РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

У Марти було якесь шосте чуття. Довгі роки життя в лісі над озером зробили її чуйною на найтихіший шелест. Але на противагу до городянина, який не вміє спілкуватися з природою, якому найменший шелест у лісі чи сплеск води в озері може видатися підозрілим, вона зовсім не реагувала на окремі нічні звуки. Ніби й крізь нічний морок бачила, що то не людина скрадається по торішньому листі, а пробігає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озері.

А зараз, хоч ми нічого не чули, вона знала, що хтось нас підслухує.

— Розмовляймо далі, ніби ми нічого не помітили, — шепнула Марта.

— Я на хвилину відійду й спробую зайти ззаду, — теж тихо відповів я. А голосно сказав:

— Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дістатися до ятера з того боку.

З цими словами я підвівся з трави і неквапом пішов уздовж берега.

Чорний Франек і Капітан Немо далі вели розмову, яку я міг чути навіть на відстані. Франек питав Немо, чи місцеві рибалки не потребують помічників і скільки такий помічник заробляє. Відповіді Немо я вже не розчув, бо заглибився в ліс.

Я обережно скрадався з електричним ліхтариком у руці. Не хотів передчасно сполохати чоловіка, що ховався в кущах. Треба було так близько підійти до нього, щоб ліхтарик освітив його. Хоч важко йти нечутно в молодому лісі, стільки в ньому сухого листя, низьких і непомітних гілок, що шелестять від найменшого дотику. На кожному кроці я зупинявся і якусь мить стояв нерухомо, щоб той хтось, почувши шелест, гадав, що то поворухнулось якесь лісове створіння.

Ще крок і знову зупинка. Знову крок… і довша зупинка. І знову крок…

Недалеко від того місця, де Немо розмовляв з Чорним Франеком, я став навколішки і поповз. Промандрував так, може, метрів з чотири, коли праворуч, щонайдалі за три кроки від мене, хруснула гілка і хтось зітхнув.

Я засвітив ліхтарика й побачив Орнітолога, він лежав на землі.

— Загасіть його до біса! — сказав він, затуляючи собі рукою очі.

— Вітаю вас, — відказав я, погасивши ліхтарика. — І запрошую до нашого товариства.

Мабуть він був ні в сих ні в тих, бо я спіймав його на гарячому. Але він і знаку не подав. Підвівся з землі й вийшов із ліска з таким невинним обличчям, ніби я побачив його на лавці десь у парку.

— То це ви отой Немо, — сказав він, вітаючись з Мартою.

— А це Чорний Франек, — відрекомендував я хлопця Орнітологові.

— А це Несправжній Орнітолог, — відрекомендувала його Марта Франекові.

Я радісно потер руки.

— Тепла компанія, — мовив я. — Таємничий і грізний Капітан Немо, Чорний Франек, до недавнього часу ватажок зграї бешкетників, Несправжній" Орнітолог, який ховається по кущах і його треба витягати з них, мов рибу з ятера.

— І таємничий джентльмен, прозваний Паном Самоходи-ком, — весело додав Орнітолог.

— Звідки ви знаєте, що мене так називають? — здивувався я.

— О, навіть дерева шумлять про ваше прізвисько, — викрутився він. — А що я нишком стежив за вами, то я просто у вас вчуся. Здається, не так давно я спіймав вас на тому ж самому.

— Ой, не будьмо надто дріб'язкові, — сказав я. — Не варто ображатися за таку дрібну нетактовність.

— Я не так легко ображаюсь, — мовив Орнітолог. — Але, щиро кажучи, не дуже приємно, коли тебе називають Несправжнім Орнітологом. Я вже вам пояснював, — звернувся він до мене з докором у голосі, — що я справжній орнітолог. Просто я, жартуючи, вдав, ніби спіймався на тому ківікові.

Він підвівся і пішов у кущі, звідки стежив за нами. За хвилину повернувся з гумовим човником, у якому лежали його дивне вбрання, фотоапарат і величезна підзорна труба.

— Як завжди перед світанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетів якийсь крик, я вирішив спершу обстежити місцевість. От я й підкрався.

Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодії, а цілком порядні люди зібрались над озером.

— Авжеж, — погодився він. — Але я не хотів перебивати вам розмову, — І він радісно захихотів. Видно було, що він каже неправду. І так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.

— А я вважаю вас Несправжнім Орнітологом і все, — заявив Капітан Немо. — І я й далі так вас називатиму.

— Можете вважати мене своїм ворогом, — сказав до Марти Орнітолог. — Бо я ворог усіляких глісерів і галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахів. Це дивно, що ви так любите природу і гасаєте на цій пекельній машині.

Капітан Немо дуже серйозно кивнув головою.

