– На, краще, прочитай мені оцю «Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма»,– сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палітурках.

– Дай вже, дай,– я тобі прочитаю й твою «Волшебницю».

Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.

– Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!

Балабуха знов взяв в руки товстий «Феатрон, или Позор исторический». В цього «спудея» старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.

– Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!

І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палітурки захурчали.

– От так! що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? – сказала Олеся.

– Танцюй, а я буду дивитись,– сказав Балабуха.

– Якби ж ти пак грав! – сказала Олеся, надувши губи.

– Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.

– Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.

– Піди-бо! ти ж в мене господиня, чи що.

– Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря; я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.

– Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!

Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Кнлину, звеліла їй взяти в жида м'яса й спекти на вечерю печеню,– одначе в пекарню все-таки не пішла.

Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою «Волшебницю» й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.

Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м'яса: м'ясо було засушене, як сухар.

– Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати,– сказала Олеся, одсовуючи тарілку,– це якась жорства, а не печеня.– Вона одрізала огірка: огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.– Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.

– Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина,– сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.

– Господи, яка нудьга, й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.

Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав; викурив одну, закурив другу, потім третю. Дим ворушив Олесині нерви, фантазія грала... Для неї тісно стало в світлиці, в цілому домі; її думки кудись рвались, як птиці, хотіли летіти, крутились під небом, під хмарами, та не знали, де сісти, де спинитись. Балабуха дивився з кімнати, як вона задерла голову, закочувала під лоб очі, неначе на стелі якусь книжку читала.

– Знаєш що, панотче! В мене нема доброї сукні; треба мені справити шовкову сукню на виїзди в гості. В нас у Богуславі є порядне товариство,– треба йому показати, що я госпожа благочинна.

– То й справ: біжи в крамниці та набери собі шовку чи там чого хочеш,– говорив Балабуха, смакуючи люльку з довгим цибуком.

На другий день після раннього обіда Балабуха поїхав оглядати свою благочинно й перед-ніше за все завернув в Вільшаницю до Мосса-ковського: може, на його зробили приємне враження вільшаницькі горшки. Балабуха під'їхав під ганок. Моссаковський виглянув у вікно й вибіг надвір зустрічати благочинного; панотці привітались привітно й поцілувались. Балабуха був звичайний, але держав себе холодненько й дуже поважно й більше розпитував за церкву, за парафію, ніж про давні свої сто-сунки з Моссаковським. Моссаковський був ласкавий, кланявся, але не дуже щиро, а більше підлесливо, як кланяється нижчий вищому. В кімнаті за дверима притаїлась Онися, як мертва. Вона прислухалась до розмови, і її взяла велика хіть подивитись на Балабуху. Вийти до його вона ні за що в світі не думала. Як ласочка, вона стала на стілець і заглянула в світлицю через дірку над дверима, де на одвірку стояв рядок проскур. Вона зирнула цікавими очима й побачила, що Балабуха був з короткою, густою, чорною бородою, з короткими, чорними кучерями кругом голови. Чорні вуса та борода заслонили його негарні губи, й він став тепер багато кращий.

Моссаковський взяв ключі з кілочка й повів благочинного до церкви. Балабуха оглядів церкву й ризницю й похвалив і обмальовку церкви, й нові образи, й ризницю. Отець Харитін скоса поглядів на страшний суд, на купи чортів, але Балабуха на чортів навіть не глянув.

Тим часом Онися наготувала на столі полудень і поставила пляшки. Батюшки, вертаючись з церкви, зайшли подивитись на нове господарство. Оселя була добре опоряджена. Громада обгородила город і двір, повшивала заново повітки й загороду, клуню й комору, поставила кругом загороди загату з острішками; скрізь було чисто, по-господарській.

– Отже ваша громада вас любить, і знать, що дбає на вас, як на саму себе,– сказав Ба-лабуха,– а наші богуславці про мене, здається, й вухом не ведуть. В мене не тільки все стоїть не повшиване, обідране,– в мене навіть воріт не поставили, так і стоять поламані.

Моссаковський з задоволеною міною осміхнувся одним боком рота й попросив Балабуху в покої на полудень.

