Всеволод Зинов'євич Нестайко
      Загадка старого клоуна
      РОЗДIЛ I
      Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дiд Грицько i бабуся Галя
      Здрастуйте! Це я. Стьопа.
      Хто я такий? Ну, для себе я - це я, звичайно. Я - та й годi. А для iнших...
      Коли зранку я вмиваюсь у ваннiй i дивлюсь у дзеркало, звiдти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти рокiв, з щербатим переднiм зубом, з карими усмiхненими очима, кирпатий i товстогубий, ще й з ямкою на бородi.
      Таких облич нiбито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає нi в кого.
      Як каже мiй дiд Грицько: "Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провiв рукою i все змазав - порушив, так би мовити, симетрiю: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстiша, друга худiша, i рот усмiхається якось на один бiк веселiше, нiж на другий".
      Ранiш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сiнях над вiдром, i дзеркала там не було.
      Взагалi в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три мiсяцi, коли наша сiльська перукарка. Феодосiя Макарiвна стригла мене машинкою "пiд нуль". А в iнший час моя "фотографiя" лише зрiдка мелькала менi то в ставку, то в калюжi, то в шибцi... Мелькала, не затримуючи на собi моєї уваги.
      I оце тiльки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ваннiй, я нарештi роздивився себе як слiд.
      Я сказав вам, що в мене усмiхненi очi? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: "Покажи йому палець - i вже смiється".
      Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помiчаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.
      Наче щось там пригасло.
      Наче хмарка набiгла на сонце.
      Ви вже, мабуть, зрозумiли, що я жив у селi. I що тепер живу в мiстi.
      А який, люди добрi, настрiй може бути в людинi, яка п'ять рокiв провчилася в однiй школi, в одному класi, де все було рiдне, знайоме, близьке - i учнi, i вчителi, i самi стiни, - i раптом її перекидають в iншу школу, в i пiшiй клас, де все чуже, незнайоме, далеке - i учнi, i вчителi, i самi стiни?!
      А я так любив свiй клас! Нiколи б у життi не помiняв його, якби ото любий таточко мiй та не перейшов несподiвано в iнший клас.
      Минулого лiта приїхав до тiтки Наталi, сусiдки нашої, з Києва брат, доктор технiчних наук, член-кореспондент Академiї наук, Iван Михайлович. Лiкарi, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то вiн до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, "Реве та стогне" спiвали, те-се, i зацiкавився Iван Михайлович моїм татом. А тато мiй, мiж iншим, механiк. У колгоспнiй майстернi сiльгосптехнiку направляє: Ну, до того ще й взагалi майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.
      Дивився-дивився Iван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тодi:
      - Та ви ж закiнчений майстер - "золотi руки"! Та ви ж для нашої академiчної майстернi скарб неоцiненний! Та ви просто не маєте права закопувати свiй талант! Ви - унiкум! Такi трапляються один на десять мiльйонiв! Кожен талант - це надбання народу, i використовувати його треба тiльки за призначенням. Розбазарювати талант - це злочинна безгосподарнiсть. Ви просто не маєте права займатися сiльгосптехнiкою, коли можете слугувати точнiй механiцi...
      - Та що ви, чесне слово! Та припинiть! - пробував угамувати його тато. - Давайте оно краще... "Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом..."
      Але Iван Михайлович: розквоктався так, що нiякими пiснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справдi золотi руки. I через якийсь час пiсля того, як Iван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, i тато просидiв з ним усю нiч i прийшов уранцi блiдий, скуйовджений i урочистий.
      Головi дзвонили з райкому, а райкомовi дзвонили з обкому, а обкомовi з Києва.
      Мама плакала, бабуся плакала, а дiд Грицько ходив по хатi й глузливо хмикав (вiн нiколи не лаявся, а тiльки смiявся: коли радiв - весело, коли сердився - глузливо).
      - Щасливої подружi носом до калюжi! Давай-давай, їдь. Розiгнався. Без нього, бач, не обiйдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весiлля. Мiняй, мiняй ремiнець на личко. Давай!
      - Батьку! Та не крайте моє серце! - благально прикладав руку до грудей тато.
      - Велике дiло - опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москвi на ВДНГ зустрiчатися раз на рiк.
      - У-у-у! - вголос заплакала мати.
      - Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! - жалiсно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. I її, i Стьопочку. Аякже. Хiба ж я хто?
      - А що ж вона там у Києвi бiля тебе робитиме? У сферу обслуговування пiде? Хiба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала - i не впiзнати: артистка, з голови до п'ят самi "лейби" заграничнi. Однiєї помади на губах французької на двадцять карбованцiв намазано. Що ж - давай! Доганяй!
      - Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий пiде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург... Куди схоче. По всенькому ж Києву об'яви запрошують на роботу.
      - А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи пiонери? Чи студенти приїжджi?
      - Технiка.
      - Скоро вже й технiкою тiєю керувати нiкому буде, як усе трудове селянство у город повтiкає. Оно на Кривому Хуторi самi старi баби лишилися. I один дiд. Цiлий рiк тiльки й роблять, що з двору в двiр на поминки ходять.
      - Не треба такої сумної, батьку, спiвати. На вас це не схоже. А розвиток цивiлiзацiї не зупиниш. Майбутнє за мiстом, а не за Кривим Хутором. За технiкою, за механiзацiєю, за наукою. I якщо я можу щось зробити для цього, чого iнший не зробить, то хiба...- Тато зiтхнув, i менi стало шкода його - авжеж, нелегко йому полишати рiдне село, де вiн народивсь i прожив усе життя своє, оцей двiр полишати з лелечим гнiздом на сухому берестi, криницю, садок яблуневий (яких тiльки сортiв тут нема!), город, леваду за городом, рiчку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очi вбирає до щiмкого солодкого болю, як каже моя мама.
      - Все одно ти перекинчик, - i собi зiтхнув дiд.
      - Не перекинчик тато, не перекинчик! - вигукнув я.- I не був нiколи ним.
      - Ти, Стьопко, як пень, - усмiхнувся дiд Грицько.- Голова - як казан, а розуму нi ложки. Ще пошкодуєш там, у мiстi, за селом, ще не раз попозiтхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай!
      - То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нiкуди? Так? Га? жалiбно-жалiбно скривився тато. Я боявся, щоб вiн раптом не заплакав.
      - Ну, гаразд уже, годi, гаразд! - весело засмiявся враз дiд Грицько.То я вас на мiцнiсть перевiряв. А то, звiсно, важко покидати насиджене гнiздо, боляче одриватися вiд корiння, але крила орловi не для того данi, щоб обмахуватися ними у спеку та комарiв одганяти. Лети, синку! Покажи свiтовi, на що ти здатен. Великому кораблевi - великого й плавання. I годi вже вам, дiвчата, сирiсть у хатi розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпрацi станеш. Ти гака метка, що... Держись, Дарницький шовкокомбiнат! Держись, Києве!
      Отак змiнилося моє життя. Отак з сiльського хлопця став я киянином.
      Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, пiвроку жив вiн у гуртожитку i писав нам листи. Довгi нiжнi листи, якi мати вечорами вголос читала менi, бабi й дiдовi Грицьку. Тато, звiсно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстернi Iнституту, механiки Академiї наук йому доручили разом з iншими майстрами виготовити унiкальний експериментальний механiзм. I тато, мабуть, блискуче виявив усi свої здiбностi. Бо вже через пiвроку дали йому окрему двокiмнатну квартиру.
      - А що? Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",-ховаючи за усмiшкою гордiсть, сказав дiд Грицько.- Ми ще там усiм носа втремо.
      - Еге ж! - хмикнула, усмiхаючись, баба. - Який батько, такий син викрали з бочки сир.
      - А що? А що? - пiвником закозирився дiд.- Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я...
      - Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.
      - Це ти, ти крила менi вкоротила, налигачем до кiлка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обiйшов, знаменитим мандрiвником став.
      - Мовчи вже! Тур менi Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огiркiв на салат. Пржевальський.
      Колись у далекi юнацькi часи дiд Грицько намiрявся гайнути з села у захоплюючi мандри по iндiйських джунглях. Та несподiвано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тодi красуню, i...
      Дiд Грицько був невисокий на зрiст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селi жартун i базiкало, що найстрункiшi, найвродливiшi парубки в'янули поряд з ним, як скошена трава. I ще були в дiда Грицька очi такi голубi, прозорi й чистi, як травневе небо. Вони й зараз такi, цвiтуть на дiдовому обличчi, як волошки нев'янучi. I не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на вiки вiчнi...Я дуже люблю свого дiда.
      У всiх дiди серйознi, поважнi. Дiд Терентiй. Дiд Максим. Дiд Роман Йосипович. А мiй неповажний, несерйозний, хлоп'якуватий якийсь. Дiд Грицько. Як ото в дитинствi Грицьком кликали, так усе життя до самiсiнької старостi лишився. Нiхто його, здається, в життi по батьковi Григорiєм Григоровичем i не назвав нiколи. Грицько та й Грицько. I вiн сам, мабуть, здивувався б i образився навiть, якби хтось його Григорiєм Григоровичем назвав. Бо оте "Грицько" у людей звучало не образливо, а нiжно.
      Усi в селi дуже люблять мого дiда. Жодне свято, жодне весiлля, проводи в армiю, жоднi хрестини (чи пак "свято новонароджених", як научає секретар нашої сiльради) не обходяться без дiда Грицька. Вiн завжди головний заводiяка, промовець, виголошувач рiзних кумедних тостiв. I що вже смiху вiд його теревенiв!