— Мені набрид глісер, Я охоче скорюся законові, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вібрація гвинта нищить мальків судака. Веслярство — це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глісером тільки тоді, коли ми проженемо звідси усіх цих бешкетників.

Світало. Ми дедалі виразніше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера відсвічувала перламутром.

— Мабуть, уже час відпочити, — позіхнула Марта.

А потім узяла мене під руку й відвела кілька кроків убік.

— Капітан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже мені довідатись, чого ви сюди приїхали?

— Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.

— Іншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?

Вона сердито труснула головою і сказавши всім «привіт» ввійшла у воду. Через кілька хвилин її глісер несамовито заревів і, тягнучи за собою на буксирі металевий човен, помчав у напрямі Сем'ян і Буковця.

Ми з Франеком залишили на березі Орнітолога і поїхали моїм самоходом.

Спільно пережита пригода, видно, настроїла Франека на відвертість, бо тепер він почав зі мною розмову.

— Хотів би я бути на вашому місці, мати ваш самохід, ваші таємниці, зазнавати цікавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капітанові Немо. А я? Чи й я міг би привернути її увагу?

— Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, — сказав я повагом. — Ти привернув її увагу, але тільки так, що вона вирішила прогнати тебе з озера. Вір мені чи не вір, але сподобатися їй ти міг би лише одним. Якби раптом став цілком іншою людиною. Це напевно збудило б у неї цікавість до тебе. Подумай, на той рік вона приїде сюди знову. І кого зустріне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нині учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вітрильника. Адже, мешкаючи і працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собі такий вітрильник? А колись, може, збудуєш дім над озером і станеш справжнім рибалкою. Вона теж повернеться сюди після навчання…

Це були мрії вголос. Може, несвідомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?

Чорний Франек мовчав. Я відчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, він був з тих хлопців, що соромляться піддаватися мріям. Це здається їм не гідним мужчини. Але справжній мужчина повинен уміти мріяти. Звичайно, не обмежуватись лише мріями, а перетворювати їх у дійсність.

Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Він пішов до намету, а я ліг в машині. Був уже день, але його світло не заважало моєму міцному сну.

І, мабуть, ми спали б до півдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про наші нічні пригоди. Встала о восьмій, скупалася в озері й, лежачи на сонці, чекала, поки ми прокинемось. Нарешті, схотіла їсти, заходилася готувати сніданок і, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирішила збудити нас. Ми прокинулись невиспані, в поганому настрої, який минув тільки після сніданку.

Я розповів Бронці про нічні пригоди і, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.

— А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капітан Немо? Ніколи не відгадаєш, — похитав головою Чорний Франек.

— Ох, Немо, — зітхнула Бронка. — Хотіла б я ще колись побачити його.

— Вона закохана в нього, — зареготався Чорний Франек. Бронка образилась. А надто, що і я підсміювався з неї.

І через цю дрібницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркіт мотора, й на озері з'явився човен, у якому пливла до нас Марта.

— Про вовка помовка… — почав був я.

І прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:

— Чого вона сюди пливе? Не люблю я цієї дівчини. Вона підбурювала проти мене пана Томаша. І вважає, що зі мною не варто навіть розмовляти.

Чорний Франек поклав на плече Бронці руку й мовив:

— Не мороч собі голови Капітаном Немо. Оце він сам і пливе.

Бронка заніміла.

— Вона? — вимовила врешті.

— Вона, — кивнув він головою.

А тим часом Капітан Немо підплив човном до піщаного мису і вимкнув мотор.

— Вітаю вас! — гукнула весело Марта. — Ну, що ми сьогодні робимо? Будемо ловити рибу?

— Мені, мабуть, треба попливти в гарцерський табір… — сказав я нерішуче. — Там рибальська карта…

Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на бліду від сонця зелень очерету. І мені стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руці?

— А як з украденим човном? — спитав я Марту.

— Уже повідомила лісничого. Він прийде по нього до мого батька.

З-за очерету виплив човен з лицарями спінінгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:

— Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судаків, еге ж?

Вони причалили до мису. Пан Анатоль відразу попрямував до Марти і наставив на неї вказівний палець.

— На що сьогодні ловимо? — спитав він грізно. Марта чемно вклонилась і поважно відповіла:

— Сьогодні ловимо на фокус-покус.

Пан Анатоль закліпав очима. Та, мабуть, вирішив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме «на заклинання», і спіймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою і самовпевнено мовив:

— Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика і вмочають у риб'ячу кров, а потім чіпляють на гачок як живу принаду.

— А «на пупа» ви вже ловили?

— Що? — обурився пан Анатоль. — Ви глузуєте із старшого?

Марта зневажливо глянула на нього.

— Це добре, що ви не ловили «на пупа», бо то заборонений метод.

Пан Анатоль звернувся до мене:

— Ви не реагуєте, коли молодь так поводиться? Це образа.

