- Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, - думала, що я старча!
      - Гага! Iнтересно! - второпав нарештi Ява. - I що ж ти з ними робитимеш?
      - От я ж i не знаю...
      Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили - вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо... (Цi три копiйки досi лежать у мене вдома, - все нiяк справжнього старця не зустрiну. (Примiтка Павлушi Завюроднього).)
      - Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! - з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. - Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi...
      - Надзвичайно важливо! - пхекнув я. - Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi - нам життя буде мало...
      - I все одно - це дуже цiкаво... - не здавався Ява - I схоже - як ловити злодiя... Тiльки тут навпаки .. Навпаки, розумiєш... Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!
      - Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.
      Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько... Вiн сказав:
      - Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу - ще хоч раз щось таке - i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.
      Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм... були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна... можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i... ми бiльше не будемо!
      Потiм ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о наїлись") i голоднi лягли спать.
      ...Ми лежимо i не можемо поснути.
      На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.
      - От як паршиво виходить! - з гiркотою шепочу я. - Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм - нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн... Нiколи вони не брехали. А ми - брехуни й жулiки...
      Ява зiтхає i погоджується зi мною:
      - Авжеж. Щось ми розбрехалися i... взагалi... Давай бiльше не будем.
      - Давай, звичайно, давай, - кажу я, - але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, - мовчи i все.
      - Гаразд, - пiдхоплює Ява. - Тiльки кров'ю ми вже клялися - то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi... тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
      Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як - щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися - аби результат був хороший.
      На цьому ми й домовились.
      I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.
      РОЗДIЛ V
      Шукаємо царя - незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня
      Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу - вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.
      Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:
      - Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? - i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
      - У якiй контррозвiдцi?
      - У тiй, - каже, - що шпигунiв ловлять.
      - Тю! - кажу. - Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.
      - Нiчого не звихнувся, - каже вiн. - Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник - значiть, вiн контррозвiдник.
      - Яку зброю? - нiчого не розумiв я.
      - Пi-ста-лєт! - вiдрубав Ява.
      - Де ти його бачив?
      - У шухлядi письмового стола - вона висунута трохи.
      - Да? Ану ходiм! - i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую гляди ж, як збрехав!
      Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки - стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!
      Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями - зарядку робив. А тодi...
      - О! Дядю Гришо, а що це у вас? - здивовано i невинно-невинно спитав я.
      - Де? - дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.
      - Та оце, - киваю, - в шухлядi.
      - А-а... Пiстолет.
      - Та бачу, що не лопата... А нащо?
      - Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?
      Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi "Бiльшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:
      - А як же вiн стрiляє?
      - Дуже просто, - дядько вийняв пiстолет з шухляди. - Дається команда... "На старт!" - потiм: "Увага!" - а тодi, - дядько пiдняв пiстолет над головою...
      Б-бах!..
      Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:
      - Ой!.. Трах-тарарах!.. - Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.
      Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.
      - Гри-ишо! - докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.
      - Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, смiючись сказав дядько.
      - А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, - сказав я (жалко менi стало тiтку).
      - З ним i шпигунiв ловить можна, - сказав Ява. - Б'є, як бойовий!..
      - Дядю Гришо, а можна стрельнути? - насмiлився я.
      - А чого... тiльки.. - Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.
      - А ми у спальнi, - вихопився Ява.
      - Ну давайте...
      Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
      - Тьотю, на старт! Увага!
      I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.
      По два рази стрельнули ми з Явою - бiльше дядько не дозволив ("Ще сусiди позбiгаються!").
      Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?
      Переделать!!!
      нiданком я вже сидiв мовчазний i похмурий. Ява по
      ""м^о8 їроiову^гт ^-"лу^т^.
      "ро те то тре?" я^ось, не брешу.." ("i в "кому разЧ), ви
      - Тто^6 КлТйУ^о - д"я ^ Й-^й^їГ^IТпГ^зГ^о^Ї
      Е1=^^^^^^^^^^^^^^^
      ""Д^кїї^. заперечу."... коли , сказав про театр, тiльки роздумливо промовив:
      ^^I^^^^
      - -^^^^^^\ Я^и я був ^чТ^гадав дядько мої думки, чи нi, але вiн усмiх
      "увся: а то й правда. Iдiть самi. То я пожартував. Але якщо
      чнову десь загубитеся - завтра ж додому.
      Уядько дав нам грошi, ми повдягали новенькi хрумiли-вi сорочки0, випрасуванi штани, лискучi, ще невзуванi жод
      ""нГзЇаю^я^и^аГ^коли на менi все нове, вiдчуваю
      гебе начеголпй Здається, що на мене всi дивляться, i со-себе, наче ГОЛ11И. .я сховатися вiд людських очей.
