Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше.
      Коли кiнчили "Реве та стогне", вожачий сказав:
      - А тепер нашу, пiонерську, - "Злиньте вогнями..." Ану, заводь, Сашко.
      - Тiльки так, - одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий "штурман" Сашко. "Тiльки-так!" Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець!
      Злиньте вогнями
      Синiї ночi.
      Ми пiонери
      Дiти робочих...
      Свiтлої ери
      Час надiйшов.
      Клич пiонерiв:
      "Завжди будь готов!"
      рвалася в небо пiсня.
      Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору.
      Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I українських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв...
      Потiм Iгор сказав:
      - А тепер, може, хай Валька станцює...
      "Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть", - подумав я.
      Але вона сказала без всякого:
      - Будь ласка. Можу станцювати.
      Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i їхнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю.
      - Український танець козачок! - оголосив вожатий i заграв на акордеонi.
      Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. I циби її, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi - стрункi, мiцнi й пружинистi.
      Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся...
      Потiм Оксана читала вiршi Маяковського. Добре читала, тiльки дуже кричала - мабуть, аж у селi чути було
      Загалом вийшов такий собi несподiваний концерт самодiяльностi.
      А потiм почали купатися. Iгор плавав кролем, Сашко-"штурман" брасом, та й Валька нiчого плавала (правда, по-дiвчачому, задерши голову i одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав:
      - Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець!
      Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи своє нещастя однiєю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: "Нiчого, буває. З кожним може таке трапитися", - заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, - краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь - зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг її. То була "Граматика". Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дiдовi очi.
      "Граматику" був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався "Щоденник Робiнзона Кукурузо". Що там таке - ви вже анаєте; "пригоди" i "неприємностi" першого дня. "А що далi?" - зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i.. витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики - i на дiєслово, i на iменники, i на прикметники.
      Вправи були написанi олiвцем - так само як i щоденник. Сумнiву не було - все це писалося вже тут, на островi.
      Так он воно що!
      Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.
      Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв... Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi ..
      А втiм, що "стривай", що "пожди"? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?
      Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!
      Я швиденько поклав зошит i "Граматику" на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.
      Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело - немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.
      Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.
      А Кукурузо сказав:
      - Велике дiло труси. Без трусiв - нема людини, а в трусах - е людина, ще й посмiхається, - i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.
      Несподiвано з плеса залунало:
      - Го-го! Он ви де!
      До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.
      - Майже годину вас шукаємо, - сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. - Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.
      - Ой! Нащо ж я так наїлася! - розпачливо скрикнула Оксана.
      Всi засмiялись.
      - Нiчого! Поки доїдемо - утруситься, - заспокоїв її вожатий. - Ну що ж, друзi, збираймося!
      Зчинилася метушня.
      - О! А ви що тут робите, босяки? - здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.
      - У них дiло! Секретне! - таємничо сказала Оксана.
      - Що-о?! - скривився Бардадимю - Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває...
      Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.
      Ми стояли червонi, мов два помiдори.
      Ми ладнi були крiзь землю провалитися.
      Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! "Дiлов! Дiлов!" - говорити спершу навчися!
      - I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! - вигукнула раптом Валька.
      - Правильно! - пiдхопив Iгор.
      - Хорошi, хорошi, хорошi! - заверещала Оксана.
      - Тiльки так! - вигукнув Сашко-"штурман".
      - Ну хай! Хай! Хай! - замахав руками Бардадим. - Ви - нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
      Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-"штурман" та iншi пiонери. Залунали вигуки:
      - Прощавайте!
      - До побачення!
      - Бувайте здоровi!
      Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:
      - Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло...
      Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
      - А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?
      - Напишiть!
      - Звичайно!
      - Хай напишуть обов'язково.
      - Напишiть! Напишiть' - залунало звiдусiль.
      - Тiльки так! - вiдрубав Сашко-"штурман".
      А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.
      - На, - сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi - Тiльки гляди, не загуби!
      Кукурузо нiчого не сказав - мовчки сунув папiрець за пазуху.
      Вони сiли в човни.
      - Заспiваймо їм на прощання пiсню! - вигукнула Валька. - Заводь, Сашко!
      I вони заспiвали.
      Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.
      Дружба! Дружба!
      Молоде i вiчне слово!
      Дружба! Дружба!
      Ти єднаєш нас чудово!
      I щоб весело жить,
      Пам'яiай кожну мить:
      Треба друзiв любить,
      Ними слiд дорожить!
      Назавжди умiй дружить!
      А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо - це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:
      - Да зараз технiка, воно не те що... а взагалi.. звичайно... Кажуть, в отакому гудзику - приймач, у портсигарi - телевiзор. А фотоапарат - так той взагалi пiд нiготь сховати можна.
