А потiм була вистава...
      Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.
      Треба бачити, як пiд бадьорi звуки циркового оркестру вибiгають на арену акробати-стрибуни. Ап! - сальто! Ап! - ще одне сальто. Подвiйне.
      Ап! - уже один стрибнув на плечi другому... Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.
      А тодi - ваги-переваги - виходить на арену ведмiдь. I починає робити на гiмнастичних снарядах вправи - i сонце на турнiку крутить, i хрест на кiльцях тримає, i чого тiльки не викамстролює...
      А iнший ведмiдь на велосипедi педалi крутить, а ще один на мотоциклi шпарить, аж дим iде.
      I от пiсля ведмедiв на арену виходить... хто? - авжеж, клоун.
      I починає... Нi! Нi, не можу я вам переказати циркової вистави. Не пiддається вона переказовi. I хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболiли.
      Спасибi тобi, цирк!
      Ти був менi так потрiбен зараз!
      Я вiдчував, я знав, що тепер менi вже будуть не такi страшнi глузи, всi отi "гав-гав", "дз-з" i таке iнше. Я зарядився гумором, смiхом. I був готовий триматися. Триматись i не здаватися.
      Назавтра, у недiлю, я знову пiшов у цирк.
      У недiлю було аж двi вистави, на якi я мiг пiти,- ранкова i денна. Я вже не соромився, смiливо кидався у пошуках "зайвого квиточка". I менi пощастило. На ранкову я квитка дiстав. А потiм i на денну.
      Усi номери я вже знав напам'ять. Але менi не набридало їх дивитися ще i ще раз.
      Цирк став для мене як рiдний дiм.
      I от пiд час другої, денної, вистави...
      РОЗДIЛ III
      Цирк. Несподiвана зустрiч. Таємничий дiдусь Чак розповiдає менi про
      своє дитинство у антракт.
      Я сидiв у майже порожньому притемненому залi й дивився, як унiформiсти пiд наглядом дядечка у довгому халатi натягують над ареною сiтку, готуючи друге вiддiлення. У другому вiддiленнi виступали повiтрянi гiмнасти. I дядечко в халатi був їхнiм керiвником. Я вже це знав. Виходити в фойє менi не хотiлося. Дивитись, як усi їдять морозиво або цукерки,- тiльки дратувати себе. Що там казати, звичайно, менi хотiлося морозива, але... усi грошi я вже витратив на квитки.
      Я сидiв i ковтав слину.
      I раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцiєю морозива.
      - Будь ласка!
      Вiд несподiванки я аж пiдскочив. Повернув голову.
      Надi мною схилився дiдусь у сiрому светрi. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого дiда Грицька, очима.
      - Будь ласка! - повторив вiн, усмiхаючись.
      - Ой! Що ви! Не треба! Дякую! - знiтивсь я.
      - Ну, не ображай мене. Я ж вiд щирого серця.- Дiдусь присiв на вiльне мiсце бiля мене.- Я ж бачу, тобi хочеться. I менi хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!
      Дiдусь був зовсiм лисий, тiльки брови мав густi й кошлатi. I з-пiд них свiтилися веселi голубi очi. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.
      Отими веселими очима i тiєю родимкою вiн так нагадав менi мого дiда Грицька. Тiльки в дiда Грицька родимка була менша i на лiвiй щоцi, ближче до носа.
      I так вiн якось щиро мене пригощав, що я не став далi вiдмовлятись i взяв морозиво.
      - Дякую! Тiльки нащо було...
      - Та ж кажу, познайомитися хочу,- лагiдно усмiхнувся дiдусь.Зацiкавив ти мене. Я тебе помiтив. I вчора ти був. I сьогоднi на другiй виставi пiдряд. I сам. Без батькiв, без нiкого. I щоразу смiєшся й радiєш, наче вперше бачиш.
      - А ви...- Я затнувся.- Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?
      - Нi. Не працюю. Я вже, брат, нiде не працюю, на пенсiї. За вiсiмдесят менi.
      - Та ну! А я б вам бiльше сiмдесяти, як дiдовi моєму, не дав нiколи.
      Справдi, у потертих джинсах, у светрi, вiн зовсiм не виглядав таким старим.
