– Розкажи хоч ти, дурню, що це з вами сталося,– пристала Онися до погонича.

Вже погонич розказав матушці за всю ту причту та пригоду. Отець Харитін не говорив і слова більше й, похиливши голову, тільки махав на усі боки руками.

– Здурів на старість, зовсім здурів! 1 де в тебе той розум дівся? – гримала Онисія Степанівна.– І хто тепер полагодить оцю карету? І на чорта вона нам здалась? Доведеться везти її, мабуть, аж у Київ до майстрів. Чи дорого ж заплатив за неї? – кричала Онися не своїм голосом.

– Двадцять п'ять карбованців втелющив та за упряж три,– обізвався отець Харитін, не піднімаючії голови,– то буде трохи не сто рублів на «погані» гроші, чи на асигнації.

– Ой ненько моя... То це ти всадив в оці руїни трохи не половину жалування!.. Боже мій! Лучче була б сама поїхала по жалування,– була б ціле довезла додому.

Отець Харитін сидів мовчки, неначе винний школяр, і вже не смів похвалитись гостинцями.

– А де ж решта грошей? Дай сюди до рук, бо ти ще й ті марно прогайнуєш,– сказала Онисія Степанівна.

Отець Харитін задер полу, витяг з кишені ремінного довгого капшука й мовчки поклав його на стіл. Онися одшморгнула ремінця, висипала карбованці та червінці на стіл і полічила, складаючи карбованці купками.

– Щось мало, не всі гроші: ти десь прогайнував в Богуславі, мабуть, пропив з батюшками в винарні?

– Борони боже!.. На могорич пішло всього злотий, та благочинному дав за труди два карбованці, та купив самовар та трохи чаю й сахару для гостей, та ще купив вам, Онисіє Степанівно, гостинця: набрав на сукню модньої матерії, якраз такої, як у благочинної.

Онисія Степанівна, зачувшії гостинця, трошки пом'якішала, подобрішала й спустила голос нижче на цілу октаву.

– А де ті закупки? Може, де погубив? – спитала вона вже ласкавішим голосом.

– Там, серце, десь в кареті в задку. Ось я піду та принесу.

Засвітили ліхтаря й пішли через двір до воріт, де стриміла, неначе в зубах у воріт, половина екіпажа. Отець Харитін підняв подушку, одчинив скриньку й повитягав закупки.

Вернулись у хату; Онися кинулась до матерії й розгорнула її, розпустивши на руці до самого долу. Отець Харитін з солодкими очима присвічував до матерії.

– Чи це воно на лице, чи, мабуть, навиворіт?– питала Онися, придивляючись до матерії.

Матерія була делікатного попелястого кольору з дрібненькими квіточками кольору висівок та з листочками, схожими на в'ялі, прибиті морозом гарбузові листки. Онися перевернула матерію на другий бік і пересвідчилась, що матерія була на лице, та й швиргонула її на стіл.

– Ой лишечко! Чого ж це ти набрав! Чи воно старе, чи полиняло? Ну й протринькав же ти гроші на якусь жидівську старовизну. Мабуть, нею жидівка вкривалась з півроку. Ото набрав! Їй-богу, неначе на черіні на попіл хто насипав висівок та притрусив гнилим листям.

– Ій-богу, Онисіє Степанівно, таку саму сукню носить благочинна і навіть всі багаті богуславські жидівки,– вихопився отець Харитін.

– То це ти прирівняв мене до жидівок та до своєї поганої благочинної? – знов підняла на октаву вище свій голос Онися.– В такій сукні, мабуть, тікала з гусарами твоя благочинна. Ти думаєш, я вберуся в оцю попелясту пістрю?

– Коли ж така тепер мода,– несміливо обізвався отець Харитін.

– Добра мода. Вберусь хіба, щоб була схожа на попелясту курку? На, носи сам або повези своїй благочинній, бо ти їй сприяєш. Другий раз не купуй сам мені гостинців.

Онися тикнула матерію отцю Харитонові під ніс, так що він її понюхав і знайшов, що вона трохи тхне жидівською хатою.

