- Отут, - каже чупринистий, i ми спиняємось.
      Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного - крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, примiряємось.
      Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма.
      Ви, мабуть, самi знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бiйка. А тодi вже страх минає. Замiсть нього - лють, бiль i бойовий азарт.
      Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?! А як був один, соплi по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! I я з усiєю силою своєї лютi кинувся в бiй. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками i вiдскакуючи. Вiн тiльки безладно махав своїми "граблями", тупцюючи на мiсцi. Хлопцi загаласували:
      - Та що ти, Будко!
      - Та бий же його!
      - Пiд дихало! Пiд дихало!
      - По сопатцi!
      Проте Будка лише сопiв i вимахував руками, як вiтряк. Нарештi вiн пiймав мене за сорочку, обхопив, i ми покотилися по землi.
      - Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! - пiддрочували хлопцi Будку. Але Будка був уже готовий. I не вiн, а я поклав його на лопатки i придавив до землi, мiцно тримаючи. Нашi обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, i переможений Будка уже навiть i не пручався. Все! Моя взяла!
      - Е нi! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! - чую я раптом i вiдчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Пiдводжу голову i бачу - тягне довговидий, якого я тодi штовхав у груди. Я добре знаю, що я дiяв чесно, що нiякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, i менi бракує повiтря що-небудь сказати. Я тiльки з надiєю дивлюсь на чупринистого. Але вiн мовчить, не втручається. I я раптом розумiю: становище моє безвихiдне. Вони - Будчинi друзi, i вони хочуть, щоб перемiг Будка. Авжеж. Iнакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Iнакше вони могли просто вiдлупцювати нас. Моя перемога - це ганьба для них усiх. I вони цього не допустять. Безвихiдь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тодi, коли є надiя на перемогу, а коли цiєї надiї нема... Мене вже стягнучо, i воскреслий Будка вже навалився на мене i з усiєю люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що вiн може!..
      Бум, бум, бум! - як дзвiн гуде моя голова. I в очах темнiє, i думки плутаються...
      Аж раптом:
      - Ах ви безсовiснi! Ах ви безсовiснi! Пустiть негайно жi Пустiть! Пусти! Ну! Пусти! - пронизливий Вальчин голос. I дзвiн у головi моїй враз припиняється. I Будка злiтає з мене на землю. I я бачу над собою чисту блакить неба, в якому лiтають бiлi голуби. I розумiю, що звiдкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку i стоїть надi мною, войовниче розмахуючи руками i кричучи:
      - Безсовiснi! Безсовiснi! Пiонери, називається! Школярi, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школi! От побачите! I батькам вашим розкажу. I твоєму, Алику, i твоєму, Вовко, i твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалi в мiлiцiю заявлю. I тебе в колонiю заберуть. От побачиш! Хлопцi приїхали з села в гостi до нашого мiста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нiчого сказати - гостиннi хазяї! Безсовiснi!
      Отак кричучи, вона допомогла менi пiдвестися i, взявши за руку, повела. А по дорозi i Яву прихопила. I хлопцi розступилися i пропустили нас. Нiхто навiть не намагався затримати. I всi мовчали. Тiльки коли ми вiдiйшли, хтось пронизливо свиснув, i вся ватага, як горох з мiшка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б i по-iншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зi мною.
      Я йшов похитуючись i руками витираючи пiд носом.
      - Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж i дав! Вiн тiльки сiпався! - пiднесено говорив Ява, обнiмаючи мене за плечi. - Ти iм усiм показав, що таке васюкiвцi. Молодець!
      Менi було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого i що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скiльки б ще той Будка товк мою бiдну голову!), але вiдчував якусь нiяковiсть i сором, що мене врятувала дiвчинка.
      I все-таки я був задоволений. По-чесному я таки перемiг Будку, здорового Будку, який був старший i дужчий за мене. I який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
      На стежцi нас чекав братик Микола. Виявилося, що це вiн покликав Вальку. Вiн бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що нашi справи кепськi, i побiг по Вальку. I Валька прилетiла, розштовхала хлопцiв i кинулася нас визволяти.
      - Ти теж молодчина, Валько! - сказав Ява. - Одна - i не побоялась! Вони ж могли i тебе вiдлупцювати за компанiю.
      - Хай би тiльки спробували? Я б їм такого галасу наробила - з усього мiста люди позбiгалися б! I думаєш, я дряпатися не вмiю? Хай би тiльки хто зачепив, його б мама рiдна потiм не впiзнала.
      Ява поглядав на неї з захопленням i штовхав мене лiктем у бiк: дивись, мовляв, яка дiвчина, оце дiвчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дiвчина... чорт з нею!
      Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдiєш, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти, Пiшли ми.
      Максим Валер'янович весело привiтався з нами ("Здоровенькi були, панове добродiї"), потiм пильно глянув на мене i несподiвано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нiчого говорити:
      - Ша! Нi слова! Я все розумiю! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний iнцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне - справа честi, доблестi i геройства... Вимога сатисфакцiї. Дуель. Незважаючи на труднощi, ваша величнiсть виходить переможцем. Так?
      Я всмiхнувся i кивнув. Який вiн все-таки! 3 ним якось одразу стає легко.
      Бiльше Максим Валер'янович нi про що не став розпитувати. Вiн тiльки сказав:
      - Через десять хвилин має бути машина. I ми поїдемо на студiю. Ви якраз добре прийшли.
      Але нам навiть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось двi-три хвилини ми почули, як бiля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, i за мить чийсь молодий голос загукав у дворi:
      - Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас...
      РОЗДIЛ IX
      На студiї. Несподiванка перша. Несподiванка друга
      I от - брама. Брама, що вiдокремлює звичайний буденний свiт вiд казкового чарiвного фантастичного свiту кiно. I якось прикро, що вона на вигляд така простенька i непоказна. I така низенька - не те, що перелiзти, перескочити можна. Я хiба таку зробив би для кiностудiї! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палацi, через яку у фiльмi "Ленiн у Жовтнi" матроси перелазили. Або й ще бiльшу. Кiностудiя ж, а не що-небудь!
      Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, i ми в'їжджаємо на територiю студiї.
      Дивлюся лiворуч (о!..) - фруктовий сад, i не який-небудь маленький, а здоровеннецький - не видно, де й кiнчається. Наче ми не на студiю потрапили, а в радгосп...
      - Мабуть, це для артистiв... полiтехнiзацiя... Пiсля зйомок працюють... - шепоче Ява.
      - Мабуть, - погоджуюсь я.
      Глянули праворуч - стоять пiдряд кольоровi щити (як ото гасла на шосе), i на тих щитах написанi рiзнi хорошi слова про те, що мистецтво належить народовi, що з усiх мистецтв найважливiшим є кiно, що працiвники мистецтва передусiм мають бути чесними та багато iншого...
      I мiж тим iншим були такi слова:
      "В людинi має бути все прекрасне: i обличчя, i одяг, i душа, i думки". А. Чехов.
      Я зiтхнув. З усього в мене тiльки, може, думки й лишилися (та й то хтознаi). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душi - чужий годинник... Лише в думках своїх я був дуже хороший i прагнув до вчинкiв прекрасних i благородних. Та людству про це було невiдомо.
      Ми вилiзли з машини i слiдом за Максимом Валер'яновичем пiшли до дверей кiностудiї. Ого! Якi iнтереснi дверi! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплавi (тiльки "на попа" поставлене!). Штовхнеш однi дверi, а другi вже тебе доганяють i по спинi луплять. Хорошi дверi!
      Проштовхнули нас дверi всередину. Ява одразу у себе носом потяг i скривився. Я теж. Лiкарнею пахло. Бiля самiсiньких дверей кiностудiї пахло лiкарнею. "Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я дiло кiно робити", - подумав я. А може, просто тому, що одразу лiворуч була студiйна амбулаторiя.
      Ми пiднялися по схiдцях трохи вгору i пiшли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кiностудiю у книжках (i в Кассiля, i в iнших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорi: Петро I ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладiатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простiй колгоспницi про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в унiвермазi.
      I нам кортiло побачити все це... Ми озиралися на всi боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнiсiнькi дядьки й тiтки у звичайнiсiньких костюмах (iнодi у спецiвках, як на фабрицi) - i нiяких гладiаторiв i царiв не було й близько.
      Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цiкавих зйомок на студiї не було! Не пощастило нам!
      Аж раптом...
      - О! О! - штурхонув мене в бiк Ява. По коридору назустрiч нам iшов дядько в зеленому вiйськовому кашкетi, у гiмнастерцi, з портупеєю... Високий, ставний, iз суворим обличчям...
      - По-моєму, Кадочников... У ролi партизана... - шепнув Ява.
      Побачивши Максима Валер'яновича, вiйськовий привiтно всмiхнувся i козирнув. Максим Валер'яиович теж усмiхнувся, вiтаючись. Коли ми розминулись, я одважився i спитав Максима Валер'яновича:
      - А... хто то? Як його прiзвище?
      - Петренко, - трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. Хороший чоловiк... Пожежник... Вiдповiдав на студiї за пожежну охорону...
      Тю!..
