РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Бронка прокинулася дуже рано. Я ще міцно спав, коли вона скупалася в озері, вдяглась і навіть приготувала сніданок. Аж тоді обережно постукала в шибку мого самохода.

Я мовчки їв сніданок, дивлячись на ніжне обличчя дівчини. Вона ні про що не запитувала, не виявляла цікавості до подій учорашнього вечора. Ніби зовсім не знала про засідку на мисі Судака.

— Чорний Франек не буде ватажком, — раптом сказав я.

— Звідки ви знаєте?

— Йому знову не вдалася його витівка. Не думаю, що ватага простить новий провал.

— Не розумію, про що ви говорите… Я зайшов з іншого боку.

— Розкажи мені докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Підозрюю, що ти розкривала його.

— Неправда. Я його не розкривала й не читала! — вигукнула Бронка.

Я сумно похитав головою.

— Отже, вони правду казали…

— Хто?

— Марта і гарцери. Вони застерігали, що ти шпигунка і зрадиш мене. А я ж не зробив тобі нічого поганого, навпаки, хотів добра тобі й Чорному Франекові.

Вона почервоніла, але не промовила й слова. А я вів далі:

— То був лист від Капітана Немо.

— Я його не читала…

— Капітан Немо призначив мені в тому листі день, годину й місце зустрічі. Я не виказав нікому таємниці, він теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зі своєю ватагою підстерігав нас у призначеному Немо місці. Але засідка не вдалася йому; і твоя зрада була ні до чого.

— Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, — повторювала дівчина.

— Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впіймати Капітана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобі подобається Капітан Немо, і ти не хочеш, щоб його впіймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з іншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впіймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи ні? — підняв я голос.

— Так. Але того листа я… — почала вона плаксиво.

— Здогадуюсь, — перебив я її. — Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Він весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив і прочитав його.

— Я просила, щоб він не займав листа, — прошепотіла вона.

— Може, навіть і просила. Але він не послухав тебе. Прочитав листа, а потім заклеїв його. Він сказав тобі, про що той лист?

— Сказав, що лист від якоїсь дівчини…

— А я ж питав тебе, чи листа розкривали.

— Я не хотіла розповідати про Франека. Боялась, що ви перестанете довіряти мені й не схочете, щоб я була тут.

— Зрозуміло. А вчора на Буковці він сказав тобі, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впіймати Каштана Немо. Так?

— Так.

— Ти обдурила мене, сказала, що ніхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собі він залишив роль героя, який спіймає Капітана Немо, а тобі дав зіграти негідну роль людини, що. входить у довіру і обманює.

Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очікував, даючи їй можливість подумати.

— Я більше ніколи не зустрінуся з Франеком, — твердо сказала вона.

Я заперечливо похитав головою.

— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Тобі шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стільки разів, скільки зможеш.

— Неправда, — жахнулася вона.

— Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсім не дорікаю тобі за це. Скажу більше: мені це подобається. Не можна кидати друзів у біді. Але ти повинна усвідомити собі, що допомога, яку ти досі подавала Чорному Франекові, не придалась йому. Скажи мені, ти справді хочеш йому допомогти?

— Так…

— Іноді буває, що коли ми справді хочемо допомогти другові, який опинився на слизькій дорозі, він звинувачує нас у зраді або в ворожості. І тільки згодом починає розуміти: те, що здавалось йому ворожістю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справді хочеш допомогти Чорному Франекові, довірся мені і роби, що я звелю. Роби, навіть коли він назве тебе своїм ворогом. Розумієш мене?

— Розумію.

— Ну, тепер спакуй наші речі. Ми вирушаємо звідси, — наказав я.

Дівчина ні про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальні мішки, матрац і кухонне начиння. Пан Анатоль і пан Казик трохи занепокоєно спостерігали за нами, а коли зрозуміли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбовані підійшли до мене.

— Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це місце?

Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рішення. Багатозначно помовчав.

— Мені тут не подобається. Місцевість здається підозрілою.

— Що ви кажете? — перелякався пан Анатоль.

— Так, я переселяюся звідси. Тут вештаються якісь дивні типи. Ви бачили величезне дупло в дубі, що росте отам на березі? Учора ввечері хтось у ньому ховався. А минулої ночі ви чули крики на мисі Судака?

— Еге ж, чув…

— Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капітана Немо. Учора вночі я ловив вугрів на мисі Судака і був свідком усяких жахів. Мені дуже неприємно, і я виїжджаю звідси.

