Бронка дуже дивно зреагувала на цi слова.
      - Порвала? Я зовсiм не порвала з Чорним Франеком! - вигукнула вона до Яструба. - Не порвала й не порву з ним, розумiєте?
      Яструб аж узявся руками в боки.
      - Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?
      - Я повинен звернути вашу увагу, що мiсце, де я живу, вважаю нейтральною територiєю. Бронка користується правом недоторканностi. Ви знаєте, я не схвалюю вашої вiйни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.
      Вiльгельм Телль невдоволено похитав головою.
      - Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралiтет? Виходить, ви допомагаєте ватазi Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотiли з ними помиритися. I що вийшло? Вони знову пiдступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокiй над озером. Або ми, або вони.
      - Авжеж! - вигукнув Яструб. - Або ми, або вони.
      Хлопцi вiдпливли. А я, дивлячись їм услiд, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стiльки чудових пригод.
      До мене пiдiйшла Бронка. Сiла на ковдрi. Так, як i я, дивилася вслiд байдарцi.
      - Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тодi, коли всi його кидають. Там уже нiхто його не слухається.
      - Не матиме Франек карти, не одержить грошей вiд Краватика, - мiркував я вголос. - Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.
      - А от i буде! Ще сьогоднi буде! - обурилася Бронка. - Ви не знаєте Франека. Вiн чудовий хлопець.
      - Готується до якогось нового бешкету? - глузливо запитав я.
      - Дiзнаєтесь. I дуже швидко, - промовила вона крiзь зуби. А потiм, нi з того нi з сього, розплакалась.
      - Не люблю плаксiїв, тюхтiїв i слинькiв, - сказав я трохи жорстоко. Дати тобi снодiйний порошок? Iди спати. Завтра прокинешся веселiша.
      Вона взяла порошок i, хлипаючи, пiшла до намету.
      О десятiй годинi вечора на мене чекала зустрiч з Капiтаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зi мною вiдкриту гру, я розповiм йому про затонулу вантажiвку i намагатимусь залучити його до спiвробiтництва.
      У цю мить я згадав про Несправжнього Орнiтолога i його чарiвну дудку.
      "А може, взяти i її на зустрiч iз Капiтаном Немо?" - подумав я.
      Адже зустрiч мала вiдбутись на мисi Судака, де поблизу в лiску мешкав Орнiтолог. Я не чекав нiякої поганої пригоди, але про всяк випадок, скорiше для жарту, - надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоходi й поклав до кишенi.
      Стемнiло, наближалася десята година.
      Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметi. У моїх сусiдiв теж панувала повна тиша. Я ввiмкнув мотор самохода й дуже повiльно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвiтив автомобiльних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.
      Плив я не поспiшаючи, щоб не прибути на побачення ранiше, нiж треба. Але не хотiв i спiзнюватись.
      Незважаючи на темряву, берег i дерева на мисi вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об пiщану косу, Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глiсера, але я подумав, що, може, Капiтан Немо трохи спiзниться на побачення.
      Була рiвно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохiд я завiв в очерет, пiшов на кiнець мису i сiв пiд кущем над самою водою.
      Мис Судака здавався безлюдним i спокiйним, тiльки тихенько й монотонне шумiв лiсок i хлюпотiли хвилi в озерi. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очеретi грубим голосом озвався старий качур. Потiм загув над головою великий хрущ.
      Минуло п'ять хвилин, потiм десять. Люлька починала пригасати, а Капiтана Немо все не було. Може, вiн передумав?
      На коротку мить крiзь хмари прорвався шматочок мiсяця, схожий на переламану навпiл золоту монету. Але вiдразу ж зник, i темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин вiд призначеного часу нашої зустрiчi.
      I раптом я вiдчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось iшов попiд лiском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.
      Я зiрвався на рiвнi. Це був Капiтан Немо у своєму чорному плащi, з насунутим на голову каптуром. Вiн спинився за три кроки вiд мене i жестом руки показав, щоб я сiв. Вiн i собi присiв. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороцi обличчя Капiтана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щiльно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тiло, а каптур - голову й волосся.
      Ми ще не встигли перемовитись i словом, як раптом вiд лiсу пролунав крик:
      - Ловiть його! Вiн там. З краю пiвострова! Хлопцi, ловiть його!
