- Ти... ти... ти... - скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками i, пiдштовхуючи, почала одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини i кричав:
      - Ну, тепер, понiмаєте, ти таки не поїдеш! От! - вiн вихопив з кишенi путiвку i почав рвати. - От! От! Замiсть того щоб, понiмаєте, у морi хлюпатися, будеш... будеш... Гульнi тобi тут, понiмаєте, не буде! Не буде! Я тобi покажу, понiмаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiмаєте, єсть характер. От! От!
      Не путiвку - серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси...
      Сльози закипiли в мене на очах.
      - I хай! I хай! - скрикнув я i прожогом вискочив з хати.
      ...Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв...
      "Але ж ти сам захотiв цього?"
      Так, сам. Звичайно, сам. Але...
      "Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти думав?"
      Нi. Але...
      Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
      I заради Яви - я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу...
      РОЗДIЛ IХ,
      в якому Павлуша розказує, як вiн подружив з Явою
      До четвертого класу я з ним не дружив.
      Вiн був уредний.
      Так я вважав.
      Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
      Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком - ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.
      Я гадав, що дружитиму з Антончиком i їстиму малину аж до старостi Але...
      Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни.
      Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв - тисячi, мiльйони... I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон - баштанник наш - ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях - два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно.
      Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор "Атмосфера", що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.
      Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав - той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.
      От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги - нiкуди.
      Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв - це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.
      I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай - коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.
      Пробували ми у футбола кавуном грати - важко, ноги болять.
      Пробували у "вiйни". Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi - це бомби, - пiдняли над головою i - ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають - рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель - чорнi слизькi "сємочки", ллється червона кавунова кров...
      Побомбили кiлька хвилин, глянули - аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.
      - Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!
      - I правда! Давайте не будемо!
      Знову посiдали, сопемо.
      Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:
      - Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.
      I раптом пiдхопився:
      - Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.
      - Га? Що? Кого? - не розшолопали ми.
      Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi "жабку" з кiнострiчки... I цим дуже всiх нас пiдводив.
      Бо завжди:
      - А от Стьопа, бачиш...
      - А чому Стьопа..
      - А подивись на Стьопу...
      I - лясь! лясь! лясь!
      "А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!" - завжди думалося в такi хвилини.
      Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником
      От i зараз.
      - А що воно за таке - єгипетськi пiрамiди? - жуючи, спитав Гришка Сало.
      - Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.
      - Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, - пiдтвердив Антончик.
      - А я по телевiзору в кiножурналi, - сказав Вася Деркач.
      - Ну й що? - спитав я - А як же грати?
      - Як? Хм! - презирливо хмикнув Стьопа. - Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.
      - А що - це вещ! - У Яви загорiлися очi. - Iнтересно!
      - Хлопцi! Да ви що? Тю! - сказав я - На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело - у похорон грати! Ха-ха!... Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!
      - Старик! Домовилися - все! - рiшуче сказав Ява. - Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном.
      Я! Так i знав Чуло моє серце.
      - Старик! По-чесному! - сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного "старик".
      Я зiтхнув.
      Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.
      - Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! - заспокоювали мене хлопцi - Он-до Гребенючка на тебе задивляється.
      - Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.
      I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився...
      - Ну, то що робить? - сумно спитав я.
      - Значить, так, - швидко заговорив Стьопа. - Ти - славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш - вибирай: Хеопс... Тутанхамон... Гаменхотеп...
      - Гаменхотеп, - байдуже сказав я.
      - Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! - звiв руки до сонця Стьопа. - Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
      Хлопцi завили, як шакали.
      - Ну, давай-давай - лягай i умирай, - пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
      Я лiг.
      - Прощайся i... - махнув рукою Стьопа.
      - Прощайте, - похмуро проказав я. - Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.
      - Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! - нетерпляче перебив Стьопа
      Я заплющиь очi i голосно зiтхнув - випустив дух.
      - О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! - так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.
      - Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!
      I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати.
      - Гей! - скрикнув я. - Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!
