10 слів про Вітчизну

Олексій Чупа

10 слів про Вітчизну

Обережно! Ненормативна лексика!

Передмова

Роман про втечу та її неможливість

Це найкращий роман про Прагу з тих, що я колись читав. Хоча б тому, що до цього моменту я не читав жодного роману про Прагу. Або й тому, що він зовсім не про ту Прагу, яку ви всі одразу уявили, а про Варшаву, а якщо бути ще прискіпливішим — про Україну, від якої не вдається втекти навіть за шенгенським кордоном.

Ніколи не довіряйте письменникам, адже це злі, підступні люди. Ходять, приглядаються, принюхуються, підслуховують. До того ж ледачі, майже нічого не вигадують, тільки переповідають свою або чужі життєві історії. Словом, тримайтеся від них, письменників, осторонь. Моя вам порада: від’їжджайте в іншу країну — якомога далі від цих писак. Одним пострілом двох зайців уб’єте — і декорації зміните, і позбудетеся товариства цих капосних віртуозів пера.

Герої роману Олексія Чупи приблизно так і зробили, але випало їм нещастя зустріти закордонну письменницю. А гіршими за своїх письменників бувають хіба чужі, повірте мені на слово. Після цього життя їхнє пішло шкереберть настільки круто, що Прага виявилася не тією Прагою, куди вони хотіли дістатися, а щасливе кохання переросло в любовний трикутник з подряпаними плечима, розбитими тарілками й цинічною помстою.

Отже, досвідчений читач знає: якщо в сюжеті зустрічаєш письменника — добра не жди. А тим паче не чекай хорошого, коли в тексті раптом з’являється здоровенний булгаковський котяра на ім’я Пілсудський. Уявіть, як у цій ситуації головному героєві — зі сліпою дівчиною, навіженою письменницею, з якою чоловіки довше тижня не витримують, і котом, що на все це дивиться своїми великими очима. Я б на його місці збожеволів. Або пакував би валізи. Або поміняв би жінок і кота на щось більш обнадійливе — алкоголь і патріотичну літературу, наприклад. Натомість герой обирає такий божевільний порятунок, що пересічному обивателеві й на думку б не спав. Дочитаєте книжку — і мене зрозумієте.

Добре, що в молодій українській літературі є такі тексти — динамічні, заплутані, з відтінками чорного гумору й фантасмагоричними сюжетними віражами. Круто, що Олексій Чупа вибудував цікаву фабулу, але не продав свою поетичну душу — його герой у вирішальний момент таки дістає від автора й долі ляпаса, тому мусить з двох жінок вибрати одну. Котру з них: ту, яка має кота, чи ту, від чиїх ніжних п’яточок йому несила відвести погляд? Запевняю, його рішення вас здивує.

Андрій Любка,

поет, перекладач, есеїст

Intro

Птахові, що наприкінці грудня, після незвично довгої теплої осені, нарешті вирушив на зимівлю з берегів Скандинавії до Малої Азії чи Середземномор’я, вечірня Варшава може нагадати величезне жовто-червоне яблуко, недбало загорнене в білосніжну серветку і майже посередині перев’язане темною стрічкою Вісли. Вогні Старого Ринку зливаються в єдину яскраву пляму, з якої сяйво струмує аж до передмість, лише подекуди перебиваючись червоними цятками електростанцій та нерівними латками завалених снігопадом кварталів. Там незайманого білого кольору значно більше, ніж жовтого, і це світло слабшає лише на околицях міста, не маючи вже сил дотягтися до нерухомих і безголосих зимових полів.

Якщо опуститися нижче, промайнути над центральною частиною Варшави, то яблуко зникає, тріснувши рівно по стрічці Вісли і загубивши менший шматок десь із лівого боку. Натомість розливається аромат яблучного соку, що пирснув у повітря, а місто постає величезним акваріумом, по дні якого дбайливий власник розставив декоративні вежі, костели, рівної форми площі, розклав акуратні вулички, а в темній прохолодній воді сновигають, хаотично зблискуючи лускою, десятки тисяч вгодованих рибок найрізноманітніших видів. Вони розгойдують акваріумну воду у збудженому передріздвяному настрої, та вихлюпується на передмістя, від чого околиці час від часу чорніють.

Святкові радісні хвилі ходять акваріумом із боку в бік, погрожуючи рознести в друзки випробувані часом стінки. Місто здригається, наче від землетрусу, і свято щоразу мало не обертається на трагедію, але врешті добро перемагає зло, як і заповідав Бог, турботливо облаштовуючи цю планетку. Варшава щоразу залишається цілою й неушкодженою, хоча й добряче розграбованою туристами.

В акваріумі прямо-таки безліч екземплярів, але нас зараз по-справжньому цікавлять лише троє. Олена, яка спокійно, ні про що не думаючи, ловить сніжинки на язик, тупцяючи під вікнами одного з будинків при кінці вулиці Єзуїтської; Роман, що стоїть за півтора десятка метрів від неї й розгублено дивиться на вежі костелу Святого Яна, і розлючена Аґнєшка, котра вже кілька хвилин намагається пробитися крізь стіни туристичних груп із квадратної клітки Старого Ринку до своєї автівки, припаркованої на невеличкій трикутній площі відразу за Єзуїтською.

Отже, усі зібралися, усі готові, фільм розпочнеться за кілька секунд, як сказав би Джим Моррісон.

Порятунок

До речі, ще трохи про Моррісона. Романові, що вдивляється у вечірнє небо над Варшавою, вже годину в голові крутиться лише одне: «People are strange, when you are stranger, faces look ugly[1]»… І важко додати щось, усе абсолютно точно. Він цілу добу топче обітовану землю Євросоюзу, а все досі так само, як і вдома, у місті, де він народився і виріс. Української поблизу не чути, вирахувати когось, хто зміг би допомогти, у цьому натовпі просто нереально, він зі свої ми проблемами тут нікому не цікавий. І ці гопники такі ж, як і вдома: забрали все і швидко вшилися.

Кров на обличчі давно висохла, пульсуючий біль під ребрами поступово змінився на ниючий і ледь відчутний, а Оленці Роман досі нічого не сказав. Щойно він ступив на поріг громадського туалету, троє виродків зацідили йому в сонячне сплетіння і в голову, забрали торбу з усіма грошима та мобільним телефоном і зникли. Роман і писнути не встиг. На щастя, паспорти і візи він за кілька хвилин до нападу переклав до внутрішніх кишень куртки. Отже, можна звернутися до посольства, там дадуть грошей на квиток додому. Та проблемка в тому, що звідти вони лише вчора поїхали і взагалі-то збираються до Праги. Та і яка державна установа працює на Різдво?

Роман так довго дивився вгору, аж заніміла шия. Він покрутив головою й озирнувся, шукаючи поглядом Олену, щоб їй усе розповісти. Але розворот вийшов незграбний, Роман плечем добряче зачепив жінку, яка швидко йшла з боку Ринкової площі. Від удару пані завалилася навзнак і тепер вибиралася із замету, намагаючись зрозуміти, що це було. Побачила Романа — і в очах її застрибали блискавки.

«Чудово мене зустрічає Європа: пограбували, грошей нуль, морда побита, жити нема де, зимно, а ще й зараз ця пані заверещить на все місто, і ми з Оленкою замість потяга на Прагу, що рушає за годину, маємо всі шанси зустріти цю ніч у поліцейському відділку», — думав Роман, поки полька хапалася за його простягнену руку й підводилася зі снігу. Вона справді збиралася верещати, обличчя виражало чисту й безумовну лють. Блискавки з очей перескочили на вуста, і жінка вже набрала була повні груди повітря, аж тут Роман стиснув їй руку — делікатно, але переконливо — і тихо заговорив, майже зашепотів:

— Послухайте, пані, я дуже-дуже перепрошую, правда. Мені прикро, що так вийшло, я не хотів завдати ні якої шкоди, я вас просто не бачив. Вибачте, якщо зробив боляче або неприємно, це збіг обставин. Будь ласка, не зчиняйте ґвалту, я і так маю величезні проблеми, і якщо до них іще додастеся ви, мене це може добити. Добре?

Десь на середині цієї вишуканої промови Роман збагнув, що жінка ні слова не зрозуміє, бо він за звичкою говорить українською й навіть не спробував перейти на свій неоковирний English. Від цієї думки хлопець аж похолов. Проте полька слухала його уважно, ніби пригадуючи щось, маска люті нечутно відлетіла кудись убік, і під нею проявилися доволі приємні риси обличчя.

— Гаразд? — перепитав.

Невпевнено всміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і потупився. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди розтав і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», — майнуло в голові в Романа, а слідом за цим: «Чччорт, про що це я?!»

Він підвів очі й подивився на неї питально, мовляв, то що, я піду вже?… Полька нарешті заговорила:

— Ви українець?

— Що?! — мало не закричав Роман. — Чорт забирай, ви мене розумієте?

— Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, адже сьогодні вечір перед Різдвом Христовим…

— Добре, добре, вибачте! У мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.

— А що сталося? Я можу чимось допомогти?

Вона говорила з відчутним акцентом, повільно, але доволі правильно. Очевидно, перед тим, як щось сказати, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова — у речення, після цього все перевірялося на доцільність і точність. І аж тоді полька виштовхувала із себе вервечки звуків, які Романові в теперішньому становищі здавалися дивом Господнім, навіть попри його відверто скептичне ставлення до вищих сил. Роман зиркнув у бік Оленки, що досі стояла недалеко від них, секунду подумав і випалив:

— Сталося те, що я і моя подруга, — он вона, бачите, — мали б за годину їхати до Праги. Але мене побили ваші срані польські гопники, забрали торбу, де були гроші, квитки і все інше, і тепер я не знаю, що робити.

— Що таке «срані гопники»?

— Ну, дрібні злодії. Мене пограбували серед білого дня, просто у ваше, бляха, католицьке Різдво!

— Я вас іще раз прошу, не лайтеся, пане! — вона підвищила голос.

— Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.

— А документи у вас залишилися?

— На щастя, так.

— Тобто ситуація така: вас побили ці, як їх… — Її і без того повільна українська взяла довгу паузу. Жінка завмерла, мов статуя, пригадуючи щойно почуте слово, а потім, важко його долаючи, з польським наголосом на передостанній склад врешті видихнула: — Гопники, так? У вас немає грошей, і вам нема де ночувати.

— Точно, — погодився Роман.

— А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я б захвилювалася, якби мій еммм… друг… стільки часу говорив із красивою жінкою.

«А ми скромні», — подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:

— Вона сліпа. Сама до нас не підійде. А крім того, мене вже годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі. Я просто не можу дібрати слів, розумієте?

Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, а на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет із ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашквар — чало, роздушила вказівним і великим пальцями капсулу і всміхнулася — тепло і радісно, як здалося Романові, — тому клацанню. Видихнула дим, запропонувала сигарету і йому. Роман відмовився. Запахло тютюном і м’ятою. Полька змірила хлопця довгим пронизливим поглядом, потім стрільнула очима в бік Оленки. Та від холоду вже пританцьовувала на місці, раз по раз наштовхуючись ногами на величезний наплічник, притулений до стіни будинку.

— Мене Аґнєшкою звати, — нарешті простягла вона правицю, видихнувши густу хмарину диму й пари.

— А я Роман.

— Ага, Роман… Роман — це гарно.

— У моєму теперішньому становищі бути мною погано.

— Ось що, Романе, — проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано без зайвих церемоній перейшла на «ти», — я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю порожню квартиру. Ви можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?

— Я, звісно, погоджуюсь. Вибору немає. Але… з чого раптом така доброта? — таки поцікавився він.

— Ну як, сьогодні таки Різдво, час на дива, казку й таке інше. Крім того, я маю непрості стосунки з Богом і багато грішила цього року. Може, такий вчинок колись мені зарахується на небесах. А може, і не зарахується. Вважай, що я тобі хочу допомогти від щирого серця.

— Дуже дякую! Звісно, я погоджуюсь! А це далеко звідси?

— Ні, це на Празі. Я на машині, отже, хвилин за п’ятнадцять будемо на місці.

— Як?! Прага? — не повірив своїм вухам Роман.

— Так, це такий район Варшави, за Віслою. Називається Прага. А що таке? — запитала його Аґнєшка.

— Ми якраз звідси мали сьогодні виїхати до Праги. Тільки до чеської.

— А, яка різниця, — втомлено махнула рукою полька, — від долі не втечеш, Романе. Судилося вам сьогодні дістатися Праги, і ніхто цьому, вочевидь, не завадить.

Роман не був так глибоко і по-філософськи налаштований, але погодився з Аґнєшкою. У всякому разі він сприйняв пропозицію польки з олімпійським спокоєм, якось відсторонено, певно, через емоційний шок від сьогоднішніх подій. Почувався перестудженим і спустошеним — вони з Оленкою добряче змерзли за останні кілька годин, а їли ще вранці. Не дивно, що бажання дістатися теплого помешкання, де, можливо, навіть буде що перекусити, миттю і вщент розбило залишки здорового глузду й типової для деяких чоловіків непримиренності із ситуацією, коли всі проблеми вирішує жінка. Підозри відступили, самолюбство вгамувалося й стишено осіло, неначе мул у збаламученій річковій воді. Залишилася тільки вдячність.

— Добре, Аґнєшко. Дуже дякую тобі. Нехай цей вчинок зарахують при обліку гріхів і добрих справ. Я зараз розповім усе Оленці, і ми підійдемо до машини. Де вона стоїть?

— Ні-ні, давай не так зробимо. Автівка моя тут недалеко, і я сама до вас під’їду. А подрузі своїй ти зараз краще нічого не розповідай. По-перше, це буде великий шок, по-друге, вона ще, може, не схоче нікуди їхати, виключно з жіночої впертості. А їй треба зігрітися й поспати, я звідси бачу, що вона вже синя від холоду. Тому ось тобі термос із чаєм, дай їй випити трошки, а я до вас зараз повернуся, відвезу до помешкання, а там буде видно.

— Вона ж зрозуміє, що ми приїхали не на вокзал, а на квартиру!

— Нічого не зрозуміє, повір.

Аґнєшка простягнула йому термос і, не чекаючи на відповідь, пішла далі вулицею, до цілого ряду припаркованих на площі машин. Роман повернувся до Оленки, торкнувся її плеча.

— Агов, мала. Це я. Тримай, я тобі чаю приніс. Ти дуже змерзла?

Олена миттю повернулася на рідний голос, на обличчі заграла усмішка, щоправда, дещо стривожена й вимучена. Вона простягла руку до Романа, торкнулася його куртки й миттю заспокоїлася. З обличчя зникли відтінки хвилювання. Якщо Роман поруч — значить усе в порядку.

— Ти де так довго був, Ромчику? Я замерзла нереально. Ми не спізнимося?

— Таксі довго викликав, ці поляки з їхнім Різдвом… Насилу додзвонився, а поки зумів пояснити… Оленко, випий чаю, я взяв тобі, аби зігрілася трохи.

— Давай-давай, дякую дуже. Добре, що ми без речей вирішили виїхати, правда? Зараз тягався б ти, мій бідненький, ще і з валізами, крім того, що зі мною.

— Оленко, припини, будь ласка.

— Ну добре, добре, не бурчи.

Сліпа дівчина обхопила долонями кришку термоса, яка слугувала за чашку, їй із грудей вирвався видих полегшення й задоволення.

— Господи, Ромцю, як же добре… Я цей чай іще навіть не пила, але мені від нього вже тепло-тепло!

Оленка зробила кілька дрібних ковтків, пробуючи гарячий напій на смак. З чашки парувало. Роман розпізнав запах лимона, подумав: «Певно, Аґнєшка дуже любить такий чай, якщо тягає його в термосі із собою в місті. Це ж незручно».

Варшава святкувала Боже народження, усе довкола вирувало і тремтіло, над містом літали птахи й ліхтарики, сніг мокро вгинався під ногами, а його Оленка поруч пила чай. «Кадр, вартий якогось гарного фільму», — подумав Роман і, як завжди в таких випадках, відчув гіркоту, бо його кохана цього всього не бачила та й навряд чи колись побачить. А Оленка вмить повеселішала, сьорбаючи Аґнєщин чай, і він, тримаючи її за талію, відчував, як вона легенько дрижить, мовби скидаючи із себе морозне повітря, і споглядав, як на щойно відвойованій у холоду шкірі проступають теплі пахкі квіти. Від таких думок Роману стало зовсім добре, і навіть те, що він збирається приховати дуже важливу інформацію, його практично не турбувало. Оленка вже пила чай жадібно, великими ковтками, можливо, обпікаючи горло і язик, хоча на морозі чай трохи вистигнув.

Біля них зупинилася машина. Світлий старий «опель», доволі пристойний на вигляд. За кермом сиділа Аґнєшка. Вона змовницьки кивнула головою Романові.

— О, та невже таксі приїхало? Слава Богу, бо я вже почала хвилюватися, — вигукнула Оленка й зробила кілька невпевнених кроків у напрямку машини.

Але Роман швидко взяв її під руку і впевнено повів далі. Рвучко відчинив дверцята, всадовив Оленку на заднє сидіння, а сам оббіг авто з іншого боку і зайняв друге вільне місце позаду. Аґнєшка одразу рушила, а Роман, повернувшись до своєї коханої, здивовано зауважив, що вона вже встигла задрімати, відкинувши голову назад. «Нічого собі, малу розморило. Аґнєшка мала рацію», — тільки й подумав він.

Авто проминуло браму, випірнуло з вузької вулички на святково вбрану площу перед замком, де якісь пару годин тому Роман з Оленою робили на прощання з Варшавою спільні фото. Аґнєшка ще кілька разів повертала і врешті виїхала на міст через Віслу.

Скільки себе пам’ятав, Роман завжди любив мости. Мало того, що його захоплював суто естетичний бік — стрункість і потужність цих споруд, надійність, яку вони випромінюють, та можливість поринути в ілюзію польоту над водною гладдю. Для нього це був одвічний символ злуки і згоди. Найвеличніший міст, який Роман бачив, з’єднував береги Дніпра, і не просто з’єднував, а стягував, наче вбита глибоко в землю сталева скоба, що не давала двом частинам України розповзтися в різні боки, а так-сяк тримала їх укупі. Звісно, ішлося не про один понтон чи віадук, швидше про цілу систему мостів, які скріплювали цей давній, мов сам світ, незагоєний поріз на тілі його країни грубими хірургічними нитками, від білоруських кордонів до самого Криму, що теж ледве тримався загальної купи, розхитуючись, наче маятник, на тонкій нитці Перекопу. Україна останнім часом справляла гнітюче враження, і якби не ці мости, які демонстрували, що на поточний момент усе більш-менш гаразд, то, схоже, з країни за якісь півроку втекли б усі адекватні люди.

Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій. Він аж ніяк не був певен, що поляки теж мають комплекс роздвоєності. Тож навряд чи Вісла для них — це останнє, беззаперечне свідчення братерства і водночас всюдисуще прокляття розполовиненості. «Вони не мусять вдавати подібності, будучи різними, — думав Роман. — Вони не мусять грати різних, маючи єдину кров. Може, тому їм завжди все вдається трохи простіше, бо вони не витрачають стільки часу на з’ясування стосунків, як ми. Але чорт забирай! Я й літра дніпровської води не поміняв би на цілу Віслу!»

Несподіваний розпач від розлуки з Україною вжалив сильно і точно. Роман відчув, як м’язи лиця самі собою збираються в болісну гримасу, і якісь півхвилини навіть не міг опанувати цю мімічну судому. Біль закам’янів, вчепився в його шкіру, але невдовзі відпустив. Роман знову спокійно вдивлявся в чорноту за вікном машини.

А під ними справді панувала чорнота. Міст був довгий і добре ілюмінований, але зимова вечірня Вісла випромінювала таку магічну темінь, що світло згори розчинялося в ній і на поверхні води виднілося тільки ледве помітне розмите сяйво. На іншому березі, до якого вони швидко наближалися, несподівано виросли готичні контури костелу, підсвічені вогнями, і тепер летіли на них, залишаючись, утім, трохи праворуч.

Роман поглянув на Оленку — та, схоже, міцно спала, пригорнувшись до його плеча. Він провів пальцями по її щоці. Щока була тепла — мала вже зігрілась і тепер виливала в цей сон не холод, а втому останніх днів, проведених у дорозі. Роман усміхнувся. Він завжди був зворушений, коли спостерігав, як спить Оленка. І навіть присутність у машині сторонньої жінки, яка час від часу дивилася на них у дзеркало заднього виду, і, хоча й мовчала, але все бачила, не завадила Романові трошки нахилитися й легенько поцілувати Оленчиного носа.