— А ця дівчина? — він показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.

— Вона їде зі мною.

— Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека. — Ну то й що?

— Ех, — махнув він рукою, — ви самі не вірите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й підозрілих типів, а дівчина з ватаги живе у вашому наметі. Весь час кажете «таємничий Каштан Немо», але для вас він зовсім не таємничий. Якось уночі я бачив крізь щілину в дверях свого намету, як Капітан Немо привіз вас сюди на своєму глісері. Ви маєте нас за дуже наївних і малоспостережливих людей, — хитро посміхнувся він.

— Невже ви підозрюєте мене в чомусь поганому? — удав я ображеного.

І раптом зрозумів, що не я, а саме пан Анатоль грає комедію. Вдавав, що його турбує мій від'їзд, а насправді хотів знати, чого це я кидаю насиджене місце і куди переселяюсь. Але чому він, хай йому біс, зробився такий дивний?

Відразу ж усе з'ясувалося.

— Учора ввечері, — вів далі пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, — коли ви відпливли кудись своєю автомашиною, а ця дівчина вже спала у вашому наметі, бере гом сюди прийшов приятель князя спінінгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Він розбудив нас і почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та інше.

— І що ви йому сказали?

— Майже нічого, адже ми нічого про вас не знаємо. Я тільки поділився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка і, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дівчина ловить для вас величезну рибу, а друга — з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди і якісь гарцери. Я дійшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.

— А ви не могли спитати, чого він так цікавиться моєю особою?

— Звичайно, спитав. Він пояснив, що ви… стежите за ними. Тобто йому й князеві спінінгу так здалося.

— А навіщо це мені? — спитав я чемно.

— Щоб їх… пограбувати.

— Ну, знаєте, це вже щось неможливе, — я аж затнувся від обурення.

— Він ще й не таке сказав. Він вважає, що ви верховодите ватагами підлітків на озері, і одна з тих ватаг пограбувала князя спінінгу, викрала в нього рибальську карту. Він питав, чи я не бачив у вас тієї карти.

З мене вже було досить.

— Прощавайте, — вклонився я панові Анатолеві й панові Казикові. — Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серці, коли такий небезпечний чоловік виїде звідсіля.

— Але ж я… але ж я ні в чому вас не звинувачую, — боронився пан Анатоль. — Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.

Я крутнувся й пішов до самохода. Мої речі вже лежали на задньому сидінні, Бронка чекала в машині. З похмурим обличчям сів я за кермо, повернув ключик запалювання.

— Скажіть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? — спитала Бронка.

— Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрітися з Чорним Франеком. І ти покажеш мені дорогу до нього.

Вона занепокоїлась.

— Я не знаю, де їхній новий табір.

— Мене цікавить тільки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранішню розмову? Адже я не поЕІрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрінетесь?

— Він казав, що опівдні буде на Буковці, біля ятки з пивом. Але не обіцяв напевно.

— Це нічого. Зачекаємо там на нього.

Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблі можна було дістатися на острів Буковець, забудований кемпінговими будиночками і заселений автотуристами.

Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює різних пройдисвітів і волоцюг. У кемпінгові будиночки було неважко зайти, намети автотуристів взагалі не замикались. У затоці на причалах гойдалося багато човнів, байдарок і мото-рок, де туристи звичайно залишали різне начиння. Одно слово, це було чудове місце для таких молодиків, як Чорний Франек.

На Буковець ми їхали повільно, бо дорога була вибоїста, з глибокими коліями від селянських возів. Я їхав на другій швидкості, тому мотор завивав, як несамовитий.

Слабенький автомобільчик, — мовила Бронка. — Так повільно їдемо, а він аж задихається з натуги. Старезний, — додала вона.

— Не такий він уже старий. Тільки негарний.

— Кумедний автомобільчик. Такий шарабан.

— Гарні автомашини призначені для людей без уяви, — сказав я філософським тоном.

Бронка розсміялася.

— Треба сказати це Чорному Франекові. Бо він гине за гарними автомобілями. Як побачить гарну машину, то не відірвеш його від неї. Він дуже хоче мати автомобіль. Ех, якби у вас був гарний лімузин, то він заприятелював би з вами.

А якби ви ще дозволили йому сісти за кермо…

— На щастя, до цього ніколи не дійде.

— Чому ви кажете «на щастя»?

