Сатирикон-XXI (збірник)

Зубчук Трохим Дормидонтович, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ, в своєму виступі відзначив, що завданням літератора у наш час повинна бути безперервна, безперестанна боротьба за мир, чого аж ніяк не видно у творах так званого письменника Ш. Ецірвана, що проживає в Західному, окупованому, секторі м. Ровно. Його ранні вірші та п’єси створювали помилкове враження, нібито в літературу прийшов новий, непересічний автор з власним стилем, власним голосом. Але поступово це враження змінилося іншим – в літературу прийшов професійний очорнювач, цинічний висміювач найсвятіших для нашої людини понять. Його справжнє, хиже, звіряче обличчя ми зуміли розгледіти лише після насильницького розділення нашого міста. Оселившись у Західному, окупованому секторі, Ецірван неначе зумисно помічає в нашому житті лише прикрі, недостойні змальовування моменти й насолоджується, фіксуючи їх на сторінках своїх творінь, смакуючи їх. Він також робить псевдофілософські узагальнення, хитро пересмикуючи та жонглюючи етичними поняттями й моральними цінностями, оспівуючи примарні свободи буржуазного суспільства, які наяву є лише ефемерними міражами, витвореними продажними писаками-кухарчуками на ідеологічній кухні дядька Сема. Тому завданням кожного члена оновленої Спілки письменників СРУ є створення таких віршів, романів та повістей, які були б належною відповіддю творінням Ецірвана та йому подібних, які б переконливо та аргументовано доводили читачеві переваги соціалістичного способу життя над капіталістичними псевдоцінностями на кшталт «вільного підприємництва» й «свободи сексу». В битві за читача нам, письменникам Ровенщини, відступати нікуди. Але ми неодмінно переможемо в цій битві, бо на нашому боці правда, а вона, як відомо, – запорука перемоги.

Комсомолець Олесь Фіалко (Баранюк), студент педагогічного училища, початкуючий поет, сказав з трибуни партійного пленуму: «Сьогодні вдень я цілком випадково ознайомився зі Шлоймою Ецірваном особисто. Не стану приховувати, що до цього я помилково перебував під враженням його попередньої творчості й навіть почасти пропагував її в колі своїх однолітків, що зараз мушу визнати як прикру й неприпустиму помилку. Та після того, як старші товариші пояснили мені глибоко згубну неприпустимість такого знайомства й такого ставлення до творчості Ш. Ецірвана, я створив вірша, якого зараз хотів би зачитати з цієї високої трибуни. Епіграфом до цього свого вірша я взяв поетичні рядки відомого російського поета „Моцарт отечества не выбирает“, які гранично яскраво відображають ідею, котру я хотів висловити у своєму вірші:

Ми, молоді, ми думали – ви Моцарт.

Ми, молоді, ми думали – ви можете.

Ми думали про вас, що ви…

А ви…

Тепер дивуюсь я – як ваш холодний мозок

Не витече крізь вуха з голови?» (Оплески в залі.)

Виступом молодого поета закінчилась офіційна частина відкритого пленуму обласного комітету КП СРУ.

* * *

«Взагалі-то мозок, щоб витекти з голови, та ще й крізь вуха, мусить бути гарячим, розплавленим… – подумки відзначив Шлойма, вже краєм вуха дослуховуючи виступ молодого поета і переповнюючись до нього незрозумілою сумішшю двох почуттів – відрази та симпатії. – Далеко піде, скурвий син, якщо за пару годин і віршика склепав, і орієнтацію поміняв!..» У цей час Самчук, який з’явився з бокових дверей зовсім поряд з першим рядом, самими тільки очима виразно показав письменникові, що слід іти за ним, і то без жодних фокусів…

Навздогін йому в залі пролунало оголошення, яке зробив головуючий, схилившися до мікрофона на столі президії:

– Прохання не розходитися! Зараз оголошується перерва на десять-п’ятнадцять хвилин, під час якої ви можете відвідати буфет на другому поверсі, де у продаж поступила вода «Пепсікола-Байкал» виробництва Здолбунівської фабрики продтоварів. По запрошеннях ви можете отоваритися з розрахунку один літр на одне лице. Потім прохання до всіх повернутися до зали. Другим відділенням нашого засідання буде урочистий концерт, на якому перед вами виступить капела сліпих бандуристів музично-педагогічного факультету Ровенського педінституту, танцювальний ансамбль «Діти Чорнобиля» міського Палацу піонерів, вокальний квартет співаків-солістів обласного управління культури та інші творчі колективи обласного центру. По закінченні концерту має бути прийнята колективна резолюція нашого пленуму, голосування проводитиметься запрошеннями, оскільки тут серед нас є чимало безпартійних, які не можуть голосувати партквитками. Тому особливе прохання – бути уважними й не губити запрошень!

Папка з рукописом Степаниди Добромолець робилася все важчою й важчою. Ецірван перекинув її з руки в руку. «Що ж за шедевра створила стара? Добре, пізніше зазирну, поцікавлюся». Шлойма взяв папку під пахву й притис ліктем до боку. Хотілося палити, але зупинитись не видавалося можливим. Його провожатий швидко крокував попереду паркетним коридором, зрідка озираючись.

– Сте-е-епом! Сте-епом! Йшли у бій солда-а-ати! – ревнув у котрійсь із бічних кімнат жіночий хор. Дві цицькаті хористки у вишиванках і довгих чорних спідницях, перемовляючись, пробігли коридором, проминувши Самчука й Ецірвана, і щезли за жовтими полірованими дверима. Червоно-зелена килимова доріжка, звиваючись коридорами, вела Шлойму в незнані надра Дому політичної роботи.

* * *

А Дім політичної роботи виявився не просто чималим, а майже безмежним у своєму внутрішньому просторі, що людину з вищою технічною освітою, яка читала замолоду журнали «Техника молодёжи» і «Знание – сила», певно, наштовхнуло б на думку про існування четвертого виміру. Насправді ж десь у глибинах своїх, після ряду сліпих безвіконних галерей він непомітно переходив у приміщення власне обкому, яке було набагато більшим, принаймні іззовні. Нарешті після спусків і підйомів численними сходами, вкритими червоно-зеленими й зелено-червоними килимовими доріжками, яких Шлойма вже не спромігся порахувати, збившись між п’ятим і шостим сходовими прольотами, його ввели крізь красиві різьблені двері до просторої кімнати з темно-вишневими оксамитовими шторами на вікнах, від яких аж до підлоги зміїлись м’які золотисті китиці. У глибині кімнати, біля останнього вікна синьо світився екран комп’ютера, і плечиста чоловіча постать, схилившись, чаклувала над клавіатурою. Але спереду, ближче до центру кімнати, біля круглого різьбленого столика, заставленого всякими наїдками та напитками, сидів у зручному широкому кріслі-гойдалці, закинувши ліву ногу на праву тією знаменитою позою-«четвіркою», за якою німці в роки Другої світової майже безпомильно вираховували в своєму тилу американських шпигунів, сам перший секретар обкому КП СРУ Тарас Панасович Манасенко. Поверх темного костюма на плечі першого секретаря був накинутий лискучий шовковий східний халат, розшитий синіми й червоними перцями, отороченими золотим.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.