V

Через два тижні Моссаковський вернувся в Чайки священиком. Прокопович почав виряджати дочку в Вільшаницю. Позапрягали в вози воли й коні. На вози поскладали все, що потрібно було для нового господарства. Хури рушили з двору. По обіді Онися останній раз помолилась перед батьківськими образами й з сльозами виїхала з батькового двору. Батько плакав, мати плакала, плакали наймички, прощались з Онисею. Онися на цей раз забула за те, що вона їхала на своє господарство й панство. Вона тільки знала, що їй жаль батька, матері, хати, де вона зросла, жаль садка, чай-ківських людей, а більше од усього жаль матері.

– Тепер, дочко, без тебе й хата стане неначе пусткою,– говорила мати.– Викохай, вигляди, вирости дітей, а вони візьмуть та й порозлітаються й покинуть тебе саму на старість, як сироту,– говорила мати, плачучи.

Виїхали з двору. Мати й батько провели дітей за двір, стали на горі й довго дивились, поки вони перевозились через Рось, поки віз не сховався в зелених вербах та вільхах. А Онися доти оглядалась на гору, на матір, на батька, доки не закрили їх зелені верби.

Незабаром з'явилась і Вільшаниця. От і широка улиця, де колись палало багаття; от і гребля, і ставок, і церква, й свій дім. Онися увійшла в дім, неначе кудись в гості приїхала.

Але це було на одну хвилину. Одну хвилину вона посиділа коло стола й задумалась. Втерши сльози, вона, наче птиця, стрепенулась і кинулась господарювати: порозставляла ме-біль, повішала образи, привезені з дому, поховала посуд, заглянула в хижку, побігла в комору, скрізь порядкувала, розказувала молодицям, котрі їй помагали, порядкувала навіть людьми, що вносили кадовби, діжки, сипанки. солом'яники та бодню. Вона заглянула навіть до овець, до корів, до волів. І через годину вже забула за Чайки й стала господинею в домі.

Просторна світлиця незабаром була обвішана образами попід самою стелею в два рядки. Чорно помальовані дерев'яні стільці, що позоставались після покійного Моссаковського, поперемішувались з білими, привезеними од батька. Дві канапи вона закрила здоровими килимами, за дзеркало заткнула листаті букети з восковими вишнями, грушами та пташками. На образах забіліли здорові вишивані рушники. В покоях одразу стало чисто, привітно, по-господарському, але по-старосвіт-ському. Непосидяча Онися вешталась до самого вечора по покоях, та по пекарні, та по коморах,– і ввечері вже скрізь був порядок та чистота. Моссаковський тільки дивився, як вона давала лад, та командувала, та бігала, й більше мусив слухати її слова, ніж порядкував.

– От тепер ми й в себе вдома! – сказала Онися, сідаючи з Харитоном за вечерю в кімнаті.– Що то поробляють тепер мати? Що поробляють батько? Мабуть, і досі плачуть за мною?

– Слава богу, що ви, Онисю, не плачете,– тихо обізвався Харитін.

– Нащо ти на мене кажеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Адже ж чоловіки на жінок кажуть ти!

– Коли ви, Онисю, такі... розумні, такі проворні, такі падковиті до хазяйства, що й сказати не можна,– промовив отець Харитін солодким голосом.

– Голово з вухами! Хоч при людях кажи на мене ти! – сказала Онися, торкнувши його по руці.

– Нехай вже при людях... то й буду казати ви... чи то, правда, ги...

– Як тільки будеш на мене викати, то я тебе присилую тикати; буду за вуха скубти. Чуєш, чоловіче!

– Скубіть, Онисю, скубіть. Воля ваша, а все-таки якось мені ніяково тикати на вас. Може, потім звикну, присилую себе.

Але Моссаковський цілий вік свій не присилував говорити на свою жінку ги Й до самої смерті говорив на неї ви, а вона на його ти.

Після вечері Онися побігла в пекарню, розпорядилась наймичками, вхопила свічку, побігла в хижку, потім побігла з наймичкою в льох. Моссаковський тільки дивився, як вона вертілась, мов муха в окропі.

