- Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, - сказав Кукурузо - Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
      - Значигь, вирiшив уже завтра? - спитав я.
      - Аякже... Ти що! Через кiлька днiв мати приїде...
      Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.
      - Перш за все ложку, - вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. - Солi обов'язково, без солi пропаду. - Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi - Хлiба! - з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. - Мало...
      Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
      - Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, - заспокоїв я його.
      - Чаю? - вiн покрутив у руках цибик з чаєм. - Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один...
      - Лiхтарика не забудь. Згодиться, - нагадав я.
      - Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
      Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:
      - Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
      - Що вiн - жонглював ними, чи що? - здивувавсь я. - Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
      - Ти дуже розумний! - розсердився Кукурузо. - Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив - не переч!
      В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.
      - Ов-ва! - спокiйно вимовив дiд. - Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!
      - Та я нiчого, - замимрив Кукурузо. - Я... я... хотiв показати йому, яка в нас сокира добра... замашна... вiн каже, що в них краща... Еге ж, у нас краща, дiду?
      Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.
      - Ху! Мало не засипались! - уже за клунею видихнув Кукурузо. - I як ми не почули його крокiв!
      Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.
      Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят - i хоч би що.
      Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра...
      РОЗДIЛ XIV
      Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв
      Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.
      Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища - ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово "бички" закреслив i написав олiвцем "черв'яки", вийшло "черв'яки в томатi"). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
      Тепер лишилося одне - вiдпроситися в дiда.
      Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.
      - Дiду!
      - Га?
      - Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.
      - Одчепись.
      - Дiду!
      - Га?
      - Так я пiду.
      - Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!
      Помовчали трохи. Потiм знов.
      - Дiду!
      - Га?
      - Менi з вами скучно.
      - Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?
      - Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.
      - Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив...
      - Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.
      - У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.
      - Дiду!
      - Га?
      - То я пiду. Да?
      - От пристав, як сльота до плота! А вроки?
      - Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспитаєте в тiтки Ганни тодi.
      Я причаївся й думаю: "Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!"
      - Дiду!
      - Га?
      - Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смiється пiсля вчорашнього... От якi ви, їй-богу!
      - Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
      Знову помовчали.
      - Дiду?
      - Га?
      Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi уривається терпець i вiн каже:
      - От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка Ганна скаже, що вроки не вчив, - цього держака скуштуєш. Двоєшник!
      Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг у хату (а то ще передумає дiд!), схопив "Граматику" i - до ворiт. Тодi раптом спинився, обернувся, потупцяв на мiсцi, зiтхнув:
      - Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви... Я завжди знав, що ви хороший...
      - Iди-йди! - буркнув дiд, Хiба вiн знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв...
      На вулицi я приєднався до Кукурузо.
      Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в човна i мовчки попливли у плавнi.
      Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розумiло урочистостi моменту дурне собача!
      Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
      У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
      I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.
      Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
      - Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде... Не бiйсь... Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо...
      - Аякже!.. - не дав я йому договорити.
      I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.
      - А тi двоє таки не шпигуни, - сказав я. - Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай - нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору...
      Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.
      I знову ми стоїмо й мовчимо.
      - Ну так що? Давай їдь уже! - не витримує нарештi Кукурузо.
      - А ти що, поспiшаєш? - кажу я.
      - Та нє, я нiчого, але взагалi... Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють.
      - Та! - махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: "Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!" I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.
      Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.
      - На, - кажу, - тобi пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
      Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.
      Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi - на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi - на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi - на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi - трiйчастi - на сомiв та iншого риб'ячого звiра.
      - Лови, - кажу, - на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.
      Чого я так сказав - не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:
      - Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
      Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
      - Слухай, - кажу, - так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
      - Ну то що?
      - Як - "ну то що"? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.
      - А що ж я можу зробити? - розгубився Кукурузо.
      - Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
      - Давай. Я хiба що - проти? А як?
      - Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.
      - Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.
      - Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
      Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:
      - А знаєш що - хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема - ручаюсь.
      Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва - острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. "Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо". I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
      - Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, - бадьоро сказав я. - На такому островi не те що двадцять вiсiм - сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.
      - Я теж так думаю.
      - Ну, прощай!
      - Прощай.
      Я кинув у човен Собакевича, сiв сам.
      Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
      - Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.
      Я теж зiтхнув i сказав:
      - I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.
      - Прощай! - сказав Кукурузо.
      - Прощай! - сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
      Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.
      Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо - потонеш, як слiпе кошеня.
      Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого "пiдводного" (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.
      - Це несерйозно, - сказав вiн. - Це було б нiби якась прогулянка: набридло - вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт - чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.
      Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.
      РОЗДIЛ XV
      Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi
      Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала - нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша.. I тiльки небо, здається, дзвенить, - нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.
      Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся - все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.
      Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево - нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати - хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду... Поплавцi - анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клює. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв їх, i з мiсця на мiсце переходив - нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: "Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу". А поплавцi, мов цвяхи з дошки, - стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плаває мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв їж. Тьху!
      Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж до вечора - живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося тим, що зачепив я гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок - один з кращих, що ти менi подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до торби з харчами - не мiг бiльше терпiти. Як допався - пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила. Лiг голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить - шкварчить на небi, мов яєчня на сковородi. Мацнув себе - щоки вогнем горять. Обпiкся я на сонцi. Пiшов умився - пече. Мокрої землi приклав - пече. Згадав - сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти - сметану! Отодi я вперше вiдчув, що безлюдний острiв - це безлюдний острiв, а не наш колгосп "Свiтла зоря", де сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече! Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище.
      Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу - пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу - не висмоктується, зубами давлю - не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... "А дульки! Дульки не хочеш? сам собi iз злiстю. - У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?" Трохи не заплакав я вiд безсилої лютi - таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв - маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.
      Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а моє серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiкаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов... Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.
      Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку у старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода википає весь час доливати доводиться. I пiд дном щось шипить i шкварчить. Придивився - аж то моя каструля тече-протiкає. I як же я ранiше не помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А iншої в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я.
      Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому на берег море пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть грошi. Захотiв дванадцять сокир - на тобi дванадцять сокир. Захотiв сорочки шовковi - на тобi сорочки шовковi... А менi хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хiба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенiя! Хоч сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенiє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i перекинувся. Та хiба вiн дасть добру пропасти - до пiвночi бороду у водi мочив, по картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував з бороди. Нi, на кораблекрушенiє менi годi й надiяться'
      Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напiвсирої риби i сиджу.
      Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi насунула. Навiть зорi на небi не видать - хмарно. Тiльки вуглинки в догорiлому вогнищi жеврiють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але... У животi холоне й звiдти в серце страх прокрадається - слизький i противний. Треба щось робити, бо зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз у курiнь, намацав лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я i зошити, i "Граматику" про дiдове око взяв - буцiмто у тiтки вчитиму). Олiвець вiдшукав у торбi.
      Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав - Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.
      Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше - я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти - поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини - лiву й праву. У лiвiй зверху написав "Пригоди" (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя - не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху "Неприємностi" (що ж поробиш, як трапляються).
      Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.
      Пригоди 1.
      Наловив риби i з'їв.
      Неприємностi
      1 Обпiкся на сонцi
      2. Загнав пiд нiготь скабку.
      З Загубив гачка (одного з кращих).
      4. З'їв пiвторби харчiв.
      5 Втекли майже всi черв'яки
      6. Протiкає каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари).
      Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.
      Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).
      Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, "динамiчеський", вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання... Чвиркаєш - є свiтло. Не чвиркаєш - нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.
      Написав я i думав, що все - день скiнчився i бiльше нiчого не буде.
      Спати менi не хочеться - вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, - спиш уже, мабуть)...
      Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, - мов шабля козацька, - висвiтлив плесо срiбним присмерком.
      Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.
      Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен - без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима - чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить - i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли в мене по спинi - холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi - здушило горло, дихнути важко.
      Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом - на когось наштовхнувся... Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi - не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i...
      Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.
      РОЗДIЛ XVI
      Павлуша Завгороднiй знову розказує про те, що вiн робив у той день i в ту нiч
      Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.
      Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям - це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом...
      Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт - наче острiв безлюдний. Є люди - i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.
      I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi - як ото у кiно буває...
      Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла - дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!
      А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.
      А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.
      - Глобулус... наш глобулус... київськi юннати... професор... блискучi результати... тiльки б не осоромитись... - долiтають до мене уривки фраз.
      А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга єдиного! Як вiн на необiтаємому островi...
      Байдужечки менi, байдужiсiнько.
      Гурр... - грузовик проїхав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем Бурмило. Куди це вони?..
      А, хай їдуть куди хочуть!
      Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому... Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока.
      До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях.
      Нарештi лiг спати.
      Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно - хоч в око стрель. На небi нi зiрочки - хмарно.
      Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слухає, як стукає його серце.
      А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гукає вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чує, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!
      Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: "А-а-а-а-а!" Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос - хiба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не знає, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене.
      Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу.
      - Мамо, - кажу, - я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже.
      Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, - темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блимає вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хитає його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковзає по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблискує вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я її взяв - сам не знаю) i вирушаю. Руки мої - нiби не мої. Гребуть механiчно - я їх наче не вiдчуваю. I все тiло не моє: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi моїй шелестять.
      Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi моїй одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i - наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих сяєвом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тiєї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiнює iнодi масштаби i задурює-замакiтрює голову чарiвник-мiсяць.
      I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом наче казковий велетень Гулiвер вдерся в країну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться...
      Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо моєму друговi, я врятую його - ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега - звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi - може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно - одразу привернеш увагу того типа.
      Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися.