Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
      Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
      Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
      Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
      - Гад я, барахольщик, - картав вiн себе. - Мати мене цiлує: "Синочку, синочку!" - подарунки менi, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi... От, якби вислiдити...
      Я невиразно мнякав.
      - Мда... звичайно .. але...
      Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
      Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
      - Швидше... швидше... швидше...
      Я вже думав - або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
      - Тю! Що таке?
      - Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: "Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається". А Бурмило. "Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв..." А Книш: "Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо..." Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда, ну!
      Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
      РОЗДIЛ XI
      Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
      Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.
      Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
      Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою - понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
      - Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
      - Де? Хай їм всячина! - здивовано пробасив Бурмило.
      - Та отам у кукурудзi.
      - Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
      Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
      Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
      Вiдчуваючи в животi противне "ой-йой-ой", я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. "Бiльше не можу! Хай наступають!"
      Але нiхто на мене не наступав.
      Я полежав трохи, прислухаючись.
      Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
      Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
      I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
      А щоб побачити - й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.
      Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
      - Яво! - кричу я, нарештi, пошепки.
      Анi шеберхне.
      - Яво! - кричу я трохи голоснiше.
      Нiякої вiдповiдi
      Кинувся я в один бiк, в другий.
      - Яво! - кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили - це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
      - Яво! - кричу я на повну губу. - Яво! Агов! Де ти?
      - Цить! - чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. - Тихше!
      - Та що "тихше"! - кричу я - їх уже давно нема! А я нiчого не бачу така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
      - Повзи сюди!
      Ява трохи помовчав, тодi гукає.
      - Повзи ти сюди!
      Порачкував я на Явин голос Рачкував-рачкував - нема Яви.
      - Яво! - гукаю нарештi.
      - Агов! - чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
      - Яво! - роздратовано кричу я. - Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
      - Це ти, - кричить вiн, - це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
      - Та ну тебе' Повзи сюди!
      - Це ти сюди повзи!
      Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
      - Тьху'
      Ще трохи - i ми б розминулися.
      Сiли одсапуємось.
      - Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! - сичить крiзь зуби Ява 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
      - Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць .
      Ява враз пiдхопився.
      - Пiшли! Пiшли швидше на дорогу Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.
      I Ява бадьоренько рвонув уперед Я - за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
      Йти ставало дедалi важче.
      - Яво, - сказав я, хекаючи, - щось ми дуже довго йдемо.
      Ява мовчав.
      - Яво, - сказав я, хекаючи ще дужче, - де шлях?
      Ява мовчав.
      - Яво, - сказав я, майже задихаючись, - ми не туди йдемо.
      Ява зупинився.
      - Давай вiдпочинемо.
      Ми посiдали на землю.
      - Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, - сказав Ява. - Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
      - Що?! Що ти мелеш? - сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. - Кукурудза - не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли
      Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
      Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.
      I раптом у мене виникла iдея.
      - Яво, - кажу, - а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.
      - Вилiзти? Що це тобi - дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
      - Ну то що, - кажу я. - Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
      - Ну, то лiзь.
      - Нi, ти лiзь. Ти легший - у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.
      Ява махнув рукою:
      - Ну, давай спробуємо.
      Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:
      - Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.
      - Добре, добре, - сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! - черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються...
      - Яво! - кричу. - Швидше дивись, я падаю.
      I... щось затрiщало, зашумiло, завищало - наче бомба в кукурудзу гепнула.
      Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi - пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.
      Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:
      - Яво, де ти? Ти живий?
      - Жи... - апчхи! - вий. - I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
      - Ну, що, - питаю, - бачив?
      - Дулю, - каже, - я бачив. Саме волоття перед носом.
      Ява зiтхнув.
      Я подивився в небо.
      "Чудасiя, - подумав я - Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi - й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!"
      - Яво! - пiдхопивсь я. - Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.
      Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.
      - Хтозна, може й правда. Ходiмо.
      I ми поплентались назад.
      Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?
      А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.
      Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
      - Що? Що? - схилився надi мною Ява.
      - Кинь мене! Iди, пробивайся сам, - сказав я хрипло i безнадiйно.