      - Дякую! Дякую! - засмiявся дiдусь.- Якщо так, то це тiльки завдяки цирку. Цирк, брат,- це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агiтувати. Ти любиш цирк так, як i я.
      - Люблю,- признавсь я.
      - I, мабуть, мрiєш стати артистом цирку. Найпевнiше, клоуном.
      Я почервонiв.
      - Та не соромся. Це, брат...- вiн зробив широкий жест i хотiв iще щось сказати, але тут пiдiйшла жiнка з маленьким хлопчиком, на мiсцi якої вiн сидiв, i дiдусь рвучко пiдвiвся:
      - Пробачте, будь ласка! - i, звертаючись до мене, сказав: - Ти пiсля закiнчення одразу не тiкай. Добре? Я у сусiдньому секторi сиджу. Побалакаємо
      - Гаразд,- хитнув я головою, поспiшаючи доїсти морозиво Вже продзвенiв третiй дзвоник, погасло свiтло, i прожектори освiтили форганг (я вже знав, що так називається завiса, з-за якої виходять на арену артисти).
      У другому вiддiленнi я весь час думав про дивного дiдуся. Хто вiн такий? Чого це раптом вирiшив познайомитися зi мною? Що йому вiд мене треба?
      I хоч усе це було загадково, тривоги я не вiдчував. Дiдусь був менi симпатичний.
      Коли вистава закiнчилась, я лишився на мiсцi, чекаючи його. Проштовхуючись мiж людей, вiн швидко пiдiйшов, майже пiдбiг до мене.
      - Ну, ходiмо, ходiмо, я трохи проведу тебе. Спасибi, що не втiк.
      Ми вийшли з цирку i пiшли вгору по бульвару Шевченка.
      - Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?
      - Стьопа. А... вас?
      - А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, i не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усi,- Чак. Це моє прiзвище. Мене усе життя всi на прiзвище називали. Бо прiзвище коротке, а iм'я та по батьковi довге й важке. I я звик. Ти в Києвi недавно, правда?
      - Недавно,- признавсь я. I, дивна рiч, раптом менi самому захотiлося розказати йому про себе. От бувають такi люди, яким чогось хочеться вiдкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять вiн уже знав про мене все.
      - Ти гарний хлопець.- Чак поклав руку менi на плече.- Я не помилився в тобi. I недаремно менi захотiлось познайомитися з тобою. ТИ нагадав менi далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, i одну загадку, яку я так i не змiг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотiв допомогти менi?
      - Я? А я хiба зможу?
      - Гадаю, що так. Iнакше я не звернувся б до тебе.
      - Тодi звичайно! Я згоден. Що може бути цiкавiшого, нiж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.
      - Нi. Зараз уже пiзно. Тобi треба додому. Ти без обiду вже другу виставу дивишся. А от завтра... Пiсля школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?
      - Авжеж. Годинi... годинi о третiй.
      - Ну, о третiй, може, ти не встигнеш. Давай о четвертiй. Я тебе чекатиму бiля цирку. Домовились?
      - Домовились.
      - Бувай здоровий, Стьопо!
      - До побачення, Чак!
      Ми попрощалися на Бессарабцi. Вiн пiшов назад. А я побiг на п'ятнадцятий тролейбус.
      Я був збуджений, наче в моєму життi вiдбулося щось дуже значне й важливе.
      Тiєї ночi снилося менi рiдне село. Левада, на нiй кiнь, бiлий-бiлий як снiг. А на конi дiд Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмi. Кудись мене кличе i таємничо пiдморгує. I менi радiсно, i я бiжу йому назустрiч легко-легко, ледь торкаючись землi.
      З отим радiсним настроєм я й прокинувся. Вiдразу згадав Чака i нашу сьогоднiшню зустрiч.
      У школi нiхто мене сьогоднi чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. I п'ятiрку я одержав з лiтератури. I двадцять копiйок на вулицi знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навiть трошечки збентежився - чи не готує менi доля якоїсь капостi. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобi зненацька пiднiжку - раз! - i ти прямiсiнько носом у калюжу.
      Може, обдурив мене Чак - не прийде. Чи захворiв, може... Такий же старенький! I я його бiльше не побачу. I нiколи не дiзнаюся про оту велику загадку, якої вiн не мiг розгадати впродовж усього свого життя. I вже здавалося менi, що тепер мов власне життя без тiєї загадки втратить увесь сенс.