      - Що ж ти хочеш - на транзисторах, напiвпровiдниках - сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є - транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько... А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.
      Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:
      - А здорово було б зробити щось таке... на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад... Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
      Пасти таку радiо корову - одна насолода.
      Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага... Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш - твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: "Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!" I Манька - як нiби її хто пужалном уперiщив - назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
      - Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi... - кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся - не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.
      - Ну, гаразд, про це потiм . А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.
      - Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.
      - Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац - i будь здоров!
      - Ти що, думаєш у нього стрiляти? - зi страхом спитав я.
      - От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але.. якщо... Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.
      - Авжеж, - погодивсь я. - Тiльки як же ж... я... вночi... а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я...
      - То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
      - Що?
      - Ну, що на рибалку iдеш абощо.
      - Я й так на рибалцi зараз.
      - Га що ти - маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн...
      - Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.
      - Їдь, а я що...
      Я сiв у човен.
      Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи "Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити".
      Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:
      - Ти знаєш... Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.
      Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.
      - Добре, привезу, аякже, - сказав я i вiдштовхнувся од берега.
      РОЗДIЛ XIX
      У снi i наяву
      - Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали, докiрливими словами зустрiла мене мати.
      - Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився - краще любого куховара, - так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:
      - Про якого це ти Сашка?
      - Га про... про... Юрчишина, - почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. - Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.
      А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.
      - Так що - добре клювало? - лагiдно усмiхнувшись, спитала мати
      - Поганюче! Ледве на юшку наловили, - не червонiючи, брехав я - Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?
      - Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.
      I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.
      До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi - то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
      Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали - далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду.
      I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно.
      Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки.
      Стою i бачу; випливає на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег... Гребенючка. Пiдходить до мене й каже:
      - Здрастуйте вам. До вас на острiв приїхала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача.
      Я здивовано дивлюсь на неї, i менi хочеться сказати:"Чого це ти, дурепо, мене на "ви" звеш?" - але я чомусь чемно вiдповiдаю:
      - З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по-нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт.
      - Нiчого, - каже Гребенючка, - цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
      Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-"штурман" i Валька.
      "Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi".
      Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня стоїть Кукурузо i колупає в носi.
      - Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо, - кажу я, як менi здається, по-нiмецькому, а сам думаю: "Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать - голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!"
      Мiж тим Кукурузо каже:
      - Будь ласка!
      I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиняємось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi стоїть блискуча нiкельована каструля.
      - Каструля, - пояснює Кукурузо. - На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
      "Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах".
      - Дер Штуль? - питає раптом Валька.
      - Дер Бляйштiфт, - вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: "Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?" - а я вiдповiв: "Все в порядку. Не хвилюйтесь".
      Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов'язково. Вiдмiнником у нiй стати - раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко - вiдмiнники.
      I тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капiтанськiй формi... Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило.
      "Вермахт... Подарунок вiд нiмцiв... Двадцять залiзних... Сьогоднi вночi..." - згадую я, i все в менi враз шшло-поїхало вниз.
      А Книш пiдходить до мене й грiзно каже:
      - Дамi завжди треба звiльняти мiсце! - i щосили штовхає мене в груди.
      - Тiльки так! - чується голос Бурмила.
      I я лету, лечу, лечу - кудись у безодню. Геп - i просипаюсь
      Отаке чортi-що наснилося менi.
      I вмить я згадав, що менi треба їхати на нiч у плавнi. Що "сьогоднi вночi" - таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу.
      Матерi не було - пiшла в поле. Батько зранку на роботi Нiде нiкого А тут ще цей сон... Не мiг я сидiти на самотинi. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на свiтi люди! Ондо голопуза дiтлашня сусiдська у колiї заболоченiй корабликiв пускає, а все одно: гпянеш на них - i легше.
      Заїирнув я у двiр до Ренiв. Дiд Варава сидiв на призьбi i мантачив косу.
      "Ех, нiчого ви, дiду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, подумалося менi. - Якби ви знали, не сидiли б так спокiйно. А вночi сьогоднi хтозна-що його чекає! Справжня вiйськова операцiя. Може, й стрiляти доведеться. Ех!"
      Проскочив я повз вiдчинену хвiртку, щоб не помiтив мене дiд (а то ще, чого доброго, питати почне!).
      "А може, не приїде Книш? Захворiє абощо. Всяке ж буває. Але - нi, навряд. Такi не хворiють".
      Назустрiч Галина Сидорiвна.
