Обоє сiли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, i вони попливли до мису Судака.
      А я, замкнувши автомобiль на ключ, поволi пiшов через лiсок, знаючи, що й так на березi затоки буду одночасно з ними.
      Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль i Казик переставили свої машини в холодок пiд дерева. Дружини лицарiв спiнiнгу засмагали на ковдрi бiля самої води, тож я мiг знову непомiтно сiсти на своєму спостережному пагорбi. Той пагорб був так близько вiд берега, що я навiть чув, як ходили на палубi яхти.
      Там, як завжди о цiй порi, вже засмагала на лежаку Едiта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидiв на лавцi в човнi пана Анатоля i намагався натягненим на дротi сачком спiймати живця.
      Саме тодi в затоку вплив човен з Мартою i Чорним Франеком.
      Бородань кинув читати i довго приглядався до них. Пан Анатоль гнiвно пирхнув i щось буркнув пiд нiс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвiдчився, що в ньому немає живця, i зi злiстю викинув на берег, кажучи:
      - Як немає принади, будемо ловити спiнiнгом.
      Марта була вже дуже близько вiд яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зрадiла:
      - Можна подивитись, як ви закидаєте?
      Не чекаючи запрошення, дiвчина пiдпливла до берега, вискочила на пiсок. Пiдiйшла до пана Казика.
      - Як ловиться? - спитала ввiчливо. - Чи ви пробували ще ловити красноперiв?
      Пан Казик безпорадно розвiв руками.
      - Намагався, але марно. У вас тодi були чудовi черв'яки. Такi рухливi, червонi, трохи iншi, нiж дощовики, яких ми тут копаємо. I я гадаю, що краснопери бiльше люблять вашу принаду, анiж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'якiв?
      Пан Анатоль не втримався:
      - Таємниця рибальських успiхiв, - промовив вiн поважно, - звичайно криється у вдало пiдiбранiй принадi. Цiкаво, що то за черв'ячки?
      Марта аж здригнулася з удаваної огиди:
      - Гидкi черв'ячки. Я збираю їх у купi гною.
      Дружини лицарiв спiнiнгу запищали на своїх ковдрах:
      - Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'якiв.
      - Казику, я втрачу апетит на цiлий день...
      Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками i сказала з огидою:
      - Це гнойовi черв'яки, червонi. Вiд них такий дух... Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.
      - Це нiчого, нiчого, - тiшився пан Казик.
      Вiн знайшов у травi свою дiряву коробочку на принаду й вiдсипав туди трохи черв'якiв з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотiв зробити те саме, але його зупинив грiзний голос дружини:
      - Анатолю! Адже ти можеш закидати спiнiнг...
      Пан Анатоль завагався i не взяв черв'якiв. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березi, збираючись ловити рибу. Вiн не хотiв наслiдувати Казика, якого вважав новачком.
      - Справжнiй рибальський спорт, - звернувся вiн до Марти, - це лише спiнiнг. Правда, пане Вацеку?
      - Еге ж. Будемо ловити спiнiнгом, - пiдтримав його Вацек. Марта радiсно сплеснула руками.
      - У мене теж є спiнiнг. Ви дозволите менi спробувати ловити разом з вами?
      - Нi, - буркнув Анатоль.
      Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дiвочу вроду, привiтно всмiхнувся.
      - Звичайно, люба панi.
      I пiсля цього настали хвилини, коли я силою волi мусив стримувати себе, щоб не зареготати.
      Спершу кiлька разiв закинув спiнiнга сам князь. Двiчi не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третiм разом вiн заплутав волосiнь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Вiн розгнiвався, шарпнув спiнiнга, i блешня обiрвалась.
      - Я хотiв попасти бiля отих водяних лiлiй, - пояснював вiн.
      - Хiба це так важко? - здивувалася Марта.
      - Ха! Ха! Ха! - зневажливо розсмiявся пан Анатоль. - Чи ви розумiєте, з ким розмовляєте? Цей пан - князь спiнiнгу, вiн закидає точно. Поцiлити на такiй вiдстанi дуже важко.
      - Ви хочете спробувати? - зацiкавився Вацек. - Застерiгаю вас, що в тому листi можна загубити якiрець.
      Марта взяла в руки свiй спiнiнг.
      - Ви бачите отой трохи пожовклий листок? - показала вона Вацековi. - Я спробую вцiлити бiля нього, а потiм почну затягати блешню.
      Вона замахнулася дуже обережно. Якiрець упав у воду за кiлька сантиметрiв вiд пожовклого листка.
      - Гм, - мгукнув Анатоль. - Як то кажуть: трапилося слiпiй курцi зерня...
      - А тепер ви, - запропонувала Марта Анатолевi. - Бачите отам лiворуч зелену галузку на водi? Притягнiть її якiрцем.
      Пан Анатоль знизав плечима.
      - Я не циркач. Я хочу ловити рибу.
      - А я притягну, - обiзвався Краватик.
      Вiн закинув спiнiнг. Але якiрець перелетiв через галузку принаймнi на пiвметра.
      А потiм свиснула Мартина блешня, i за мить дiвчина тягла по водi зелену галузку.
      З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерiгав змагання на березi й тепер аплодував Мартi.
      - Вацеку! - закричав вiн. - Тепер ти муситимеш вiддати цiй дiвчинi свiй княжий титул.
      Краватик знизав плечима.
      - Титули одержують не за точнiсть кидання, а за величину спiйманої риби. Я, - сказав вiн Мартi з гордiстю, - одержав бронзову медаль Польської спiлки рибалок.
      - Невже? Нiколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.
      - Ви заздрiснi, - сказав пан Анатоль. - У вашому вiцi слiд бути скромнiшою. Цей пан справдi князь спiнiнгу. Його фотографiя була опублiкована в газетах.
      Марта невинно опустила очi й сказала Краватиковi:
      - Повiрте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хiба титул королеви не вищий?
      - Що ви кажете?
      - Я маю золоту медаль, - пояснила Марта. - Дiстала її за сома вагою тридцять вiсiм кiлограмiв.
      Пан Анатоль аж занiмiв. Вацек тiльки й змiг пробелькотати:
      - Отже, це ви... та дiвчина, що спiймала на Озерищi сома?
      - Так, - сказала Марта. - Без нiякої рибальської карти.
      Мартинi слова про її золоту медаль справили велике враження не тiльки на пана Анатоля i Вацека. Чорний Франек теж пiдхопився з човна й вискочив на берег.
      - Це правда? Ти маєш золоту медаль?
      Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне.
      А дiвчина вiдклала свiй спiнiнг i буркнула на адресу Анатоля i Краватика:
      - Цi люди тiльки полохають рибу. Iди, Франеку, до пана Казика. З нього буде колись знаменитий рибалка.
      Вона взяла в човнi звичайну вудку i хотiла йти. Але Вацек заступив їй дорогу.
      - Ви щось згадували про якусь рибальську карту? Я не дуже розумiю, що ви мали на увазi. Рибальська карта? - вiн удав, що вперше про таке чує.
      А Марта щиро вiдповiла:
      - Я згадала про карту, за якою ви божеволiли. I за яку заплатили три тисячi злотих Романовi.
      Згадка Марти про карту занепокоїла i Бороданя. Вiн стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:
      - Власне кажучи, мене зовсiм не обходить ваша карта. Я тiльки не розумiю, навiщо ви робите з неї таку таємницю?
      I, закинувши на плече вудку, пiшла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без нiяких радiсних вигукiв витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.
      Бородань вилiз iз озера, з нього стiкала вода. З грiзним обличчям вiн пiдiйшов до Чорного Франека.
      - Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?
      - Чого ви хочете вiд мене? Ви не сказали, що це таємниця.
      Бородань аж почервонiв вiд лютi, але Краватик поклав йому на плече руку.
      - Дай йому спокiй. Це справдi нiяка не таємниця. Хiба ми не маємо права користуватися рибальською картою?
      Франек ухопив з човна своє вудлище i побiг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бiк, помiтивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.
      Бородань буркнув до Краватика:
      - Вони про щось здогадуються, розумiєш? Може, що бачили?
      - Тихiше, - прошипiв Краватик. - I не панiкуй.
      Щоб думали, наче все те його не обходить, вiн знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотiла котушка, i спiнiнг раптом аж вигнувся.
      - Є! - вереснув Краватик i пiдсiк якiрець.
      - Це, мабуть, тiльки зачепилося, - мовив Бородань.
