, як треба жити.

Отож вона була досить сильна. Але сильна у своїй слабкості. Вона розповідала, що коли вона була молода, у неї був коханий, який якось запросив її додому, бо нарешті вирішив познайомити з батьками. Був кінець червня, на столі стояла миска, повна вареників із вишнями. Його мати – викладачка університету – за столом чомусь розповідала про те, які невиховані зараз студенти і що вони не знають гарних манер. Віолетта мовчки слухала, їла вареники і не знала, куди діти кісточки від вишень, бо дістати їх із рота і покласти на тарілку означало долучити себе до групи тих, у кого немає гарних манер.

Вона не знала, як їх звідти дістати, і тому нічого кращого не придумала, як з’їсти кісточки разом з варениками. І ледь дочекавшись кінця тієї вечері, стрімголов побігла додому. Якомога скоріше геть від матері того хлопця і його самого, котрий, наразі, так нічого і не зрозумів.

Із своїм другим чоловіком вони познайомились у тролейбусі. Кажуть же люди, що першу дружину чоловіку дає Бог, другу – люди, а третю – біс. Це прислів’я, наразі, часто любив повторювати її другий чоловік. Проте виглядало так, що від третього шлюбу їх обох уберіг лише страх перед нечистою силою.

Отож другого чоловіка їй дав тролейбус. Вона для нього теж була друга жінка, і тому разом вони почали будувати показову родину. Вони хотіли зразково показати своїм батькам і всьому світу, що у них «усе нормально». Усе, як у людей. Чоловіка незабаром послали на роботу до шпиталю у джунглях Африки, і вона, забравши дворічного сина Матвія, поїхала за чоловіком. 15-річний старший син лишився з її старими батьками. Хлопчик виріс із думкою, що його покинули. А Матвія виховували у віртуальній присутності старшого брата. На стіні їхньої африканської оселі було у повний зріст намальовано фігуру старшого брата, і мати вимагала від Матвія кожного ранку вітатися з нею.

Він так і ріс – разом із тінню старшого брата на стіні своєї кімнати. І з усвідомленням, що він очікуваний, улюблений, молодший син. Матвієчко. Але десь там, бодай навіть на стіні, у нього є старший брат. І він може приїхати. Забігаючи наперед, можна сказати, що він так ніколи і не повернувся до них.

У неї була дивна манера вдягатися. Може, то був вплив декількох років, проведених у Африці, де люблять яскраві вбрання. У свої 60 років вона любила екстравагантні кольори, перуки, товстий шар тональної фарби та туфлі на товстих танкетках і вихід всією родиною у місто з обов’язковим марафетом усього вищеназваного. Усе б нічого, та вони вимагали, аби менший син з дружиною ходили з ними разом, і дуже ображалися, коли ми відмовлялися. А мені було незручно, що у такій компанії мене можуть побачити колеги чи, не дай Боже, студенти. Вона своїм екстравагантним одягом привертала до себе увагу людей у місті.

Тому їй, мабуть, важко було зрозуміти мою моду, мої туфлі і шуби та мої пальта. Загалом, мабуть, складно бачити, що твоя невістка може собі сама у свої 24 дозволити те, що ти не можеш дозволити у шістдесят. Тому, мабуть, вона мені дарувала на день народження вульгарні зелені кофтинки із базарів у Криму. Може, вона у такий спосіб намагалась мене наблизити до себе. А може, вона і справді думала, що вони гарні. Уже тепер і не знаю точно.

Однак, як любив повторювати її другий чоловік і Матвіїв батько, «невістка – чужа кістка». Мабуть, не варто говорити, що мені не подобалось те прислів’я. Хоча, в принципі, воно у чомусь було правдивим. Я і була зовсім чужою кісткою для них. Як і вони для мене. Кісткою, яка з часом стала їм поперек горла через свою «чужість», «відмінність» і «нетакучість».

Усе життя вона конкурувала із жінками. Не помічали, що у так званих сильних жінок майже ніколи не буває подруг? Вони те пояснюють тим, що їм простіше спілкуватися з чоловіками, але, мабуть, насправді те обумовлене підсвідомою конкуренцією за тих самих чоловіків.

Мені вона любила розповідати декілька історій. Однією з них була історія про те, які красені її сини. Іншою – історія про те, як зараз важко вийти заміж, адже навкруги одні алкоголіки та наркомани. За тими розмовами стояла теза про те, що я маю зрозуміти, як же все-таки мені пощастило вийти заміж, та ще й за такого красеня, як її син. Про те, що у красеня теж були вади й інколи він любив напиватися у шмаття, що рвав одяг і губив ключі та документи з періодичністю раз на місяць, ніхто не говорив. Про це всі організовано мовчали, бо вони вважали, що раз це трапляється нечасто, не щодня, то все о’кей… Одним словом, розуміння про нормальність у цих людей із світу лікарів було трохи різне.

Також у них було декілька людей, проти яких вони сумісно дружили. У цій родині чомусь усі були одружені вдруге і мали спільну звичку лаяти своїх колишніх дружин. Колишніх чоловіків лаяли тільки позаочі власних чоловіків. Бо ж зрозуміло, що жінки – то такі істоти, у яких немає минулого. Принаймні, у присутності наочного теперішнього. Але колишні дружини та невістки, без винятків, усі геть були не варті уваги задрипанки. Причому під цю категорію тимчасово підпадали і ті дружини родичів, котрі лаялись із чоловіками. Після того, як вони мирились, їх швиденько приймали у коло сім’ї і швидко залюблювали назад, неначе у такий спосіб намагались відшкодувати завдані моральні збитки.

