- Попливемо? - запропонувала менi Марта.
      Я не мав кращого заняття. Та й там я мiг шукати "свого" Чоловiка з рубцем. Тож я сiв з дiвчиною в човен i ми слiдом за паном Анатолем попливли до бiлої яхти Вацека Краватика.
      Тим часом небо ще бiльше потьмянiло. Сонце пекло крiзь iмлу, повiтря було задушливе. Над озером лiтали розморенi комарi й настирливо атакували нас. Вони йшли навiть на смерть, аби тiльки всiстися на якiйсь живiй iстотi й напитися її кровi.
      Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князевi спiнiнгу.
      - Ви справдi закидаєте чудово, - сказав вiн, придивившись, як ловить Вацек Краватик.
      Той зневажливо махнув рукою:
      - Закидай, як хочеш, не бере на блешню.
      - Може, треба ближче до очерету? - порадив пан Анатоль.
      Я вклонився бiлоголовiй Едiтi, яка сидiла на палубi яхти й робила собi манiкюр.
      - Менi здається, сьогоднi буде дощ, - сказав я.
      - О, це ви? - всмiхнулась вона.
      Бородань, що теж закидав спiнiнга, неввiчливо спитав мене:
      - А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу?
      Марта захихотiла.
      - Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубi. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.
      Бiлоголова Едiта вiдклала ножички й пилочку.
      - Ой, заберiть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?
      - По рибу, - вiдповiла Марта.
      - Ненавиджу рибалок, - вибухнула Едiта. - Нема гiрше в свiтi за чоловiка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? - звернулася вона до мене.
      - Я не вмiю.
      - А вудки везете, - зауважив Бородань.
      - Це мої вудки, - сказала Марта.
      - А на що ви ловите? - глузливо спитав Бородань.
      - На заклинання, - засмiялася дiвчина.
      Навiть князь спiнiнгу зацiкавився.
      - I багато ви спiймали на заклинання? - спитав вiн.
      - Ви сьогоднi зранку третiй, - вiдповiла вона.
      Бородань скривився.
      - Старий дотеп.
      - А яке ж то заклинання? - поцiкавився Вацек Краватик.
      - На рiзнi породи риб рiзнi заклинання, - пояснила Марта. - Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
      - Я знаю, а риба не ловиться, - буркнув Вацек. - Я вже годину закидаю цю бляху, i все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
      - Iнодi. Це залежить вiд мiсця, часу й погоди.
      - А що б ви ловили на нашому мiсцi?
      - Окунiв.
      - Тут? Окунiв? - Бородань стукнув себе пальцем по лобi.
      - Не тут. А там далi. З того боку пiвострова.
      Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобi.
      - Прокажiть сьогоднi багато заклинань. Тут водяться судаки.
      - Авжеж. Тут слiд ловити судакiв, - поважно кивнув головою Вацек Краватик. - Повiрте менi, я на цьому розумiюсь. Торiк я здобув срiбну медаль. Дехто називає мене князем спiнiнгу.
      - Я знаю про це, ваша княжа свiтлiсть, - зробила реверанс дiвчина. - А проте ловитиму окунiв.
      Марта взялася за весла й попливла на той бiк пiвострова.
      - Вони дурнi, - мовила вона до мене. - Ви добре роздивiться, де кружляють чайки. По цей чи по той бiк пiвострова?
      - По цей бiк.
      - А чому?
      - Не знаю.
      - Бо тут на поверхню води вистрибує дрiбна рибка. А чому вона вистрибує?
      - Звiдки менi знати?
      - Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окунi. А ми на них полюватимемо. На "отченаш".
      - Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати "отченаш"?
      - "Отченаш" - це така штучка з дроту, - засмiялась Марта. - Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосiнь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на мiцнiй нитцi. Мої брати так ловлять окунiв.
      Ми пiдпливли до пiвострова з другого боку. Марта закинула у воду свiй "отченаш", далеченько вiд берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пiсок.
      - Окунь сам себе пiдсiкає, - пояснила вона, - тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанцi кiлька живих пiчкурiв, їх спiймав батько сьогоднi вранцi. Спробуймо щастя.
      - А чому ви ловите на "отченаш", а не на звичайне довге вудлище?
      Вона показала пальцем на небо.
      - Хмариться, зараз буде вiтер. Вiн би виштовхнув поплавка на берег.
      I справдi. За мить я вiдчув на обличчi легкий, а потiм дужчий подмух вiтру.
      "Вона чарiвниця", - подумав я.
      РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
      Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу.
      Дивний птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач.
      Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс
      втрат.
      Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотiла на його адресу. Я з подивом спостерiгав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знiмала рибу з гачка, а потiм начепила нову принаду. Зубами притримувала за кiнчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.
      Тiльки тепер я помiтив, що вона чимось схожа на кота.
      Гнучке тiло i обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Iдучи, не дивилася пiд ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала менi ходу iндiанцiв, з вiдомих описiв у пригодницьких книжках про Дикий Захiд.
      Коли Марта щось робила, то, здавалося, цiлком поринала у свою працю, але водночас вона помiчала все, що дiялося поряд, за її спиною, чи на озерi.
      - Бачите отого птаха? Подивiться, бо вiн зараз пiрне. Це бiло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гнiздо в дуплi дерева, пiд яким ви зараз стоїте.
      - Качка на деревi? Я завжди думав, що вони мостять гнiзда в очеретi або в кущах.
      - Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетiла. Це самець. Коли вiн летить, то чути звук такий, нiби щось дзвенить.
      Знову клюнув невеликий окунь. I знову Марта щось незадоволено пробурмотiла.
      - Глибше встромлю в землю, - сказала вона. - Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрiв понад дном.
      Вона мiцнiше встромила вудлище в берег.
      - Ходiмо по малину, - запропонувала дiвчина. - Я не всиджу на березi. А тут, далi на пiвостровi, майже над самою водою, повно малини.
      Вона знала, де є малина, де наприкiнцi лiта можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбiльше грибiв у навколишнiх лiсах.
      Ми пiшли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою пiску. Iнша дiвчина, йдучи берегом озера, неодмiнно б лунко ступала по водi й хлюпала. А вона йшла так, що нiчого не хлюпнуло, а на пiску не лишалося слiдiв її нiг. "Iндiанець у спiдницi", - жартiвливо подумав я про неї.
      Над водою вона не свистiла, розмовляла завжди пiвголосом, а, ловлячи рибу, так сiдала на березi, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася вiдгородитися вiд води хоча б кущем чи високою травою.
      Нiби на доказ, що моє порiвняння правильне, дiвчина раптом зупинилася.
      - Подивiться отут. - I вона показала пальцем на клаптик пiску бiля берега.
      Ми були вже метрiв за п'ятдесят звiдти, де стримiло на березi Мартине вудлище.
      Я поглянув на пiсок. Нiчим не примiтний; i нiчого там не лежало. Лише виднiлися якiсь мiлкi заглибини.
      - Тiльки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, - мовила дiвчина.
      - Звiдки ви знаєте, що тiльки-но?
      Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?
      - Слiд ще вологий. За десять хвилин вiн зовсiм просохне. Або набiжить бiльша хвиля i змиє його.
      - Правда ваша, - покiрно згодився я.
      - Трохи далi цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластiв, бо тут кропива. Перейшов по нiй у ластах, кiлька стеблин зламав, а кiлька пригнув до землi.
      За кропивою рiс невисокий сосново-березовий гайок. Слiд вiв туди.
      - Вiн у лiсi, - мовила Марта й запитально глянула на мене.
      - Може, це мiй таємничий знайомий Водолаз-Проповiдник, - сказав я, дуже хотiв би крадькома подивитися, що вiн поробляє в лiсi.
      Навколо берiзок земля була вкрита сухим листям, яке шелестiло пiд ногами. Визнаю, що порiвняно з Мартою, я йшов лiсом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихiше.
      Що далi ми заходили в глиб лiсу, то вiн ставав густiший. Час вiд часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон i ялинок. Тодi Марта ставала навколiшки й пролазила попiд гiлками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.
