РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Я не люблю без потреби демонструвати незвичайні властивості мого самохода. Він може розвивати швидкість понад двісті кілометрів на годину, — До речі, мені вже траплялося їхати з такою великою швидкістю. Звичайно ж я подорожую не швидше за інших.

Я звик, що, побачивши мою машину, всі сміються, а потім, коли вона розвиває незвичайну швидкість, починають мене розпитувати і просять показати мотор і розповісти історію машини. І я повинен розповідати про мого дядька Громілла, шановного винахідника, який купив розбиту під Закопаним автомашину «Феррарі-410» і приладнав до неї кузов, що його сам придумав і зробив. Стільки разів переповідав я ту історію, що вважаю за краще їздити повільно і не викликати зливи запитань на свою голову.

А крім того, шукачеві пригод краще не виявляти усіх своїх можливостей відразу. Не з однієї небезпечної пригоди я вийшов цілим тільки завдяки тому, що моїм ворогам мій самохід здавався старою, смішною, чудернацькою машиною, швидкість якої не сягає понад шістдесят кілометрів на годину.

Пором на Озерищі лагодили надто довго, і я подумав, що марную тут забагато часу. Мій самохід чудово плавав по воді. Алз я не хотів виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та інших туристів. Тому я завернув перед закусочною і, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в ліс. Потім збочив у першу просіку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввімкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березі. Через десять хвилин я вже був на дорозі, яка вела до порома.

І тоді доля ніби помстилася мені за нетерплячість — величезний вухналь із кінської підкови встромився в шину самохода й пробив камеру.

Я зробив те, що роблять усі водії в таких випадках. Спинився, підняв домкратом автомобіль і зняв колесо з пробитою камерою.

У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшуків Чоловіка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться мені опинятись.

Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя і став заліплювати дірку в камері. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозі знялася хмара куряви, і обіч мене промчали дві легкові автомашини: пана Анатоля і його приятеля. Я встиг побачити здивовані обличчя обох добродіїв, які натрапили на мене за три кілометри від порома, хоч я ним не переправлявся.

Згодом проїхав грузовик з ватагою Чорного Франека. Підлітки, помітивши мене, теж украй здивувалися.

Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на північ Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.

Я саме скінчив надувати шину, коли під'їхала дівчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не зміг умовити її приєднатися до його ватаги.

Спинившись поряд з моєю автомашиною, дівчина зіскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчі я помітив підозру.

— Як ви тут опинилися? — спитала вона. — Адже не перепливли поромом?

— Перелетів, — замахав я руками. — Моя машина літає в повітрі.

Дівчина похитала головою.

— Вона таки справді дуже дивна. Але швидше схожа на човен, аніж на літак. І куди ви прямуєте цією машиною? На риболовлю, на відпочинок?

Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно відповідати не збирався.

— А ви? — спитав. — На відпочинок? На дачу? Вона знизала плечима.

— їду додому. До батьків. Я місцева. Наша садиба неподалік звідси. А я цього року закінчила середню школу в Ілаві, а потім складала у Варшаві екзамени до вузу. Склала і тепер повертаюся до батьків на канікули.

— А куди ви вступали?

— Ой, ви страшенно цікаві. А на моє запитання так і не відповіли.

— Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навіщо ви підсіли до них? Мені здавалося, що вас зовсім не цікавить їхнє товариство.

Вона весело засміялася.

— Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотіла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. І я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересіла до них, а хотіла дізнатися, куди їде ця ватага.

— А той Капітан Немо? Ви чули про нього? Дівчина знову заперечливо похитала головою.

— Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капітана Немо ніколи не чула. Крім того, що в книзі Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капітан Немо.

— А проте всі бачили глісер з такою назвою на борту. Гарний глісер, — мовила захоплено дівчина. — В нього спереду скло й маленька кабінка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озері.

— Глісер «Капітан Немо» існує, — зауважив я. — То, може, і якийсь Капітан Немо є над Озерищем?

— Напевно, приїхав відпочивати, — міркувала вона вголос. — А може, недавно тут оселився? Відтоді, як пішла вчитись до Ілави, я десять місяців на рік живу в інтернаті, вдома буваю тільки в неділю, на свята й на канікулах. Як приїду додому, запитаю у батьків про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь біля Озерища, то, може, ми ще зустрінемося, і тоді я зможу більше розповісти вам про нього. У моїх батьків є човен, я часто плаваю ним по озері. І хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрітися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитесь.

Я безпорадно розвів руками.

— Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озерній.

— Ви вже тут бували?

— Ні. Місцевість знаю тільки по карті і з опису в путівнику.

— Ви рибалка?

— Теж ні. Я люблю самотність і хочу тут знайти її.

— А я вам заважаю, — підхопила вона. Сказала: — До побачення, — скочила на велосипед і поїхала.

Через кілька десятків метрів звернула з дороги в ліс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орієнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зі школи додому.

Я надув колесо. Сів у машину й поїхав лісовою дорогою. «Чи ще зустріну її колись?» — подумав я про симпатичну дівчину з білявою косою, яка на своєму велосипеді поверталася до батьківського дому, щоб з гордістю сповістити: «Я склала екзамени до інституту».

Було вже пополудні, але літнє сонце ще добряче припікало. Правда, сосновий ліс обабіч дороги давав трохи затінку, однак від нагрітої землі пашіло жаром. Пахло хвоєю і живицею, найкращим з моїх улюблених ароматів. Проте я знову хотів до озера, бо збирався скупатися. Крім того, трохи зголоднів; треба було приготувати обід.

На перехресті піщаних лісових доріг, під потрісканим стовбуром величезної берези сидів, якийсь чоловік у великому солом'яному брилі. Обіч нього лежав великий брезентовий мішок. Побачивши мене, подорожній підняв угору руку.

У тому жесті було стільки розпачу й покірності, що я зупинив машину.

— Во-о-о-ди, — простогнав він.

У мене в термосі було трохи чаю. Чоловік жадібно ковтнув, глибоко відітхнув. А потім сказав:

— Спасибі вам. Це благородний вчинок — напоїти мандрівника. Я йду до озера зі своїм клумаком від залізничної станції. І не зустрів жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всі прямували від порома.

Напевно, цей подорожній не мав ще й тридцяти років, але неголений, із закуреним, спітнілим обличчям він здавався значно старшим.

— Чомусь у таку гарну погоду люди тікають від озера, а ніхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку світу вся земна куля була вкрита водою і все життя почалося з води, шановний добродію.

Я ввічливо кивнув головою. «Може, якийсь мандрівний проповідник?» — подумалось.

— Ви теж тікаєте від води, а повинні їхати до порома. Тоді ви забрали б мене й мій клумак. Хочете спробувати, який він важкий?

Я не хотів пробувати, але він заходився гаряче вмовляти мене пересвідчитися, який величезний тягар він мусить нести.

Я пригадав казку про мандрівника, що зустрів чоловіка з важким мішком. Чоловік попросив мандрівника потримати мішок, а потім засміявся і сказав: «Тепер ти нестимеш цей мішок або віддаси його комусь. Мішок зачарований».

Мішок Проповідника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кілограмів із п'ятдесят.

— О господи! — зойкнув я, опускаючи його на траву. — Що там у вас?

— Мов слимак, ношу на спині свою хату і все, що мені потрібне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, різні книжки…

— Ви пірнаєте? — перебив я його трохи поквапливо. Не треба було мені виявляти такої цікавості. Але ж я приїхав на Озерище, сподіваючись знайти Чоловіка з рубцем, який плаває під водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, він аквалангіст, якого найняв Чоловік із рубцем.

— Пірнаю. Хіба це погано? — Його трохи збентежило моє різке запитання.

Я вдав, що не почув відповіді, і сам мерщій засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.

