Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.
      А баба - га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
      Два - один на нашу користь.
      Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:
      - Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?
      - Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi...
      - М-да! - задумливо промовив Бардадим. - Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, - за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було - це вже я не знаю.
      РОЗДIЛ VIII
      "Два кольори мої..." "Геть звiдси!" - каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини
      Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло... Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.
      О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.
      Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.
      Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку - вона з сапкою поралася на городi.
      Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.
      Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.
      Вона не бачила мене.
      Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
      Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
      Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.
      Вона однак не чула.
      Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
      Головне - ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос спiвав пiсню:
      Два кольори мої, два кольори,
      Оби на полотнi, в душi моїй оба.
      Два кольори мої, два кольори,
      Червоний - то любов, а чорний - то журба.
      Що-не може людина йти i спiвати? А як у неї настрiй гарний! Дуже просто!
      Вона тiльки вимахувала сапкою - аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумкає.
      Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка її, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
      А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.
      Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула:
      - Ти чого?
      - Нiчого, - спокiйно сказав я i ненароком спитав: - А що ти робиш?
      - Танцюю! - вiдповiла вона, продовжуючи сапати.
      - А я сьогоднi вночi на кладовищi був... - почав я.
      - Ну й дурень, - мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
      - Ах ти ж зараза! - ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?
      I тут раптом позаду почув:
      - З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
      За кiлька крокiв вiд мене стояв... Павлуша. От ти ж! Ну!
      - А що ж? А що ж вона обзиває! - вигукнув я.
      - А чого ти до мене лiзеш? Чого? - вигукнула Гребенючка. - Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває... "Два кольори мої, два кольори", "Червоний - то любов..." Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?
      Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!
      I ще - "червоний - то любов..." Ти бач, на що натякає!..
      Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
      Вiн уже, мабуть, думає...
      Та потрiбна вона менi!
      Та триста лєт!
      - Та я ж... Я ж хотiв...
      - Iди звiдси! - глухо сказав Павлуша.
      - Я... я можу пiти... Такi.. Але ти. . ти... - менi забракло слiв. Я, може, сьогоднi привида сфотографував... От! Уперше в iсторiї... От! А ти... ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
      Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
      Я йшов, не помiчаючи дороги.
      Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.
      Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi - у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.
      Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились.
      А що вийшло?
      Вийшло, що вiн менi сказав "iди геть", як найлютiшому вороговi.
      I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою - так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi її, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й нуртує рiчка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки їй у спiдницю, як вона "дурня" менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до неї лiчу, що дев'ять разiв пройшов.. А вiн тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї i хочу вiдбити її у нього. Вiн же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києвi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?!
      Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки - убив би, мабуть.
      А день який!
      То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.
      А тепер! На небi - нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває - наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.
      Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: "От погода! Тi, що вмерли, каються".
      А менi навпаки - вмерти хочеться: такий настрiй.
      Цiкаво - чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умiє, коли йому Галина Сидорiвна накачку дає. Але не плакав би. Iшов би за труною моєю у парi з Гребенючкою, зиркав на неї i думав: "Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати її портрет".
      А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi.
      IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?
      Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого.
      - Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? - почув я раптом лагiдний голос i аж здригнувся. Звiв голову - назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю! Тiльки-но: "щоб вас черва сточила", i враз "синку" - голос медом точиться.
      - Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки суєтнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя i смерть, про суть усього сущого...
      Менi стало моторошно - вона нiби читала мої думки.
      - Не тривожся, янголе, радiти, а не сумувати треба. Адже саме тобi явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усi.
      Я насупив брови - ич, куди забирає! Вона одразу помiтила це.
      - Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агiтує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в твої роки... Але... не так воно в життi просто, як здається, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... I хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старi люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблiї йде. От ти не читав же, синку, бiблiї? Не читав?
      Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще "Миколу Джерю" не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.
      - От бачиш, а кричиш - "Передайте привiт Варварi-великомученицi!" Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла.. Господи, сохрани i помилуй! - Баба перехрестилася.
      У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.
      Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далi, не спитаю її щось, то може статися страшне - свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий.
      - Бабо, - сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона знову заговорить. - Бабо... А скажiть-но менi, бабо, будь ласка...
      - Що? Що, голубе? - беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливiй усмiшцi.
      - А скажiть.. а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге?
      Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик моєї сестрички Яришки:
      - Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-є!
      Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
      - Ну, бiжи, бiжи, - хитнула баба головою. - I приходь до мене Я тобi все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе почастую. Знаєш, якi в мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я її показать хочу...
      - Ага! - кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав, як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно:
      - Де бiгаєш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.
      I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
      - Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував... Ой, гляди, дограєшся... Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолiтнiх... Голови людям брехнею якоюсь морочиш...