      Йнч"а% я за^ди тїм що я або тернуся рукавом об^стiн-к1 ^пб Iамаза^ися або пляму на штани посаджу, аоо че-5зикНосаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. ТоТм^ легше От i зараз, як ми вийшли на сходи, я од-їа^ пiо хавЇ лiктем по поруччях, зробивши таким чином на сооочпi брудну смугу, - i тiльки пiсля того ми вийшли
      їя в^цю Та7 все одно у новому було незручно i мулько:
      на вулицю i.й ^лодках, а комiрець шию тре, мов
      ^ "-Щоб повернут'и голову, треба всiм тiлом.повертав тися I чо^о це У театр не можна ходити в звичайнiй одежi? Утеатрїе Їд/ть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе пя^лися^ Я якби був великий начальник, видав би навiть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, наказ, Щ"" У нiколи не буду. Бо я хочу льотчиком. . "^Ми'сiлТна^й^^^ на вулицю Червоноар-мiйсьїу Театр - музкомедiї Ми почали з нього бо менi чо їусь здаУся що той симпатичний кругловидий артист пра
      185
      цює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).
      Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо - на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися - вiдчини ються. Зазирнули - i там нiкого.
      - Може, - кажу я, - ще рано, ще не поприходили.
      - Добре рано! Десята година! - каже Ява. - Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
      - То чого ж нема нiкого?
      - А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!
      Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч - де й взялася - молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.
      - Вам що, хлопчики?
      Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
      - Що таке, хлопчики?
      I тодi Ява взяв та й ляпнув:
      - Нам царя треба.
      - Якого царя? - здивовано звела брови молодиця.
      - Такого круглого, з лисиною. - Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:
      - Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.
      Ява похоробрiшав:
      - От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?
      - Вiн у тринадцятiй квартирi живе, - ляпнув я.
      - Тепер зрозумiло, - сказала молодиця, - але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?
      Ми з Явою перезирнулися.
      - Прiзвища ми не знаємо, - сказав я, - але знаємо, що вiн грає царя.
      - А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?
      - Не знаємо ми.
      - От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?
      - Вiя сам сказав.
      - То ви з ним знайомi?
      - Та трохи... - непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
      - То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? - допитувалася молодиця.
      - Та отак... не встигли розпитать.
      - А нащо ви його зараз шукаєте?
      - Та треба... В однiй справi... поговорити...
      - У творчiй? - усмiхнулася молодиця.
      - Еге... - ледве встиг я це сказати, як - бац! - з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi - такий звук дзвiнкий.
      Молодиця з несподiванки аж руками сплеснула:
      - Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хулiганство?! Нi з того нi з сього...
      Що там далi скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулицi.
      Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
      Так от чого Ява мовчав - боявся збрехати сам i ждав, поки я збрешу. Але хiба я всерйоз брехав? Я ж тiльки сказав "еге" на її жартiвливе запитання. Це можна було зрозумiти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоi глибокої старостi, до самої смертi гулi на лобi носитимеш.
      - Ти що, ображаєшся? - iдучи за мною, безвинним голосом питав Ява. Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.
      - Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тодi було домовлятися.
      Вiн ще менi вичитував! Звичайно, ображатися смiшно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобi i ви не маєте права дати здачi, то навряд чи ви будете реготати пiсля цього. Навряд чи спiватимете вiд задоволення.
      - Ну чого ти, - не вгавав Ява. - А коли я збрешу, ти менi давай шалабани - i я оком не змигну, от побачиш.
      Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пiшки) я мовчав. Поки не заспокоївся. I лише на майданi бiля театру сказав, потираючи лоба:
      - Треба якось iнакше дiзнаватися. Хитрiше. Треба спершу той... як його... репертуар, чи є у них взагалi про царiв. А то зразу - ляп - дайте нам царя. А люди нiчиго такого не ставлять.
      - Авжеж, авжеж, - дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарештi заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистовi одну рiч, яку вiн випадково, коли купався на Днiпрi, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).
      В оперi з царями було набагато краще, нiж у музкомедiї. Там тих царiв було аж кiлька. У кiлькох виставах. I в "Борисi Годуновi" - цар. I в "Казцi про царя Салтана" - самi розумiєте. I в "Декабристах" - цар. I в "Снiгуроньцi" - цар. Я аж зрадiв, коли дiзнався, i вже був певен, що серед тих царiв ми обов'язково вiдшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до дiла, то всi царi виявилися негодящi, не те що треба. Жодного з лисиною. Всi чупринистi, навiть кучерявi. I високi, здоровi дядьки. Це нам бiлетерша сказала. I навiть показала їх усiх. Там у фойє висять портрети всiх артистiв театру. "Нашого" серед них не було. Невеселi вийшли ми з оперного.