      Зненацька дiвчина схопила мене за руку. Мiж гiллям виднiлась якась пляма. Ми пiдповзли ще на кiлька крокiв, i перед нашими очима постав зелений наметик пiд великою березою, яка, мов мати, височiла над молодим лiсом. Пiд нею i скрiзь, де сягало її корiння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На нiй отаборився мiй Водолаз-Проповiдник.
      Коли ми вистромили голови з-пiд гiлля, вiн саме надягав солом'яного бриля. Ласти вiн уже встиг зняти з нiг, навiть сховав їх. На гiлцi берези висiв мокрий купальний костюм, а на землi лежав акваланг.
      Його табiр був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох вiйськових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тiльки не з залiза, а з очерету й лози.
      На стовбурi берези висiв прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрiшнiм боком до свiтла. Цей внутрiшнiй бiк звичайно трохи бiлуватий, вкритий шаром порохняви. Проповiдник намалював на ньому потворного чорта, що смiється. Уночi ця порохнява свiтиться, мов нафосфоризована. Непроханий гiсть мiг би нахапатися дрижакiв, якби натрапив уночi на таке страховисько.
      Чому Проповiдник поставив свiй наметик у глибинi лiсу, а не так, як люди, на березi озера? Адже вiн любив плавати, навiть мав акваланг i гумовий човник. Хiба не зручнiше було б йому оселитися бiля води?
      Водолаз-Проповiдник поправив на головi солом'яного бриля. Потiм витяг iз-за пояса величезного ножа.
      Ми затамували подих. Чоловiк з величезним ножем у руцi мав дуже грiзний вигляд. Вiн став навколiшки й вийняв з намету великий буханець хлiба. Вiдкраяв ножем товсту скибку, сiв i почав її зi смаком їсти.
      Я не дуже знав, що далi робити. Повертатися на берег озера чи вийти зi схованки й привiтатися як iз давнiм знайомим? Однак ця проблема скоро була вирiшена, бо зненацька - мiж одним i другим куснем хлiба - дивний чоловiк сказав:
      - У тому гiллi, мабуть, незручно...
      Я пiдвiвся з землi. Марта й собi. Ми ступили кiлька крокiв до чоловiка, а вiн тiльки тепер обернувся. Упiзнав мене, ледь усмiхнувся i кивнув.
      Менi було трохи соромно, що я так пiдглядав за ним, i я не дуже знав, як йому пояснити це.
      - Мої сусiди сказали менi, що ви вчора провiдували мене, - промимрив я. - I я надумав зробити вiзит у вiдповiдь. Ви, певно, мали до мене якусь справу?
      Вiн доїв шматок хлiба.
      - Так, мав серйозну справу. Хотiв позичити у вас трохи хлiба на вечерю. Менi з бiса хотiлося їсти, а так склалося, що скiнчився хлiб. Я нiкого тут над озером, крiм вас, не знаю, тож i вибрався до вас позичати. Але не застав вас i лiг спати голодний. Тiльки сьогоднi вранцi поплив до Сем'ян i купив буханець хлiба. Може, вам позичити?
      - Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий...
      - Я позичу вам.
      Вiн перерiзав буханець навпiл. Я був вражений такою доброзичливiстю. I взагалi менi хотiлось смiятися з себе. Я шукав у його вiдвiдинах чогось таємничого, думав, що вiн хтозна-чого хотiв од мене, а тут маєш - iшлося про шматок хлiба.
      - Звiдки ви знали, де я оселився? - все ще не довiряв я.
      Кiнцем ножа вiн показав на свiй маленький гумовий човник у затiнку молодих сосон.
      З нього глипнуло блискуче око телеоб'єктива.
      - Через цю пiдзорну трубу видно навiть, як ви на тiм боцi закурюєте люльку, - пояснив вiн.
      Несподiвано обiзвалася Марта:
      - Я вже знаю. Ви орнiтолог.
      - Хiба це погано? - здивувався Проповiдник.
      - Нi...
      - Бо ви сказали це так, нiби зробили небезпечне вiдкриття.
      - Це моя вина, - обiзвався я. - Сказав їй, що ви проповiдник.
      - Що?
      - Ви менi говорили такi дивнi речi... А коли подарували менi свою дудку...
      - Вона ще не знадобилася? - вдавано злякався вiн.
      - Минулої ночi ватага Чорного Франека схопила мене на островi, де був її табiр. Але я не мав iз собою вашої зачарованої дудки й не мiг перевiрити її дiю.
      - Той острiв далеко звiдси?
      - Далеченько.
      - То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночi я мiцно сплю.
      - Он як! - обурився я. - Отже, ваша сопiлка, свисток чи дудка не зачарована?
      - Нi. Але, якщо вам доведеться скрутно, а я буду поблизу, то, почувши її, прибуду на допомогу.
      Я зневажливо махнув рукою.
      - Мабуть, я сам дам собi раду. Або мене знову врятує Капiтан Немо. Ага, про цього чоловiка. Ви оглядаєте мiсцевiсть крiзь свою пiдзорну трубу. Чи не потрапляв у ваше поле зору i цей Капiтан Немо?
      - Авжеж. Кiлька разiв бачив його глiсер, що мчав по озерi. Та бiльше нiчого не можу розповiсти про нього. Будь ласка, сiдайте. Менi дуже приємно вiтати вас обох у себе.
      Марта скористалася запрошенням i сiла поруч з орнiтологом. Мабуть, була голодна, бо мовчки взяла в нього з рук ножа, вiдкраяла шматочок хлiба й стала їсти.
      - Якi птахи цiкавлять вас? - спитала з повним ротом.
      - Усi, - обвiв вiн навколо себе рукою.
      - Сьогоднi я бачила сiру чаплю.
      - Дуже гарний птах. Гнiздиться густо в так званих чаплинцях, часто навiть далеко вiд води. Гнiзда мостить на деревах, як i великий баклан. Iнодi на чаплинцi буває до сотнi гнiзд.
      - Бiля мого будинку живе зимородок, - сказала Марта. - Це дивний шах. У вирiй вiн не лiтає. I людей не боїться. Коли я ловила рибу на березi поблизу нашого дому, вiн кiлька разiв сiдав менi на вудлище. Як ви думаєте, вiн шкiдник, вiн живиться рибою?
      - Нi. Вiн ловить рибок не бiльше семи сантиметрiв завдовжки, i дарма дехто вважає його "суперником" рибалки. А вiн завжди такий поглинений своїм полюванням, що iнодi сiдає навiть на чиєсь вудлище. Живе вiн у нiрцi у високому березi.
      - Ви знаєтесь на птахах, - iз заздрiстю сказала Марта. - Я теж люблю птахiв, i трохи цiкавлюся ними. Примiром, хотiлося б знати, що думають орнiтологи про кiвiка. Правда, це дуже таємничий птах?
      Орнiтолог на мить замислився.
      - Якщо мова про кiвiка i його звички, то серед орнiтологiв точиться суперечка на цю тему. Однi твердять, що вiн любить селитися над великими водоймами, iншi бачили його навiть у лiсових хащах, далеко вiд води. Гнiзда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили кiвiка. Характерний його полiт i крик: "Кiвi-кiвi-кiвi". Лiтає вiн, як ластiвка, аж наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує i дрiбною рибкою. Назва походить саме вiд його крику.
      Марта раптом схопилася з мiсця.
      - Ой лишенько, там зосталася моя вудка й "отченаш"! Ходiмо, будь ласка, - i дiвчина схопила мене за руку.
      Я вклонився Орнiтологовi.
      - Вибачте за несподiване вторгнення. Нам уже треба йти. А надалi, як у вас знову не буде хлiба, прошу до мене.
      Я ще раз уклонився йому, вiн i собi кивнув головою. Отак чемно попрощавшись, ми з Мартою вирушили назад через молодий лiс.