      - Та, дiду!.. Та слово честi!.. - I я, захлинаючись розказав дiдовi все, як було.
      Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю, потiм похитав головою:
      - Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв юринда... Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi... з хлопцями...
      - Ну-у?! I ви?! I що?!
      - Та що ж... Нiчого. I не один раз - тричi ходили.
      - Але ж фото!
      - Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося... Чи, може, хтось iз хлопцiв пожартував, хiба я знаю...
      - Нi! - переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо тодi б i в очах у мене - засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував - гарантiя.
      - Ну, не знаю вже, що там таке, - розсердився дiд. - Але не привид! Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно тiльки з горшка зiскочило i вже, бач... Якби по твоїх законах фiзики всi пiсля смертi перетворювались на привиди, то стiльки б їх уже за весь час наплодилося - нiде було б курцi клюнути.
      - Та, думаєте, воно менi треба! - вигукнув я. - I сам не хочу, але ж.
      РОЗДIЛ IX
      Отець Гога
      I справдi, менi вже зараз хотiлося, щоб уся ця iсторiя з привидом виявилась "юриндою". Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
      Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас. Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником по нашому селу - збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо.
      Отця Георгiя з легкої руки дiда Салимона всi атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно до нього пристало - не одiрвеш...
      Дiд Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелiгiйнi розмови. Вiн тодi каже: "Поїду з Гогою побалакаю... Хай менi Гога розкаже про бога". Бере пляшку, сiдає на велосипед i, виписуючи кренделi, їде в Дiдiвщину.
      Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв дiд Салимон казав:
      - Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у бога не вiрить. А говорить - як спiває. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-цi-а-лiст!
      "Должность" у отця Гоги справдi була нiчогенька. Спершу вiн мав просто мотоцикла, потiм мотоцикла з коляскою, далi "Запорожца", тодi "Запорожца" помiняв на "Москвича", а тепер, кажуть, записався у чергу на "Жигули".
      З парафiянами налагоджувати контакти вiн умiв. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всi її досягнення, передплачував журнал "Знання та праця" i дванадцятого квiтня щороку служив молебень за космонавтiв.
      I тi розмови баби Мокрини - то все, звичайно, вiд отця Гоги.
      Я не встиг навiть ще поснiдати, як у двiр наш зайшло троє мало менi знайомих, не з нашого кутка, восьмикласникiв:
      - А розкажи, що там було i як...
      Виявляється, Бардадим розмножив фото i пустив по селу.
      I почалося...
      Рип-рип!..
      Рип-рип!..
      Рип-рип...
      Хвiртка наша не зачинялась.
      Тiльки я кiнчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
      Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк - гайнув у плавнi.
      Коли увечерi повернувся додому, побачив, що бiля наших ворiт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району i навiть з областi. I тiльки зайшовши на подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв... пiп Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно - мене помiтили.
      - А-а, рибалка, - привiтно усмiхнувся до мене отець Гога - Здоров був!
      Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, - "славен єси, отроче... видiння, що тобi явилося... Варвара-великомучениця, сохрани, спаси i помилуй..." Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай.
      Але вiн не починав.
      - Ану показуй улов, - сказав вiн весело i, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. - О, три чехонi, пiдлящики, устiрочка, йоршi... носачi й звичайнi... краснопiр, язьок... О! I линок один навiть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку... чи, може, на тiсто? Га?
      - На черв'яка.. червоного, - ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього - коли ж вiн почне?
      Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i раптом пiдвiвся:
      - Ну, поїду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi.
      I пiшов до машини.
      Коли вiн од'їхав, я здивовано зиркнув на дiда:
      - Що таке? Чого вiн хотiв?
      - Хто його зна... Води попросив... у радiатор залить. Каже, википiла в його...
      Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця стоїть, i вiдро бiля неї.
      Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. I як вiн глянув на мене! Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн знає.
      I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке в мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось так вiн дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда таємне. I своїм поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалакаємо.
      О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною i всiма богомiльними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголiками, якi старцюють у Дiдiвщинi бiля церкви, якi невiдомо де живуть i яким справдi, крiм бога, може, нi в кого вже випросити на похмiлля.
      А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдної мами, депутата i передовика, яка завжди сидить у президiї, проти вчительки Галини Сидорiвни, котра провадить у селi атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.
      I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид - дiдько б його вхопив зовсiм!
      I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I може заплутати i зловити мене у свої тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу з Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у духовну семiнарiю i тепер вчиться на попа. Так i я... Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академiком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я... ченцем. З довгими брудними патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з хрестом на шиї.
