Чак мовчки хитнув головою.
      - Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригодi? Не соромтесь. Не тiльки вiд себе кажу, а й вiд лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися - колишнiй улюбленець публiки, клоун П'єр, змушений, на жаль, пiсля нещасливого випадку залишити арену i перетворитися на особу без певних занять - Петра Петровича Стороженка. Маю честь,- дядечко зупинився, стукнув пiдборами i рiзко нахилив голову.
      - Чак Всеволод. Гiмназист третього класу,-пролепетав у
      вiдповiдь Чак.
      - Дуже приємно. А раз ми вже знайомi, то давайте без церемонiй. Що у вас там сталося? Викладайте. I Чак виклав йому всю свою iсторiю.
      - Так. Ясно,- сказав колишнiй клоун.- Ця порода людей менi знайома. Синок Слимакова, значить. З полiцейського управлiння. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрiчатись. В iнтимнiй обстановцi. Вигонив колись мене з мiста протягом двадцяти чотирьох годин "за богомєрзкоє крiвлянiє i посяганiе на священную особу государя iмператора i члєнов августєйшей фамiлiї". Пiдла душа. I синок, значить, такий... Ну що ж, яке корiння, таке й насiння. Але вiдкуплятися вiд нього - марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо iнакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятiй, кажете? У Ботанiчному саду? Бiля "дерева смертi"? Ну що ж. Ходiмте. Скоро саме п'ята. Не будемо запiзнюватись i примушувати його чекати.
      - I ви думаєте, що вiн...- невпевнено пiдвiв очi па Стороженка Чак.
      - Думаю. Навiть певен. Не сумнiваюсь. Самi побачите.
      Вони вже йшли бульваром угору.
      Бульвар хоч i був дуже незвичний, але його все-таки можна було впiзнати. Два ряди струнких тополь так само стримiли в небо (тiльки пiд ними тяглися кущi живоплоту,огинаючи фiгурнi лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякi будинки були знайомi, вони й зараз стоять.
      Обабiч бульвару пролягали трамвайнi колiї, якими з деренчанням їхали вниз i вгору невеликi вагончики з вiдкритими площадками i однiєю, як у тролейбуса, штангою, на кiнцi якої котився по дроту круглий ролик.
      Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але iнший, оточений гранiтними стовпчиками, мiж якими важко провисали масивнi залiзнi ланцюги.
      На круглому п'єдесталi якийсь дядечко вiдставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бiк вокзалу, наче збирався бiгти на поїзд (потiм я дiзнався, що то був граф Бобринський, який хоч i заснував перший на Українi цукровий завод i першу залiзницю, але був капiталiст i експлуататор, i тому пiсля революцiї справедливо знятий з постаменту).
      Вiд цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанiчного саду, така ж, як i тепер, з хвилястою дротяною сiткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.
      - Пiдемо з Безакiвської? - спитав Стороженко Чака.
      - Ага.
      I вони звернули праворуч.
      "Ага,- подумав я.- Значить, вулиця Комiнтерну колись називалася Безакiвською".
      Вдалинi, за дерев'яним мостом, виднiвся вокзал, приземкуватий, видовжений, з пiдвищеннями посерединi та по боках i з маленькими вежками на тих пiдвищеннях. Бiля вокзалу купчилися вiзники.
      Лiворуч, за Ботанiчним садом, тяглися до вокзалу маленькi одноповерховi будиночки й високi дощанi паркани, всуцiль обклеєнi рекламними об'явами.
      Тiльки праворуч височiло кiлька кам'яниць, якi збереглися й дотепер. На однiй з них красувалась вивiска "Українська книгарня". Тепер на цьому будинку меморiальна дошка, тут бували класики української дожовтневої лiтератури.
      "Ех! - подумав я.- От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Iвана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку".
      Але нi Коцюбинський, нi Франко, нi Васильченко, на жаль, не з'являлися. Вулиця була порожня. А чекати було нiяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанiчний сад.
      Я полетiв за ними.
      Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.
      - Ну, де тут ваше "дерево смертi"? - спитав колишнiй клоун.
      - У яру,- сказав Чак.