      Правда, баба Галя часом не витримує i смикає дiда Грицька за полу:
      - Та сядь уже, iроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, нiхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тiльки ковть та ковть.- I пирiжком дiдовi рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дiд пирiжка i знову за своє. Може дiд Грицько i з когось посмiятися, але бiльше iз себе самого кепкує, рiзнi кумеднi iсторiї про себе вигадує, аби смiшно було.
      Про те, як вiн пiд час вiйни на передовiй у сильний туман до нiмцiв "у расположенiє" забрiв, нiмцi якраз обiдали, вiн i свiй котелок кухарю пiдставив, пообiдав з нiмцями, покурив i, захопивши "на десерт" "язика", назад повернувся. Такий туман був!..
      То про змагання наввипередки з вовком.
      То про те, як узимку ненароком пiд лiд провалився, проплив i в ополонцi, де наш колишнiй завклубом рибу ловив, голову вистромив та: "Здрастуйте, Олександре Степановичу!" Той так i вкляк - зомлiв.
      Чого тiльки не розказував про себе дiд Грицько!
      I хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: "От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!" - але очi в неї смiялися, iскристо промiнились, i не могли Вони приховати нiжностi.
      Вдачею я пiшов у дiда.
      Тато в мене серйозний, помiркований, розважливий. А я - шалапут.
      - Весь у дiда! - наче з осудом каже бабуся Галя, але очi в неї теж промiняться i смiються.
      - Не дрейф,- пiдморгує менi дiд Грицько.- Такi, брат, вдачi, як у нас з тобою, не пiдряд, а через поколiння народжуються. Бо iнакше не було б порядку.
      Але якщо тiльки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселiше ж буває саме тодi, коли немає порядку.
      У кожному класi є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, пiдскакує. Кидає вчительцi реплiки, робить гримаси i взагалi викаблучується, як тiльки може. Аби тiльки всi смiялися. Аби тiльки розвеселити товариство.
      У нашому класi таким жевжиком був я.
      I от...
      РОЗДIЛ II
      Шостий "Б". I нащо ми переїхали у цей Київ?!.
      Ми прибули до Києва уранцi. Ми їхали з-за Днiпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.
      I пiсля Дарницького плетива рейок, пiсля бiлих багатовiконних березнякiвських новобудов раптом ступила з-за обрiю нам назустрiч велична срiбляста постать Вiтчизни-матерi (знаменитий київський меморiал) i золотисто засяяли на срiмких кучеряво-зелених кручах цибулястi банi Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку i готель "Київ", i Володимирська гiрка, i будинок ЦК комсомолу, i iграшково тендiтна Андрiївська церква...
      Щось наче штовхнуло мене в груди - я вперше вiдчув, що я в Києвi.
      Тато зустрiв нас на перонi з квiтами, збуджено-метушливий i якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо мiське, чого не було нi в мамi, нi в дiдовi, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, нi, звичайно, в менi.
      Я це одразу вiдчув.
      Квартира була порожня й лунка. В однiй кiмнатi стояли попiд стiнами три однаковiсiньких алюнiмiевих розкладушки i лупав бiльмуватим оком телевiзор. У другiй нiчого не стояло, тiльки в кутку було навалено в безладдi рiзних ящикiв, мiшкiв, пакункiв - нашi речi, три днi тому привезенi колгоспною машиною.
      Лише кухня була обставлена. Новенький стiл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазинi.
      - О! Молодець, синку! - поплескав дiд Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню.- Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сiсти та борщу з'їсти.
      Я одразу ж вискочив на балкон. В усiй квартирi найбiльше менi сподобалися ванна i балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима однi з кiмнати, другi з кухнi,- хоч у футбола на ньому грай.
      Наш будинок стояв на бульварi Дружби Народiв бiля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсi, i з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Днiпро, за бiлi новi масиви, за огорнутi сизим маревом заводи, за синi лiсовi далi...
      Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, пiдскочити - i побачиш за обрiєм рiдне село. I хлопцiв-однокласникiв побачиш, i дружкiв своїх Василя та Андрiйка, i вчительку Марiю Степанiвну, i завуча Володимира Свиридовича, i руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу...
      Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, i Марiя Степанiвна, i таткiв друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квiти. I говорили якiсь гарнi слова. А Марiя Степанiвна обняла мене, пригорнула:
      - Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч i багато ти менi кровi попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.
      I я, дурний, не витримав i заплакав. Василь з Андрiйком поодвертались i теж зашморгали носами.
      А коли ми вже сiдали в машину, щоб їхати на станцiю, я весь час озирався. Менi дуже хотiлося хоч на мить побачити оту руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, що жила за чотири хати вiд нас. I тiльки як ми вже вiд'їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услiд. Руде її волосся аж горiло на сонцi i осявало все їхнє подвiр'я, всю вулицю, весь свiт.
      Я пiдскочив i замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку i помахала менi теж. Серце мов аж зайшлося вiд радостi. До самiсiнького поїзда я був щасливий.
      I тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрiєм, руду Гафiйку, яка стояла коло льоху i махала менi рукою. I серце моє стискалося.
      У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звiсно, ходив разом з ним.
      Чимось та школа нагадала менi нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, олiфою. I шпiнгалети на вiкнах так само не зачинялися. I шибки заляпанi фарбою. У коридорi стояли козли. Мабуть, щойно закiнчився ремонт.
      Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща пiсля ремонтна холодна сирiсть були непривiтнi й одразу нагнали на мене тугу.
      I туга та була передвiсником невеселих моїх днiв у новiй школi.
      Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класi, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнiтюче почуття, який принизливий трепетливий неспокiй огортає тебе з першої ж митi пiд цiкавими глузливо-вичiкувальними поглядами, що зустрiчають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.
      Де ти, вдачо моя весела?
      Чого покинула мене, втiкаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усiх? Пожди! Не тiкай! Не лишай мене!
      Та хiба втримаєш?
      Смiх i гумор, веселий настрiй - то дуже тонка, делiкатна штука. Мить та й уже. I як не старайся ти - не вимучиш iз себе смiху, коли у тобi його нема.
      Недарма казав завжди дiд Грицько: "Хоч плач i не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга - лиха подруга. Кидай лихом об землю i не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбi їздити на собi".
      Ех-хе-хе!.. Легко сказати - не давай, а коли...
      Коли я тiльки вперше переступив порiг отого злополучного шостого "Б" класу, якесь недобре передчуття охопило мене.
      - О! Новачок! - дзвiнко вигукнув iз задньої парти чорнявий хлопець у джинсовiй курточцi.
      - Новачок! Новачок! - майже одноголосно пiдхопили двоє невисоких кругловидих хлопчакiв, якi сидiли за першою партою.
      Бу-бух! - наче щось вибухнуло. Всi посхоплювалися з своїх мiсць i вмить оточили мене з усiх бокiв.
      - Звiдки, пане, будете? - глузливо-ввiчливо спитав чорнявий.
      - З села Витребеньки, звiдси далеченько, iти прямо, де велика яма, потiм з-за рогу навприсядки через дорогу, потiм трохи проповзти на пузi у тому лузi, де Iван теля пасе, от i все! - бадьоро вiдтарабанив я заранi придумане.
      - Диви! Язикатий який. Га? - обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.
      - Язикатий, нахаба! - кивнув той.
      - Тихого пса й муха куса! - хвацько вiдповiв я.
      - Ну, дурному псовi усе мухи в головi,- усмiхнувся чорнявий, i всi зареготали.
      Я знiтився.
      Смiх буває рiзний. Одна рiч, коли смiються з твоїх жартiв, дотепiв, зовсiм iнша, коли смiються з тебе... Перший смiх - то радiсть, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.
      Другого смiху я завжди боявся.
      Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони смiялися, а вони смiялися.
      Виручив мене дзвоник. Усi кинулися по мiсцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька - королева.
      Вона посадила мене на вiльне мiсце бiля гостроносої дiвчини в окулярах. I почала урок.
      "Нiчого! Нiчого страшного не сталося, - заспокоював я себе.- Подумаєш, одна невдала реплiка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!"
      Але показати себе я так i не змiг. Ще до кiнця урокiв я зрозумiв: жевжики, дотепники їм у класi були не потрiбнi. Вони мали своїх. I не одного, а одразу двох. Головний - лiдер класу Iгор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовiй курточцi, i пiдспiвувач його, шепелявий, мордатенький, рум'яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парi, як Тарапунька i Штепсель.
      В окремих випадках до них пiдпрягалися ще й отi двоє маленьких з першої парти - Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.
      П'ятий їм був зовсiм нi до чого. Як п'яте колесо у возi.
      "На пасiцi не розмахуй руками", - казав завжди дiд Грицько. I, якби я ото не вискакував одразу iз своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свiй гурт. Якби я повiвся скромненько, тихо, то потiм можна було б i позмагатися у дотепностi з ними, навiть iз самим Iгорем Дмитрухою, i потроху-потроху завоювати їхню симпатiю та прихильнiсть.
      А так...
      А так став я посмiховиськом.
      - Ну як там справи з мухами?
      - Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в головi, здається,
      дзижчить.
      - Привiт, Муха!
      - Гав-гав!
      - Дз-з-з!