      - Тю, дурний! - Ява обняв мене за плечi. - Зараз мине.
      Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.
      Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.
      Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:
      - Яво, - кажу, - я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.
      Ми лягли на землю.
      Довго лежали.
      Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.
      - А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? - тихо сказав я. - I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.
      - Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, - сказав Ява.
      На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.
      - У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, - сумно промовив Ява.
      - А в нас суп з галушками i смажена курка, - сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.
      - Яво, - кажу, - давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
      Але Ява був стiйкiший за мене.
      - Ти що, - каже, - щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi "рятуйте" кричать.
      - Нехай, - кажу, - аби було кому смiятися.
      - Нi, - каже Ява, - якщо вже так, давай краще спiвати.
      - Нехай, - кажу, - хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:
      В траве.сидел кузнечик,
      жалiбно жалiбно виводив Ява.
      В траве сидел кузнечик,
      ще жалiбнiше пiдтягував я.
      Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з "ой". "Ой у полi могила", "Ой я нещасний", "Ой не свiти, мiсяченьку", "Ой не шуми, луже", "Ой чого ти, дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полi жито". Оте "ой" ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.
      Добре пiшла у нас також пiсня "Раскинулось море широко" Особливо виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой" Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
      Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
      - Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! - зiтхнув Ява
      Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
      - Яво, - хриплю, - дивись!
      Ява глянув i зiтхнув:
      - Одна?
      - Одна.
      Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
      Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало - одна половинка вийшла бiльша, друга - менша. А ще кусати - тiльки покришиш.
      Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
      - Чого це? Давай менi ту
      - Нi, - кажу, - бери. Ти дужче їсти хочеш.
      - Чому?
      - Бо я, - кажу, - добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
      - А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
      - Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
      - А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i...
      - А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i..
      Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином "порцiї" зрiвнялися.
      Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
      I раптом ми почули... пiсню.
      Три дiди, три дiди полюбили бабу,
      А четвертий манюсiнький причеиився ззачу.
      виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
      Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
      - Гей! Гей! - скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
      Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.
      Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
      Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
      I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
      - Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
      - I здається, я навiть вигукнув оте ганебне "Рятуйте!" - я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
      - Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! - проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
      I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
      - Гу-ук-ає хтось...
      - А, пiшли!
      - Нє! Кр-ик-чить хтось... Щоб я бога не бачив!
      Ми так i присiли.
      Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
      - Та пiшли! - каже Книш. - То хтось балується.
      - Нє, не балується. "Рятуйте" кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? загукав Бурмило.
      Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: "Цс!" Та було вже пiзно.
      - Тут! - писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
      Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
      - Го-го! Дак це ви?! Голубчики! - розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. - Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
      Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
      - Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
      - Ех, ви... ш-шмаркачi! - нареготавшись, сказав Книш. - Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
      РОЗДIЛ XII
      "Не зви мене бiльше - Ява, зви мене - Кукурузо!"
      Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
      У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей - сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу - тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
      Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
      А дiд Салимон каже:
      - А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
      - Та його ж не було в селi, - пiдкидає Гриць Чучеренко.
      - А де ж? - "дивується" дiд Салимон.
      - Таж у кукурудзi блукав... тиждень чи два.
      - Гга-га-га! - реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
      - Ми недавно компаси одержали... Не треба?
      - Га-га-га!
      - Го-го-го!
      - Ги-ги-ги!
      - От хлопцi!
      - От артисти!
      - I кiна не треба!
      - Ге-ге-ге!
      - Гу-гу-гу!
      Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
      - Привiт кукурузнику!
      - Здоров, козаче!
      - Наше вам вiд королеви полiв!
      Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
      Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму "Тарас Шевченко" (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
      I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах - уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках... Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй - вулицею...
      Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!
      Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку - вiн до мене якраз намiрявся.
      - Здоров, Павлушо! - серйозно-серйозно сказав вiн. - Я до тебе.
      - Здоров, а я до тебе!
      - Попрощатися йшов, - одвiв убiк очi Ява.