— На щастя для пішоходів і інших водіїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалі заборонив би давати дозвіл водити машини. Даючи такий дозвіл, треба думати про те, яке у водія ставлення до життя, до суспільства. Якщо хтось у щоденному житті зневажає права і обов'язки громадянина, то й за кермом він буде такий самий. Почне порушувати дорожні правила, так, як порушує інші. Але, повторюю, на щастя, такі хлопці не мають автомашин. Вони можуть лише мріяти про них. Смішні, зрештою, ці мрії.

— Чому смішні? Мрії ніколи не смішні, — заперечила Бронка.

— Він ніколи не матиме гарної автомашини, якщо не візьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тільки мріяти, що в когось украде автомобіль, проїде ним клаптик дороги, а потім або сам розіб'ється об дерево, або когось розіб'є.

— Ех, у вас відразу найгірше.

— Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби він сів за кермо дуже швидкого автомобіля, то хіба втримався б і не помчав з найбільшою швидкістю? А в нього ж немає ніякого досвіду. Ті, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварію.

— Ви, мабуть, не боїтесь крадіжки? — пирхнула дівчина. — Вашу автомашину можна догнати навіть на велосипеді. То вас через цей автомобіль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви ніби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобіль, відразу хочеться сміятись. Хіба ви не розумієте, що така машина ганьбить свого власника?

Мене аж пересмикнуло з люті.

— Не роби головної помилки молодості, не суди надто поспішно про людей і речі. Можу сказати, що незабаром мій автомобіль не здаватиметься тобі смішним.

Тим часом ми проминули село Вепр і виїхали на вузьку греблю, що сполучає острів Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кількома водними причалами, де стояло на якорі кільканадцять досить великих яхт і навіть два річкових катери. Я помітив також пришвартовану до берега білу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?

Бронка вказала мені на ятку з пивом, яка стояла при в'їзді з греблі на острів. Відразу ж за будкою простягся низький, невеликий лісок. А за ліском — селище кольорових кемпін-гових будиночків якогось ольштинського підприємства.

— Сховаю машину в ліску, — сказав я Бронці. — Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко і чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, підійду.

Надходив полудень, хмари розбіглися по небі, сонце добряче припікало.

Черга біля ятки була чимала, але мені відразу впала у вічі знайома постать. Біловолоса Едіта з яхти Вацека Краватика купувала в ятці цигарки.

Я вирішив розіграти випадкову зустріч. Побіг на берег затоки і звідти попрямував до ятки.

Ми стрілися на половині дороги. Побачивши мене, Едіта впустила з рук чотири пачки цигарок.

— Добрий день, — сказав я ввічливо, нахиляючись і підбираючи їх із землі.

— О господи, — шепотіла вона злякано. — Ви теж тут? Це справді ви?

— Я, власною персоною, — відповів я, знову ввічливо кланяючись.

Уже в першу зустріч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. «А що, як мені пощастить здобути в неї якусь цінну інформацію?» — подумав я.

Вона справді перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись місцем такому ж щирому гніву.

Вона тупнула ногою.

— Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навіщо, скажіть, будь ласка? — вона взялася руками в боки. — Яке ви маєте право за нами стежити?

Я безпорадно розвів руками.

— Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковці Чорного Франека.

— У вас щось пропало?

— Угу, — збрехав я.

— То вам нема чого тут робити. Ви повинні їхати до міліції в Ілаві. Сьогодні вранці міліція влаштувала тут облаву на бешкетників та волоцюг і забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек і Януш теж поїхали до Ілави.

— Яхтою? — здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.

— Ні. Вацековим автомобілем. У селі Вепр він поставив свою машину у якогось селянина.

Авжеж, це не спало мені на думку. Звичайно, Вацек Крава-тик мав не тільки гарну яхту, але й автомашину.

— Я вже знаю, чого вони поїхали до Ілави. Чорний Фра-нек обіцяв їм знайти того, хто вкрав карту, — сказав я.

— Ні. Вони поїхали в Романовій справі.

— Навіщо Вацекові Роман? — здивувавсь я. Тільки тепер у ній прокинулась підозріливість.

— Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив мені розмовляти з вами. Ви нічого не дізнаєтесь від мене. Нічого! — крикнула вона.

— Але ж я нічого не хочу дізнаватись, — запевнив я її. — І повинен уже йти, вибачте.

Кажучи це, я ввіпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився і попрямував стежкою до ятки з пивом.