      - Є! Є! Є! - верещав Вацек Краватик.
      Котушка задеркотiла щосили, це свiдчило: "щось", спiймане якiрцем, утiкає на глибину.
      Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радiусi пiвкiлометра.
      Пан Анатоль, Марта i Чорний Франек покидали свої вудки. Попiдводилися на ковдрах дружини лицарiв спiнiнгу. Навiть Едiта, ранiше байдужа до всього, що дiялось навколо неї, пiдбiгла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду.
      Тiльки пан Казик спокiйнiсiнько вкладав у сiтку ще одного ляща.
      Краватик трохи попустив волосiнь на котушцi. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на серединi затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокiлограмовий сом.
      А потiм - ми бачили це на власнi очi! - вистромилася з води людська рука, пальцi схопили волосiнь i перервали... На якусь мить пiд водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та вiдразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привидiлось...
      - Що це було? Ви бачили? - питав Краватик.
      Я не можу описати виразу безмежного подиву на його обличчi, коли вiн стояв на березi зi спiнiнгом у руцi, а волосiнь вiльно звисала й спадала на воду.
      - Ти спiймав аквалангiста, - обiзвався Бородань.
      - Так. Але хто це був? Що вiн тут робив? - белькотiв Вацек.
      - Збираймо манатки, - сказав Бородань. Вiн ухопив волосiнь, трохи натяг i звелiв Вацековi накрутити її на котушку.
      А я подумав собi: "Це, мабуть, Орнiтолог мандрує затокою зi своїм аквалангом".
      Усе товариство на березi голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи рiзнi припущення щодо таємничого аквалангiста. Не було сумнiву, що Вацек зачепив його своїм якiрцем. Тiльки чому аквалангiст - замiсть виринути з води i зчинити бучу - хотiв зникнути, як тiльки звiльнився вiд якiрця?
      "Взагалi, я нiчого не знаю про Орнiтолога, - мiркував я. - Вiн подарував менi чудернацьку дудку, потiм допомiг Немо й менi вибратись iз скрутного становища, був веселий i викликав у мене симпатiю. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловiка з рубцем, а може, Орнiтолог його спiльник або найнятий аквалангiст, який шукає в озерi затонулий скарб?"
      Мої роздуми урвала розмова на березi.
      - Едiто! - пiвголосом покликав Вацек. - Зiйди на берег i походи в лiсi. Може, цей аквалангiст десь тут вийшов?
      I панна Едiта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пiшла у своєму гарному купальному костюмi просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомiтно дременув у лiсок.
      Продерся крiзь молодий сосняк i повернувся на мис Судака. Хотiв спокiйно обмiркувати все, що раптом постало передi мною у зовсiм iншому свiтлi. Я нетерпляче очiкував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надiйшла хвилина, коли я не тiльки мiг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулої вантажiвки i попросити їхньої допомоги.
      Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вiльгельм Телль разом iз Бронкою.
      Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповiдати менi iсторiю з аквалангiстом, але я спинив її:
      - Я все знаю. Що ви довiдались вiд Казика?
      Однак вона небагато могла розповiсти про дивну дружбу Краватика й Анатоля.
      - Пан Казик теж не дуже розумiє, що за цим криється. Учора ввечерi вiн випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, нiби пан Анатоль допiкає йому до живого своєю самовпевненiстю. А Бородань вiдповiв: "То нiчого. Вiн може стати в пригодi як другий варiант".
      Я замислився. Знову треба було розгризти мiцний горiшок.
      Тим часом Марта й Бронка стали готувати обiд, а Чорний Франек розповiдав Теллевi, як чудово Марта закидає спiнiнг та як зловили аквалангiста.
      - То, мабуть, був Несправжнiй Орнiтолог, - сказала Марта.
      - Чому ти називаєш його несправжнiм? Вiн запевняє, що тiльки пожартував з тим кiвiком, - обiзвався я.
      - Ох, ви таки наївнi...
      А потiм ми всi разом пообiдали й за чаєм, лежачи на ковдрi у холодку пiд деревами на мисi Судака, я розповiв своїм молодим друзям про затонулу вантажiвку i про Чоловiка з рубцем.
      - Можу присягнути, що Несправжнiй Орнiтолог шукає ту вантажiвку! вигукнула Марта.