      - Якiсь пожежники пiшли... неiнтереснi... Навiть касок не носять... ховаючи очi, буркнув Ява.
      Довго ми крокували вузьким, напiвтемним коридором. I майже всi, хто нам зустрiчався (а людей у коридорi товкучилося, мов на Хрещатику), вiталися з Максимом Валер'яновичем, - ну прямо, як у селi, "драстуйте" на кожному кроцi.
      Нарештi Максим Валер'янович зупинився бiля дверей, на яких висiла табличка: "Зйомочна група "Поцiлуйте мене, друзi!". За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кiмната людей, якi кричать i сваряться мiж собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив дверi i ми зайшли, виявилося, що в кiмнатi всього лише один чоловiк. Рокiв за п'ятдесят, але кремезний, мiцний, з величезною копицею чорного волосся на головi, вiн сидiв на столi i, не змовкаючи нi на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:
      - Ви менi, понiмаєте, зйомку зриваєте, понiмаєте... Що ви менi вчора обiцяли? Ви менi, понiмаєте, обiцяли сонячну малохмарну погоду без опадiв! А дали що? Що ви менi дали, понiмаєте? Погляньте у вiкно! - вiн тицьнув рукою у вiкно. - У вас є вiкно? Подивiться, понiмаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадiв! Опади i нiякого, понiмаєте, сонця.
      Справдi, небо затягло хмарами i накрапав дощ. Я усмiхнувся. Мовою вiн дуже нагадував мого батька. Мiй батько теж без отого "понiмаєте" двох слiв сказати не мiг. Iнтересно - живуть же цей у мiстi, той у селi, один одного зроду не бачили, а балакають, як рiднi брати.
      - Безобразiє, понiмаєте... - востаннє лайнувся вiн, скочив зi столу, рвучко обняв i поцiлував Максима Валер'яновича: - Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими... як їх... з... вiщунами погоди..
      - Синоптиками? - усмiхнувся Максим Валер'янович.
      - Да-да... Синоптиками... Оракули чортовi, понiмаєте... - вiн посварився пальцем на телефон. - Не вмiєте, так хоч голову не дурiть! У мене, понiмаєте, Юлю пiслязавтра "Ленфiльм" забирає. Уже квиток на лiтак є, а я ще натуру не зняв через них... через оцi, понiмаєте, опади. Доведеться сьогоднi знову знiмати павiльйон... Всi уже там... Побiгли... швиденько ..
      - Та ось тут у хлопцiв одна справа - почав було Максим Валер'янович, але "Поцiлуйте мене, друзi'" дуже чемно перебив його:
      - Вибачте, дорогий... потiм потiм, - вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. - Пiсля зйомки... Всi справи пiсля зйомки... Найневiдкладнiша справа зараз - зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! I ви теж... Я вас запрошую, дорогi мої, - звернувся вiн до нас. - Тiльки, звичайно, щоб тихо, понiмаєте, щоб .. не той, понiмаєте...
      Максим Валер'янович весело глянув на нас:
      - А що? Ходiмте... Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цiкаво... Хочете?
      Авжеж, ми одразу погодились... А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: "Ой, як здорово!" Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Києвi, а кiнозйомок зроду не бачила.
      I знову пiшли ми довжелезними коридорами.
      Я йшов i думав: "I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться - чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiдає... I коли дерева балакають...
      Завели б собi на метеостанцiї курей - i клопоту б не мали! Не зривали б тодi кiнозйомок!"
      Спустилися ми кудись униз i опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелi угорi майже не видно... Ми всi одразу якiсь маленькi-маленькi стали... Iдем, iдем, iдем - кiнця нема.
      Назустрiч нам дрiботiв, цокаючи по цементнiй пiдлозi каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловiчок. Ще здалеку вiн замахав руками i загукав:
      - Драстуй, Вiтю!
      Наш "Поцiлуйте мене, друзi!" теж замахав руками i теж загукав:
      - Привiт, Женю!
      А коли той наблизився, пiдстаркуватий Вiтя обняв лисого пiдстаркуватого Женю i вони розцiлувалися. Потiм лисий Женя поцiлував Максима Валер'яновича. Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав:
      - Привiт, старики!
      Ми всмiхнулися мимохiть - лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми - старики... Ха!
      Хоч оте звертання "старик" було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.
      Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi - жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках - як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.
      Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.
      Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:
      - Хто це? Чиї це?
      Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.
      - Мої, - усмiхнувся Максим Валер'янович.
      - Вони в тебе знiмаються? - знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.
