– Ану, панотче, ходи лишень сюди та заскородь мені грядки,– крикнула вона на отця Харитона, котрий хотів йти в хату, щоб простягтися на канапі й прочитати «житія святих».

– Оце напала на вас манія до роботи. Копайте вже ви, а я піду та трохи прочитаю!

Онися тикнула йому в руки граблі, й він мусив скородити, а потім чистити доріжки. Копаючи грядки, вона все виглядала з-за угла на город та подивлялась на слуг.

– Ото чортове опудало! вискакує з-за угла, як козак з маку, та лякає нас, неначе горобців,– гомоніли слуги, подивляючись на Онисю. Онися скопала весь горідчик і засіяла його квітками. Над самим ставком був крутий, але невисокий зелений берег. Він пригадував їй місце над Россю в батьківському садку, край котрого був засіяний квітками. Онися скопала цілину довгою смужкою, засіяла квітками й звеліла Моссаковському прочистити туди доріжку.

– Але ж вигадуєте ви таке, що в мене вже аж спина лущить,– стогнав панотець.– Ви незабаром розкопаєте всі наші горби.

Посіявши квітки, Онися кинулась в пекарню, вчинила діжу й наготувала все, що було потрібно на вечерю орачам. Впоравшись в пекарні, вона покликала одну наймичку і загадала їй варити вечерю.

– Та сядьте, Онисіє Степанівно, та згорніть руки хоч на часок! – просив отець Хари-тін свою жінку.

– Коли не втерплю сидячи: не люблю посиденьки справляти, як Олеся. Сиди вже ти, як тобі хочеться, а я буду робити й на тебе дивитись,– говорила Онися.

– Коли ж ви так бігаєте, що на вас і дивитись трудно,– говорив отець Харитін.

– То бігай за мною, як курча за квочкою, а я не сяду, бо ніяк не всидю на одному місці.

– Їй-богу, я вас колись прив'яжу до стільця, щоб ви одпочили хоч на годину. Якби вас доля кинула не в село, а в місто, ви б розвели мільйони, коли так падковито беретесь до роботи.

– Я б тобі й мотузки порвала, а таки б утекла!

І Онися знов вешталась і бігала то в комору, то в двір, то в покої, то в льох. В її сухорлявому тілі, в її тонких жилах було стільки напрути й завзяття, як в сухій комашці або в бджолі.

Вже настало літо. Громада вижала отцю Харитонові хліб і звезла на тік, невважаючи на свою роботу й на панщину. Громада додержала свого слова.

Минув рік. Онися породила дочку. Дитина дожила тільки до вечора. Отець Харитін ледве встиг її охрестити. Воно перед вечором померло. Приїхав з Чанків Онисин батько з матір'ю; поплакали й поховали дитину коло церкви.

Минув ще якийсь час. Онися породила сина. Дитина знов через день вмерла. Онися трохи й сама за нею не вмерла.

Настав четвертий рік. Онися ходила вагітна.

– А що, матушко, борони боже, як і ця дитина вмре? – сказав отець Харитін до жінки.

– Нехай бог милує! Кажуть люди, як не ростуть діти, треба покликати в куми або старця, або першого, хто на у.іиці стрінеться,– говорила Онися.

– Треба справді покликати за кума старця Олексу Шмида, а за куму або яку старчиху, або першу молодицю, яка стрінеться на улиці,– сказав отець Харитін.

Після різдва Онися мала дочку. Отець Харитін сам побіг до старця Шмида й покликав його в куми, а вертаючись додому, стрів одну вбогу молодицю-сусіду її попросив її держати до хреста дитину. Дитина була здорова. Онися одклала хрестини на потім, а тим часом, того ж таки дня, послали по селі титарку просити хазяйок на родини.

Молодиці зійшлися пити родини трохи не з усього села, сповнили всю світлицю, кімнату й пекарню. Деякі молодиці поприходили з маленькими дітьми на руках. В покоях був гомін та шум од жіночих тонких голосів. Малі діти плакали. Молодші молодиці розпочали готувати купіль для Онисії Степанівни: одні носили воду з ставка, другі гріли окропи та виливали в здоровий шаплик, що стояв у кімнаті коло самого ліжка породіллі. Молодиці робили купіль з великою охотою, бігали, перепиняли дорогу одна другій, сперечались, змагались, неначе грались своїм ділом. Баба-повитуха. в чистій сорочці, в білій чистенькій намітці, командувала молодицями, неначе генерал москалями. Титарка в пекарні розпоряджалась коло печі, готуючи для гостей обід.