      - Iдiть уперед i не бiйтеся, я потiм з'явлюсь. Не бiйтеся.
      - Я не боюсь,- почервонiв Чак i пiшов уперед.
      Я, пам'ятаючи нашу домовленiсть не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.
      Ми пройшли заростями угору i, коли вже стало видно напiвкругле, з колонами i з хрестом зверху крило унiверситету, спустились у глибокий яр.
      З хащiв чулося звiряче гарчання, крики якихось загадкових птахiв. Як сказав менi потiм Чак, на територiї Ботанiчного саду мiстився тодi ще й зоопарк, заснований у 1908 роцi. Лише в 1913 роцi його перевели на Житомирське шосе, де вiн мiститься й тепер.
      Це вiддалене гарчання хижакiв робило безлюдний яр ще таємничiшим i страшнiшим,
      Внизу бiля старої вiльшини стояв гiмназист. Гостроносий, з рiденьким бiлявим волоссям, розчесаним посерединi на продiл i гладенько прилизаним, з одного погляду вiн викликав у мене вiдразу. Справжнiй слимак!
      Гiмназист побачив Чака,
      - Ну?!
      Чак стенув плечима.
      - Ти що? Жартуєш зi мною? Дограєшся! - Слимаков засичав вiд злостi.
      I тут... Стороженко так несподiвано з'явився з кущiв, що навiть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.
      Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блiдий, очi виряченi, склянi, обличчя закам'янiле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годi. I раптом, не розтуляючи рота, "мрець" заговорив. Незрозумiле, звiдки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стуленi, не ворухнулися.
      - Як ти посмiв ворушити мiй спокiй! Як ти посмiв для дiй своїх мерзенних обрати мiсце смертi й печалi! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, пiдлий Слимаковi Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану i заберу тебе навiк iз собою... Геть звiдси! I забудь сюди дорогу!
      Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.
      Кущi враз зiмкнулися, i колишнiй клоун зник так само раптово, як i з'явився.
      - А-а-а!..- здавлено закричав Слимаков i, спотикаючись, кинувся навтiки.
      Коли все стихло, кущi знову розсунулися i вийшов усмiхнений Стороженко.
      - Ну як?
      - Ой! Я й сам так злякався, що...- Чак перевiв подих.- А як... як ви це робите? Як ви говорили?
      - Дуже просто. Це так зване "чревовiщання". Колись виступав з таким номером... Слимаков вас бiльше не чiпатиме, будьте певнi. Ну, гаразд, ходiмте.
      - Спасибi. Спасибi вам,- вдячно закивав Чак.
      - Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людинi, яка, менi здається, не байдужа до цирку. Чи не так?
      - Авжеж. Авжеж.
      - Взагалi, поважаю юних i дружу з ними.- Колишнiй клоун якось особливо, сонячно усмiхнувся (вiд очей запромiнилися зморшки).- Молодшi школярi, яких чомусь називають дiтьми,- найщирiшi друзi цирку. Вони нiколи не освистують артистiв.- Усмiх враз погас на його обличчi, наче на сонце найшла хмара, але вiн одiгнав її.- А ще поважаю тих, хто вмiє щось робити, майстрiв поважаю. Цi теж нiколи не освистують артистiв, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.
      - Хочу. Я теж дуже поважаю майстрiв,- Чак чомусь затнувся i повторив: - Дуже.
      - Ходiмте. Це недалеко. На Дмитрiвськiй.
      Вони вийшли з Ботанiчного саду, перейшли Безакiвську i повернули бульваром униз до базару.
      Я летiв над ними мiж двома рядами тополь, i очам моїм одкривалася манлива святошинська далечiнь, куди вело рiвне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсiнькi iграшковi трамвайчики.
      Вони вийшли на Дмитрiвську вулицю, забудовану внизу одно- й двоповерховими будинками (тiльки далi вгорi, де ковбасна фабрика, здiймалося кiлька високих кам'яниць).
      Бiля вiдчинених навстiж дверей, що прямо з хiдникiв вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кiмнат, сидiли на стiльчиках
      i ослонах сивi бабусi та примруженi, в чорних круглих шапочках дiдусi, перемовляючись одне з одним через вулицю.
