Роздiл V

Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня

Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу — вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.

Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:

— Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? — i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:

— У якiй контррозвiдцi?

— У тiй, — каже, — що шпигунiв ловлять.

— Тю! — кажу. — Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.

— Нiчого не звихнувся, — каже вiн. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник — значiть, вiн контррозвiдник.

— Яку зброю? — нiчого не розумiв я.

— Пi-ста-лєт! — вiдрубав Ява.

— Де ти його бачив?

— У шухлядi письмового стола — вона висунута трохи.

— Да? Ану ходiм! — i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!

Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!

Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями — зарядку робив. А тодi…

— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано i невинно-невинно спитав я.

— Де? — дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.

— Та оце, — киваю, — в шухлядi.

— А-а… Пiстолет.

— Та бачу, що не лопата… А нащо?

— Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?

Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi «Бiльшовик», ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:

— А як же вiн стрiляє?

— Дуже просто, — дядько вийняв пiстолет з шухляди. — Дається команда… «На старт!» — потiм: «Увага!» — а тодi, — дядько пiдняв пiстолет над головою…

Б-бах!..

Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:

— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.

Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.

— Гри-ишо! — докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. — Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.

— Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, — смiючись сказав дядько.

— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко менi стало тiтку).

— З ним i шпигунiв ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..

— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмiлився я.

— А чого… тiльки… — Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.

— А ми у спальнi, — вихопився Ява.

— Ну давайте…

Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:

— Тьотю, на старт! Увага!

I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.

По два рази стрельнули ми з Явою — бiльше дядько не дозволив («Ще сусiди позбiгаються!»).

Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?

За завтраком я сидел молчаливый и хмурый. Ява поглядывал на меня и всё подмаргивал — пытался поддержать.

Вяло пережёвывая яичницу с салом, я думал. Думал о том, что нужно как-то, никого не обманывая (ни в коем случае!), выскользнуть из дому, чтобы идти искать артиста.

А зачем врать? Поход в Театр юного зрителя у нас и так намечен. Только мы пойдём не через несколько дней, как собирались, а сегодня. И по дороге к Юному зрителю в другие театры заглянем и поищем нашего артиста. Спектакль начнётся в двенадцать, а сейчас ещё десяти нет, мы успеем.

Дядя не стал возражать, когда я сказал про театр, только о чём-то подумал и сказал:

— А может, и мне с вами? Как вы думаете? Мы думали, что это совсем не нужно, что это испортит нам всё дело. И я поспешил сказать:

— Да разве вам интересно? Там же всё детское! Если бы я был взрослым…

Угадал дядя мои мысли или нет, я не знаю, но он почему-то улыбнулся:

— И то правда. Ступайте одни. Я пошутил. Но если снова где-нибудь потеряетесь, завтра же домой!

Дядя дал нам денег, мы надели новенькие, хрустящие рубашки, отглаженные штаны, блестящие, ещё ни разу не надёванные ботинки и пошли.

Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый. Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу. И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде?

Туда ведь идут пьесы смотреть, а не для того, чтоб на тебя смотрели! Если б я стал большим начальником, то издал бы даже постановление, чтобы в новом в театр не пускали. Но не волнуйтесь, я начальником никогда не буду. Я буду лётчиком…

Мы сели в троллейбус и поехали в Театр музкомедии на Красноармейскую улицу. Начали мы с него, так как мне почему-то казалось, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).

Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися —вiдчини ються. Зазирнули — i там нiкого.

— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.

— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.

— То чого ж нема нiкого?

— А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!

Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.

— Вам що, хлопчики?

Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:

— Що таке, хлопчики?

I тодi Ява взяв та й ляпнув:

— Нам царя треба.

— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.

— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:

— Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.

Ява похоробрiшав:

— От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?

— Вiн у тринадцятiй квартирi живе, — ляпнув я.

— Тепер зрозумiло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?

Ми з Явою перезирнулися.

— Прiзвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що вiн грає царя.

— А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?

— Не знаємо ми.

— От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?

— Вiн сам сказав.