Після вечері Онися одчинила здорову скриню, що стояла в кімнаті рядом з ліжком, поставила свічку на стільці й почала перебирати та складати сорочки, наволочки, простирадла, сувої полотна, привезені од матері й ті, що понаносили приданки. Моссаковський дивився, як її тонкі руки перебирали купи полотна, милувався її довгими, гострими бровами й усе ждав, що вона от-от скінчить роботу, сяде коло його, пожартує з ним... А Онися все лічила та лічила то рушники, то сорочки, то хустки. Мас-саковський почав дрімати.

– Кидайте, серце Онисю, та йдіть сядьте зо мною, та трошки побалакаємо,– говорив Моссаковський до Онисі солоденьким голосом.

– Зараз, зараз, моє серденько! Ось тільки полічу твої сорочки: раз, два, три, чотири... Ти, мабуть, спати хочеш? Еге?

Онися кинула сорочки, прибігла до Моссаковського, обвила його шию руками, тричі цмокнула й знов кинулась до скрині.

– Отже мама все скуйовдила докупи. Оце мої сорочки, а це твої: п'ять, шість, сім. вісім...

І її тонкі пальці знов розбирали та складали на купу сорочки. По хаті пішов дух свіжого плаття, крохмалю. Серед нічної тиші виразно розносився Онисин голос: десять, одинадцять, дванадцять...

– Але час вже, моє серденько, спати. Кидайте, моя доле! Завтра полічите,– говорив Моссаковський.

– Лягай, чоловіче, спати, коли тебе сон зміг, лягай, серце, а я ось швидко долічу.

Онися знов кинула роботу, прибігла до чоловіка, попестила його й знов почала лічити та складати.

Моссаковський не видержав: кинувся на ліжко й заснув. І, засипаючи, він усе чув, як Онися складала та лічила: «Раз, два, три, чотири...»

– Чи ти, Харитоне, вже спиш? – спитала Онися.

– Га! – крикнув Моссаковський крізь сон.– Вже сплю.

Вже в пізні обляги Онися замкнула скриню, вийшла в сіни подивитись, чи замкнуті двері, й погасила світло.

Серед темної ночі Моссаковський почув через сон, що в сінях щось ходить та стукає. Він силкувавсь прокинутись, але ніяк не міг. йому снилось, що в сінях пораються злодії, що вони вже ламають двері в кімнату, от уже й двері виставили, розтрощили скриню, витягають полотна та сорочки, складають докупи та все лічать: «Раз, два, три, чотири...»

Він бачив проти свічки страшні кудлаті та бородаті голови з страшними очима, бачив мохнаті руки з довгими крючкуватими пазурами, хотів крикнути, скочити з ліжка, але в його не було сили крикнути. Він насилу прокинувся й розплющив очі. В хаті було так поночі, що навіть не видно було вікна. По сінях і справді щось ходило, рипало дверима, увійшло в сіни, впустило поліно; в діжці захлюпала вода: хтось наливав воду в горщик. З пекарні було чути розмову. Він догадався, що наймички вже повставали.

Моссаковському здалося, що він тільки що задрімав і навіть добре не заснув. Він почав кликати Онисю.

– Онисю, чи ви спите?

В хаті було тихо, мертво. Моссаковський крикнув вдруге. В кімнаті навіть не чути було, як Онися дише.

Моссаковський полапав руками по ліжку. Описі не було.

– Невже оце моя жінка вже встала й порається в пекарні? Ну, та й господиня буде з моєї жінки,– більше ніж треба!

Моссаковський повернувся на другий бік і заснув. Як він прокинувся, вже розвиднювалось: в хаті вже сіріли стіни, а перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана.

– Чи ти й досі спиш, ледащо? Я встала вдосвіта, побудила й наймичок, і твоїх наймитів, вже й снідання тобі зварила.

– Ви мене, Онисіє Степанівно, таки добре налякали. Мені здалось, що в сінях пораються злодії. Навіщо пак так рано встаєте та себе мордуєте? Й моя покійна мати так рано вставала та товклась ще вдосвіта.

– Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіда, то не буде ладу в господі,– говорила Онися.– йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби,– сказала Онися Степанівна, помолившись богу.

– Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.

Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.

– Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка,– говорили наймички та наймити в пекарні,– будить нас ще до півночі,– не дала вволю виспатись.

Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.

– Ой, трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року,– зроду-звіку не стану на другий рік,– говорила одна наймичка до другої.

– Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.

– Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію. Коли б часом люди не гомоніли та не спротивились.

– Оце лихо! Як не схотять, ніхто не буде силувати. Скажи, таки скажи на царських вратах в неділю, як звичайно священики говорять.

І Моссаковський після служби божої почав говорити людям проповідь: говорив просто.

хоч і немудро, говорив по-українській, бо іншої мови зовсім не знав. Він говорив, щоб люди ходили до церкви, молились богу, вчили дітей молитись богу, що добрим людям бог дасть спасіння, а грішних будуть чорти мучити в пеклі огнем та розтопленою смолою.

– Хто не молитиметься богу, хто не поважатиме святої неділеньки, хто не поважатиме свого батька й неньки, той заслужив кару од бога в цім і в прийдешнім віку. Спасайтеся всі! й ви,– чоловіки, й ви, молодиці, ходіть до церкви, не пийте багацько горілки, моліться богу. А ви, жіночки, божі бджілочки, працюйте для неба, працюйте й для того, що на цім світі треба. Напрядіть моїй матушці по пів-міточку, бо вона молода й до роботи ще не звикла та й не дуже зугарна. Настане пили-півочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте,– амінь!—так закінчив свою проповідь Моссаковський.

– А це вчора приблудилась до моєї левади чиясь чорна корова! Панове громадо! розпитайте та й мені звістку дайте,– прикинув отець Харитін, зачиняючи царські врата.

Молодиці осміхнулись і розмовляли, виходячи з церкви:

– Ну, цей батюшка не те що Балабуха. Вміє сказати, ще й приказати; напрядімо-таки молодій матушці по півмітку!

І другого дня молодиці поприходили до Онисі Степанівни й розібрали все прядиво, всі повісма конопель та льону, скільки їх лежало на підрях[10] в коморі.

– Знаєш що, панотче! Чи не накинути б тобі більшу плату за треби? – говорила Онися Степанівна.– Тобі дають шаги, як старцеві,– все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше.

– Не можна, серце. В чому, в чому, а в цьому вас не послухаю. Народ розгнівається на мене, бо він панщанний, платить подушне. В людей й так обмаль грошей. Усі на мене нарікатимуть та гриматимуть,– говорив несміливо Моссаковський.

– Вже як хоч, а грошей у нас мало. Як ззамолоду не складемо, то на старість нічого сподіватись. Накинь ще по гривні хоч на вінчанні.

– Не можна,– боюсь бога: люди вбогі. Як платили, так нехай і платять по старому звичаю. Як сусіди накинуть, то я накину, а мені починати не годиться. Мене громада обібрала на парафію. Як у чому буде недостача, піду по селі льнувати.

– Овва! Я цього не хочу. Я не люблю циганити, як наші баби та прабаби циганили по селі з торбами.

– Та й мені не приходиться дратувати людей,– сказав Моссаковський.– Вони ж мене й на парафію обібрали, й Балабухи не пустили, й перед владикою за мене встоювали.

Онися Степанівна замовкла й прикусила язика.

Настало маленьке свято, коли навіть в церкві служби не було.

– Панотче, дзвони до церкви! – говорила Онися.

– А навіщо? Сьогодні мале свято.

– А на те, що все-таки якась копійка перепаде.

– А, бог з ним, Онисіє Степанівно. Невже за п'ятака треба ворушити дзвони?

– Але ж бо дзвони! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків будуть рублі! Дзвони-бо, дзвони,– не лінуйся! Бачиш, як я бігаю по господарстві.

– Добре вам бігати, коли в вас ноги проворні та прудкі.

Моссаковський послав сторожа з ключами й звелів дзвонити.

Він приніс з церкви тільки одного п'ятака. Онисія Степанівна сховала його в скриню.

– Який же ти, панотче, не ласий на гроші. Поживеш – побачиш, як стануть у пригоді гроші.