      В одну мить i я, i Немо зрозумiли, що ми оточенi ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гiлля, вони йшли на нас щiльною лавою вiд лiсу. Дiстали десь човен i пiдпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глiсера, що стояв десь в очеретi.
      У мене в головi зароїлося багато планiв порятунку. Але жодного не можна було здiйснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який вiдразу ж нас наздожене. Пробиватися крiзь лаву й тiкати в лiс? А якщо нас спiймають?
      - Я вже бачу їх! - кричав Чорний Франек. - Пильнуйте, вони захочуть пробитись...
      Отже, вони здогадалися про мої плани й пiдготувались до них.
      Немо, який до цього часу стояв непорушне, раптом наблизив обличчя до мого вуха, i беззвучно шепнув:
      - Утiкаймо окремо. Ви в лiс, а я в озеро... - Вiн засвiтив електричний лiхтарик - потужний, з трьома батареями рефлектор. Промiнь свiтла спрямував на човен, що пiдпливав, заслiпивши двох хлопцiв, якi сидiли в ньому. Потiм, кинувши засвiченого лiхтарика на березi, скочив у воду, там, куди не сягало свiтло.
      А я?
      Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. I раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смiшно, але ж будь-яка спроба втечi здавалась приреченою на невдачу... Я приклав дудку до губiв i щосили подув.
      Пролунав рiзкий звук, який проймав до кiсток.
      - Що це? Що вони роблять? - почув я стурбований крик Чорного Франека.
      А в цю мить з лiска пролунав дужий голос:
      - Я почув вас! Бiжу на допомогу!
      I Орнiтолог, бо це ж вiн вiдповiдав на посвист дудки, побiг через лiсок з таким шумом i трiском, наче це бiг не один чоловiк, а слон, який трощив усе по дорозi.
      - Хто це? Що там таке? - лунали вигуки хлопчакiв.
      Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. I кiлькома стрибками вибiг їм назустрiч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звiдки з трiском сунув Орнiтолог.
      - Утiкають! - вереснув Чорний Франек.
      Iншi хлопцi й собi галасували. Дiвчата верещали.
      Нiхто з ватаги не зрозумiв, що Немо скочив у воду. Помiтили тiльки мою втечу i гадали, що Немо все ще ховається з краю пiвострова. Вони метнулись туди.
      Тим часом до пiщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопцiв i загасили лiхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопцi зчепилися мiж собою з нелюдським галасом.
      Збiгло чимало часу, поки врештi припинилася та колотнеча i вони збагнули, що серед них немає Капiтана Немо.
      - Утiк водою, - почувся голос Франека. - Ви четверо сiдайте в човен i освiтiть лiхтариками озеро. Вiн не мiг вiдплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.
      У темрявi я наткнувся на Орнiтолога.
      - Це я! Це я! - кричав я, щоб у темрявi вiн не подумав, нiби це хтось iнший.
      Вiн зупинився, голосно вiдхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.
      - Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони вiд вас хотiли?
      - Iшлося не про мене, а про Капiтана Немо. Вони хотiли спiймати його.
      На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край лiска.
      - Ходiмо звiдси, - шепнув я. - Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втiк.
      Не кваплячись, обережно ми пробралися крiзь молодий лiсок аж до табору Орнiтолога,
      - Закурите? - Орнiтолог вийняв з кишенi пачку цигарок.
      Ми посiдали перед його трикутним наметиком. Тремтячими вiд нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.
      - Побоююсь за Немо, - сказав я. - Не знаю, чи пощастило йому втекти.
      Орнiтолог подав менi вогню.
      - Таки моя дудка на щось придалася? - засмiявся вiн.
      - Авжеж, - погодився я. - Може, ви майстер чорної й бiлої магiї?
      - Не майстер, а лише пiдмайстер, - скромно сказав вiн. - Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лiсi якiсь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночi завжди безлюдно. Я вирiшив трохи роздивитись навкруги i побачив, що через лiс до мису крадеться чималий гурт хлопчакiв i дiвчат. Пiшов обережно за ними, а потiм почув голос дудки.
      Я пiдвiвся з землi.
      - Треба вже повертатись. Потерпаю за Капiтана Немо. Це я пiдвiв його пiд небезпеку.
      Ми пробралися через лiсок i вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березi озера панував спокiй.
      - Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всiх цих дивних справах, звернувся до мене Несправжнiй Орнiтолог. - Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут вiдбуваються якiсь бiйки, пiдступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то тi з гарцерами. Як не Капiтан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по водi, наче моторка. Якiсь пастки, засiдки, леви.
      - Якийсь Несправжнiй Орнiтолог, - пiдхопив я. - Бо ж немає пташки кiвiка. Марта викрила вас.
      - Чого ви чiпляєтесь до мене? - обурився вiн. - Ви вiрите тiй дiвчинi тiльки тому, що вона вигадала птаха кiвiка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, i собi вiдповiдав жартома. Зрештою, - вiн знизав плечима, - менi байдуже, чи ви вiрите, що я орнiтолог, чи нi.
      Я посмiхнувся.
      - Коли вам це приємно, я й далi вiритиму, що ви знаєте птахiв. Я вам зобов'язаний. Дудка справдi чарiвна. Чи можна ще лишити її в себе?
      - Звичайно. Прошу користуватися нею.
      - Менi вже пора, - мовив я i подав Орнiтологовi руку.
      РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
      Розмова iз шпигункою. Хто кого обдурив? Комедiя пана
      Анатоля. Вiзит Бороданя. Кого я вистежую i кого хочу
      пограбувати? Про захоплення автомашинами. Бiля ятки з
      пивом. Що сталося з Чорним Франеком? Князь спiнiнгу i
      Бородань настирливо йдуть до мети. Зобов'язання.
      Бронка прокинулася дуже рано. Я ще мiцно спав, коли вона скупалася в озерi, вдяглась i навiть приготувала снiданок. Аж тодi обережно постукала в шибку мого самохода.
      Я мовчки їв снiданок, дивлячись на нiжне обличчя дiвчини. Вона нi про що не запитувала, не виявляла цiкавостi до подiй учорашнього вечора. Нiби зовсiм не знала про засiдку на мисi Судака.
      - Чорний Франек не буде ватажком, - раптом сказав я.
      - Звiдки ви знаєте?
      - Йому знову не вдалася його витiвка. Не думаю, що ватага простить новий провал.
      - Не розумiю, про що ви говорите...
      Я зайшов з iншого боку.
      - Розкажи менi докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Пiдозрюю, що ти розкривала його.
      - Неправда. Я його не розкривала й не читала! - вигукнула Бронка.
      Я сумно похитав головою.
      - Отже, вони правду казали...
      - Хто?
      - Марта i гарцери. Вони застерiгали, що ти шпигунка i зрадиш мене. А я ж не зробив тобi нiчого поганого, навпаки, хотiв добра тобi й Чорному Франековi.
      Вона почервонiла, але не промовила й слова. А я вiв далi:
      - То був лист вiд Капiтана Немо.
      - Я його не читала...
      - Капiтан Немо призначив менi в тому листi день, годину й мiсце зустрiчi. Я не виказав нiкому таємницi, вiн теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зi своєю ватагою пiдстерiгав нас у призначеному Немо мiсцi. Але засiдка не вдалася йому, i твоя зрада була нi до чого.
      - Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, - повторювала дiвчина.
      - Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впiймати Капiтана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобi подобається Капiтан Немо, i ти не хочеш, щоб його впiймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з iншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впiймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи нi? - пiдняв я голос.
      - Так. Але того листа я... - почала вона плаксиво.
      - Здогадуюсь, - перебив я її. - Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Вiн весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив i прочитав його.
      - Я просила, щоб вiн не займав листа, - прошепотiла вона.
      - Може, навiть i просила. Але вiн не послухав тебе. Прочитав листа, а потiм заклеїв його. Вiн сказав тобi, про що той лист?
      - Сказав, що лист вiд якоїсь дiвчини...
      - А я ж питав тебе, чи листа розкривали.
      - Я не хотiла розповiдати про Франека. Боялась, що ви перестанете довiряти менi й не схочете, щоб я була тут.
      - Зрозумiло. А вчора на Буковцi вiн сказав тобi, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впiймати Капiтана Немо. Так?
      - Так.
      - Ти обдурила мене, сказала, що нiхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собi вiн залишив роль героя, який спiймає Капiтана Немо, а тобi дав зiграти негiдну роль людини, що входить у довiру i обманює.
      Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очiкував, даючи їй можливiсть подумати.
      - Я бiльше нiколи не зустрiнуся з Франеком, - твердо сказала вона.
      Я заперечливо похитав головою.
      - Не давай обiцянок, яких не зможеш дотримати. Тобi шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стiльки разiв, скiльки зможеш.
      - Неправда, - жахнулася вона.
      - Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсiм не дорiкаю тобi за це. Скажу бiльше: менi це подобається. Не можна кидати друзiв у бiдi. Але ти повинна усвiдомити собi, що допомога, яку ти досi подавала Чорному Франековi, не придалась йому. Скажи менi, ти справдi хочеш йому допомогти?
      - Так...
      - Iнодi буває, що коли ми справдi хочемо допомогти друговi, який опинився на слизькiй дорозi, вiн звинувачує нас у зрадi або в ворожостi. I тiльки згодом починає розумiти: те, що здавалось йому ворожiстю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справдi хочеш допомогти Чорному Франековi, довiрся менi i роби, що я звелю. Роби, навiть коли вiн назве тебе своїм ворогом. Розумiєш мене?
      - Розумiю.
      - Ну, тепер спакуй нашi речi. Ми вирушаємо звiдси, - наказав я.
      Дiвчина нi про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальнi мiшки, матрац i кухонне начиння. Пан Анатоль i пан Казик трохи занепокоєно спостерiгали за нами, а коли зрозумiли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбованi пiдiйшли до мене.
      - Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це мiсце?
      Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рiшення. Багатозначно помовчав.
      - Менi тут не подобається. Мiсцевiсть здається пiдозрiлою.
      - Що ви кажете? - перелякався пан Анатоль.
      - Так, я переселяюся звiдси. Тут вештаються якiсь дивнi типи. Ви бачили величезне дупло в дубi, що росте отам на березi? Учора ввечерi хтось у ньому ховався. А минулої ночi ви чули крики на мисi Судака?
      - Еге ж, чув...
      - Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капiтана Немо. Учора вночi я ловив вугрiв на мисi Судака i був свiдком усяких жахiв. Менi дуже неприємно, i я виїжджаю звiдси.
      - А ця дiвчина? - вiн показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.
      - Вона їде зi мною.
      - Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека.
      - Ну то й що?
      - Ех, - махнув вiн рукою, - ви самi не вiрите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й пiдозрiлих типiв, а дiвчина з ватаги живе у вашому наметi. Весь час кажете "таємничий Капiтан Немо", але для вас вiн зовсiм не таємничий. Якось уночi я бачив крiзь щiлину в дверях свого намету, як Капiтан Немо привiз вас сюди на своєму глiсерi. Ви маєте нас за дуже наївних i малоспостережливих людей, - хитро посмiхнувся вiн.
      - Невже ви пiдозрюєте мене в чомусь поганому? - удав я ображеного.
      I раптом зрозумiв, що не я, а саме пан Анатоль грає комедiю. Вдавав, що його турбує мiй вiд'їзд, а насправдi хотiв знати, чого це я кидаю насиджене мiсце i куди переселяюсь. Але чому вiн, хай йому бiс, зробився такий дивний?
      Вiдразу ж усе з'ясувалося.
      - Учора ввечерi, - вiв далi пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, - коли ви вiдпливли кудись своєю автомашиною, а ця дiвчина вже спала у вашому наметi, берегом сюди прийшов приятель князя спiнiнгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Вiн розбудив нас i почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та iнше.
      - I що ви йому сказали?
      - Майже нiчого, адже ми нiчого про вас не знаємо. Я тiльки подiлився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка i, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дiвчина ловить для вас величезну рибу, а друга - з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди i якiсь гарцери. Я дiйшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.
      - А ви не могли спитати, чого вiн так цiкавиться моєю особою?
      - Звичайно, спитав. Вiн пояснив, що ви... стежите за ними. Тобто йому й князевi спiнiнгу так здалося.
      - А навiщо це менi? - спитав я чемно.
      - Щоб їх... пограбувати.
