- Вам ще пощастило, - каже Арiстiгос, - бо в спеку тут нiчим дихати, багато не походили б.
      Село Сапоплайя тягнеться понад рiчкою. Хатини на високих, метрiв по два й бiльше, палях. Помiст, на якому розташованi, сказати б, домашнi служби, рухомий, тобто рiчкова вода може пiднiмати його на будь-яку висоту, буває, аж до стрiхи. Щось на зразок груби, i в нiй просто на вугiллi, на прутиках, смажена риба. Мiшки з рисом, бобами, в'ялене м'ясо на бантинi... Нiчого зайвого. Для вiдпочинку - гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помостi постеля. Оце й усе. Хiба що знаряддя для риболовлi, полювання. Решта - внизу. Там господарство: свинi, собаки, кури... Все зосереджено пiд помостом, живиться вiдходами зверху. Неподалiк - плантацiї манiоку, дiлянки рису, кукурудзи, бобiв. Цього може й не бути - в лiсi повно всiлякого добра, досить тiльки спуститися донизу, вiдiйти десяток метрiв. Хлiбне дерево, банани, щось подiбне до наших яблунь, какао... Дика бавовна...
      Люди на диво приязнi. Почувають себе незручно пiд поглядом iноземцiв, проте усмiхаються.
      - Буенос дiес! Добрий день!
      Добрий то добрий, але менше б дощу.
      В родинi одного з селян близько двадцяти чоловiк. Десятка пiвтора дiтей! Босi, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикритi пов'язками з трави. Чоловiки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують.
      - Як у вас з освiтою, медициною? - питаємо.
      З медичним обслуговуванням, пояснює гiд, просто: раз на мiсяць поселення вiдвiдує санiтарний лiкар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярiю, селище оточують солдати, нiкого нiкуди не випускають, лiкують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стацiонарних лiкарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операцiї? Гiд мовчки розводить руками, потiм каже, що середнiй вiк тутешнiх мешканцiв - 35-40 рокiв. Сорок п'ять - це вже старожил...
      Вiдкрита з усiх бокiв споруда на сваях на вигонi - школа. Крутi сходини на помiст. Грубi лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя... По боках географiчнi карти, анатомiчна схема будови людського органiзму, дiаграми, мальована абетка... Цiкаво, з чого ж починають дiти вчити ази науки. Мадре, падре - мати, батько... Кiнь, курка, манго... Як i скрiзь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя.
      Зараз учнiв нема, заняття скiнчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морi, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповiдає нам, що конституцiєю країни передбачено загальне обов'язкове навчання. Неповно-середнє. По сiм годин щодня. Система оцiнок п'ятнадцятибальна. До семи балiв - за уснi вiдповiдi, далi - за письмовi роботи. Двiчi на тиждень приходять навчатися грамоти дорослi... Пiдручникiв мало, один на вiсiм-десять школярiв. Самому доводиться працювати i з малюками, першокласниками, i з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класi...
      Чи були випадки, щоб хтось iз випускникiв пiшов учитися далi? Нi, не було. Куди влаштовуються пiсля школи? Мало хто залишається в сельвi, всi прагнуть до мiста i, певне, опиняються серед таких, як ото в Лiмi, сотень, тисяч шукачiв кращої долi...
      Навiть недоречним було б тут порiвняння з нами, нашою школою, долею наших юнакiв i дiвчат. Тому облишимо цю тему.
      Дощ нiби трохи вщух, можна бiгти до баркаса, що тим часом пiдiйшов рiчкою сюди, до мiсця розмови. Прощаємося, дарую вчителевi на згадку чудово виданi "Веселкою" українськi народнi казки. Хорхе нiяковiє, дякує, каже, що нiчого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березi, аж поки баркас не зникає за поворотом.
      А в Пальмерi новi гостi! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославiв i мексiканцiв. "Вiва Мехiко!" - "Вiва Руссiє!" - "Вiва Югословенiя!.." Чужина здружує. Якби зустрiлися ми десь в iншому мiсцi, чи була б така радiсть i задушевнiсть?.. "Як добралися?" "Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди..." Частування сигаретами, смiх, дружнє поплескування по плечу - жест, зрозумiлий на всiх континентах.
      Пiсля вечерi всi подалися до бару. Звiдти вже чути бринькання гiтари, звуки шумових iнструментiв.