      Серце моє калатало в грудях, як шкiльний дзвоник, коли я наближався до цирку.
      Прийде чи не прийде?
      Прийде чи не прийде?..
      Я здаля побачив його.
      Вiн сидiв на лавочцi у скверику бiля цирку.
      - Здрастуйте! - пiдбiг я до нього.
      - А, здоров-здоров, Степане! - привiтно усмiхнувся менi Чак.- Спасибi, що прийшов. Сiдай.
      Я сiв поряд з ним. Вiн по-особливому усмiхався - наче одразу усiма своїми зморшками.
      - Уроки поробив?
      - Поробив.
      - Значить, не поспiшаєш?
      - Нi.
      - Ну, гаразд.- Чак знову якось загадково усмiхнувся.- Тодi почнемо... Спочатку я мушу розказати тобi трохи про себе. Народивсь я i все своє життя прожив у Києвi. На оцiй от вулицi.- Вiн показав рукою.- Кiнотеатр "Перемога" бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потiм Столипiнська. Пiсля того як у 1911 роцi у Київському оперному театрi вбили прем'єр-мiнiстра Росiї, кривавого Столипiна. Його везли ще живого по нашiй вулицi у лiкарню Маковського, яка була там угорi. Всю вулицю соломою вистелили.
      Столипiн прибув до Києва разом з царем i з його "августiйшою", як тодi говорили, родиною на вiдкриття пам'ятника Олександру II. Та не про це мова... Батько мiй працював дрiбним чиновником в Управлiннi Пiвденно-Захiдної залiзницi. Я вчився в гiмназiї. Це я тобi розказую про той час, коли я вперше дiзнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все iз зустрiчi отут, на цьому самому мiсцi, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долi саме тут побудували потiм цирк. Тодi, сiмдесят рокiв тому, тут був базар. Офiцiйно вiв називався Галицький, але всi називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрiвськiй, Златоустiвськiй, Бульварно-Кудрявськiй у пiдвалах i халупах жила єврейська бiднота, якiй не дозволялося жити в центрi мiста. Це була так звана "черта оседлости". Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирськiй). Базар був грандiозний. Посерединi - церква святого Iоанна Златоуста, так звана Залiзна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навiсами, без навiсiв, а головне - розкладки просто на землi, пiд ногами, на якiйсь ряднинi, газетi чи й просто так... Чого там тiльки не було! Вiд новенького сяючого мiддю гасового примуса, якими тодi широко користувалися, до поламаного гребiнця. Але мене найбiльше цiкавили книжковi розкладки, де продавалися випуски серiй "сищицької", як тодi казали, лiтератури: "Пещера Лейхтвейса", пригоди Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вiльсона, росiйського сищика Iвана Путилiна та багато iнших. Всi гiмназисти захоплювалися тодi "сищицькою" лiтературою. Всiм хотiлося подвигiв, небезпек, погонь i взагалi захоплюючих пригод. Учивсь я тодi в третьому класi Сьомої київської гiмназiї, на Тимофiївськiй вулицi (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розi Бiбiковського бульвару (так тодi називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гiмназiї був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам'ятаю вже його прiзвище. Дуже пихатий i неприємний. Але ще неприємнiшою була його дружина, "попечительша". З бридливим виразом обличчя вона обходила стрiй гiмназистiв в актовому залi i, де побачила у кого якусь плямку на рукавi, абощо, тикала пальцем i цiдила крiзь зуби: "Що це? Фе!" I учня лишали без обiду. Ми прозвали її Фея (вiд слова "фе"). А попечителя прозвали Фей (теж вiд слова "фе").
      У вереснi дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей i Фея мали приїхати в гiмназiю. Директор i вчителi, чекаючи гостей, стояли у вiцмундирах унизу бiля пiд'їзду. Гiмназисти, хоч було попереджено до вiкон не пiдходити, визирали з розчинених вiкон. I от пiд'їхав розкiшний екiпаж на дутих шинах. У бiлому, розшитому золотом генеральському кiтелi сидiв Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках бiлу з мереживом парасольку.