— То ви з ним знайомi?

— Та трохи… — непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.

— То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? — допитувалася молодиця.

— Та отак… не встигли розпитать.

— А нащо ви його зараз шукаєте?

— Та треба… В однiй справi… поговорити…

— У творчiй? — усмiхнулася молодиця.

— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi — такий звук дзвiнкий.

Молодиця з несподiванки аж руками сплеснула:

— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хулiганство?! Нi з того нi з сього…

Що там далi скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулицi.

Голова в мене гула, на очах закипали сльози.

Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам i ждав, поки я збрешу. Але хiба я всерйоз брехав? Я ж тiльки сказав «еге» на її жартiвливе запитання. Це можна було зрозумiти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоi глибокої старостi, до самої смертi гулi на лобi носитимеш.

— Ти що, ображаєшся? — iдучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.

— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тодi було домовлятися.

Вiн ще менi вичитував! Звичайно, ображатися смiшно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобi i ви не маєте права дати здачi, то навряд чи ви будете реготати пiсля цього. Навряд чи спiватимете вiд задоволення.

— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти менi давай шалабани — i я оком не змигну, от побачиш.

Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пiшки) я мовчав. Поки не заспокоївся. I лише на майданi бiля театру сказав, потираючи лоба:

— Треба якось iнакше дiзнаватися. Хитрiше. Треба спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалi про царiв. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нiчиго такого не ставлять.

— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарештi заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистовi одну рiч, яку вiн випадково, коли купався на Днiпрi, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).

В оперi з царями було набагато краще, нiж у музкомедiї. Там тих царiв було аж кiлька. У кiлькох виставах. I в «Борисi Годуновi» — цар. I в «Казцi про царя Салтана» — самi розумiєте. I в «Декабристах» — цар. I в «Снiгуроньцi» — цар. Я аж зрадiв, коли дiзнався, i вже був певен, що серед тих царiв ми обов'язково вiдшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до дiла, то всi царi виявилися негодящi, не те що треба. Жодного з лисиною. Всi чупринистi, навiть кучерявi. I високi, здоровi дядьки. Це нам бiлетерша сказала. I навiть показала їх усiх. Там у фойє висять портрети всiх артистiв театру. «Нашого» серед них не було. Невеселi вийшли ми з оперного.

— Нiчого, — удавано бадьоро сказав Ява. — Я був певен, що в оперi нема. Опернi артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден спiвак не стане тобi купатися на пляжi. Купаються тiльки драматичнi артисти.

Ми спустилися по вулицi Ленiна до Театру росiйської драми iменi Лесi Українки. Але й там (а пiсля того в театрi iменi Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, i серед портретiв, що висiли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останнiй Київський театр юного глядача. Ми пiднiмалися вiд театру iменi Франка по сходах повз незвичайний дiм на вулицi Орджонiкiдзе, що був геть-чисто весь облiплений чудернацькими фiгурами: тут були i слони, i змiї, i дивовижнi птахи, i зовсiм якiсь незрозумiлi потвори i чудовиська… Iншим разом я б, роззявивши рота, витрiщився на цей дiм, бо такого дому нiде в свiтi нема, тiльки в Києвi. Але тепер я байдуже проходив повз нього i навiть не дивився!

В душi моїй було так темно i погано, що всi цi страховиська, якби ожили i заглянули, — перелякалися б.

— Не журися, — втiшав мене Ява. — Ну, звичайно ж, вiн з юного глядача. Точно. От побачиш. I грає царя в якiйсь казцi для малят. I напевне, комiк. По-моєму, ми його навiть бачили колись по телевiзору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через порiг i впав. Ги ги…

Ява намагайся розвеселити мене. Але я не пiддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача вiн марно пробував заспокоїти мене.

Ми зайшли в театр i наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, бiганина. I все чогось малеча — навiть без пiонерських галстукiв ще. Пiдiйшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярiв, учнiв першнх-четвертих класiв. П'єса-казка.

— Про царя? — жваво спитав я.