Чоловіків було на родинах мало: вони сиділи в світлиці за столом з батюшкою й випивали по чарці. Скупавши Онисію Степанівну, молодиці сіли рядками в світлиці за столи. Титарка подавала страву через наймичок і сіла за стіл аж за останньою потравою. Довго сиділи гості й пили, і вже надвечір старостиха внесла з пекарні й поставила на стіл горщик варенухи. Солодкі горілчані пахощі рознеслись по покоях і одразу вдарили на язики. Язики неначе поскидали гнуздечки, і в покоях неначе заклекотіла сотня казанів з окропом. Титарка налила варенухи в миски. Молодиці черпали з мисок ложками й пили. Вже смеркало надворі. Гості встали з-за стола й довгим рядком простягліїся до кімнати, де лежала Онися, щоб подякувати за хліб-сіль. Молодиці обцілували Онисю й на радощах обіцяли напрясти матушці по півмітку, а ткаля й сама не зогляділась, як її язик обіцяв виткати матушці дурнички полотно.

Через тиждень, в неділю, отець Харитін запросив гостей на хрестини. Поз'їжджались сусіди священики з жінками; приїхав Онисин батько та мати, отець Мельхиседек з Мартою. З батюшками приїхало кілька молодих студентів. Моссаковський ще заздалегідь сам поїхав просити на хрестини Балабуху, впрохав навіть благочинну. З парафії отець Харитін попросив тільки титаря, та титарку, та заможних господарів. Старець Шмид з кумою прибрались в чисту одежу. Шмид був кривий на одну ногу й узяв навіть нову милицю. Він був здоровий плечистий дід, трохи сліпий на одно око, без бороди, з довгими сивими вусами, з товстим носом. На свою торбу, на свою латану свитину він дивився, як піп на ризи, й ставив себе коли не нижче дяка, то ніяк не нижче диякона. Свою ліру він мав за святе посланництво, щоб возвіщати людям на ярмарках спасенне слово. То був гордий, поважний дід навіть під латаною свитою; в йому ще не видихався дух давніх кобзарів,– він розказував за гайдамаччину, за гонту та Залізняка.

Гості зібрались у світлиці. Шмид не насміливсь іти в покої й ждав з кумою в пекарні. Дяк приніс свічки, ризи та хрестильню. Все було наготовлено, і тільки тоді покликали кумів. Шмид поважно вступив у світлицю. За ним несміливо увійшла кума. В світлиці всі встали. Повитуха покликала куму в кімнату й подала їй на руки дитину. Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитись. Благочинний надів ризи й почав читати молитви. Світлиця стала неначе церквою. Всі стояли поважно, з молитовними очима; тільки Олеся скоса поглядала на Шмида й надула губи: їй страх як не подобався той старець та проста кума; цей простий звичай здававсь для неї комедією, дуже компрометуючою навіть її, не тільки господаря.

Обряд скінчився. Благочестиві міни помаленьку щезли. В світлиці пазастеляли столи. Отець Харитін попросив гостей за столи. Шмида з кумою посадовили за столом на самому кінці, Олесю й Балабуху попросили сісти під образами на першому місці, але якраз проти того кінця, де сиділи куми. Благочинному було байдужісінько, але благочинна не могла дивитись на Шмида, на його сліпе око. й навіть гидувала їсти.

Після обіда гості заспівали молитву й «Многая літа» господареві, господині та ново-рожденій. Шмид, випивши добре, так гукнув впоперек «Многая літа», що Олеся затулила лице хусточкою й насилу вдержалась, щоб не зареготатись на всю хату. Шмид з кумою подякували за обід і вийшли в пекарню допивати хрестини на волі.

Подали на стіл свічки. Баба-бранка винесла з кімнати здоровий піднос, заставлений чарками з варенухою. На підносі кругом чарок була накладена здорова купа пучків зеленого барвінку з калиною. Баба обнесла всіх гостей й обдарувала всіх пучками. Гості кидали бабі на тарілку гроші. Сільські господарі з жінками порозходились додому. В покоях зостались тільки батюшки, матушки та студенти.