— Їдемо, — гукнув я до Бронки і пішов до самоходу.

— Що сталося? — здивовано допитувалася вона, біжучи за мною. — Ви вже не хочете зустрітися з Франеком?

Я втягнув її в машину, ввімкнув мотор.

— Чорний Франек в Ілаві. Його заарештувала міліція. Вона затулила обличчя долонями.

— Я знала, що так скінчиться, — промовила з розпачем. — Тепер він розплатиться за всі провини ватаги.

Мене охопила злість.

— Авжеж, — глузливо сказав я, — сам Франечок невинний. Це тільки погана ватага чинила неподобства біля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тій ватазі? А тоді, коли зчиняли бешкети, забивали вівцю на острові, крали балони з газом, то не думали про відповідальність перед законом?

— То ви не допоможете йому? — Вона відняла руки від обличчя, стиснула губи.

Я не відповів. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовій дорозі. Попереду кільканадцять кілометрів такої важкої дороги через Гублавки, Ульпіти, аж до Корчмиськ, звідки до Ілави вело асфальтове шосе.

— Куди ми їдемо? — спитала знову Бронка.

— Назустріч пригодам, — відповів я безтурботно.

— Я не хочу ніяких пригод. Не вірю ні в які гарні пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батьків і в наступному році візьмуся за науку. Коли б тільки якось допомогти Франекові… Адже ви не кинете його? — спитала вона благально.

— А як я допоможу йому? Скажу міліції, що злочини ватаги Чорного Франека — вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазі розбишак?

— Він уже давно не верховодив…

— Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. І ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скінчиться. І ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обіцяв тобі чудову пригоду й дотримаю обіцянки.

Та її вже не цікавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.

— Спіймали їх усіх чи тільки його?

— Звідки мені знати? Знаю тільки, що заарештовано й Романа.

Вона знову затулила обличчя руками.

— Що буде з Франеком?

— Я хотів йому допомогти, поки це було можливо, коли ще він сам з власної волі міг кинути зграю. А тепер найбільше, що я можу зробити, це передати йому у в'язницю трохи їжі чи ласощів. Не забувай, що він уже сидів у виправній колонії. Він рецидивіст, і таких, як він, чекає сувора кара.

Бронка розплакалась. Ні, вона не була плаксійкою, а раптом усвідомила, в якому безнадійному становищі опинився Чорний Франек.

Ми в'їхали в міські вулички. Ілава дуже гарна, сучасні будинки звелися на місці руїн, що лишилися після війни. Містечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озери-ща. Поблизу озера є кемпінгові будиночки, бари, кафе, гарний ресторан «Корморан».

Але ніколи було роздивлятися принади Ілави. Я знайшов великий будинок окружної громадської міліції і поставив перед ним свою автомашину.

Бронка була в такому настрої, що якби я відвіз її на вокзал і купив квиток до Варшави, вона покірно сіла б у поїзд і поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна і сповнена добрих намірів, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тільки таку науку: людина не повинна робити нічого поганого, бо її може заарештувати міліція. А ми ж хочемо виховати покоління, яке не чинитиме зла не тому, що боїться відповідальності, а тому, що зло порушує порядок, який ми самі собі запровадили. Я хотів, щоб вона сказала собі: так, навіть найнеспокійніший характер знайде нагоду й можливість жити в межах громадського порядку, нікого не кривдити і не вступати в конфлікт із законом.

— Зачекай на мене, — сказав я.

Залишивши її у самоході, сам пішов до комендатури й попросив зв'язати мене з черговим офіцером.

Молодий офіцер міліції прийняв мене в майже порожній кімнаті. Крім стола, двох стільців, сейфа і великого орла на стіні, там більше нічого не було.

Я показав йому паспорт і посвідчення члена бригади сприяння міліції, де я був інспектором дорожної служби. Це посвідчення відразу збудило в нього симпатію до мене. Я теж був міліціонером, тільки служив добровільно в запасі.

Я спитав про Чорного Франека і Романа. Мене цікавило, за що саме затримала їх міліція.