— У вас є книжки? А які? Цікаві? Бо я дуже люблю читати цікаві книжки.

Він підняв угору вказівний палець і сказав поважно:

— Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добрз робите, захоплюючись цікавими книгами. Але мої rife зацікавлять вас.

— Чому ви так думаєте? У мене широкі інтереси.

Мені здалося, що коли б я знав, які книжки він читає, то здогадався б і про його фах.

Помахом руки він пригасив мою цікавість.

— Дякую за чай. Ви врятували мені життя. Якби ви ще їхали до озера, а не від нього, я вважав би вас видатною людиною.

— Власне, я їду до озера. Тільки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бік Сем'ян.

— Чудово! — вигукнув він. І так міцно вдарив мене по спині, що я мало не заточився. Цей Проповідник був здоровило.

— Мені однаково, куди їхати. Аби тільки до озера. На березі я зійду, надму човника й відразу ж зникну.

Ми рушили. Він інтригував мене, але я вже був обачний і не хотів настирливими запитаннями збудити його недовір'я. Один тільки раз я наважився виявити свою цікавість.

— І в мене є намір пожити в наметі над озером, — мовив я. — Може, зустрінемося де-небудь…

— Ви тут уперше? — відповів він запитанням.

— Еге ж. А ви?

— Теж уперше. Але вже дізнався про озеро з путівника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собі якогось віддаленого острівця. Читав, що їх багато є біля Сем'ян.

Хоча стояла спека, в мене по спині пробіг мороз. Цей чоловік вибрав собі для відпочинку місця, де, як я передбачав, шастає Чоловік із рубцем. А що Проповідник, як він сам признався, мав акваланг, то в мене зростала підозра…

Нічого не помічаючи, він повів далі:

— Я шукаю місця, де люди рідко бувають, а птахи живуть вільно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокійно гніздитися, і вони вимирають. Так. Хіба птахи — не найпрекрасніші створіння на землі? Вони — символ краси й волі. Так. Байдарки з моторами, моторні човни, галасливі, наче ватаги чортів, усе це вдирається влітку на наші спокійні води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти років я їздив улітку на Снярдви, на Негоцін або на Нідське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночі деркочуть моторки, що пливуть із озера до берега, а о третій ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. І як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищі хоч не так багато туристів, страхітливих листоїдів, які нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озері з деркотливим мотором?

— Ні, — відповів я гордо. — На моєму самоході чудовий глушник, і він плаває майже нечутно.

Та ось дорога раптом звернула, і перед нашими очима постала зеленава гладінь озера, що прозирала між стовбурами вільх.

— Я виходжу! — скрикнув Проповідник.

Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мій новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».

Та раптом він наче згадав про мене.

— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв'язав мотузку і застромив руку всередину.

Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.

— Спраглого ви напоїли, знеможеного підвезли, — промовив він, наче виголошував якесь заклинання. — Якщо коли-небудь ви потрапите на озері в якусь халепу, будь ласка, подміть у цей ріг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.

Він тицьнув мені в руки свою дудку чи сопілку, лукаво підморгнув до мене правим оком, потім завдав собі на плече важкий мішок і легкою ходою, наче нічого не ніс, почав спускатися до озера.

Я поїхав далі, спантеличений, з повною головою тривожних думок.

Хто цей чоловік? Що він шукає біля Озерища? Чи тільки самотності й спокою? Навіщо він дав мені свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капітан Немо?

Ліс скінчився, дорога вибігала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кілометр, я побачив червоні цегляні стіни першої хати якогось села.

Не довго думаючи, я звернув. Пастушок біля невеличкої череди корів аж скрикнув з подиву, коли мій самохід попрямував просто до води. Стрибок — і я вже плив спокійним водяним плесом.

Це було, мабуть, найширше місце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднівся виразно, але був щонайменше за два кілометри. Трохи далі на північ водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрів. Це, певно, було велетенське відгалуження Озерища з Чаплиним островом і затокою, над якою простягалося село Матити, а далі Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евінгі.