Разом з варенухою подали на стіл яблука, груші, горіхи, хрусти, конфети та маковники. Варенуха розворушила гостей. Старі матушки не давали нікому говорити: тільки їх було й чути. Отець Мельхиседек взяв гітару й примостився на стільці співати; з гітарою в руках він дуже нагадував сільських кобзарів. Довга чорна борода, широке чоло з довгими чорними бровами, широка ряса з просторними рукавами, орлиний тонкий ніс, темні блискучі очі, гарний дзвінкий баритон – все переносило думку в якісь дуже давні часи, в часи українських кобзарів, навіть давніх рапсодів. Мельхиседек заспівав церковних пісень. Все в хаті затихло, тільки лився рівний, чистий голос, не наче дзвеніла мідна струна. Матушки розжалобились. Подекуди було чути тихі зітхання й од варенухи, і од пісні. Мельхиседек од церковних пісень перейшов до народних дум і став вже правдивим кобзарем. Гості навіть забули за варенуху. Чарки стриміли неначе в замерлих руках. Але швидко смутнії мелодії трохи надокучили гостям... Подекуди в купках нетерплячі матушки стиха задзигоріли.

– Та ну-бо, панотче, якої веселішої! – крикнула його жінка з кутка.– Ми й поснемо отутечки з чарками в руках.

– На тобі й веселішої: вставай та танцюй!– сказав отець Мельхиседек.

Отець Мельхиседек заспівав дрібного козачка так жваво та весело, що паничі застукотіли ногами, а благочинна насилу вдержалась на стільці.

– Ой, не грай так дрібно, бо ще піду танцювати! – крикнула Марта з кутка.

– Вже тобі не вгодиш: то дуже смутно, то дуже весело. Цим жінкам нічим не догодиш: все їм недогода! – обізвався отець Мельхиседек.

Пісні розібрали студентів; вони почали співати хором. До студентів пристали батюшки, а за батюшками не втерпіли й матушки. Всі в світлиці заспівали, тільки отець благочинний сидів мовчки з люлькою в руках та попивав варенуху, а поруч з ним коло Онисії Степанівни сиділа горда Олеся.

Довго співали гості, доки декотрі не похрипли. Після варенухи знов на стіл поставили пляшки з горілкою та наливками: господиня винесла закуску, а після закуски подала вечерю. Після вечері отець Мельхиседек не втерпів і встругнув штуку: він побіг в пекарню, налив води в той горщик, в котрому була варенуха, закрасив її трохи варенухою й підсипав перцю.

– От потривайте, господине, я почастую шановних гостей ще своєю варенухою. Ви, матушки, як я бачу, не вмієте гаразд варити правдивої варенухи. Я тут з титаркою вдвох приставив у піч таку варенуху, що ви ще зроду не пили: і з родзинками, і з конфетами, і з усяким корінням.

– Ану-ну! почастуйте нас! Що там за диво ви зварили з своєю титаркою! – крикнули матушки.

Отець Мельхиседек пішов у кімнату, поналивав чарки й стакани й звелів бабі винести гостям, наказавши, одначе, потаєнці поминути госпожу благочинну та благочинного.

Гості кинулись до варенухи. Проворні матушки сьорбнули й поскривлялись; не ймучи віри своєму смакові, гості поглядали одні на одних, доки не розшолопали, що то була вода з перцем.

В хаті піднявся сміх та регіт; хто сміявся, хто сердився; студенти реготались на всю світлицю.

– Який же капосний ти, панотче! – кри-чала Марта, тикаючи чаркою на Мельхиседека.– На, пий сам те диво, що наварив. Вилиймо йому за пазуху, щоб не дурив нас.

Матушки обступили о. Мельхиседека, і якби він не втік в сіни, вони б і справді вилили йому в пазуху ту варенуху.

