Чорний Франек iшов повiльно, бо дуже припiкало сонце. Я у затiнку дерев прискорив ходу i перегнав його. На схiдному березi я опинився далеко швидше за нього.
      До низинної частини острова доходила волога з озера, i тут росла буйна трава. У морi очерету була прорiзана вузенька стежечка, що вела до мiлкого броду - єдиного сполучення мiж островом i материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, iдучи мiж щiльними стiнами зеленого очерету. Мабуть, навеснi сюдою переганяли худобу на Чаплинець.
      Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, i сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду i за мить з'явиться неподалiк вiд мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелi Чаплинця, звiдки повинен був надiйти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося вiд легкого вiтру.
      Невдовзi я переконався, що Чаплинець зовсiм не такий безлюдний, як менi здавалося. З-за купи вiльшини над берегом озера почулися людськi голоси.
      Зацiкавлений, я пiдкрався ближче, i перед моїми очима вiдкрилася облямована очеретом глибока затока, що врiзалася в берег, а на березi затоки стояли пан Анатоль i пан Казик. За кiлька метрiв од них лежали на травi п'ятеро пiдлiткiв з ватаги Чорного Франека. Отже, їхнiй шеф справдi сам пiшов на зустрiч з Вацеком Краватиком, але мав на островi "охорону".
      Пан Анатоль то сердито, то благальне звертався до хлопцiв:
      - Ще раз прошу вас, вiддайте човна. На тому боцi озера лишилися нашi дружини й дуже тривожаться, що нас досi немає. Ви хочете, щоб вони похворiли з переляку?
      Хлопцi голосно зареготали, а один сказав:
      - Шановний пане, ви знову тiєї самої. Ми нiчого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас iз претензiєю: де човен? Звiдки нам знати?
      Другий хлопець додав:
      - Ви погано прив'язали човен до берега i його знесло. Ми чекаємо колегу, i ваш човен нас не обходить. Взагалi, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очеретi, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очеретi ж п'явки i всяка нечисть. Та за п'ятдесят злотих можна ризикнути...
      Пан Анатоль глянув на очерет i теж, мабуть, подумав про огидних п'явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тiльки опинитися в своєму таборi, бiля дружини.
      Для мене все було зрозумiло: обидва чоловiки ловили тут рибу, прив'язавши десь поблизу човна. Хлопцi заховали його, а тепер вимагали викупу.
      "Вирвуть п'ятдесят злотих, i човен знайдеться", - сердито подумав я. Але якби я втрутився, то мiг би зiпсувати справу. Хлопцi пiшли б геть з острова, а човна було б дуже важко вiдшукати в гущавинi очерету.
      Я вже хотiв знову сховатися в сосонках, коли раптом з'явилася нова постать.
      Звiдки цей чоловiк зненацька взявся на березi затоки? Може, як i я, вислiджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?
      Капiтан Немо!
      Невисокий, у чорному дощовику з накинутим на голову каптуром, хоч була спека.
      П'ятеро пiдлiткiв роззявили вiд подиву роти, так i застигли на березi, втупившись у невелику незнайому постать. Капiтан Немо махнув своїм спiнiнгом i, обернувшись до очерету, кудись вказав пановi Анатолю.
      - Так, так! Там. Я вже бачу нашого човна! - радiсно скрикнув пан Анатоль.
      I, забувши про п'явок, кинувся в очерет, а за ним пан Казик.
      Капiтан Немо обернувся до хлопцiв. Його погляд нiби паралiзував їх i прибив до землi. Вони не ворухнулися навiть тодi, коли обидва рибалки витягли човна з очерету й, бурмочучи слова подяки на адресу Капiтана Немо, вiдпливли вiд берега.
      Раптом до затоки вибiг Чорний Франек. Одним поглядом окинув гурт своїх товаришiв i Капiтана Немо.
      - Зловiть його, хлопцi! - гукнув вiн. - Зловiть i здерiть отой чорний каптур!
      Хлопцi зiрвались на ноги. Щось блиснуло в їхнiх руках, - це були фiнськi ножi! Чорний Франек випередив їх i величезними стрибками побiг до Капiтана Немо, що стояв на березi.
      Той не тiкав - хоч Чорний Франек бiг до нього з диким вереском - i я не кинувся на допомогу Каштановi - я зрозумiв: вiн щось задумав. У його руцi майнув спiнiнг, я почув рiзкий свист волосiнi. Великий олов'яний важок пролетiв у повiтрi i вцiлив Чорного Франека просто в живiт. Хлопець зiгнувся вiд того удару, нiби його вдарили кулаком. Може, йому не так заболiло, як вразив несподiваний точний удар.
      Вiн став i схопився за живiт. Тим часом Капiтан Немо вiдвернувся, стрибнув одягнений у воду i побiг через мiлину до човна пана Анатоля. Дедалi ставало глибше, i вiн мусив пливти у важкому дощовику з каптуром на головi. А пан Анатоль замiсть зупинити човна й зачекати, ще дужче налiг на весла. Напевно, його злякали ножi в руках бешкетникiв, що вже пiдбiгали.
      Чорний Франек забув про бiль i скидав iз себе штани й сорочку. Те саме робила i його ватага. Вони добiгли до озера й з розгону один за одним пострибали у воду. Ось уже пливуть за головою в каптурi, що виднiється над водою. Але Капiтан Немо, видно, добре знав цю затоку. Вiн доплив до нової мiлини й рушив нею по пояс у водi. Бешкетники тiльки допливали до мiлини, криком пiдганяючи один одного.
      А Капiтан наче вже й не поспiшав. Розбризкуючи воду, прямував до стiни очерету. Коли хлопцi допливли до мiлини, - вiн саме заходив в очерет.
      Пан Анатоль i пан Казик були вже далеко вiд берега.
      "От негiдники, не взяли Капiтана Немо!" - з гнiвом подумав я.
      Як же я шкодував, що мiй самохiд на тому боцi острова i я нiчим не допомiг Капiтановi Немо. Може б, таким чином я познайомився з ним i став би його приятелем?
      Коли Чорний Франек iз своєю ватагою добрались до очерету, раптом почувся гуркiт мотора й на озеро вилетiв, нiби викинутий якоюсь могутньою силою, глiсер. Чудовий, на тридцять кiнських сил, мотор грав на найбiльших обертах.
      - Утiк! Утiк! - повторював я в захватi, така велика радiсть охопила мене.
      Глiсер раптом звернув. Розбризкуючи воду, аж бiлу вiд пiни, вiд обминув ватагу й блискавично причалив до берега. Не вимикаючи мотора, тiльки прикрутивши гвинта, Капiтан Немо вискочив на берег.
      Не поспiшаючи, позбирав розкиданий там одяг хлопцiв, поскладав ножi i вкинув усе в глiсер. Вiдкрутив гвинта й поволi вiдплив од берега. Ще насварився на пiдлiткiв своїм спiнiнгом, а потiм зайшов до кабiнки й збiльшив швидкiсть. За мить його вже не було в затоцi. Я чув тiльки, як вiддалявся гуркiт мотора, а хвилi, що їх здiйняв глiсер, ще якийсь час з силою билися об берег острова.
      Чи можна описати, що тепер зчинилося бiля затоки?
      Хлопцi вийшли на берег мокрi, напiвголi, в самих плавках, залунала голосна лайка. Та незабаром увесь їхнiй арсенал прокльонiв вичерпався, вони посiдали на березi й почали жалiтись:
      - Забрав мою останню пачку цигарок...
      - У мене був такий гарний нiж...
      - У мене в кишенi було тридцять злотих i документи.
      - Забрав таку гарну сорочку...
      - Мої штани були як новi.
      Тiльки Чорний Франек не бiдкався. Вiн сидiв на травi, пiдтягнувши колiна пiд пiдборiддя, й похмуро мовчав, дивлячись туди, де зник глiсер.
      Проте його мовчання сприйняли як вияв поразки. I вiдразу ж посипалися докори i скарги:
      - Ти винен у всьому. Навiщо звелiв напасти на нього? Вiн пiшов би своєю дорогою i ми мали б спокiй.
      - Романова правда, який з тебе ватажок? Вже нема чого їсти, овече м'ясо зiпсувалося, в таборi нас загризають комарi. Треба ховатися вiд мiлiцiї. А ти що?
      - Зосталися без одежi, i тепер дiвчата засмiють нас.
      - Ось побачиш, сьогоднi ввечерi Роман проведе нараду й вiдбере в тебе командування.
      Якийсь час Чорний Франек терпляче вислуховував цi звинувачення. Наче не мiг нiяк позбутися думки про Капiтана Немо. Та раптом зiрвався на рiвнi.
      - Цитьте, наволоч! Через кого весь цей клопiт? Хiба я не забороняв вам красти байдарки i забивати вiвцю на островi? Ви послухали не мене, а Романа. Я казав: не робiть шелесту в першi днi по приїздi на озеро. Готуйтесь до великого стрибка. Але ж ви, дурнi, слухаєте Романа. Бутлiв i ламп теж не треба було красти в гарцерiв. А тепер мусимо ховатися в таборi й нiкуди навiть носа не вистромлювали.
      Його перебив котрийсь iз голякiв:
      - Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?
      - Якраз готується. Можна буде заробити добрi грошi. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро i зникнемо. Поїдемо на море, розумiєте? Але спочатку я повинен запопасти Капiтана Немо. Сьогоднi ввечерi вiдбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дiвчата дадуть нам якесь лахмiття.
      Пiсля цiєї промови хлопцi пiдбадьорилися. Слухняно пiдвелися й рушили за Чорним Франеком.
      Перейшли брiд i опинилися на польовiй дорозi з вербами обабiч. Але вiдразу ж звернули з неї до озера. Тодi я теж перейшов брiд. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала заростi й пролягала до затоки Озерища, що виднiлася мiж деревами.
      Я помiтив, що хлопцi дедалi частiше розглядаються на всi боки, наче хочуть упевнитись, що нiхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табiр десь дуже близько.
      Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долонi, лежала передi мною вся мiсцевiсть аж до озера. Усе на полi було менi добре видно. Але й мене вiдразу помiтили б, якби я вийшов з очерету.
      Отож я набрався терпiння й чекав. А вони йшли все повiльнiше i все частiше оглядалися довкола. Нарештi зупинились на березi озера. I за мить зникли. Наче провалилися в озеро.
      "Може, це засiдка? - мiркував я. - Полягали в кущах над водою i оглядають поле".
      Я ще якийсь час зачекав, потiм вирiшив ризикнути. Але пiшов не стежкою через картоплище, а попiд очеретом. Потiм, обережно скрадаючись вiд куща до куща, опинився на тому мiсцi, де вони зникли з очей.
      Вiд них не лишилося й слiду. Може, вiдпливли човном або очеретяними плотами?
      Звiдти я бачив той берег з темною стiною лiсу й метрiв за сто вiд нього - маленький, схожий на зелений горбок, острiвець. Його оточували густi заростi очерету, й вiн здавався болотистим, приступним тiльки для водяного птаства.
      Та зненацька в зеленi дерев на острiвцi майнуло щось свiтле. Раз, удруге, втретє... Так, це шестеро голих хлопчакiв обережно виходили з води й зникали в очеретi. Отже, саме цей маленький острiвець був їхнiм таємним табором? Вони перебиралися туди на в'язках очерету. Чудове мiсце знайшли. Нiкому, хто пропливав поряд, мабуть, i на думку не спадало, що в зеленiй гущавинi дерев i кущiв ховається ватага молодих розбишак.
      Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потiм брiв через нього туди, де залишив свiй самохiд. З ранку я не мав нi рiски в ротi, але не вiдчував нi голоду, нi спраги. Менi не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик i Бородань хотiли заплатити за неї стiльки грошей? Що мали означати Краватиковi слова: "Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею"?
      "Я повинен глянути на ту карту, перш нiж вона опиниться в руках Вацека Краватика", - подумав я.
      Водночас мене починали гризти докори сумлiння. Хiба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли менi треба розшукати Чоловiка з рубцем i затоплений скарб?
      Я перейшов пустку Чаплинця i вийшов на другий бiк острова. На мiлинi я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона вiдпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.
      Я залiз у самохiд i скоро наблизився до того мiсця, де стояв мiй намет, а поряд мешкали лицарi спiнiнгу з дружинами.
      Перед моїм наметом, на моїй газовiй плитцi, на моїй сковородi смажила велику щуку Марта з бiлявою косою. I в сусiдiв теж смажили рибу - трьох дрiбненьких красноперiв та одну плiточку.
      Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковородi; вiдчувалося, що йому хочеться заговорити, але вiн мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурi.
      Коли я пiдплив до берега, Марта, побачивши мiй автомобiль на водi, не здивувалася. Тiльки сказала:
      - Як це я вiдразу не здогадалася, що ваша машина - амфiбiя? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боцi, хоч не перепливали поромом. I ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як i Капiтан Немо.
      За хвилину додала, показуючи на сковороду:
      - Тiльки оцю щуку спiймала. Сподiваюсь, ви не гнiваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олiю? Але ж з однiєю щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нiчого не їли.
      В ту мить я вiдчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нiчого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животi закрутило.
      - Ви що, дотримуєтеся прислiв'я: "Шлях до серця чоловiка - через його шлунок"? - спитав я, пiдсiдаючи до сковороди зi щукою.
      Вона вдавано серйозно кивнула головою.
      - Справдi, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обiд чудову рибку.
      - А я гадав, що це ви закохалися в мене, - сказав я здивовано. - Тут вам усi ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вiгваму, то застаю чарiвну особу, яка смажить менi чудову рибку. Господи, може, це я в раю?
      Пана Анатоля i його Мишку все ж таки перемогли пахощi, що розходилися вiд моєї сковороди. Вони пiдiйшли до нас. Мишка сказала до свого чоловiка з ледь помiтним докором у голосi:
      - Ось яку рибу ти повинен ловити, Анатолю.
      - I ловитиму, - гордо запевнив пан Анатоль. - Тiльки хотiв би знати, де ви зловили цю щуку?
      Дiвчина показала пальцем мiсце метрiв за сто вiд нас.
      - Он там, неподалiк вiд старого дуба.
      Пан Анатоль знизав плечима.
      - Згiдно всiх вiдомих менi правил рибальства, там не може жити щука. Замало очерету. Вона любить ходити попiд очеретом.
      Марта тяжко зiтхнула.
      - Я не знаю. Може, це якась приблудна щука?
      - Так, - погодився вiн, - Тут маємо справу з нетиповим явищем.
      Мене дратували балачки пана Анатоля. Крiм того, я не мiг йому пробачити, що вiн не допомiг урятуватися Капiтановi Немо.
      - А може, ваша теорiя хибна? Пiвдня ви ловили коло Чаплинця, але, як бачу, спiймали тiльки чотири маленьких рибки.
      Вiн махнув рукою.
      - З нами сталася страшна пригода i тому нам не пощастило й з рибою. Якiсь злодiї вкрали наш човен i сховали в очеретi. А потiм вимагали за нього п'ятдесят злотих. I все було б добре, якби в цю справу не втрутився ще один чоловiк, якийсь, мабуть, божевiльний. Чув, як тi злодiйчуки гукали на нього: "Капiтан Немо". Замалим не дiйшло до бiйки, тi вже вихопили ножi.
      - А ви, звiсно, втекли, - мовив я.
      - Вiдплив, - з притиском вiдповiв пан Анатоль. - Я в бiйки не встряю. Немо має якiсь рахунки з тими бешкетниками, але навiщо втягати в ту справу нас? Щоправда, вiн показав, де наш човен, але ми й так, без нього, за п'ятдесят злотих дiстали б назад човна. Я нiколи не втiкаю, щоб ви знали. I вiн з великою гiднiстю повернувся до свого намету.
      Здавалося, пан Анатоль трохи образився на мене.
      Я сидiв сердитий, роздратований його балаканиною.
      - Чому ви не їсте? - спитала Марта.
      I тiльки тепер я побачив, що тримаю на колiнах тарiлку з трьома шматками смаженої щуки.
      - Вiдрiзати вам хлiба?
      Це її пiклування тiльки долило масла в огонь. Я ще дужче розсердився.
      - А може, ви вже вiдразу покладете менi й шматок щуки до рота? передражнив я її ввiчливий тон. - Чи ви думаєте, що я не здогадуюсь про причину цього пiклування? Ви хочете довiдатися, де розташований табiр Чорного Франека. Вчора ви навмисне розповiли менi про той перстень, знаючи, що це пiдохотить мене шукати табiр. Та я розчарую вас: я не знаю, де табiр. Не знаю та й годi. А якби й знав, то однаково не сказав би вам про це, бо не хочу, щоб через якийсь дурний перстень ви заводили сварки з головорiзами. А взагалi, запевняю вас, ватага Чорного Франека мене анiтрохи не обходить, я маю iншi справи.
      Напевно, зозла я бовкнув зайве. Бо вона вiдразу пiдхопила мої слова.
      - Iншi справи? Якi?
      - Он як! - обурився я. - Ви хочете стати моїм сповiдником?
      - Не розумiю, чому ви так гнiваєтесь? Не знайшли табору, то й не знайшли. Менi вже байдуже за той перстень. I хлопець, що подарував його, став менi байдужий, вiдколи з'явився Капiтан Немо. Я вiддала б сто таких перснiв, щоб познайомитися з тим капiтаном! Ви бачили його сьогоднi?
      - Бачив, - буркнув я. - Вiн був на Чаплинцi й, здається, вистежував Чорного Франека, щоб знайти таємний табiр ватаги. Тiльки, як завжди, в ньому перемогло благородство. Вiн побачив, у якiй скрутi опинився пан Анатоль i недоречно втрутився. Ви самi чули, що казав пан Анатоль.
      I я докладно розповiв їй про всю пригоду.
      - Який вiн чудовий! Який незвичайний! - захоплювалася Марта. - Сам проти: шести головорiзiв? Це справжнiй герой. Менi здається, що я кохаю Капiтана Немо.
      Я вiдставив тарiлку на траву.
      - То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змiнили об'єкт своїх нiжних захоплень? Вiднинi ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тiльки для Капiтана Немо?
      Дiвчина засмiялась.
      - То ви такий ревнивий? А взагалi, хотiлося б знати, що ви робили на Чаплинцi, коли Капiтан Немо сам один боровся з головорiзами?
      - Я сидiв у кущах, - нахабно вiдповiв я.
      - Невже? Не думала, що ви такий дрiб'язковий.
      - Бо це була не дрiб'язковiсть, а завбачливiсть. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капiтаном Немо. Але тодi я мусив би вийти iз схованки i не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капiтан Немо дасть собi раду без мене, я зостався у схованцi.
      - Розумiю, - хитнула вона головою. - Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табiр тiєї ватаги.
      - Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремiю. Ви поїдете туди зi своїми братами, Чорний Франек не вiддаватиме персня, може дiйти до бiйки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капiтана Немо.
      - Так, вiн менi подобається у сто тисяч разiв бiльше, нiж будь-хто iнший, - задерикувато вiдповiла вона. - Вiн став моїм iдеалом.
      Мене щось шпигнуло.
      - Визнаю, що вiн чудовий, - пiдтвердив я, подумавши з хвилину. - Менi подобається його вiдвага i спритнiсть. Проте не все у його поведiнцi можу схвалити.
      - Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?
      - Я вважаю, що дарма вiн стукнув олов'яною кулькою Чорного Франека. А якби поцiлив в око?
      - Капiтан Немо не промахнеться. А крiм того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетникiв? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капiтана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?
      - Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слiд боротися його засобами. I друге. Навiщо вiн забрав одяг? Узяв би ножi та й годi. Менi неприємна та ватага, але ж хлопцi сидять зараз скоцюрбленi з холоду, i їх кусають комарi!
      Не знаю, чи я змiг її переконати. Якийсь час вона сидiла замислена, може, обдумуючи вчинки Капiтана Немо. А я помив сковороду в озерi, потiм запалив люльку i сiв перед наметом.
      - Мою iсторiю з перснем, - знову почала дiвчина, - ви визнали не гiдною уваги. Сьогоднi ви сказали менi, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливiшу справу. То навiщо ж ви вистежували Чорного Франека i так хотiли знайти його табiр?
      Менi сподобалась її проникливiсть. Я всмiхнувся i подумав, що, напевно, не станеться нiчого поганого, коли я розповiм їй про зустрiч Вацека Краватика з Чорним Франеком.
      - Фй-ю-у! - свиснула вона протягло, дуже заiнтригована. - їм так потрiбна та карта? Ладнi за неї заплатити?
      А потiм, уважно поглянувши на мене, мовила:
      - Розумiю, ви не хочете сказати менi, де розташований табiр Чорного Франека. Та чи не варто розповiсти про це Капiтановi Немо? Адже ви припускаєте, що й вiн вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табiр. Хоча вiн потiм вирiшив урятувати з скрутного становища тих двох чоловiкiв i, може, втратив єдину нагоду знайти табiр.
      - Еге ж, - знизав я плечима. - Охоче розповiм йому, де табiр. Але як з ним зв'язатися?
      Марта подивилася загадково.
      - Коли я йшла до вас... - почала вона пошепки, щоб ще бiльше пiдкреслити таємничiсть справи. - А щоб ви знали, сьогоднi я не взяла човна, а прийшла сюди пiшки, берегом озера, майже чотири кiлометри...
      - Ну, кажiть швидше, - роздратувався я.
      - Заждiть хвилинку, зараз про все дiзнаєтесь. Iдучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за пiвкiлометра звiдси, на березi озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому вiд дощу. Отож у цьому дуплi лежав... мокрий одяг Капiтана Немо.
      - Що таке?! - пiдхопився я з землi. - Це чудова нагода. Ми можемо зустрiти там Капiтана Немо.
      - Не пiдемо ж ми туди й не будемо чекати, коли вiн повернеться по своє вбрання. Адже невiдомо, коли вiн туди прийде. Я гадаю, найкраще напишiмо до нього листи. Ви - з повiдомленням про табiр Чорного Франека. А я освiдчення в коханнi.
      - Я напишу, що хотiв би зустрiтися з ним i порозмовляти.
      - Про що? - зацiкавилась вона.
      - Вiн, певне, мiг би допомогти менi в однiй справi.
      Вона махнула рукою.
      - Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Каштан Немо.
      В самоходi в мене була течка з поштовим папером i олiвцями. Один комплект - поштовий папiр i конверт - я дав Мартi, а сам почав шкрябати на другому.
      "Шановний Капiтане Немо!
      Я стежив за вашими сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не
      всi Вашi вчинки я схвалюю, все ж розумiю, яка ваша мета. Я прибув
      сюди з певною мiсiєю, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви
      захочете зустрiтися зi мною у призначений вами час i в зручному для
      вас мiсцi. Я живу в наметi за п'ятсот метрiв вiд трухлявого дуба, де
      ви знайдете цього листа. Маю автомобiль-амфiбiю, по ньому ви зможете
      мене впiзнати.
      P.S. Табiр Чорного Франека мiститься на маленькому островi бiля
      Чаплинця".
      Я заклеїв листа i ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освiдчення в коханнi. Нарештi й вона заклеїла конверта.
      - Ходiмо! - сказала дiвчина, встаючи з трави. - Менi вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозi. Ви проведете мене?
      Вона взяла свою складану вудку, й ми пiшли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас мiркував, як Капiтан Немо реагуватиме на нашi листи.
      Ще я думав, навiщо саме в тому трухлявому дубi вiн залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже вiн десь, мабуть, живе?
      Дупло було глибоке. Капiтан Немо застромив у нього палицi i, наче на вiшалцi в шафi, сушив у дубi своє мокре рибальське вбрання.
      Ми поклали листи в кишеню куртки, а потiм я попрощався з Мартою i пiшов до свого табору. Хотiв трохи заснути, вiдпочити перед походом, запланованим на сьогоднiшню нiч.
      На озерi в червоному свiтлi призахiдного сонця голосно кричали чайки, нiби сварилися за вечерю. Над берегом низько лiтали ластiвки, збиралося на дощ.
      Повертаючись до намету, я все поглядав на той бiк озера. Чому немає Чоловiка з рубцем? Невже всi мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закiнчиться для мене поразкою?
      Раптом вiд старого дуба я почув гуркiт мотора глiсера. "Немо був поблизу дуплистого дуба. I, може, навiть бачив нас. А тепер вiдплив", подумав я.
      РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
      Подорож у нiчному мороцi. В таємному таборi ватаги. Розмова
      злодiйчукiв. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог.
      Чи я - Капiтан Немо? В полонi на островi. Руда Бронка.
      Тяжка доля полонених.
      Мене збудило лопотiння краплин по брезентовому полотнищi намету. Я виглянув надвiр i побачив, що над озером уже запав морок. У моїх сусiдiв свiтилися в наметах газовi лампи й чулася розмова.
      Дощ дужче залопотiв по наметi, а потiм зненацька вщух. Напевне, хмара пiшла десь далi, тiльки злегка скропивши цю мiсцевiсть. Але повiтря не похолоднiшало, а, навпаки, стало ще бiльш парко й душно. Цiєї ночi треба було рясного, гарного дощу.
      Я вмився в озерi й, вiдчуваючи голод, вiдкраяв собi шматок хлiба, купленого чотири днi тому, намастив його маслом i полуничним джемом. Нiч наступала швидко, i шкода було гаяти час, щоб скип'ятити чай.
      Я надув камеру запасного колеса, з багажника в машинi вийняв непромокальну торбину, в яку хотiв потiм запхнути одяг. Зашнурував намет, щоб мої сусiди думали, нiби я ще сплю. Закинув камеру на плече i тихо пiшов берегом озера в той бiк, звiдки було найближче до острiвця, де розташувалася ватага Чорного Франека. Бо той острiв саме й був метою моєї подорожi.
      Темнiшало з кожною хвилиною, в озеро нiби хтось налив чорнила. Вiтру не було. Над водою лунало кахкання качурiв, що вовтузились у прибережному очеретi.
      Я прискорив ходу. Знав, що цiєї ночi буде дуже темно, бо по небi сунули дощовi хмари. В густому мороцi важко було знайти маленький острiв на величезному просторi озера.
      Нарештi, коли лiворуч зостався позаду Чаплинець, я побачив невелику чорну пляму. То був острiв з табором ватаги.
      Не раз у приємному товариствi я купався вночi в рiчцi або в озерi. Але тепер на мене чекала самотня подорож у чорнiй, мов чорнило, водi. Тому, хоч i добре плаваю, я взяв iз собою надуту автомобiльну камеру, щоб перевезти на нiй одяг у непромокальнiй торбi, а також мати змогу трошки перепочити.
      Я роздягся i, кинувши на воду камеру, тихо занурився в чорну воду.
      Вода була на диво тепла. Куди теплiша за повiтря. Я плив поволi, щоб не хлюпати, та ще й тому, що пхав поперед себе камеру з одягом.
      Одяг треба було забрати з собою, бо пiсля повернення, у нiчнiй темрявi я мiг не знайти його. А крiм того, важко було передбачити, скiльки я пробуду на острiвцi. Може, якийсь час сидiтиму, сховавшись у заростях i стежитиму за ватагою Чорного Франека? Коли вийду з води, може бути холодно, та й комарi... їх не бракує на мазурських озерах.
      Вода в озерi була не всюди однаково тепла, часом мене огортав майже крижаний холод; мабуть, я натрапляв на якiсь пiдводнi течiї або джерела.
      Така самотня нiчна подорож створювала особливий настрiй. Я, звiсно, не вiрю в змiїв i чудовиськ, що начебто живуть у великих озерах, та все ж менi здавалося, нiби я трусь об якiсь холоднi й слизькi тiла, нiби щось хапає мене за ноги й паралiзує руки.