      - Ну, знаєте, це вже щось неможливе, - я аж затнувся вiд обурення.
      - Вiн ще й не таке сказав. Вiн вважає, що ви верховодите ватагами пiдлiткiв на озерi, i одна з тих ватаг пограбувала князя спiнiнгу, викрала в нього рибальську карту. Вiн питав, чи я не бачив у вас тiєї карти.
      З мене вже було досить.
      - Прощавайте, - вклонився я пановi Анатолевi й пановi Казиковi. - Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серцi, коли такий небезпечний чоловiк виїде звiдсiля.
      - Але ж я... але ж я нi в чому вас не звинувачую, - боронився пан Анатоль. - Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.
      Я крутнувся й пiшов до самохода. Мої речi вже лежали на задньому сидiннi, Бронка чекала в машинi. З похмурим обличчям сiв я за кермо, повернув ключик запалювання.
      - Скажiть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? - спитала Бронка.
      - Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрiтися з Чорним Франеком. I ти покажеш менi дорогу до нього.
      Вона занепокоїлась.
      - Я не знаю, де їхнiй новий табiр.
      - Мене цiкавить тiльки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранiшню розмову? Адже я не повiрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрiнетесь?
      - Вiн казав, що опiвднi буде на Буковцi, бiля ятки з пивом. Але не обiцяв напевно.
      - Це нiчого. Зачекаємо там на нього.
      Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблi можна було дiстатися на острiв Буковець, забудований кемпiнговими будиночками i заселений автотуристами.
      Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює рiзних пройдисвiтiв i волоцюг. У кемпiнговi будиночки було неважко зайти, намети автотуристiв взагалi не замикались. У затоцi на причалах гойдалося багато човнiв, байдарок i моторок, де туристи звичайно залишали рiзне начиння. Одно слово, це було чудове мiсце для таких молодикiв, як Чорний Франек.
      На Буковець ми їхали повiльно, бо дорога була вибоїста, з глибокими колiями вiд селянських возiв. Я їхав на другiй швидкостi, тому мотор завивав, як несамовитий.
      - Слабенький автомобiльчик, - мовила Бронка. - Так повiльно їдемо, а вiн аж задихається з натуги. Старезний, - додала вона.
      - Не такий вiн уже старий. Тiльки негарний.
      - Кумедний автомобiльчик. Такий шарабан.
      - Гарнi автомашини призначенi для людей без уяви, - сказав я фiлософським тоном.
      Бронка розсмiялася.
      - Треба сказати це Чорному Франековi. Бо вiн гине за гарними автомобiлями. Як побачить гарну машину, то не вiдiрвеш його вiд неї. Вiн дуже хоче мати автомобiль. Ех, якби у вас був гарний лiмузин, то вiн заприятелював би з вами. А якби ви ще дозволили йому сiсти за кермо...
      - На щастя, до цього нiколи не дiйде.
      - Чому ви кажете "на щастя"?
      - На щастя для пiшоходiв i iнших водiїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалi заборонив би давати дозвiл водити машини. Даючи такий дозвiл, треба думати про те, яке у водiя ставлення до життя, до суспiльства. Якщо хтось у щоденному життi зневажає права i обов'язки громадянина, то й за кермом вiн буде такий самий. Почне порушувати дорожнi правила, так, як порушує iншi. Але, повторюю, на щастя, такi хлопцi не мають автомашин. Вони можуть лише мрiяти про них. Смiшнi, зрештою, цi мрiї.
      - Чому смiшнi? Мрiї нiколи не смiшнi, - заперечила Бронка.
      - Вiн нiколи не матиме гарної автомашини, якщо не вiзьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тiльки мрiяти, що в когось украде автомобiль, проїде ним клаптик дороги, а потiм або сам розiб'ється об дерево, або когось розiб'є.
      - Ех, у вас вiдразу найгiрше.
      - Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби вiн сiв за кермо дуже швидкого автомобiля, то хiба втримався б i не помчав з найбiльшою швидкiстю? А в нього ж немає нiякого досвiду. Тi, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварiю.
      - Ви, мабуть, не боїтесь крадiжки? - пирхнула дiвчина. - Вашу автомашину можна догнати навiть на велосипедi. То вас через цей автомобiль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви нiби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобiль, вiдразу хочеться смiятись. Хiба ви не розумiєте, що така машина ганьбить свого власника?