      - Але яку роль грає в цiй справi Краватик? I Бородань? - спитав я.
      - Вони не мають з ним нiчого спiльного, - рiшуче сказав Чорний Франек. - Краватик - це просто нестямний рибалка.
      Телль, який пережив зi мною не одну пригоду й мав бiльший досвiд, сказав нерiшуче:
      - Я не впевнений у цьому. Що, наприклад, мали вони на думцi, називаючи пана Анатоля їхнiм другим варiантом?
      А Марта замислено промовила:
      - Цiкаво, чому вони вирiшили покинути затоку?
      - Що таке? - занепокоївся я.
      - Коли ми вже пливли сюди, я чула, як Краватик гукав з палуби до Анатоля, що пiсля обiду вiдпливають до Iлави.
      - Це, мабуть, поява аквалангiста так вразила їх, що вони кидають затоку. - Я квапливо поставив чашку з чаєм. - Ми тут розмовляємо, а вони тiкають. Бо ж це схоже на втечу. Але що робити? Адже ми не маємо жодного приводу їх затримати.
      - Треба знайти аквалангiста й видушити з нього правду! - вигукнула Марта. - Дозвольте менi взяти в роботу Несправжнього Орнiтолога.
      - Спершу треба його знайти, - зауважив я.
      - Отже, ходiмо шукати в лiсi його намет. Вiн знову залiз у якусь гущавину. - Марта вже пiдвелася йти.
      Це була, мабуть, справдi єдина слушна думка. Ми швидко, помили в озерi посуд пiсля обiду. Зашнурували намет, я замкнув автомобiль.
      Наш загiн складався з п'яти осiб. Ми стали досить широкою лавою i подалися в лiсок, намагаючись прочесати найгустiшi заростi.
      Доброю схованкою був молодий сосняк у центрi пiвострова, бiля затоки Красноперiв. Але в сонячнi днi там стояла велика задуха, тому менi не вiрилося, що наш Орнiтолог мiг приректи себе там жити. Я припускав, що на час спеки вiн забрався в зелений тiнистий закуток серед молодих букiв, неподалiк вiд затоки. Здається, вiн i плив у той бiк, коли його зловив спiнiнгом Вацек Краватик.
      Минуло пiвгодини, поки ми опинилися поблизу того мiсця. Було дуже душно. Ми вмивалися потом, до мокрого обличчя прилипало посноване мiж гiлками павутиння.
      На хвилину я вiдлучився вiд нашого гурту й побiг на свiй спостережний пагорб коло затоки. Видно було, що на яхтi ладналися вiдпливати. На палубi з'явився Вацек Краватик, весь у мастилi чи олiї. В руцi вiн тримав французький ключ, це означало, що з мотором негаразд. За ним вийшов i Бородань, теж замащений. Напевно, обоє хотiли швидше вiдпливти, коли в таку спеку мучилися в тiсному й душному примiщеннi, де був мотор.
      Лицарi спiнiнгу теж, мабуть, збиралися їхати звiдси. Правда, намети ще стояли, але поряд на травi лежали два клумаки, певно, iз згорнутою постiллю.
      "Це схоже на втечу", - подумав я i повернувся до друзiв. I ми вiдразу ж знайшли Орнiтологове житло. Марта виявила щось подiбне до стежки вiд берега Плаского озера в гущавину молодих букiв. Захований у зеленi листя курiнь з гiлля так зливався зi своїм оточенням, що його важко було помiтити навiть за десять крокiв. Орнiтолога в куренi не було.
      - Утiк, - сказав Чорний Франек.
      Проте нiщо не свiдчило про втечу. Навпаки, ми були певнi, що господар куреня зараз повернеться, бо вiн залишив свiй акваланг, спальний мiшок, величезний рюкзак, який я колись допомiг йому нести. Не було тiльки гумового човника й пiдзорної труби.
      - Вiн на озерi, - сказав я. - Ти, Теллю, заховаєшся на березi й даси нам знати, коли вiн iтиме.
      Телль миттю слухняно побiг до озера, а я ще раз уважно обдивився курiнь.
      - Не бачу тут нiчого пiдозрiлого. Я саме так уявляв собi курiнь Орнiтолога. О, погляньте. Ось навiть книжка про птахiв.