      Тiльки-но зупинився екiпаж, тiльки-но рушили директор i вчителi до нього, як несподiвано з вiкна нашого класу вилетiла чорнильниця i... влучила в генеральський еполет. Всi завмерли. Весь кiтель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, бiле плаття Феї i її мереживна парасолька були оббризканi чорнилом.
      Кiлька секунд тривала нiма сцена, потiм Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, i екiпаж, завернувши за рiг, помчав униз по Бiбiковському бульвару.
      Директор i вчителi кинулися сходами нагору, у наш клас.
      - Хто кинув чорнильницю? - бiлими губами тихо спитав директор.
      Ми мовчали.
      - Хто кинув чорнильницю? - повторив директор. Ми мовчали.
      - Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь,- сказав директор, повернувся i зачинив за собою дверi. Минула година. Директор зайшов i суворо спитав:
      - Ну що? Одумалися? Ми мовчали.
      - Ви мене знаєте! Я не кидаю слiв на вiтер. Ви не пiдете додому, поки не скажете.- Директор повернувся i вийшов.
      Минуло ще двi години.
      До нас заходили вчителi i вмовляли признатися. Ми вiдповiдали, що нiчого не знаємо.
      Минуло ще двi години. Знову зайшов директор.
      - Хто кинув чорнильницю?
      Клас мовчав.
      Директор повернувся i вийшов.
      Наближався вечiр.
      Ми вже сидiли в класi вiсiм годин. Дозволялося вийти тiльки на двi-три хвилини за крайньою потребою. У супроводi класного наглядача.
      Сутенiло.
      О десятiй годинi вечора знову зайшов директор, стомлений, з
      запаленими очима. Обвiв нас пильним поглядом i востаннє тихо
      спитав:
      - Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.
      - Iдiть додому...- якось полегшено зiтхнув директор i гордо звiв голову.- Я... я пишаюсь вами! - I вiн швидко вийшов з класу.
      Вiн виявився благородною людиною, наш директор. Справжнiм росiйським iнтелiгентом. Вiн не покарав нiкого. Ми одержали наочний урок честi й благородства. Не знаю вже, як вiн там порозумiвся з попечительською радою, але Фей i Фея бiльше в нас не з'являлися. Здається, генерал потiм взагалi вiдмовився вiд попечительства.
      У нас був дружний, хороший клас. За винятком однiєї поганої вiвцi Ореста Слимакова. Це добре, що вiн застудився i не прийшов того дня в гiмназiю. Вiн би неодмiнно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмiнно. Слимаковi завжди на всiх ябедничав класним наглядачам. I "темну" йому влаштовували, i оголошували бойкот - нiщо не дiяло. Батько Слимакова працював у мiському полiцейському управлiннi, це в них було сiмейне. Коли Слимаковi на третiй день пiсля випадку з чорнильницею прийшов у гiмназiю i про все довiдався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося вiд улесливої запобiгливої гримаси.
      - Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажiть!.. Ну, хто це?... Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився вiн, перебiгаючи вiд одного до другого. I волосся, завжди прилизане, рiвненько роздiлене на продiл, куйовдилось i падало на очi, що шмигляли, як мишенята.
      Але ми були невблаганнi. Ми добре знали йому цiну.
      Тодi, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої пiдлостi.
      Я в класi був найменший i найбiднiший. А раз найбiднiший, значить, найбiльш беззахисний.
      Зустрiвши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився i сказав:
      - От скажу, що це ти кинув чорнильницю... I тебе виженуть з гiмназiї з вовчим бiлетом. От скажу!
      Я похолов. Сiм'я наша жила сутужно. Щоб пiдробити, батько брав роботу додому. Всi надiї покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь i, як казав батько, "стану людиною".
      Звiсно, якщо Слимаков пiде до попечителя i скаже, йому повiрять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. I мене виженуть. Нiякий директор не зможе мене захистити.
      Слимаков вiдчув мiй страх i злорадно всмiхнувся.
      - Тож-то... Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.
      Так почався його пiдлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивнi картинки, пера, ножики й таке iнше. Але найчастiше вiн вимагав вiд мене отi серiї "сищицької" лiтератури, якi я змушений був купувати для нього на базарi. Менi дедалi важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снiдав, витрачаючи на "сищикiв" усе, що мама давала менi на снiданки. Але цього виявилося мало.
      Слимаков, прочитавши чергову серiю, одразу ж перепродував її комусь iз гiмназистiв. I вимагав нової.