      Бар у Пальмеро - своєрiдний музей. На стiнах, стелi розвiшано всiлякi народнi вироби - вiд, примiром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снастi до хатнiх речей, музичних iнструментiв. Безлiч виробiв з дерева, шкiри. Все це можна купити.
      Сiдаємо за столиками на лавах попiд стiнами, хто п'є коку, хто вiскi... Троє музикантiв сидять на чiльному мiсцi, на невеличкому пiдвищеннi, один - у центрi - з гiтарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомiтно, природно - нiби з наших же розмов - виникає музика. Спочатку несмiлива, якась уривчаста, вона стає дедалi чiткiшою, ритмiчнiшою. Поступово поринаєш у свiт звукiв, незнайомих, однак любих слуховi. Розмови глухнуть, увага зосереджується, помешкання виповнюється спокiйною, приємною мелодiєю.
      Смаглявий, високочолий юнак з гiтарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосе гомонить сельва, затим хлопець гордо пiдводить голову, оливковими очима дивиться в простiр, i з уст його, слiдом за гiтарою, не зривається, нi - лине спiв. Трохи сумний, задушевний, проникливий.
      Я вiд землi,
      я вiд природи,
      я вiд сонця,
      я вiд води,
      я такий, як є.
      Душа моя чиста
      i вiдкрита для всiх.
      Здалося, що навiть без перекладу я збагнув слова пiснi. Зрозумiв, не знаючи мови, якимсь... надцятим чуттям - так сердечне, просто, щиро спiвав юнак. I подумалося, що свiт таки справдi облаштований для взаєморозумiння, єднання людей, навiть роздiлених материками i океанами; що почуття, коли вони чеснi, передаються, вселяються в душi iнших i викликають взаємнiсть; що люди рiзнi, але нiхто не повинен бути байдужим до iншого. Менi щемiло хлопцевим щемом, болiло його болем, було смутно вiд його смутку.
      Мелодiя змiнювала мелодiю, це було свято душi, духовностi, отого великого чи величного, що становить наше єство, наш змiст i нашу сутнiсть... Син бiдного селянина, Басiлiо Сабарiхо давно виявив свiй талант, усi сподiвалися, що хлопець поїде до великого мiста, стане спiваком. I вiн справдi поїхав, але нiде його не прийняли, не оцiнили, бо вiн бiдний, бо там потрiбнi грошi. I Басiлiо повернувся. Вдень працює в господарствi туристичного селища, а ввечерi, як бачите... Оркестр неофiцiйний... Нiкого вiн не цiкавить. Туристи, однак, слухають, Басiлiо їм подобається.
      Я в тебе закохався,
      Коли сходило сонце.
      Я хочу всiм про це розповiсти...
      Лунає "Гуантанемера", знаменита "Гуантанемера", що обiйшла свiт, що захоплює лiричнiстю, ритмiкою - музики, спiву, душi.
      А небо чисте й зоряне-зоряне!.. Давно не бачив я таких великих, яскравих зiрок. Хiба що в дитинствi, тiєї далекої неповторної пори, яка чомусь так часто згадується, так зримо постає то одним епiзодом, то iншим. Бувало, виведемо коней на нiч пасти, i аж до свiту дивимося на зiрки, розмiрковуємо - чи й там як у нас: поля, озерця, дiброви, гаї?.. I зорi нiби розумiють нас, пiдморгують, тремтять, як i ми пiд ранок, а потiм хиляться, хиляться i десь засинають... От тiльки чомусь менше зiрок на Амазонцi. Вони й бiльшi, помiтнiшi, але менше їх. Може, тому що близько екватор, небо тут вище, малих зiрок просто не видно.
      Одного дня по обiдi нам показали сельву та її аборигенiв. Вiдходимо кiлька десяткiв крокiв од житла й опиняємося в джунглях, серед гiгантських кобао, гевей (каучукове дерево), майо, пальм, безлiчi iнших дерев, обкручених, переплетених товстезними лiанами. Здавалося, що стежку прорубано в якiйсь суцiльнiй зеленiй масi, що цвiла, пахла всiма можливими запахами, дзюркотiла струмочками, кишiла птаством. Сказати б, райська мiсцина (коли б, звiсно, знав, як воно у тiм раю). Багатство барв, звукiв, незвичайнiсть, неповторнiсть усього довколишнього.