Вечір був зимній, довгий. Вже всі наспівались і понапивались. Господар звелів слати гостям постіль. В світлиці постелили на помості батюшкам та паничам, в кімнаті так само на помості постелили матушкам. Тільки гос-пожу благочинну поклали в кімнаті на ліжку. Тим часом отець Мельхиседек задумав ще встругнути штуку гостям. Він побіг в пекарню її тихенько звелів наймичкам навибирати в льоху дрібнесенької картоплі, такої завбільшки, як горіхи. Наймички принесли картоплю, помили й обтерли. О. Мельхиседек убгав її в кишеню. В кімнаті на лежанці стояла миска з горіхами. Отець Мельхиседек тихенько висипав туди дрібненьку картопельку, перемішав з горіхами, ще й притрусив зверху насінням. Батюшки пороздягались й посідали долі, на помості. Порозбирались і матушки й сиділи долі на своїх постелях. Тоді вже пішли в моду пунші. Онисія Степанівна винесла здоровий бутель рому, в котрий входило піввідра. Ром був настояний на рожевому листі. Бутиль поставили на постелі. Онисія Степанівна винесла стакани з чаєм, а батюшки доливали по півстакана рому. По покоях пішли наркотичні пахощі свіжої рожі, змішані з духом рому. Матушки зачули в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімнати одчинились, і в світлицю висунулась одна матушка, потім заглянула друга й третя. Матушкам було невесело самим в кімнаті.

– Е, панотці, як у вас гарно пахне! Та це ви тутечки п'єте щось дуже смачне,– заговорила Марта, висовуючи з-за дверей голову, зав'язану на ніч біленькою хусточкою.– А ходім, паніматки, до їх та однімім пунш.

Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя. В кімнаті зосталась тільки благочинна та кільки молодих, соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому.

Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.

– Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? – обізвався отець Мельхиседек.– Отамечки я наглядів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей...

Онисія Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить: декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.

Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.

– Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості,– говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.

– А справді, якісь м'які та чудні на смак,– обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.

– Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп...

Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла,– на долоні й справді була картоплина.

– Ой, картопля! їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? – крикнула Марта.

– Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші,– розпочав вчений благочинний.

Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,– на долоні лежала таки справжня картопля.

– Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! – крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.

– Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,– я подивлюсь! – сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.– Чи ти ба – яка маленька.

– Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! – крикнула Марта.

– От і вигадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас,– обізвався з поважною міною отець Мельхиседек.– Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.

В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння.

– Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть,– говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.

Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.

– Вип'ємо ще по одному пуншові до подушки та й лягаймо спати,– промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.

Випили ще по одному пуншові, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.

– А даваймо ще співати абощо! – крикнув отець Мельхиседек.– Ану, Марто, починай!

Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.

– Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки,– сказав отець Мельхиседек.– Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.

– Коли й Шмид ласий до бутля: ще схо-зає бутля в торбу,– сказала Марта.

– Покличмо бабу Оришку,– оця так утне! там тобі така дженджеляста! – сказав Мельхиседек.

– А справді, покличмо! – крикнули всі. Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її попід руки й привели в світлицю.

Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик.

Бутля посунули набік, і на місці бут-ля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.

– Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся,– сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.

Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.

– Ой, цур йому! Як його нони п'ють? Якби я випила, то до світа і здуріла б,– сказала весела баба, дуже ласа до жартів.

– Ану, бабо, випийте,– ми побачимо, як ви здурієте до світа,– заговорили паничі.

– Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами,– сказала баба, розвеселившись.

– Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.

– Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись,– сказала баба, цідячи ром через зуби.– Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав,– сказала баба.

– Ага! розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше,– крикнули гості.

– Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене,– сказала баба.

– Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла,– сказала Марта.

– Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.

– Посилай старостів до Шмида,– от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! – сказав отець Харитін.

Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кільки смутних пісень.

Гості замовклії й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.

– Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих,– таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха,– сказав отець Мельхиседек.

Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:

Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.

– Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала,– сказали паничі.

– А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній позі.

Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.

– Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, – сказав Мельхиседек.

Наймити швиденько побігли її налапали під камінцями п'ять раків.

Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.

Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг скраю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.

Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигорили матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він, одначе, не спав.

Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.

– Ой, щось стукнуло! – зашепотіли в кімнаті матушки.

– А може, то так здалося через сон,– говорила Марта.

– Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив,– сказала одна матушка.

– Та то, мабуть, двері на мороз лущать,– сказала Марта.

Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.

– Ой, щось стукає та дряпає в вікно! – знов зашепотіли матушки.

– Та, може, то миша шкребе об стіну,– промовила Марта.

Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.

В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна, неначе заглядала в хату.

– Ой, лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! – крикнули матушки.

Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.

В світлиці всі заворушились. Прокинувся Балабуха. Прокинулись старі батюшки.

– Що там таке? Чого ви галасуєте? – загомонів отець Мельхиседек.

– Он щось біле стоїть за вікном,– либонь, мрець. Іди лишень сюди та засвіти світло,– сказала Марта, сміливіша й проворніша од інших.