      Наближалися канiкули.
      Слимаков уже третiй день вимагає вiд мене нового Нiка Картера, але я щоразу чимось вiдмагався - у мене зовсiм не було грошей (навiть на снiданки у цi днi мама не давала, бо ми сидiли без копiйки).
      Слимаков сердився i нарештi не витримав.
      - Усе! - просичав вiн.- Щоб сьогоднi о п'ятiй принiс до "дерева смертi". Якщо не принесеш - усе!
      Начитавшись "сищицьких" книжок, Слимаков дуже полюбляв страшнi таємницi й завжди призначав менi побачення у вiдлюдних куточках Ботанiчного саду, яким давав страховиннi назви. Вiн тримав у секретi нашi стосунки i не хотiв, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, якi вiн потiм продавав.
      Я був у вiдчаї. Де менi дiстати грошi до п'яти годин?.. Де дiстати?
      I я одважився на вiдчайдушний крок. Я вирiшив продати на базарi свого улюбленого паяца - iграшку, яку подарувала менi колись бабуся на день народження.
      В яскравому атласному костюмi, з бiлим комiром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив i берiг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що вiдкупитися вiд пiдлого Слимакова.
      Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець i пiшов на базар. I от...- Чак якось дивно усмiхнувся.- А втiм... Мабуть, краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. Правда?
      - Правда,- не задумуючись, вiдповiв я.
      - Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сiмдесят рокiв назад?
      - Що? - не зрозумiв я.- Перенеслися? Як?
      - Ну...- Чак на хвилину затнувся.- Ну... прокрутили, так би мовити, часовий вимiр у зворотному напрямку...
      У мене похололо всерединi. Менi раптом стало страшно. Що вiн каже? Може, вiн психiчно хворий? В нас у селi був колись один такий... Зупинить на вулицi. "О! - каже.- Учора з Александром Македонським бачився, з iмператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалi, усiм голови поскручую. О!" Може, й Чак такий.
      - Нi! Нi! - засмiявся Чак, прочитавши мої думки.- Не бiйся. Я не божевiльний i кидатися на тебе не буду. Але... От що таке час? Ти задумувався?
      - ..."Час - не хата, на мiсцi не стоїть",- так каже мiй дiд Грицько.
      - То вiн правильно каже. Але час, як тобi вiдомо, є теперiшнiй, минулий i майбутнiй. I межа, що вiддiляє теперiшнiй час вiд майбутнього i минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрiтися зi мною. Зустрiч наша була для тебе часом майбутнiм. Ми зустрiлися. Якусь мить наша зустрiч була часом теперiшнiм. I одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову i про зустрiч можемо тепер тiльки згадувати. Так само, як час, що був сiмдесят рокiв тому. I тисячу рокiв тому. I двi тисячi. Все воно в одному часовому вимiрi. I мить, яка минула щойно, i мить, що була сiмдесят рокiв тому. Обидвi вони здатнi ожити завдяки чарiвному феномену людського мозку - пам'ятi й уявi... А про гiпноз ти чув коли-небудь?
      - Чув! - не дуже впевнено сказав я.- Це коли людину гiпнотизують i... вона робить не те, що хоче.
      - Ну, не зовсiм так, але... Можна людинi навiяти уявлення i про обставини, в яких вона нiколи не була, i про час, в якому вона нiколи не жила. I людина буде дiяти, мислити, переживати так, наче все навiяне вiдбувається з нею насправдi. Людина одна-єдина серед живих iстот здатна переживати уявне, як дiйсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологiя. Отже, ти не бiйся, нiчого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сiмдесят рокiв назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впiзнати, бо я стану дванадцятирiчним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тодi. Щоб ти не сплутав мене нi з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потiм вiдпущу. I ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тодi, розумiєш? Крiм мене, нiхто тебе не бачитиме i нiхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.
      Менi стало моторошно, але й страшенно цiкаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.
      Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою i якоюсь невагомою рукою.
      - Не бiйся, Стьопо! Тобi зовсiм нiчого не загрожує. Що б не вiдбувалося, якi б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тодi не було. Ти будеш тiльки свiдком. Розумiєш?
      - Р-розумiю,- сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.
      - Ти не вiдчуватимеш пi холоду, нi тепла, нi голоду, нi болю - нiчого. Ти зможеш легко злiтати в повiтря, мчати з будь-якою швидкiстю, не знаючи втоми, прослизати у найменшi шпарки. Адже тебе тодi не було. I тiльки в тому разi, якщо ти раптом захочеш втрутитися в подiї i втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матерiальним. I тодi вже вiдчуєш i холод, i голод, i бiль. I зможеш забитися, обпектися, порiзатися... Але навiть тодi нiчого страшного з тобою не станеться, не бiйся. Просто в разi небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, i ми повернемося в сьогоднiшнiй день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нiчого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двiчi в один i той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливiшим у розкриттi таємницi. Розумiєш?
      - Розумiю,- механiчно сказав я, не розумiючи, однак, про яку все-таки таємницю вiн говорить, але страшенно зацiкавлений.
      - Ти тiльки ходи за мною всюди i не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо менi потрiбна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти менi розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий?
      - Готовий.
      - Не боїшся?
      - Не боюся,- сказав я, вiдчуваючи в грудях холодок, як на краю прiрви,
      - Тодi - увага! - Чак злегка стиснув свої пальцi, якi тримали мою руку,- i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.
      В очах у мене потемнiло.
      Бом! - ударив у головi дзвiн.
      I враз - немов увiмкнули на повну потужнiсть радiоприймач: зашумiло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо...
      РОЗДIЛ IV
      Перша подорож у минуле. 1912 рiк. Базар. Колишнiй клоун П'ер
      Стороженко виручає Чака
      Я навiть не спостерiг тiєї митi, коли раптом цирк зник з моїх очей i я опинився на базарi, серед сотень людей, якi сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок i мордатих продавцiв, що бундючно позирали з-за прилавкiв, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тiльки в кiно бачених дореволюцiйних сiряках, чумарках, довгих, до землi, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках i кашкетах з лакованими козирками.
      Посеред базару височiла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнiлими, облiзлими банями i квадратною, пiд гостроверхим ребристим дахом, дзвiницею. (Мабуть, та сама Залiзна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладдi купчилися збитi з дощок якiсь неоковирнi рундуки, прилавки з дашками i бездашкiв, крамнички й сарайчики.
      Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всi заставки свiй товар.
      - Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
      - Огiрочки! Огiрочки! Помiдорчики! Кращi на всьому базарi!
      Кращi на всьому базарi!
      - Капуста! Капуста!
      - А хто забув купити петрушки? Хто забув?
      - Тiльки в мене! Тiльки в мене! Спецiї-присмаки, заморськi трави для будь-якої приправи!
      - Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого грошi завелись!
      I серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
      - Кому води холодної? Кому води холодної?
      Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якiй затиснута кружка, аж згинається пiд вагою великого вiдра. У вiдрi плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
      - Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна - Наполеон! Друга Архiмед! - вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирнi статуетки. Де Наполеон, а де Архiмед, второпати було неможливо.
      А он цiла вистава.
      Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
      - Вас запросили в пристойний дiм. У вас прекрасний настрiй. Ви в новому костюмi. Ви почуваєте себе паризьким дендi. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. I раптом - о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама лiворуч перевертає на вас тарiлку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкритi пiджак, i брюки, i жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм нi носити, нi пропити, нi продати, нi програти, нi заставити в ломбардi. Ви нещаснi!.. Але... Не впадайте в панiку! Ви купуєте в мене чудодiйну пасту "Унiверсал". Кiлька хвилин i - о диво! - плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна i носити, i пропити, i продати, i програти, i заставити в ломбардi. Ви знову паризький дендi. I знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивiться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! - Вiн заляпував полу свого сiряка чимось чорним, тут же тер її "Унiверсалом" - i пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, вiн зненацька, нiби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно , скрикував: "Ах, пардон, пардон! Я зараз",- i одразу ж виводив пляму.
      Мене так захопило асе це, що я навiть забув про Чака. I тiльки тодi, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного вiку зi мною у гiмназичнiй, трохи завеликiй на нього формi, у гiмназичному кашкетi, що насувався йому на вуха. Я одразу впiзнав його - по очах, по усмiшцi i по родимцi над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолiтка, який щойно, хвилину тому був дiдусем.