Минула осінь. Роботи в господарстві стало менше. Онисія Степанівна була б рада бігати, та не було коло чого, бо господарство було нове, а мати понавозила для неї всього, чого тільки треба було в господарстві. По обіді отець Харитін любив полежати й навіть книжку почитати. Онисія Степанівна все вертілась в пекарні, і його брала нудьга, коли він сам зоставався в покоях.

– Онисіє Степанівно! беріть лишень плести панчоху, та сідайте коло мене, та побалакайте зо мною; а коли не хочете балакати, то я вам святу книжку прочитаю,– говорив отець Харитін, лежачи на гарячій лежанці в кімнаті.

– А що ж ти мені будеш читати? – питала Онисія Степанівна.

– Та хоч за царя Ірода або про святу Варвару.

– Цур йому, тому Іродові! Прочитай мені краще про святу Варвару.

Онисія Степанівна взяла панчоху й сіла на стільці коло лежанки. Отець Харитін розгорнув здорову книжку й, лежачи догори лицем, поставивши її на своєму животі, почав читати про святу Варвару. Онисія Степанівна сиділа й слухала. Її тонкі пальці з дротами тільки мигали.

Онисія Степанівна слухала вухами, але її думка літала і в пекарні, і в хижці, і в коморі, заглядала на піч, і під піч, і в діжу, і в ночви.

– Потривай трошки! Треба заглянути в піч, чи випікся хліб,– говорила Онисія Степанівна й з тими словами схоплювалась з місця, бігла в пекарню й заглядала в піч. Отець Харитін назначав нігтем, доки прочитав, і дивився через книжку в вікно. Онисія Степанівна влітала, як вихор, і знов сідала на стільці.

– Ну, та як далі? Що звелів батько збудувати для святої Варвари?

Отець Харитін знов починав читати тихим, рівним голосом, а думка Онисина знов одри-валась од книжки й шугала по дворі, коло кошар, коло загороди, коло гусей та курей.

– Ой, пожди на годиночку! Адже, мабуть, дівчата й досі не виносили кабанові їсти.

Онисія Степанівна знов зірвалась з стільця, як метіль, побігла в пекарню, крикнула на дівчат і знов опинилась на стільці.

Отець Харитін позіхнув і знов почав читати. Онисія вже зовсім не слухала, а свою думу думала.

– А що пак твої наймити будуть завтра робити? – несподівано перебила Онися читця.

Отець Харитін витріщив на неї очі.

– Але ви мені перебиваєте читати,– сказав він.

– Та я, бач, тільки спитала, так набігло на думку: чи наймити гній вивозитимуть, чи пове-зуть мливо до млина; в нас вже житнього борошна обмаль; вже на сході й пшеничне борошно.

– Як ви скажете, так і буде. До вас треба йти розуму позичати,– говорив отець Харитін, держачи палець серед стрічки.

– Нехай везуть до млина. Гній можна й навпісля вивезти.

Отець Харитін знов починав читати, але Онисія Степанівна вже давно погубила кінці й нічого не розуміла.

– Та хто то був Діоскор? Варварин чоловік чи брат? – спитала вона.

– Батько Варварин. Ви, Онисіе Степанівно, не дуже добре слухаєте. Еге?

– Ну, ну, читай! Тепер вже все розумію.

Отець Харитін читав, але Онисія Степанівна так перемішала Діоскора й Ігемона з наймитами та ігуменами, а Варвару з наймичками, що вже нічогісінько не розуміла.

– Знаєш що, отець Харитін,– знов перебила Онисія Степанівна,– ти береш до свого чоловічого діла моїх наймичок тоді, як і мені їх треба.

– Я думав, що ви питаєте за святу Варвару.

– В мене вже все повипадало з голови, що ти читав. От і вчора забрав до току наймичок,

а я хотіла плаття прати. Як тобі треба наймичок, то ти звечора в мене спитай.

– Але ж, Онисіє Степанівно, й ви берете до своєї роботи моїх наймитів, коли мені їх треба,– несміливо обізвавсь отець Харитін.

– Знаєш що, панотче: поділимось слугами! Ти верховодь над своїми наймитами, а я над наймичками; а як тобі треба буде наймичок, ти спитай в мене, а я тебе питатиму, як мені треба буде наймитів.

– Добре, Онисіє Спепанівно, добре! Що ви скажете, то все виходить гаразд. От слухайте ж, а я далі читатиму!

