А хлопцi трудилися i їли звичайнiсiнький хлiб з салом.
      I я їм заздрив несамовито.
      Я ненавидiв какао, гоголь-моголь i смачнi пундики.
      Я промiняв би всi цi ласощi на шмат хлiба з салом у перервi мiж роботою.
      Мiй дiд завжди називав мене "цiлосвiтнє ледащо". Але якби вiн знав, як менi, "цiлосвiтньому ледащовi", хотiлося зараз працювати! Я б не вiдмовився вiд найбруднiшої, найпротивнiшої, найважчої роботи. Тiльки б з усiма, тiльки б там, тiльки б не лежати колодою в лiжку.
      Лише тепер я збагнув одну iстину - чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Нi! Найстрашнiша хвороба безсиллям, бездiяльнiстю, нерухомiстю.
      I я зрозумiв, чого люди насамперед бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я - всьому голова...
      Як я страждав вiд своєї бездiяльностi, ви собi навiть не уявляєте. Коли нiкого не було в хатi, я заривався в подушку i просто вив, як той собака голодний.
      Один Павлуша по-справжньому розумiв мої страждання i весь час намагався розрадити, заспокоїти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за спiвчуття, але жоднi слова не могли менi допомогти. Якi там слова, як я сам вiдчував, що нема здоров'я, нема сил. Походжу трошки по хатi - i в пiт кидає, голова йде обертом, лягти тягне.
      Здавалося б, i нога дедалi менше болить, i температури нема, а замiсть того, щоб видужувати, я чогось знову розклеївся. Вирiшив, що нiколи вже не буду здоровим, i занепав духом. Втратив апетит, погано їв, не хотiлося нi читати, нi радiо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. I нiхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нiкого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якiй доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я її й не звинувачував, я й сам, як вона хворiла, не дуже сидiв бiля її лiжка.
      Зранку, подавши менi снiданок, вона, як цуцик, дивилась на мене i покiрливо питала:
      - Яво, я тгошечки... можна?
      Я зiтхав i кивав головою. I вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сiней надвiр. I тiльки я її бачив аж до обiду. Вона поспiшала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона вiдчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься.
      I якщо ранiше вона каталася у дворi, то тепер виїздила за ворота i тiкала далi вiд очей, щоб не чути моїх нарiкань за те, що не так їздить. А менi вже й це навiть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою.
      Iнколи разом з Павлушею забiгали хлопцi, але вони були такi заклопотанi, так їм було не до мене, що радостi це яе приносило.
      Двiчi заходила Галина Сидорiвна, та менi чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомiчний, жалюгiдний, i я напружено, з нетерпiнням чекав, коли вона пiде. Погано менi було, дуже погано.
      Сьогоднi я чогось особливо вiдчував себе нещасним i самотнiм. Може, тому, що сьогоднi день був напрочуд хороший - сонячний, ясний, нi хмарки на небi. I Яришка, витягаючи з сiней велосипеда, спiвала на все горло:
      В путь, в путь, а путь,
      А для тебя, годная,
      Есть почта полевая...
      Вороний мiй продеренчав у дворi i, дзенькнувши вже за ворiтьми, повiявся, несучи кудись невгомонну мою сестру.
      Я зарився в подушку й завив.
      I раптом почув, як щось стукнуло об пiдлогу.
      Я пiдвiв голову. На пiдлозi бiля лiжка лежав камiнець. До нього був прив'язаний червоною стрiчкою якийсь папiрець. Я здивовано глянув, нахилився, пiдняв. Розв'язав стрiчку, розгорнув папiрець. I аж дух менi перехопило - я одразу впiзнав той самий почерк: чiткий, з нахилом у лiвий бiк, i кожна буквочка окремо... Вiд хвилювання тi буквочки застрибали в мене перед очима, i минуло кiлька секунд, поки я змiг прочитати написане.
      "Дорогий друже!
      Нам усе вiдомо, що сталося з тобою за останнiй час. Ми задоволенi твоєю поведiнкою. Ти поводився, як справжнiй солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобi. Тепер ми ще бiльше впевненi, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобi, ти виконаєш з честю.
      Стихiйне лихо i метеорологiчнi умови унеможливлюють проведення намiченої операцiї зараз. Операцiя вiдкладається. Сподiваємося, що до того часу ти видужаєш i нам не доведеться шукати iншої кандидатури. Намiчувана операцiя секретна, державного вiйськового значення. Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР.