      Вiн ще раз легко стиснув мою руку, ледь помiтно кивнув, одпустив мене i пiшов по базару. Я - назирцi за ним.
      Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повiтрi. Так ходять тiльки увi снi або, може, ще в космосi, у невагомостi. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але нi на кого не наштовхувався. Легко обминав усiх, прослизаючи навiть там, де, здавалося б, не мiг прослизнути.
      I раптом я збагнув - Чак говорив правду, менi справдi нiчого боятися, зi мною нiчого не може трапитись. Я - безтiлесний. Я обережно смикнувся вгору i злетiв у повiтря. I полетiв над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радiсне почуття, що я засмiявся.
      Я спокiйно летiв над Чаком, не боячись загубити його в натовпi.
      - Рубцi з кашею! Рубцi з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалiйте живота! - вигукували товстопикi, розчервонiлi перекупки вiд прилавкiв, над якими клубочилася пара i звiдки линув гострий запах вареними, часнику i цибулi. Це був так званий "обжерний ряд", "обжерка", про яку я колись читав. Рiзномасний бiдний люд у засмальцьованiй одежi сидiв тут на лавках або й просто стояв бiля прилавкiв i жував отi фляки й рубцi. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:
      - Тiтонько! Дай шматочок!
      - Киш звiдси! Не псуй людям апетит! - сердито махнула на нього перекупка.
      Та якийсь кругловидий дядечко, що жував бiля прилавка, обернувся i мовчки простягнув циганчатi свою тарiлку. Циганча схопило шматок i жадiбно почало їсти.
      За "обжеркою" починалася "розкладка". На розстелених на землi газетах, ряднах, клейонках розкладенi були найрiзноманiтнiшi, найнесподiванiшi речi: одяг, посуд, iнструменти, книжки, подерте взуття, трiснутi грамофоннi пластинки, розбитi театральнi бiноклi, поламанi гасовi лампи, свiчки, годинники без стрiлок, кавалерiйськi шпори, гральнi карти, недописанi олiвцi, опудала ховрашкiв та безлiч всякого iншого непотребу.
      Чак довго ходив по "розкладцi", нерiшуче товкся то бiля одного продавця, то бiля другого. Нарештi одважився i, спинившись бiля найнепримiтнiшого з вигляду дiдуся, який куняв на розкладному стiльчику, тихо сказав:
      - Пане!
      Дiдусь одразу стрепенувся, звiв голову i запобiгливо усмiхнувся:
      - Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! - i широким жестом показав па свiй немудрящий товар,
      - Та нi...- Чак почервонiв, розкрив ранець i дiстав iграшкового клоуна в атласному чорно-бiлому шахматному костюмi, червоному ковпаку, усмiхненого й справдi дуже симпатичного.
      - От! Чи не купите ви в мене...
      - А-а...- одразу пригас дiдусь.- Нi! Нi, хлопче, нi! Моя фiрма не купує. Тiльки продає. Тiльки. Проходь, не заступай менi товару.
      Чак ще бiльше почервонiв i одiйшов.
      Якийсь час вiн ходив мовчки, потiм знову зважився i... знову одiйшов нi з чим.
      I раптом...
      - Одначе! Що ви робите, юначе? - почувся веселий дзвiнкий голос (бiля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно вiддав свою тарiлку циганчатi).- Це ж клоун П'ер, улюбленець публiки, а ви мiняєте його на бублики. Щоб потiм ви не шкодували, його не треба продавати. Ходiмте, мiй друже! Я прошу! Ходiмте, ходiмте, мiй друже!
      Обнявши Чака за плечi, дивний дядечко повiв його вiд "розкладки".
      Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.
      Дядечко був уже лiтнiй ("августовський", як каже на таких мiй дiд Грицько,- ще трохи - й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, i зморшки поорали шию).
      Вiн iшов, помiтно припадаючи на лiву ногу.
      Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.
      - Так от,- сказав дядечко, коли вони вийшли з базару.- По-перше, взагалi продавати будь-що гiмназистовi на базарi небезпечно. На вас уже пiдозрiло позирав один "фараон", якого я знаю в обличчя. I якби вiн передав вас класному наглядачевi, могли б бути серйознi неприємностi. А по-друге, менi не хотiлося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам i самому не хочеться розлучатися? Правда ж?