Міст скінчився, Аґнєшка повернула праворуч і, проїжджаючи біля костелу, який тепер здавався таким високим, що роздряпував гострими шпилями чорне небо, тихо кинула на заднє сидіння:

— Це вже Прага.

— Гарно тут, — подивившись у вікно, промовив Роман.

Полька нічого не відповіла, а тільки додала газу, і шурхіт коліс її «опеля» об асфальт став вищим на кілька тонів і значно рівнішим. Від цього монотонного звуку Романові також захотілося спати. Після юрмищ людей у центрі Варшави вулиці Праги здавалися зовсім безлюдними, ніби вимерлими. Лише подекуди траплялися невеличкі компанії, але й ті, судячи з усього, збиралися якомога швидше залишити вулицю й провести вечір у тихому сімейному колі.

Крізь вікна машини було видно, що знову почав падати сніг. Аґнєшка увімкнула двірники, але майже відразу несподівано зупинила машину й витягла ключ із замка, заглушивши двигун.

— Усе, ми приїхали, — повідомила вона.

Роман вийшов із машини й роззирнувся навкруги. Вони стояли під кількаповерховим будинком на доволі чистій і галасливій вулиці. Аґнєшка відчинила йому дверцята автомобіля, Роман витяг звідти Олену і взяв її на руки.

— Ходімо, — покликала його полька, зникаючи в прямокутному вході до подвір’я.

Роман слухняно рушив слідом, легко несучи на руках Оленку, усміхнувшись про себе мимохідь згаданій фразі про те, що «кохання носити легко». Увійшов до притриманих Аґнєшкою дверей під’їзду й піднявся за нею на третій поверх. Полька зупинилася на сходовій клітці, попорпалася в торбинці. За мить із легким брязкотом вихопила звідти ключ на широкому кільці, тричі провернула його в замку (Роман відзначив для себе аж три повороти, такого він досі не зустрічав). Хрипко проспівали дверні петлі, і гості з господинею нарешті увійшли.

Вимикач у передпокої клацнув намарно, залишивши гостей у темряві, яка після добре освітлених вулиць, до того ж засипаних снігом, здавалася в’язкою й несподіваною. Аґнєшка щось буркнула собі під носа і впевнено рушила вглиб квартири, на ходу акуратно посунувши з проходу якісь речі. За кілька секунд клацнув інший вимикач, і в коридор виплеснулося жовте світло з кімнати ліворуч.

— Романе, ходи сюди, — гукнула хазяйка.

Той обережно проніс до кімнати Олену і вклав на канапу, яку Аґнєшка щойно накрила ковдрою. Дівчина миттю повернулася уві сні на бік, лицем до стіни, і тихенько засопіла. Полька прочинила дверцята шафи поруч, дістала ще одну ковдру і дбайливо вкрила Олену. Потім дала Романові знак іти за нею, вимкнула світло в кімнаті, причинила двері, і вже за кілька секунд вони сиділи при невеличкому старому столі в кухні. Аґнєшка полізла до шухляд, очевидно, по чай і цукор, а Роман роздивлявся кімнату. Якесь дивне відчуття викликала ця кухня. Хоч і була стара й добряче занедбана, та саме цей куточок квартири, схоже, викликав у власниці чи не найбільше сентиментів. Маленький столик, за яким можна сидіти лише вдвох, бо для трьох він буде затісний; цілі шеренги найрізноманітніших філіжанок, чашок, бокалів і чарок за склом у старій шафці під посуд; кілька порожніх пляшок з-під вина за газовою плитою; у шухляді багато чаю й кави, холодильник обліплений магнітами, на підвіконні — декілька вазочок із цукерками й стосик книжок. Затишне місце.

— Тобі подобається, — з усмішкою констатувала Аґнєшка, перехопивши його погляд.

— Так, подобається. Тут затишно, — відповів Роман. — Слухай, може, допомогти чимось?

— Та ні, чай я сама заварю, сиди.

Аґнєшка вправно поралася біля плити. Налила воду до невеличкого старого чайника, поклала в нього цукор і заварку, дістала із сумочки лимон, швидко нарізала половину, вкинула туди ж, до чайника. Рухи її були плавними і вмілими, вона наче танцювала, готуючи чай. Роман аж задивився на неї. Тобто лише цієї миті зрозумів, що задивився, бо очей з Аґнєшки не спускав іще від моменту, коли вона зупинила авто під будинком. Розглядав зачіску, спостерігав за руками, намагався роздивитися риси обличчя, але поки що вона переважно була відвернута, тож він більше свердлив поглядом спину і плечі. Полька справляла приємне враження.

Нарешті чайничок закипів, і вона підсіла до столу просто навпроти Романа. Розлила гарячий напій по чашках, не встаючи зі стільця, запустила руку до вази з цукерками, набрала їх повну жменю й поклала на стіл.

— Пригощайся, — кивнула Романові.

— Дякую, Аґнєшко… — Він узяв одну цукерку і з шелестом її розгорнув. — Не варто було готуванням чаю перейматися, думаю, у тебе і без нас на сьогодні є справи. А якщо хотіла пригостити, то могли напитися чаю з термоса, він же майже повний. Оленці дуже сподобався, до речі.

— Ні, не можна було, — заперечила Аґнєшка. — Він зі снодійним.

— Що?! — аж подавився Роман.

Його стілець із гуркотом посунувся вбік, а тінь випросталася по діагоналі на всю кахляну підлогу. Роман зірвався був у бік кімнати, де спала Оленка, але Аґнєшка заспокійливим жестом зупинила його.

— Романе, сядь. Давай поговоримо.

— Хулі з тобою говорити, ти Олену снодійним накачала!

— Я тебе ще раз прошу, не лайся. Це моє снодійне, нічого не буде твоїй Олені.

— А чому я маю тобі довіряти? — спитав Роман.

— А хоча б тому, що ти зараз повністю від мене залежиш. Це велике щастя — довіряти тому, від кого залежиш. Тому краще довіряй.

— Добре, припустимо. Що далі?

— Для початку сядь.

Роман усупереч своєму гніву послухався й присів на краєчок щойно залишеного стільця. Вовком дивився на Аґнєшку, почуваючись загнаним звіром. «У разі чого беру Олену і їдемо в лікарню. Якщо ця ідіотка буде заважати, то доведеться застосувати силу», — вирішив він для себе. Хлопець розлючено нишпорив по кухні поглядом, учепившись сильними від злості руками в край стола. Полька оцінила ситуацію і, підвівшись зі свого місця, стала між Романом та невеличкою тумбою, на якій лежали ножі й виделки. Примирливо піднесла руки й вела далі:

— Послухай мене, будь ласка. Снодійне в чаї потужне, але шкоди ніякої не завдасть, Олена буде почуватися свіжою й сильною. Якщо вона випила повну чашку, то проспить, певно, аж до ранку. І замість того, аби драматично сплескувати руками, подякував би, що я тобі організувала стільки часу, аби ти міг придумати, як пояснити Олені все, що з вами сьогодні сталося.

— Вона мене й так зрозуміє.

— І це добре.

Аґнєшка ще хвилину помовчала. Роман вивчав її напруженим поглядом, дивився, як легенько тремтить нижня губа, як пальці то переплітаються, то розгладжують светр, то нервово хапають запальничку, яку вона кілька хвилин тому витягла з торбинки, забувши, втім, дістати сигарети. Явно хотіла щось сказати, але не наважувалася. Роман почувався, як у пастці.

— Навіщо ти носиш із собою снодійне? — запитав і за кілька секунд додав: — Та ще й у чаї…

— Воно не в чаї. Я просто вкинула туди кілька пігулок. Я погано засинаю, вживаю снодійне. Ніколи не знаю, де ночуватиму, тому завжди маю із собою кілька таблеток. Ну, і сьогодні — улюблений гарячий чай у термосі, бо ж зимно. І, крім того, дуже допомагає, якщо хтось на якійсь вечірці чи ще десь намагається мене звабити всупереч моєму бажанню. Пропонуєш йому випити, дурник ввічливо погоджується і за кілька хвилин спить, наче немовля, бо я встигаю вкинути снодійне в його питво. Вечір не зіпсовано.

— Ага, зрозуміло.

Роман не знав, що говорити далі. Він завмер і затих, щоправда, тиша ця була рішучою, ба навіть загрозливою. Відчував, що здатен на все, дослівно на все, якщо треба буде вибитися разом з Оленою з цієї пастки.

— Добре. Я бачу, ти заспокоївся. — Вона підвела очі і тепер дивилася на його розбиту губу. — Як ти ставишся до літератури?

— По-різному. До гарної добре, до поганої погано, — відповів Роман, дещо заскочений цим запитанням. — Я взагалі-то не пам’ятаю, коли востаннє книгу в руках тримав.

— А чого так?

— Ну, — почав пояснювати він, — турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? — насторожився хлопець.

— Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? — поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.

— Не знаю особисто жодного письменника.

— Я — письменниця, — повідомила вона, іронічно усміхнувшись.

— Ти?

— Я.

— Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.

Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.

— Чого ти смієшся? — насуплено поцікавився Роман.

— Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі — добряче подумати.

— Над чим думати?

— Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.

— Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, — із неприхованим сарказмом запитав він.

— А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.

Роман, не знайшовши, що на це сказати, знизав плечима.

— Більшість тем для серйозних розмов виникають між людьми навіть не протягом першої години, а в перші п’ять хвилин знайомства. Усе, що надалі між ними відбувається, — це наслідок початкового враження.

— Гаразд, припустимо, що це так. І яка серйозна розмова в тебе виникла до мене? — Не зовсім розмова, швидше пропозиція. Але давай, може, ти поставиш кілька запитань, аби переконатися, що мені можна довіряти? Думаю, тобі є що спитати.

Роман замислився, нарешті знову нормально всівся на своєму стільці, зробив кілька ковтків із чашки й підсумував:

— Хм, я навіть не знаю… Припустимо, я повірю, що Олені не буде ніякої шкоди від того чаю… Тоді наразі мене найбільше цікавлять лише два запитання.

— Які?

— По-перше, чи ти й мені не вкинула снодійного або ще якої отрути до чаю? А по-друге, звідки ти так гарно знаєш українську? Чи у вас тут, у Польщі, усі говорять українською?

Аґнєшка винувато поглянула на нього й трохи зам’ялася.

— Ну не кидала я тобі снодійного, годі вже! А з українською все елементарно: маю трохи українського коріння — бабуся звідти. Крім того, якось була півроку прожила у Львові і трохи перекладаю знайомих українських письменників. Тому маю невеличку практику.

— А решта поляків української не знають?