      Марта взяла книжку, перегорнула сторiнку.
      - Вiн - Несправжнiй Орнiтолог, - сказала вона, не знаю вже вкотре. - I книжка ще бiльше переконує мене в цьому. Адже це популярна брошурка та й годi. З неї вiн черпає вiдомостi, якi виголошував нам. Справжнiй орнiтолог не брав би з собою популярної книжки про птахiв, бо сам знає про них куди бiльше.
      Знеможена спекою Бронка захотiла лягти трохи зручнiше й присунула надувний матрац Орнiтолога.
      - О боже! Яке диво! - почув я її придушений вiд захвату вигук.
      Я побачив, як вона чiпляє собi на шию прекрасне бурштинове намисто.
      - Лежало пiд матрацом, - пояснила дiвчина. - Хотiла б я знати, де вiн купив таку красу? Як ви гадаєте, воно iз справжнього бурштину?
      Я взяв намисто в руки i пильно оглянув.
      Не було сумнiву: воно оправлене в золото i дуже давньої роботи. Золото вкривав нiби налiт, щоправда, тонкий, його легко можна було зчистити навiть нiгтем.
      - Це намисто кiльканадцять рокiв пролежало в озерi... - сказав я.
      Запала така тиша, що ми чули дзижчання мух на сонячнiй галявинцi помiж молодими буками.
      ЗАКIНЧЕННЯ
      Прибiг Телль i сповiстив, що наближається Орнiтолог, - пливе гумовим човником вiд Плаского озера. Телль сказав також, що яхта Вацека Краватика вiдпливла.
      - Сховаємося? - спитала Марта.
      - А навiщо? Адже ми повиннi порозмовляти з ним. Вiн, напевно, не здогадається, що ми знайшли бурштинове намисто, - вiдповiв я. - Ми ввiчливо привiтаємося з ним i оточимо з усiх бокiв.
      Марта скрушно зiтхнула.
      - Ми вже давно могли застукати цього типа. Але вiн здавався вам симпатичним.
      Я промовчав. Ми сiли пiвколом, утворюючи прохiд вiд стежки до куреня. Орнiтолог повинен був увiйти мiж нас.
      Телль не мiг усидiти на мiсцi. Його аж смикала нетерплячка.
      - З вами, - звернувся вiн до мене, - завжди повинно щось трапитись. За хвилину спритний злочинець буде у вас в руках. Немов у телевiзiйнiй "Кобрi".
      Бронка всмiхнулася менi.
      - Ви обiцяли менi пригоду, i я вже пережила кiлька цiкавих пригод. Нiколи не забуду, як ми наздоганяли автомашину Краватика i як потiм вiн нас доганяв. А зараз? Що зараз станеться?
      Чорний Франек почав сумнiватися.
      - Бурштинове намисто? Може, вiн купив його для дружини або нареченої? На узбережжi є крамницi, де можна купити бурштинове намисто.
      - Так, - погодився я. - Але чи ти звернув увагу на ланцюжок, який з'єднує бурштин? У музеї в Е. була велика колекцiя бурштину. Там були i коштовнi прикраси, зробленi з бурштину, оправленого в золото. Окрему частину колекцiї становили художнi вироби, мiнiатюри замкiв, стародавнiх кораблiв. Чи ви бачили виставку бурштину, влаштовану в мальборському замку? Багато експонатiв для тiєї виставки ми мусили позичати за кордоном. Якби ми мали колекцiю музею в Е., то не позичали б.
      - Та колекцiя була велика? - зацiкавився Чорний Франек. - Може, Несправжнiй Орнiтолог не змiг дiстати з води все, що затонуло в вантажiвцi?
      - Я теж так гадаю, - сказав я. - У вантажiвцi вивозили багато музейних експонатiв, колекцiя бурштинiв становила тiльки частину всього вантажу. Та навiть якщо вiн украв з неї тiльки незначну кiлькiсть, хоча б частину колекцiї бурштинового намиста, оправленого в золото, й коштовне камiння, то й так здобув уже великий скарб.
      Раптом Телль приклав пальця до губiв.
      Хтось пiдходив стежкою, ми почули шелестiння листя. Чоловiк насвистував тихо, але весело.
      - Ми зiпсуємо йому гарний настрiй, - буркнув Чорний Франек.