З фасаду вони були такою собі статусною родиною, що жила у центрі. Тато – професор, мама – колишній викладач, а тепер домогосподарка. Спільне життя за кордоном та як наслідок – велика машина й дача за 20 кілометрів від міста. Престиж, гарна школа та медінститут для сина. Вдавана респектабельність. Проте так було тільки з фасаду. Усередині там була ціла купа проблем. І син їхній страждав він того, що йому весь час доводилось опинятися поміж двох вогнів та виступати у ролі сили, що мирить їх обох. Проте, на людях вони намагалися підтримувати ілюзію блискучої обгортки, аби бути «не гірше, ніж усі». Як усі люди відповідного статусу та становища. Як багато радянських родин, яких було прийнято до клубу «міської інтелігенції».

У двадцять з невеличким хвостиком намагаєшся якомога швидше виборсатися із-під опіки власної родини, а в результаті я потрапила під контроль та повчання людей, для яких я була «чужою кісткою», проте вони чомусь хотіли, аби я дослухалася до їхніх порад.

Маман брала жваву участь у житті своїх синів. У всьому їх житті. Спочатку мене зворушило, коли вона подзвонила, аби нас помирити. Я подумала тоді, що вона гарна мати і їй не байдуже життя сина. Воно було їй не просто не байдуже – вона прагнула деталей з того життя. Пам’ятаю, як десь за тиждень після нашого одруження вона поцікавилась у мене, чи все у нас добре. «В якому сенсі?» – запитала я. «У ліжку», – сказала вона. Пам’ятаю, я тільки роззявила рота і, збліднувши, промимрила щось про «добре». Такого у мене вдома ніхто не питав, а тут – запросто і залюбки.

Можна навіть сказати, що вона жила життям своїх дітей, бо власного у неї не було. І то було трохи страшно. Тому, коли сталася нагода, я поїхала на навчання за кордон і чоловіка теж забрала із собою, де ми і прожили весь інший час.

15. Ігри в бабу Куцу між Києвом і Токіо

Ми часто зустрічались тієї весни у 300-єновому кафе між Ебісу та Дайкан-ямою. Пили каву, обговорювали нагальні справи, університет, викладачів, друзів, словом, говорили про життя. Моя подруга Солвіта так само, як і я, вчилася в докторантурі, але з лінгвістики. Вона була литовкою – типовою представницею нордичних північних народів. Кидала російські слова неквапно, дрібно, припорошуючи їх симпатичним прибалтійським акцентом. Ми немов доповнювали одна одну: я запальна і швидка, як вогонь, рудокоса і зеленоока, і вона – неквапна, тендітна, голубоока, як лід, розважлива білявка.

Якось тоді, на початку березня, ми сиділи у тій же маленькій затишній кав’ярні на чотири стільці, і я про щось бурхливо говорила. Вона, як завжди, уважно слухала. А потім, дослухавши, через декілька хвилин сказала: «Да, это так. Я согласна. А что такое «капеееец»? І тут мені якось враз стало смішно, і я немов подивилась на ситуацію збоку. А й правда, що воно таке? Бог його зна. Можливо, краще і не вживати таких слів, та інколи вони напрочуд коротко характеризують ситуацію, що склалася.

Кава була смачна. У ній було багато молока. Солвіта завжди знаходила правильні слова, аби пояснити різні дивацькі процеси, котрі відбувалися у нашому житті. Я була з головою занурена у ці процеси. Я варилась разом із ними. Тому мені було важко зрозуміти, що за гра відбувається на даний момент. На якому відрізку. Хто грає? Де я? Чи, може, грають мною? Мені неначе зав’язали очі чорною ганчіркою, і ми дружно грали у бабу Куцу. Навпомацки. Між Києвом і Токіо.

Я нічого не чула і не бачила. На мені ж була чорна тряпка. І тут раптом, коли ми вже збирались, вона раптово розкрила свого гаманця і зі словами: «А оце мій бойфренд» – виклала на стола фотокартку. Хлопця в окулярах. Африканця. Я подивилась на фото, потім на неї і тільки протягнула: «Прав-даааа?» На більше я не спромоглася. Незважаючи на доволі інтернаціональну тусовку, серед моїх знайомих якось не траплялось африканців. І серед бойфрендів моїх френдів також. То було якось незвично. Я була приголомшена, мене неначе за вухо витягли із болота моїх проблем на світ Божий. Я не знала, що сказати. І боялась якоюсь «не такою» реакцією образити її почуття.

Ми, говорячи про щось незначне, дійшли до станції і якось хутко роз’їхались у різні боки зеленої лінії Яманоте. У склі мого вагона відображалось моє здивоване обличчя. «Отакої», – тільки і казало воно мені. Я на хвилину забула про свої проблеми і побачила, що життя навкруги не стало з моментом розпаду моєї родини. Воно рухалось і мінялось, і навіть приносило подібні сюрпризи, а я все наче тупотіла на одному місці і намагалася цього не визнавати. Я все ще була далеко. Десь у своїх спогадах. Копирсаючись у минулому, я неначе сподівалася, що знайду у ньому якусь відповідь на те, що сталося зараз, як і універсальний рецепт, як з цим боротися.

16. «White Christmas», або «Думай про себе»

Я тоді полетіла додому на Різдво. Вилітала із причепуреного різдвяними ялинками Токіо 24 грудня і ще відчувала свято, чула звуки «Джінгл белз» і «Ласт крісмас» голосом Джорджа Майкла, а прилетіла у залиту білими молочними кучугурами Москву, де святом іще і не пахло і ялинки ще не поставили. Таке було дивне відчуття, наче хтось узяв і вкрав моє свято.