      - Здрастуйте! - привiтавсь я до неї чемненько, а в душi: "Прощайте, Галино Сидорiвно! Може, й не побачимось бiльше.."
      Iду далi
      I раптом...
      - Чого ти носа повiсив? Знову щось накоїв i мати ременя дала? - почув я несподiвано. Звiв голову. Бiля колодязя, з вiдрами й коромислом, стояла Гребенючка i дивилася на мене усмiхнено. - I чого це ти сам? А де ж твiй переекзаменовщик? Посварилися, може?
      Мабуть, треба було їй сказати щось рiзке або уїдливе: "Не твоє свиняче дiло", але менi не схотiлося такого говорити, i я просто сказав:
      - Вiн у Пiсках, у тiтки.
      - А ти, бiдненький, ходиш i плачеш.
      I знову я втримався вiд обов'язкового в таких випадках: "Сама ти плачеш. Оно витри пiд носом", - а чесно признався:
      - Не плачу, але скучаю.
      Мої незвично смиреннi вiдповiдi, мабуть, здивували i розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим спiвчуттям i сказала:
      - Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо i в iнше.
      - Та-а... - невиразно протяг я. I менi раптом дуже захотiлося розказати їй i про острiв, i про Книша з Бурмилом, i навiть про сон, що наснився менi сьогоднi. Я ледве втримався. Якби це була тiльки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але - Кукурузо! Вiн би нiколи не простив менi цього. Як важко iнодi бути вiрним другом!
      I ще я несподiвано подумав: "А чи вмiє Гребенючка танцювати козачок?" I хоч я не знав, але чогось вирiшив, що, мабуть, умiє.
      Поки ми говорили, вона опустила вiдро в колодязь i тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потiм у душi махнув рукою: "А! Кукурузо ж все одно не бачить!" - i сказав:
      - Давай поможу.
      Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися.
      - Давай ще.
      Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi.
      Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився їй услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою.
      "Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше... I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi... Ой! - згадав я раптом. Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закриється".
      I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: "Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий".
      Гребенючка вже входила у свою хвiртку.
      - Гр... Гр... Ганю! - гукнув я, чи не вперше в життi називаючи її на iм'я.
      Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки.
      - Ганю, - пiдбiг я до неї, - стривай! Знаєш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам.
      - Нащо? - лукаво глянула вона на мене. - На цигарки? Да? На цигарки?
      - Та якi там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на нiч їду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
      - Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
      - То я здачi принесу. Я швидко.
      - Пожди, я винесу.
      Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила.
      От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказує мати!
      Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу - наче я на мiсяць мандрувати їду.
      I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. "Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим", - подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi.
      РОЗДIЛ XX
      "Руки вгору!"
      Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами.
      - Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не приїдеш, - сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн ховає радiсну усмiшку. Вiн - таки боявся, що я не приїду, i зрадiв, коли побачив мене.
      Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав:
      - Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив?
      - Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не думає.
      Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.
      - Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий... I все буде в порядку, - бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!
      Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.
      - О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, - i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.
      - Ну, а що ж ти робив? - спитав я.
      - Та що, рибу ловив i просто так...
      - Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?
      - Нi, не пишу, - легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. - Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!
      Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там - у щоденнику.
      - Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! запропонував несподiвано Кукурузо.
      - А що, можна, - погодивсь я.
      I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне:
      - Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю...
      Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно.
      Ще вiд час гри, чим бiльше темнiло, тим бiльший неспокiй огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказуванi його Кукурузовi, але з кожною хвилиною щось дедалi дужче муляло менi всерединi. А коли зовсiм стемнiло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотiчи зубами.
      - Ну, поїхали на Високий, - сказав Кукурузо. Вiн витяг з куреня рушницю, зарядив.
      Ми сiли в човен. Кукурузо на носi з рушницею, я грiб. Нiч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
      - Значить, план такий, - шепотiв Кукурузо. - Я з рушницею, ти - з лiхтариком. Я кажу: "Руки вгору!", ти в цей час свiтиш лiхтариком i гукаєш: "Товаришу Валiгура, заходьте справа! Миколо Iвановичу, заходьте злiва!" Щоб вiн думав, нiби нас багато. Так навiть справжнi прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.
      - А... а що ми потiм робитимем? Коли затримаємо його? - поцiкавивсь я.
      - Як-що? Передамо в мiлiцiю. Товаришу Валiгурi передамо.
      - То, значить, ти свiй острiв покинеш i не будеш бiльше Робiнзоном? Розсекретиться ж усе.
      Ох, i нащо я це сказав!
      - Нi, нi в якому разi! - категорично прошепотiв Кукурузо. - Я залишусь на островi. А ти повезеш його в мiлiцiю.