      Мене аж пересмикнуло з лютi.
      - Не роби головної помилки молодостi, не суди надто поспiшно про людей i речi. Можу сказати, що незабаром мiй автомобiль не здаватиметься тобi смiшним.
      Тим часом ми проминули село Вепр i виїхали на вузьку греблю, що сполучає острiв Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кiлькома водними причалами, де стояло на якорi кiльканадцять досить великих яхт i навiть два рiчкових катери. Я помiтив також пришвартовану до берега бiлу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?
      Бронка вказала менi на ятку з пивом, яка стояла при в'їздi з греблi на острiв. Вiдразу ж за будкою простягся низький, невеликий лiсок. А за лiском - селище кольорових кемпiнгових будиночкiв якогось ольштинського пiдприємства.
      - Сховаю машину в лiску, - сказав я Бронцi. - Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко i чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, пiдiйду.
      Надходив полудень, хмари розбiглися по небi, сонце добряче припiкало.
      Черга бiля ятки була чимала, але менi вiдразу впала у вiчi знайома постать. Бiловолоса Едiта з яхти Вацека Краватика купувала в ятцi цигарки.
      Я вирiшив розiграти випадкову зустрiч. Побiг на берег затоки i звiдти попрямував до ятки.
      Ми стрiлися на половинi дороги. Побачивши мене, Едiта впустила з рук чотири пачки цигарок.
      - Добрий день, - сказав я ввiчливо, нахиляючись i пiдбираючи їх iз землi.
      - О господи, - шепотiла вона злякано. - Ви теж тут? Це справдi ви?
      - Я, власною персоною, - вiдповiв я, знову ввiчливо кланяючись.
      Уже в першу зустрiч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. "А що, як менi пощастить здобути в неї якусь цiнну iнформацiю?" - подумав я.
      Вона справдi перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись мiсцем такому ж щирому гнiву.
      Вона тупнула ногою.
      - Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навiщо, скажiть, будь ласка? - вона взялася руками в боки. - Яке ви маєте право за нами стежити?
      Я безпорадно розвiв руками.
      - Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковцi Чорного Франека.
      - У вас щось пропало?
      - Угу, - збрехав я.
      - То вам нема чого тут робити. Ви повиннi їхати до мiлiцiї в Iлавi. Сьогоднi вранцi мiлiцiя влаштувала тут облаву на бешкетникiв та волоцюг i забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек i Януш теж поїхали до Iлави.
      - Яхтою? - здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.
      - Нi. Вацековим автомобiлем. У селi Вепр вiн поставив свою машину у якогось селянина.
      Авжеж, це не спало менi на думку. Звичайно, Вацек Краватик мав не тiльки гарну яхту, але й автомашину.
      - Я вже знаю, чого вони поїхали до Iлави. Чорний Франек обiцяв їм знайти того, хто вкрав карту, - сказав я.
      - Нi. Вони поїхали в Романовiй справi.
      - Навiщо Вацековi Роман? - здивувавсь я.
      Тiльки тепер у нiй прокинулась пiдозрiливiсть.
      - Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив менi розмовляти з вами. Ви нiчого не дiзнаєтесь вiд мене. Нiчого! - крикнула вона.
      - Але ж я нiчого не хочу дiзнаватись, - запевнив я її. - I повинен уже йти, вибачте.
      Кажучи це, я ввiпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився i попрямував стежкою до ятки з пивом.
      - Їдемо, - гукнув я до Бронки i пiшов до самоходу.
      - Що сталося? - здивовано допитувалася вона, бiжучи за мною. - Ви вже не хочете зустрiтися з Франеком? Я втягнув її в машину, ввiмкнув мотор.
      - Чорний Франек в Iлавi. Його заарештувала мiлiцiя.
      Вона затулила обличчя долонями.
      - Я знала, що так скiнчиться, - промовила з розпачем. - Тепер вiн розплатиться за всi провини ватаги.
      Мене охопила злiсть.
      - Авжеж, - глузливо сказав я, - сам Франечок невинний. Це тiльки погана ватага чинила неподобства бiля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тiй ватазi? А тодi, коли зчиняли бешкети, забивали вiвцю на островi, крали балони з газом, то не думали про вiдповiдальнiсть перед законом?