– Я сама одвезу та переміню її на щось інше, путніше,– сказала Онисія Степанівна.– Потривай же, пане Бонковський! Піддурив мого попа, піддурю колись тебе й я. Я тобі цього не вибачу, не подарую, Олесин полюбов-ниче! От тобі й жалування! Пропало те, що й раділа цілий день.

Другого дня світом селяни викопали ворітниці, висадили ворота, й видерли з їх зубів карету, і вкотили у возовню. Там вона пролежала років з чотири. Кури неслись в її задку, а одна квочка навіть висиділа курчата, доки захожі жидки не купили її за третю частку ціни.

Онисії Степанівні не довго довелося ждати. щоб помститись над паном Бонковським. Через тиждень після тієї події Бонковський, змолотивши графську пшеницю, наклав на п'ять возів мішків та лантухів і звелів мужикам везти на продаж за Рось в якесь містечко до знайомого жида. Граф кудись виїхав на той час. Мужики везли крадену пшеницю, а Бонковський покатав уперед верхом виглядати, чи не їде часом назустріч граф або який його сусіда. Тільки що він виїхав за Вільшаницю, проти його катав бідкою жидок, котрий не раз перевозив крадене графське добро. Він розказав, що граф вертається, в сусідньому селі став попасти коні й, певно, незабаром поїде на Вільшаницю. Бонковський, мов скажений, повернув коня назад і прискакав в Вільшаницю. З гори на греблю з'їжджали хури. Звернути не було куди; шлях ішов одним один,– ніде не було поворотам. Довелось хоч у пазуху ховати хурк. Бонковський кинувся в двір до отця Харитона.

– Ой отче Харитоне, рятуйте! Заробите великого гостинця!– крикнув Бонковський, вступаючи в хату.

– Що там таке? Може, обламались? Може, згорів тік?– спитав отець Харитін.

– Та де там тік,– я сам згорю до останку! Граф от-от наскочить в Вільшаницю!

– То що ж! Як наскочить, то й проскочить.

– Не проскочить, бо зачепиться за мої хури з пшеницею. Он бачите, стоять за вашим двором. Чи нема де в вас прихистити та переховати крадену пшеницю на якийсь там час?– і Бонковський щиро признавсь і оповістив за свою крадіжку та шахрування. Отець Харитін догадався, до чого воно йдеться,– треба було допомогти знайомому в пригоді. Йому стало жаль панка.

– Скидайте хутчій мішки в дзвіницю. Там їх не посміє зачепити й сам граф,– промовив отець Харитін.

– Ой мерщій, і батечку й голубчику, бо от-от наскочить граф,– благав Бонковський.

Отець Харитін вхопив ключі, одімкнув дзвіницю. Двері в дзвіницю були з улиці. Мужики в одну мить повносили мішки й повернули вози назад на греблю. Отець Харитін замкнув двері й вкинув ключі в кишеню. Бонковський тричі цмокнув його в губи, скочив ня коня й покатав через греблю.

– Онисіє Степанівно! Бонковського крадена пшениця в дзвіниці. Ось і ключі од дзвіниці,– гукнув отець Харитін до Онисі.

– От і добре. Помстимось над ним за карету. Я не оддам йому тієї пшениці. А що, попавсь, паничу! – сказала, аж підскочивши, Онися.– Візьми зараз спродай пшеницю, а гроші роздай старцям абощо.

– А добре ти кажеш! – сказав о. Харитін і покликав жида; частку продав, а частку так оддав зерном бідним. На другий день приїздить Бонковський з порожніми возами по пшеницю.

– Спасибі вам, мій дорогий приятелю, за схованку. Граф вернувся додому. Тепер мені можна забрати мою пшеницю.

– Не заберете, бо вже її нема: я роздав частку бідним, а половину продав Янкелеві та роздав гроші старцям,– сказав о. Харитін.– От розпитайте в людей, вони вам скажуть, що я кажу правду.

– Та не жартуйте-бо, отче! Беріть ключі та одмикайте дзвіницю, бо вже нерано.

З кімнати вискочила Онисія Степанівна й заторохтіла до пана:

– Їй-богу, не знаю, за яку ви пшеницю оце кажете. Ви хотіли, може, сказати за карету? Карета стоїть, переламлена пополовині. Про мене, нехай мужики складуть її на хури та й одвезуть, коли ви нас піддурили.