— Думаю, певна кількість знає, але це не є традиційним чи необхідним для поляка знанням. Гадаю, більшість хіба окремі слова на слух розрізнить. А ця ваша кирилиця для них мало відрізняється від китайських ієрогліфів.

— Ну дякую!

— Вибач, але так є. Думаю, я не надто помиляюся.

— Ясно. Мене в якийсь момент думка відвідала, що у вас тут більше людей говорять українською, ніж у самій Україні.

— Знаю, знаю я ці ваші проблеми, — зі співчуттям сказала Аґнєшка. — То що, все? Українська в моєму виконанні тебе вже не дивує?

— Ні. Дивує лише, як ми так зустрілися, — усміхнувся Роман.

— Оооо, як це банально! Романе, кожен чоловік говорить це кожній жінці, яка йому хоч трохи подобається, думаючи, що це її зворушить.

— Нічого подібного! — запротестував був він, але Аґнєшка перервала його жестом.

— Добре, це неважливо. Важливо ось що: скажи, які твої подальші плани? Що думаєш робити далі, як розгрібатися?

— Нууу, — протягнув Роман, — перечекаємо свята з Оленою, потім звернуся до посольства, нехай нас хоча б додому відправлять. Олені завтра все розповім. Усе, до Нового року планів більше нема.

Аґнєшка продовжувала пити чай, водночас не спускаючи очей із Романа, якому аж незручно стало під тим поглядом. Врешті зважилася:

— Послухай тепер мою пропозицію.

— Давай, — із сумнівом відгукнувся він.

— Ви залишаєтеся жити тут, скільки вам заманеться. Візи у вас є, документи в порядку? Ось хоч на всі півроку залишайтеся, це не проблема. Але за єдиної умови — ми з тобою час від часу будемо проводити день наодинці й багато говорити. Я напишу про тебе книгу.

— Маячня, — знову звівся на рівні ноги Роман.

— Ані краплі не маячня, — парирувала Аґнєшка. — Ця квартира вільна, вас ніхто не чіпатиме.

— Ти тут не живеш? — поцікавився він.

— Ні. Лише раз на тиждень заїжджаю пил протерти й глянути, чи взагалі все в порядку. Я серйозно тобі кажу. Якщо ти з цієї вашої чоловічої пихи турбуєшся про гроші — не варто, з вас нічого не візьму й навіть платитиму тобі за наші розмови. Вважай, що ми підпишемо контракт на серію інтерв’ю.

— Аґнєшко, ти сама себе чуєш? — здивовано випалив Роман, якому не вірилося, що він правильно розуміє рідну мову в устах цієї дивної польки.

— Я сумніваюся, що ти мене чуєш. Я даю вам гроші лише за те, що ти час від часу говоритимеш зі мною. Даю вам помешкання на будь-який час, на який захочеш, і нічого з вас не вимагаю. Крім того, подумай про Олену. Ви ж не просто так виїхали з України, — майже констатувала Аґнєшка.

— Чому ти так думаєш? — заскочено спитав він.

— А як інакше? Документи при вас, але речей із собою нема, ти казав лише про невелику торбинку з грошима й мобільним. Очевидно, що так їдуть, прагнучи почати життя з нуля. Так?

— Нехай так, — неохоче погодився Роман.

— Не здивуюся, якщо вам нема куди повертатися. А навіть якщо і є, то я чула, що з Європи до колишнього СРСР добровільно повертаються лише божевільні й змучені розлукою з Вітчизною люди, що, власне кажучи, мало не тотожні поняття.

Роман здивовано замовк, обдумуючи те, про що вони говорили. Її пропозиція мала частку раціоналізму й логіки, але переступати через себе, а тим більше через свою гордість, йому завжди було важко. Погодитися на таку інтригу, — жити чужим коштом у чужій країні, — у цьому відчувалося щось таке несправжнє й неймовірне, що мимоволі викликало неабияку підозру.

З другого боку, Аґнєшка, навмисне чи ні, поцілила в яблучко: вони з Оленою залишили Україну після осінніх виборів, як найбільш легкодухі матроси наввипередки тікають із корабля, коли той отримав першу тріщину в борту. При цьому продали все, що мали, і тепер у разі повернення мали б надовго сісти на голову батькам. А це — ще більший удар по гордості, аніж жити тут на умовах, запропонованих Аґнєшкою. Але щось у цьому плані йому серйозно муляло, навіть чоло наморщив, думаючи. Полька спостерігала цю мімічну гру на його обличчі й врешті-решт не витримала:

— То що скажеш? Згода?

Він мовчав кілька хвилин, аж поки зрозумів, що саме його насторожило.

— Припустимо, я погоджусь. Але з чого ти взяла, що про мене можна книгу написати? Я ж ніхто. Був невеликий відтинок життя, коли я був кимось, у дитинстві, — весь світ крутився довкола мене, так, я це пам’ятаю. Так, я закінчив школу, здобув вищу освіту, облаштував квартиру, яку отримав у спадок. Але за всі ці роки в мене не з’явилося жодного справжнього друга, та навіть і несправжнього не з’явилося. Я абсолютно нічого не досяг: пропрацював кілька років на середній роботі середнім працівником із середньою зарплатнею. Я впевнений, що більшість моїх колег нескоро помітить, що я звільнився, а мої колишні сусіди по будинку — що я виїхав геть. Я ніким не став. А точніше — я став ніким. І до сьогодні ним залишався, поки не впав іще нижче, бо тепер я до всього побитий безхатько.

— Ой, Романе, давай без декадансу, добре? Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду досі нічого не знає, та ще й сліпа до того ж. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вихований у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги.

— Ти хочеш зіграти на халепі, у яку я потрапив?

— Так, хочу. Але з рівною користю і для себе, і для тебе. Я маю гроші й хочу викупити в тебе всю цю історію. Переваги очевидні: ти від усього цього відсторонюєшся, ніби воно не твоє, така собі психотерапія. Крім того, ти можеш жити в Європі з коханою людиною, майже не напружуючись. А я маю чудовий сюжет для щемкої ліричної книги, яку давно мріяла написати, бо в основному пишу на соціально-політичну тематику і вже стала побоюватись, що однієї ночі мені висадять двері і просто заберуть як ворога народу.

— А як же з Оленою? — спантеличено спитав Роман.

— А що з Оленою?

— Ну, вона так хотіла до Праги. Та і я хотів. Та що там хотів! Я перед Новим роком маю показатися на новій роботі, у мене ж підписано контракт!

— А це і є Прага. Долю не обманеш, Романе. Стосовно всього іншого — рішення все-таки за тобою. Якщо захо чеш, я дам вам грошей на квитки до Праги, і ви вже завтра поїдете звідси. І все у твоєму житті буде так, як ти планував. У вашому житті, — виправилася полька.

Роман добряче замислився. У щоденній метушні, у біганині між роботою, де шефом був дивовижно гладкий покидьок, і домом, де чекала Олена, яка багато в чому не могла обійтися без нього, останнім часом нічого не відбувалося. Уже декілька років почувався так, ніби впав у трясовиння, яке засмоктує щодень глибше. Саме тому він врешті пристав на благання Олени поїхати працювати кудись у Європу, аби не почати гнити заживо в тій майже безнадійній державі та на тій майже безнадійній праці. І ось Європа йому першого ж дня надавала по вухах. Про те, щоб позичити в польки грошей і поїхати до Праги, як і планувалося перед тим, Роман тепер і не думав. У дечому він діяв напрочуд забобонно, що загалом суперечило його характеру затятого реаліста. Тож робити другу спробу там, де, здавалося, самі обставини сказали тобі, що не треба, було не в його дусі. Варіант із Чехією вже закрився, залишалося обрати, чи повертатися додому, чи спробувати викрутитись і закріпитися тут, у Варшаві.

У Романа давно закінчилися аргументи проти Аґнєщиної пропозиції, але він досі вагався — надто дивно це все було. Вона нарешті дістала з торбинки сигарети, витягла одну, клацнула капсулу на фільтрі і, запаливши, глянула на нього спідлоба.

— А стосовно того, знати Олені це все, чи не знати — справа твоя. Вона сліпа, вона нічого не помітить. Можеш їй усе розповісти, можеш сказати, що ви вже приїхали до Праги, а вона спала всю дорогу. Мені байдуже. Але довірся моєму жіночому досвіду — якщо ти їй усе розповіси як є, то вже з першого дня, коли буде працювати посольство, вона тебе затероризує вимогами звідси виїхати. І одного разу ти зламаєшся й поступишся. Повернешся в Україну і житимеш із нею в дуже, як я розумію, скрутних умовах. Ось і думай. Це якраз той випадок, коли один може думати і за двох.

Романові згадалося, наскільки експресивною є Олена всупереч своїй фізичній ваді і в цілому лагідному характеру, і подумки він погодився з Аґнєшкою.

— Це що, я збрехати їй маю? — сказав він.

— Ти кохаєш її, Романе?

— Так, кохаю.

— Тоді доведеться збрехати. Кохання на брехні й тримається, майже завжди. Від брехні дрібної до брехні, що кохання досі триває. Таке собі коло.

— Добре, я згоден, — врешті здався він, усе обдумавши.

— От і чудово, півгодини тебе уламувала. Як хлопчика якогось. Ось тобі мій номер на всяк випадок. — Вона дістала нотатничок і акуратно вивела на папірці свій номер, ім’я і прізвище. — Якщо буде щось невідкладне — шукай мене за ним. Коли матиму потребу з тобою зустрітися, я вкину до поштової скриньки біля вхідних дверей записку, там усе буде написано, зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Роман.

— Ось тобі гроші. — Аґнєшка, не рахуючи, витягла з гаманця жмутик банкнот і поклала їх на столі перед Романом, поруч із ключем. — На перший час вистачить. До Нового року ми побачимося обов’язково. Спустися, може, пізніше до магазину, купи вам щось пожувати, тут поруч. Газ працює нормально, вода тепла є цілодобово, в іншій кімнаті телевізор, але він тобі ні до чого — ти не розумієш польської. Та він, здається, і не працює, — пригадала вона. — Чаю і кави, — не знаю, що ви там любите більше, — як і цукру, у цій квартирі достатньо, а з рештою розберешся. Усе зрозуміло?

— Усе. Дякую тобі дуже.

— Не дякуй, ми квити. Мало того, що подарував мені ідею для книги, так я ще й зробила сьогодні настільки добру справу, що при розборі гріхів її можуть зарахувати за десять.