Сівши за полудень, Балабуха згадав свою Олесю; його потягло додому; він неначе бачив її веселий вид за столом поруч з собою й чув її голос. В кімнаті ледве почувся задержаний голос Онисії Степанівни. Балабуха притих і ніби замер... Той голос був такий знайомий, йому дуже заманулось хоч глянути на Онисю, подивитись на її гострі тонкі брови та на блискучі очі. Він не втерпів і спитав Моссаковського:

– Чи здорова Онисія Степанівна?

– Спасибі вам! Трохи нездужає чогось, десь, мабуть, застудилась, та вже таки давненько кашля,– одказав Моссаковський.

– Шкода! – тихо промовив Балабуха, а його думка знов полетіла додому; знов він ніби углядів перед собою свіжий Олесин вид.

Балабуха швиденько закусив і звелів подавати воза: він думав заїхати ще в одно село, але передумав і звелів погоничеві вертатись додому.

Поки Балабуха доїхав до Богуслава, надворі зовсім смеркло. З пекарні через двоє вікон лився на темний двір ясний світ; через вікно було видно полум'я в печі, горшки, поприставлювані до жару, й навіть поросятник з поросям, що задерло вгору чотири чорні ніжки й гостре рило. Килина, запнута білим рушником замість хвартуха, поралася коло печі. З світлиці через нещільно причинені віконниці просмикувались довгі смуги світа й падали на тин.

«Чого це світиться в світлиці? Певно, приїхали гості»,– подумав Балабуха й одчинив тихенько двері.

З світлиці полився ясний світ, а з світом – густий дим од тютюну. В хаті висіли хмари диму, неначе стояв густийтуман. На канапі сиділа Олеся з гітарою на колінах, а поруч з нею сидів близенько Сигізмунд Бонковський, з довгим цибуком в роті. Балабуха вглядів їх, як через густий туман, і тільки примітив свіже лице Олесі, неначе рожу, покриту газовою матерією, та велику кучеряву голову Бонковсько-го. Балабуха не примітив, що одна рука Бонковського обгортала Олесин стан.

– Хто там? – крикнув Бонковський, придивляючись через хмари диму.

– Свої! – загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю.

Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.

– Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? – крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.

Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.

Після виїзда Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії...

Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.

В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь-таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.

– Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були?—спитав Бонковський сміливо.

– Недалеко, в Вільшаниці,– обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум'я.

– О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра, привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! – розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.

– Добрий був чоловік,– знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.

– Чи бачив же Онисію Степанівну? – спитала Олеся дрижачим голосом.

– Ні,– коротко одрубав Балабуха. Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.

– Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця,– як крашанка! як писанка! як золото! – почав вихваляти Бонковський.

– Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені,– обізвалась Олеся.

– Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь,– обізвався трохи грубенько Балабуха.

«Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь»,– подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільша-ницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.

Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура – все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи пів-поросяти, аж суха шкура лущала в його в зубах.

– Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександре Петровно, господиня! – хвалив Бонковський, уплітаючи порося.

– Пхе! – сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки.– Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!

– Я вам порекомендую: од нашого дідича одходить кухар; коли хочете, я скажу йому, щоб він до вас прийшов. Там як що зготує, то тільки пальчики оближеш,– говорив він, уплітаючи печену курку після поросятини.

Балабуха тільки блиснув на Бонковського сердитими очима й мовчав.

Повечерявши, Бонковський без церемонії вхопив шапку, попрощався й поїхав додому. Килина поприбирала з стола Балабуха смоктав люльку й мовчав; Олеся й собі мовчала.

– Ти на мене чогось сердишся? – спитала Олеся, поклавши чоловікові руку на плече.

Балабуха мовчав і дивився на стіну.

– Може, ти думаєш, що я зумисне запросила до себе Бонковського; я його й не думала запрошувати: був на базарі й заїхав, та й годі!

Балабуха тяг люльку й мовчав.

– Чого це ти мовчиш? Чи ти сердишся на мене, чи ні? – питала Олеся.

Балабуха мовчав і курив. – Слухай-бо! Ти сердишся на мене? Еге? – спитала Олеся й легко вдарила Балабуху по плечі.– Та покинь-бо оту люльку та говори зо мною.