      - У мене камiнь спав iз серця, - обiзвався я до дiвчини, коли ми були вже досить далеко вiд Орнiтолога. - Поведiнка цього чоловiка здавалася менi дивною i таємничою, я пiдозрював його хтозна в чому, а тепер менi все зрозумiле. Вiн маскується, щоб крадькома спостерiгати за птахами й фотографувати їх. Уникає людей, бо люди полохають птаство.
      Марта зайшлася голосним смiхом.
      - Який же ви смiшний! I страшенно наївний. Цей чоловiк не орнiтолог. Вiн прикидається орнiтологом.
      - Що ви кажете? Вiн так гарно говорив про сiру чаплю, про зимородка, вiдповiв на ваше запитання про кiвiка...
      - Ба, - захихотiла вона, мов мале чортеня. - Кiвiк це справдi дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.
      - Кiвiк не iснує?
      - Авжеж. Справжнiй орнiтолог посмiявся б iз мого запитання. А цей трохи начитався про птахiв i говорить про них, як з поганого пiдручника. Спитала про кiвiка, i вiн одразу ж зрадив себе. Подумав: "А що, коли цей кiвiк iснує, а я про нього не читав?" I почав вигадувати про кiвiковi звички.
      Я тяжко зiтхнув.
      - Виходить, що цей чоловiк сам добра пташка, хай йому бiс, навiщо вiн прикидається орнiтологом? I чого шукає над Озерищем?
      - А ви? - хитро спитала дiвчина.
      Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свiй "отченаш". Я побачив, що Вацек Краватик ладнається вiдпливати на яхтi. З палуби вiн давав останнi iнструкцiї пановi Анатолевi, який рибалив пiд стiною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрiчi Вацека Краватика з Чорним Франеком.
      - Ой лихо, де моя вудка?! - зойкнула Марта.
      Справдi, вудлища на березi не було.
      - Чи хто з вас не бачив моєї вудки? - закричала Марта в бiк яхти.
      - Напевно, її схопив якийсь кит i понiс по озерi! - гукнув з яхти Бородань.
      Почувся гуркiт мотора, i бiла яхта повiльно, велично вiдпливла на озеро.
      Я подумав про зустрiч Чорного Франека з Вацеком Краватиком i Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогоднi вранцi знайшов карту i тепер вручить її Краватиковi? Ця карта мене дуже цiкавила. Мабуть, це смiшно, але все, що дiялось над Озерищем, здавалося менi пiдозрiлим.
      - Вирушаймо мерщiй на Чаплинець, - сказав я Мартi.
      - Отакої! - обурилась вона. - А моя вудка? Мiй чудовий "отченаш"? Хай пропадає?
      - Ви знаєте, куди поплив Вацек Краватик? Вiн зустрiнеться з Чорним Франеком i за великi грошi одержить вiд нього рибальську карту, - дратувався я.
      - Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?
      - Це байдуже, менi треба почути їхню розмову, - наполягав я, дивлячись на яхту, що все вiддалялась.
      - Навiщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такi мiсця на озерi, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.
      Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.
      - Менi дуже хочеться поглянути на ту карту, - повторював я. - Я повинен подивитися на ту карту, ви розумiєте?
      Але для Марти важливiшi були її вудлище i "отченаш". Вона ввiмкнула мотор i вiдпливла вiд берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озерi, а потiм попливла понад очеретом.
      А я бачив, як бiла яхта пришвартувалась на мiлинi поряд з островом. Бородань i Вацек Краватик, мабуть, уже зiскочили на мiлину i пiшли на зустрiч iз Чорним Франеком...
      Марта знову зробила коло на озерi. Пан Анатоль сварився на неї кулаком i кричав:
      - Ви своєю моторкою розполохали всю рибу!
      Дiвчина ще раз пропливла вздовж очерету.
      - Є! Є! - вигукнула вона i аж пiдстрибнула з радощiв. Вимкнула мотор i вхопила весла.
      Вудка пливла по водi. То вiддалялася вiд очерету, то наближалась до нього.
      Її помiтно щось тягло.
      - Це велика рибина. Якби тiльки не зiрвалася, - бiдкалась Марта.
      Мене зовсiм не обходила та рибина. Я сумно дивився на бiлу яхту бiля берегiв Чаплинця...
      Нарештi Марта пiдпливла до вудлища, яке плавало на водi. Втягла його в човен i почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дiвчина попускала волосiнь, а потiм знову поволi скручувала її.
      - Вiзьмiть черпак, - звелiла менi. - Рибина вже коло борту.
      Ох, якби зараз у мене пiд рукою був мiй самохiд! Але вiн лишився на березi, а я сидiв у човнi дiвчини, що змагалася з якоюсь великою рибиною. Для мене стократ важливiша була рибальська карта. Ця карта приховувала, певно, якусь таємницю...
      - Черпак! Чому ви не взяли черпака, хай йому бiс?! - кричала Марта.
      Нарештi ми виловили з води окуня. Здоровенна рибина! Скiльки живу, не бачив такого окуня. Його темно-зелена спина виблискувала на сонцi, а боки мiнилися жовтим i зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримiв, як нiж.
      - Є! Є! Є! - пiдскакувала в човнi дiвчина. - Важить, певно, кiлограмiв зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщi?
      - Добродiї! - гукнула вона до лицарiв спiнiнгу. - Прошу до мене. Я повинна мати свiдкiв. Заявлю про цю рибину в Спiлку. Може, одержу медаль?
      Пiдпливли човником пан Анатоль i пан Казик. Глянули на окуня, що борсався на днi нашого човна, i їхнi обличчя посiрiли вiд заздрощiв.
      - Гарна рибина, - буркнув пан Анатоль. - Та рекорду ви, мабуть, не побили. Абсолютний рекорд Польщi становить для окуня один кiлограм вiсiмсот вiсiмдесят грамiв.
      - А я вам кажу, що вiн важить два кiлограми. Щонайменше два кiлограми! - захоплювалась дiвчина. - Хай живе мiй "отченаш"! Зараз попливу по вагу й потiм у вашому таборi зважимо рибину. Ви пiдпишете протокол.
      ...Бiла яхта вже пливла до нас. Отже, зустрiч скiнчилася. Я нiколи не дiзнаюся, що Чорний Франек говорив Вацековi Краватику...
      - Бiжу додому по вагу, - вирiшила Марта. - А вас, - звернулася вона до мене, - пiдвезу до вашого намету.
      У вiдповiдь вона почула тiльки моє сердите буркотiння.
      Всю дорогу я похмуро мовчав. Коли ми вже були коло берега, де стояв мiй намет, я голосно заявив:
      - Присягаюся, що вiд сьогоднiшнього дня нiколи не водитимуся з дiвчатами. Через вас, може, найчудовiша пригода пройшла повз мене.
      Вона засмiялася i показала менi язика.
      - Головне, що я спiймала найчудовiшого окуня. А ваших пригод я не беру близько до серця.
      У похмурому настрої я вийшов на берег i заходився готувати обiд. Бачив, як бiла яхта пропливла бiля мису Судака й, не зупиняючись, звернула до Сем'ян. Потiм я згубив її з очей.
      Повернулися з озера обидва лицарi спiнiнгу. Не зловили нi одної рибинки. Тим дужче вони сердилися, коли пiдпливла Марта з домашньою вагою.
      Окунь важив кiлограм дев'ятсот тридцять грамiв. Дiвчина побила абсолютний рекорд Польщi.
      - Може, ця вага несправна? - засумнiвався пан Анатоль.
      Проте обоє вони з паном Казиком пiдписали протокол. Марта сказала, що вагу окуня перевiрить ще у вiддiленнi водної мiлiцiї.
      Поки важили рибину, я сидiв перед своїм наметом i вдавав, що не помiчаю Марти.
      Я сердився. Бо що з мого перебування над Озерищем? Не знайшов Чоловiка з рубцем i досi не знав, де шукати затоплену автомашину, Це була перша й найважливiша справа, що заради неї я приїхав сюди. Але вже над Озерищем виникло кiлька проблем, якi дратували мене. Бо все, що дiялося, кожна найменша подробиця могла мати велике значення для розшуку скарбiв. А я не довiдався, хто такий Капiтан Немо, хто такий Водолаз-Проповiдник, тобто Несправжнiй Орнiтолог. Чому таку велику суму грошей хоче заплатити Вацек Краватик за рибальську карту? I де зараз та карта?
      - Чи ви й досi проти дiвочого товариства? - почув я Мартин голос. - У вас таке обличчя, нiби ви хочете когось убити.
      - Гр-р-р-р! - загарчав я i клацнув зубами.
      Вона махнула рукою, це означало, що в такому настрої з мене кепський товариш. Вона поклала в човен свою вагу, рибину; засунула в кишеню свiдчення лицарiв спiнiнгу й попливла, мабуть, додому. Я не дуже уявляв, де вона живе.
      Коли вона вiдпливла, до мене пiдiйшов пан Анатоль.
      - Якась дивна ця ваша знайома, - почав вiн розмову. - Там, де теоретично повинна полювати щука, вона ловить вугра. Сьогоднi на "отченаш" спiймала великого окуня. Скажiть, що це все означає? - вирвався з його грудей крик здивування i розпачу.
      - Я не дуже розумiю, у чiм рiч. Просто вона, мабуть, умiє ловити рибу.
      - А я? Ви думаєте, я не вмiю? Вона, певно, не прочитала за все життя й сотої частини тiєї лiтератури про риб, що я. А де не вмоститься зi своєю вудкою, там спiймає. Що це означає?
      - Може, вона вмiє чарувати, - знизав я плечима. - Проте ви ж наче людина, яка не вiрить у чари.
      - Не вiрю, - невпевнено покрутив вiн головою. - Але менi важко логiчно пояснити таке дивне явище. Якщо вона знову припливе сюди й почне ловити, й знову спiймає якусь величезну рибину...
      - То що ви зробите? Оголосите її чарiвницею? - чемно запитав я. I довiрливо прошепотiв: - Я теж гадаю, що вона чарiвниця...
      Я пообiдав консервами, сiв у самохiд i поплив на Чаплинець. Походив по островi, але не зустрiв анi Чорного Франека, анi когось iз його ватаги. А вже приготувався був порозмовляти з Чорним Франеком про карту.
      Потiм я попрямував на острiвець, де минулої ночi був бранцем. Пiсля ватаги Чорного Франека там зосталися тiльки розвалений курiнь, витоптана трава, клаптi обгорткового паперу, порожнi бляшанки з-пiд консервiв. Усе свiдчило, що ватага вже нiколи сюди не повернеться.
      РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
      Мир чи вiйна? Содом i гоморра. Помста ватаги. Що робити з
      Бровкою? Яку дiвчину поважають. Як здобути авторитет. Хто
      кому подобається. Угода з Бронкою. Чи зустрiну Чоловiка з
      рубцем?
      На широкiй луцi над озером стояли довгi ряди наметiв. По один бiк табору мешкали гарцерки, по другий - гарцери; посерединi був великий майдан для лiнiйок, з високою щоглою, на яку пiднiмали прапор.
      З двох бокiв табiр був оточений сосновим лiсом, з третього простягалися луки й поля, а з четвертого - Озерище. На березi лежало кiльканадцять кольорових байдарок, а пiрс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було пiдпливати до берега й причалювати.
      Вогнище розiклали над самим озером. Я побачив кiлька великих куп хмизу i щось схоже на курiнь iз грубих гiлляк, якi в призначений час мали знятися чудовим полум'ям високо в небо.
      Коли я, як обiцяв, прибув до табору, назустрiч менi вийшов Вiльгельм Телль i через ворота з березових жердин, де стояли на вартi двоє гарцерiв, провiв мене до коменданта довгою "Алеєю тотемiв".
      Тотемами були чудернацько покручене корiння дерев, обличчя, вирiзьбленi на корi, розмальованi дощечки. Кожний тотем стирчав на довгiй палицi. Вони утворювали справжню алею, що вела вiд ворiт до майдану для лiнiйок. Найближче вiд майдану стояв намет коменданта табору - старшого вожатого Гонсеровського.
      Комендант виявився худорлявим блондином, рокiв пiд тридцять.
      Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзi початися, з села вже надходили запрошенi на нього селяни з Сем'ян i туристи, тому на розмови й дискусiї було мало часу.
      - Телль переказав менi вашi зауваження щодо поведiнки наших гарцерiв, почав розмову старший вожатий.
      - Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, - заперечив я. Вожатий усмiхнувся.
      - Вам не сподобалося, що нашi хлопцi напали на табiр Чорного Франека. Проте як ми повиннi ставитись до грубої агресивностi ватаги? Зрештою, хiба гарцери - роззяви, в яких злодiйчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Менi здається, що напад на табiр Чорного Франека дав добрi наслiдки. Не тiльки тому, що ми знайшли вкрадене. Нашi хлопцi повiрили, що, виступаючи разом, органiзовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, i я теж не зовсiм упевнений, що не помиляюсь.
      Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попiдводилися з березових пенькiв i вийшли з намету.
      Телль заговорив, явно пишаючись.
      - Вони дiстали вiд нас доброго прочухана. I довго не з'являться над Озерищем.
      Я несхвальне похитав головою.
      - Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться iнакше.
      - Завтра скличемо гарцерськi збори, - закiнчив цю коротку розмову старший вожатий. - Може, пошлемо парламентерiв у новий табiр Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгiрший мир, анiж вiйна, - розсмiявся вiн.
      На березi озера вже було людно й гамiрно. На маленькому пагорбi зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посiдали по-турецькому, величезним пiвмiсяцем навколо майдану.
      Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутнiх, потiм солтиса [сiльський староста] з Сем'ян i мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як вiдомо, для цього дозволяється вжити лише одного сiрника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допомiг менi, непомiтно показавши мiсце, де був найсухiший хмиз. Полум'я вiдразу так i спалахнуло, й гарцерська громада привiтала його радiсними вигуками:
      - Браво, браво, бравiссiмо!
      Солтисовi теж пощастило обiйтися тiльки одним сiрником, отже, вогнище розпалено згiдно з гарцерським ритуалом.
      А потiм? Хтось розповiдав iсторiю району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звiдси. Пригадали, що кiлька столiть на цих землях велася безнастанна боротьба з нiмецькими загарбниками. Спочатку топтав цi землi окутий залiзом чобiт хрестоносця. Потiм подiл Польщi дав можливiсть нiмцям змiцнити своє панування i виселити звiдси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусськi помiщики, i їхнiй терор призвiв до того, що в зв'язку з результатами плебiсциту пiсля першої свiтової вiйни цi територiї вiдiйшли до Нiмеччини. Але друга свiтова вiйна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остаточної поразки. Схiдна Пруссiя перестала iснувати. I як на землi, де випололи бур'ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навiть за найлютiшого нiмецького терору.
      Потiм декламували вiршi давнiх поетiв i сучасних.
      Вогнище все горiло високим полум'ям, вiдбиваючись червоними вiдблисками в озерi. Западала глибока нiч.
      Тепер настала черга гарцерських пiсень. Кращих виконавцiв гарцери нагороджували вигуками на зразок:
      - До-до-до-до до театру його!..
      Та незабаром знявся вiтер. Десь вiд Оструди наближалася буря. Далекi блискавки перетинали обрiй над озером. Треба було закiнчувати свято, щоб гостi й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.
      Ми розмiстилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге - бiльше - з гарцерiв. У цей час з озера дмухнув дужий вiтер. А коли, взявшись за руки, ми всi разом завели гарцерську пiсню про братерство й дружбу, вiтер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високi хвилi з ревiнням накочувалися на берег. Вiдрами води гарцери загасили вогнище, щоб вiтер не занiс iскор у лiс. Старший вожатий запросив гостей до наметiв, бо ось-ось могли розверзнутись "безоднi небеснi", як казали в давнину.