— Думаю, це могло б покрити їх усі за раз, — пожартував Роман.

— О ні, навіть не сподівайся. Письменники грішать дуже багато. Ну все, я пішла, на мене чекають. До зв’язку, Романе. Веселого Різдва, — промовила Аґнєшка, підіймаючись, махнула пальчиками й зникла в коридорі.

За нею зачинилися двері, потім Роман почув, як на вулиці заводиться й зривається з місця «опель», і аж тоді нарешті повернувся поглядом до столика, де залишилися гроші, ключ, дві чашки — його із залишками чаю і її, порожня, зі слідами помади на краєчку, — та імпровізована візитка Аґнєшки. Її прізвище було Кохановська.

«Дивна ця Кохановська», — подумалося Роману.

Люди взагалі дивні.

Ілюзія

І так теж трапляється, хоча й дуже рідко. Ідеш своєю дорогою більш-менш упевнено, часом ще й когось ведеш за собою, але врешті робиш єдиний необережний крок — і ось ти вже у глибокій ямі, по саму маківку в лайні. Тепер ти смикаєшся на всі боки, дриґаєш кінцівками, дуже обережно використовуєш останні запаси повітря й вишіптуєш у довколишню гнилизну всі молитви, які знаєш, навіть вигадуєш свої. А янголи Господні збираються десь там нагорі, як охоронці в супермаркетах, і регочуть із тебе, надриваючи животи біля своїх камер спостереження. І лише раз на мільйон випадків когось із цих крилатих загризає сумління, він нечутно залишає строкату ангельську компанію і, чуючи за спиною нові вибухи реготу, летить на допомогу, несподівано з’являється на екранах, від чого його друзі-янголи затихають, присоромлено опускають голови і йдуть до курилки. А він без особливих зусиль витягає тебе з лайна, влаштовує всі твої справи, усе за тебе робить і вирішує. Потім п’є з тобою чай і несподівано зникає, залишивши на столі свій номер, за яким можна телефонувати в разі чого.

Ось так у людей з’являються янголи-охоронці.

Романові не йшла з голови Кохановська. Він уже четверту годину лежав біля Оленки, обійнявши й наслухаючи, чи не перестала вона дихати від того снодійного. Але ні, мала спала міцно й спокійно, навіть не ворухнулася, коли він її роздягав і перекладав із дивана, готуючи постіль, і назад, на свіжі подушки й простирадла.

Кімнат виявилося дві: та, де зараз спала Оленка, у кінці коридору, ліворуч, і дещо більша, майже при вході у квартиру, праворуч. У ній було прохолодніше (певно, тому Аґнєшка і вклала Оленку в дальшій), а ще там покоїлося ціле море найрізноманітніших книжок, які навіть не вміщалися в шафі, а високими вежами стояли біля дальньої стіни. Був телевізор, за яким Роман знайшов величезну валізу з кількома десятками платівок класичного року й про — сто класики. У глибині валізи ховався програвач. На жаль, він не працював. Телевізор теж.

Кімната мала вихід на балкон, доволі затишний і милий, як на Романів смак, — з кріселком, стільцем і столиком між ними. Звідти можна було дивитися на засніжену вулицю, на підлозі валялося з десяток запальничок і кілька початих пачок цигарок різних марок. Очевидно, залишилися від тих, хто гостював тут в Аґнєшки.

— Витягла з лайна, залагодила всі мої справи, усе за мене влаштувала й вирішила, — сказав він сам до себе, повторюючи власні думки.

Потім він іще раз пройшовся помешканням, тримаючись за стіни, — саме так тут буде ходити вже завтра Оленка, — відсунувши або відкинувши з-під ніг усе, що могло їй завадити або нашкодити, і, швиденько вмившись, поліз до коханої під ковдру.

З вулиці час від часу долинали радісні вигуки й сигнали автомобілів, але потім і це все затихло, тільки поодинокі автівки шурхотіли колесами по дорозі. Четверту годину Романові не йшла з голови Аґнєшка Кохановська, він із величезною вдячністю згадував усе, що вона для них встигла зробити вже в перші години знайомства. Раптово йому подумалося, що він тепер житиме серед її речей і думок, які, певно, досі літають десь під стелею й ховаються по кутках. «Треба буде, коли зустрінемося, спитати, відколи вона тут не мешкає постійно… Обіцяла, що ми зустрінемося до Нового року», — подумав Роман і нарешті знеможено вимкнувся, аж тепер відчувши полегшення.

Олена завжди прокидалася першою. Ось і цього разу, лише за кілька годин по тому, як Роман провалився в сон, вона почала чути, що відбувається в помешканні. Для сліпих людей прокидання значить зовсім інше, аніж для зрячих. Ті, хто здатний бачити світло, переходять до нього з темряви, натомість сліпі перебираються з однієї темряви — тотальної, у якій нема більше нічого, — до темряви, яку можна почути, ідентифікувати на запах і вивчити на дотик подушечками пальців. Ледве відчутно пахло корицею, і Роман дихав поруч, ранок був подібний на будь-який інший у їхньому помешканні, яке вони залишили кілька днів тому, і Олена в перші секунди подумала, що ця затія з виїздом до Праги — лише сон, із якого настав час видряпуватися.

Але, вслухавшись, вона зрозуміла, що це, швидше за все, не так. Не чути було годинника в кухні, не порипувала половиця в коридорі, натомість було кілька інших звуків, поки не ідентифікованих, не розсмакованих, не розчутих, які їй підказали, що вони не вдома.

Олена почувалася несамовито голодною, свіжою й радісною. Вона потягнулася, аж захрустіли кісточки, і голосно видихнула. Потім рефлекторно сама собі перелякано затулила рота: забулася, що поруч спить Роман, а маючи чутливий сон, він уже не засне, якщо його розбудити.

Лежати Олені більше не хотілося, і вона вислизнула з обіймів Романа, вирішивши вивчити помешкання, де вони тепер знаходилися. Навпомацки, тримаючись за шафу, подалася до коридору, відшукала ванну й туалет, кругом обійшла кухню, надовго затримавшись біля вікна, вивчаючи на запах і дотик все, що лежало при вікні, та прикладаючи вушко до шибки й щоразу розмито чуючи з вулиці іноземну мову. «Прага!» — радісно подумала Олена і вп’ялася, наче в оргазмі, пальцями в покривальце, яким було застелене підвіконня. А за склом виблискували на ранковому сонці свіжі варшавські сніги, ще не торкані двірниками і снігоочисними машинами.

Останнім часом Олені дуже залежало на тому, аби залишити Україну. Роман казав їй, що з кожним днем почувається все більше затиснутим, що, ходячи містом, мовби мусить розривати розтягнений повсюди колючий дріт. І він його рве, і сам об нього рветься, розчищає дорогу, а на ранок цього дроту стає більше, і прориватися все складніше й болючіше. У таких випадках зазвичай кажуть, що «тільки сліпий не побачить». Олена не могла бачити змін, але відчувала їх доволі конкретно. Змінилися настрої людей, змінився тон розмов у громадському транспорті, фальшивими стали голоси ведучих на радіо, вулиці захлиснула в’язка й смердюча депресія. Остання крапля надії випарувалася після жовтневих виборів до парламенту, коли стало зрозуміло: Україну навмисне заганяють у вигрібну яму і вже можна валити. Олена передовсім жаліла Романа, бо їй було байдуже, де жити, з її сліпотою всюди забезпечена хоча б мізерна, але допомога держави, бодай моральна, але підтримка близьких. А Романові доводилося фактично тягти їх двох, і хоча він не казав ніколи, як йому важко, і ні на що не жалівся, але Олена вже довгий час відчувала в ньому глибоку затвердлу втому, яку їй не вдавалося вирвати ані з ходу вигаданими казками, ані співом, ані пестощами, — тими небагатьма речами, які їй добре вдавалося робити без сторонньої допомоги.

Роман за освітою був дизайнером. Після університету пішов працювати в компанію, що готувала проекти для всіх охочих щось збудувати. Останніми роками охочими переважно були ті, хто робив замовлення, пов’язані з європейською першістю з футболу. Ні, звісно, не йшлося про готелі чи стадіони. Цим займалися хлопці дуже серйозні. Романовій конторі залишалося те, на що не хотіли витрачати час ці серйозні хлопці. Проекти супермаркетів, кінотеатрів, нічних клубів, автостоянок і кіосків із хот-догами та шаурмою в місцях потенційного скупчення туристів — ось чим займалася їхня компанія.

Декілька разів їм пощастило вирвати в конкурентів замовлення в самому Києві, що для невеличкої компанії з Дніпропетровська розцінювалося як однозначний успіх. На превеликий жаль, скільки Роман пам’ятав, їм лише зрідка діставалися вартісні, грошові й цікаві замовлення. У такі періоди контора оживала, усі ходили на пиво після роботи, часом навіть зустрічалися у вихідні. Але Роман таких замовлень міг пригадати не більше п’яти. Решта були дрібні, сірі клієнти, настільки слизькі й часом навіть неадекватні, з такими замашками, що праця на них лише гнітила.

Хтозна, чи то була така Романова карма, чи аура їхньої компанії, але всі майже шість років роботи там колектив існував із думкою, що їх «ось-ось закриють і виженуть на фіг». Роман вважав, що це насамперед є прямим наслідком невмілої кадрової політики керівництва. Керував ними певний депутат від правлячої на той момент партії, і він, само собою, посадив у крісло директора свого синка. Синок — одноліток Романа, гладкий, огидний, та ще й самозакоханий і тупий. Мажор на всіх зривався, хамив, нікого не слухав та намагався залізти під спідницю кожній із трьох дівчат, котрі на нього працювали. Коротше, нічого нового в стилі управління.

Роман, як і всі інші в колективі, твердо знав, у чому причина їхніх провалів, але мовчав, як партизан. Йому не хотілося проблем. Прагнув працювати спокійно, жити тихо й не заглиблюватися в те, як насправді тяжко ведеться.

Але всьому на світі приходить край. Після футбольного чемпіонату кількість замовлень різко впала до нульової позначки. Контора три місяці сиділа майже без роботи, наче всі виклали свої гроші й сили під час тієї першості й надалі нічого нікому не було треба. Усі бюджети попиляли, усі гроші вивезли, будувати ніхто вже не хотів.

А потім сталися вибори. Після того, як Центрвиборчком оголосив офіційні результати народного волевиявлення, Роман вклав Оленку до ліжка, заколисав її і, нечутно вийшовши на вулицю, напився в першому-ліпшому генделику майже до непритомності. З цією країною все було ясно. Падав холодний косий дощ, осінь пробирала сирістю аж до кісток, і йому вперше в житті стало по-справжньому боязко за них з Оленкою.