— Ви не маєте уявлення про рибальство, — сухо зауважила Марта. — Кожний рибалка знає: ловити «на пупа» означає, що гачок з принадою і волосінню прив'язують до шматочка білого полістиролу й вільно пускають на воду. Але це заборонено, — підкреслила вона. — Так ловлять браконьєри, а не спортсмени.

І дівчина, різко повернувшись, пішла до свого човна, а за нею побіг, заточуючись од сміху, Чорний Франек. Марта почала виймати з човна вудлища, по одному кожному з нас. У цю мить я аж здригнувся. Бо вперше почув голос пана Казика, який завжди ховався в тіні свого приятеля, що цілком придушив його. Пан Казик промовив тихенько й несміло:

— Нема чого ображатись, Анатолю. Я теж чув про метод «на пупа».

— Тихо! — тупнув ногою пан Анатоль. — Тихо, Казику! Ти рибалка-початківець і не забувай про це, бо я більше не ловитиму з тобою риби.

Але того дня в панові Казикові пробудився бунтівник:

— Як ні, то ні. Я піду ловити рибу з цією дівчиною.

І, закинувши на плече вудку так, наче це був карабін, а він зібрався в запеклий бій, пан Казик підійшов до Марти й чемно спитав, чи візьме вона його з собою рибалити.

Пан Анатоль грізно блиснув очим'а, його розпирало від гніву:

— Отже та-а-а-а-ак? — протяг він єхидно. — Я вже все розумію. Та-а-а-ак…

Його гнів вилився на мою голову.

— Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, ніби я не маю очей і не бачу, що тут діється? Ви підозріла людина. У своєму таборі ви переховуєте дівчину з ватаги бешкетників. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впізнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досі мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повідомити в міліцію.

І пан Анатоль попрямував до свого човна.

— О господи, як я дістануся на той берег? — злякався пан Казик. — Він відпливе без мене.

На допомогу йому прийшла Марта, якій бунт пана Казика справив велику приємність.

— Я привезу вас до наметів своїм човном, — пообіцяла вона.

Вражений до глибини душі, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, відчалив від берега. Я бачив, як він поплив до Сем'ян, напевно, щоб здійснити свою погрозу й повідомити в міліцію, що Чорний Франек у мене. Я трохи співчував йому. До Сем'ян озером було далеченько, бідолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнівить повідомлення, що Чорний Франек перебуває під моїм наглядом за згодою міліції!

Марта, Бронка, Чорний Франек і пан Казик приготували рибальські снасті. За Мартнною порадою вирішили йти до затоки Красноперів. А хтось повинен був стерегти табір. Я охоче взяв це на себе. Саме тоді на озері з'явилася байдарка, в якій сидів Телль і здалеку махав мені рукою на знак, що має повідомити щось важливе.

Ми всі зачекали, поки він підпливе. А Телль так поспішав, що аж глибоко зарився носом байдарки в піщаний мис.

— Вони здалися! — радісно закричав він. — Хлопці переловили майже всю ватагу. Вони хотіли вдертися до нашого складу з харчами.

— А Лисяча Шкурка з ними? — стурбовано спитав я.

— На жаль, Лисяча Шкурка і ще двоє хлопців утекли десь за озеро.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

У гарцерському таборі я з'явився в обідню пору. Приплив туди своїм самоходом відразу після того, як Телль повідомив, що ватагу розгромлено.

Члени ватаги справляли жалюгідне враження. Були обшарпані, голодні і навіть брудні, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два дні не мали нічого гарячого в роті. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на, одному з болотяних острівців Плаского озера. Вночі їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо місцеві господарі, як і туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятері риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капітан Немо. Украли трохи картоплі на полі, але боялися розпалювати вогнище. Жили і все боялись, що їх викриють міліція, чи гарцери, чи грізний Капітан Немо. Пробували пе-ребиватись лісовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полі, але молоді шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього відчаю.

Гарцери запросили їх до столу, табірний кухар не пошкодував їм супу й картоплі з м'ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порції, щоб тільки нагодувати тих голодних, охлялих хлопців.

Я спостерігав за тим обідом; біля одного столу сиділи семеро зголоднілих, вони їли жадібно й хапливо, а біля решти столів — довгі ряди акуратних хлопців і дівчат у гарцерському вбранні. Обід, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цілковитому мовчанні. Дивитися на виснажених хлопців було так сумно, що згасали веселі розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся історія ще не скінчилася. Адже повинна була перемогти справедливість, і ці семеро хлопців відповідатимуть за те, що зарізали вівцю на острові, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.

У лісі, на дорозі до Сем'ян я побачив міліцейську автомашину, а в наметі старшого вожатого гарцерів Гонсеровського застав офіцера міліції, з яким зустрічався в Ілаві.