      Навiть нещасний Льоня Монькiн, з якого до мене, як я потiм дiзнався, усi в класi кепкували, зрадiвши, що є йому нарештi замiна, дзижчав менi услiд мухою.
      I я, перший жартун i дотепник у своїй школi, гострого слова чийого боялись навiть старшокласники, я, онук вiдомого на все село дiда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчiрку, об яку витирали ноги всi, хто хотiв.
      Я розумiв, що я сам винен,- не треба було менi ото ляпати про пса й муху, та вiд того ставало ще важче.
      Дома мого настрою нiхто не помiчав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював i в суботу та в недiлю. Його дуже хвалили, а Iван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навiть дiстане колись почесне звання "феллоу". Поки що в нас у Радянському Союзi є тiльки один представник цього всесвiтнього товариства висококласних майстрiв. Це Фелiкс Равдонiкас iз Ленiнграда. Про нього навiть фiльм по телевiзору показували.
      Мама поступила працювати на взуттєву фабрику бiля Лаври. I вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дiд Грицько трохи побув та й поїхав назад у село - копати картоплю.
      Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третiй, одягалась i мовчки сидiла посеред кухнi на табуретцi, склавши руки на колiнах. Якось, прокинувшись уночi, я вискочив, куди менi було треба, i мало не вмер з переляку, побачивши в кухнi на тлi вiкна мовчазну нерухому постать.
      - Чого ти кричиш? - тихо спитала баба.
      - А чого ж ви?.. Я думав, що то злодiй. От iще!
      - Ех! - зiтхнула баба тужливо.- I як там моя Лиска? I курочки... I кабанчик... Той старий хiба догляне як слiд. Ех!
      Через кiлька днiв поїхала вона до своєї Лиски.
      Та й нащо мене доглядати?! Що я - дитина, чи що.
      Все одно нi баба, нi дiд, нi батьки не зрозумiли б моїх переживань.
      - Ти ж гляди, синку, обережненько,- наказувала вранцi мама. Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Тi ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся пiд якусь... I як обiд розiгрiватимеш, з газом, дивись, не жартуй. I не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевiзор дивись, читай, магнiтофон слухай.
      - У кiно сходи,- тицяв менi карбованця тато.-Морозива
      з'їж, абощо.
      - I ключi ж 'не загуби,- вже з порога озивалася мати.- I квартиру зачиняй гарненько! Та й хлiба купи, i молока...
      Дверi хряпали i я лишався сам-один аж до пiзнього вечора.
      Батьки на пiвгодини ранiше, нiж я, iшли вранцi.
      Школа моя (як вона менi набридла!) була зовсiм близько. Двi зупинки тролейбусом.
      Я снiдав у самотинi, замикав квартиру i бiг вузькими сходами вниз. Пiсля того як я двiчi застряв у лiфтi, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два лiфти - пасажирський i великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.
      Пiсля школи, нашвидку виконавши уроки i знов-таки у самотинi пообiдавши, я замикав квартиру i вирушав у мандри по Києву.
      Як менi було погано! Якби хто знав, як менi було погано! I нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пiшки йти назад у село. Навiть потайки плакав кiлька разiв. I я таки втiк би назад у село. Тiльки менi жаль було тата й маму.
      Щоб якось угамувати бiль i тугу, я вирушав у мандри по Києву.
      Я й ранiше, дома, в селi, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лiсами у сусiднi села, плавали човнами до греблi, а одного разу навiть проблукали у лiсi всю нiч, завдавши переживань i великого клопоту батькам.
      У менi жив отой неспокiйний мандрiвний дух наших предкiв, якi кочували по безкрайнiх просторах не заселеної ще нашої землi, дух, що не дає людинi спокiйно всидiти на мiсцi, а спонукає кудись iти, iти, iти, без певних завдань i мети, просто щоб бачити новi обрiї, щоб мiряти ногами новi дороги, щоб зустрiчати нових людей...
      Зараз цей мандрiвний дух просто виручав, рятував мене.
      Я йшов бульваром Лесi Українки, повз пам'ятник Лесi, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далi прямував до площi Жовтневої Революцiї, де ото вiдбуваються паради, демонстрацiї та рiзнi урочистостi, i повертав угору до Софiї або йшов далi до фiлармонiї, до Володимирської гiрки. А вiд Софiї, вiд площi Богдана Хмельницького, брiв до Золотих ворiт, до оперного театру, до унiверситету i пам'ятника Шевченку... А з Володимирської гiрки прямував до Андрiївської церкви i потiм круто униз-униз, повз старовиннi кам'яницi з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок "Ричарда Левове Серце", повз будиночок письменника Булгакова - на Подiл, на Червону площу, до пам'ятника Григорiю Сковородi, до Києво-Могилянської академiї.
      Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народiв до Днiпра i йшов у Парк Примакова, а потiм набережною-набережною аж до станцiї метро. I сiдав на метро...
      Або з бульвару Лесi Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулицi, а тодi Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далi повз пам'ятник Слави, Палац пiонерiв, "Арсенал", Будинок офiцерiв, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи i де бував Пушкiн. А звiдти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонiкiдзе, до будинку з химерами, будинку, якого нiде в свiтi бiльше нема...
      Та хiба я можу переказати вам усi свої київськi дороги! Це я зараз кажу вам усi назви, щоб ви не заплутались i щось собi уявили. А тодi я йшов навмання, не знаючи нi вулиць, нi площ, нi де воно що.
      Я не боявся заблукати.
      Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києвi не загубишся.
      Я просто йшов собi та йшов i дивився, дивився, дивився.... I з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче.
      Я йшов i, тiльки йдучи, забував про те, Що сьогоднi знову в школi хтось дзижчав менi мухою, гавкав i реготав услiд, що знову я просидiв п'ять урокiв поряд з мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка нi слова ще менi не сказала i, здається, переживає й соромиться сидiти зi мною, що знову я самотньо простояв усi перерви пiд стiною, iз заздрiстю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопцi з галасливим Iгорем Дмитрухою на чолi... I я, зневажаючи себе, у безсилiй ненавистi бажав їм усiм упасти й розбити носи.
      Я все забував i був вдячний Києву за це.
      Та де б я не блукав, усi мандри мої закiнчувалися в одному мiсцi. На площi Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самi собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.
      Цирк!
      Коли я був у другому класi, нас возили на екскурсiю до Києва i повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремi цирковi номери по телевiзору, в кiно. Але живого цирку я не бачив нiколи. Тодi вперше. I цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманiв. Я так реготав, так кричав, так пiдскакував, що глядачi оберталися на мене.
      I дресированi ведмедi, i конi, i жонглери, i акробати, i повiтрянi гiмнасти, i фокусник-iлюзiонiст - усе захопило мене страшенно. Але найбiльше вразив мене клоун - Олег Попов.
      Я закохався в нього до безтями.
      Вiн був для мене най-, най- i ще раз най-, найталановитiший, найсимпатичнiший, найвеселiший. Недосяжний, неперевершений.
      Вдома, у селi, я взяв нову татову кепку, розфарбував її бiлою олiйною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита поповська "шахматка"), почепив, потiм спiймав на сусiдньому городi бiлого пiвника (у нас були тiльки зозулястi) i в той же день на вигонi влаштував для хлопцiв циркову виставу. I хоча сусiдський пiвник не хотiв лягати па землю й засинати, як у Олега Попова, подзьобав мене i втiк, а кепка прилипла до волосся - хлопцi були дуже задоволенi: оплески лунали на весь вигiн. Значно менше були задоволенi сусiди: оплескiв не було (пiвник так i не знайшовся). I вже зовсiм був незадоволений тато..- кепку довелося викинути. Тато надавав менi таких оплескiв нижче спини, що вистави на певний час довелося вiдмiнити - з технiчних причин.
      Але нiщо вже не могло збити мене з пантелику - я вирiшив раз i назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радiсть i втiху, який примушує їх забувати свої неприємностi та невдачi, свої двiйки з математики, який викликає нестримний веселий смiх па всiх континентах, в усiх кутках земної кулi.
      Як Олег Попов.
      Як незрiвнянний, неповторний Олег Попов...
      Я, звичайно, розумiв, що це справа майбутнього.
      Клоунiв-хлопчакiв не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусникiв, антиподисти, канатохiдцi - артисти майже всiх циркових професiй починають змалку, з дитинства. А от клоунiв-дiтей не буває. Тiльки дорослi. Такий уже це жанр.
      I я розумiв, що спершу треба закiнчити школу, може, навiть одслужити армiю (як Юрiй Нiкулiн - я про нього читав), а вже потiм... I тому я не квапився, спокiйно собi рiс, одкладаючи вирiшення своєї долi на доросле життя. Що стану клоуном, сумнiвiв у мене не було. I смiшити я вмiв, i вдача в мене була весела, i взагалi воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх - не випадково ж у мене такий дiд Грицько...
      Тепер, я гадаю, ви розумiєте, чому всi мої мандри по Києву закiнчувалися на площi Перемоги, бiля цирку.
      Я ходив навколо цирку, дивився на афiшi й зiтхав.
      Квиткiв у касi не було.
      Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна бiлетерка у червоному, обшитому золотою стрiчкою мундирi суворо запитає: "А ти з ким, хлопчику?" - i мiцно схопить мене за руку. Я вже навiть заранi вiдчував її пальцi на своєму лiктi.
      Кiлька днiв я отак ходив i зiтхав. I нi з чим iшов додому.