      Орнiтолог помiтив нас в останню мить, але не вiдступив. Навiть не схоже було, що його заскочили зненацька.
      "Умiє чудово прикидатись, - подумав я. - Та, зрештою, вiн же не знає, що ми розгадали його таємницю".
      - Вiтаю вас, - сказав вiн, чемно вклонився i зняв з плеча важку пiдзорну трубу. Човна вiн, мабуть, залишив на березi, в очеретi.
      - Нежданий гiсть гiрший татарина. Чи не так казали нашi предки? спитав я ввiчливо, привiтавшись з ним за руку.
      За мною i всi почали виявляти йому велику увагу. Марта й Бронка зробили реверанс, мов маленькi дiвчатка, Телль i Франек усмiхалися з такою приязню, нiби хтозна-як йому зрадiли. "Здається, ми всi вмiємо чудово прикидатися", подумав я.
      - Я завжди радий гостям, - сказав Орнiтолог. - Може, сигаретку? запропонував вiн менi. - А може, ви всi голоднi?
      - Нi, дякую, - вiдповiв я, беручи вже на себе дальшу розмову. - Ми прийшли сюди не об'їдати вас. Скорiше, йдеться про певну iнформацiю.
      - Про птахiв?
      Марта зайшлася смiхом.
      - Ох, - зiтхнув Орнiтолог, - ви все ще думаєте, що я несправжнiй орнiтолог? Не знаю, як вас переконати, що я проник у таємницi життя птахiв.
      - Я вiрю вам, - кивнула головою дiвчина. - Книжка, яку я побачила у вашому куренi, переконала мене, що ви справдi вивчаєте птахiв. Але мене цiкавить iнша iнформацiя.
      Я вирiшив завдати йому удару. I вийняв з кишенi бурштинове намисто.
      - Чи багато ви знайшли такого? - спитав я.
      П'ять пар очей втупилося в орнiтологове обличчя. Я певний, що ми помiтили б на ньому навiть найменшу тiнь переляку чи гнiву. В цього чоловiка були залiзнi нерви. Вiн тiльки заклiпав очима, наче трошки знiяковiвши.
      - Нi, тiльки це намисто...
      - А решта? Що з нею сталося?
      Вiн з великим жалем розвiв руками.
      - Припускаю, що вона вiдпливла на яхтi Вацека Краватика.
      - Ви жартуєте! - закричав я.
      - Та нi. Хiба я насмiлився б, - вiдповiв вiн глузливо.
      Це обурило нас. Марта, сварячись пальцем, голосно сказала:
      - Ви не справжнiй орнiтолог. Ми викрили вас. Ви пiрнали в озерi, шукаючи затонулу вантажiвку.
      - Умгу, - нахабно пiдтвердив вiн.
      - Ви знайшли його! - вигукнув Чорний Франек.
      - Умгу, - погодився Орнiтолог. - Сьогоднi вранцi нарештi знайшов. Трохи запiзно, еге ж?
      - Запiзно? - обурився Телль. - Ви встигли забрати звiдти коштовне намисто.
      - Тiльки оце одне, - зауважив Орнiтолог. - Решту дiстав Вацек Краватик. У вантажiвцi залишилося ще кiльканадцять скринь, але в них переважно мiститься дуже знiвечений водою стародавнiй глиняний посуд, менi здається, що то музейнi урни. Тi скринi вже такi гнилi, що розпадуться вiд необережного дотику. Я побачив там також стародавнi меблi, з яких уже не буде нiякої користi. Вцiлiли тiльки бурштин i бурштиновi прикраси. Я неправильно висловився. Не вцiлiли. Тi речi забрав Вацек Краватик. Цього намиста вiн не помiтив. Точнiше, не вiн, а Бородань.
      - Де та вантажiвка? - перебив я його.
      - Ви не здогадуєтесь? - вдавано здивувався вiн. - В озерi. Тобто в затоцi, трохи лiворуч звiдти, де колись перепливав пором. Вацек Краватик саме над затонулою вантажiвкою поставив на якiр свою яхту.
      - Карта! - вигукнув я в розпачi. - Та карта була дуже важлива. Це на нiй зазначене мiсце, де лежить вантажiвка. Я вiдчував, що то зовсiм не рибальська карта, а ключ до таємницi.