Отець Харитін знов прийняв нігтя й почав читати, але Онисія Степанівна вже зовсім не слухала. Отець Харитін примітив те й спитав:

– Чи ви слухаєте?

– Та слухаю, слухаю. Не питай мене та читай далі.

– Коли ви щось думаєте,– сказав отець Харитін, придивляючись до розумного лиця своєї жінки.

– Читай-бо, читай! Я думаю й слухаю заразом.

– А як звали Варвариного батька? – А хіба ж ти читав про батька?

– Авжеж читав, тільки ви не слухали.

– А правда, правда! То був якийсь ігумен.

– Який там ігумен! Діоскор – так звали Варвариного батька.

– Та хто ж такий був ігумен? Чи який Варварин родич, чи що? – спитала вона.

– Не ігумен-бо, а Ігемон! Це той, що мучив святу Варвару.

– Ото проклятий! В якому ж монастирі він був ігемоном? і чого ж то ченці мучили святу Варвару?

– Які там ченці! Ігемон – то так звався губернатор, чи становий би то по-нашому, чи що; от так, як в Богуславі отой становий, що в Чайках намальований у пеклі.

– О! Коли так, то там їм і місце. Я цього не знала, що вони, прокляті, мучили святих: якби була знала, то дала б мірку проса маляреві, щоб намалював їх у пеклі. Ну, ну, читай далі.

Отець Харитін читав, а Онисія Степанівна знов своє думала.

– Чи ти знаєш, панотче, що в нас картоплі мало? – несподівано перебивала його Онисія Степанівна.

– Але які ж бо ви! Вам усе в голові той господарський клопіт. Чи ви хочете зразу забагатіти, чи що?

– А чом би пак і не забагатіти? Добре вам, панотцям, коли ви й до смерті будете мати шматок хліба. Піп – золотий сніп,– кажуть у приказці. А що я робитиму, як ти вмреш, а я зостанусь удовою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без грошей? Хоч з мосту та в воду.

– Далеко ви заглядаєте наперед. Ми тільки що побрались, а ви вже заглянули на самісінький кінець.

– О, я заглядаю й на кінець, і на всі боки оглядаюсь. Опоряди лишень трохи свою церкву, бо як часом загляне митрополит, то буде тобі лихо.

– Оце ви правду кажете. Треба й церкву опорядити та привезти з Богуслава маляра, щоб помалював церкву всередині й понаписував образи такі, як в чайківській церкві.

– Та щоб мені Балабуха був в пеклі на самім дні. Чуєш?

– Добре, добре. Даси маляреві мішок борошна, то він і намалює Балабуху, але коли б часом з цього чого не вийшло.

Отець Харитін зібрав громаду й порадився з нею, щоб помалювати всередині церкву та постановити нові образи. Громада згодилась. Титар виклопотав дозвіл і згодив маляра, щоб він вималював церкву й написав таку саму «Неопалиму купину» й страшний суд, як у Чайках, навіть намалював в пеклі богу-славського станового й канівського столоначальника.

Раз Онисія Степанівна поїхала в Богуслав на ярмарок і вернулась додому з недоброю звісткою.

– Чи ти знаєш, панотче, яку я страшну звістку привезла з Богуслава?.. А ми собі тут сидимо, хліб жуємо й нічого не знаємо!

– Що ж там таке трапилось? Не лякайте-бо мене, бо я й без того вдався собі полохливий.– сказав отець Харитін і справді переляканий тривожним видом своєї жінки.

– Де вже не лякати, коли я й сама злякалась.

– Та що ж там таке? Чи Богуслав згорів, чи, може...

– Якби згорів, то мені про те було б байдуже. Балабуха став в Богуславі священиком, та ще й благочинним на нашу часть!

– Невже? – крикнув, як опечений, отець Харитін і схопився з місця.

– Став благочинним. Вже перевізся з жінкою, з усім кублом і, кажуть, швидко буде об'їжджати парафії.

– То це він і до нас приїде?

– Авжеж, приїде; вже він нас не мине!

– Ну, то викручуйтесь же, Онисіє Степанівно, коли давали йому гарбуза.