      Цього листа треба негайно спалити.
      Нагадуємо: умовний сигнал - бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, - треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї.
      Бажаємо найскорiшого видужання.
      Г. П. Г"
      Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.
      Вони! Знову вони! Троє невiдомих!
      Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.
      I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.
      Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: "А що, як це справдi вiйськова таємниця?" I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi "глеканкою" на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: "Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину... Не пам'ятаю..." - i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.
      I от...
      "Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР".
      Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
      Але... як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?
      Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.
      Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!
      I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: "Яво-о! Го-го!" - сповiщаючи, що уже йде.
      Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:
      - Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували - свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини - вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне - як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i... Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу - абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що - погано себе почуваєш?
      - Та нi, - хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
      - Павлушо, - я пильно глянув йому в очi, - ти менi друг, скажи чесно?
      - Ти що? Друг, звичайно.
      - Скажи, а ти мiг би... сiсти разом зi мною в тюрму?
      - Тю! - вiн розгублено усмiхнувся. - Ти що - сiльмаг обiкрав?
      - Нi, без жартiв скажи - мiг би?
      Вiн насупив брови.
      - Мiг би... Ти ж знаєш.
      - Ну, тодi на, читай, - i я простягнув йому листа.
      Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:
      - Так... "Г. П. Г." Значить, i тобi... Нiчого не розумiю...
      - А тобi, виходить, теж? I мовчав...
      Павлуша винувато знизав плечима:
      - Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше - сам знаєш.. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що ..
      - Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю... Ану розказуй! - Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.
      - Ну що... Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився "Павлуша, - питає, - Завгороднiй?" I простягає конверт. I як газоне - тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах - обличчя не розгледиш.
      - Точно!
      - Ну, розгорнув я листа. "Дорогий друже... секретна справа... треба прийти у Вовчий лiс до дота... в амбразурi iнструкцiя".
      - В розколинi над амбразурою.
      - Точно.
      - Ао котрiй годинi?
      - О двадцятiй нуль-нуль.
      - А менi о дев'ятнадцятiй.
      - Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?
      - Аякже. Тiльки давай спершу ти.
      - Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене - цоп! - за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. "Куди, - каже, - оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?" Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн "оп'ять" каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: "Прийди", - i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав... Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. "Ах так, - на повний голос крикнув. - Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!" I тут iз кущiв голос: "Правильно!" Ну, думаю, раз так - бувайте здоровенькi! сiв на велосипед i поїхав...
      - I що - i все? Бiльше нiчого не було?
      - Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом - а там лист. Знову Г. П. Г - "Операцiя переноситься... не хвилюй ся... слiдкуй за щоглою бiля школи... Коли з'явиться бiлий прапорець - приходь того дня у Вовчий лiс до доту..."
      - I знову о двадцятiй нуль-нуль?
      - Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка - муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
      - Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть... Це не штука.
      - Ну, а в тебе ж що?
      - Ну, а в мене... - I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про "екскурсiю" до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.
      - Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? - спитав Павлуша, коли я кiнчив.
      - Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.
      - Хтозна, може... - насупив брови Павлуша. - А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?
      - Хiба я знаю... - знизав я плечима. - Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах...
      - Могло буть, - зiтхнув Павлуша. - Виходить, ти основний, а я дублер.
      - Чого це!
      - Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.
      - Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! - переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати...
      - А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!
      Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд... Коли нiщо не перешкодить.
      - А ти кому-небудь говорив про все це? - я пильно глянув на Павлушу.
      - Звичайно, нi.
      - I їй не говорив? - Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.
      - Та ти що?! - вiн почервонiв.
      I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.
      - Слухай, - i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:
      - Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш...
      РОЗДIЛ XXVII
      Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих - вона? Не може бути! "Вiн хоче вкрасти її!" Ми поспiшаємо на допомогу... Асса!
      Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму - це бажання видужати, мета бути здоровим.
      Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим - ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
      Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.
      Медичка якось сказала:
      - Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.
      Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.
      Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав
      - Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба... морозива.
      Дiд кахикнув i вiдповiв:
      - Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.
      Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!
      На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:
      - Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.
      Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня - що життя прекрасне!..
      I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила.
      - Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, - мовила вона. - Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому.