      - Хi-хi-хi, - захихотiв Орнiтолог. - Непогано вас обдурили. Я вважав вас спритнiшим.
      - А ви? - мене роздратував його ущипливий тон. - А хто ви такий, хай вам бiс?
      Вiн лагiдно всмiхнувся.
      - Ви ще маєте ту мою свистульку?
      - Маю.
      - То засвистiть.
      - Навiщо? - я все дужче сердився, бо цей чоловiк вiдверто глузував з мене.
      - Адже вам потрiбна допомога. Ви хочете знайти колекцiю бурштину чи нi?
      - Хочу. Але та свистулька...
      - Я казав вам, що вона зачарована,
      - Ви жартуєте. А справа серйозна.
      - Ану, засвистiть, - попросив вiн,
      - Ви знаєте, що за спiвучасть у злочинi... - почав я роздратовано.
      Але вiн не вгавав:
      - Засвистiть. Це дуже заспокоює,
      Марта, Телль i Чорний Франек посмiхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишенi ту його чудну свистульку й свиснув щосили.
      А вiн схилив голову, нiби з насолодою слухаючи той свист, а потiм сказав:
      - Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Iлави, по дорозi його перестрiне мiлiцейська моторна. Мiлiцiонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик i його приятель, мабуть, помандрують до в'язницi.
      - Ви мiльтон! - вигукнув з трiумфом Чорний Франек. Але вiдразу ж виправився: - Я хотiв сказати - мiлiцiонер.
      - Авжеж. Не бачу приводу, щоб соромитися своєї професiї, - i, примруживши праве око, по-змовницькому всмiхнувся до мене. - Але я не мiг розповiсти про це пановi Томашу, боявся, що вiн не стерпить конкуренцiї. I так, напевно, не прощає менi, що це я, а не вiн, знайшов затопленi скарби.
      Вiн правду казав. Я заздрив його успiху. Стiльки зусиль i часу змарнував я на ту справу, а вiн тим часом ранiше вiд мене напав на слiд затонулої вантажiвки.
      Мабуть, вiн зрозумiв мої почуття, бо поспiшив утiшити:
      - Однак повинен сказати, що ви безпомилково визначили дорогу, якою втiкали гiтлерiвцi з вантажiвкою. Мiж Добжиками i Єжвалдом вони звернули лiворуч на польову дорогу. Намагалися переправитись через озеро в найвужчому мiсцi, саме через оцю затоку. I тут пiд вантажiвкою проламалася крига, яку закидав бомбами радянський лiтак. Ви так докладно й переконливо описали трасу вантажiвки, що нашi начальники подумали: "Може, все-таки, слiд послати туди когось iз мiлiцiї? Може, з'явиться Чоловiк iз рубцем?"
      - Не з'явився, - похмуро буркнув я. - Тепер я вже про все здогадався. Це вiн був заплутаний у пiдробку поштових марок, i його заарештували. А Бородань украв карту в його квартирi й пiшов з нею до Вацека Краватика, якому мама весь час докоряла, що вiн стiльки грошей у неї бере, а нiчим себе не проявляє. Тому Вацек вирiшив догодити мамi, зробивши "вигiдне дiло". Припускаю, що зiзнання Вацека Краватика й Бороданя пiдтвердить мої здогади. А коли ви побачили, що Краватик дiстає скарби з вантажiвки?
      - Я стежив за всiма, хто вештався на цiй частинi озера. Зi мною була оця чудова пiдзорна труба. I я сам пiрнав, гадаючи, що, може, менi пощастить натрапити на вантажiвку. Але Вацек i Бородань чудово влаштувалися. Поставили яхту на якiр над вантажiвкою. Удосвiта Бородань з аквалангом пiрнав у воду, а Краватик спускав з борту на мотузцi кошичок. Робили вони все це з боку озера, тому нiхто з нашого берега не мiг нiчого помiтити. Треба сказати, що вони виявили величезну обережнiсть. Дiставали скарби рано-вранцi i то не довше, нiж пiвгодини щодня, коли пан Анатоль i Казик ще смачно спали в своїх наметах. Тiльки сьогоднi вдосвiта я почав стежити з другого берега. Я побачив, як Бородань пiрнає у воду, як Вацек витяг з води кошичок i понiс те, що було в ньому, пiд палубу. Я повернувся сюди по свiй акваланг, поплив пiд яхту й знайшов вантажiвку. Але коли вiдпливав пiд. водою, Краватик спiймав мене своїм спiнiнгом. Вони запiдозрили, що за ними хтось стежить i про всяк випадок вирiшили згорнути свою справу. А я принiс сюди намисто, скочив у свiй човник i з пошти в Єжвалдi зателефонував до колег у Iлавi. Краватик не запливе далеко своєю яхтою.