– Коли так, то до побачення, отче! Я цього од вас не сподівався,– промовив Бонковський, у котрого лице й очі аж налились кров'ю.

– Бувайте здорові. Скажіть же мужикам, нехай складають на хури карету!—гукнув отець Харитін вслід Бонковському.

Онися аж в долоні плескала.

Настала зима. Отець Харитін поїхав з жінкою в Київ на ярмарок і купив нову наточанку.

Довго крепився отець Харитін і не накидав на людей плати за треби. Але од страху перед благочинним він зважився й передніше попросив поради у своєї жінки.

– Коли благочинний звелів накинути, то й накинь. От одвезли дочку в школу – грошей треба.

– Якось ніяково. Коли б часом не ремствували та не гримали люди. Вони ж мене прийняли на парафію. Я не знаю, як і приступити до цього діла,– говорив несміливо отець Харитін.

– Коли ти не смієш, то я за тебе приступлю до справи,– сказала Онися,– не бійся, хліб їси сміливо!

В той час прийшли старости «їднатись» за вінчання. Отець Харитін запросив невелику звичайну плату, яка тоді була скрізь по селах. Онися слухала за дверима, а далі не втерпіла й вийшла до людей.

– А що ж, люди добрі! ви мало даєте за вінчання. Тепер стали інші, дорожчі часи,– все подорожчало, а гроші стали дешевші. Накиньте ще карбованця.

– Та що ж, матушко! Даємо так, як і передніше давали,– сказав батько жениха.

– Та накиньте-бо! Ви ж тим не збіднієте! Тепер, господи, як усе подорожчало, до чого не кинься: і наймит став дорожчий, і віл дорожчає, й кінь дорожчає, й гуска коштує те, що передніше коштувала вівця,– задріботіла Онися.

Онися чим більше старілась, тим більше говорила. В неї неначе щороку наростав та довшав язик, як у Мельхиседекової жінки Марти.

– Коли ж, матушко, й на весілля треба грошей, та ще й неабияких. Треба й того, й сього, треба хліба, треба й до хліба, треба й сього, треба й того,– м'яв слово по слову женихів батько.

– І, господи! Карбованець – не великі гроші, а нам вони стануть до помочі. Гроші круглі: їй-богу, й не зоглядишся, як і розкотяться; шаг за шагом, п'ятак за п'ятаком, злотий за злотим, карбованець... Так і котяться, так і котяться, й хто його зна, де вони діваються... Прикиньте ще карбованця та й запивайте могорич, бо в вас вже од говоріння, мабуть, і в роті посохло!

Чоловік глянув на могорич і... прикинув карбованця.

Не таку накинув плату Балабуха на богуславських міщан,– він просто звелів платити за треби вдвоє більше. Міщани загули, загомоніли, але мусили платити.

Через рік після того по селах пройшла чутка, що панщину зменшать, що вийшли «інвентарні правила». Народ загомонів по селах і ждав того, як великого щастя з неба. Отець Харитін дістав бомагу од благочинного. Приїхала комісія й благочинний. Зібрали народ до церкви з усього села. Благочинний велів о. Харитонові прочитати «правила» в церкві й потім читати щонеділі та виясняти.

Першої неділі зібралась в церкву велика сила народу. Отець Харитін знов прочитав ту бомагу, цебто «правила інвентарні», скинув ризи й пішов додому. Народ стояв коло церкви й не розходився: ніхто добре не втямив тії бомаги. Один казав, що зменшили панщину тільки молодицям; другий казав, що зменшили й чоловікам декому здалось, що не тільки не зменшили панщини, але ще прибільшили. Хтось десь чув, що люди почнуть одбувати панщину не тільки папам, але й попам. У всіх зостався якийсь туман в голові, через який кожний бачив те, що йому мріло в тумані. Громада послала титаря до батюшки, щоб він прийшов та розтовмачив їм, що було написано в тій бомазі.

Прийшов на цвинтар батюшка. Громада обступила його кругом.

– Розкажіть, батюшко, докладно: що там написано в тій бомазі? – просила громада.