– Що мені благочинний! куди ж пак: велике цабе! На мені не попівська ряса, а плахта. З мене чина не здіймуть. На тобі це вее око-шиться, от що! Тепер ти, панотче, викручуйся, бо він тобі пригадає й мене, й вільшаницьку парафію, й вільшаницьку громаду. Він, мабуть, думає, що не громада вигнала його з Вільшаниці, а ти.

– От тобі й на! Оце лишечко! Що ж тепер мені робити? Та він же мене з'їсть без солі!

– Бідкайся не бідкайся, то вже тим нічого не поможеш.

– Що ж ви мені порадите робити? Він же до нас приїде.

– Нехай їде! Я його почастую так, що голодний додому поїде,– сказала Онисія Степанівна.

– Так не можна, Онисіє Степанівно. Давайте поради! В вас же розуму добра макітра. Що мені чинити?

– Про мене, йди з ним на мир, коли вже таке діло скоїлось. А я йому й очей не покажу.

– Де вже вам йому очі показувати! Це все лихо, либонь, одному мені прийдеться одбувати.

– Пошли йому передніше будлі-якого хабара, то він одразу стане прихильніший. Але чого йому послати з нашого молодого господарства? Пашні шкода, товару шкода, птиці шкода...

– Всього шкода, тільки мене не шкода,– сказав, скривившись, отець Харитін.

– Конопель у нас мало, бо молодиці попряли; льону зовсім, мало; гуси позакидала в кучу годувати к різдву.

– Онисіє Степанівно! Пошлім благочинній дві годовані гуски. За дві гуски вона повинна б стати прихильною до нас.

– Авжеж! Дві гуски та ще й годовані! Я й сама з'їм; буду пак годувати твою благочинну годованими гусьми! Знаєш що? Наш титар, либонь, гарний гончар; нехай він одвезе хуру своїх горшків – і кози будуть ситі, й сіно ціле.

– Та й розумні ж ви, Онисіє Степанівно! їй-богу, добра ваша річ. Адже ж над титарями благочинний дійсно так само начальник, як і над нами. Треба послати за титарем.

Отець Харитін послав за титарем й звелів йому набрати віз горшків, мисок, макітер і всякого гончарського посуду та одвезти на гостинець новому благочинному, щоб був ласкавіший до вільшаницької парафії.

– Але, Онисіє Степанівно, треба й од себе прикинути щось,– говорив отець Харитін до жінки.

– Од мене прикинь дулю отцю благочинному, а другу госпожі благочинній,– сказала Онисія Степанівна.

Отець Харитін тільки носом покрутив й боявся більше зачіпати її.

– Та не забудьте, старосто, покласти на віз зо два поросятники,– наша благочинна дуже любить поросятину,– та ще покладіть з самого верху, щоб було видно,– сказала Онисія Степанівна до старости.

В неділю по обіді староста набрав повний віз горшків, поклав зверху два поросятники й поїхав в Богуслав. Богуслав був в той час повітовим містом.

Балабушина оселя була на горі коло воз-воза, край самого міста. Містечко розстелялось наниз попід горою й спускалось до самої Росі, де край берега зеленів вишник та високі верби. Внизу шуміла Рось, обставлена по обидва боки скелями та купами каміння. Подекуди між скелистими невеличкими острівцями проривалась вода, шуміла й булькотіла, неначе хто лив її з тиков та пляшок. На горі сіріли жидівські хати й крамниці, то криті бляхою, то черепицею, то соломою. За Россю на низині зеленіли левади та сіріли скелі, виступаючи з-під землі високого берега до самого монастиря на крутій горі.

Титар в'їхав у двір до благочинного. Воріт зовсім не було. По дворі никали захуджені жидівські кози й смикали стріхи невисоких обідраних повіток. На покрівлі дома чорніли дірки, стриміли розкудлані кулики, підняті вітром. Титар глянув на оселю й тільки губами цмокнув.

«Тут моїм горшкам будуть раді; поганий господар з нашого благочинного»,– подумав титар, спинивши воли коло ганку.

Титар познімав з воза горшки, миски, макітри, ринки, глечики та покришки й порозставляв той крам кругом ганка. Полив'яні миски блищали на осінньому сонці; горшки чорніли, а довгі присадкуваті поросятники неначе полягали на сходах коло самого порога. Титар пішов у покої до благочинного.