      - Що, посилають кудись? - здивувавсь я,
      - Та-а! - махнув рукою Ява - Зовсiм з дому тiкаю.
      - Куди?!
      - На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.
      - Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.
      - Буває. То ти не знаєш.
      - Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.
      - А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
      - А що?
      - У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих...
      - Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
      Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: "Ги-ги... ги-ги". Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться - два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають - плавнi горять. Приходить: "Ху, - каже, - натопив. Тепер у селi тепло буде". Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села - так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.
      - Невже хочеш пропасти, як Гунька? - повторив я.
      - Не припаду, - впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. - От жив же чоловiк на безлюдному островi - i нiчого Не пропав.
      - Що за книжка? - питаю.
      - "Пригоди Робiнзона Крузо". Читав?
      - Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
      - Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
      - Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
      - Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.
      Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її - свинство.
      - I надовго ти збираєшся на той острiв?
      - Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, - зiтхнувши, сказав Ява.
      - Ого-го! - аж рота роззявив я. - Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...
      - Що ж поробиш, - знову зiтхнув Ява.
      - Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що - забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?
      Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:
      - Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору... А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка... та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i... хоч на край свiту.
      Я зiтхнув.
      - А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.
      - Нi, раз я вирiшив - усе!
      - А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? - з вiдчаєм сказав я. - З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!
      Ява, зморщивши лоба, дивився на мене - щось мiркував. I, помовчавши трохи, сказав:
      - Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи... Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що...
      - Виходить, я буду в тебе дикуном, - уже веселiше сказав я - Вiн, значить, герой... А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
      - Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.
      - То вiн був Крузо, а ти - Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього...
      - А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?
      Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.
      Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.
      РОЗДIЛ XIII
      Шукаємо острiв
      - Так ти що - сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? - спитав я.
      - Ех, який ти бистрий! "Сьогоднi!" - розсердився Кукурузо. - Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.
      - А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи.
      - Тобi - звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Думаєш - легко?
      - Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
      - Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.
      - А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!
      - Звичайно ж, я не скажу: "Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть". Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiкає. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Києвi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостює. Щось вигадаю... Щоб панiку не пiднiмав.
      - А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?
      - А менi що - хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене... - тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: - Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб...
      - А ти й рушницю братимеш?
      - Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового "Зауера".
      Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися - хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.
      В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:
      - Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!
      - Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, - прохальним тоном сказав Кукурузо.
      - Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! - буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.
      - Нiчого, пiдем, - тихо сказав вiн. - Я знаю ту "хвилиночку". Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.
      Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх - тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив - у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi - для довбанки, i довгi - для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти - вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки беркиць! - i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли - нам не страшно.
      - Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, - сказав Кукурузо.
      Одiпхнулися ми й поїхали.
      Обiгнули острiвець - i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо - хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно - пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, - разi - i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа - морока! Добре гребе Кукурузо - нi разу в очерети не вгнався.
      Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора - геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!
      Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь - анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi - як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас - i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк - метрiв за двадцять - наче й не вони, а iншi...
      Знову ми в стружку заїхали.
      Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-шi
      Качки пролетiли.
      Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.
      - От би рушницю! - каже Кукурузо.
      - Ага, - кажу я.
      Пливемо. '
      - Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, - гiрко мовив Кукурузо.
      - Тьху! - плюнув я в той бiк.
      Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) - як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: "Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба". Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький - нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли - до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? - I так далi.
      I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком - є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.
      - Здається, воно, - сказав Кукурузо. - Давай пристанемо.
      - Давай, - з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
      Ми пристали.
      Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля - на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, - качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, - у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
      - Курiнь я тобi поможу зробити, - сказав я, - ти ж знаєш, як я куренi роблю.
      По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.
      На обличчi в Кукурузо було вагання:
      - Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.
      - Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, - заперечив я. - Не можна ж точно копiювати.
      Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
      Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.
      Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
      - Всi двадцять рокiв простоїть - гарантiя! - впевнено сказав я.
      Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова "хвилиночка" вмiла розтягуватись до кiлькох годин.