      А потiм придивився i помiтив, що на деннi вистави людей дванадцяти-тринадцяти рокiв, таких, як я, пускають i самих.
      I якось у суботу я наважився.
      Квиткiв у касi, як я вже казав, не було. Бiля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дiтьми, якi кидалися назустрiч тим, хто пiднiмався, з благальним "Немає зайвого? Немає?" Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навiть коли був ближче до того, в кого нарештi виявлявся зайвий.
      Та от я помiтив на сходах дiвчинку мого вiку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу i нерiшуче позирала навколо.
      Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потiм зустрiвся з нею поглядом i прочитав у її очах якесь збентеження.
      - Може, у тебе зайвий? - тихо спитав я.
      - Зайвий,- прошепотiла вона i густо-густо почервонiла. Вона так само вмiла продавати, як я купувати. "Яке їхало, таке й здибало",- сказав би мiй дiд Грицько.
      Через двi хвилини я вже сидiв у дев'ятому ряду третього сектора, i серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку - запах тирси, пудри, диких звiрiв i ще чогось невловимого, запах, якого нiде бiльше немає i який не можуть перевершити усi найпрекраснiшi пахощi свiту, я вдихав цей запах i, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше пiсля того, як переїхав до Києва.
      А потiм була вистава...
      Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.
      Треба бачити, як пiд бадьорi звуки циркового оркестру вибiгають на арену акробати-стрибуни. Ап! - сальто! Ап! - ще одне сальто. Подвiйне.
      Ап! - уже один стрибнув на плечi другому... Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.
      А тодi - ваги-переваги - виходить на арену ведмiдь. I починає робити на гiмнастичних снарядах вправи - i сонце на турнiку крутить, i хрест на кiльцях тримає, i чого тiльки не викамстролює...
      А iнший ведмiдь на велосипедi педалi крутить, а ще один на мотоциклi шпарить, аж дим iде.
      I от пiсля ведмедiв на арену виходить... хто? - авжеж, клоун.
      I починає... Нi! Нi, не можу я вам переказати циркової вистави. Не пiддається вона переказовi. I хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболiли.
      Спасибi тобi, цирк!
      Ти був менi так потрiбен зараз!
      Я вiдчував, я знав, що тепер менi вже будуть не такi страшнi глузи, всi отi "гав-гав", "дз-з" i таке iнше. Я зарядився гумором, смiхом. I був готовий триматися. Триматись i не здаватися.
      Назавтра, у недiлю, я знову пiшов у цирк.
      У недiлю було аж двi вистави, на якi я мiг пiти,- ранкова i денна. Я вже не соромився, смiливо кидався у пошуках "зайвого квиточка". I менi пощастило. На ранкову я квитка дiстав. А потiм i на денну.
      Усi номери я вже знав напам'ять. Але менi не набридало їх дивитися ще i ще раз.
      Цирк став для мене як рiдний дiм.
      I от пiд час другої, денної, вистави...
      РОЗДIЛ III
      Цирк. Несподiвана зустрiч. Таємничий дiдусь Чак розповiдає менi про
      своє дитинство у антракт.
      Я сидiв у майже порожньому притемненому залi й дивився, як унiформiсти пiд наглядом дядечка у довгому халатi натягують над ареною сiтку, готуючи друге вiддiлення. У другому вiддiленнi виступали повiтрянi гiмнасти. I дядечко в халатi був їхнiм керiвником. Я вже це знав. Виходити в фойє менi не хотiлося. Дивитись, як усi їдять морозиво або цукерки,- тiльки дратувати себе. Що там казати, звичайно, менi хотiлося морозива, але... усi грошi я вже витратив на квитки.
      Я сидiв i ковтав слину.
      I раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцiєю морозива.
      - Будь ласка!
      Вiд несподiванки я аж пiдскочив. Повернув голову.
      Надi мною схилився дiдусь у сiрому светрi. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого дiда Грицька, очима.
      - Будь ласка! - повторив вiн, усмiхаючись.
      - Ой! Що ви! Не треба! Дякую! - знiтивсь я.
      - Ну, не ображай мене. Я ж вiд щирого серця.- Дiдусь присiв на вiльне мiсце бiля мене.- Я ж бачу, тобi хочеться. I менi хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!
      Дiдусь був зовсiм лисий, тiльки брови мав густi й кошлатi. I з-пiд них свiтилися веселi голубi очi. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.
      Отими веселими очима i тiєю родимкою вiн так нагадав менi мого дiда Грицька. Тiльки в дiда Грицька родимка була менша i на лiвiй щоцi, ближче до носа.
      I так вiн якось щиро мене пригощав, що я не став далi вiдмовлятись i взяв морозиво.
      - Дякую! Тiльки нащо було...
      - Та ж кажу, познайомитися хочу,- лагiдно усмiхнувся дiдусь.Зацiкавив ти мене. Я тебе помiтив. I вчора ти був. I сьогоднi на другiй виставi пiдряд. I сам. Без батькiв, без нiкого. I щоразу смiєшся й радiєш, наче вперше бачиш.
      - А ви...- Я затнувся.- Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?
      - Нi. Не працюю. Я вже, брат, нiде не працюю, на пенсiї. За вiсiмдесят менi.
      - Та ну! А я б вам бiльше сiмдесяти, як дiдовi моєму, не дав нiколи.
      Справдi, у потертих джинсах, у светрi, вiн зовсiм не виглядав таким старим.
      - Дякую! Дякую! - засмiявся дiдусь.- Якщо так, то це тiльки завдяки цирку. Цирк, брат,- це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агiтувати. Ти любиш цирк так, як i я.
      - Люблю,- признавсь я.
      - I, мабуть, мрiєш стати артистом цирку. Найпевнiше, клоуном.
      Я почервонiв.
      - Та не соромся. Це, брат...- вiн зробив широкий жест i хотiв iще щось сказати, але тут пiдiйшла жiнка з маленьким хлопчиком, на мiсцi якої вiн сидiв, i дiдусь рвучко пiдвiвся:
      - Пробачте, будь ласка! - i, звертаючись до мене, сказав: - Ти пiсля закiнчення одразу не тiкай. Добре? Я у сусiдньому секторi сиджу. Побалакаємо
      - Гаразд,- хитнув я головою, поспiшаючи доїсти морозиво Вже продзвенiв третiй дзвоник, погасло свiтло, i прожектори освiтили форганг (я вже знав, що так називається завiса, з-за якої виходять на арену артисти).
      У другому вiддiленнi я весь час думав про дивного дiдуся. Хто вiн такий? Чого це раптом вирiшив познайомитися зi мною? Що йому вiд мене треба?
      I хоч усе це було загадково, тривоги я не вiдчував. Дiдусь був менi симпатичний.
      Коли вистава закiнчилась, я лишився на мiсцi, чекаючи його. Проштовхуючись мiж людей, вiн швидко пiдiйшов, майже пiдбiг до мене.
      - Ну, ходiмо, ходiмо, я трохи проведу тебе. Спасибi, що не втiк.
      Ми вийшли з цирку i пiшли вгору по бульвару Шевченка.
      - Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?
      - Стьопа. А... вас?
      - А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, i не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усi,- Чак. Це моє прiзвище. Мене усе життя всi на прiзвище називали. Бо прiзвище коротке, а iм'я та по батьковi довге й важке. I я звик. Ти в Києвi недавно, правда?
      - Недавно,- признавсь я. I, дивна рiч, раптом менi самому захотiлося розказати йому про себе. От бувають такi люди, яким чогось хочеться вiдкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять вiн уже знав про мене все.
      - Ти гарний хлопець.- Чак поклав руку менi на плече.- Я не помилився в тобi. I недаремно менi захотiлось познайомитися з тобою. ТИ нагадав менi далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, i одну загадку, яку я так i не змiг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотiв допомогти менi?
      - Я? А я хiба зможу?
      - Гадаю, що так. Iнакше я не звернувся б до тебе.
      - Тодi звичайно! Я згоден. Що може бути цiкавiшого, нiж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.
      - Нi. Зараз уже пiзно. Тобi треба додому. Ти без обiду вже другу виставу дивишся. А от завтра... Пiсля школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?
      - Авжеж. Годинi... годинi о третiй.
      - Ну, о третiй, може, ти не встигнеш. Давай о четвертiй. Я тебе чекатиму бiля цирку. Домовились?
      - Домовились.
      - Бувай здоровий, Стьопо!
      - До побачення, Чак!
      Ми попрощалися на Бессарабцi. Вiн пiшов назад. А я побiг на п'ятнадцятий тролейбус.
      Я був збуджений, наче в моєму життi вiдбулося щось дуже значне й важливе.
      Тiєї ночi снилося менi рiдне село. Левада, на нiй кiнь, бiлий-бiлий як снiг. А на конi дiд Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмi. Кудись мене кличе i таємничо пiдморгує. I менi радiсно, i я бiжу йому назустрiч легко-легко, ледь торкаючись землi.
      З отим радiсним настроєм я й прокинувся. Вiдразу згадав Чака i нашу сьогоднiшню зустрiч.
      У школi нiхто мене сьогоднi чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. I п'ятiрку я одержав з лiтератури. I двадцять копiйок на вулицi знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навiть трошечки збентежився - чи не готує менi доля якоїсь капостi. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобi зненацька пiднiжку - раз! - i ти прямiсiнько носом у калюжу.