      Я добре знав, що медичка - жiнка серйозна i слiв на вiтер не кидає. Але... я нiчого не мiг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи - як ви думаєте?! А що, як там... Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i...
      На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.
      Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.
      Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося - туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня... Та й Павлуша десь iам, мабуть.
      Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.
      I працювалося їм, видно, весело, з насолодою - хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт...
      Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут - коли я не можу разом з ними, то навiщо... I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе:
      - О! Ти вже видужав? Поздоровляю!
      Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася.
      Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила!
      - Дякую! - буркнув я i, не озираючись, пiшов геть. Увечерi я почав наступ на батькiв.
      - От, - тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. - Скiльки ще мучитимуся! Я вже зовсiм здоровий, а менi нiчого не дозволяють! Так я захирiю i зовсiм гигну. Я не можу бiльше. Ну, дiду, ну, ви ж наймудрiший, ну, пояснiть їм, що я вже зовсiм-зовсiм здоровий.
      Менi довго доводили, що я дурний, що я сам не розумiю, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, нiж потiм знову лежати, i невже я, дурний, цього не розумiю...
      Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю.
      Нарештi матерi набридло, i вона сказала:
      - Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш...
      Останнiй день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом поїзда.
      Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило:
      "Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны". Уже вкотре сказано:
      "Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?" - а поїзд стоїть...
      Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився... Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тiєї почорнiлої вiд дощiв, розсохлої i трохи скособоченої вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала своє високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання - хто зiб'є шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був "залiзний", i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив її, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався - бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у своєму життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм - за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерської кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки своїх гурткiвцiв у вiкнi пiонерської кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася.
      Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбiї, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн.
      А один малюнок... У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я...
      Темна, майже пiд стелю затоплена хата, у кутку iкона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дрiт вiд лампочки, у водi я...
      Ну, звiсно, то був малюнок Павлушi. I так здорово, так точно було намальовано, наче вiн сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. Є-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього - жодних сумнiвiв.
      I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.
      I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття - гордiсть за друга.
      Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i... дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне - це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.
      Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла... Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.
      Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.
      Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих - це Гребенючка!
      Тю! А чого з трьох?
      Може, вона сама все це й придумала! "Г. П. Г." - Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.
      Павлушi?
      А може...
      Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.
      Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.
      I "Г" - це Ганя. "П" - це Павлуша, а "Г" - це хтось третiй - Гришка Бардадим абощо.
      А я дурний...
      Нi! Не може бути!
      Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!
      Нi!
      Єдине, що Павлуша мiг, - не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!
      Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
      Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж . Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.
      Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!
      Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
      Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.
      Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
      Перше, що треба зробити, - це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.
      Пiвхвилини - i хустка була у мене в кишенi.
      Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.
      Я подався чекати його пiд хату.
      Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав - чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу - бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.
      Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:
      - Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
      - Що таке? - питаю. - Горить десь чи знову повiнь?
      - Нi... Нi.. Але... Слухай, вiн хоче її вкрасти!
      - Хто? Кого?
      - Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!
      - Хто?
      - Лейтенант.
      - Тю! Що вона - вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?
      - Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.
      - Вiн що - здурiв?
      - Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? "Кавказьку полонянку" пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i в гори!.. Пойняв?
      - А звiдки ти взяв? Розкажи толком!
      - Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався... Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: "Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!" А вiн: "Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!" Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: "Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою". А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так - мах! - роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi - як у вовка просто - зеленим вогнем палають... От!
      - Ти диви - знизав я плечима. - А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував... I взагалi...
      - Просто вiдчайдушний. А бачиш - дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.
      Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.
      - Треба рятувати! - твердо сказав я.
      - Самим? - недовiрливо глянув на мене Павлуша. - А чи посилимо?
      - А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо - все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!
      - А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.
      - Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми - фiть!
      Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.
      Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.
      По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати - боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.
      Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: "Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно..." Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн знає, що ми з Павлушею такi хлопцi, що... I якраз сьогоднi, коли вiн збирається викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець.
      Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини.
      Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi.
      Я був сповнений рiшучостi битися до останнього. Я рвався в бiй. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж... I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Київ з нами на екскурсiю їздила, i спiвала разом з нами, i взагалi...
      Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати... А Галину Сидорiвну - нi! Не дозволю! Голови не пожалiю!
      За обiдом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса - з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають.
      Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєї стежки за городами, якою я тодi на велосипедi їхав.