Олеся хотіла вирвати з його рук люльку. Балабуха не пустив з рук цибука й легко одвів набік її руку.

– Ото не люблю, як чоловік мовчить. Говори що-небудь! Чи хвали мене, чи гудь, але говори!

Балабуха мовчав і мовчки знов набив тютюну в люльку.

– Та й запекла ж ти людина! Ти кремінь, а не чоловік. Я б з кременя добула слова. Кидай люльку та говори зо мною!

Олеся смикнула з його рук люльку так, що іскри посипались додолу. Балабуха встав і мовчки вийшов у двір, не надівши навіть шапки.

Ніч була темна. Небо чорніло, як чорне сукно, а по йому блищали зорі, ніби золоті краплі. Був легкий осінній мороз.

Богуслав ніби вимер. Ні в одній хаті не світився огонь; ніде не було чути ні найменшого гуку; тільки вода шуміла по камінні однотонним шумом.

Балабуха вийшов за двір і пішов шляхом наниз, над Рось. Шум води ставав чутніший. Було чуть, як серед шуму вода булькотить, ллється, хлюпає по камінні. Перед очима в Балабухи стояли, як намальовані, дві свіжі фізіономії, одна коло другої серед хмари густого диму, обидві веселі, рум'яні. В шумі води він неначе чув їх веселу розмову та регіт.

От хвиля вдарилась разом об камінь і неначе крикнула, і йому почулось, що задзвенів акорд на гітарі й замер... Балабуха стояв в темряві, а вогонь в люльці спахував, як огняне око, й знов погасав. Якесь недобре почування заворушилось в його серці й не давало серцю втихомиритись. Балабуха тихо вернувся до хати і, не промовивши й слова до жінки, розібрався й ліг спати.

На другий день Олеся прокинулась і весело защебетала до чоловіка. Він мовчав. Мовчки він убрався, помолився й сів до чаю.

– Чи ти й досі на мене сердишся? – спитала Олеся.

Балабуха пив чай і словом не обізвався до неї.

– Та ну-бо, не вигадуй чортзна-чого! Чи ти граєш в якоїсь іграшки, чи що? – говорила Олеся.

Балабуха навіть не подививсь на неї.

– Убгає собі щось у голову та й дметься. От уже не люблю! Та я люблю тебе й більше ні за кого й в голові не покладаю,– весело говорила Олеся.

А Балабуха мовчав та дивився на самовар.

Олеся намовила Килину, щоб зона пішла й спитала в батюшки, що варить на обід. Килина увійшла й почала питати, ледве осміхаючись. Батюшка зрозумів ту штуку й навіть не глянув на Килину. Олеся обернулась до вікна, тихо сміючись.

Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.

– Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? – сказала Килина до Олесі.– Нехай бог милує всякого хрещеного, це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки – в нас є така баба, що одробить.

– Ти катзна-що верзеш,– сказала Олеся, сміючись.– Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.

Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те й, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:

– Пані ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено.. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба... Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть.

Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.

– Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати,– сказала Олеся.

Аж третього дня увечері батюшка заговорив.

– Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! – говорила сердито Олеся.

«Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?» – думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.

– А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? – питала Олеся, сівши близенько коло його.

– Ну, сердився,– сказав Балабуха.

– А тепер вже не сердишся?

– Тепер вже не серджусь.

– Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство,– без його мені важко: нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидків музик. Я потанцюю, а ти подивишся... Добре я кажу?

– Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками,– говорив Балабуха.

– Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.

– Ну, ну, добре. Не буду їх просити,– говорив Балабуха.

– От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдем в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.

– Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.

Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.

Богуславська повітова аристократія не довго ждала запросин: в неділю після служби божої вона вся зайшла просто з церкви до батюшки на чарку горілки. Олеся, не спитавши батюшки, запросила всіх до себе на вечір з жінками й дочками, бо її шовкова зелена сукня вже була готова.