— Того Франека і Романа, — відповів офіцер, — ми затримали як волоцюг, хоч мені здається, що в них на сумлінні й серйозніші правопорушення. Ці хлопці не мали при собі ні гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадіжок? Ми вирішили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постійного місця проживання і попередити, що коли вони ще раз з'являться тут, то стануть перед судом для неповнолітніх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетників, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, ніби порвав з ватагою і надумав найнятись працювати у місцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вірити. Але ми справді затримали його самого. Сидів під якимсь деревом на Буковці й трусився, бо ранок був холодний. У наших районах гостра нестача робочих рук. Такий молодий хлопець міг би працювати у якомусь селянському господарстві чи в рибальському кооперативі. Ми зовсім не зацікавлені в тому, щоб запроторити хлопця до виправної колонії. Але нам потрібна гарантія, що він зміниться. Коли б хтось серйозний, відповідальний підписав нам зобов'язання, що Франек одразу ж візьметься до чесної роботи, ми могли б його звільнити.

— А Роман? — спитав я.

— Того вже звільнено. Півгодини тому двоє туристів підписали зобов'язання, що на літо візьмуть його під свою опіку. — Вацек Краватик і Бородань, — вирвалось у мене.

— Один, з чоловіків звався Вацлав. А другий справді був з бородою, — усміхнувся офіцер.

Признаюсь, я нічого не розумів. Чому Краватик і Бородань зацікавилися Романом? Може, відкрилися якісь нові подробиці, пов'язані з картою?

— Перш ніж підписати зобов'язання, про яке ви згадували, я хотів би поговорити з Франеком. Може, він не погодиться, щоб я взяв його під своє крильце.

— Звичайно. Але я не дуже розумію, навіщо ви хочете взяти на себе такий обов'язок…

— Я трохи вивчав його. Це загалом цікавий хлопець. Є певний шанс… Але то довга історія, я знаю, що у вас обмаль часу.

Справді, він був дуже заклопотаний. Раз у раз його кликали до телефону, раз у раз до кімнати, де ми розмовляли, зазирав якийсь міліціонер.

— Я попрошу привести сюди цього хлопця, — сказав офіцер і вийшов у коридор.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

— Впізнаєш мене, правда ж? — спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на «ти», щоб він відчув, що я маю його за шмаркача.

Він мовчки кивнув головою. Офіцер вийшов, залишивши мене віч-на-віч з хлопцем.

— Я кілька разів запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь підступ. Аж ось коли ми можемо вільно порозмовляти.

— Чого ви хочете від мене? — буркнув він непривітно. Я здивувався:

— Ти й досі вважаєш себе великим спритником? Тебе нічого не навчило теперішнє твоє становище? Чи тобі не спадає на думку, що ти тільки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазі й позбувся свого впливу. Тобі симпатизувала Бронка, і ти втратив її симпатію, ти навіть повівся, як негідник, бо зловжив її довір'ям. Розпочав війну з Капітаном Немо й програв. Навіть зі мною тобі не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. І ось ти під арештом у міліції, а Роман уже на волі.

— Утік? — пожвавішав Франек.

— Вацек Краватик і Бородань підписали заяву, що беруть його на своє утримання, і міліція звільнила Романа з-під арешту.

— От пройди! — вихопилось у нього.

— Ти й сам себе пройдою вважаєш і розумахою. То чи не скажеш мені, чому ти весь час програєш?

Він зневажливо махнув рукою.

— Мені не щастить.

— Ні, друже. Просто ти виріс зі свого вбрання: коли зробиш різкий рух, воно тріщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?

— Роман інтригував проти мене.

— Ні, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетників, треба самому бути найбільшим бешкетником. А тобі, — не знаю вже чому, — це перестало подобатись. Ти хотів бути на чолі ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобі не твоє вбрання. Пора його, друже, змінити на інше.

— Куди ви хилите?

— Вацек Краватик і Бородань зобов'язалися взяти під опіку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Підпишу зобов'язання, що беру тебе на літній період, ну, скажімо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання і потребую помічників. Передбачається кілька цікавих пригод.

— Ви з… міліції?

— Ні, хлопче. З музею.

Видно було, як він насилу стримується, щоб не зареготатись.

— Ну, звісно, — глузливо зітхнув він. — Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобілю. А може, — пожвавішав він, — ви археолог? Я чув од хлопців, що кілька з них працювали в археологів на розкопках. Може, вам потрібні робітники?

— Я не археолог, а мистецтвознавець.

Він знову розчарувався.

— Ну, то як? Підписати зобов'язання?

— Як хочете, — мовив поблажливо. — Краще бути вашим ад'ютантом, аніж сидіти за гратами чи повернутись до Варшави.