— Нi, про Червону Шапочку, — вiдповiла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим бiльше, що треба у фойє артистiв побачити.

— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.

Взяли ми квитки. Пiшли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. I до кожного я пiдходжу з тремтiнням, з острахом. Останнiй же театр, останнi надiї.

Переглянули ми всi портрети, i впало, покотилося моє серце… Нема нашого артиста, нема та й годi. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист вiн. Але ж вiн точно сказав, що артист. I про царя ж говорив… Як же це так!

— Стривай, не журися, — пiдбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помiстили. Пам'ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкiльну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, i мордяка була, як гарбуз. Може, i в цього щось таке…

— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться.

— Хлопцi! Здоровте, хлопцi! — чуємо раптом Обертаємось на голос i бачимо — Вальку. В бiлому платтячку, з великим бантом-метеликом на головi, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синiй шкiльнiй формi.

— Я вас зразу впiзнала, — радiсно скрекекече Валька. — Ви давно в Києвi? Ви з екскурсiєю приїхали, чи як? Ви самi чи з усiм класом?

Я мовчу… Це його знайома, хай вiн i говорить Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, потiм знову зблiд, потiм почав братися якимись плямами. Такого вигляду вiн не мав навiть тодi, коли торiк провалився у старий колодязь.

А Валька не вгаває:

— А ви на скiльки приїхали? А лиходiїв своїх ви впiймали тодi чи нi? Обiцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зi мною говорити?

Нарештi Ява опанував себе i розтулив рота. I з того рота вилетiли слова:

— То чого… ми нiчого ми навпаки…

Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають'

Та й пiзно було втручатися, бо якраз продзвенiв третiй дзвiнок, i всi заспiшили в зал. Вистава почалася.

Ми сидiли у сьомому ряду. Валька у дев'ятому. I Ява замiсть того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стiлець полiрує i голову назад повертає — на Вальку зиркає.

— Голову скрутиш, доведеться задом ходити, — в'їдливо кажу я. Та вiн навiть i не глянув на мене.

А на сценi вiдбувалися рiзнi казково-дитячi пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже пiдтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.

Пiдступний сухоребрий i довгоносий Вовк саме пробивався у двiр до Бабусi, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, — зводила барикади з меблiв, бiгала по всiй сценi, жбурляла у Вовка глечики i каструлi.

А попiд тином бiля якоїсь буди була прив'язана справжня жива курка — єдина Бабусина худоба. I от пiд час дiї курка заплуталась у шворцi, якою була прив'язана, i почала битися. Захопленi боротьбою Вовк i Бабуся нiчого не помiчали. Всi з хвилюванням дивилися на бiдну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.

Бачу — Ява крутиться, крутиться на стiльцi, наче йому жару в штани насипали, потiм враз пiдвiвся i пiшов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. I зал принишк; i всi голови до Яви повертають, як на парадi до генерала, що обходить вiйська А Ява йде, iде, iде, пiднiмається на сцену, пiдходить до курки i починає її розплутувати. А артисти собi грають, нiби не помiчають Яву, нiби його й нема на сценi. Ява розплутав курку i спокiйнiсiнько пiшов назад на своє мiсце. Тiльки коли вiн сiв, я почув, як важко вiн диха, i як бухкає в його грудях серце. А через кiлька хвилин Вовк з'iв-таки Бабусю, i перша дiя закiнчилась Завiса опустилася, в залi спалахнуло свiтло. Всi заплескали в долонi, причому бiльшiсть глядачiв повернули голови i дивилися на Яву. I було незрозумiле, кому вони аплодують — артистам чи Явi. До нас вiдразу пiдбiгла Валька.

— Ой здорово! Ой молодець! I як ти наважився! Я б нiколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навiть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усi бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: «Оцей! Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!» По-моєму, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати. Вiн ходив по фойє, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей. I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було неприємно дивитися на нього.

— А це мiй братик Микола, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.

— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.

— То ви їх упiймали-таки чи нi? — спитала Валька.