Балабуха покликав трьох жидів музик. Наїхали гості. Приїхав становий – старий кавалер, прийшов доктор, приїхав помічник станового – старий поляк з жінкою й п'ятьма дочками, прийшов столоначальник з сім'єю; дрібні крючки з правленія, писарці з економії, зачувши скрипки, збіглися й без запросин. Олеся убралась в нову ясно-зелену шовкову сукню, понадівала усі персні й вийшла до гостей. Щоб не клопотатись вечерею, вона покликала бублейницю-міщанку, добру куховарку, і звеліла їй пекти й варити; сама вона навіть не заглянула в пекарню.

Гості збирались. Олеся походжала по світлиці з паничами й жартувала. Дами сиділи кругом стола й розмовляли самі між собою. Олеся присіла на одну хвилину коло їх і потім не промовила до їх ні одного слова: вона не любила дамського товариства.

Жидки заграли кадриль. Жартовливий становий попросив Олесю в танець. Олеся танцювала, як казали паничі, з усякими викрутасами, виставляючи напоказ пальці, обсаджені золотими перснями. Невесело, одначе, вона ходила в кадрилі: її думки літали коло Бонковського...

Коли це несподівано одчинились двері. В світлицю ввійшов Бонковський саме тоді, як Олеся танцювала кадриль. В дверях з'явилась його розкішна кучерява голова, широкі, міцні плечі, він на льоту поклонився Олесі, поздоровкався з Балабухою й присів коло його. Балабуха насупився й мовчав. Олеся кинула очима на рум'яне лице Бонковського й неначе почутила, що в неї виросли крила. її молоде лице розгорілось, очі заблищали; вона не знала, як ступити, як повернутись: то піднімала голову до стелі й закочувала очі під лоб, неначе лічила дошки на стелі, то ходила тихо, випрямивши стан, то зміняла позу й несподівано починала бігати, похиливши голову трошки вниз, неначе розрізувала головою густі хмари диму, то пустувала по-дитячій, втікала від свого кавалера, крутилась, вертілась, то часом, насупившись, не подавала кавалерові руки, неначе чогось сердилась, то знов піднімала очі вгору й помаленьку пливла, як лебідь по воді... її фантазія розорювалась. Перед нею розступались стіни, високо піднімалась стеля; вона бачила себе в здоровому високому залі серед здорових дзеркал, серед безлічі пар в розкішних уборах, облитих рожевим ясним світом. її очі шукали гарних, молодих кавалерів, чудових очей, гарячих рум'яних уст. Серце кидалось швидко в грудях, бажало щастя. Щось гаряче, солодке лилося до серця, просило якогось палкого, огняного щастя без міри, без кінця...

Дами переглядались, переморгувались і осміхались одна до одної. Кавалери вилися коло Олесі. Балабуха сидів з люлькою в зубах за стаканом пуншу й не зводив з Олесі очей; він забув навіть за Бонковського,– Олеся чарувала його ексцентричними позами, кокетством, танцями, пишанням.

«Тісно мені, душно мені тутечки; здається, летіла б під небо,– думала Олеся, розтанцювавшись під дві скрипки та флейту,– вилася б птицею в широкому просторі й кохала б, кохала б усім серцем, доки б сталося сили й палу».

Вже минула північ, а танці не переставали. Балабуха сів грати в карти з старими, а Олеся навіть не думала за вечерю, не думала за гостей і літала в мазурі з Бонковським, з писарями та офіціалістами. Вже сам Балабуха, добре виголодавшись, пішов у пекарню й звелів накривати столи.

– Ну що, Олесю, добре натанцювалась? – питав Балабуха, як гості пороз'їздились.

– Так натанцювалась, що й сон мене не бере: якби було літо, пішла б оце у садок, над Рось, та гуляла б до самого світа.

Олеся ще довго ходила по світлиці та літала десь далеко думками. Вже Балабуха спав та хріп на всю кімнату, а Олеся й не роздягалась: поглядала на себе в дзеркало, милувалась, як блищать в дзеркалі золоті персні на пальцях, як сяє ясно-зелена сукня, як чорніють брови на свіжому лобі; але сон несподівано впав на неї; очі злипались.

– Чи люблю я свого чоловіка щиро, гаряче? – питала сама в себе Олеся, роздягаючись.– Ні, люблю так собі, трошки; ледве-ледве люблю. Як би хотілось покохати щиро, гаряче, без кінця; покохати, хоч вмерти!..