      - Нiчого, - удавано бадьоро сказав Ява. - Я був певен, що в оперi нема. Опернi артисти голос бережуть, бояться застудити - жоден спiвак не стане тобi купатися на пляжi. Купаються тiльки драматичнi артисти.
      Ми спустилися по вулицi Ленiна до Театру росiйської драми iменi Лесi Українки. Але й там (а пiсля того в театрi iменi Франка) - нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, i серед портретiв, що висiли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останнiй Київський театр юного глядача. Ми пiднiмалися вiд театру iменi Франка по сходах повз незвичайний дiм на вулицi Орджонiкiдзе, що був геть-чисто весь облiплений чудернацькими фiгурами: тут були i слони, i змiї, i дивовижнi птахи, i зовсiм якiсь незрозумiлi потвори i чудовиська... Iншим разом я б, роззявивши рота, витрiщився на цей дiм, бо такого дому нiде в свiтi нема, тiльки в Києвi. Але тепер я байдуже проходив повз нього i навiть не дивився!
      В душi моїй було так темно i погано, що всi цi страховиська, якби ожили i заглянули, - перелякалися б.
      - Не журися, - втiшав мене Ява. - Ну, звичайно ж, вiн з юного глядача. Точно. От побачиш. I грає царя в якiйсь казцi для малят. I напевне, комiк. По-моєму, ми його навiть бачили колись по телевiзору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через порiг i впав. Ги ги...
      Ява намагайся розвеселити мене. Але я не пiддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача вiн марно пробував заспокоїти мене.
      Ми зайшли в театр i наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, бiганина. I все чогось малеча - навiть без пiонерських галстукiв ще. Пiдiйшли до каси, аж виявляється - зараз вистава для молодших школярiв, учнiв першнх-четвертих класiв. П'єса-казка.
      - Про царя? - жваво спитав я.
      - Нi, про Червону Шапочку, - вiдповiла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим бiльше, що треба у фойє артистiв побачити.
      - Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, - сказав Ява.
      Взяли ми квитки. Пiшли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. I до кожного я пiдходжу з тремтiнням, з острахом. Останнiй же театр, останнi надiї.
      Переглянули ми всi портрети, i впало, покотилося моє серце... Нема нашого артиста, нема та й годi. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист вiн. Але ж вiн точно сказав, що артист. I про царя ж говорив... Як же це так!
      - Стривай, не журися, - пiдбадьорює мене Ява. - Може, просто його портрета не помiстили. Пам'ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкiльну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, i мордяка була, як гарбуз. Може, i в цього щось таке ..
      - Та! - махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться .
      - Хлопцi! Здоровте, хлопцi! - чуємо раптом Обертаємось на голос i бачимо - Вальку. В бiлому платтячку, з великим бантом-метеликом на головi, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синiй шкiльнiй формi.
      - Я вас зразу впiзнала, - радiсно скрекекече Валька. - Ви давно в Києвi? Ви з екскурсiєю приїхали, чи як? Ви самi чи з усiм класом?
      Я мовчу... Це його знайома, хай вiн i говорить Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, потiм знову зблiд, потiм почав братися якимись плямами. Такого вигляду вiн не мав навiть тодi, коли торiк провалився у старий колодязь.
      А Валька не вгаває:
      - А ви на скiльки приїхали? А лиходiїв своїх ви впiймали тодi чи нi? Обiцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зi мною говорити?
      Нарештi Ява опанував себе i розтулив рота. I з того рота вилетiли слова:
      - То чого... ми нiчого ми навпаки ..
      Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають'
      Та й пiзно було втручатися, бо якраз продзвенiв третiй дзвiнок, i всi заспiшили в зал. Вистава почалася.
      Ми сидiли у сьомому ряду. Валька у дев'ятому. I Ява замiсть того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стiлець полiрує i голову назад повертає - на Вальку зиркає.
      - Голову скрутиш, доведеться задом ходити, - в'їдливо кажу я. Та вiн навiть i не глянув на мене.
      А на сценi вiдбувалися рiзнi казково-дитячi пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже пiдтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.
      Пiдступний сухоребрий i довгоносий Вовк саме пробивався у двiр до Бабусi, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, - зводила барикади з меблiв, бiгала по всiй сценi, жбурляла у Вовка глечики i каструлi.
      А попiд тином бiля якоїсь буди була прив'язана справжня жива курка єдина Бабусина худоба. I от пiд час дiї курка заплуталась у шворцi, якою була прив'язана, i почала битися. Захопленi боротьбою Вовк i Бабуся нiчого не помiчали. Всi з хвилюванням дивилися на бiдну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш - не гукати ж, не зривати ж виставу.