      Хоча анi повiйнув вiтрець, озеро було сповнене якимсь дивним життям. Щось у ньому плюскотiло, то з того, то з того боку. Менi навiть здавалося, що зовсiм близько хтось чи щось пливе, пирхаючи. Довго я прислухався, але пирхання стихло, зате я виразно почув тихi, одноманiтнi сплески, наче хтось потихеньку плив.
      "Може, хтось iз хлопцiв Чорного Франека..." - подумалось менi...
      I я став ще обережнiший. Передi мною нiби виростала з озера щiльна стiна дерев на острiвцi.
      Пiд ногами я вiдчув вкрите гравiєм дно. Острiвець оточувала мiлина. Я дiйшов до комишiв i заглибився в них, намагаючись не шелестiти, хоч гадав, що ватага Чорного Франека, найiмовiрнiше, не виставляє варти. Острiвець справляв на всiх, що перепливали сюди, похмуре враження, i ватага почувала себе тут спокiйно й безпечно.
      А нiч тим часом стала ще темнiша, i знову почало накрапати. Я навпомацки вибрався на твердий грунт i прослизнув у гущавину молодої вiльхи. Тодi побачив вогник. Свiтилася туристська газова лампа, напевно, вкрадена в гарцерському таборi.
      На невеликiй округлiй галявинi хлопцi з ватаги Чорного Франека позрубували кущi й нижнi гiлки дерев. Вище гiлля лишили, i воно утворювало природне шатро. Не зачепили вони й кущiв навколо галявинки, а кущi тi були дуже густi, тому навiть пропливаючи бiля самого острова, далеко не кожний помiтив би свiтло.
      На галявинцi стояв великий курiнь з гiлля. Основу з жердин вкривали снiпки очерету, утворюючи щось схоже на стрiху, яка чудово захищала вiд дощу. Ватага не палила вогнища, тому й дим не мiг її зрадити. I я вже не дивувався, що торiк нiхто не знайшов таємного табору.
      Навколо запаленої газової лампи сидiла вся ватага - тринадцять чоловiк. Та нi, я налiчив їх аж чотирнадцять.
      Так. Чотирнадцятий був прив'язаний до стовбура дерева скраю галявинки. Це з ним вiв розмову Чорний Франек.
      - Не думай собi, ти, мазунчику, миршавий гарцерику, що ми так просто вiдпустимо тебе до твоїх. Спочатку ми пограємося з тобою. Сидiтимеш тут з прив'язаними до дерева ручками, а комарi зроблять iз тебе суцiльний пухир. Але ти сам винен. Навiщо приплив шпигувати? Тебе Яструб прислав? У мене з ним рахунки ще з минулого лiта, а ти з його загону, еге ж?
      - Я нiчого не скажу вам, - буркнув прив'язаний хлопець.
      I тодi я впiзнав його. Це був Баська з Яструбового загону.
      - То й не кажи, - засмiявся Чорний Франек. - Яструб порозсилав вас усюди, щоб знайти наш табiр. Бо вiн хоче напасти на нас. I ти, спритнику, знайшов наш табiр. Тiльки це тобi нi до чого. Два або три днi посидиш у нас у полонi, а потiм повернешся до Яструба i привiтаєш вiд нас. За три днi нас тут не буде. Ми облагодимо одну справу, зчинимо велику колотнечу - i привiт, гарцери. Шукайте вiтра в полi.
      Гарцер не просив, щоб його вiдпустили, не благав зласкавитись, i цим сподобався менi.
      Обiзвався хтось iз ватаги. З задерикуватого тону я здогадався, що це, мабуть, Франекiв конкурент, Роман.
      - А як ми через три днi тiєї справи не облагодимо, що тодi? Харчiв немає, а ще цього шмаркача будемо годувати. Газ скоро скiнчиться, а в таборах страшно показатися, голодно й холодно, i ти сам у бабських штанях ходиш, так тебе Немо обдурив.
      I справдi, тiльки тепер я помiтив, що Чорний Франек був у жiночих штанях. Певно, котрась iз дiвчат мала, крiм сукнi, ще пару штанiв, i позичила йому. Решта з тих, що в них Капiтан Немо позабирав одяг, теж були чудернацько повбиранi в штани з ковдри, в позиченi жiночi блузки й сорочки.