— Але пам'ятай, робитимеш тільки те, на що матимеш мій дозвіл.

Він ще раз знизав плечима.

— Знаю. Я буду покірний, мов ягня. Тільки нудьги боюсь. І повчань.

Я пустив повз вуха його шпильки і вийшов у коридор, щоб знайти офіцера.

Офіцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волі, але слідство проти нього вестимуть далі, бо є підозра, що він причетний до крадіжки вівці, а також газової лампи та балона.

— Від щирого серця раджу тобі, — закінчив міліціонер, — щоб ти відтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведінка матиме великий вплив на хід слідства проти тебе.

Через п'ять хвилин ми з Франеком ішли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, — о диво, — замість страшенно зрадіти, чого можна було сподіватися, дуже холодно привіталася з хлопцем. «Розумна дівчина, — подумав я. — Почала усвідомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалішим».

— Я підписав зобов'язання, що віднині Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме мені. Ти не заперечуєш, щоб він приєднався до нас? — спитав я Бронку.

Вона глянула на хлопця мало не з погордою.

— Аби тільки він не зловжив вашим довір'ям, як зробив це з моїм.

Франек спаленів, наче йому дали ляпаса. Проте нічого не сказав і сів на задньому сидінні, бо дівчина сиділа поруч зі мною.

— Пообідаємо, — запропонував я.

Під'їхав до ресторану «Корморан», уже майже за містом, поблизу кемпінгового селища. Ресторан стоїть над озером, відділений від води золотистим пляжем з купальнею і причалом. У великі вікна видно було сіре плесо Озерища й білі трикутнички вітрил.

Перед «Кормораном» стояло кільканадцять автомашин. Франек не втримався і пестливо погладив капот білого «Фіатика».

— З Варшави, — сказав він, поглянувши на номер. — Гарний візок. От би мені такий! А ви не могли б собі такого придбати?

— Мій кращий, — відповів я.

Франек сприйняв це як жарт. Ми ввійшли до зали й зайняли столик біля дверей. Він стояв під стіною, яка через два метри круто завертала, відкриваючи простір головної зали з паркетною підлогою і естрадою для оркестру.

Ми обідали мовчки. Між Бронкою і Франеком відчувалась відверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки ніж. Від сусіднього столика почувся голос Вацека Краватика:

— Більше я тобі пива не дам, шмаркачу. І що ти собі думаєш? Маєш нас за йолопів? Не досить, що ми витягли тебе з в'язниці, ти ще ставиш якісь умови? Кажи конкретно, де карта?

— Спокійно, спокійно, — почув я хлоп'ячий писклявий голос.

Я притулив палець до губів, давши знак Бронці й Фране-кові мовчати й не виказувати нашої присутності. Певно, Ва-цек і Бородань, залагодивши справу в комендатурі, приїхали сюди пообідати.

Тепер вереснув Бородань:

— Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кістки! Що він собі думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!

Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихіше. Але знаючи вже, хто сидів за виступом стіни, ми вловлювали цілі уривки розмови з тихого гомону голосів, що сповнював ресторанну залу.

Говорив Роман:

— Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нічого не знаю ні про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведінка, я можу повернутись до в'язниці. Що мені! Посиджу днів два, а там відішлють додому, до Варшави. Ні міліція, ні ви не підшиєте мені ніякого злочину. А віч-на-віч скажу вам таке… Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навіть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрібна, я б вам це зробив, ну, звісно, не за спасибі. Адже ви збирались дати Чорному Франекові за карту п'ять тисяч.

— Ми хочемо побити рекорд Польщі, — буркнув Бородань.

— Ну що ж? Мені це зовсім байдуже. Але умова не змінилася: дасте п'ять тисяч — і я вам скажу, де сумка з картою. Беріть її, а я втечу до Закопаного. І все буде цілком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманні, ще й непогано поживу собі в Закопаному на ваші гроші.

— Держи мене, бо я цьому шмаркачеві!.. — знову вереснув Бородань.

Вацек і цього разу вгамував його.

— Дамо три тисячі, — сказав він Романові. — Але спершу ми повинні мати карту.

— Отакої! — засміявся хлопець. — Я вам карту, а ви — в потилицю? Ні, я так не граюся. Грошики давайте зараз, і я скажу, де шукати сумку з картою.

— Ти візьмеш гроші, а ми карти не знайдемо?

Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. І по-їду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?

Вацекові, здається, вже набридли ці клопоти з картою.