— Авжеж, — недбало кинув Ява.

— I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?

— Нi, не заiубили. Але… — Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно… Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:

— Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки,ви дорослим…

— До чого тут дорослi, — пхикнув Ява. — Ми самi…

Вiн блискавично зиркнув на мене i… прикусив губу. Та було вже пiзно.

Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани — аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi — отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов…

Бачачи, що Ява не збирається давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене:

— Ти чого? Здурiв? Що це за жарти?

Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, — жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазяїн). I сказав:

— Нiчого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. — Ну, чого дивитесь? Кiна не буде.

Дiти, посмiюючись, почали розходитися — тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався.

— А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварились? — не могла заспокоїтися Валька.

— Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, — Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до своїх мiсць.

— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!)

— Та потiм, пiсля вистави.

— Ну, добре, то ви ж не тiкайте.

— Гаразд.

Роздiл VI

Будка. Вухо за вухо!

Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспокоївся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою.

— Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий — годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiякої надiї на те, що вiн потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догукаєшся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища її, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона приїжджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач!

Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те думає.

— Як це ми можемо пiти! Ти що! — говорить вiн — Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивiї, так i шалабанiв назаробляти можна.

«Ми обiцяли!» Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже «ми». Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв…

Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.

— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!

Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.

— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?

«Сама ти хвора», — роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..

Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:

«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».

— Так, сталося, — зiтхнув вiн. — Неприємнiсть сталася…

I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.

Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змiнити.

Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:

— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!

А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:

— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста… — i раптом очi в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого «царя», i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?

Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.

— А вiн дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.

— Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.

Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою — якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.

Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: «Нi, не сюди», — i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.

З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху — як на пароплавi, iншi — низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.

Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.

Лiворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi таємнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю…

— От де у сищикiв-розбiиникiв грати! — заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут… точно!

Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня якоїсь дзвiницi. А праворуч од банi… Знайоме дiло! Щогли високовольтної лiнiї. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.

Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври.

Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:

— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?

— Ет! — досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву — очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв… Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр… — все це, мабуть, уже населялося в його уявi таємничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i «Руки вгору!», i звуки погонi, i… все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах.

Сперечатися з ним зараз — це тiльки час гаяти.

— Ми лише подивимось i все, — благально-нiжно глянув вiн на мене.

— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, — заторохтiла Валька.

Довелося зайти.

— Тут лавра кiнчається… — пояснювала Валька. — Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi.

Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за своєю улюбленою звичкою.

— Храм Рiздва Богородицi, збудовано у 1696 роцi у стилi барокко… — вголос прочитав вiн.

— Аварiйне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує…

Справдi, поруч з пофарбованою золотавою дзвiницею церква Рiздва Богородицi мала жалюгiдний затрушений вигляд: банi облупленi, чорнї, стiни потрiсканi, скло у вiкнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавiле скособочене риштування з водопровiдних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як i сам храм. Вхiд у церкву замуровано цеглою.

Невеличкий дворик бiля церкви був оточений фортечним муром з кiлькома квадратними загратованими вiконечками та вузькими бiйницями. Тут, у зеленому затишку мiж дерев, були старi могили — виднiлися хрести, залiзнi огорожi, мармуровi пам'ятники…

Ми обiйшли церкву i, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятникiв:

I на другому:

— От бачиш, — сказав Ява. — Такi iсторичнi генерали похованi, а ти не хотiв iти.

— У нас тут багато iсторичних поховано, — сказала Валька. — В лаврi — Кочубей, Iскра, у Видубецькому монастирi — Ушинський, а у церквi Спаса на Берестовi — Юрiй Долгорукий, що Москву заснував.

Ява знову гордо глянув на мене, нiби все те не Валька казала, а вiн казав.

— Треба буде подивитися, — зiтхнувши, сказав я. — Але зараз ходiмте до того Валер'яновича.

— Ходiмте, ходiмте, — пiдхопила Валька.

Ми вийшли з брами i попiд фортечним муром спустилися ще нижче.