      - То чого ж ти мовчиш! - вибухнув Женя. - Вони ж менi отак-о, - вiн черкнув себе долонею по шиї, - потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! - вiн притис руки до грудей. - Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра... о дванадцятiй годинi.. на зйомку... сюди в студiю.. Я домовлюся з вашими батьками.. Всього на один день... Яка ваша адреса? - вiн уже витяг з кишенi блокнота.
      Все це було так раптово i так швидко сказано - як з кулемета, - що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.
      - Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв... - говорив вiн, записуючи адресу. - О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент... Домовилися... Прекрасно, прекрасно... Привiт! До завтра...
      I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас - мене i Яву запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти... Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi - так гуде й свистить, закипаючи, самовар... Ще трохи - i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi... Я глянув на Яву - такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи .
      - Ну от! Я вас вiтаю! - весело сказав Максим Валер'янович - Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися... Кiно - це, братця, велика штука...
      - Найважливiше з мистецтв! - сказав Ява.
      - ...Що належить народовi! - сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!
      - Яка я рада за вас! - тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопецью.. Горе тим дiвчатам!..
      - Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата... От побачиш! сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний...
      У душi моїй пурхали метелики...
      Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик . Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака.. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104... Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.
      - Вимкнiть четвертий дiг! - гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас...
      Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я - майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi... Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.
      Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше - кiнозйомка, - не давало спокою...
      - Де Вася? - зцiпивши зуби, проказав "Поцiлуйте мене, друзi!". - Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, - вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:
      - Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести...
      "А я! - раптом подумав я. - Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить... А то ще зiпсується... Треба завести..."
      Я сунув руку в кишеню...
      Менi здалося, що величезний прожектор-дiг падає на мене... Я похитнувся... Годинника в кишенi не було!
      РОЗIЛ Х
      Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво
      - Зараз почнеться! Зараз почнеться! - збуджено говорить Ява. - А той довгий у хуражцi - викапаний Фiлiппов... Скажи!
      - Яво... - кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншої планети, голосом.
      - А може, то справжнiй Фiлiппов... От було б здорово познайомитись... А чому ж нi - пiдiйти й сказати: "Здрастуйте, ми завтра теж знiмаємось... хочемо порадитися".
      - Яво!
      - Хлопцi вiд заздрощiв аж луснуть! - захлинається Ява. - От же пощастило? От пощастило...
      - Яво...
      - Я ж тобi казав, що ми будемо артистами... А ти - "льотчиком, льотчиком"... Як той папуга...
      Я хапаю його за руку i силомiць тягну у темряву за перегородку.
      - Що таке? - намагається вирватись вiн.
      - Годинник...
      - Га?
      - Нема...
      - Що?
      - Годинника нема...
      - А де?
      - От був у... кишенi. I... i... нема, - я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
      - А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i... - з вiдчаєм кажу я.
      - Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть... Я тiльки гукну Вальку!
      Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: "Ох!" - i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тiльки якась огрядна жiнка у бiлому халатi помiтила нашi маневри. Але вона зрозумiла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
      - Другi дверi лiворуч - жiноча... третi - чоловiча...
      Ми знiяковiли, проте пояснювати їй нiчого не стали...
      Нiколи в життi я так не спiшив. Здавалося, з мене зро. билось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не мiг його нiяк наздогнать.
      У метро на ескалаторi ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радiотьотi: "Бiгти по ескалатору заборонено, не бiжiть..." I потiм на "Арсенальнiй" - вгору, аж серця з грудей вискакували.
      I на двадцятому тролейбусi - хотiлося вистрибнути i випередити його: так вiн, здавалося, повiльно їде...
      I по горi повз церкву Рiздва Богородицi бiгли так, що можна було п'ятами дiстати потилицi.
      Нарештi... От... От воно... Те прокляте мiсце... Всi троє ми кинулися навколiшки i почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лiзла в очi, заплутувалась у волоссi Годинника не було... Ви можете смiятися, але я навiть водив низько над землею вухом, сподiваючись почути цокання (так сапери водять мiношукачем). Цокання я не чув. Менi тiльки здалося, що я чую, як важко б'ється пiдi мною величезне серце землi. То гупало у грудях моє власне серце.
      - Отут ти йому дав пiднiжку... - бурмотiв, рачкуючи, Ява - Отут ви котилися... Отут ти сидiв на ньому.. Отут тебе з нього стягли...
      Я раптом сiв на землю, вiдчувши, як все тiло моє стало безсилим i млявим.
      - Яво, - тихо сказав я. - Вони витягли його з кишенi. Коли стягали мене за штани... точно... Я навiть вiдчув тодi чиюсь руку в кишенi. Але я нi про що тодi не думав.