      Може, обдурив мене Чак - не прийде. Чи захворiв, може... Такий же старенький! I я його бiльше не побачу. I нiколи не дiзнаюся про оту велику загадку, якої вiн не мiг розгадати впродовж усього свого життя. I вже здавалося менi, що тепер мов власне життя без тiєї загадки втратить увесь сенс.
      Серце моє калатало в грудях, як шкiльний дзвоник, коли я наближався до цирку.
      Прийде чи не прийде?
      Прийде чи не прийде?..
      Я здаля побачив його.
      Вiн сидiв на лавочцi у скверику бiля цирку.
      - Здрастуйте! - пiдбiг я до нього.
      - А, здоров-здоров, Степане! - привiтно усмiхнувся менi Чак.- Спасибi, що прийшов. Сiдай.
      Я сiв поряд з ним. Вiн по-особливому усмiхався - наче одразу усiма своїми зморшками.
      - Уроки поробив?
      - Поробив.
      - Значить, не поспiшаєш?
      - Нi.
      - Ну, гаразд.- Чак знову якось загадково усмiхнувся.- Тодi почнемо... Спочатку я мушу розказати тобi трохи про себе. Народивсь я i все своє життя прожив у Києвi. На оцiй от вулицi.- Вiн показав рукою.- Кiнотеатр "Перемога" бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потiм Столипiнська. Пiсля того як у 1911 роцi у Київському оперному театрi вбили прем'єр-мiнiстра Росiї, кривавого Столипiна. Його везли ще живого по нашiй вулицi у лiкарню Маковського, яка була там угорi. Всю вулицю соломою вистелили.
      Столипiн прибув до Києва разом з царем i з його "августiйшою", як тодi говорили, родиною на вiдкриття пам'ятника Олександру II. Та не про це мова... Батько мiй працював дрiбним чиновником в Управлiннi Пiвденно-Захiдної залiзницi. Я вчився в гiмназiї. Це я тобi розказую про той час, коли я вперше дiзнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все iз зустрiчi отут, на цьому самому мiсцi, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долi саме тут побудували потiм цирк. Тодi, сiмдесят рокiв тому, тут був базар. Офiцiйно вiв називався Галицький, але всi називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрiвськiй, Златоустiвськiй, Бульварно-Кудрявськiй у пiдвалах i халупах жила єврейська бiднота, якiй не дозволялося жити в центрi мiста. Це була так звана "черта оседлости". Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирськiй). Базар був грандiозний. Посерединi - церква святого Iоанна Златоуста, так звана Залiзна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навiсами, без навiсiв, а головне - розкладки просто на землi, пiд ногами, на якiйсь ряднинi, газетi чи й просто так... Чого там тiльки не було! Вiд новенького сяючого мiддю гасового примуса, якими тодi широко користувалися, до поламаного гребiнця. Але мене найбiльше цiкавили книжковi розкладки, де продавалися випуски серiй "сищицької", як тодi казали, лiтератури: "Пещера Лейхтвейса", пригоди Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вiльсона, росiйського сищика Iвана Путилiна та багато iнших. Всi гiмназисти захоплювалися тодi "сищицькою" лiтературою. Всiм хотiлося подвигiв, небезпек, погонь i взагалi захоплюючих пригод. Учивсь я тодi в третьому класi Сьомої київської гiмназiї, на Тимофiївськiй вулицi (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розi Бiбiковського бульвару (так тодi називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гiмназiї був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам'ятаю вже його прiзвище. Дуже пихатий i неприємний. Але ще неприємнiшою була його дружина, "попечительша". З бридливим виразом обличчя вона обходила стрiй гiмназистiв в актовому залi i, де побачила у кого якусь плямку на рукавi, абощо, тикала пальцем i цiдила крiзь зуби: "Що це? Фе!" I учня лишали без обiду. Ми прозвали її Фея (вiд слова "фе"). А попечителя прозвали Фей (теж вiд слова "фе").
      У вереснi дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей i Фея мали приїхати в гiмназiю. Директор i вчителi, чекаючи гостей, стояли у вiцмундирах унизу бiля пiд'їзду. Гiмназисти, хоч було попереджено до вiкон не пiдходити, визирали з розчинених вiкон. I от пiд'їхав розкiшний екiпаж на дутих шинах. У бiлому, розшитому золотом генеральському кiтелi сидiв Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках бiлу з мереживом парасольку.
      Тiльки-но зупинився екiпаж, тiльки-но рушили директор i вчителi до нього, як несподiвано з вiкна нашого класу вилетiла чорнильниця i... влучила в генеральський еполет. Всi завмерли. Весь кiтель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, бiле плаття Феї i її мереживна парасолька були оббризканi чорнилом.
      Кiлька секунд тривала нiма сцена, потiм Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, i екiпаж, завернувши за рiг, помчав униз по Бiбiковському бульвару.
      Директор i вчителi кинулися сходами нагору, у наш клас.
      - Хто кинув чорнильницю? - бiлими губами тихо спитав директор.
      Ми мовчали.
      - Хто кинув чорнильницю? - повторив директор. Ми мовчали.
      - Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь,- сказав директор, повернувся i зачинив за собою дверi. Минула година. Директор зайшов i суворо спитав:
      - Ну що? Одумалися? Ми мовчали.
      - Ви мене знаєте! Я не кидаю слiв на вiтер. Ви не пiдете додому, поки не скажете.- Директор повернувся i вийшов.
      Минуло ще двi години.
      До нас заходили вчителi i вмовляли признатися. Ми вiдповiдали, що нiчого не знаємо.
      Минуло ще двi години. Знову зайшов директор.
      - Хто кинув чорнильницю?
      Клас мовчав.
      Директор повернувся i вийшов.
      Наближався вечiр.
      Ми вже сидiли в класi вiсiм годин. Дозволялося вийти тiльки на двi-три хвилини за крайньою потребою. У супроводi класного наглядача.
      Сутенiло.
      О десятiй годинi вечора знову зайшов директор, стомлений, з
      запаленими очима. Обвiв нас пильним поглядом i востаннє тихо
      спитав:
      - Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.
      - Iдiть додому...- якось полегшено зiтхнув директор i гордо звiв голову.- Я... я пишаюсь вами! - I вiн швидко вийшов з класу.
      Вiн виявився благородною людиною, наш директор. Справжнiм росiйським iнтелiгентом. Вiн не покарав нiкого. Ми одержали наочний урок честi й благородства. Не знаю вже, як вiн там порозумiвся з попечительською радою, але Фей i Фея бiльше в нас не з'являлися. Здається, генерал потiм взагалi вiдмовився вiд попечительства.
      У нас був дружний, хороший клас. За винятком однiєї поганої вiвцi Ореста Слимакова. Це добре, що вiн застудився i не прийшов того дня в гiмназiю. Вiн би неодмiнно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмiнно. Слимаковi завжди на всiх ябедничав класним наглядачам. I "темну" йому влаштовували, i оголошували бойкот - нiщо не дiяло. Батько Слимакова працював у мiському полiцейському управлiннi, це в них було сiмейне. Коли Слимаковi на третiй день пiсля випадку з чорнильницею прийшов у гiмназiю i про все довiдався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося вiд улесливої запобiгливої гримаси.
      - Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажiть!.. Ну, хто це?... Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився вiн, перебiгаючи вiд одного до другого. I волосся, завжди прилизане, рiвненько роздiлене на продiл, куйовдилось i падало на очi, що шмигляли, як мишенята.
      Але ми були невблаганнi. Ми добре знали йому цiну.
      Тодi, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої пiдлостi.
      Я в класi був найменший i найбiднiший. А раз найбiднiший, значить, найбiльш беззахисний.
      Зустрiвши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився i сказав:
      - От скажу, що це ти кинув чорнильницю... I тебе виженуть з гiмназiї з вовчим бiлетом. От скажу!
      Я похолов. Сiм'я наша жила сутужно. Щоб пiдробити, батько брав роботу додому. Всi надiї покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь i, як казав батько, "стану людиною".
      Звiсно, якщо Слимаков пiде до попечителя i скаже, йому повiрять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. I мене виженуть. Нiякий директор не зможе мене захистити.
      Слимаков вiдчув мiй страх i злорадно всмiхнувся.
      - Тож-то... Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.
      Так почався його пiдлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивнi картинки, пера, ножики й таке iнше. Але найчастiше вiн вимагав вiд мене отi серiї "сищицької" лiтератури, якi я змушений був купувати для нього на базарi. Менi дедалi важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снiдав, витрачаючи на "сищикiв" усе, що мама давала менi на снiданки. Але цього виявилося мало.
      Слимаков, прочитавши чергову серiю, одразу ж перепродував її комусь iз гiмназистiв. I вимагав нової.
      Наближалися канiкули.
      Слимаков уже третiй день вимагає вiд мене нового Нiка Картера, але я щоразу чимось вiдмагався - у мене зовсiм не було грошей (навiть на снiданки у цi днi мама не давала, бо ми сидiли без копiйки).
      Слимаков сердився i нарештi не витримав.
      - Усе! - просичав вiн.- Щоб сьогоднi о п'ятiй принiс до "дерева смертi". Якщо не принесеш - усе!
      Начитавшись "сищицьких" книжок, Слимаков дуже полюбляв страшнi таємницi й завжди призначав менi побачення у вiдлюдних куточках Ботанiчного саду, яким давав страховиннi назви. Вiн тримав у секретi нашi стосунки i не хотiв, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, якi вiн потiм продавав.