— Як Чорний Франек? — стурбовано спитав він.

— Мені здається, з ним уже не буде ніякого клопоту, — впевнено відповів я.

— Це дуже добре, — зрадів він. — Та, на жаль, справа ватаги ще існує. Я саме хотів про це з вами поговорити, узгодити план спільних дій.

— А я міг би допомогти?

— Звичайно. Ви ж член бригади сприяння міліції, і це входить у ваші обов'язки. Справа буде нелегка. Троє хлопців з ватаги ховаються в цій місцевості. Адже береги озера тягнуться, мабуть, більш ніж на сто кілометрів, тут є де чудово сховатися, стільки закамарків, урочищ, заростів, що й батальйон солдатів не знайшов би хлопчаків. Та чи означає це, що ми не спіймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кільканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобілях з раціями. Досить було б викликати загін міліції і кілька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Відповідь проста: такі засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитів, грабіжників. А тут маємо справу з купкою шістнадцятирічних шибеників і дрібних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо міліцейських облав у лісі. Наш план такий: пошлемо в цей район більше патрулів. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбільше обридла Романова ватага, нехай повідомлять нас, коли бешкетники вийдуть зі своєї схованки, щоб поцупити щось із харчів. Ми хочемо, щоб ці юні злочинці вже на порозі своєї кримінальної «кар'єри» зрозуміли: проти них уся громадськість.

Мені подобались його погляди.

— Я надумав разом з кількома хлопцями дослідити Пласке оверо, — сказав я. — Може, натрапимо там на сліди ватаги. Мені здається, цю справу не слід відкладати. Ситуація, в якій опинилися ці хлопці, може привести їх до якогось більшого злочину. Мої друзі Телль, Яструб і хлопець на прізвисько Баська казали мені, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у поході. Це вже великі хлопці, і я ручусь, що вони не дозволять собі ніяких поганих вчинків.

— Телль, Яструб і Баська — серйозні хлопці, — сказав старший вожатий. — Тільки прошу, щоб на ніч вони повернулися в табір.

— Єсть! — відсалютував я по-гарцерському.

За якийсь час Телль уже сидів у моїй машині, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в ній Яструб і Баська.

О сімнадцятій нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повідомленні, ми були готові.

Чорний Франек, що допомагав нам підготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, ніби він хоче сказати мені щось важливе. Нарешті, не витримав:

— Чи… — затнувся він, — чи це буде зрада, якщо я… не піду з вами?

— Авжеж, — глузливо буркнув Яструб. Франек благально глянув на Марту.

— Зрозумійте, — шепнув він. — Я так не можу… То мої колеги… То я зібрав ватагу.

Я розумів його. Може, навіть у ту мить відчув до нього ніби якусь повагу.

— Звичайно, ти маєш рацію, Франеку. І я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табір.

Франек і Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мій самохід тяг на буксирі байдарку й човен Капітана Немо, бо найтихіший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.

Спершу я довідався, що в затоці спіймано кільканадцять великих красноперів. Пан Казик спіймав аж вісім рибин, це так його потішило, що він голосно співав, коли Марта перевезла його на той бік. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставивсядо рибальських успіхів приятеля, але панові Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Мені було цікаво, навіщо й куди вони так несподівано переселяються.

Таємниця розкрилася сама собою.

У протоці ми побачили білу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорі. А на правому березі, там, куди колись підпливав пором, ставили новий табір пан Анатоль, Казик та їхні жінки.

— Мешкатимуть поблизу Краватика і, напевно, разом ловитимуть рибу, — сказала Марта.

Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в міліцію про Чорного Франека, зустрів Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпідставність його скарги. Може, вони вдвох понарікали на мене й це їх зблизило. А потім Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милість і дозволив йому ловити рибу поруч себе…

З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев — перший острів великого архіпелагу на Пласкому озері.

Я спрямував свою флотилію до розташованого ліворуч острова, який заріс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на середині цих островів має бути сухий, твердий грунт.

Клаптик оточеної водою землі поволі виринав над плесом озера. Телль не відривав від очей бінокля, шукаючи на берегах, у тіні заростів і дерев людські постаті. Сусідній острів теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на ній тут і там стирчали кущі очерету. Марта махала мені рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боці можна зручно причалити.

Із затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посередині. Острів ліворуч, менший, здавався кращим і дикішим, хоч і на ньому була сонячна галявина, де зрідка росли молоді сосни.

За островами затока дедалі міліла, береги її здавалися дуже болотистими. І тільки метрів більш ніж за десять від води озеро оточувала щільна стіна лісу.

З озера знялося кільканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив білий лебідь, але, побачивши нас, велично поплив далі.

У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського місточка, що провалився У воду. Я прив'язав до нього самохід і по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.