I раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мої самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається по'обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено - човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався - чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг - у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у своєму дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, - вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i - туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його таємниця розкриється i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга - це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув.
      Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.
      Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:
      - Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може... - мати всмiхнулася.
      Я густо почервонiв:
      - Та що ви... то... то... я... води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.
      Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися.
      Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там - чи живий...
      Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; "Лишки! Лишки!"
      - Мамо! - гукнув я - Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.
      - Куди це ти? Зараз снiдати будем.
      - Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
      - Та хоч хлiба врiж.
      Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба - за пазуху - i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив - не вгледiв. Аж хитнувся вiн.
      - Тю на тебе! - буркнув сердито. - Iч, розiгнавсяi
      - Вибачте! Драстуйте, дiду!
      - Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.
      - Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.
      - Проспав, ледащо? - уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка - розумiє.
      - Еге! То я побiжу! Вибачайте! - А сам думаю:
      "Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали..."
      РОЗДIЛ XVII
      "Сьогоднi вночi..." Таємниця от-от розплутається
      З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...
      I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
      - Ого-го-го-го-го!
      Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
      Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
      - Ну як? Як ти тут?
      - Нiчого - ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: - Тут таке було о-о...
      - Що? - спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав
      - Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.
      - Ну?
      - Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, - вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.
      - Ну? Ну? - нетерпляче спитав я. - Як же воно було?
      - Пожди. Я все по порядку - I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.
      Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем - як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, - у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.
      Кукурузо ображено хмикнув:
      - Ти що - дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.
      - Ану повтори ще раз, як воно було - ота бiйка, - по просив я
      Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:
      - То був я.
      Кукурузо вирячився на мене.
      - Це точно був я... Дивись. - Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. - Твоя робота.
      I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:
      - То, виходить, що то . що то... билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький...
      - А менi, думаєш, нi? Просто велетень.
      Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!
      - Оце здорово!
      - Оце-то так!
      - I як я мiг не впiзнати тебе?
      - А я?
      - Хоч би слово сказав.
      - А ти ж чого - як води в рот набрав?
      - З переляку.
      - З переляку!
      - А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?
      - Не вилазив
      - А де ж вiн потiм дiвся?
      - Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався - всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.
      - А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?
      - А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.
      - А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
      - Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.
      - Може, то когось утопили? Га?
      - Хто його зна.
      - Так, може...
      - Цить! - Кукурузо раптом схопив мене за руку. - Пригнись.
      Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
      - Диви! - прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим "курсом", що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.
      Ми кинулися в траву i поповзом - туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.
      - У човен!
      Ми сiртонулися до плоскодонки.
      Кукурузо враз спинився:
      - Взять рушницю?
      - Не треба! - прохопивсь я, потiм додав - Нiколи.
      Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно - ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе...
      За кущами починалася вузенька стружка А навкруги - щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.
      Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь "президенцiя" - якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.
      Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.
      З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища - курився синiй димок ..
      - Нехорошо це... - докiрливо говорив Бурмило - Нехорошо...
      - Цить уже - "нехорошо!" Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?
      - Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
      - Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.
      - Але ж... Так то ж зовсiм iнше...
      - Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю - й квит! I дивись менi!
      - Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..
      Я схопився за весло.
      - Гребiмо звiдси - вiн зараз пливтиме.
      Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi - що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися - вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми - i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова - одхекались i прийшли до тями.
      Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.
      Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
      - А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? - каже Кукурузо.
      - А вiн хiба секретний?
      - А що ж ти думав, може, й секретний .. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.
      Невже глобулус?..
      I раптом я згадав...
      Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.
      Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.
      Поїхали ми. Мама на "Українi", я на своєму "Орльонку". Не люблю я базарiв, та що поробиш.
      Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу - Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi "спецiї". На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
      Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
      - А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.
      Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.
      - Як чайок заварювать, - пояснює Книшиха якiйсь молодицi. - Од бешихи крепко домагає... Од перестрiту... Од... - шепче щось молодицi на вухо.
      - Ну?! - здивовано-радiсно каже молодиця, - Дайте три пучечки.
      - Уступили б трохи, тьотю... Дорого, - торгується iнша молодиця.
      - Дорого - мило, дешево - гнило, моя дорогенька! Не можу менше... - i вже Книшиха замакiтрює голову якiйсь лiтнiй дачницi. - Можна й у борщ... Смакота! Берiть, дама, не пошкодуєте. Чоловiк вам ноги цiлуватиме!
      I знову завелася дзвiнкоголосо:
      - Ану - водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтiв! - тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. - Тридцять копiйок пучок! Український женьшень!
      Покупцi посмiхалися, але брали.
      Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, - мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк.
      Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи ("От людей обдурює змiюка!"), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.
      А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.
      - В усякому разi, - рiшуче сказав Кукурузо, - ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi...
      Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:
      Пусть всегда будет солнце,
      Пусть всегда будет небо,
      Пусть всегда будет мама,
      Пусть всегда буду я!
      РОЗДIЛ XVIII
      Несподiванi Iгор, Валька та iншi
      Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi - бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися - що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег - туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили заважав очерет.
      Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери - в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката "Готуйся на значок ГПО!"
      Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:
      - Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? - схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.
      - Тiльки так! - дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.
      - Тодi держiть курс на острiв, штурмане! - в тон йому сказав вожатий.
      - Тiльки так! - повторив хлопець, i знову всi засмiялися.
      Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.
      Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, - чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:
      - О! Дивiться! Тут хтось живе!
      Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.
      - Лiхтарик! - пояснив вiн. - Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.
      I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.
      Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.
      - Погляньте, справжня, мисливська...
      - Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, - зойкнула котрась iз дiвчат.
      Тут Кукурузо вже не витримав:
      - Ану не займай!
      Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.
      Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.
      - Хто ви?
      - Що ви тут робите?
      - Це ваш курiнь?
      - I рушниця ваша?
      - Ви мисливцi?
      - Ви тут живете?
      Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.
      - Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.
      - Або з дому втекли, - пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
      - Або в iндiйцiв грають. Як "Маленькi дикуни" Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? - втрутилася цибата.
      - Або у Робiнзонiв... Правда ж? - сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:
      - Нi в що ми не граємо.. У нас тут дiло одне... А ви хто такi?
      - А ми з Києва. Юннати ми, - зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.
      - Приїхали сьогоднi, - перебила її цибата.
      - От Валько, не перебивай! Дай я скажу! - вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. - Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да... Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що... Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, - це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра - i професор, i кореспондент газети "Зiрка". А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: "Завтра". Ну, ми розумiємо - люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто... Ми розумiємо... А у вас яке дiло? Яке? Га?
      Кукурузо набурмосився:
      - Дiло... та й усе...
      - Секрет? Так? Секрет? - не вгавала гостроносенька.
      - От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! - вигукнула цибата Валька. - Раз не говорять, значить, секрет.
      - Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, - погодилася гостроносенька Оксана.
      - То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? - спитав вожатий.
      - Нi, аж до вечора можете буть, - милостиво дозволив Кукурузо.
      - Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, - усмiхнувся вожатий.
      - Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
      - Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! - кинулася на нього Оксана.
      - Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! - вигукнув вожатий. - А тепер - за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!
      - Тiльки так, - авторитетно пiдтвердив маленький "штурман".
      Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.
      - Ти, Iгоре, займись вогнищем, - сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. - Ти в нас майстер.
      - Ходiмо, я покажу, де хмиз, - по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали - не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: "Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га...!" I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому... Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?
      Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
      - Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
      Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?
      - Гарна штука, - опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. - Скiльки дав?
      - Що - дав?
      - Заплатив скiльки?
      - Нiскiльки. Сам зробив.
      - Що-що? - Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
      - Сам, кажу, зробив, - серйозно повторив Iгор.
      - Ага, - криво посмiхнувся Кукурузо - Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi "Турист" продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.
      - От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.
      З кущiв вийшов вожатий.
      - Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?
      - Та нiчого, просто так, - махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
      - Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го... чи тiльки цей?
      - А що таке?
      - Та нiчого... Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой "штурман" - "тiлькитак" - у космос лiтав?
      - Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.
      Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис - насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
      Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина - мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.
      Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.
      Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:
      - Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!
      Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.
      Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:
      - Ого-го!
      I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того "ого го". Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв'
      Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмiє...
      Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.
      - Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? - спитав вожатий.
      - Сашкова! - радiсно вигукнула цибата Валька.
      - Сашкова! Сашкова! Правильно! - загукали звiдусiль, i всi подивилися на "штурмана".
      - Твоя? - спитав вожатий.
      - Тiльки так, - сказав той.
      - Значить, нам сьогоднi везе, - усмiхнувся вожатий.
      - Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! - злилися в одно десятки вигукiв.
      - Тiльки так, - уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко.
      Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного "тiльки так", то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно.
      Сашко заходився готувати їжу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло:
      - Дай подивитися... приймач... Можна?
      Iгор зразу одклав ножик i паличку
      - А чого ж... Звичайно. Будь ласка.
      Вiн одкрив футляр.
      - Оце настройка, це дiапазони, це звук, - показав, де що крутити.
      Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем.
      - Не хукай туди прямо Запотiє i зiпсується.
      Iгор усмiхнувся.
      - Та нiчого. Вiд цього не зiпсується.
      Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.
      - Да а... Цiнна штука, - сказав нарештi Кукурузо i додав: - Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка.
      - П'ятiрка, - просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор
      - А двiйки ти хапав коли-небудь? - з надiєю спитав Кукурузо - Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник?
      - Вiдмiнник, - нiби вибачаючись, сказав Iгор. - Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова.
      Кукурузо тихо зiтхнув.
      У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив її, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву.
      - Дамi завжди треба звiльняти мiсце, - сказала Валька, сiдаючи на пень.
      Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь.
      Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.
      Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пхає собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля.
      I вiн тiльки посмiхається...
      Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?
      - Ану дай менi! - нахабно говорить Валька i простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько оддає приймач. Тю, дурний! Що то - її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Iч, яка розумна!
      Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають.
      Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула:
      - О! О!
      Ми спантеличено глянули на неї - що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:
      - "Лебедине озеро"... Адажiо...
      Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!
      А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже:
      - Нi, - каже, - це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви - як тої ряски.
      Валька раптом як зарегоче:
      - Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. "Лебедине озеро". Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.
      Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя.
      - Можна подумать, що я не знаю, - сердито буркнув вiн. - Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу... Для смiху.
      Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого "Лебединого озера". Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас?
      I раптом, нiби пiдслухавши мої думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала:
      - Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами.
      I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти.
      Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища.
      - Дивачка якась... правда? - знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо.
      - Вона хороший хлопець, - несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. - У нас з нею всi дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку.
      Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiняє тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.
      Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого:
      - Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова!
      - Пiшли! - сказав Iгор.
      Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав - був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав.
      Але несподiвано вiн сказав Iгорю:
      - Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснiдали.
      Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав.
      - Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Такої юшки ви зроду не їли, умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою:
      - Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! - i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас:
      - Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували - що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!
      I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка...
      Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала - така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-"штурмана". А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi.
      Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар.
      Незабаром усi понаїдались i порозлягалися на травi навколо вогнища вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети...
      Реве е та сто-огне Днi iпр широкий,
      Сердитий вi-iтер за-авива а...
      Як було приємно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чує її.