      - Плодоносний шар грунту тут неглибокий, тому - звернiть увагу - корiння дерев росте горизонтально.
      Справдi бо! В деяких гiгантiв корiння - що опори лiнiй електропередач. Суцiльне кореневе плетиво. Важко розiбратися, де чий корiнь. Враження таке, нiби весь лiс, уся сельва тримається на оцьому переплетiннi, забери з-пiд нього грунт - вона все одно стоятиме.
      Години за пiвтори, подолавши - кладками та стовбурами повалених дерев - з десяток рiчечок, виходимо на простору галявину. Селище виникло якось несподiвано, раптово - над рiчкою, на пагорку. Хатини й тут на палях, бо пiд час розливу Амазонки вода сягає й сюди, кiлометрiв за три-чотири. Гурт дiтвори вибiгає назустрiч. Напiвголi, в коротеньких спiдничках з пальмового волокна дiвчатка (їх чомусь тут переважна бiльшiсть), в однiєї на головi сидить маленька мавпочка. Окремо на лавах сидять жiнки й чоловiки, теж у пальмовому вбраннi, в усiх намисто, сережки, обличчя розмальованi. Тут же сувенiри вироби iз шкiри, кори, дерева, листя, корiння, черепи крокодилiв, мавпочок, - усе, що потрапляє до рук жителя сельви, може обернутися в прикрасу або якусь потрiбну в господарствi, у побутi рiч.
      Виявляється, ми потрапили на своєрiдний ярмарок, влаштований для туристiв. Грошей на цьому iмпровiзованому ярмарку не вимагалося. Iндiанцi бiльше вiрять товарному обмiну. В хiд пiшло що в кого було: мило, гребiнцi, плавки, майки, сигарети, сiрники, кольоровi листiвки. Рiч, що десь у цивiлiзованому мiсцi могла коштувати долари, десяток доларiв, iшла за пачку сигарет, якi тут же розкурювалися ласими до цього чоловiками й жiнками.
      Дiти, як i належить дiтям, сновигали помiж дорослими, так само щось мiняли, просили... Шкода було на них дивитися - худенькi, маленькi, вони благальне зазирали в очi, простягали рученята.
      Хворобливо блискучi на жовтавому обличчi очi дивляться на тебе, губенята ворушаться: "Карамельо..." Дитинi так хочеться тих простеньких солодощiв!
      Базарчик, торг чомусь здалися символiчними. Прикметними в значно ширшому планi. Чи ж не так, за безцiнь чи за пiвцiни, iдуть багатства цiєї землi, цього дивовижного краю!
      ...Кiнець минулого вiку. До настання нового, двадцятого, зовсiм недалеко. Бурхливий розвиток технiки змушував пiдприємцiв вишукувати не тiльки сировину для своїх пiдприємств, а й мiсця, де вона дешева i доступна. 1880 року з'явилася гумова автомобiльна шина. Для виробництва її потрiбна природна гума. Виявилося, що найкращий її продуцент - "кау-чук", в перекладi з iндiанської - "дерево, яке ллє сльози" - серiнга, або гевея. Високе дерево з зонтичною короною, майже без гiлок. Листям i корою воно схоже на наш ясен. Каучуконоснi ростуть не тiльки на Амазонцi, але тут вони особливо багатi соком високої концентрацiї (пiд час екскурсiї хтось цюкнув ножем по кореню гевеї - одразу ж бризнула бiла густа рiдина). Вiдкриття збурило капiталiстичний свiт. Англо-американськi монополiї одна поперед одної кинулися освоювати джунглi, черпати з них по сутi дармове багатство. Праця збирачiв каучуку неймовiрно тяжка - задуха тропiчного лiсу, примiтивнi знаряддя, брак належного транспорту для багатьох робiтникiв оберталися справжньою трагедiєю. Але в селян напiвпустельного пiвнiчного заходу Перу iншого вибору не було, їх вербували, тижнями везли до мiсця роботи, i люди за цей час опинялися в кабалi, їм, по сутi, зоставалося працювати й працювати, аби покрити витраченi на їхнє утримання кошти, їх могли продати - перепродати з дiлянкою лiсу iншому власниковi, кинути до в'язницi, закатувати, вбити без суду i слiдства. Нерiдко серед цих заробiтчан опинялись i нашi захiдноукраїнськi бiдаки, якi, втiкаючи вiд панського гнiту, кидали рiднi землi i в пошуках кращої долi емiгрували за океан.