О. Мельхиседек заглянув в кімнату. Біла постать зникла.

– Де ж той мрець? – сказав Мельхиседек, дивлячись на вікно.– То, мабуть, ви хлиснули через міру пуншу до подушки, то вам і мерці показуються. От до нас вони не насміляться приступити.

Отець Мельхиседек послав одного студента у садок, щоб він трохи налякав матушок. Двері рипнули. В хату ввійшов з реготом мрець, напнутий простирадлом, одчинив двері в кімнату й низенько поклонився матушкам. Страх минув. Паничі сміялись, а матушки доти лаялись, доки знов полягали в постіль. В світлиці знов усі загомоніли. Страх та жарти прогнали сон.

– Ій-богу, спати не хочеться. Що його робити!– сказав отець Мельхиседек, і з тими словами він вхопив подушку й кинув на край довгої постелі. Подушка влучила в одного старого батюшку по лиці.

– Ти бог зна що робиш, отець Мельхиседек: дурієш, як малий хлопець,– сказав старий батюшка й при тих словах швиргонув подушку назад, на отця Мельхиседека. Ллє подушка поминула його та влучила благочинного по голові.

Благочинний зобидився, схопився з місця, вхопив подушку й з усієї сили кинув, як йому здавалось, на о. Мельхиседека. Подушка знов бухнула по спині крайнього старого священика. Старий спересердя знов шпурнув подушку назад. Подушка бухнула в благочинного. Отець Мельхиседек лежав посередині й тільки чув, як подушка літала над ним, неначе здорова гуска, та десь гупала. Він не видержав і зареготався.

– Дай, боже, вам побитись, а нам подивитись,– сказав він не видержавши.

– То це усе ваші жарти, панотче! То це ви пустуєте та не даєте нам спати! Давайте його душити! – крикнули батюшки й паничі.

Паничі впіймали о. Мельхиседека й почали шарпати за сорочку. Благочинний і собі не втерпів: він ухопив Мельхиседека за сорочку й шарпнув так, що в його руках зосталось півсорочки; другі почали й собі сіпати й обскубли панотця так, що на йому зостався тільки комір та нарукавники.

– Отуди ік дідьку! Теперечки я зовсім голий,– сказав Мельхиседек, лапаючи себе за комір, що теліпався на товстій шиї.– Господине! Дайте, будьте ласкаві, стару сорочку, бо на моїй шиї зосталось тільки намисто з коміра,– говорив Мельхиседек, одхиливши двері в кімнату.

Онися встала, полапки знайшла в скрині стару чоловікову сорочку й подала о. Мельхи-седекові. О. Мельхиседек убрався й лагодився лягти на постіль, але роздратований старий батюшка налапав Мельхиседека й знов сіпнув за сорочку так, що в його на шиї знов зостався тільки комір. Паничі обскубли решту й рукави.

– Ой господине! дайте ще сорочку, та вже міцнішу, бо знов оті кати пошматкують,– благав о. Мельхиседек через двері.

Онися трохи розсердилась, одначе встала, навпомацки дійшла до скрині, полапки вийняла з скрині стару сорочку й подала Мельхиседекові.

– Так вам і треба, щоб не лякали! – говорила Онисія Степанівна.– Але як цю подеруть, то вже більше не дам.

Гості вже більше не зачіпали Мельхиседека.

Тепер вже справді усі потомились. Розмова й жарти якось не клеїлись. Усі незчулись, як позасипали дуже міцним сном. Вже й мерці нікому не то що не показувались під вікнами,– навіть нікому не снились.

Тільки що надворі почало розвиднюватись і в кімнаті заворушились матушки, о. Мельхи-седек тихенько встав, налапав кухля з раками, повитягав раки й попідкидав під кожухи двом старим батюшкам, котрі спали як побиті. Надворі почало сіріти. Отець Мельхиседек почав кричати на всю хату й побудив усіх. Старі батюшки ще спали.

– Як сплять! Як святі, а вчора мене набили бебехами, як жиди гамана,– сказав отець Мельхиседек, показуючи на сивих батюшків.– А доки ви спатимете? Вставайте, а то під вами ще й раки розплодяться,– гукнув отець Мельхиседек над самим вухом одного батюшки.

