На Озерищi дуже багато великих i малих островiв: безлюдних i заселених, заплавних i з твердим грунтом.
      Меншi острови схожi на чорнi щiльнi купи дерев, оточенi широким i густим лiсом очерету. Однак майже на кожному з островiв є мiсце, де очерет рiдший, i там можна пiдiйти до берега. Втаємниченi примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвiтня iмла. Стiна очерету сходиться за ними i ховає їх. А всерединi острiв сухий; трохи вирiзавши кропиву, можна чудово напнути наметик i спокiйно перебути нiч на безлюддi, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль i шелест очерету.
      Три такi ночi провiв я на острiвцях Озерища. I з подивом пересвiдчився, що кожен з них мав загадку чи - як кому бiльше подобається - таємницю, пов'язану з однiєю особою. На кожному з тих острiвцiв у найнеприступнiшому мiсцi я знаходив малий курiнь з трави й гiлля, а в ньому бляшану коробочку зi свiчкою, сiрниками, гачками, якiсь горщечки, складену з цегли пiчку. В бляшанiй коробочцi лежала записка зi словами:
      "Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капiтан Немо"...
      Капiтан Немо був реальною постаттю. Дiвчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, вiн зовсiм недавно з'явився в цих краях. Куренi на острiвцях були вже старi, їх збудовано щонайпiзнiше минулого лiта, коробочки та iншi речi, залишенi в куренях, були вкритi товстим шаром пороху. Скидалося на те, що Капiтан Немо пiсля того, як минуло лiто, перестав навiдуватись до своїх куренiв.
      З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капiтан Немо не живе постiйно бiля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тiльки влiтку.
      РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
      Похмурий острiв. Дивовижний слiд. Тривожна нiч. Яструб i
      компанiя. Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на
      островi? Чому гукали на допомогу? Розправа з грiзним
      ворогом. Пан Анатоль знову повчає.
      Поповнивши в Iлавi свої запаси харчiв, я їхав до Сем'ян уздовж схiдного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожi по озерi, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих мiсцях, де мав дiяти Чоловiк iз рубцем.
      Вечорiло. I тiльки-но зайшло сонце, показався мiсяць - спочатку блiдий, майже бiлий, але що щiльнiше воду й небо огортала нiчна темрява, то дужче вiн яскравiшав, ставав золотавий, а потiм срiблястий.
      Зiрвався вiтер i розбурхав досi спокiйне озеро. Хвилi загойдали самохiд. Я був уже стомлений i мрiяв про затишну пристань, про склянку мiцного чаю, а далi про спокiйний сон у теплому спальному мiшку.
      За склом машини все росла, наближаючись, чорна купа високих дерев на чималому островi. Я проминув його, коли їхав до Iлави, бо вiн лежить бiля схiдного берега, а я плив уздовж захiдного.
      Я пообiцяв собi, що заїду на острiв, повертаючись назад, i тепер хотiв туди завернути. Мене цiкавило, чи й тут є курiнь Капiтана Немо.
      Незабаром я почув шелест дерев i прибережного очерету. Може, в тiм виннi були нiчна темрява, завивання вiтру й хлюпотiння хвиль, але цей острiв видався менi похмурим i найменш гостинним з усiх, на яких я досi побував.
      Я обплив круг нього i впевнився, що вiн довгастий i звужений посерединi так, що з обох бокiв були невеликi затоки. Я заплив в одну з них i опинився на вузькiй пiщанiй косi, по якiй легко мiг би виїхати машиною на берег. Але, як я вже казав, менi не хотiлось виявляти, що таке мiй самохiд насправдi. Коли я ним плив, колеса ховалися пiд водою, i вiн здавався старомодною моторною та й годi. Автомобiль на островi, оточеному водою, викликав би подив. Тому я втиснув його далi в густий очерет i поставив на якiр. Там вiн був схований вiд людських очей.
      Я винiс iз автомашини намет, спальний мiшок i газову плитку. Поставив намет пiд деревами, а потiм пiшов до озера зачерпнути води на чай.
      На прибережному пiску виднiлися свiжi слiди людських нiг i довгаста заглибина вiд човна, якого хтось тут нещодавно витяг, а потiм зiпхнув у воду й вiдплив.
      Повертаючись до намету, я помiтив на пiску ще один дивний слiд. Велику, безформну, темну пляму. Присвiтив лiхтариком i з прикрiстю пересвiдчився, що це величезна пляма кровi.
      Мене охоплював дедалi бiльший неспокiй, навiть страх. Я хотiв ще раз придивитися до слiдiв на пiску, та раптом хмари заступили мiсяць, лiтало дуже темно. При тьмяному свiтлi лiхтарика годi було виявити якiсь подробицi.
      Вiтер дедалi мiцнiшав, дерева шумiли все дужче. Я не схотiв грiти й пити чай. Навiть подумав, чи не краще поїхати звiдси й заночувати на березi, але втома перемогла. Я вирiшив лишитися, вiдразу лягти спати, а вдосвiта добре оглянути мiсце, де побачив криваву пляму. Однак, перш нiж зашнуруватися в наметi, я iз засвiченим лiхтариком обдивився усе навколо.
      Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безлiччю великих кротовин. Шум вiтру поглинав i глушив усi звуки, хоч я був майже певен, що острiв безлюдний. Якiсь люди, може, тi, що залишили на пiску криваву пляму, вiдпливли звiдси перед вечором.
      Та хоч я й знав, що сам на островi, все ж довго не мiг заснути, дослухаючись до шуму вiтру, шелестiння очерету й хлюпотiння хвиль на озерi, намагаючись розрiзнити серед цих звукiв вiдгомiн розмови або чиюсь ходу.
      Нарештi мене стомило це чатування, i над ранок я поринув у мiцний сон.
      Розбудив мене чийсь писклявий голос:
      - Гей, громадянине, прокиньтеся!
      Я вискочив iз спального мiшка, вистромив з намету заспане обличчя.
      На пiщаному березi стояли поряд чотири байдарки, оснащенi нiмецькими моторами. Мiй намет оточили вiсiм рослих п'ятнадцяти- й чотирнадцятирiчних хлопцiв у гарцерському одязi: короткi штани, бiлi пояси й портупеї, а також бiлi шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопцi належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворi.
      Я вийшов з намету й випростався. Вiдразу ж один iз них зазирнув у намет i мовив:
      - Сам один. Бiльше нiкого.
      Щось не сподобалось менi в їхнiх обличчях, у тонi, яким заговорив хлопець.
      - Чого вам треба? - неввiчливо буркнув я.
      Наперед виступив, мабуть, їхнiй вожатий. Найнижчий на зрiст, але кремезний. Голос, як у пiвника.
      - Громадянине, згорнiть свiй намет i поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.
      - Аж три? - здивувавсь я.
      - Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.
      - Я зрозумiв це з ваших грiзних облич, громадяни гарцери, - вiдповiв я. - Та все ж я з вами не попливу.
      - Можна й примусити вас. - Вiн гордо випростався. - Або затримаємо вас тут i викличемо мiлiцiю.
      Я демонстративно позiхнув на знак зневаги. Мене ображено, i я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якiй пiдставi вони надумали мене звинувачувати.
      - Це ви напали на мене, збудили вдосвiта, стали погрожувати. Та вiдступiться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.
      Гарцери вiдступили, трохи збентеженi моєю спокiйною поведiнкою.
      - Ви вкрали в нас три байдарки... - знову почав вожатий. Я урвав його мову:
      - Мене не цiкавлять вашi справи, i я не хочу далi розмовляти з вами. Приводьте мiлiцiю.
      Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришiв.
      - Збiгайте хто-небудь до Сем'ян i подзвонiть з рибальської контори на пункт МО [Мiнiстерство оборони] в Залевi. А ми тут постережемо цього гостя.
      - А може, Яструбе, забрати його в табiр? - спитав найвищий з-помiж них, з темним пушком пiд носом.
      Вожатого звали Яструб i, мабуть, вiн мав-таки бойовий характер. Вiн глипнув на мене так, нiби оцiнював мою силу. Але не згодився з пропозицiєю.
      - Не варто з ним возитись, - махнув вiн рукою.
      Обiзвався хлопець, схожий на дiвчину, - така в нього була нiжна врода.
      - Та це чоловiк нiби пристойний. Може, й не вiн украв нашi байдарки?
      - Басько, не мели дурниць! - гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Менi дуже сподобалося це прiзвисько, бо цiлком пасувало йому.
      - Цей чоловiк не злодiй, - затявся Баська.
      - Звiдки ти знаєш? - насупив чоло Яструб.
      Той знизав плечима.
      - Навiщо йому аж три байдарки?
      - Але ж вiн не прилетiв на острiв лiтаком, а приплив якоюсь iз наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очеретi.
      Самохода вони не знайшли, а тiльки байдарки, i це збудило в них пiдозру. Я мiг показати, де сховав машину, однак мене смiшила ця ситуацiя i цiкавило, що вони робитимуть далi.
      Обiзвався третiй гарцер:
      - Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали нашi байдарки.
      Яструб усе не хотiв визнати своєї поразки. Вiн наївно спитав мене:
      - Ви справдi не крали байдарок?
      Я посмiхнувся:
      - Нi.
      - А як ви опинилися на островi?
      - В очеретi мiй моторний човен.
      - Чому ви одразу не сказали нам про це?
      - Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.
      Вiн зсунув на чоло кашкет i почухав потилицю.
      - Коли правда, що на Озерищi ватага Чорного Франека з Охоти, то крадiжка байдарок - їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торiк були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Вiдтодi в нас iз ними триває вiйна. Тепер почнеться знову. Треба буде повiдомити про це коменданта табору, змiцнити варту i зробити кiлька розвiдок в околицi, щоб довiдатись, де табiр Чорного Франека.
      Баська вголос розмiрковував:
      - Я розумiю, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навiщо їх покинули в очеретi бiля цього острова? З якою метою?
      Яструб вважався найрозумнiшим. Вiн швидко, не замислюючись, розв'язував найскладнiшi питання.
      - Хотiли покепкувати з нас.
      Я був iншої думки.
      - Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважнiшi, то напевне помiтили б криваву пляму на пiску.
      Вони побiгли на те мiсце, що я показав, i знайшли на березi пляму кровi.
      - Ой, що це? - зойкнув Баська. - Тепер справдi треба пливти до Сем'ян i дзвонити в мiлiцiю.
      - Авжеж, - погодився Яструб. - Тут стався злочин. Убито людину.
      Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати слiди на пiску, але, йдучи до берега, самi затоптали їх.
      А я? Коли крiзь шум дерев я почув з острова якiсь звуки, менi сяйнула одна думка. I я вже спокiйно пив чай i не зважав на велику пляму кровi.
      Яструба неприємно вразила моя байдужiсть. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собi чай.
      Вiн пiдiйшов до мене i спитав:
      - Ви щось про це знаєте?
      - Стiльки, як i ви, друже вожатий. Я приплив сюди пiзно ввечерi. Та пляма вже була.
      - Злочин, еге ж?
      - Не знаю, чи можна це так назвати, - сказав я обережно.
      - Кров. Велика пляма застиглої кровi, - повторював Яструб, невимовно вражений. - Вкрали нашi байдарки, привезли сюди когось i вбили. Як ви гадаєте? Чи не слiд обшукати кущi на островi?
      - Звiсно, - згодився я. - Обшукати варто. Але менi здається, що ви знайдете в них тiльки овечi нутрощi. Це овечий острiв. Хтось привiз сюди весною свої вiвцi, i вони тут пасуться цiле лiто. Щойно я чув мекання з глибини острова.
      Всi порозбiгались, i за якийсь час гукнули мене до заростiв дикої малини. Там лежала вiдрiзана голова вiвцi, її нутрощi й шкура.
      - Ну, нiчого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, - сказав Яструб. - Мабуть, приїхав хазяїн i забив одну вiвцю.
      - I покинув шкуру? - спитав я.
      Нахилившись, я уважно оглянув її.
      - Невмiло знято. Хтось зробив це поспiхом i невправно.
      - Отже, все-таки тут вчинено вбивство, - майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортiло дiяти, а "вбивство" вiдкривало широке поле дiяльностi. - Хтось украв три нашi байдарки й приплив ними на острiв. Тут забив i оббiлував вiвцю. Тiльки як вiн звiдси вибрався, коли байдарки лишилися в очеретi? I навiщо вiн їх покинув?
      Я вiдповiв, майже не замислюючись:
      - Украли байдарки, щоб якнайшвидше дiстатися на острiв. Вчинили злочин i намагалися замести за собою слiди. Тому покинули байдарки в прибережному очеретi. А самi, напевне, вiдпливли на... очеретяних плотах. Пошукайте по березi, може, знайдете, де вирiзано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озерi, а самi пiшли собi з овечим м'ясом.
      Гарцери знову розбiглися по березi. Коли повернулись, Яструб сказав менi захоплено, а все ж трошки пiдозрiливо:
      - Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збiгається. Втекли звiдси на в'язках очерету.
      Я вiдповiв так, як було насправдi:
      - Я не детектив i не ясновидець. Колись був гарцером i навчився швидко все пiдмiчати навколо себе.
      Яструб гордо випростався.
      - I я вмiю читати слiди й, напевно, за якийсь час сам усе помiтив би. Гадаю, що вiвцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навiть бiльше, припливли сюди добути м'яса. Наш загiн, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вiвцi, мабуть, якогось рибалки. Ми дiзнаємося в Сем'янах, чиї вони, i повiдомимо хазяїна. Увага, друзi! - гукнув вiн до своїх. Вiдпливаємо!
      Хлопцi швидко вiдпливли вiд берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненiсть, але слiд визнати: вiн умiв тримати свiй загiн у руках i згуртувати дружний, енергiйний колектив.
      Поснiдавши, я згорнув намет i перенiс свої речi в самохiд.
      При денному свiтлi я оглянув острiв. За розташуванням i обрисами вiн вiдповiдає позначеному на картi острiвцевi Гєрчак, довгастому, "з великим звуженням посерединi", як написано в путiвнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набiгла вода i утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока дiлила Гєрчак на два острiвцi - пiвденний i пiвнiчний. Ночував я на пiвденному.
      Я ввiмкнув мотор самохода i виплив з очерету. Обплив острiвцi попiд берегами, з цiкавiстю розглядаючи їх.
      Раптом з пiвнiчного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:
      - Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мi-i-iч!..
      "Господи, - зiтхнув я, - чи ця низка пригод нiколи не скiнчиться?"
      Я швидко повернув свiй самохiд до берега. Але коли побачив, що там дiється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалiсна й мала б викликати спiвчуття.
      На березi острова, на деревi, що розгалужувалось на рiвнi людського зросту, сидiло четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокiйно пасся величезний чорний бугай.
      Все зрозумiло. Вчора ввечерi сюди прибули човном четверо туристiв. I, напевно, не звернули уваги на череду корiв з бугаєм, поставили намет i заходились готувати їсти. А тодi надiйшов бугай i, чимось розгнiваний, почав їх штурмувати. Четверо туристiв опинилися на деревi, а намет був розтоптаний... Вони, бiдолахи, сидiли за десять метрiв од свого човна, але жоден з них навiть уночi не наважився покинути безпечну схованку на деревi.
      Оце так. Я впiзнав їх i бiльше не дивувався, що в них i на це не стало духу. То були пан Анатоль i його приятель, пан Казик, два лицарi спiнiнгу, разом iз своїми дружинами.
      - Покличте людей прогнати цю страшну потвору! - кричав з дерева пан Анатоль. - Ми ледве живi з холоду й безсоння!
      Я поволi наближався до острова. Величезний бугай пiдняв голову i втупився в мене. Вiн справдi був страшний iз своєю товстою шиєю, з налитими кров'ю очима i могутнiм тулубом. Не хотiлося менi їхати в село по допомогу. Не вабила мене й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом iз води на низький у цьому мiсцi берег i, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Вiн зiйшов менi з дороги, а я, спрямовуючи машину то влiво, то вправо, перегнав його нарештi на другий кiнець острова. Потiм повернувся пiд дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет i розкиданi речi.
      - У мене всi кiстки болять, - стогнав пан Казик.
      А пан Анатоль усе позирав у той бiк, куди я прогнав бугая.
      - Як ви гадаєте, - звернувся вiн до мене, - чи вiн повернеться сюди? Почне атакувати i що тодi?
      - О боже, боже, швидше! - знову перелякалася Мишка i втекла в човен.
      Приголомшенi нiчними переживаннями i страхом, що бугай повернеться, вони навiть не подякували менi за допомогу. Тiльки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом i сказав:
      - А я думав, що в нього мотор вiд мотоцикла...
      Тiльки на це вiн спромiгся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмiнна потреба повчати iнших, вiн вважав себе розумнiшим за всiх, спритнiшим i обачнiшим. I навiть тепер, ледве злiзши з дерева, вiн на прощання напучував мене:
      - Ви пливiть за хвилею, бо перекинетесь i втонете. Але не дуже близько вiд очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт i зупинять вас...
      РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
      Про туристiв вад озером. Знову яхта Вацека Краватика.
      Наречена князя спiнiнгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор
      на плотах. Капiтан Немо виконує свою обiцянку. Закидання
      спiнiнга. Знову дiвчина. Моя перша риба. Де табiр Чорного
      Франека?
      Опiвднi вiтер стих, озеро стало гладеньке.
      Я обплив навколо ще чотирьох островiв, зупиняючись i оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острiв. На ньому нiхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червонi солодкi ягоди.
      Зате на Луговому островi - великому й гористому - аж роїлося вiд туристiв. Бiля захiдного й пiвденного берегiв гойдалося безлiч яхт, моторних човнiв i байдарок, а на схилi острiвного пагорба стояло багато рiзнобарвних наметiв найрiзноманiтнiших форм. Великi й малi намети, схожi на iндiанськi вiгвами чи на хатинки з альтанками, намети, багатi й убогi, тiснi й просторi, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острiв, i перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.
      Ще багатолюднiше було на великому, сполученому з берегом островi Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб вiдрiзняти вiд села Буковець, розташованого на другому боцi Озерища (прим. автора)]. Мiсток з'єднував острiв з дорогою до села Вепр, i сюди приїздили туристи на машинах.
      На схiдному березi виросло багато наметiв, я побачив там кiлька селищ кемпiнгових будиночкiв з мiсцями для купання, обтягнутими мотузками. Звiдси пливли над озером звуки музики з транзисторiв, лунали виступи по радiо, бесiди на сiльськогосподарськi теми.
      Людям, якi звели тут собi лiтнi житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамiрних мiст, щоб, як, напевно, казали самi собi, шукати самотностi й тишi. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самiтний пiший турист - надзвичайна рiдкiсть над озером. Аби тiльки хтось поставив де-небудь намет, як вiдразу ж - на другий день або через кiлька днiв - мов гриби пiсля дощу, вродяться бiля нього iншi намети, виросте селище з наметiв.
      З Лугового острова й Буковця я панiчно втiк. Подумав, чи не спрямувати самохiд у Крагу, довгу затоку, що врiзається в материк. Але ж саме звiдти пливли рої байдарникiв, цiлi майбутнi селища наметiв.
      Тому я рушив далi на пiвнiч, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж схiдного берега, де лiворуч вiд мене лежали пiвострови й той район, де я сподiвався знайти Чоловiка з рубцем. Проте я мав намiр розташуватися на протилежному березi, щоб здалека крiзь бiнокль стежити за мiсцевiстю, яка мене цiкавила. Я не хотiв передчасно сполохати чоловiка, котрого розшукував.
      А був то день усе нових пригод i незвичайних зустрiчей. Я саме вiдчув голод i роздивлявся по березi, щоб знайти зручне мiсце для обiду, коли на порослiй рiдким очеретом мiлинi побачив бiлу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгiдна - перехилена на бiк, без екiпажу. Обов'язком туриста було пiдпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабiни показалася молода жiнка з бiлим фарбованим волоссям.
      - Добрий день, - привiтався я, пiдпливаючи самоходом до борту яхти. - Я побачив, що ви сiли на мiлину, i прибув запитати, чи не можу вам допомогти.
      Молода жiнка приязно всмiхнулася менi й заперечливо похитала бiлою головою.
      - Мiй наречений i його приятель подалися вплав до берега, а потiм по сушi повиннi пiти до села Помелiн попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?
      - У закусочнiй бiля переправи, - сказав я.
      - Ох, так, звичайно, - i вона всмiхнулася ще променистiше, як давньому знайомому. Потiм простягла менi руку.
      - Едiта, - вiдрекомендувалась вона.
      - Томаш, - я потис руку з нiгтями, як у найгрiзнiшого хижака.
      - Будь ласка, пiднiмiться на палубу. Минуло вже двi години, як мене покинули зовсiм саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? - вона простягла менi коробку сигарет.
      Я перескочив на палубу яхти, i ми закурили.
      - Як це ви сiли на мiлину? - почав я розмову.
      - Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочнiй. Вацек, мiй наречений, i Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А менi звелiли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мiлину, - чарiвно всмiхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. - Але це їхня провина. Навiщо вони звелiли менi вести яхту? Пили оте пиво й сварилися мiж собою.
      Мене не цiкавили подробицi життя на яхтi, тому я змiнив тему.
      - А пан Вацек спiймав багато риби?
      Вона засмiялася.
      - Ще жодної. Взагалi навiть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшавi карту найкращих рибних мiсць на Озерищi, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмiнно одержати цього року золоту медаль i стати королем спiнiнгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспiшали й по дорозi оглядали озеро. Учора ночували на Буковцi. Поставили намет на березi, бо хоч кабiна й простора, спати в нiй незручно.
      Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.
      - I сьогоднi вранцi, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхтi немає нашої шкiряної сумки, в якiй була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковцi, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скорiше це зробили двоє хлопцiв, якi прийшли до нас позичити сiрникiв.
      - Цiкаво, - промовив я.
      Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едiтою, я чкурнув на свiй самохiд. Я люблю тишу i спокiй, а вiд її балаканини в мене вже розболiлась голова. Менi хотiлося смiятись: князь спiнiнгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як вiн стане королем?
      Незабаром я побачив бiля схiдного берега невеличку мальовничу затоку, не дуже зарослу комишами. Берег тут був сухий, трав'янистий, на ньому росло кiлька старих дубiв, схожих на баобаби. Менi здалося, що це саме те мiсце, де я мрiяв оселитися на довгий час, тим бiльше, що звiдси було видно захiдний берег з двома пiвостровами, а там, як я гадав, мав з'явитися Чоловiк iз рубцем.
      Я виїхав самоходом на берег. Поставив свiй маленький зелений наметик i блискавично злагодив обiд: суп iз макаронами, а на друге фрикадельки в помiдорному соусi з герметично закритої банки - цi безсмертнi страви туристiв.
      Озеро в цьому мiсцi було тихе, без вiтрильникiв, байдарок, моторок i човнiв. У цей рукав Озерища, напевне, не часто заглядали туристи з Буковця i Лугового острова. А на Чаплинцi - наскiльки я мiг побачити в бiнокль взагалi не було нiкого.
      Я скiнчив обiдати, коли з-за стiни очерету понад берегом почув людськi голоси. Хтось, мабуть, кiлька людей, пливли вздовж берега. За мить я побачив вiсiм великих плотiв з очерету й осоки, їх вiдпихали вiд дна жердинами, й вони повiльно посувалися до Чаплинця. На плотах пливла ватага Чорного Франека. На тому, де сидiв Франек i вродлива руда дiвчина, маяв на довгiй палицi чорний прапор.
      "Граються в пiратiв", - подумав я.
      Вони побачили мене бiля намету.
      - О! Оборонець гноблених!- крикнув до мене Чорний Франек.
      Я не озвався. Трохи побоювався, що вони можуть пiдпливти до берега, щоб вiддячити менi за випадок у закусочнiй. Однак вони поспiшали та й, мабуть, їм було холодно, бо хоча яскраво свiтило сонце, а на плотах їх весь час заливала вода. Вони тiльки вигукували щось таке:
      - Нiколи не втручайтесь у нашi справи! Глядiть свого носа!
      У менi поволi наростав гнiв. Я згадав про крадiжки байдарок, про зарiзану вiвцю на островi й дiйшов висновку, що погано вчинив, лишивши цю справу на Яструба i хлопцiв. Сам повинен був шукати грабiжникiв.
      Ватага Чорного Франека вже випливала з моєї затоки, коли я почув голосне гуркотiння мотора. Приклавши бiнокля до очей, я побачив, що з-за стiни очерету, вiд острова Буковця - нiби величезний снаряд, випущений з великої катапульти - вискочив чудовий глiсер. На борту в нього був напис: "Капiтан Немо"! Вiн ковзав по водi, нiби ледь її торкаючись.
      ...Глiсер догнав плоти, зробив великий закрут i стишив хiд. Тепер вiн плив на найменших обертах поряд з плотом Чорного Франека. Iз заскленої кабiни раптом вихилилась якась постать у чорному непромокальному плащi, такi надягають у шторм рибалки й моряки. На головi чоловiк мав каптур, а на очах темнi окуляри, за якими не роздивишся обличчя. Без сумнiву: то був сам Капiтан Немо з Озерища.
      Швидким помахом руки вiн вистрiлив спiнiнговим якiрцем на мiцнiй i довгiй волосiнi.
      Ох, що ж то була за точнiсть! Якiрець пролетiв у повiтрi й зачепився за чорний прапор на плоту Чорного Франека. Тодi Капiтан ще одним помахом шарпнув якiрець i зiрвав прапор.
      Над гладiнню озера, розбурханою гвинтом глiсера, залунали переляканi, здивованi, захопленi вигуки.
      Капiтан Немо швидко змотував свiй спiнiнг, i якiрець тяг до нього чорного прапора. За мить той прапор був у капiтановiй руцi. Тодi зник у заскленiй кабiнi. Мотор завив, i глiсер, зробивши невелике пiвколо, зняв за собою велику хвилю, аж плоти загойдалися на водi. Ще мить, i глiсер зник за найближчим пiвостровом.
      Отже, Капiтан Немо був iстотою з кровi й кiсток? Поклявся, що розквитається з ватагою Чорного Франека, i вперше дався їй взнаки. Показав свою силу й спритнiсть. Зiрвавши чорний прапор, вiн нiби сказав: "Отак я покладу край вашiй пiратськiй сваволi".
      Плоти з очерету й осоки були тепер жалюгiднi. Великi хвилi, що їх здiйняв глiсер, ослабили вузли в жмутах осоки, i плоти глибше занурювались у воду. Ватага понуро мовчала, поквапливо вiдштовхуючись палицями вiд дна озера. Здавалося, що хлопцi хочуть якнайшвидше пристати де-небудь i вийти на берег. Було видно, що вони бояться повернення Капiтана Немо, хоч уже стих гуркiт його мотора i озеро знову було тихе, спокiйне.
      Незабаром плоти зникли за стiною очерету. Проте можна було здогадатись, що вони попливли у напрямку до Чаплинця.
      Менi сподобалося, як кинуто спiнiнговий якiрець. Така влучнiсть i точнiсть! Може, Капiтан Немо не тiльки рибалка, а й спортсмен?
      Бо мало хто знає, що крiм ловiння риби спiнiнгом iснує спецiальний предмет - кидальний спорт. У Польщi вiн щойно почав розвиватись, але за кордоном, наприклад, у Нiмецькiй Демократичнiй Республiцi, дуже популярний. Вiн має багато спiльного з лучним i стрiлецьким спортом, принаймнi пройшов ту саму еволюцiю. Вiд полювання на звiра до суто спортивного виявлення фiзичного розвитку i спритностi.
      Вже iснують найрiзноманiтнiшi види кидального спорту. Змагання проводяться на сушi й на водi якiрцями i пластмасовими важками, їх кидають у цiль, у спецiальнi диски, а також на вiдстань. I дехто вже досяг незвичайних успiхiв, майже циркової спритностi. У "Рибальських вiстях" я недавно прочитав про американську дiвчину, Анну Стробель, яка з вiдстанi п'ятнадцять метрiв гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вмiє закидати одночасно два спiнiнги. Один кидає над головою, а другий - знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме мiсце, розташоване на вiдстанi двадцять метрiв.
      У спритних руках спiнiнг з якiрцем або з важком може стати небезпечною зброєю.
      Довго я сидiв перед своїм наметом, мiркуючи про Капiтана Немо. I що бiльше я про нього думав, то дужче прагнув зустрiти його, познайомитись i порозмовляти.
      Аж надвечiр пiдплив човен з лицарями спiнiнгу - панами Анатолем i Казиком та їхнiми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою i, мабуть, вiдразу вирiшили поставити свої намети по сусiдству.
      Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотнiсть. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвiдати околицю, а мiй намет мiг би на той час залишитися пiд їхнiм наглядом.
      Пан Анатоль i пан Казик пояснили менi, що свої автомашини вони залишили на подвiр'ї у якогось селянина в селi Сем'янах. I тепер присвятять весь свiй час рибальству. Вони поставили поряд iз моїм наметом два маленькi намети, повечеряли, а тодi пан Анатоль витяг великий закордонний спiнiнг.
      - Треба наловити риби на завтра на снiданок, - сказав вiн таким поважним тоном, наче без тiєї риби його дружина й приятелi померли б з голоду.
      - А ви спробуєте щастя? - спитав вiн.
      Я розвiв руками.
      - Я не розумiюсь на рибальствi. До того ж не маю нiякої снастi.
      То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.
      - Рибальство, шановний добродiю, це чудовий вiдпочинок. I водночас корисний спорт. Немає нiчого кращого за рибу, яку сам зловив i сам приготував. То я вам позичу, - вiн показав на вудку в човнi. - Сьогоднi ловитимемо щук. Я закидатиму спiнiнг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. - Вiн побалакав, побалакав i влiз у човен. Вiдплив од берега, зупинився пiд осокою й почав закидати блешню.
      Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволi котилося до темної смуги лiсу на обрiї. Я закурив люльку, бо вiд води насунула хмара комарiв, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.
      На озерi знову почувся гуркiт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в нiй хтось знайомий. Авжеж, дiвчина з косою. Вона помiтила мене коло намету, помахала рукою i завернула човна в мою затоку.
      - Вимкнiть той клятий мотор! - гримнув на неї пан Анатоль. - Хiба ви не бачите, що я ловлю рибу?