      - Цить! - гаркнув Стьопа. - Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!
      I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.
      - Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, - чую раптом голос Яви. - Так не можна.
      I кавун з моєї пики вiдкотився
      - А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, - почулися голоси.
      - Як не вийде! Вийде! - закричав Стьопа. - Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи ти мертвий!
      Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якої стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун.
      Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:
      - Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
      I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
      - Хлопцi! Тiкай! Дiд!
      I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява, я похолов.
      Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.
      - Хлопцi! - безнадiйно вереснув я. - Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
      Але вони вже й почути не могли.
      Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i - кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця... Пiрамiда...
      Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче...
      I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самої моєї щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.
      Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
      - Ах, шелегейдики!
      - Ах, шмарогузи!
      - Ах, катовi гаспиди!
      Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.
      Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.
      Менi було дуже хороше!
      Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
      Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!
      ...На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
      - А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
      Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий - Ява!
      То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!
      Дружба! Велике це слово - дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.
      Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають...
      РОЗДIЛ Х
      Ми - крiпаки. Приїзд Явиних батькiв. Пiстолети
      Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, "абсолютно принципiальний" чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав - як зав'язав.
      I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь нiколи було й угору глянути.
      Щоранку вiн задавав менi таку "нагрузочку" на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.
      Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: "Вiдпочинь, синку, погуляй!" Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: "Мамiй нещасний!" А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.
      I я трудився.
      Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.
      Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню - i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.
      Або - паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити - на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.
      Я знаю, просто це називається - трудове виховання.
      I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.
      От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: "Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм... Бач, на що схожий!" Але батько був непохитний: "Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультяєм вирiс, босяком, понiмаєш, п'яницею якимсь алкогольським!"
      П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.
      Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi - такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i...
      З Явою ми бачились мало: не було часу.
      Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, - вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
      - Справжнiсiньким наймитом став, - скаже Ява. - Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати - "Менi тринадцятий минало..."
      - А я! Гiрше раба єгипетського, - скажу я. - Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
      Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.
      Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.
      Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.
      А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.
      Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.
      - Гайда! Швидше!
      - Що таке?
      - Тiльки що - сам бачив i чув - Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: "Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi". I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися...
      - Ну й що?
      - От тобi й "що"! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось... шпигунське.
      - Ну-у?!
      - От тобi й "ну"! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.
      - Гайда!
      За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає - хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.
      Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд їхньої шпигунської дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були.
      Книшиха - широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, "румпель", прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра.
      У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина - все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа.
      Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий - як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!
      I ще - коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже неприємно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-моєму, теж.
      У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна i дуже таємнича. Вона пошепки розповiдала про неї бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: "Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!"
      Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку "денатурчику". "Денатурчик" так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: "Пити не можна. Отрута". Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з "денатурчиком" i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом.
      Вiн казав:
      - Житомирський денатурчик - це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський - це, я вам скажу, - здоровля! Український женьшень! Пий - i до ста рокiв проживеш.
      I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох.
      У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест).
      Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Великої китайської стiни вже чулося:
      Ой служив я в па ана
      Та й на перше лi-iто,
      Заслужив я в па-ана
      Курочку за лi-iто.
      А та кура щебетура
      По садочку хо-одить
      Та й ходить,
      Куряточок во-одить
      Та й во-одить...
      То спiвали гугнявими голосами пiдпилi Книшi. Пiсля чарки їх завжди тягло на пiсню.
      Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i українських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго...
      А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки "денатурчику" вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори.
      Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибiднялися.
      - Та я ж такий голий! - казав Книш. - 3 хлiба на воду перебиваємося. Навiть на зиму нiчого не призапасив.
      А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд корзинами. I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селi.
      Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
      - Ох же ж i молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж.
      - Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлiбом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусi, думаєш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобi сметаною доїтиметься.
      - Ну да! А на базарi, я бачила, продає рiденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
      - I куди та мiлiцiя дивиться!
      А колись увечерi, як уже стемнiло, приїздили до них якихось двоє вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску i одразу ж поїхали. I потiм ще двiчi приїздили i знову-таки поночi.
      А якось бiля чайної Книш, що намонявся як чiп - хоч викручуй, просторiкував у гуртi п'яничок...
      - Не боюсь я вашого Шапки.. Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. - Книш показав стиснутий кулак. Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик!
      Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, i всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску вiн їм не давав. I Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в рiзнi усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на паперi.
      - О, знову пише якусь собаку, - насмiшкувато казав дiд Варава
      Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навiть побоювання - раз чоловiк пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися. Це ще бiльше робило його в наших очах таємничим i загадковим.
      Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко. Ми перелiзли через паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися - i от уже пильно вдивляємося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i Книшиха сидять бiля столу з ложками в руках i, злодiйкувато позираючи на вiкно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книшi їли... торт. Бiсквiтний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися вiд людей, як злодiї. їли похапцем, жадiбно, мабуть, голосно чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може, навiть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на "румпелi".
      От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою - i шургиць! - до себе в рот.
      Ми знову перезирнулися Кiно!
      - Ну все! Ясно! - сказав Ява. - Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не їдять.
      Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим.
      Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому.
      I знову потяглися "трудовi буднi".
      Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було.
      Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi тої таємничої розмови ("Подаруночок вiд нiмцiв..." "Двадцять залiзних..." "Вермахт щедрий..."), нi акваланга, нi пiдозрiлої поведiнки, нiчого...
      - Нi, нiякi вони не шпигуни, - казав я. - Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи!
      Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше.
      Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.
      - Завтра приїздять батьки, - зiтхнув вiн. - Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзнається... Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. "I не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матiр. Не хочеться перший день їй псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день..." Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий "вермахт", що... Ти ж мою матiр знаєш.
      Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати - грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.
      - Нiчого, - заспокоював я свого друга , - як-небудь обiйдеться. Не вб'є ж вона тебе.
      - До смертi, може, й не вб'є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
      - А ти потренуйся падать. Як тiльки що - зразу падай. Нiби тобi погано.
      - Менi й так буде погано. Без "нiби". Не хвилюйся.
      Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всiєю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде...
      I от Явинi батьки приїхали. Радiсного галасу й метушнi - повен двiр. Хвiртка тiльки - рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi... Ще б пак! Iз заграницi приїхали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?..
      У садку цiлий день стiл стояв з наїдками та напитками. однi вставали, другi сiдали.
      I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика - сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв - у двi гарби не вбереш.
      I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiляє водою. I як стрiляє! Натискаєш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила!
      Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
      Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?
      Отже ми одразу...
      Бровка на мушку - чвирк!
      Гав гав-гав! - Бровко хвосiа пiджав i в будку.
      Кицька руда сидить на сопцi, умивається.
      Чвирк!
      Няввв! - I кицька вже на грушi.
      Курка гребеться.
      Чвирк!
      Ко-ко-ко-ко-ко! - I нема курки - десь аж на городi.
      А туг iде дiд Салимон.
      Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
      Чвирк! - дiдовi Салимону прямо по лисинi
      - А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..
      За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.
      Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi - стрiляти тильки по неживих цiлях.
      Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.
      А що вже попозаздрили нам хлопцi - i не говорiть!
      Тiльки й чулося:
      - Дай подивиться!
      - Дай хоч глянути!
      - Дай подержати!
      - Можна, я стрельну?
      - Можна, я попробую?
      - А я? А я?
      - Оце так це!
      - Ох ти!
      - Ох же ж б'є!
      - Сила!
      - Краса!
      - Вещ!
      Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.
      Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день - не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!
      Але попорозстрiлювали ми хлопцiв - так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши "шпигуном", "розбiйником", "бiляком" i взагалi "ворогом".
      Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти "тiльки по неживих цiлях". Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику "неживi цiлi".
      Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
      Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
      - Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
      А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
      - Та ну, перестаньте!
      - Та годi вже.
      - Досить! Ну!
      А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
      - Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!