      - А ця свистулька? Навiщо ви дали її менi?
      Вiн засмiявся.
      - Капiтан Юзв'як сказав менi, що у вас вдача детектива. Тому здавалося ймовiрним, що вам пощастить напасти на слiд злочинця, а це могло наразити вас на небезпеку. А що ми з вами мали перебувати в одному мiсцi, то менi спало на думку подарувати вам дудку.
      - I вона знадобилася. Тiльки я, на жаль, не виявив такої спритностi, на яку ви сподiвалися.
      - Адже найважливiше було вiдшукати скарби, - сказав вiн i глянув на годинника. - Я повинен скласти речi й повернутися до Iлави. Мої колеги, вже, напевно, обшукали яхту. А вам, - звернувся вiн до мене, - раджу поїхати до Варшави. Треба повiдомити Мiнiстерство культури й мистецтва, органiзувати загiн водолазiв. Може, в тiєї вантажiвцi є ще якiсь речi, що вцiлiли.
      Дуже задоволений собою, вiн почав витягати з куреня свої речi. Книжку про птахiв простяг Мартi.
      - На згадку, - пояснив. - Шкода, що я не маю часу написати на останнiй сторiнцi кiлька слiв про кiвiка. Але ж ви знаєте краще вiд мене звички того симпатичного птаха.
      Марта з гордiстю пiдтвердила:
      - Тiльки я була певна, що ви не справжнiй орнiтолог.
      Потiм ми жартували, щось казали Бронка, Телль, Чорний Франек, але їхнi слова дедалi слабше доходили до моєї свiдомостi. У мене з'явилася думка, спершу несмiлива, а дедалi все настирливiша. Серце так закалатало в грудях, наче за мить я повинен був вiдчинити якiсь дверi, що за ними ховається велика таємниця. Раптом несподiвано мене осяяло.
      - А якщо нi?.. - спитав я тихо. - А якщо нi?
      - Що "нi"? - поцiкавився мiлiцiонер.
      - А якщо це не ви, а саме я здобуду скарби?
      Вiн поглянув на мене, мов на божевiльного. Побачив я подив i в очах своїх молодих друзiв.
      Я зiрвався з трави, схопив мiлiцiонера за руку.
      - Ходiмо! Та швидко. Ми повиннi знайти скарб, - сказав я гарячково. Бiжiмо до озера, бо за хвилину може бути пiзно! Другий варiант! - вигукнув я. - Невже ви не розумiєте, що на яхтi ви нiчого не знайдете? Я певний, що переляканi появою аквалангiста, вони вдалися до другого варiанту втечi. На яхтi немає скарбiв. Швидше! За мною! - закричав я й побiг до затоки.
      Гiлля кущiв i молодих дерев било мене по обличчi. Раз у раз я перечiплювався об корiння i провалювався в якiсь ями. Але не вiдчував подряпин. Навiть не бачив, чи бiжать за мною друзi. I тiльки на зарослiй травою дорозi, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвiдомивши, що без мiлiцiонера я небагато зроблю в таборi пана Анатоля.
      А Орнiтолог - бо так я й надалi його називатиму - i мої молодi друзi все ще не розумiли, чого я помчав до затоки. Однак вони бiгли слiдом, бо в моєму голосi було щось таке, що змушувало їх бiгти.
      Ми майже одночасно вибiгли з лiска мiж автомашини пана Анатоля i пана Казика.
      Я окинув поглядом увесь їхнiй табiр. Намети були вже згорненi. Дружини лицарiв спiнiнгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловiки прив'язували ременями свiй човен на причепi.
      Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.
      - Що сталося? Чого вам треба? - грiзно спитав пан Анатоль.
      Тiльки пан Казик зрадiв, угледiвши Марту.