      Бiля порогiв джмелями гули мiднi лискучi примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях i шкварчало на чорних, закiптюжених сковорiдках.
      Бiля шостого номера Стороженко спинився.
      - Трохи зачекайте, я гляну, чи є i чи можна. Я миттю.- I закульгав у двiр.
      Чак лишився бiля порожньої вiтрини замкненої на великий висячий замок крамницi.
      Зсередини вiтрини до скла була прилiплена рекламна об'ява:
      "ЧАЙНО-КОЛОНIАЛЬНИЙ МАГАЗИН
      В. М. Бублик-Погорiльський
      (фiрма iснує з 1888 року).
      Сповiщаю шановних панiв покупцiв, що в магазинi завжди свiжi товари, як-то: чай рiзних фiрм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелi, варення, мармелад, печиво, цукор-рафiнад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пiсок.
      Усi товари беруться мною з перших рук у найкращих фiрм.
      Хто купує чай, тому робиться знижка i видається премiя.
      Важливо любителям - кофе мелеться електрикою.
      З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорiльський".
      У вiтринi, крiм брудного кота, що грiвся на сонечку, та купки смiття, не було нiчогiсiнько. Полицi магазину теж були порожнi.
      "Бач,- подумав я.- Не допомогла нi премiя, нi першi руки, нi електрика. Видно, знову погорiв Бублик. От що таке приватна власнiсть".
      З двору визирнув Стороженко.
      - Ходiмо.
      Чак, а за ним i я пiшли у двiр, захаращений ящиками, бочками та рiзним мотлохом.
      Посеред двору розпросторилася велика калюжа.
      - От по цих камiнчиках ступайте, по камiнчиках,- пiдказував Стороженко.
      Але хоч як старався Чак, вiн усе-таки тричi ступив у калюжу.
      "А добре бути нематерiальним",- подумав я, легко пролiтаючи над калюжею.
      Потiм Чак i я спустилися за колишнiм клоуном по крутих схiдцях у пiдвал, де шумiв примус i чувся залiзний передзвiн.
      - А-а, заходьте, заходьте, пане гiмназист, прошу, як ваша ласка,ввiчливо пролунало з темного кутка.
      I назустрiч Чаковi пiдвiвся згорблений головань у дротяних окулярах.
      З-пiд закiптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярiв примруженi лупатi очi.
      - Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзi П'єра нашi друзi. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гiмназиста. Бачите, якi чорнi.
      - Не чорнi, Йосипе, не чорнi! Золотi! - з пiднесенням сказав Стороженко.
      - Ай, що ви, П'єр, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай боже хлiба й цибулi з олiйкою. Щоб ви знали, пане гiмназист, робота золота не дає. Золото дає тiльки комерцiя. А тих, хто щось робить руками, нашi комерсанти зневажливо називають балмалухе. I для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євбазу. А ви кажете - золото! Де ви бачили золото? Покажiть!
      - Не те золото, що блищить,- сказав Стороженко.
      - О! - пiдняв угору палець Йосип.- Мудро сказано! Золотi слова! Подивiться, пане гiмназист, на цього добродiя! - вiн широким жестом показав Чаковi на Стороженка.- Ви його бачите, i ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на аренi. На аренi це був бог!
      - Оце вже зайве. Цього не треба,- заперечливо пiдняв руку Стороженко.
      - Я нiколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П'єр. Який вiн був на аренi! "Три години безперервного реготу", - писалося на афiшi. I правильно писалося. Публiка просто верещала й плакала вiд захоплення. Ех! Якби не оте нещастя! Розумiєте, пане гiмназист, сiм рокiв тому (ви були ще зовсiм дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирiлл. Вiн стрибав з-пiд самiсiнького купола. У басейн з водою. Це був стрибок смертi. Дам виносили iз залу на руках. Навiть деякi чоловiки непритомнiли. I от одного разу Саша стрибнув невдало i розбився. Не до смертi, але... Це було в недiлю, на ранковiй виставi, в залi було повно дiтей. I коли Сашу винесли, наш П'єр, щоб заспокоїти публiку, вирiшив показати, що все це жарт, нiчого страшного не сталося. Сам вилiз пiд купол i, пародiюючи Сашу Цирiлла, повторив його стрибок. I... зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, нiби кульгає навмисне, зробив коло по аренi i лише за форгангом упав i втратив свiдомiсть. Отакий-то вiн, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном вiн бiльше не змiг. Але...- Йосип приклав руку до рота i, таємниче стишивши голос, пiдморгнув Чаку.- Скажу вам по секрету, вiн незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.
      У цей час дверi, що вели до сусiдньої кiмнати, прочинилися i звiдти вийшла сухенька, зморщена бабуся.
      - Ну, показуйте вже вашi фокуси, ну! - прошамкотiла вона беззубо, вiдштовхуючи Йосипа i сiдаючи на його стiлець.
      - О! Наречена Мохомовеса прийшла! - весело сказав Йосип.- Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тiтка. Стара дiвуля. Пiд сiмдесят їй уже. Тому я її й називаю "наречена Мохомовеса". Мохомовес - це янгол смертi. Не бiйтесь, вона нiчого не чує, зовсiм оглухла. Тiльки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мiй! Хай живе ще сто рокiв.
      Бабуся нетерпляче засовалась на стiльцi й зашамкотiла:
      - Давайте вже вашi фокуси, ну! Стороженко засмiявся.
      - Публiка хвилюється.
      - Ах, ця менi публiка! Ну, гаразд. Ходiмте.- Йосип узяв Стороженка пiд руку, повiв у куток, i вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.
      Потiм Петро Петрович Стороженко обернувсь i ступив крок до бабусi й Чака.
      В руках у нього була блискуча залiзна каструля.
      - Шановна публiко! Дами i панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! - гучним цирковим голосом промовив вiн, одкриваючи кришку i показуючи порожню каструлю.- Алле-оп! - Вiн швидко закрив каструлю кришкою i одразу ж вiдкрив - у каструлi лежали обценьки.- Алле-оп! - Вiн знову закрив каструлю, знову вiдкрив - каструля була порожня.- Дивiться всi, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина - каструля чарiвна! Алле-оп! - вигукуючи i розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстернi.
      Все це вiдбувалося так блискавично, так несподiвано, що я нiяк не мiг угледiти, як воно робилося. Наче справжнє диво дiялося на очах.
      Звiсно, я розумiв, що нiяке це не диво, а спритнiсть Стороженкових рук i хитромудрий пристрiй у каструлi, який зробив майстер Йосип,- але враження було потрясаюче.
      Це було так здорово, що Чак не витримав i заплескав у долонi. I тiтка Йосипа нечутно заплескала в долонi сухорлявими руками. I навiть я, забувши, що невидимий i безтiлесний, зааплодував теж (хоч нiхто не мiг почути моїх оплескiв).
      Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачi, "зробив комплiмент". Потiм пiдiйшов до Йосипа i мовчки обняв його.
      - Що ви! Подумаєш! - нiяково похиливши голову набiк, знизав Йосип плечима.- Я був радий зробити щось для вас... Ви знаєте, у мене є мисль!
      Вiн обняв Стороженка за плечi i щось зашепотiв йому на вухо, показуючи очима на Чака.
      - Га? По-моєму, я генiй. Га?
      - Га? - в тон йому перепитав Стороженко i засмiявся.- Здається, таки генiй. Можна спробувати! - I, звертаючись до Чака, сказав: - Ви не хотiли б, юначе, завтра вранцi пiти зi мною в цирк? Адже завтра недiля, в гiмназiю вам не треба. Подивилися б на репетицiї i, може б, трошечки менi допомогли. Га?
      - Я... я з задоволенням. Будь ласка! - затинаючись, сказав Чак.
      Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.
      - Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?
      - Гаразд,- сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив,- це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! - ударив у головi дзвiн...
      РОЗДIЛ V
      "У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" Що менi вашi
      переживання!
      Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.
      - Га? Що? Що сталося? Чому...-спитав я здивовано.
      - Нiчого не сталося. Ти що - забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
      Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв - це не двадцять.
      I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:
      - Ага. Менi треба вже йти...
      Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
      Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.
      - Спасибi тобi...
      - За що менi...- зашарiвсь я.- Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.
      - За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,- таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку.- До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.