      Отодi й народилася в народi примовка: "Амазонiя - рай для одиниць, зелене пекло - для мiльйонiв". Тисячi хворiли, калiчилися, гинули, - одиницi одержували казковi баришi, споруджували вiлли, палаци на березi свiтової рiки, де стiльки простору, стiльки повiтря, стiльки багатства. В Iкiтосi, що саме тодi переживав перiод свого розквiту, з селища рибалок i лiсорубiв перетворюючись на європейське мiсто, i досi стоїть на високому березi розкiшний палац, збудований першорядними майстрами з дорогоцiнних, завезених з Iспанiї, Францiї та Португалiї, матерiалiв. Либонь, i знаменитий Ейфель, про будинок якого згадувалося, опинився тут не випадком.
      Та всьому настає кiнець. Винахiдливi дiлки ще на самому початку кампанiї викрали з Амазонiї зерна гевеї, висiяли їх на плантацiях у Малайї та iнших колонiях i невдовзi почали одержувати не менш цiнну i значно дешевшу сировину на внутрiшнiх теренах. Лихоманка минула, проте спадок її зостався.
      Назад, проти течiї, суденце йшло поволi, небо прояснилося, ми стояли на палубi й милувалися краєвидами. Знову хатини на палях уздовж берега, юрби дiтей, напiвголi жiнки, якi полощуть ганчiр'я... Океанський, поверхiв на чотири, лiсовоз, ущерть завантажений червонястою деревиною, просунув униз, до гирла. Не меншої тоннажностi шведське судно з обладнанням для бурових важко повзе в верхiв'я...
      - Зараз у нас розвiдано величезнi запаси нафти, - певне, помiтивши нашу зацiкавленiсть "шведом", мовить гiд. - Починається iнтенсивне освоєння родовищ.
      Кожному зрозумiло, що таке нафта в сучасному свiтi, в умовах шаленої гонки озброєнь i економiчних спадiв у капiталiстичних країнах. Нафта - це важiль великої полiтики. I, звичайно ж, панамериканськi трести та синдикати не хочуть втрачати нагоди позмагатися в нафтодобувнiй та гiрничiй промисловостi. Вони всiляко улещують перуанський уряд, пiдприємцiв, щоб укласти вигiднi контракти, якнайширше впровадити свою технiку i технологiю i таким чином поставити цi провiднi галузi у свою залежнiсть, встановити над ними контроль. Задля цього йдуть на все: на пiдкупи впливових осiб, шантаж, компрометацiю iнших фiрм та спецiалiстiв, найперше, звичайно, соцiалiстичних країн. Багатюща на природнi багатства країна знову стає ареною боротьби за стратегiчну сировину. Боротьби напруженої, впертої, нещадної. Це можна простежити хоча б на прикладi великого гiдроенергетичного комплексу "Ольмос". Його розробила група фахiвцiв Московського науково-дослiдного iнституту "Гiдропроект", на чолi з членом-кореспондентом АН СРСР М.О.Малишевим. Проект передбачає перекидання значної кiлькостi води через гiрський кряж зi сходу на посушливе тихоокеанське узбережжя Перу, що дало б змогу зросити понад 100 тисяч гектарiв напiвпустельних земель. Для цього необхiдно пробити 20-кiлометровий тунель з двома перепадами, де працювали б двi потужнi електростанцiї. Проект розроблено, схвалено, але уряд нiяк не наважиться почати його здiйснення. I причина не тiльки в бiдностi країни: транснацiональнi компанiї, насамперед проамериканської орiєнтацiї, залякують перуанцiв "недосконалiстю" радянських проектiв, "застарiлiстю" технiки, зрештою, горезвiсною "радянською загрозою". На декого це впливає. Хоч споруджений з допомогою радянських спецiалiстiв рибопереробний комплекс у мiстi Пойта дiстав високу оцiнку як самого президента (пiд час офiцiйного вiдкриття), так i експлуатацiйникiв. Комплекс на 60 процентiв забезпечує потребу країни в рибопродуктах. Це визнають усi. Крiм того, пiд час будiвництва десятки перуанцiв здобули високу галузеву квалiфiкацiю, побували на стажуваннi в СРСР.