      - То ви не допоможете йому? - Вона вiдняла руки вiд обличчя, стиснула губи.
      Я не вiдповiв. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовiй дорозi. Попереду кiльканадцять кiлометрiв такої важкої дороги через Гублавки, Ульпiти, аж до Корчмиськ, звiдки до Iлави вело асфальтове шосе.
      - Куди ми їдемо? - спитала знову Бронка.
      - Назустрiч пригодам, - вiдповiв я безтурботно.
      - Я не хочу нiяких пригод. Не вiрю нi в якi гарнi пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батькiв i в наступному роцi вiзьмуся за науку. Коли б тiльки якось допомогти Франековi... Адже ви не кинете його? - спитала вона благально.
      - А як я допоможу йому? Скажу мiлiцiї, що злочини ватаги Чорного Франека, - вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазi розбишак?
      - Вiн уже давно не верховодив...
      - Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. I ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скiнчиться. I ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обiцяв тобi чудову пригоду й дотримаю обiцянки.
      Та її вже не цiкавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.
      - Спiймали їх усiх чи тiльки його?
      - Звiдки менi знати? Знаю тiльки, що заарештовано й Романа.
      Вона знову затулила обличчя руками.
      - Що буде з Франеком?
      - Я хотiв йому допомогти, поки це було можливо, коли ще вiн сам з власної волi мiг кинути зграю. А тепер найбiльше, що я можу зробити, це передати йому у в'язницю трохи їжi чи ласощiв. Не забувай, що вiн уже сидiв у виправнiй колонiї. Вiн рецидивiст, i таких, як вiн, чекає сувора кара.
      Бронка розплакалась. Нi, вона не була плаксiйкою, а раптом усвiдомила, в якому безнадiйному становищi опинився Чорний Франек.
      Ми в'їхали в мiськi вулички. Iлава дуже гарна, сучаснi будинки звелися на мiсцi руїн, що лишилися пiсля вiйни. Мiстечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озерища. Поблизу озера є кемпiнговi будиночки, бари, кафе, гарний ресторан "Корморан".
      Але нiколи було роздивлятися принади Iлави. Я знайшов великий будинок окружної громадської мiлiцiї i поставив перед ним свою автомашину.
      Бронка була в такому настрої, що якби я вiдвiз її на вокзал i купив квиток до Варшави, вона покiрно сiла б у поїзд i поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна i сповнена добрих намiрiв, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тiльки таку науку: людина не повинна робити нiчого поганого, бо її може заарештувати мiлiцiя. А ми ж хочемо виховати поколiння, яке не чинитиме зла не тому, що боїться вiдповiдальностi, а тому, що зло порушує порядок, який ми самi собi запровадили. Я хотiв, щоб вона сказала собi: так, навiть найнеспокiйнiший характер знайде нагоду й можливiсть жити в межах громадського порядку, нiкого не кривдити i не вступати в конфлiкт iз законом.
      - Зачекай на мене, - сказав я.
      Залишивши її у самоходi, сам пiшов до комендатури й попросив зв'язати мене з черговим офiцером.
      Молодий офiцер мiлiцiї прийняв мене в майже порожнiй кiмнатi. Крiм стола, двох стiльцiв, сейфа i великого орла на стiнi, там бiльше нiчого не було.
      Я показав йому паспорт i посвiдчення члена бригади сприяння мiлiцiї, де я був iнспектором дорожньої служби. Це посвiдчення вiдразу збудило в нього симпатiю до мене. Я теж був мiлiцiонером, тiльки служив добровiльно в запасi.
      Я спитав про Чорного Франека i Романа. Мене цiкавило, за що саме затримала їх мiлiцiя.
      - Того Франека i Романа, - вiдповiв офiцер, - ми затримали як волоцюг, хоч менi здається, що в них на сумлiннi й серйознiшi правопорушення. Цi хлопцi не мали при собi нi гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадiжок? Ми вирiшили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постiйного мiсця проживання i попередити, що коли вони ще раз з'являться тут, то стануть перед судом для неповнолiтнiх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетникiв, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, нiби порвав з ватагою i надумав найнятись працювати у мiсцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вiрити.