      Ява i Валька теж сiли на землю. Ми сидiли на землi i мовчки перезирались. З кожною секундою менi ставало все гiрше й гiрше. Якщо до сьогоднi я, так би мовити, був умовним злодiєм (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути i, головне, м i г повернути), - то тепер усе було незрiвнянно складнiше - я не мiг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, i за всiма законами я за нього вiдповiдаю! За всiма законами я - злодiй!).
      - Ходiмо до Будки! - пiдхопилася з землi Валька.
      Я безнадiйно зiтхнув i з гiрким спiвчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дiвча! Ну, ми пiдемо, ну, ми скажемо. "Оддай!" - а вiн тiльки пхикне глузливо: "Нiчого знать не знаю!" Iди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мiй заклятий ворог, з яким я сьогоднi так бився i якого я, по совiстi, перемiг, був до мене добрим i чуйним! Наївнячка!
      - Ходiм до Будки! - впевнено повторила Валька. - Якщо не хочете, я сама пiду!
      - Чого ж сама... - буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене Ходiм... чого там...
      - А-а... - безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).
      Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити - заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).
      Ми йшли у вороже лiгво... Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi...
      - А де вiн зараз? Ти знаєш? - спитав Ява у Вальки.
      - Або за сараями - там їхнiй штаб... Або на майданчику - у футбол грають... Або дома - я знаю, де вiн живе... - впевнено сказала Валька.
      У штабi за сараями жодного "воїна" не було.. На майданчику теж нiкого...
      - Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi... За це i в колонiю одправити можна... - з запалом сказала Валька
      - Он вiн! - вигукнув раптом Ява
      З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.
      - Де годинник? - пiдскочивши до нього, вигукнула Валька
      - По-перше, де ваше "здрастуйте"? - з уїдливою посмiшечкою сказав Будка. - Якi ви нечемнi, невихованi . Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?
      - Ти нам баки не забивай! Де годинник? - виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява
      - Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! - глузливо сказав Будка
      - Де годинник?! - люто повторив Ява.
      - А про який годинник, вибачте, йдеться?! - невинно заклiпав очима Будка.
      - Про той, що ви витягли в нього з кишенi! - вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
      - Позолочений? З чорним циферблатом? Марки "Салют"?
      - Так! Так! Так! - вигукнув я радiсно
      - Не бачив, - зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.
      - Ах ти ж гад! - крикнула Валька.
      - Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...
      "Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!"
      - Оддай годинник, бо - я загнувся, бо сам не знав, що робити.
      - Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать...
      Вiн, мабуть, прочитав недавно "Золоте теля" Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.
      - Ну нiчого! - просичала Валька - Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi... в мiлiцiю пiдемо... Всюди... Раз ти злодiй... крадеш... хай тебе в колонiю посадять... Ходiмо! - кивнула вона нам
      - Ах, яка ти бистра! Злодiй .. мiлiцiя... колонiя... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
      - Доведу!
      - Нiчого ти не доведеш... А якби ви не були такi "ушлi", я, може, вам i допомiг би... Бо я, здається, щось знаю...
      - Що? Що? Що ти знаєш? - спитали ми, зупиняючись.
      - По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! - були зайнятi... Скажеш, нi? - посмiхнувся вiн до мене.
      - Ну? - сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, - руки таки в нього були зайнятi!).
      - Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Вiн не з наших... Випадково тодi був.. Це, знаєте, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязi сидiв... Так що...
      - Ну? - нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке "чувак" i що таке "строк", але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).
      - Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс... Сявок-щипачiв... ми самi не уважаєм... I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)... I треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навiть шукав... i оце тiльки-по був у неї, - вiн кивнув на Вальку.
      - Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).
      - Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської - бiля музкомедiї... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю... Чао! - i вiн побiг у пiдворiття.
      Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв - поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю... Отже, певне, Будка не бреше...
      На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов'язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер'яновичу, - адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися...
      Пiсля наради ми з Явою поїхали додому - до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати...
      Дядько зустрiв нас веселим вигуком:
      - Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч!
      Вiн сяяв:
      - Як ви думаєте, куди ми сьогоднi йдемо? Не знаєте? То я вам скажу на футбол! "Динамо" (Київ) - "Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га?
      - Це для тебе, болiльника, подiя! А вони - нормальнi хлопцi, озвалася з кухнi тiтка. - Правда ж, хлопчики?
      - Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу!
      - Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! - на" рештi вимовив я, отямившись.
      - Сектор "А"! Найкращi мiсця! - сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки.
      - Ого! - радiсно сказав я.
      ...I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен - вiн мiг все тiльки зiпсувати.
      Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився:
      - Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем...