Мене завели до кабiнету капiтана Юзв'яка, тридцятирiчного худорлявого блондина з веселими зеленкуватими очима й приємною усмiшкою. Вiн посадовив мене за свiй письмовий стiл, вийняв iз сейфа двi дерев'янi, iкони i якусь невеличку фiгурку, зроблену з бурштину. Все це розiклав передi мною на столi й сказав:
      - Нас цiкавить ваша думка про цi речi.
      Я мав iз собою портфель, який завжди брав на консультацiї. Там у мене були лупа й кiлька пляшечок з рiзними хiмiкатами, iнодi необхiдними, щоб швидко провести аналiз i встановити, чи картина справдi старовинна. Та цього разу менi навiть не треба було розкривати портфеля. Я вiдразу побачив, що картини на деревi - то iмiтацiя старовинних лемкiвських iкон. Виконано їх з великим хистом, але той, хто їх малював, навiть не приховував, що iмiтує. Просто це були сучаснi добрi копiї дуже давнiх i гарних iкон.
      Тому я вiдклав їх набiк i взявся до бурштинової фiгурки. Зроблено її дуже давно, може, тисячу або двi тисячi рокiв тому, з великого шматка бурштину, бо фiгурка мала заввишки майже двадцять сантиметрiв. Це було примiтивне, схематичне зображення жiночої постатi, так нiби скульптор i не хотiв зробити її схожою на когось конкретного, а зобразив жiнку взагалi, жiнку-символ. На мою думку, вона зображала богиню родючостi. Що то була скульптура культова, призначена для релiгiйних вiдправ, свiдчив матерiал бурштин, який у давнину цiнували вище вiд золота. Хоча, може, її творець мав багато цього матерiалу, й - замiсть сотень дуже коштовних у тi часи бурштинових намистин - вирiзьбив оцю жiночу постать.
      Подумавши про це, я вiдразу щось пригадав.
      Я схопився з-за столу.
      - Дозвольте менi на хвилинку вернутись додому й привезти старий каталог пам'яток!
      Весь час, поки я розглядав предмети, капiтан Юзв'як придивлявся до мене так пильно й зосереджено, наче хотiв вiдгадати хiд моїх думок. Тепер вiн показав на бурштинову постать жiнки.
      - Отже, це вона так вас зацiкавила, - промовив. I додав задоволено: - Я знав, що ви допоможете нам розгадати цю загадку. Про iкони експерти з iнституту кримiналiстики вiдразу заявили, що вони мальованi в наш час. А про бурштинову фiгурку тiльки сказали, що вона давня. Для мене ж цього замало. Тому я й вирiшив звернутися до вас.
      - Чи можу я довiдатись, за яких обставин знайдено цю бурштинову статуетку?
      - Я назвав її Бурштиновою Венерою, - засмiявся капiтан Юзв'як. - I таким самим шифром назвав одну кримiнальну справу, яку веду.
      - Бурштинова Венера? - закричав я. I в моїй пам'ятi зринула одна згадка.
      Я сiв до столу i сказав:
      - Менi не треба їхати по каталог. Я пригадав усе, що знаю про цю фiгурку.
      Обличчя в капiтана Юзв'яка стало напружене.
      - Ви справдi повiдомите менi щось про Бурштинову Венеру?
      - Ви назвали статуетку Бурштиновою Венерою, а я пригадав собi, що менi вже раз траплялася ця назва. Вона стосувалася схожої фiгурки з бурштину.
      Капiтан витяг з кишенi грубий записник, сiв обiч мене бiля столу.
      - Отже, слухаю вас, пане Томашу...
      Цього разу посмiхнувся я. I сказав трохи знiяковiло:
      - Ви не образитесь, коли я поставлю певну умову? Я розповiм вам усе, що знаю про Бурштинову Венеру, а ви вiдкриєте менi, за яких обставин її знайдено. Я питаю, врештi, не просто з цiкавостi, а з обов'язку, як музеєзнавець.
      - Згода, - кивнув вiн головою. - Iнформуючи вас, я не порушу iнструкцiї, бо цю справу ми, можна сказати, скiнчили.
      Я взяв бурштинову фiгурку.
      - Знайдено її в могилi так званого римського перiоду, тобто на початку нашої ери. До кiнця тисяча дев'ятсот сорок четвертого року вона зберiгалася в музеї в Е. i пiд час вiйни загинула, як майже всi колекцiї. Ми гадали, що колекцiї музею вивезено до Нiмеччини. Проте нашi пошуки на територiї Нiмеччини не дали наслiдкiв. Ось, мабуть, i все, що я можу сказати на цю тему, - скiнчив я i запитливо подивився на капiтана Юзв'яка.
      - Двi пiдробленi iкони й Бурштинову Венеру, - почав капiтан, - митники вiдiбрали на кордонi в одного чужоземця, що хотiв вивезти їх без дозволу держави. Для вас, певно, не важливо, як звуть того чужоземця i з якої вiн країни, зараз вiн у себе на батькiвщинi. Через те, що iкони виявились пiдробленими, слiдство вирiшили припинити, чужоземця покарали тiльки митом, а речi, якi вiн хотiв вивезти, вiддали на зберiгання. Однак чужоземець дав мiлiцiї свiдчення i, може, вони мають для вас цiннiсть, бо, як я зрозумiв з ваших слiв, вiднайдення цiєї бурштинової фiгурки кидає якесь нове свiтло на справу зниклих колекцiй.
      - Саме так. Це дуже важлива справа.
      - Чужоземець купив картини в чоловiка, з яким випадково познайомився в антикварному магазинi у Варшавi. У нас є опис зовнiшностi того чоловiка. Ми гадаємо, що це якийсь художник, котрий пiдробляє iкони й продає їх чужоземцям. Саме через цього художника чужоземець познайомився з iншим чоловiком, назвiмо його умовно Чоловiком iз рубцем, бо чужоземець казав, що в того чоловiка рубець на правiй щоцi. Чоловiк iз рубцем запропонував чужоземцевi Бурштинову Венеру i намовив облагодити вигiдну справу. Яку саме? Чоловiк iз рубцем запевняв, що вiн знає в Мазовiї озеро, де у вiйну провалилася пiд лiд гiтлерiвська вантажiвка з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на днi озера. Чоловiковi з рубцем пощастило добратися до неї й дiстати бурштинову фiгурку, але вiн твердить, що iнших речей не вдасться витягти з вантажiвки без аквалангiв. I вiн намовляв чужоземця, щоб той увiйшов з ним у спiлку. Чужоземець повинен був дати грошi, щоб Чоловiк iз рубцем купив акваланг i навчився пiдводного плавання. Добувши скарб, вони б подiлилися ним порiвну. Однак чужоземець не довiряв Чоловiковi з рубцем i не хотiв мати з ним нiякого дiла. Вiн погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордонi.
      У мене тремтiли руки, коли я дiставав з кишенi люльку.
      - Коли все це сталося? - спитав я.
      - Два тижнi тому.
      - Чужоземець не згодився фiнансувати Чоловiка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? I зараз Чоловiк з рубцем у якомусь iз варшавських басейнiв, можливо, вчиться пiрнати у воду. А через пiвроку, влiтку, заходиться дiставати скарби.
      - Авжеж, це дуже ймовiрно, - кивнув капiтан Юзв'як.
      - Того чоловiка треба заарештувати. Ми повиннi знайти цi скарби! вигукнув я.
      Капiтан Юзв'як поблажливо посмiхнувся.
      - Не можна арештовувати людину тiльки тому, що вона вчиться пiрнати. У Варшавi є кiлька клубiв аквалангiстiв i багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловiк iз рубцем не з Варшави, а, наприклад, iз Ольштина чи Вроцлава?
      - Та все ж можна спробувати послати експедицiю i добути скарби з тiєї вантажiвки.
      Капiтан здвигнув плечима.
      - Мазовiю називають Країною тисячi озер. У якому озерi затонула вантажiвка?
      - Якби знайти Чоловiка з рубцем, - сказав я, - i встановити за ним таємний нагляд, то вже вiн сам привiв би нас туди, де затонула вантажiвка.
      Капiтан знову поблажливо посмiхнувся.
      - Чи ви уявляєте, скiльки людей треба було б для цього? Де певнiсть, що чужоземець розповiв правду? А може, збрехав i Чоловiк з рубцем? Може, вiн просто хотiв видурити грошi в чужоземця, i та вантажiвка - тiльки його вигадка? Якщо ж навiть i справдi у якомусь озерi затонула вантажiвка, чи ви певнi, що Чоловiк iз рубцем пiсля вiдмови чужоземця шукатиме фiнансової пiдтримки й далi? Чи не простiше було б йому домовитися з якимсь аквалангiстом: я тобi покажу мiсце, ти дiстанеш колекцiї, а скарбами подiлимося.
      - То що ж робити?
      - Не знаю, що вам сказати, - вiдповiв капiтан Юзв'як. - Ваше довiр'я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидцiв, ми не знаємо, в якому саме озерi затонула вантажiвка. Матерiали слiдства i Бурштинову Венеру покажемо у вiддiлi музеєзнавства Мiнiстерства культури й мистецтва, i на цьому наша мiсiя скiнчиться. Це не означає, звiсно, що ми забудемо ту справу. Коли довiдаємось, що хтось пробує дiстати скарби, якi є власнiстю нашого народу, запевняю вас, ми не сидiтимемо згорнувши руки.
      Я зрозумiв, що розмову скiнчено. Попрощався з капiтаном Юзв'яком i повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотiв забути справу Бурштинової Венери, але й увi снi менi привиджувались аквалангiсти, якi дiстають з глибин озера безлiч бурштинових фiгурок. Я силкувався вiдняти їх. i прокидався, стомлений, облитий потом.
      Через тиждень я пiшов до архiву Народного музею i почав шукати мiж старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студiював iсторiю мистецтва. Тодi, у першi повоєннi роки, для наших музеєзнавцiв першорядним завданням було вiднайти й повернути назад польськi музейнi скарби, пограбованi гiтлерiвцями, тому пiд час лiтньої практики менi доручили справу, що бiльше пасувала б детективовi, нiж iсториковi мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала менi до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гiтлерiвськi автомашини iз колекцiями з музею в Е.
      Завдання перевищило мої дослiдницькi можливостi. Щоправда, з допомогою корiнного польського населення в Мазовiї i Надвiслянщинi я змiг накреслити вiдрiзок шляху, яким вантажiвка з написом "Музей в Е." тiкала вiд переможних частин Червоної Армiї, однак у якомусь мiсцi дорога уривалась. I, попри всi мої зусилля, я не спромiгся знайти загубленого слiду.
      Пам'ятаю, що коли я подав керiвництву Народного музею карту з позначеним на нiй шляхом втечi, то до моїх дослiджень поставились скептично, таким неймовiрно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекцiї вивозили не на захiд, а на пiвдень, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх дослiджень поклали в архiв.
      Через двадцять рокiв я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку i, розгорнувши її, знову прочитав свої тодiшнi записи. Карта показувала, що колекцiї везли по шосе на Пасленк, а потiм до селища пiд назвою Малдита. Там вантажiвка звертала на дорогу до мiстечка, що тепер зветься Залево. I саме тут, у Залевi, слiди губилися. Залево горiло тодi пiсля бомбардування його радянськими лiтаками. На ринку було повно гiтлерiвцiв, якi панiчно тiкали. Один з давнiх мешканцiв Залева пригадав, що вiн бачив на перехрестi дорiг, бiля в'їзду в мiстечко багатотонний ваговоз з написом "Музей в Е.". Коли почався черговий налiт, водiй вантажiвки трохи з'їхав iз шосе, бо шосе було головною цiллю бомбардувальникiв. Той очевидець заховався у пiдвалi, а як усе трохи вщухло i вiн вийшов звiдти, то вже не побачив вантажiвки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.
      Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгонi аж два днi, розпитуючи мешканцiв мiстечка про вантажiвку з написом "Музей в Е.". Нiхто не бачив його i в iнших селищах по тiй самiй трасi. Залишалася тiльки дорога на Добжики, Єжвалд i Суш, якою можна було проїхати далi - на Прабути, Квiдзин чи Мальборк, i ще далi на захiд - до Нiмеччини.
      Але й на тiй трасi нiхто не примiтив автомашини, яку я шукав. На цьому скiнчив я тодi своє дослiдження. Але тепер я був мудрiший, нiж у тi роки. Мудрiший на одну iнформацiю. Вантажiвка не поїхала до Нiмеччини, а затонула у якомусь озерi.
      Я принiс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.
      Колекцiй не могли повезти на Iлаву, бо там уже були радянськi танки. Не бачили вантажiвки i в Старому Дзерзгонi, отже, й цю трасу треба вiдкинути. Лишається тiльки дорога на Суш. Але i в Сушi його не бачили...
      Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А бiля траси Залево Суш розливається довге Озерище. Якщо в Сушi не бачили вантажiвки, то це значить, що мiж Залевом i Сушем водiй раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тiєї пори озеро.
      Але де саме це сталося?
      Може, в Добжиках? Або далi на пiвдень? Може, мiж Добжиками i Єжвалдом нiмець побачив бiчну дорогу на Матити i поїхав аж на край довгого пiвострова, що врiзався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок мiж Озерищем i Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?
      Мовчала розкладена передi мною карта, порiзана червоними та жовтими нитками дорiг i шосе.
      Вивчати справу далi слiд було вже на мiсцi, бiля Озерища.
      Для цього я й пiшов у Мiнiстерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
      На письмовому столi в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому - Бурштинову Венеру. Директор саме скiнчив читати повiдомлення, яке мiлiцiя додала до старовинної фiгурки.
      - Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, - мовив директор Марчак.
      - Я прийшов у справi зниклих колекцiй музею в Е.
      Вiн розвiв руками.
      - Мене тiшить, що частина тих колекцiй мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча мiлiцiї не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажiвка.
      - Гадаю, в Озерищi, - вихопилося в мене.
      - Так? Ви певнi? - iронiчно спитав вiн. - Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищi? А навiть коли так, то що з цього?
      - Слiд розпочати пошуки...
      - Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарниковi, який побував майже на всiх мазурських озерах? Озерище - третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кiлометрiв завдовжки i багато великих заток, острiвцiв та пiвострiвцiв. Загляньте хоча б у путiвник, - вiн дiстав iз шухляди червоно-бiлий "Путiвник по Польщi", - i пересвiдчитесь, що Озерище - це понад три тисячi гектарiв водяного плеса. I ви хочете на такiй площi знайти затонулу вантажiвку? Легше знайти славнозвiсну голку в стiжку сiна.
      Я розклав на письмовому столi карту, витяг з пожовклої течки свої давнi рапорти.
      - Гадаю, що вантажiвка затонула бiля оцього пiвострова, принаймнi в пiвнiчнiй частинi Озерища. Тiльки тудою мiг вiн утiкати вiд радянських танкiв.
      Директор знизав плечима й погодився:
      - Ви викликаєте довiру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригодi польським музеям. Але ця справа перевершує вашi можливостi. I нашi також. Хiба що ви зазначите мiсце з точнiстю до... трьохсот метрiв. Ну, хай до пiвкiлометра. Тодi ми зможемо на кошти мiнiстерства органiзувати експедицiю аквалангiстiв i розпочати пошуки.
      Тепер i я безпорадно розвiв руками.
      - Я не вкажу мiсця навiть з точнiстю до п'яти кiлометрiв. Адже я не певний, що взагалi йдеться про Озерище. Отже, менi лишається одне: використати свою вiдпустку в липнi на пошуки колекцiї. Поїду на Озерище, може, зустрiну там чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Той чоловiк, напевне, вже матиме акваланг або спiльника-аквалангiста i спробує добувати скарби з затонулої вантажiвки. Цей чоловiк вкаже менi мiсце, де затонули колекцiї. Я вiдразу ж сповiщу мiлiцiю, i ми їх знайдемо. На пiдставi старих каталогiв можна припускати, що в вантажiвцi затонула й колекцiя виробiв з бурштину, яка належала музеєвi в Е.
      Директор Марчак аж засяяв.
      - Ви так надумали? Це чудово. Я можу тiльки побажати вам успiху.
      А за два тижнi я несподiвано зустрiв на вулицi капiтана Юзв'яка. Вiн пiдiйшов до мене, привiтався i спитав:
      - Чи правда, що ви цього року збираєтесь у вiдпустку на Озерище? Менi казав про це директор Марчак...
      - Еге ж. Проведу вiдпустку над Озерищем, - усмiхнувся я. - Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?
      - Це дуже велике озеро.
      - Я маю намiр провести вiдпустку на пiвнiчному березi Озерища.
      - Он як, - вiн на мить замовк, а потiм, прощаючися зi мною, додав:
      - Хай щастить. Але застерiгаю, ви взялися за важку роботу.
      РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
      На тому березi. Дiвчина з косою. Нiхто нiчого не знає про
      Капiтана Немо. Дивний чоловiк з важкий мiшком. Що сказав
      менi Проповiдник. Кумедник подарунок. Пiдозра. Кожен шукав
      самотностi. Я вiдвiдую Озерище. Що я вiдкрив на острiвцях.
      Я не люблю без потреби демонструвати незвичайнi властивостi мого самохода. Вiн може розвивати швидкiсть понад двiстi кiлометрiв на годину, до речi, менi вже траплялося їхати з такою великою швидкiстю. Звичайно ж я подорожую не швидше за iнших.
      Я звик, що, побачивши мою машину, всi смiються, а потiм, коли вона розвиває незвичайну швидкiсть, починають мене розпитувати i просять показати мотор i розповiсти iсторiю машини. I я повинен розповiдати про мого дядька Громiлла, шановного винахiдника, який купив розбиту пiд Закопаним автомашину "Феррарi-410" i приладнав до неї кузов, що його сам придумав i зробив. Стiльки разiв переповiдав я ту iсторiю, що вважаю за краще їздити повiльно i не викликати зливи запитань на свою голову.
      А крiм того, шукачевi пригод краще не виявляти усiх своїх можливостей вiдразу. Не з однiєї небезпечної пригоди я вийшов цiлим тiльки завдяки тому, що моїм ворогам мiй самохiд здавався старою, смiшною, чудернацькою машиною, швидкiсть якої не сягає понад шiстдесят кiлометрiв на годину.
      Пором на Озерищi лагодили надто довго, i я подумав, що марную тут забагато часу. Мiй самохiд чудово плавав по водi. Але я не хотiв виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та iнших туристiв. Тому я завернув перед закусочною i, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в лiс. Потiм збочив у першу просiку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввiмкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березi. Через десять хвилин я вже був на дорозi, яка вела до порома.
      I тодi доля нiби помстилася менi за нетерплячiсть - величезний вухналь iз кiнської пiдкови встромився в шину самохода й пробив камеру.
      Я зробив те, що роблять усi водiї в таких випадках. Спинився, пiдняв домкратом автомобiль i зняв колесо з пробитою камерою.
      У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшукiв Чоловiка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться менi опинятись.
      Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя i став залiплювати дiрку в камерi. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозi знялася хмара куряви, i обiч мене промчали двi легковi автомашини: пана Анатоля i його приятеля. Я встиг побачити здивованi обличчя обох добродiїв, якi натрапили на мене за три кiлометри вiд порома, хоч я ним не переправлявся.