      Така дiйснiсть. Такi факти. Головна тенденцiя сучасностi прагнення до миру, взаєморозумiння, взаємовигiдного економiчного спiвробiтництва з країнами соцiалiзму - все ширше, впевненiше прокладає собi дорогу на рiзних континентах. Дiловi стосунки з СРСР та iншими членами РЕВ дають латиноамериканцям можливiсть розвивати своє народне господарство, виходячи з нацiональних iнтересiв, а не бути сировинним додатком iмперiалiстичних монополiй, роблять їх рiвноправними учасниками мiжнародного економiчного обмiну.
      Настав час прощатися з Перу. Комфортабельний "Дуглас", легко вiдiрвавшись од бетонованої злiтної смуги, взяв курс на Буенос-Айрес, Аргентину. Знову потягнулися голi гiрськi кряжi, зеленi долини мiж ними, рiчки, рiчечки, праворуч по курсу - Великий, або Тихий океан. Це вже була земля Чiлi, багатостраждальної, трагiчної i нескоримої Чiлi. Хотiлося звiдси, зверху, побачити хоч мiсце, де на березi океанської затоки стоїть бiлий будиночок Пабло Неруди - поета, мислителя, громадянина. Людини, чию честь, чиє iм'я фашисти марно намагалися розтоптати.
      Спаленi книги, зруйнована оселя спiвця неначе промовляють голосом поета. "Нехай прокинеться лiсоруб!" - до отих перуанських, амазонських бiдакiв слово поета. I вiриться: вони прокинуться - лiсоруб, шахтар, хлiбороб, рудокоп. Вони вже прокинулись! У Чiлi, Нiкарагуа, Сальвадорi... Прокинулись i рвуть ланцюги.
      В аеропорту Сантьяго нас не випустили. Лiтак дозаправляли з пасажирами на борту, що, здається, суперечить елементарним правилам безпеки.
      ...У перекладi Буенос-Айрес означає "добре повiтря". Тут, на схiдному узбережжi Атлантики, воно таки справдi добре. Починалося лiто, дерева стояли в пишнiй зеленi. Буяли декоративнi кущi, клумби, квiтники. Безлiч цвiту! А менi запам'ятався соняшник. В одному з передмiських дворикiв. Вистромився з-за огорожi, повернувся голiвкою до сонця i вслухався в гомiнке життя передмiстя, дороги. Так i кортiло пiдiйти, сказати: "Здоровий був, козаче. Як тобi тут, на чужинi?" Було ж таке, що Коцюбинський колись на Капрi вiтався до мальв...
      В дорозi нас застерiгають: "У мiстi напружене становище, не дивуйтеся, якщо вас зупинять i зажадають документи. Вiйськова хунта другий день наполягає на зреченнi президента вiд влади, той упирається. Сьогоднi повинно вирiшитися..." Це вже не перший президент за минулий рiк. У країнi арештовано близько ста прогресивних дiячiв. Серед них Альфредо Варела - видатний письменник, громадський дiяч, лауреат мiжнародної Ленiнської премiї "За змiцнення миру мiж народами". Його роман "Темна рiка" i створений на цiй основi фiльм "Течуть каламутнi води" розповiдають про стражденне життя заробiтчан. Пригадується епiзод: тiкаючи вiд злигоднiв, люди вночi нелегально перепливають. -рiчку, аби емiгрувати, знайти десь заробiток, а їх у свiтлi прожекторiв розстрiлює прикордонна варта. Жахлива картина!
      Так i не вдалося побачитися з Альфредо, нашим другом. За кiлька днiв, коли становище стабiлiзувалось, його випустили з в'язницi, але про зустрiч не могло бути й мови.
      Контрасти. Якi ж бо рiзкi! Неволя на тлi чудової природи. Райське повiтря землi й задуха, бруд тюремного каземату. "Коли, кому й де було без мук даровано свободу?" Сказано давно, а звучить актуально. Доля борцiв, доля спiвцiв однакова за всiх часiв.