Балабуха зовсім перебрався на своє господарство, але дуже помилився, сподіваючись приданого од тестя. Не поміг і сват отець Мельхиседек, не помогла й язиката сваха Марта. Тесть дав йому сливе четверту частку того, що обіцяв; він не дав навіть Балабусі тієї баби, що обіцяв,– натомість дав йому парубка Проко-па, в котрого були не всі вдома.

Балабуха тільки що пообідав пізненько, по міському звичаю, й лежав в світлиці на канапі. Олеся, убрана в новеньку сукню, сиділа коло його в ногах, награвала на гітарі якийсь романс. В покоях було по-міському, з претензією на панство. Непомальований поміст був вишаруваний піском і чисто вимитий. Коло вікон висіли портрети Кутузова та інші й дві нові картини, куплені в Києві на контрактах: на одній – панна з голими плічми держала на руках кота, на другій картині – панна з заслоненими плічми, але з голими руками держала на пальці канарейку й годувала її з своїх червоних уст. На вікнах стояли вазони герані.

Титар рипнув дверима й подався несміливо назад. Балабуха схопився з канапи. Олеся перестала грати.

– А що ти скажеш, чоловіче? – спитав Балабуха.

– Приїхав до вашої милості з гостинцем од вільшаницького батюшки.

– З яким гостинцем? – спитав Балабуха.

– Привіз посуду на господарство. Чи звелите куди перенести? – спитав титар, скоса поглядаючи на простоволосу жінку благочинного.

Балабуха вийшов на ганок. За ним вийшла й благочинна. Посуд займав трохи не третину маленького двора. Олеся осміхнулась, глянувши на Балабуху.

– Піддобрюються, бояться тебе,– зашепотіла Олеся до Балабухи.

– Добрі горшки в вас в Вільшаниці,– сказав Балабуха, кинувши очима по горшках.

– А це що таке? —спитала благочинна, торкаючи кінчиком черевика поросятники.

– Це, вибачайте, госпоже, поросятники, щоб смажити цілі поросята чи ік великодню, чи й так на свою обихідку.

Благочинна ще ласкавіше осміхнулась.

– Це матушка прислали таки доконечне вам,– додав староста.

Олеся облизалась, наче почула смалятину од поросяти, котрою наче повіяло од здорових поросятників.

Балабуха звелів винести титареві за всі горшки чарку горілки, та й то маленьку, й дав закусити шматок чорного хліба.

– Кланяйся ж батюшці й матушці та скажи, щоб приїхали до нас в гості. Та не забудь подякувати за горшки,– крикнув Балабуха до титаря, котрий налагодивсь виїжджати з двору, держачи під пахвою шапку.

Вибігла горбата Килина, вибіг Прокіп, і кинулись переносити горшки на горище.

– Моссаковські йдуть на мир,– сказав Балабуха.

– Добре роблять, що йдуть,– нам горшків треба: Килина товче їх так, що не настачиш од ярмарку до ярмарку.

– Що ж, старосто, казав благочинний? – питав отець Харитін та Онисія.

– Дякували й просили, щоб приїхали до його в гості,– сказав староста.

– А благочинну бачив? – спитала Онисія Степанівна.

– Бачив: вибачайте, волоссям світить,– простоволоса ходить, неначе дівка.

В той час Балабуха з жінкою, надивившись на горшки, пішли в кімнату й полягали спати. Виспавшись добре, Балабуха достав якогось «святого отця» й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.

– Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде,– промовила Олеся, позіхаючи.

Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.

– Кидай книжку та слухай, як я граю,– сказала Олеся.

– Грай, грай! я слухаю,– обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.

– Як же то ти разом і слухаєш, і читаєш? Може, тобі заспівати?

– Співай, співай, серце,– я слухаю. Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.

– Чи ти мене слухаєш? – спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.

– Слухаю, співай далі!

– Ну, заспівай ще ти,– я буду пригравати.

– Грай, грай! Я слухаю.

– Та ти навіть не чув, що я сказала.

– Ти краще послухай, а я тобі прочитаю «Краткий Летописец» за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.

– Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?

– Україна – це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.