      Згодом проїхала вантажiвка з ватагою Чорного Франека. Пiдлiтки, помiтивши мене, теж украй здивувалися.
      Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на пiвнiч Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
      Я саме скiнчив надувати шину, коли пiд'їхала дiвчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не змiг умовити її приєднатися до його ватаги.
      Спинившись поряд з моєю автомашиною, дiвчина зiскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчi я помiтив пiдозру.
      - Як ви тут опинилися? - спитала вона. - Адже не перепливли поромом?
      - Перелетiв, - замахав я руками. - Моя машина лiтає в повiтрi.
      Дiвчина похитала головою.
      - Вона таки справдi дуже дивна. Але швидше схожа на човен, анiж на лiтак. I куди ви прямуєте цiєю машиною? На риболовлю, на вiдпочинок?
      Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно вiдповiдати не збирався.
      - А ви? - спитав. - На вiдпочинок? На дачу?
      Вона знизала плечима.
      - Їду додому. До батькiв. Я мiсцева. Наша садиба неподалiк звiдси. А я цього року закiнчила середню школу в Iлавi, а потiм складала у Варшавi екзамени до вузу. Склала i тепер повертаюся до батькiв на канiкули.
      - А куди ви вступали?
      - Ой, ви страшенно цiкавi. А на моє запитання так i не вiдповiли.
      - Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навiщо ви пiдсiли до них? Менi здавалося, що вас зовсiм не цiкавить їхнє товариство.
      Вона весело засмiялася.
      - Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотiла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. I я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересiла до них, а хотiла дiзнатися, куди їде ця ватага.
      - А той Капiтан Немо? Ви чули про нього?
      Дiвчина знову заперечливо похитала головою.
      - Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капiтана Немо нiколи не чула. Крiм того, що в книзi Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капiтан Немо.
      - А проте всi бачили глiсер з такою назвою на борту.
      - Гарний глiсер, - мовила захоплено дiвчина. - В нього спереду скло й маленька кабiнка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озерi.
      - Глiсер "Капiтан Немо" iснує, - зауважив я. - То, може, i якийсь Капiтан Немо є над Озерищем?
      - Напевно, приїхав вiдпочивати, - мiркувала вона вголос. - А може, недавно тут оселився? Вiдтодi, як пiшла вчитись до Iлави, я десять мiсяцiв на рiк живу в iнтернатi, вдома буваю тiльки в недiлю, на свята й на канiкулах. Як приїду додому, запитаю у батькiв про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь бiля Озерища, то, може, ми ще зустрiнемося, i тодi я зможу бiльше розповiсти вам про нього. У моїх батькiв є човен, я часто плаваю ним по озерi. I хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрiтися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитеся.
      Я безпорадно розвiв руками.
      - Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озернiй.
      - Ви вже тут бували?
      - Нi. Мiсцевiсть знаю тiльки по картi i з опису в путiвнику.
      - Ви рибалка?
      - Теж нi. Я люблю самотнiсть i хочу тут знайти її.
      - А я вам заважаю, - пiдхопила вона. Сказала: - До побачення, - скочила на велосипед i поїхала.
      Через кiлька десяткiв метрiв звернула з дороги в лiс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орiєнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зi школи додому.
      Я надув колесо. Сiв у машину й поїхав лiсовою дорогою. "Чи ще зустрiну її колись?" - подумав я про симпатичну дiвчину з бiлявою косою, яка на своєму велосипедi поверталася до батькiвського дому, щоб з гордiстю сповiстити: "Я склала екзамени до iнституту".
      Було вже пополуднi, але лiтнє сонце ще добряче припiкало. Правда, сосновий лiс обабiч дороги давав трохи затiнку, однак вiд нагрiтої землi пашiло жаром. Пахло хвоєю i живицею, найкращим з моїх улюблених ароматiв. Проте я знову хотiв до озера, бо збирався скупатися. Крiм того, трохи зголоднiв; треба було приготувати обiд.
      На перехрестi пiщаних лiсових дорiг, пiд потрiсканим стовбуром величезної берези сидiв якийсь чоловiк у великому солом'яному брилi. Обiч нього лежав великий брезентовий мiшок. Побачивши мене, подорожнiй пiдняв угору руку.
      У тому жестi було стiльки розпачу й покiрностi, що я зупинив машину.
      - Во-о-о-ди, - простогнав вiн.
      У мене в термосi було трохи чаю. Чоловiк жадiбно ковтнув, глибоко вiдiтхнув. А потiм сказав:
      - Спасибi вам. Це благородний вчинок - напоїти мандрiвника. Я йду до озера зi своїм клумаком вiд залiзничної станцiї. I не зустрiв жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всi прямували вiд порома.
      Напевно, цей подорожнiй не мав ще й тридцяти рокiв, але неголений, iз закуреним, спiтнiлим обличчям вiн здавався значно старшим.
      - Чомусь у таку гарну погоду люди тiкають вiд озера, а нiхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку свiту вся земна куля була вкрита водою i все життя почалося з води, шановний добродiю.
      Я ввiчливо кивнув головою. "Може, якийсь мандрiвний проповiдник?" подумалось.
      - Ви теж тiкаєте вiд води, а повиннi їхати до порома. Тодi ви забрали б мене й мiй клумак. Хочете спробувати, який вiн важкий?
      Я не хотiв пробувати, але вiн заходився гаряче вмовляти мене пересвiдчитися, який величезний тягар вiн мусить нести.
      Я пригадав казку про мандрiвника, що зустрiв чоловiка з важким мiшком. Чоловiк попросив мандрiвника потримати мiшок, а потiм засмiявся i сказав: "Тепер ти нестимеш цей мiшок або вiддаси його комусь. Мiшок зачарований".
      Мiшок Проповiдника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кiлограмiв iз п'ятдесят.
      - О господи! - зойкнув я, опускаючи його на траву. - Що там у вас?
      - Мов слимак, ношу на спинi свою хату i все, що менi потрiбне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, рiзнi книжки...
      - Ви пiрнаєте? - перебив я його трохи поквапливо. Не треба було менi виявляти такої цiкавостi. Але ж я приїхав на Озерище, сподiваючись знайти Чоловiка з рубцем, який плаває пiд водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, вiн аквалангiст, якого найняв Чоловiк iз рубцем.
      - Пiрнаю. Хiба це погано? - Його трохи збентежило моє рiзке запитання.
      Я вдав, що не почув вiдповiдi, i сам мерщiй засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
      - У вас є книжки? А якi? Цiкавi? Бо я дуже люблю читати цiкавi книжки.
      Вiн пiдняв угору вказiвний палець i сказав поважно:
      - Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добре робите, захоплюючись цiкавими книгами. Але мої не зацiкавлять вас.
      - Чому ви так думаєте? У мене широкi iнтереси.
      Менi здалося, що коли б я знав, якi книжки вiн читає, то здогадався б i про його фах.
      Помахом руки вiн пригасив мою цiкавiсть.
      - Дякую за чай. Ви врятували менi життя. Якби ви ще їхали до озера, а не вiд нього, я вважав би вас видатною людиною.
      - Власне, я їду до озера. Тiльки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бiк Сем'ян.
      - Чудово! - вигукнув вiн. I так мiцно вдарив мене по спинi, що я мало не заточився. Цей Проповiдник був здоровило.
      - Менi однаково, куди їхати. Аби тiльки до озера. На березi я зiйду, надму човника й вiдразу ж зникну.
      Ми рушили. Вiн iнтригував мене, але я вже був обачний i не хотiв настирливими запитаннями збудити його недовiр'я. Один тiльки раз я наважився виявити свою цiкавiсть.
      - I в мене є намiр пожити в наметi над озером, - мовив я. - Може, зустрiнемося де-небудь...
      - Ви тут уперше? - вiдповiв вiн запитанням.
      - Еге ж. А ви?
      - Теж уперше. Але вже дiзнався про озеро з путiвника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собi якогось вiддаленого острiвця. Читав, що їх багато є бiля Сем'ян.
      Хоча стояла спека, в мене по спинi пробiг мороз. Цей чоловiк вибрав собi для вiдпочинку мiсця, де, як я передбачав, шастає Чоловiк iз рубцем. А що Проповiдник, як вiн сам признався, мав акваланг, то в мене зростала пiдозра...
      Нiчого не помiчаючи, вiн повiв далi:
      - Я шукаю мiсця, де люди рiдко бувають, а птахи живуть вiльно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокiйно гнiздитися, i вони вимирають. Так. Хiба птахи - не найпрекраснiшi створiння на землi? Вони символ краси й волi. Так. Байдарки з моторами, моторнi човни, галасливi, наче ватаги чортiв, усе це вдирається влiтку на нашi спокiйнi води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти рокiв я їздив улiтку на Снярдви, на Негоцiн або на Нiдське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночi деркочуть моторки, що пливуть iз озера до берега, а о третiй ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. I як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищi хоч не так багато туристiв, страхiтливих листоїдiв, якi нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озерi з деркотливим мотором?
      - Нi, - вiдповiв я гордо. - На моєму самоходi чудовий глушник, i вiн плаває майже нечутно.
      Та ось дорога раптом звернула, i перед нашими очима постала зеленава гладiнь озера, що прозирала мiж стовбурами вiльх.
      - Я виходжу! - скрикнув Проповiдник.
      Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мiй новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, вiн одразу ж витяг iз неї свого величезного мiшка i так заквапився до озера, що я подумав: "Навiть не попрощається зi мною".
      Та раптом вiн наче згадав про мене.
      - Стривайте хвилинку, - промовив до мене. Став навколiшки перед своїм бездонним мiшком, розв'язав мотузку i застромив руку всередину.
      Довгенько порпався, аж нарештi видобув щось схоже на довгу сопiлку чи дудку.
      - Спраглого ви напоїли, знеможеного пiдвезли, - промовив вiн, наче виголошував якесь заклинання. - Якщо коли-небудь ви потрапите на озерi в якусь халепу, будь ласка, подмiть у цей рiг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
      Вiн тицьнув менi в руки свою дудку чи сопiлку, лукаво пiдморгнув до мене правим оком, потiм завдав собi на плече важкий мiшок i легкою ходою, наче нiчого не нiс, почав спускатися до озера.
      Я поїхав далi, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
      Хто цей чоловiк? Що вiн шукає бiля Озерища? Чи тiльки самотностi й спокою? Навiщо вiн дав менi свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капiтан Немо?
      Лiс скiнчився, дорога вибiгала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кiлометр, я побачив червонi цеглянi стiни першої хати якогось села.
      Не довго думаючи, я звернув. Пастушок бiля невеличкої череди корiв аж скрикнув з подиву, коли мiй самохiд попрямував просто до води. Стрибок - i я вже плив спокiйним водяним плесом.
      Це було, мабуть, найширше мiсце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднiвся виразно, але був щонайменше за два кiлометри. Трохи далi на пiвнiч водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрiв. Це, певно, було велетенське вiдгалуження Озерища з Чаплиним островом i затокою, над якою простягалося село Матити, а далi Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евiнгi.
      Якусь мить я вагався. Хотiлося вiдразу поплисти в той бiк. Однак чи не обачнiше дати Чоловiковi з рубцем - якщо вiн уже на Озерищi - оселитися i добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохiд не на пiвнiч, а на пiвдень i поплив до Iлави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати вiд Iлави, а не так, як пропонують усi путiвники, - вiд його сполучення з Ельблонським каналом, тобто вiд Мiломлина, де Ельблонський канал розгалужується i одним своїм рукавом тече до Озерища i його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на картi схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Iлави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження - то i є Крага, що в неї впадає канал з Мiломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гiлками.