      Менi стало зовсiм погано. Я мало не випустив весло з рук.
      - Та що... та як... та ну... - забелькотiв я.
      - Подумаєш! Одведеш до мiлiцiонера, товариша Валiгури, i все.
      - Та Валiгура ж ще спатиме, - мало не заплакав я. - Що ж я з цим злодюгою робитиму вночi сам? Вiн же мене придушить.
      - Не бiйся! Я тобi дам рушницю. Потiм привезеш.
      - Н-не-треба. Н-не давай! - тепер уже категорично прошепотiв я. - Я б-боюсь. Я рушницi боюсь ще бiльше, нiж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, i мене тодi розстрiляють.
      Я вже остаточно зрозумiв, що у Кукурузо нiякого плану не було. Вiн усе продумав тiльки до того моменту, коли скаже: "Руки вгору!" - i Книш стане, хитаючись, з пiднятими руками. А далi, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!
      - Нi! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собi хочеш.
      - Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тодi я вернусь. От нюнi розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!
      Менi стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробрiший за мене. Iч, як тримається впевнено!
      Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо днi сидiли в човнi нишком, загамувавши подих, - прислухалися. Нiде нiщо анiчичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати...
      Загнали ми свiй човен в очерет, замаскували. Самi залiзли на березi в кущi - я по один бiк стежки, що до озерця веде, Кукурузо - по другий. Тепер нам лишилося одне - ждать, довго ждать, може, навiть усю нiч, аж до свiтання, поки не приїде Книш.
      - Спати не можна. Нi хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, будем, як мокрi курки, i нiчого не вийде, - тихо сказав Кукурузо.
      - Твоя правда, - зiтхнув я. Менi вже зараз хотiлося спати.
      Я широко розплющував очi, вдивляючись у темряву, в якiй ледь-ледь можна було розрiзнити на тлi неба обриси очеретiв, але очi самi собою стулялися, i доводилося раз у раз протирати їх.
      Мабуть, немає нiчого важчого, як не спати, коли хочеться спати. I, мабуть, немає довших хвилин, нiж отi хвилини напiвсонного чекання в темрявi.
      - Не спи, бо прогавимо, - шипить з кущiв невидимий Кукурузо.
      Якби вiн знав, як менi хочеться саме прогавити! Та хiба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже вiн справдi не боiться?
      Уява малює менi страшнi картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'є мене веслом по головi, потiм кидає в рiчку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водоростi обплутують мене i... Менi навiть справдi стало важко дихати. I нащо ми вталапалися в цю справу? Дiйсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тiльки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть нашi тiла. Тодi будуть гучнi похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всi плакатимуть. I Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: "А я ж бачила його напередоднi. Вiн був такий хороший, такий чемний - допомагав менi витягати воду з криницi. I Ганею назвав. Я ще йому дев'ять копiйок пезичила. Знала - я б йому п'ятдесят оддала назовсiм. Який буз хлопець!"
      Менi стає так шкода себе, i я здаюся собi таким нещасним, що починає щемiти в горлi.
      Але Кукурузо нiчого цього не розумiє. Вiн знову шипить з кущiв:
      - Не спи!
      I я трагiчно шепчу у вiдповiдь:
      - Та не сплю я, не сплю, чого ти!
      Час iде. Чи то очi звикли до темряви, чи стає свiтлiше, але вже краще видно очерети, i вода виблискує, i клубочаться в небi хмари. А може, то вже свiтає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цiлу вiчнiсть.
      I враз - наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Вiн плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човнi грiзна постать гребе веслом.
      Серце повисло в мене на тоненькiй ниточцi - от-от обiрветься. i тут у кущах клацнув курком Кукурузо i зривисто-басовито крикнув:
      - Р-руки вгор-ру!
      Я забув про лiхтарик, забув, що менi треба кричати, i панiчно вереснув:
      - Дядя мiлiцiонер, сюди! Дядя мiлiцiонер, туди!
      I завмер, злякавшись власного голосу. "Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Вiн же ще нiчого шпигунського не робив, а ми вже: "Руки вгору!" Ой, що ж це буде!"
      - Руки вгору! Руки вгору! - знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо i теж розгублено замовк.
      Якусь мить було тихо, потiм...
      - Га? - наче не дочувши, спитала "грiзна постать".
      I щось глухо вдарилось об землю - то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив вiд несподiванки рота. I, тiльки зараз згадавши про лiхтарик, стиснув його рукою.
      Перед нами був... дiд Варава.
      - Дiду це ви? - плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешi Кукурузо.