Якусь мить я вагався. Хотілося відразу поплисти в той бік. Однак чи не обачніше дати Чоловікові з рубцем — якщо він уже на Озерищі — оселитися і добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохід не на північ, а на південь і поплив до Ілави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати від Ілави, а не так, як пропонують усі путівники, — від його сполучення з Ельблонським каналом, тобто від Міломлина, де Ельблонський канал розгалужується і одним своїм рукавом тече до Озерища і його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на карті схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Ілави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження — то і є Крага, що в неї впадає канал з Міломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гілками.

На Озерищі дуже багато великих і малих островів: безлюдних і заселених, заплавних і з твердим грунтом.

Менші острови схожі на чорні щільні купи дерев, оточені широким і густим лісом очерету. Однак майже на кожному з островів є місце, де очерет рідший, і там можна підійти до берега. Втаємничені примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвітня імла. Стіна очерету сходиться за ними і ховає їх. А всередині острів сухий; трохи вирізавши кропиву, можна чудово напнути наметик і спокійно перебути ніч на безлюдді, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль і шелест очерету.

Три такі ночі провів я на острівцях Озерища. І з подивом пересвідчився, що кожен з них мав загадку чи — як кому більше подобається — таємницю, пов'язану з однією особою. На кожному з тих острівців у найнеприступнішому місці я знаходив малий курінь з трави й гілля, а в ньому бляшану коробочку зі свічкою, сірниками, гачками, якісь горщечки, складену з цегли пічку. В бляшаній коробочці лежала записка зі словами:

«Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капітан Немо»… Капітан Немо був реальною постаттю. Дівчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, він зовсім недавно з'явився в цих краях. Курені на острівцях були вже старі, їх збудовано щонайпізніше минулого літа, коробочки та інші речі, залишені в куренях, були вкриті товстим шаром пороху.

Скидалося на те, що Капітан Немо після того, як минуло літо, перестав навідуватись до своїх куренів.

З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капітан Немо не живе постійно біля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тільки влітку.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Поповнивши в Ілаві свої запаси харчів, я їхав до Сем'ян уздовж східного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожі по озері, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих місцях, де мав діяти Чоловік із рубцем.

Вечоріло. І тільки-но зайшло сонце, показався місяць — спочатку блідий, майже білий, але що щільніше воду й небо огортала нічна темрява, то дужче він яскравішав, ставав золотавий, а потім сріблястий.

Зірвався вітер і розбурхав досі спокійне озеро. Хвилі загойдали самохід. Я був уже стомлений і мріяв про затишну пристань, про склянку міцного чаю, а далі про спокійний сон у теплому спальному мішку.

За склом машини все росла, наближаючись, чорна купа високих дерев на чималому острові. Я проминув його, коли їхав до Ілави, бо він лежить біля східного берега, а я плив уздовж західного.

Я пообіцяв собі, що заїду на острів, повертаючись назад, і тепер хотів туди завернути. Мене цікавило, чи й тут є курінь Капітана Немо.

Незабаром я почув шелест дерев і прибережного очерету. Може, в тім винні були нічна темрява, завивання вітру й хлюпотіння хвиль, але цей острів видався мені похмурим і найменш гостинним з усіх, на яких я досі побував.

Я обплив круг нього і впевнився, що він довгастий і звужений посередині так, що з обох боків були невеликі затоки. Я заплив в одну з них і опинився на вузькій піщаній косі, по якій легко міг би виїхати машиною на берег. Але, як я вже казав, мені не хотілось виявляти, що таке мій самохід насправді. Коли я ним плив, колеса ховалися під водою, і він здавався старомодною моторною та й годі. Автомобіль на острові, оточеному водою, викликав би подив. Тому я втиснув його далі в густий очерет і поставив на якір. Там він був схований від людських очей.