      Я був у вiдчаї. Де менi дiстати грошi до п'яти годин?.. Де дiстати?
      I я одважився на вiдчайдушний крок. Я вирiшив продати на базарi свого улюбленого паяца - iграшку, яку подарувала менi колись бабуся на день народження.
      В яскравому атласному костюмi, з бiлим комiром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив i берiг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що вiдкупитися вiд пiдлого Слимакова.
      Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець i пiшов на базар. I от...- Чак якось дивно усмiхнувся.- А втiм... Мабуть, краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. Правда?
      - Правда,- не задумуючись, вiдповiв я.
      - Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сiмдесят рокiв назад?
      - Що? - не зрозумiв я.- Перенеслися? Як?
      - Ну...- Чак на хвилину затнувся.- Ну... прокрутили, так би мовити, часовий вимiр у зворотному напрямку...
      У мене похололо всерединi. Менi раптом стало страшно. Що вiн каже? Може, вiн психiчно хворий? В нас у селi був колись один такий... Зупинить на вулицi. "О! - каже.- Учора з Александром Македонським бачився, з iмператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалi, усiм голови поскручую. О!" Може, й Чак такий.
      - Нi! Нi! - засмiявся Чак, прочитавши мої думки.- Не бiйся. Я не божевiльний i кидатися на тебе не буду. Але... От що таке час? Ти задумувався?
      - ..."Час - не хата, на мiсцi не стоїть",- так каже мiй дiд Грицько.
      - То вiн правильно каже. Але час, як тобi вiдомо, є теперiшнiй, минулий i майбутнiй. I межа, що вiддiляє теперiшнiй час вiд майбутнього i минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрiтися зi мною. Зустрiч наша була для тебе часом майбутнiм. Ми зустрiлися. Якусь мить наша зустрiч була часом теперiшнiм. I одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову i про зустрiч можемо тепер тiльки згадувати. Так само, як час, що був сiмдесят рокiв тому. I тисячу рокiв тому. I двi тисячi. Все воно в одному часовому вимiрi. I мить, яка минула щойно, i мить, що була сiмдесят рокiв тому. Обидвi вони здатнi ожити завдяки чарiвному феномену людського мозку - пам'ятi й уявi... А про гiпноз ти чув коли-небудь?
      - Чув! - не дуже впевнено сказав я.- Це коли людину гiпнотизують i... вона робить не те, що хоче.
      - Ну, не зовсiм так, але... Можна людинi навiяти уявлення i про обставини, в яких вона нiколи не була, i про час, в якому вона нiколи не жила. I людина буде дiяти, мислити, переживати так, наче все навiяне вiдбувається з нею насправдi. Людина одна-єдина серед живих iстот здатна переживати уявне, як дiйсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологiя. Отже, ти не бiйся, нiчого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сiмдесят рокiв назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впiзнати, бо я стану дванадцятирiчним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тодi. Щоб ти не сплутав мене нi з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потiм вiдпущу. I ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тодi, розумiєш? Крiм мене, нiхто тебе не бачитиме i нiхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.
      Менi стало моторошно, але й страшенно цiкаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.
      Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою i якоюсь невагомою рукою.
      - Не бiйся, Стьопо! Тобi зовсiм нiчого не загрожує. Що б не вiдбувалося, якi б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тодi не було. Ти будеш тiльки свiдком. Розумiєш?
      - Р-розумiю,- сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.
      - Ти не вiдчуватимеш пi холоду, нi тепла, нi голоду, нi болю - нiчого. Ти зможеш легко злiтати в повiтря, мчати з будь-якою швидкiстю, не знаючи втоми, прослизати у найменшi шпарки. Адже тебе тодi не було. I тiльки в тому разi, якщо ти раптом захочеш втрутитися в подiї i втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матерiальним. I тодi вже вiдчуєш i холод, i голод, i бiль. I зможеш забитися, обпектися, порiзатися... Але навiть тодi нiчого страшного з тобою не станеться, не бiйся. Просто в разi небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, i ми повернемося в сьогоднiшнiй день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нiчого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двiчi в один i той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливiшим у розкриттi таємницi. Розумiєш?
      - Розумiю,- механiчно сказав я, не розумiючи, однак, про яку все-таки таємницю вiн говорить, але страшенно зацiкавлений.
      - Ти тiльки ходи за мною всюди i не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо менi потрiбна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти менi розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий?
      - Готовий.
      - Не боїшся?
      - Не боюся,- сказав я, вiдчуваючи в грудях холодок, як на краю прiрви,
      - Тодi - увага! - Чак злегка стиснув свої пальцi, якi тримали мою руку,- i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.
      В очах у мене потемнiло.
      Бом! - ударив у головi дзвiн.
      I враз - немов увiмкнули на повну потужнiсть радiоприймач: зашумiло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо...
      РОЗДIЛ IV
      Перша подорож у минуле. 1912 рiк. Базар. Колишнiй клоун П'ер
      Стороженко виручає Чака
      Я навiть не спостерiг тiєї митi, коли раптом цирк зник з моїх очей i я опинився на базарi, серед сотень людей, якi сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок i мордатих продавцiв, що бундючно позирали з-за прилавкiв, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тiльки в кiно бачених дореволюцiйних сiряках, чумарках, довгих, до землi, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках i кашкетах з лакованими козирками.
      Посеред базару височiла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнiлими, облiзлими банями i квадратною, пiд гостроверхим ребристим дахом, дзвiницею. (Мабуть, та сама Залiзна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладдi купчилися збитi з дощок якiсь неоковирнi рундуки, прилавки з дашками i бездашкiв, крамнички й сарайчики.
      Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всi заставки свiй товар.
      - Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
      - Огiрочки! Огiрочки! Помiдорчики! Кращi на всьому базарi!
      Кращi на всьому базарi!
      - Капуста! Капуста!
      - А хто забув купити петрушки? Хто забув?
      - Тiльки в мене! Тiльки в мене! Спецiї-присмаки, заморськi трави для будь-якої приправи!
      - Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого грошi завелись!
      I серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
      - Кому води холодної? Кому води холодної?
      Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якiй затиснута кружка, аж згинається пiд вагою великого вiдра. У вiдрi плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
      - Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна - Наполеон! Друга Архiмед! - вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирнi статуетки. Де Наполеон, а де Архiмед, второпати було неможливо.
      А он цiла вистава.
      Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
      - Вас запросили в пристойний дiм. У вас прекрасний настрiй. Ви в новому костюмi. Ви почуваєте себе паризьким дендi. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. I раптом - о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама лiворуч перевертає на вас тарiлку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкритi пiджак, i брюки, i жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм нi носити, нi пропити, нi продати, нi програти, нi заставити в ломбардi. Ви нещаснi!.. Але... Не впадайте в панiку! Ви купуєте в мене чудодiйну пасту "Унiверсал". Кiлька хвилин i - о диво! - плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна i носити, i пропити, i продати, i програти, i заставити в ломбардi. Ви знову паризький дендi. I знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивiться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! - Вiн заляпував полу свого сiряка чимось чорним, тут же тер її "Унiверсалом" - i пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, вiн зненацька, нiби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно , скрикував: "Ах, пардон, пардон! Я зараз",- i одразу ж виводив пляму.
      Мене так захопило асе це, що я навiть забув про Чака. I тiльки тодi, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного вiку зi мною у гiмназичнiй, трохи завеликiй на нього формi, у гiмназичному кашкетi, що насувався йому на вуха. Я одразу впiзнав його - по очах, по усмiшцi i по родимцi над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолiтка, який щойно, хвилину тому був дiдусем.
      Вiн ще раз легко стиснув мою руку, ледь помiтно кивнув, одпустив мене i пiшов по базару. Я - назирцi за ним.
      Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повiтрi. Так ходять тiльки увi снi або, може, ще в космосi, у невагомостi. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але нi на кого не наштовхувався. Легко обминав усiх, прослизаючи навiть там, де, здавалося б, не мiг прослизнути.
      I раптом я збагнув - Чак говорив правду, менi справдi нiчого боятися, зi мною нiчого не може трапитись. Я - безтiлесний. Я обережно смикнувся вгору i злетiв у повiтря. I полетiв над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радiсне почуття, що я засмiявся.
      Я спокiйно летiв над Чаком, не боячись загубити його в натовпi.
      - Рубцi з кашею! Рубцi з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалiйте живота! - вигукували товстопикi, розчервонiлi перекупки вiд прилавкiв, над якими клубочилася пара i звiдки линув гострий запах вареними, часнику i цибулi. Це був так званий "обжерний ряд", "обжерка", про яку я колись читав. Рiзномасний бiдний люд у засмальцьованiй одежi сидiв тут на лавках або й просто стояв бiля прилавкiв i жував отi фляки й рубцi. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:
      - Тiтонько! Дай шматочок!
      - Киш звiдси! Не псуй людям апетит! - сердито махнула на нього перекупка.
      Та якийсь кругловидий дядечко, що жував бiля прилавка, обернувся i мовчки простягнув циганчатi свою тарiлку. Циганча схопило шматок i жадiбно почало їсти.
      За "обжеркою" починалася "розкладка". На розстелених на землi газетах, ряднах, клейонках розкладенi були найрiзноманiтнiшi, найнесподiванiшi речi: одяг, посуд, iнструменти, книжки, подерте взуття, трiснутi грамофоннi пластинки, розбитi театральнi бiноклi, поламанi гасовi лампи, свiчки, годинники без стрiлок, кавалерiйськi шпори, гральнi карти, недописанi олiвцi, опудала ховрашкiв та безлiч всякого iншого непотребу.
      Чак довго ходив по "розкладцi", нерiшуче товкся то бiля одного продавця, то бiля другого. Нарештi одважився i, спинившись бiля найнепримiтнiшого з вигляду дiдуся, який куняв на розкладному стiльчику, тихо сказав:
      - Пане!
      Дiдусь одразу стрепенувся, звiв голову i запобiгливо усмiхнувся:
      - Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! - i широким жестом показав па свiй немудрящий товар,
      - Та нi...- Чак почервонiв, розкрив ранець i дiстав iграшкового клоуна в атласному чорно-бiлому шахматному костюмi, червоному ковпаку, усмiхненого й справдi дуже симпатичного.
      - От! Чи не купите ви в мене...
      - А-а...- одразу пригас дiдусь.- Нi! Нi, хлопче, нi! Моя фiрма не купує. Тiльки продає. Тiльки. Проходь, не заступай менi товару.
      Чак ще бiльше почервонiв i одiйшов.
      Якийсь час вiн ходив мовчки, потiм знову зважився i... знову одiйшов нi з чим.
      I раптом...
      - Одначе! Що ви робите, юначе? - почувся веселий дзвiнкий голос (бiля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно вiддав свою тарiлку циганчатi).- Це ж клоун П'ер, улюбленець публiки, а ви мiняєте його на бублики. Щоб потiм ви не шкодували, його не треба продавати. Ходiмте, мiй друже! Я прошу! Ходiмте, ходiмте, мiй друже!
      Обнявши Чака за плечi, дивний дядечко повiв його вiд "розкладки".
      Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.
      Дядечко був уже лiтнiй ("августовський", як каже на таких мiй дiд Грицько,- ще трохи - й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, i зморшки поорали шию).
      Вiн iшов, помiтно припадаючи на лiву ногу.
      Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.
      - Так от,- сказав дядечко, коли вони вийшли з базару.- По-перше, взагалi продавати будь-що гiмназистовi на базарi небезпечно. На вас уже пiдозрiло позирав один "фараон", якого я знаю в обличчя. I якби вiн передав вас класному наглядачевi, могли б бути серйознi неприємностi. А по-друге, менi не хотiлося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам i самому не хочеться розлучатися? Правда ж?
      Чак мовчки хитнув головою.
      - Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригодi? Не соромтесь. Не тiльки вiд себе кажу, а й вiд лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися - колишнiй улюбленець публiки, клоун П'єр, змушений, на жаль, пiсля нещасливого випадку залишити арену i перетворитися на особу без певних занять - Петра Петровича Стороженка. Маю честь,- дядечко зупинився, стукнув пiдборами i рiзко нахилив голову.
      - Чак Всеволод. Гiмназист третього класу,-пролепетав у
      вiдповiдь Чак.
      - Дуже приємно. А раз ми вже знайомi, то давайте без церемонiй. Що у вас там сталося? Викладайте. I Чак виклав йому всю свою iсторiю.
      - Так. Ясно,- сказав колишнiй клоун.- Ця порода людей менi знайома. Синок Слимакова, значить. З полiцейського управлiння. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрiчатись. В iнтимнiй обстановцi. Вигонив колись мене з мiста протягом двадцяти чотирьох годин "за богомєрзкоє крiвлянiє i посяганiе на священную особу государя iмператора i члєнов августєйшей фамiлiї". Пiдла душа. I синок, значить, такий... Ну що ж, яке корiння, таке й насiння. Але вiдкуплятися вiд нього - марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо iнакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятiй, кажете? У Ботанiчному саду? Бiля "дерева смертi"? Ну що ж. Ходiмте. Скоро саме п'ята. Не будемо запiзнюватись i примушувати його чекати.
      - I ви думаєте, що вiн...- невпевнено пiдвiв очi па Стороженка Чак.
      - Думаю. Навiть певен. Не сумнiваюсь. Самi побачите.
      Вони вже йшли бульваром угору.
      Бульвар хоч i був дуже незвичний, але його все-таки можна було впiзнати. Два ряди струнких тополь так само стримiли в небо (тiльки пiд ними тяглися кущi живоплоту,огинаючи фiгурнi лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякi будинки були знайомi, вони й зараз стоять.
      Обабiч бульвару пролягали трамвайнi колiї, якими з деренчанням їхали вниз i вгору невеликi вагончики з вiдкритими площадками i однiєю, як у тролейбуса, штангою, на кiнцi якої котився по дроту круглий ролик.
      Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але iнший, оточений гранiтними стовпчиками, мiж якими важко провисали масивнi залiзнi ланцюги.
      На круглому п'єдесталi якийсь дядечко вiдставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бiк вокзалу, наче збирався бiгти на поїзд (потiм я дiзнався, що то був граф Бобринський, який хоч i заснував перший на Українi цукровий завод i першу залiзницю, але був капiталiст i експлуататор, i тому пiсля революцiї справедливо знятий з постаменту).
      Вiд цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанiчного саду, така ж, як i тепер, з хвилястою дротяною сiткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.
      - Пiдемо з Безакiвської? - спитав Стороженко Чака.
      - Ага.
      I вони звернули праворуч.
      "Ага,- подумав я.- Значить, вулиця Комiнтерну колись називалася Безакiвською".
      Вдалинi, за дерев'яним мостом, виднiвся вокзал, приземкуватий, видовжений, з пiдвищеннями посерединi та по боках i з маленькими вежками на тих пiдвищеннях. Бiля вокзалу купчилися вiзники.
      Лiворуч, за Ботанiчним садом, тяглися до вокзалу маленькi одноповерховi будиночки й високi дощанi паркани, всуцiль обклеєнi рекламними об'явами.
      Тiльки праворуч височiло кiлька кам'яниць, якi збереглися й дотепер. На однiй з них красувалась вивiска "Українська книгарня". Тепер на цьому будинку меморiальна дошка, тут бували класики української дожовтневої лiтератури.
      "Ех! - подумав я.- От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Iвана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку".
      Але нi Коцюбинський, нi Франко, нi Васильченко, на жаль, не з'являлися. Вулиця була порожня. А чекати було нiяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанiчний сад.
      Я полетiв за ними.
      Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.
      - Ну, де тут ваше "дерево смертi"? - спитав колишнiй клоун.
      - У яру,- сказав Чак.
      - Iдiть уперед i не бiйтеся, я потiм з'явлюсь. Не бiйтеся.
      - Я не боюсь,- почервонiв Чак i пiшов уперед.
      Я, пам'ятаючи нашу домовленiсть не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.
      Ми пройшли заростями угору i, коли вже стало видно напiвкругле, з колонами i з хрестом зверху крило унiверситету, спустились у глибокий яр.
      З хащiв чулося звiряче гарчання, крики якихось загадкових птахiв. Як сказав менi потiм Чак, на територiї Ботанiчного саду мiстився тодi ще й зоопарк, заснований у 1908 роцi. Лише в 1913 роцi його перевели на Житомирське шосе, де вiн мiститься й тепер.
      Це вiддалене гарчання хижакiв робило безлюдний яр ще таємничiшим i страшнiшим,
      Внизу бiля старої вiльшини стояв гiмназист. Гостроносий, з рiденьким бiлявим волоссям, розчесаним посерединi на продiл i гладенько прилизаним, з одного погляду вiн викликав у мене вiдразу. Справжнiй слимак!
      Гiмназист побачив Чака,
      - Ну?!
      Чак стенув плечима.
      - Ти що? Жартуєш зi мною? Дограєшся! - Слимаков засичав вiд злостi.
      I тут... Стороженко так несподiвано з'явився з кущiв, що навiть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.
      Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блiдий, очi виряченi, склянi, обличчя закам'янiле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годi. I раптом, не розтуляючи рота, "мрець" заговорив. Незрозумiле, звiдки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стуленi, не ворухнулися.
      - Як ти посмiв ворушити мiй спокiй! Як ти посмiв для дiй своїх мерзенних обрати мiсце смертi й печалi! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, пiдлий Слимаковi Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану i заберу тебе навiк iз собою... Геть звiдси! I забудь сюди дорогу!
      Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.
      Кущi враз зiмкнулися, i колишнiй клоун зник так само раптово, як i з'явився.
      - А-а-а!..- здавлено закричав Слимаков i, спотикаючись, кинувся навтiки.
      Коли все стихло, кущi знову розсунулися i вийшов усмiхнений Стороженко.
      - Ну як?
      - Ой! Я й сам так злякався, що...- Чак перевiв подих.- А як... як ви це робите? Як ви говорили?
      - Дуже просто. Це так зване "чревовiщання". Колись виступав з таким номером... Слимаков вас бiльше не чiпатиме, будьте певнi. Ну, гаразд, ходiмте.
      - Спасибi. Спасибi вам,- вдячно закивав Чак.
      - Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людинi, яка, менi здається, не байдужа до цирку. Чи не так?
      - Авжеж. Авжеж.
      - Взагалi, поважаю юних i дружу з ними.- Колишнiй клоун якось особливо, сонячно усмiхнувся (вiд очей запромiнилися зморшки).- Молодшi школярi, яких чомусь називають дiтьми,- найщирiшi друзi цирку. Вони нiколи не освистують артистiв.- Усмiх враз погас на його обличчi, наче на сонце найшла хмара, але вiн одiгнав її.- А ще поважаю тих, хто вмiє щось робити, майстрiв поважаю. Цi теж нiколи не освистують артистiв, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.