Наступний ранок, похмільний і жовтий, підказав рішення сам собою. Вийшовши вранці за мінералкою, Роман біля свого під’їзду натрапив на оголошення про роботу на будівництвах у Європі. Було вказано номер телефону та адресу. Зателефонувавши й домовившись про зустріч, Роман заїхав до них, а вже за півгодини вийшов на вулицю, зайнятий лише одним питанням: їхати до Праги чи Мюнхена. Порадившись з Оленкою, вирішили гайнути до Чехії, усе-таки свої, здавалося, там буде легше.

Потім було кілька розмов із батьками, контакти з агентствами нерухомості і винос речей, які не можна забрати із собою, на барахолку.

Отже, вирішилося все відносно швидко: вони розпродали, що могли, починаючи з квартири і завершуючи старим, майже добитим уже комп’ютером, отримали робочі візи, попрощалися з усіма і, не вагаючись, поїхали до Праги з пересадкою у Варшаві.

Оленці здавалося, що повітря в Празі свіже й апетитне, збудливе навіть, і якби Роман не спав зараз, вона б довго від нього не відчепилася. Вільні люди кохаються довше й смачніше, вона давно це знала. «Утім, чим мені заважає те, що Ромка спить? Нічим. Так навіть приємніше буде», — подумала Олена й хотіла повертатися під ковдру, але в коридорі почулися кроки Романа.

— Агов, мала, це я, — промовив він, підійшовши до неї впритул. — Доброго ранку. Давно прокинулась?

— Ура, Ромцю, ми в Празі! Я почуваюся такою щасливою, ти б знав! — Вона по-дитячому кинулася йому на шию й цілувала обличчя, повна світла й вдячності, і від цього Романові всередині все обвалилося.

Він уже був наважився розповісти все як є, аби не ставити на їхніх стосунках ніяких брехливих плям, але зараз, коли дивився на її обличчя, йому опустилися руки.

— Так, Оленко, ми в Празі, — криво усміхнувшись самому собі, прошепотів їй Роман.

— А гарно тут, правда ж?

— Гарно, мала. Снігу багато. Ти добре виспалася?

— Так, добре, — усміхнулася Олена. — Дивно тільки, я пам’ятаю лише таксі у Варшаві, а потім нічого.

— Не дивно, ти дуже втомилася й сильно змерзла, то тебе вимкнуло на всю дорогу. Я тебе заніс до потяга, потім із нього виніс. Мені пощастило майже відразу натрапити на одного українця, який здав нам квартиру недалеко від Старого Міста, ще й пообіцяв мені роботу дати. І от ми тут.

— Яку роботу, Ромцю, яке житло? Ти ж із компанією в Празі договір укладав, так?

— Таж укладав, — пояснив він. — Але я ось подумав, що це треба буде тебе цілими днями залишати на одинці в незнайомому помешканні в незнайомій країні… Який тоді сенс у нашому виїзді, якщо я не матиму часу на тебе? Сама розумієш, спочатку на новій роботі треба пахати за трьох…

— Так, — сумно всміхнулася дівчина.

— Ну ось. А я вийшов із потяга і майже відразу натрапив на чоловіка, який запропонував винайняти квартиру, а потім, почувши, що я говорю українською, сказав, що ми з ним земляки, і зовсім розчулився. Ми розговорилися, і виявилось, що він може мені запропонувати роботу, не так добре оплачувану, як та, що за угодою, але часу для тебе я матиму просто море. Попередньо я погодився. У будь-якому разі кілька днів іще є, аби подумати.

— Ти в мене такий турботливий і розумний, Ромцю, — поцілувала його Олена.

— Та який уже є, — гірко віджартувався Роман. — Давай я зараз наберу тобі ванну, а сам тим часом вийду до магазину, куплю щось пожувати, бо досі не встиг. Ну, і щось приготую смачненького, добре, мала? Ти ж востаннє їла аж учора вдень, певно, зголодніла?

— Так-так, дуже хочу їсти. Здається, слона з’їм! Але що вже, витерплю, — усміхнулася вона коханому. — І ванну я б прийняла із задоволенням…

За двадцять хвилин Роман вилетів із під’їзду в заметену відучора Варшаву. Одна маленька брехня потягла за собою іншу, та — нову, і ось уже цілий ком котився за ним вулицею, назви якої він іще не знав, із диким гуркотом проламуючи тротуарну плитку і бруківку на проїжджій частині, провалюючи замерзлі вітрини й відбиваючи цілі шматки цегли з рогів старовинних кам’яниць. Романові й справді здавалося, що від брехні світ розпадається й летить у пекло, але коли він повернув голову й побачив, що вулиця ціла, що на око нічого й не змінилося, трохи заспокоївся. «Гаразд, — казав сам собі, — я збрехав, але заради неї. Повернення додому її добило б, тому мусимо тут жити, тим більше, Аґнєшка про все потурбувалася». Він зупинився, прокручуючи в голові останні думки. «Ось воно що… Схоже, тепер я живу за сценарієм, який вона запропонувала».

Роман рушив далі, обдумуючи ситуацію. Найбільше муляло, що він збрехав Олені під впливом якоїсь жінки, яку знає менш ніж добу. Це не було на нього схоже. Ну, але що зробив, те зробив. Не в його характері особливо замислюватись над уже здійсненими вчинками, хай би якими вони були.

Десь за сотню метрів від їхнього будинку розташувався зручний міні-маркет, де можна було скуплятися, не вступаючи в безпосередній контакт із продавцями, що Романові, який не говорив польською, сподобалося. Просто набрав продуктів, підготував торбину, побачив на екрані, скільки то все коштує, розплатився й вийшов. «Сюди і ходитиму», — вирішив він.

Поляки потихеньку виповзали зі своїх родинних нірок після Різдва, вулиця оживала, залита сонцем. Прага подобалася Роману. Насамперед звертала на себе увагу приємна оку забудова, де було всього достатньо і всього в міру. Сучасні будинки і старенькі кам’яниці кінця вже позаминулого століття, будиночки міжвоєнного періоду й житлові блоки епохи комуністичної Польщі стояли тут поруч, часом навіть продовжували один одного, прилаштувавшись уздовж тротуарів стіна до стіни, і вулиці виглядали дивно, хоча й красиво. Роман любив таке ось розмаїття і, крім того, після відвідання кількох міст української Галичини мав слабкість до брукованих вуличок. Тому, крокуючи тепер вулицею, відчував підошвами нерівності бруку, і від цього почувався спокійно й легко, попри все те, що відбувалося зараз у голові.

Навпроти будинку, до якого їх з Оленою вчора привела доля, височів колоритний орієнтир — готичні ворота. Уранці вони нагадали Романові вхід до Личаківського цвинтаря у Львові. Він аж спантеличено розмірковував, наближаючись до брами через дорогу, чи це можливо, що вони півроку житимуть із видом на місто мерців? Але, підійшовши ближче, Роман якийсь час стояв під вивіскою і розбирав написане польською, аж поки не зрозумів у назві слова «фабрика» і «водка». Після цього йому стало набагато спокійніше.

У напівтемряві під’їзду, на сходовій клітці третього поверху, він побачив білий прямокутничок паперу, прикріплений до поштової скрині біля дверей їхньої квартири. Він вихопив папірець і, наблизивши до очей, прочитав: «Завтра о 18:00 я чекатиму тебе під під’їздом». Підпису не було, але й так ясно, хто сюди навідався, поки він виходив за продуктами в місто.

Олена й надалі плюскотіла водою у ванній. Вона могла лежати там годинами, то нерухомо, то розгойдуючись від бортика до бортика, недарма ж за гороскопом була Рибами. Роман пройшов до кухні, розклав усе куплене на полиці в холодильнику і шафці, дістав пляшку вина, відкоркував її, налив два бокали й поставив перед собою. Дістав із кишені записку, ще раз перечитав і викинув до смітника. Відігнавши смутні думки, увійшов до ванної, де під прозорою ковдрою води причаїлася, зачувши його кроки, Оленка.

— Агов, мала, це я.

— Привіт, Ромку, повернувся? — Оленка знову почала плавно рухати ногою, розганяючи мильну піну, і, відкинувши руки на бортики, розслаблено сповзла вглиб ванни. — Що смачного маєш? — запитала в Романа.

— Та поки лише холодне вино, — відповів той, ловлячи одну з рук і обережно подаючи бокал. Пальці Олени стиснули тендітну скляну ніжку, а потім одним зграбним рухом просунули її між середнім і вказівним, тримаючи тепер фужер долонею знизу. — Зараз щось готуватиму, якраз поки вийдеш, буде обід.

— Добре, коханий. То що, за наше щастя в Празі?! — проголосила тост дівчина.

— Так-так, за нього, — мугикнув Роман, і в маленькій кімнатці між хмаринок пари пролунав дзенькіт двох келихів.

— Я завтра ввечері маю зустріч із хазяїном квартири, певно, про роботу хоче поговорити, — трохи згодом повідомив він.

— Що ж, гаразд, — Олена ковтнула вина і, погоджуючись, хитнула головою. — Я з тобою не піду, краще тут посиджу. Тут же є якась музика, правда?

— Є програвач із купою платівок, але він не працює. Хоча, якщо там нічого серйозного, я до завтра полагоджу.

— Ну ось і добре. А завтра зранку, прошу тебе дуже, погуляй зі мною містом! — попросила Оленка.

— Добре. А сьогодні не хочеш?

Цієї миті Олена незграбно повернулась у ванній, від чого рештки досі холодного вина виплеснулися їй на груди, що підіймалися на водою. Слідом за холодними винними краплями Оленчиним тілом пробігла хвиля, вигнула його назустріч Романові так, що аж на мить заболіли нижні, стиснені ребра, і всі нервові закінчення вмить почали пекти, як від прямих сонячних променів. Романові від цього однозначного котячого вигину теж хребтом побігли дрижаки, він узагалі любив, коли в Олені виявлялося щось таке тваринне, що потім важко вгамувати й неможливо осягнути. Він обожнював це її звивання, вурчання над вухом, пазурі, запущені у відкриті ділянки тіла, — а ділянок таких завжди вистачало, якщо вони були наодинці, — у моменти, коли вона чи то від лютощів, чи від збудження не могла керувати собою.