      Бачу - Ява крутиться, крутиться на стiльцi, наче йому жару в штани насипали, потiм враз пiдвiвся i пiшов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. I зал принишк; i всi голови до Яви повертають, як на парадi до генерала, що обходить вiйська А Ява йде, iде, iде, пiднiмається на сцену, пiдходить до курки i починає її розплутувати. А артисти собi грають, нiби не помiчають Яву, нiби його й нема на сценi. Ява розплутав курку i спокiйнiсiнько пiшов назад на своє мiсце. Тiльки коли вiн сiв, я почув, як важко вiн диха, i як бухкає в його грудях серце. А через кiлька хвилин Вовк з'iв-таки Бабусю, i перша дiя закiнчилась Завiса опустилася, в залi спалахнуло свiтло. Всi заплескали в долонi, причому бiльшiсть глядачiв повернули голови i дивилися на Яву. I було незрозумiле, кому вони аплодують - артистам чи Явi. До нас вiдразу пiдбiгла Валька.
      - Ой здорово! Ой молодець! I як ти наважився! Я б нiколи не змогла. Ой молодець! - вона говорила голосно, навiть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усi бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: "Оцей! Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!" По-моєму, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати. Вiн ходив по фойє, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей. I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було неприємно дивитися на нього.
      - А це мiй братик Микола, - сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.
      - Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, - нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.
      - То ви їх упiймали-таки чи нi? - спитала Валька.
      - Авжеж, - недбало кинув Ява.
      - I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?
      - Нi, не заiубили. Але... - Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно... Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:
      - Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки, ви дорослим...
      - До чого тут дорослi, - пхикнув Ява. - Ми самi...
      Вiн блискавично зиркнув на мене i.. прикусив губу Та було вже пiзно
      Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани - аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов...
      Бачачи, що Ява не збирається давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене:
      - Ти чого? Здурiв? Що це за жарти?
      Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, - жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазяїн). I сказав:
      - Нiчого... Все гаразд... Тепер ми квити... - обернувся до гурту. Ну, чого дивитесь? Кiна не буде.
      Дiти, посмiюючись, почали розходитися - тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався.
      - А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що - посварились? - не могла заспокоїтися Валька
      - Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, - Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до своїх мiсць.
      - А яка, яка угода? - не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!)
      - Та потiм, пiсля вистави.
      - Ну, добре, то ви ж не тiкайте.
      - Гаразд.
      РОЗДIЛ VI
      Будка. Вухо за вухо!
      Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспокоївся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою.
      - Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, - сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий - годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiякої надiї на те, що вiн потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догукаєшся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища її, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона приїжджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач!
      Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те думає.
      - Як це ми можемо пiти! Ти що! - говорить вiн - Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивiї, так i шалабанiв назаробляти можна.
      "Ми обiцяли!" Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже "ми". Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв...
      Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.
      - А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!
      Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.
      - Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
      "Сама ти хвора", - роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
      Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:
      "Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай".
      - Так, сталося, - зiтхнув вiн. - Неприємнiсть сталася...
      I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.
      Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже - хай розказує, що це вже може змiнити.
      Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:
      - Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
      А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:
      - Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста... - i раптом очi в неї заблищали - А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого "царя", i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
      Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.
      - А вiн дома зараз? - спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.
      - Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.
      Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою - якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета - у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.
      Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: "Нi, не сюди", - i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли - це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.
      З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху - як на пароплавi, iншi - низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.
      Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.
      Лiворуч починалася лавра - тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi таємнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю...
      - От де у сищикiв-розбiиникiв грати! - заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут... точно!
      Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня якоїсь дзвiницi. А праворуч од банi... Знайоме дiло! Щогли високовольтної лiнiї. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
      Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври.
      Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
      - Може, зайдем хоч на хвилинку - глянути?
      - Ет! - досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву - очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв... Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр... - все це, мабуть, уже населялося в його уявi таємничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i "Руки вгору!", i звуки погонi, i... все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах.
      Сперечатися з ним зараз - це тiльки час гаяти.
      - Ми лише подивимось i все, - благально-нiжно глянув вiн на мене.
      - Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, заторохтiла Валька.
      Довелося зайти.
      - Тут лавра кiнчається... - пояснювала Валька. - Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi.
      Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за своєю улюбленою звичкою.
      - Храм Рiздва Богородицi, збудовано у 1696 роцi у стилi барокко.. вголос прочитав вiн.
      - Аварiйне барокко, - сказав я. - Капремонту потребує...
      Справдi, поруч з пофарбованою золотавою дзвiницею церква Рiздва Богородицi мала жалюгiдний затрушений вигляд: банi облупленi, чорнї, стiни потрiсканi, скло у вiкнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавiле скособочене риштування з водопровiдних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як i сам храм. Вхiд у церкву замуровано цеглою.