      - Хочу. Я теж дуже поважаю майстрiв,- Чак чомусь затнувся i повторив: - Дуже.
      - Ходiмте. Це недалеко. На Дмитрiвськiй.
      Вони вийшли з Ботанiчного саду, перейшли Безакiвську i повернули бульваром униз до базару.
      Я летiв над ними мiж двома рядами тополь, i очам моїм одкривалася манлива святошинська далечiнь, куди вело рiвне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсiнькi iграшковi трамвайчики.
      Вони вийшли на Дмитрiвську вулицю, забудовану внизу одно- й двоповерховими будинками (тiльки далi вгорi, де ковбасна фабрика, здiймалося кiлька високих кам'яниць).
      Бiля вiдчинених навстiж дверей, що прямо з хiдникiв вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кiмнат, сидiли на стiльчиках
      i ослонах сивi бабусi та примруженi, в чорних круглих шапочках дiдусi, перемовляючись одне з одним через вулицю.
      Бiля порогiв джмелями гули мiднi лискучi примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях i шкварчало на чорних, закiптюжених сковорiдках.
      Бiля шостого номера Стороженко спинився.
      - Трохи зачекайте, я гляну, чи є i чи можна. Я миттю.- I закульгав у двiр.
      Чак лишився бiля порожньої вiтрини замкненої на великий висячий замок крамницi.
      Зсередини вiтрини до скла була прилiплена рекламна об'ява:
      "ЧАЙНО-КОЛОНIАЛЬНИЙ МАГАЗИН
      В. М. Бублик-Погорiльський
      (фiрма iснує з 1888 року).
      Сповiщаю шановних панiв покупцiв, що в магазинi завжди свiжi товари, як-то: чай рiзних фiрм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелi, варення, мармелад, печиво, цукор-рафiнад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пiсок.
      Усi товари беруться мною з перших рук у найкращих фiрм.
      Хто купує чай, тому робиться знижка i видається премiя.
      Важливо любителям - кофе мелеться електрикою.
      З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорiльський".
      У вiтринi, крiм брудного кота, що грiвся на сонечку, та купки смiття, не було нiчогiсiнько. Полицi магазину теж були порожнi.
      "Бач,- подумав я.- Не допомогла нi премiя, нi першi руки, нi електрика. Видно, знову погорiв Бублик. От що таке приватна власнiсть".
      З двору визирнув Стороженко.
      - Ходiмо.
      Чак, а за ним i я пiшли у двiр, захаращений ящиками, бочками та рiзним мотлохом.
      Посеред двору розпросторилася велика калюжа.
      - От по цих камiнчиках ступайте, по камiнчиках,- пiдказував Стороженко.
      Але хоч як старався Чак, вiн усе-таки тричi ступив у калюжу.
      "А добре бути нематерiальним",- подумав я, легко пролiтаючи над калюжею.
      Потiм Чак i я спустилися за колишнiм клоуном по крутих схiдцях у пiдвал, де шумiв примус i чувся залiзний передзвiн.
      - А-а, заходьте, заходьте, пане гiмназист, прошу, як ваша ласка,ввiчливо пролунало з темного кутка.
      I назустрiч Чаковi пiдвiвся згорблений головань у дротяних окулярах.
      З-пiд закiптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярiв примруженi лупатi очi.
      - Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзi П'єра нашi друзi. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гiмназиста. Бачите, якi чорнi.
      - Не чорнi, Йосипе, не чорнi! Золотi! - з пiднесенням сказав Стороженко.
      - Ай, що ви, П'єр, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай боже хлiба й цибулi з олiйкою. Щоб ви знали, пане гiмназист, робота золота не дає. Золото дає тiльки комерцiя. А тих, хто щось робить руками, нашi комерсанти зневажливо називають балмалухе. I для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євбазу. А ви кажете - золото! Де ви бачили золото? Покажiть!
      - Не те золото, що блищить,- сказав Стороженко.
      - О! - пiдняв угору палець Йосип.- Мудро сказано! Золотi слова! Подивiться, пане гiмназист, на цього добродiя! - вiн широким жестом показав Чаковi на Стороженка.- Ви його бачите, i ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на аренi. На аренi це був бог!
      - Оце вже зайве. Цього не треба,- заперечливо пiдняв руку Стороженко.
      - Я нiколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П'єр. Який вiн був на аренi! "Три години безперервного реготу", - писалося на афiшi. I правильно писалося. Публiка просто верещала й плакала вiд захоплення. Ех! Якби не оте нещастя! Розумiєте, пане гiмназист, сiм рокiв тому (ви були ще зовсiм дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирiлл. Вiн стрибав з-пiд самiсiнького купола. У басейн з водою. Це був стрибок смертi. Дам виносили iз залу на руках. Навiть деякi чоловiки непритомнiли. I от одного разу Саша стрибнув невдало i розбився. Не до смертi, але... Це було в недiлю, на ранковiй виставi, в залi було повно дiтей. I коли Сашу винесли, наш П'єр, щоб заспокоїти публiку, вирiшив показати, що все це жарт, нiчого страшного не сталося. Сам вилiз пiд купол i, пародiюючи Сашу Цирiлла, повторив його стрибок. I... зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, нiби кульгає навмисне, зробив коло по аренi i лише за форгангом упав i втратив свiдомiсть. Отакий-то вiн, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном вiн бiльше не змiг. Але...- Йосип приклав руку до рота i, таємниче стишивши голос, пiдморгнув Чаку.- Скажу вам по секрету, вiн незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.
      У цей час дверi, що вели до сусiдньої кiмнати, прочинилися i звiдти вийшла сухенька, зморщена бабуся.
      - Ну, показуйте вже вашi фокуси, ну! - прошамкотiла вона беззубо, вiдштовхуючи Йосипа i сiдаючи на його стiлець.
      - О! Наречена Мохомовеса прийшла! - весело сказав Йосип.- Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тiтка. Стара дiвуля. Пiд сiмдесят їй уже. Тому я її й називаю "наречена Мохомовеса". Мохомовес - це янгол смертi. Не бiйтесь, вона нiчого не чує, зовсiм оглухла. Тiльки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мiй! Хай живе ще сто рокiв.
      Бабуся нетерпляче засовалась на стiльцi й зашамкотiла:
      - Давайте вже вашi фокуси, ну! Стороженко засмiявся.
      - Публiка хвилюється.
      - Ах, ця менi публiка! Ну, гаразд. Ходiмте.- Йосип узяв Стороженка пiд руку, повiв у куток, i вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.
      Потiм Петро Петрович Стороженко обернувсь i ступив крок до бабусi й Чака.
      В руках у нього була блискуча залiзна каструля.
      - Шановна публiко! Дами i панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! - гучним цирковим голосом промовив вiн, одкриваючи кришку i показуючи порожню каструлю.- Алле-оп! - Вiн швидко закрив каструлю кришкою i одразу ж вiдкрив - у каструлi лежали обценьки.- Алле-оп! - Вiн знову закрив каструлю, знову вiдкрив - каструля була порожня.- Дивiться всi, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина - каструля чарiвна! Алле-оп! - вигукуючи i розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстернi.
      Все це вiдбувалося так блискавично, так несподiвано, що я нiяк не мiг угледiти, як воно робилося. Наче справжнє диво дiялося на очах.
      Звiсно, я розумiв, що нiяке це не диво, а спритнiсть Стороженкових рук i хитромудрий пристрiй у каструлi, який зробив майстер Йосип,- але враження було потрясаюче.
      Це було так здорово, що Чак не витримав i заплескав у долонi. I тiтка Йосипа нечутно заплескала в долонi сухорлявими руками. I навiть я, забувши, що невидимий i безтiлесний, зааплодував теж (хоч нiхто не мiг почути моїх оплескiв).
      Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачi, "зробив комплiмент". Потiм пiдiйшов до Йосипа i мовчки обняв його.
      - Що ви! Подумаєш! - нiяково похиливши голову набiк, знизав Йосип плечима.- Я був радий зробити щось для вас... Ви знаєте, у мене є мисль!
      Вiн обняв Стороженка за плечi i щось зашепотiв йому на вухо, показуючи очима на Чака.
      - Га? По-моєму, я генiй. Га?
      - Га? - в тон йому перепитав Стороженко i засмiявся.- Здається, таки генiй. Можна спробувати! - I, звертаючись до Чака, сказав: - Ви не хотiли б, юначе, завтра вранцi пiти зi мною в цирк? Адже завтра недiля, в гiмназiю вам не треба. Подивилися б на репетицiї i, може б, трошечки менi допомогли. Га?
      - Я... я з задоволенням. Будь ласка! - затинаючись, сказав Чак.
      Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.
      - Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?
      - Гаразд,- сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив,- це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! - ударив у головi дзвiн...
      РОЗДIЛ V
      "У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" Що менi вашi
      переживання!
      Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.
      - Га? Що? Що сталося? Чому...-спитав я здивовано.
      - Нiчого не сталося. Ти що - забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
      Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв - це не двадцять.
      I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:
      - Ага. Менi треба вже йти...
      Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
      Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.
      - Спасибi тобi...
      - За що менi...- зашарiвсь я.- Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.
      - За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,- таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку.- До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?