Але була ще одна річ, яка зводила з розуму по-справжньому. Оленка розуміла красу не так, як звичайні люди: візуальні образи в її мозку заміщувалися образами тактильними і смаковими, а отже, збудження було прямим продовженням доторків і проб на смак. І ось, коли вона щоразу заново вивчала його тіло, мов кошеня, сантиметр за сантиметром, ледве торкаючись спочатку самим кінчиком носа найнесподіваніших ділянок шкіри, які вмить ставали теплими від солодкого передчуття, потім перевіряла враження, пробуючи шкіру на смак язиком, і врешті-решт торкалася пальцями, — нігтями або м’якими подушечками залежно від настрою, — від цього справді можна було поїхати дахом. І, власне, зараз Олена пестила його під ребрами носом, і в голові вже крутилася гаряча впевненість, що знайомство з Прагою треба відкласти на день, а обід — щонайменше до вечора.

Наступного ранку вони блукали містом. Роман абсолютно не орієнтувався на місцевості, тому ходили навмання, але дуже обережно, як розвідники у ворожому тилу. Тут і там на Празі траплялися занедбані будівлі, але в цих майже руїнах досі жили й кохалися. Він завжди був у захваті від подібних перемог життя над смертю. Фабричні приміщення з потрісканими фасадами, потрощені часом будинки й часто подібні до них мешканці — усе трималося мало не на чесному слові, але ж трималося, і від усвідомлення цього факту Романові ставало легко в грудях, він сам і не знав чому. Прага подобалася йому, однозначно подобалася.

Подобалася вона й Олені. Море нових, ще не розчутих звуків, смаків і запахів захопило її. Вона дихала часто й радісно, безапеляційно стверджуючи, що повітря тут смачніше, ніж в Україні, що вікна тут відкриваються зі значно милішим і мелодійнішим звуком, що тут їй постійно пахне кавою і фруктами. Роман уголос погоджувався з нею, але подумки зробив висновок, що той, хто має можливість бачити, звертає увагу найбільше на візуальне, майже не зосереджуючись на інших відчуттях. Вікна відкривалися так само, пахло бензином і снігом, що з Різдва вже трохи зійшов і потемнішав. Але разом із тим було і щось нове, він поки не розумів що.

Олена міцно тримала його руку. Вона давно навчилася ходити впевнено поруч із Романом, тому, якщо не приглядатися, то можна було і не зауважити, що очі її невидющі й майже нерухомі. Варшава після найбільшого для себе свята втягувалася в буденний ритм життя, щоправда, досі трохи підсолоджений: відчувалося, що попереду Новий рік, люди і виглядають, і поводяться доволі розслаблено. Прогулянка нагадала Романові десятки інших вилазок, коли він приїздив у незнайоме для себе місто і починав вивчати його ось так, навмання, послуговуючись лише власними відчуттями й бажаннями, а не туристичними путівниками. І треба сказати, цей метод пізнання подобався йому куди більше, аніж нудне, розраховане й рафіноване вештання певним маршрутом зі стадом так само недолугих шукачів вражень, які своїм клацанням фотоапаратів зішкрібають із насправді красивих і таємничих місць усю їхню ауру, як із прикрас — позолоту.

Одного разу, повернувши з невеличкого скверу на вулицю ліворуч, вони наштовхнулися на припаркований світлий «опель». Роман тільки хмикнув, бо не був певний, що це машина Аґнєшки, але про всяк випадок зауважив, що автівка стоїть на вулиці Намисловській. За кілька годин йому знову здалося, ніби бачив її, тепер в околицях їхнього тимчасового помешкання. Після цього думки про Аґнєшку майже не залишали його, і він, сидячи у квартирі за ремонтом програвача, щоразу підводив голову до настінного годинника, із неприхованим роздратуванням зауважуючи, що минуло лише дві-три хвилини відтоді, як він востаннє звіряв час.

Але так чи інакше день котився до свого логічного завершення. Щоправда, котився, як повітряна кулька: нерівно, хитаючись із боку в бік, часом затримуючись і лише після недовгого вагання рушаючи далі. Варшаву огорнули сірі вологі сутінки, у яких вулиці спочатку втопилися, а потім випірнули з імлистого міського дна, виблискуючи неонами реклам і жовтим теплим світлом вікон у будинках. Район Праги першим узяв на себе цей удар по темряві: спочатку десь у передмісті освітилася електростанція, за нею — околиці вокзалу, потім хвиля світла пробігла всією Прагою, не оминаючи практично жодного закамарку, далі перекинулася трьома мостами через Віслу і всією радісною хвилею обрушилася на квартали Старого Міста, вщент розбиваючи темінь, витискаючи її далі на захід, у нерухомі засніжені поля, залишаючи тільки несподівані уламки десь в особливо старих і тісних подвір’ях. Варшава затремтіла, освітлена й прекрасна, від тупотіння диких звірів, що, зануджені, виривалися з офісів і тісних квартир на водопій до кнайп, кав’ярень, засніжених площ і гостинних помешкань своїх друзів.

Роман відчув ці магічні вібрації, бачив цю хвилю світла на власні очі, вона пробила йому грудну клітку, перекрутила все всередині, і його раптом також потягло надвір, несамовито захотілося змішатися з цим натовпом і приєднатися до карнавалу, вдягнувши маску, за якою ніхто не впізнає. Та, власне, і впізнавати не було кому, окрім Аґнєшки. Він знову нетерпляче поглянув на годинник — залишалося ще п’ятнадцять хвилин. Олена задрімала в кріслі, і Роман не став будити, просто поставив поруч із нею програвач, підсунув також стосик платівок, узяв навмання одну з них — якусь класику, він не надто на ній розумівся — й увімкнув. У кімнаті залунали щемкі скрипки, підтримувані звуками фортепіано, і Олена всміхнулася уві сні. Роман відрегулював гучність, поцілував Оленчину долоню і підійшов до вікна. Внизу, біля входу до під’їзду, тупцяла на місці Аґнєшка, начебто пританцьовуючи у світлі ліхтаря під мелодію, яку сама собі наспівувала. «Уже йду, йду», — подумав Роман, швидко взувся, клацнув замком і потупотів сходами на вулицю.

Звичка

Аґнєшка Кохановська любила іриски. Це не була основна риса, але, скільки вона себе пам'ятала, коли комусь представляли або просто розповідали про неї, то казали: «Це Аґнєшка. Вона любить іриски». І цього було достатньо. її ніхто ніколи ні про що більше не розпитував, начебто любов до маленьких солодких і в'язких цукерок пояснювала абсолютно все. Звісно, потім багаж пізнань про Аґнєщині страхи, бажання та зацікавлення в співбесідника суттєво поповнювався, але знання про іриски вистачало на перший час. І навіть зараз, коли з малого дівчати поступово перетворилася на зрілу, досвідчену жінку, яку вже тільки вибрані люди називали на ім'я чи жартома на прізвище, а більшість, звертаючись до неї, додавали «пані», ця доросла дитина й досі мала у всіх можливих та неможливих кишеньках, шпаринках і підкладках потаємні запаси ірисок.

Вона вже й забула, зі скількома чоловіками розсталася через те, що вони висміювали її пристрасть. Спочатку це кожного з них тішило, вони одноманітно і банально жартували на тему того, що від ірисок шкіра Аґнєшки стала солодка й приємна. І хоч вона справді мала солодкаву шкіру, особливо на зап’ястях і внутрішньому боці стегон, трохи вище від колін, зауваження з часом набили їй таку оскомину, що кожен наступний хлопець, який, побачивши, як вона наминає іриски, казав щось про її солодку шкіру, моментально посилався до біса, і в житті наставала нова фаза активного пошуку. Урешті-решт одного дня Аґнєшка визнала, що кинути чергового коханця через цукерки вона може легко і невимушено, а перестати їсти іриски — ні. Це суттєво ускладнило й без того нелегкі стосунки з протилежною статтю, натомість чітко, чорним по білому, викреслило в характері кілька гострих, як ножі, звичок, наштрикнувшись на які, вижити з нею зуміла б лише до кінця віддана істота. Крім ірисок, це були книги й коти.

— Мене звати Аґнєшка. Я люблю іриски. А ще я люблю книги і котів, — повідомила вона черговому залицяльнику, — здається, його звали Яцеком, — що клеївся до неї в якомусь варшавському барі.

— Солодке, книжки і коти? Ой, це так мило! — пожвавився той.

— Ти в цьому впевнений? — іронічно спитала Аґнєшка, прикурюючи від простягнутої Яцеком запальнички.

— Так, а що тут такого? Я сам це все люблю, — пояснив він.

— А, ну гаразд, приємно познайомитися, — підсумувала вона, замовляючи пиво.

Той хлопець виявився витривалішим, ніж вона думала. Жив із нею цілих півтора місяці, але врешті втік одного ранку з її помешкання на Зомбковській, навпроти старої алкогольної фабрики Конесера, не залишивши навіть записки. Солодкого виявилося забагато. Він не міг повірити очам. Кохановська витрачала на іриски цілі статки. Книжок було стільки, що він одного разу зламав собі щиколотку, перечепившись через стоси на підлозі, коли прямував до душу від ліжка, на якому розкинулася викохана Аґнєшка. А її уособлення любові до котів — нахабний здоровенний Пілсудський — постійно паскудив йому на одяг й у взуття, а також лягав між ними вночі і настирно штовхав кавалера-невдаху до краю канапи, звідки той ближче до ранку грюкався з матюками.

— Викинь цього драного кота! — мало не щоранку кричав він їй із підлоги, потираючи забиті місця, але Аґнєшка заспано розверталася до стінки, а Пілсудський лягав біля неї й муркотів у спину.

— Милий, я тебе місяць знаю, а його вже давно-давно, здається, усе життя, — спокійно пояснювала потім Аґнєшка за сніданком, — і одного дня ти звалиш, не залишивши по собі нічого, а він нікуди не звалить, хіба я колись винесу в коробці з-під взуття і закопаю тут, на внутрішньому подвір’ї. Тому я прошу, дорогий, давай не будемо порушувати цю тему, тобі тут не світить.

— Ну а як же… — розгублено починав був «милий і дорогий», але замовкав.

Пілсудський у такі моменти посміхався йому особливо хижо й однозначно. Невдовзі сталося так, як і прогнозувала Аґнєшка, — той, чийого імені вона і не запам’ятала, втік, а Пілсудський надалі жив із нею.