      Думки роїлися i гули у моїй бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще й маму можуть через мене з депутатiв викинути... А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пiзно.
      Сидить собi у президiї i не знає, бiдненька, якi чорнi хмари клубочаться над нею.
      Нi!
      Нi-i!
      Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
      Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, вiн щось бачив, помiчав, це ж усе-таки бiля нього, майже попiд хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.
      I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити - хай вирiшує гуртом це складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства. А то чого воно таке хитре, суспiльство, - хоче, щоб настiльки важливе загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..
      Але передусiм - з самого ранку - до дiда Салимона.
      З таким твердим рiшенням я заснув.
      РОЗДIЛ Х
      Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива
      Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.
      "Це ж вiн на весiллi перепив", - догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
      - Драстуйте, дiду, - несмiливо привiтавсь я.
      Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.
      - Похмелитися б вам, - спiвчутливо сказав я.
      Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав - дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.
      Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.
      - Тобi що? Меду?
      - Та нi! Нi!
      - А що?
      - Та ви ж погано себе почуваєте...
      - Нiчого. Що тобi?
      - Та хотiв розказати дещо i попитать...
      - Розказуй.
      I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:
      - Я знаю. Я теж усе бачив.
      У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.
      - I ви... теж... бачили... привид?
      - Бачив, - спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. - Ходiмо!
      "Значить, правда, - у вiдчаї подумав я. - Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова - Лавуазье точно перетворюється на привид . I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем".
      Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.
      - Тс-с! - приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: Дивись.
      У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.
      I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
      "Кiстки! - похолов я. - Мрець пiдводиться".
      Бiле з темряви почало наближатися до дверей - вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше... I враз у отворi з'явився... лелека.
      - Ясно? - усмiхнувся дiд Салимон.
      Лелека! Лелека!
      Так он воно що! I стук - це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi...
      Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека... без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.
      "Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, - вирiшив я i подумав: - А чи може людина сховати голову пiд крило... тобто пiд руку?" I чомусь вирiшив, що може, i подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так i робиться".
      Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що - нi! - голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, - рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так...
      - Дiду, - вражено питаю я. - Дiду, а де ж його голова?
      - Що? Голова? - нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: - Ой голова! Голова!
      - Що з вами, дiду? - лякаюсь я.
      - Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! - каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон - баштанник.
      Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною - без голови, у бiлiй сорочцi - i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
      I тут я розумiю, що дiд Салимон - привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.
      I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, - не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
      I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась... голова попа Гоги.
      - Здоров, рибалко! - I пiп Гога зареготав: - Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! - вiн показав менi рукою "носа". Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
      I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить... Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
      I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
      Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
      Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає...
      Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... I прокидаюсь.
      РОЗДIЛ XI
      Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
      Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.
      Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема - в полi. Що то значить - передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.
      Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
      Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину - пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.
      Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.
      Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.
      Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.
      Чекати довелося довгенько.
      Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали - про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: "Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля"; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi...
      Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
      Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя - мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.
      - Драстуйте, дiдусю! - чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. Можна до вас?
      - О! Здоров, шелегейдику! - звiв догори брови дiд Салимон. - Заходь! Що тобi? Меду?
      У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
      - Значить, просто так, у гостi? - усмiхнувся дiд Салимон. - Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
      Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
      - Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! - пiдморгнув дiд Салимон. То давай, ну!
      - Та нi, я просто... просто спитати хотiв... - нарештi зваживсь я.
      - То питай - чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
      - Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
      - Уночi? Позавчора? - дiд здивовано опустив куточки губ. - Гм... Уночi... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було... А що?
      - Ну, не вiдчували нiчого... такого?
      - Вiдчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
      - Та нi! У такому... у... душевному вiдношеннi.
      - А-а... у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв - скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
      - От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
      - Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай - бог милує!
      - Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! - I я простягнув дiдовi фотографiю.
      У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
      - Ану-ну! - дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. - Що ж то таке? Га?
      - Та що ж! Не видно хiба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!
      - Ну-у? - роззявив рота дiд.
      З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
      - Що там таке? - спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах
      - Ану, Серьожо, iди-но глянь! - гукнув йому дiд Салимон. - Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
      - Привид? - племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
      - Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
      - Мда-а, - розгублено розвiв руками дiд Салимон - Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi...
      - Хiба я знаю... - знизав плечима племiнник. - Треба щось придумати. Якось викручуватись.
      - А що, як... - задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: - Ану знiмай сорочку! - Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: - Оксанко, давай плечики.
      - Правильно! - пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
      З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
      - Що це ви... - почала вона.
      Але племiнник перебив її.
      - Цить! Давай сюди! - i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: - Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
      I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
      Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж.
      Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
      - Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... - Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: - Га-га-га-га-га!