      Готель "Президент" у центрi мiста, на проспектi iменi 9 Липня (День незалежностi Аргентини). Будинки звичайнi, стандартизованi, а от проспект рiдкiсний. Нiбито єдиний такий у свiтi. Понад сто метрiв завширшки! Коли його прокладали, знесли два квартали будинкiв. Прямий, просторий, вiн перетинає все мiсто. - Двосторонню проїжджу частину роздiляють дерева, клумби, газони, дорiжки для пiшоходiв. Пiд проспектом - пiдземнi стоянки, гаражi, iншi комунальнi служби. Жителi мiста пишаються цiєю магiстраллю, запрошують прогулятися нею. Надто ввечерi, коли вулиця сяє вогнями реклам, вiтрин, вiкон, коли зменшується потiк машин.
      У мiстi 48 театрiв, 130 кiнотеатрiв, Центр культурного життя столицi - театр "Колон" ("Колумб"), який пам'ятає Шаляпiна, Майю Плiсецьку, Чабукiанi, ставив "Мiщан", "Холстомiра", "Хованщину", приймав на своїй гостиннiй сценi грузинський дитячий ансамбль "Гяурi". Велична споруда. В Буенос-Айресi взагалi багато красивих споруд, паркiв, пам'ятникiв. Мiсто вдало сплановане, зелене, чисте, з добре органiзованим транспортом, обслуговуванням. Сотнi крамниць i крамничок, ресторанiв, кафе, барiв готовi обслужити, вдовольнити твоє бажання.
      Товарiв багато, їх умiло рекламують, - купуй, будь ласка, на вибiр. Аби грошi.
      Аби грошi. Проблема заробiтку - головна, першочергова для аргентинцiв. Маєш роботу - живеш, а нi... Ось живий приклад. Невеличка фабрика, власне, її можна було б назвати майстернею, яка належала Домiнго Вердхелету, одному з емiгрантiв, вихiдцевi з Буковини, випускала електромоторчики для холодильникiв, збанкрутувала. Фiрма, на яку фабрика працювала, уклала контракт з японською фiрмою i почала одержувати вiд неї все обладнання для холодильникiв. Понад двiстi робiтникiв, котрi працювали на невеличкому пiдприємствi, опинилися без роботи.
      - Будемо викручуватися, - казав менi господар, - не вперше.
      "Викручуватися" - тобто спiшно шукати iншого замовника, щоб без особливого переобладнання (бо це дорого, надто дорого) налагодити роботу. А спробуй налагодь, коли в країнi повно безробiтних (в Буенос-Айресi, наприклад, не мають роботи понад 400 тисяч будiвельникiв), коли потужностi заводiв i фабрик використовуються лише на сорок процентiв. Нелегко "викручуватись" Домiнго Вердхелету.
      Ми познайомилися в Буенос-Айресi, в Товариствi культурних зв'язкiв з СРСР. Домiнго зрадiв "земляковi" й пiсля вечора запросив мене до їхнього робiтничого клубу.
      - У нас сьогоднi виступатиме художня самодiяльнiсть, - сказав, певне, щоб бiльше мене зацiкавити.
      Довго їхали його бувалим у бувальцях автомобiлем, кружляли бiчними вулицями, аж поки, десь за годину, опинилися майже на околицi величезного мiста, в тихому завулку, серед одно-двоповерхових будинкiв. Невеликий дворик, складського типу примiщення, повно людей. Старшi, молодь, дiти. Старшi за столами, за чашкою кави чи склянкою чаю, пепсi, вiскi... (Було саме рiздво). На сценi молодь завзято витанцьовувала "Козачка". Гули дерев'янi пiдмостки, клубами здiймалася пилюка, голосно грав програвач. Хто дивився, захоплювався, хто розмовляв - просто, вiльно, по-сiмейному. Домiнго вiдрекомендував гостя з України, це зацiкавило, хтось попросив розказати "як там, на рiднiй землi".
      Їм дуже хотiлося показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешнiй хор, познайомився з його керiвником, Григорiєм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства "Україна", що в Києвi. За його непримiтним знаком спiваки - вони, виявляється, сидiли тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорi, на сценi...
      Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентина, Буенос-Айрес... Далека чужа сторона i рiднi, близькi люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, i - пiсня, вкраїнська пiсня на березi Атлантики, пiд Пiвденним Хрестом... I спiвали її українцi, бiлоруси, латишi, яких об'єднала доля. I спiвав її iспанець Хуан, який не розумiє по-українськи нi слова, а пiсню от зрозумiв, збагнув, осягнув. Є одна пiсня, пiсня свiту, як назвав її Пабло Неруда, пiсня трударiв. Вона складається рiзномовно, але звучить однаково.
      - Передайте в Радянському Союзi, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.
      Скiльки слiз, розпачу й надiй за цими словами! Уже, гадалося, кiнець, Захiдна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно - вiйна, Україна в огнi, Росiя в огнi, Бiлорусiя i Прибалтика... На допомогу, брати! Грiшми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рiднi ж там, свої.
      - Ая, то була справдi патрiотична акцiя, - каже Домiнго. Вiн трохи забувся буковинської своєї говiрки i тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. - Якби нас, - вiн має на увазi українськi товариства, - не заборонили, можна було б зробити бiльше.
      - I моє ремесло стало в пригодi, - розповiдає його товариш Євген Бойко, кравець. - Шив що мiг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, пiджаки. Всiх розмiрiв. Комусь знадобилося, хтось зносив.
      Я багато чув про цих людей на дорогiй для мене Волинi, Полiссi, в Галичинi, на Буковинi! Про їхню недолю, поневiряння за океаном... I ось вони i їхнi дiти, онуки - поруч. Низький уклiн вам, чеснi трударi! Це вашi руки роками розчищали тут лiси, орали перелоги, сiяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нинi, пишається Аргентина. Честь вам i хвала! Що не забули рiдного слова, рiдної пiснi, материнського вiзерунку на рушниковi, звичаїв народних. Не забули землi батькiв своїх... I що в чорнi днi воєнного лихолiття подали їй руку допомоги. I за Шевченка та Пушкiна, за Лесю Українку та Франка, чиї iмена живуть у ваших добрих серцях. Спасибi!
      Тихо стало. Дiти сидiли на колiнах у батькiв... Що думалося лiтнiм людям тої хвилини?! Тим, котрi ще пам'ятають страшну дорогу за океан ("...заки море перелечу, крилоньки зiтру..."), i тим, хто тiльки чув про країну Днiпра, Бугу й Днiстра, але нiколи не бачив, не чув її солов'їного спiву, зозулиного кування, не бачив її росяних ранкiв... Що їм думалось?..
      Потiм їздили нiчним Буенос-Айресом, дивилися на вогнi широчезної тут, у гирлi, Ла-Плати, милувалися Пiвденним Хрестом, що мерехтiв над нами й нагадував про далекi краї, земнi й неземнi, i про людей, цих дивних iстот, що не змогли запримiтити в ньому чогось iншого, а тiльки хрест, знамення початку й кiнця нетривалого свого на цьому свiтi буття.
      Аргентина. Яка милозвучнiсть голосiв! Яка просторiнь! Запахущi евкалiптовi гаї, неозора пампа, де круглий рiк вигулює на природних випасах худоба, рiчки й озерця... I прибiй океанської хвилi, i дужий порив солонуватого вiтру при березi. I знамените танго...
      - На наше зiбрання можуть ввiрватися, розiгнати, когось арештувати, - розповiдають активiсти Товариства дружби.
      - А скiльки разiв нашу невеличку друкарню громили! - зiтхає Домiнго...
      Зате тут можна вiльно купити спогади вцiлiлих вiд справедливої кари есесiвцiв (їх чимало на цiй землi), бiографiю i зображення фюрера, навiть залiзнi хрести, каски, фляги, ременi з масивною металевою пряжкою. ("Gott mit uns!"), що їх на всякий випадок прихопили, тiкаючи iз свого лiгва, фашистськi недобитки. Любо їм вдалинi вiд освенцимiв, дахау, бухенвальдiв милуватися отим головорiзьким знаряддям. Любо й безкарно.
      - Як там Сталiнград?- цiкавився один з торговцiв антикварiатом. I гнилозубо вишкiрився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий i товар мiй в ходу.
      Камiнiто - коротенька вуличка в районi порту. Низенькi цеглянi будиночки, мiнiатюрнi балкончики, з яких просто на людей звисають старi килимки, кiлька вуличних художникiв... Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених -"сумна думка, яку танцюють". Можливо, саме тут, у порту, де нинi догнивають старi, негодящi вже судна, зiйшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрiв такої ж долi сеньйориту i вдвох вони вперше протанцювали свiй смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, - танець припав до душi, його пiдхопили й понесли по свiту. Танго танцюють всюди: у нiчних ресторанах i кафе, на естрадi, пiд час гулянь.