Історія появи цього котяри в житті Аґнєшки прозаїчна й проста. Одного разу, років сім-вісім тому, коли вона ще не визначилася чітко з місцем чоловіків у своєму житті, їй зробили боляче. Вона мало не цілими днями ходила тоді рідним районом Варшави, вимокаючи до нитки під квітневим дощем, сподіваючись захворіти і вмерти. Кохановська, як і більшість схильних до творчості людей у її віці, впивалася цією трагедією. Це нещастя робило її щасливою від усвідомлення того, що вона вміє так гостро, щиро й глибоко відчувати. Вона пила свою самотність і своє розставання, просто-таки купалася в них, не беручи до уваги все те, що відбувалося у світі за межами особистої драми, і планувала прожити так решту життя — болісною й чутливою.

Але не так сталося, як гадалося, що, втім, не така вже й рідкість у віці «трохи за двадцять». Одного дня неподалік від свого будинку, там, де до війни була стара молочарня, а потім, у пізніші часи, бар, у якому збиралися надвечір мало не всі чоловіки з їхньої вулиці, вона знайшла картонну коробку, дбайливо поставлену під каптурик, на сухе місце. Там, судячи зі звуків, сиділо залякане кошеня. І справді, відкинувши верх, Аґнєшка побачила малий сіро-бурий пухнастий клубочок, який пищав так, що їй рвалося серце. Ні, нещасливе кохання не було забуто моментально, ні! Але тепер у неї з’явився колега по нещастю — цей кіт. Сльози тимчасово було витерто, серце міцно зашито нитками турботи й ніжності, а коцура урочисто принесено додому, відмито, вичесано й нагодовано половиною сардельки й молоком. Наступний рік Аґнєшка майже невідлучно провела з котом, якого назвала Пілсудським за довгі вуса й рішучий характер, ледь не щодня напивалася й нікого більше не потребувала. Лише через рік, наступної весни, знову вирішила, що варто жити, і пішла гуляти містом, як раніше. А вже вирослий сіро-бурий котяра із зухвалою розбійницькою мордою сидів на підвіконні й дивився, як його красива хазяйка радісно, але ще не дуже впевнено простує вулицею.

З книжками була така ж історія, як і з ірисками. Це те, що вона не могла викреслити зі свого щодення і що, на перший погляд, видавалося всім доволі непоганою рисою. Тільки-от познайомившись з Аґнєшкою Кохановською ближче, можна було помітити, що її любов до книг фанатична і відгонить мало не релігійністю. Квартира на Зомбковській мала дві великі кімнати, довгий коридор, кухню, ванну, туалет і балкон. Найдавніші друзі Аґнєшки добре пам’ятали, що, ідучи до неї в гості, варто прийняти душ удома, бо часто траплялося так, що навіть глибока ванна була завалена книгами, які вона купила кілька годин тому на розкладках неподалік і які поки що не було куди покласти. Вони знали, що в кухні існують цілі стоси книжок, які можна використовувати замість стільців, а часом і замість ліжок. Це мало кого дивувало, але коли друзі хотіли когось привести до Аґнєшки вперше, то мусили про це попереджати гостей, аби обійшлося без неприємностей.

Одного дня ситуація дійшла до критичної, за книжками вже не видно було меблів, а Аґнєшка майже перестала їсти, поринувши в читання міцно й надовго, не бажаючи звідти повертатися. Троє найближчих на той час друзів збиралися навіть заманити її до психіатра та й узагалі якось дати цьому раду, бо, як відомо, сидячи за книгами цілий час, недовго і збожеволіти. Але, на їхній превеликий подив, ситуація вирішилася сама собою. Хтось нагорі чи то навмисне переключив, чи випадково зачепив ліктем якийсь тумблер, і Аґнєшка майже закинула читання, почавши натомість писати вірші. Писання йшло їй легко й натхненно, пробирало до кісток абсолютно сторонніх людей. Близьких друзів, яких переважно ті вірші і стосувалися, її поезія просто розмазувала по стінах. Але вони трималися з усіх сил, лише зрідка, аби не зазналася, даючи зрозуміти, що Аґнєшка пише щось вартісне і проникливе.

А Кохановська працювала над собою. Багато писала, не даючи собі клопоту знайомитися з теоретичними працями з поезії, беручи натомість експресією і вмінням читати свої вірші вголос. Поступово подолала страх великих аудиторій, які здавалися їй після заваленої книгами квартири цілими мільйонами людей. Зрештою досягла того, що про неї заговорили і з її думкою в якихось питаннях стали рахуватися.

Коли Аґнєшці було двадцять сім, на неї вийшов представник поважного видавництва і запропонував контракт на кілька книжок. Вона погодилася і, нарешті знайшовши баланс між читанням і писанням, серйозно зайнялася прозою, перечитуючи при цьому в рік десятки грубезних книг і почавши активно займатися перекладами з німецької та української.

«Сама себе зробила, з нуля фактично», — захоплено казали позаочі її друзі та знайомі, яких тепер ставало дедалі менше. Аґнєшка і справді дуже змінилася останніми роками, і чи не єдине, що досі міцно поєднувало ту Кохановську, яка розчісувала малого брудного Пілсудського, з тією, яка налетіла на Романа при виході з Єзуїтської вулиці, — це іриски, які вона завжди мала в кишені своєї куртки.

Поки Роман здолав три поверхи від квартири до виходу з під’їзду, знову почав падати сніг, лапатий і м’який. Аґнєшка щось співала й пританцьовувала під цю мелодію у світлі ліхтаря, підставляючи симпатичне лице під білі крихкі пластівці, ті одразу танули, від чого щоки і ніс були вологими, як після довгого, нестримного ридання. Але на вустах виблискувала задоволена усмішка.

— Що співаєш? — спитав Роман, підходячи ближче.

— Привіт! Азнавура співаю.

— Ти французьку знаєш? — поцікавився він.

— Ні, просто собі мугикаю, — пояснила Аґнєшка. — То що, готовий?

— Не знаю, — чесно відповів Роман.

— Ну, менше з тим, ми вже зустрілися. Ходімо! — І перша рушила вулицею.

Роман кілька секунд постояв, потім махнув на все рукою і, пришвидшивши крок, наздогнав її. Він ішов праворуч від неї, на крок позаду, вивчав профіль, який учора здався йому симпатичним, а сьогодні вже однозначно вродливим. Аґнєшка рухалася швидко, не озираючись, не говорячи до нього. Довге пухнасте волосся, стягнене ззаду стрічкою, хиталося в ритм ході, очі мружилися від снігу, язик раз по раз злизував із вуст розтоплені сніжинки, і Роман піймав себе на тому, що від її губ не відриває очей уже кілька хвилин. Єдине, що могло виказувати в ній занепокоєння, — це худі довгі пальці, що жили наче своїм життям, нервово рухалися, торкалися одне одного, стискалися в кулак, а потім випростовувалися на всю довжину, пальці, що ніяк не хотіли ховатися в кишені, і щохвилини внутрішня напруга виштовхувала їх звідти, від чого вони мерзли під снігом, стаючи все менш рухомими і все більш напруженими. Стороння людина, — така ото, як Роман, якби він не дивився невідривно на вологі вуста, — могла б подумати, побачивши ті пальці зараз, що Аґнєшка дуже сильно нервує. Але будь-хто з її знайомих миттєво спростував би це, пояснивши, що Кохановська завжди така. Особливо останнім часом.

Осінні місяці виходили доволі неспокійними. Хоча неспокійними — це сказано занадто слабко. Радше — безнадійними. Марними.

Кохановська продиралася крізь варшавську сльоту й тумани важко, під вечір майже повністю втрачаючи сили. Горло боліло, ноги мерзли, і нова книга їй відверто не йшла. Не написати нічого за наступні півроку — до терміну здачі матеріалу редакторам — значило поховати себе власними руками, залишитися, хоча б і на нетривалий термін, без грошей і заняття. Аґнєшка багато курила й проклинала контракт, який колись підписала. Кохановській здавалося, що її навмисне заманили до пастки.

— Аґнєшко, тобі через півроку здавати книгу, — повідомив наприкінці літа роботодавець.

— Я в курсі, у мене є ціла купа чернеток, і складається доволі цікава історія, — спокійно відповіла Кохановська. — Може, навіть швидше впораюсь.

— Чудово, — закивав шеф. — Сподіваюся, там буде про кохання.

— Ні, не буде.

— Якщо це буде чергова книга про недоліки суспільства, я її не видам. Ти пишеш гарно, але зовсім не орієнтуєшся в тому, що хочуть читати люди. Вони втомилися від катаклізмів, утопій і антиутопій, містифікацій і правдовиголошування, їм хочеться почуттів. Ревнощі, пристрасть, кохання! Розумієш? Та що я тобі пояснюю! — раптом закричав він.

— Кохання? — перепитала Аґнєшка.

— Так, кохання. Напишеш?

— Я в нього не вірю. Як я зможу написати про те, у що не вірю?

Шеф голосно засміявся, відкинувшись на спинку крісла, гладкі щоки застрибали по обличчю, а один із ґудзиків на животі розстібнувся від напруги, сам собою.

— Не віриш у кохання? Кохановська не вірить у кохання? Аґнєшко, досить морочити мені голову! Ніхто не питає, у що ти віриш. Тобі платять — ти виконуєш замовлення. Я хочу роман від Кохановської про кохання! Читачі цього теж хочуть. Не обов’язково вірити в те, про що пишеш. Вигадай, фантазія в тебе в порядку.

— Але що робити з книгою, якою я зараз займаюсь? Там майже вся інформація упорядкована, залишилося сісти й писати!

— Можеш спалити в комині. Це так символічно, так хоч раз у житті робить великий письменник! Усі будуть казати про геніальний знищений рукопис Кохановської, а ми з цього зробимо непогану рекламу. Хочеш? Не хочеш? Ну то викинь на хрін, я це все одно не надрукую.

Аґнєшка вирвалася з кабінету, лице пашіло злістю й ненавистю, вона стискала кулаки й голосно лаялася. А потім почалася осінь, ненависть перегоріла, натомість з’явилися паростки безпорадності. Аґнєшка тикалась, мов цуценя носом, у клітку, до якої сама себе посадила, намагаючись відтворити в собі давно забуті образи, пов’язані з почуттями. Пілсудський незадоволено дивився на хазяйку й багатозначно мовчав, коли вона годинами просиджувала перед монітором, дивлячись на порожній аркуш документа. Їй не писалося.

Примечания

1

«Люди здаються дивними, коли ти мандрівник, обличчя здаються потворними» (фраза з пісні гурту «The Doors»). — Тут і далі примітки редактора.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.