Я виніс із автомашини намет, спальний мішок і газову плитку. Поставив намет під деревами, а потім пішов до озера зачерпнути води на чай.

На прибережному піску виднілися свіжі сліди людських ніг і довгаста заглибина від човна, якого хтось тут нещодавно витяг, а потім зіпхнув у воду й відплив.

Повертаючись до намету, я помітив на піску ще один дивний слід. Велику, безформну, темну пляму. Присвітив ліхтариком і з прикрістю пересвідчився, що це величезна пляма крові.

Мене охоплював дедалі більший неспокій, навіть страх. Я хотів ще раз придивитися до слідів на піску, та раптом хмари заступили місяць, стало дуже темно. При тьмяному світлі ліхтарика годі було виявити якісь подробиці.

Вітер дедалі міцнішав, дерева шуміли все дужче. Я не схотів гріти й пити чай. Навіть подумав, чи не краще поїхати звідси й заночувати на березі, але втома перемогла. Я вирішив лишитися, відразу лягти спати, а вдосвіта добре оглянути місце, де побачив криваву пляму. Однак, перш ніж зашнуруватися в наметі, я із засвіченим ліхтариком обдивився усе навколо.

Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безліччю великих кротовин. Шум вітру поглинав і глушив усі звуки, хоч я був майже певен, що острів безлюдний. Якісь люди, може, ті, що залишили на піску криваву пляму, відпливли звідси перед вечором.

Та хоч я й знав, що сам на острові, все ж довго не міг заснути, дослухаючись до шуму вітру, шелестіння очерету й хлюпотіння хвиль на озері, намагаючись розрізнити серед цих звуків відгомін розмови або чиюсь ходу.

Нарешті мене стомило це чатування, і над ранок я поринув у міцний сон.

Розбудив мене чийсь писклявий голос:

— Гей, громадянине, прокиньтеся!

Я вискочив із спального мішка, вистромив з намету заспане обличчя.

На піщаному березі стояли поряд чотири байдарки, оснащені німецькими моторами. Мій намет оточили вісім рослих п'ятнадцяти— й чотирнадцятирічних хлопців у гарцерському одязі: короткі штани, білі пояси й портупеї, а також білі шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопці належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворі.

Я вийшов з намету й випростався. Відразу ж один із них зазирнув у намет і мовив:

— Сам один. Більше нікого.

Щось не сподобалось мені в їхніх обличчях, у тоні, яким заговорив хлопець.

— Чого вам треба? — неввічливо буркнув я.

Наперед виступив, мабуть, їхній вожатий. Найнижчий на зріст, але кремезний. Голос, як у півника.

— Громадянине, згорніть свій намет і поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.

— Аж три? — здивувавсь я.

— Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.

— Я зрозумів це з ваших грізних облич, громадяни гарцери, — відповів я. — Та все ж я з вами не попливу.

— Можна й примусити вас. — Він гордо випростався. — Або затримаємо вас тут і викличемо міліцію.

Я демонстративно позіхнув на знак зневаги. Мене ображено, і я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якій підставі вони надумали мене звинувачувати.

— Це ви напали на мене, збудили вдосвіта, стали погрожувати. Та відступіться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.

Гарцери відбтупили, трохи збентежені моєю спокійною поведінкою.

— Ви вкрали в нас три байдарки… — знову почав вожатий. Я урвав його мову:

— Мене не цікавлять ваші справи, і я не хочу далі розмовляти з вами. Приводьте міліцію.

Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришів.

— Збігайте хто-небудь до Сем'ян і подзвоніть з рибальської контори на пункт МО1 в Залеві. А ми тут постережемо цього гостя.

— А може, Яструбе, забрати його в табір? — спитав найвищий з-поміж них, з темним пушком під носом.

Вожатого звали Яструб і, мабуть, він мав-таки бойовий характер. Він глипнув на мене так, ніби оцінював мою силу. Але не згодився з пропозицією.