      Танго, що стукає в груди народу...
      Танго, що його танцювали на вулицi мої тiтки,
      Робiтницi тютюнової фабрики,
      З хлопцями, що повертались iз взуттєвої фабрики..
      Справжнє танго!
      Цi слова написав видатний аргентинський поет Рауль Гонсалес Туньйон. Туньйон, який на початку п'ятдесятих побував на Українi, захоплювався українськими танцями й пiснями, поезiєю Шевченка, написав "Пiсню про червоний галстук пiонерки", нарис про Київ.
      Ель Параїсо - в перекладi означає рай. Райська мiсцина. Це кiлометрiв за сiмдесят вiд столицi. Гарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз мiстечка i невеличкi села (пуеблiто), поля в рiзнотрав'ї, крамницi над дорогою, переважно господарськi, з широким вибором товарiв. На узбiччях сила-силенна будякiв-розкiшних, буйних. Один поворот, другий - i автобус мчить неширокою, обсадженою гiгантськими евкалiптами дорогою, схожою на алею, i приводить до старої, колонiального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрi. Колись, розповiдають, це був гарний маєток, про що, до речi, свiдчить i садиба - простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квiтниками, а потiм власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке мiсто вiдтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тiльки останнiми роками її прибрали до рук спритнi органiзатори рiзних розважальних заходiв. Тут традицiйно влаштовується кореро кiнно-спортивнi змагання, в програму яких входить i приручення диких коней. Чимале поле - iподром, довге накриття, пiд яким стоять столи, лави, споруджено пiдвищення для естради; торгiвля сувенiрами, вином; катання на конях... Тут же, пiд вiдкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться - пахощi на кiлька верст! Обiд, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо... просто перед нами, за кiлька метрiв, на отих пiдмостках, з'являється пара - вiн i вона, - звучить гiтара i звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зiллються, перетворяться в одно - настiльки синхроннi, чiткi, природнi їхнi рухи, мiмiка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, - все тiло, до найменшої своєї частинки. Працюють то вiртуозно плавно, м'яко, то враз поривчасто, рвiйно, розвихрено. Свiт пристрастей, надiй, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, вiдчувати. Так можуть захопити хiба що "Гопак" у прекраснiй iнтерпретацiї Павла Вiрського або, примiром, запальнi кавказькi танцi.
      А на полi, просто пiд палючим сонцем, уже почалися кiннi змагання. Мiж iншим, далеко не кращi вiд наших - донських, кубанських чи й казахських. В Алма-Атi я одного разу бачив змагання куди багатшi на трюки. От хiба що приручення диких коней вражає, це справдi нове. Коня виводять на середину поля, куцо припинають до стовпа, зав'язують очi й починають споряджати. Це чимось нагадало менi, як у нас молоду збирали до вiнця. Я, звiсно, зовсiм не хочу образити чарiвну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сiдло, так ретельно пiдганяють та припасовують, таку надiвають оброть, що мимоволi напрошується це порiвняння... Коняка стоїть покiрна, здається, з усiм згодна, навiть з утратою недавньої волi. Аж шкода її. Та воно так тiльки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зiрвано з очей шори, i... Отут уже вiд порiвняння вiдходжу, тут, звичайно, нiчого схожого нема. Кiнь зривається, мов оглашений; анi слiду вiд його недавньої покiрливостi, вiн гарцює, присiдає, стає дибки, крутить головою, крупом, б'є хвостом. Буває, пiд час такої церемонiї i гинуть, нинiшнi змагання, виявляється, й присвяченi пам'ятi наїзника, що торiк знеобачки попав пiд копита розлюченого дикуна... Приборкання триває недовго, кiлька хвилин. Жокей або втримується, i тодi йому влаштовують овацiю, або ж, побачивши, що йому непереливки, товаришi пiдхоплюють його пiд руки, а кiнь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Смiх, вигуки... В такому разi краще, звiсно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзникiв поразка i вважається явищем нормальним, однак публiцi аби поглузувати...