– Ой, щось щипається! Чортзна-що вигадав! Чого ти, отець Мельхиседек, щипаєшся? – крикнув спросоння другий батюшка.

– Дух святий з нами! Я лежу од вас за верству. Може, вас, панотче, блохи кусають,– сказав Мельхиседек з невинуватістю ягняти.

Старий батюшка знов крикнув і схопився з постелі. В його на нозі висів рак.

– А ба! Я казав, щоб ви не спали так довго, бо під вами заведуться раки,– сказав отець Мельхиседек, потягаючись.– Може, й під цим старим завелись раки. Паничі, а йдіть печеру-вати раки.

Отець Мельхиседек засунув руку під кожух і справді витяг звідтіль рака. Студенти кинулись і собі печерувати раки й витягли з-під панотця цілих п'ять штук. Старий панотець протер заспані очі, схопився з місця й почав облапувати себе навкруги. Він боявся, щоб раки часом не залізли, куди було не треба лізти.

В хаті піднявся регіт. Студенти ловили на постелі раки й складали на тарілку. Благочинний схопився з постелі й облапував кругом себе руками. Він боявся, чи не завелися часом за ніч і під ним раки. Отець Мельхиседек од-хилив двері в кімнату, де покотом лежали матушки, набрав жменю раків і потрусив ними матушок.

– Нате вам. матушки, на снідання павуків! – приказував Мельхиседек, посипаючи матушок зверху.

Матушки спросоння вгляділи маленьких раків, і їм здалось, що то ії справді здорові павуки.

– Ой павук! Їй-богу, павук! Ой лишечко!– заверещала Марта, на котру впав один рачок.

Слово «павук» зробило такий вплив, неначе іскра громовини. Матушки разом всі попрокидались, посхоплювались з постелі й повтікали до лежанки. Благочинна угляділа мохнатого рака й собі схопилась і стала на ліжку на ногах.

– Та це ж раки, а не павуки! – загомоніли, прочумавшись, матушки.– Де вони їх в гаспида набрали взимку? Це усе жарти Мельхиседекові. Як же можна так жартувати?

– А чого ж ви так довго спите та викачуєтесь на соломі? – обізвався з світлиці отець Мельхиседек.– Це добрі хазяйки: сплять пак до обіда. Спасибі ракам, що вас побудили. Вставайте та по чарці давайте, а ви, Онисіе Степанівно, звеліть поварити раки на снідання старим панотцям, бо це ми під ними на-печерували. Це ви виплодили: чия праця, того й користь.

Отець Мельхиседек розігнав усім сон. Матушки швиденько повмивались. поприбирались й вийшли до світлиці.

– А бачте, як швиденько прибрались. А то б і досі качались на подушках та язиками мололи нісенітницю,– сказав отець Мельхиседек.– Будемо пити вже похрестини, чи що.

На столі вже стояла закуска й горілка. Благочинний прочитав «Отче наш».

Гості почали пити похрестини. Олеся розсердилась за ті раки, звеліла запрягати коні і, покинувши в гостях мужа, сама поїхала додому. Балабуха зоставсь пити похрестини.

Гості дуже розгулялись. Нікому не хотілось їхати додому. Час був зимній, безробітній. Дома брала кожного нудьга за саме серце.

– А що, люди добрі? чи роз'їдемось додому, чи ще куди гуртом заїдемо гостювати? – подав свою гадку отець Мельхиседек.

– Ой, не хочеться додому! Коли б так, щоб проїхати тільки проз дому та й поминути її,– загомоніли матушки.

– Чия дома найближче, туди їдьмо усі гуртом гостювати,– подав раду отець Мельхиседек.

– Добре, добре! – крикнули матушки. Найближче жив благочинний та Прокопович, батько Онисії Степанівни. Гості почали вилічувати верстви, іі вийшло, що Богуслав на півверстви ближче од Чайків. Припадало їхати в Богуслав до Балабухи. Балабуха знав, що його жінка стане гопки, як угледить цю всю компанію в своїй світлиці, одначе не посмів сперечатись і запросив до себе гостей.

Позапрягали коні. Гості повдягались і випили на дорогу. Посидівши трохи в кожухах і випивши ще по одній при новій декорації, гості вийшли на ганок; на ганку ще випили на дорогу, випили до коней і до санок, почастували погоничів і рушили в дорогу. Балабуха сів з Прокоповичем на одні санки; вони виїхали з двору позад усіх.