– А що ж, панове громадо! Написано, щоб менше панщанних днів одбувати на тижні. Коли правду сказати, то я й сам решти добре не второпав, що там написано, бо написано по-московській, та ще й дуже мудро. Хіба поїду до благочинного та спитаю.

Отець Харитін поїхав до благочинного за порадою.

– Коли не второпали, то й добре, бо нам вже прийшов приказ од губернатора Бібікова тільки читати в церкві бомагу щонеділі й не виясняти в церкві, – сказав благочинний,– а виясняти можна тільки «по требованію крестьян».

– Як же воно так: я не розумію, й громада не розуміє.

– Мабуть, так воно й треба, коли прийшов такий приказ, бо пани кажуть людям, що до «інвентарів» була легша панщина,– сказав благочинний.—Та ви не дуже кваптесь товмачити, щоб часом лиха не набратись: хто мовчить, той двох навчить, бо вже один батюшка за це виясніння втратив парафію. Ви знаєте, що в нас сама поліція з поляків,– повертає діло так, буцімто попи бунтують народ, а не пани.

Отець Харитін приїхав додому й тільки махнув громаді руками, як громада причепилась до його... «Йдіть до пана. Пан вам усе розтовмачить: може, йому є приказ розуміти ту бомагу та її товмачити»,– говорив людям отець Харитін.

Тим часом польські пани були дуже сердиті, що московський уряд зменшив людям панщину. Вони хотіли доказати мужикам, що пани пули добрі до мужиків, що не вони, а москалі пригнічують народ. Замість того щоб зменшити панщину, пани її прибільшили і силували народ робити панщину цілий тиждень. Ніколи не була панщина така велика для народу, як в ті часи. Народ прочув, то панщину і справді зменшили, що пани знущаються над ними. Сміливіші перестали одбувати панщину більше трьох днів на тиждень і підмовляли й других. Вільшаницький пан дав знати в поліцію, що народ бунтується. В Вільшаницю прийшла рота москалів. І поліція, і офіцери, і жандарми набігли в Вільшаницю і привели роту москалів. Рота розсипалась по селу і почала різати кури, гуси, свині і навіть корови. Починалась московська закуція над народом, піднята польськими руками. Пройшла чутка, що перших проводирів, титаря Онопрієнка та двох його братів, будуть бити різками на вигоні і оддадуть в москалі.

Ввечері отець Харитін сидів у кімнаті і балакав з Онисею. В вікно щось тихенько застукало і загомоніло.

– Хто то стукає? – спитав отець Харитін.

– Вийдіть, панотче, сюди, та так, щоб ніхто з наймитів не видів,– промовив титар під вікном.

Отець Харитін вийшов надвір. На причілку стояв титар з двома братами.

– Рятуйте, панотче! Нас москалі хотять половити, бити різками та в тюрму закинути. Переховай нас, панотче, бо нас уже шукають і по хлівах, і по погребах.

– Боже мій! Де ж я вас сховаю? А як почнуть трусити і в моїй оселі? – промовив отець Харитін.

– Може, таки не посміють? – сумно обізвались чоловіки.

Тим часом вибігла і Онися на причілок.

– Що нам робити? Де нам людей сховати? – питав поради в Онисі отець Харитін.

– Ховайтесь в дзвіницю. В дзвіниці ніхто не посміє трусити,– сказала Онися.– Йдіть через садок, перелізьте через тин; а я тим часом наберу хліба та води та винесу вам,– сказала Онися.

Отець Харитін взяв ключі од дзвіниці і провів людей через садок; одімкнув дзвіницю і впустив чоловіків. Онися принесла харчі. Люди засунули двері засовом зсередини, а отець Харитін замкнув замок на одному скоблі, аби висів для людського ока. Онопрієнки зістались на ніч в дзвіниці.

Тим часом москалі перетрусили увесь куток, перенишпорили все село, обійшли садки, перетрусили млин і вітряки. Онопрієнки неначе в воду впали. Другого дня москалі зігнали увесь народ на вигон. Вся громада склала пеню на Онопрієнків, бо знала, що їх уже трудно й впіймати. Кільки чоловіків вибили різками і приказали людям слухати панів. Оно-прієнкові хати обідрали дочиста, вирізали всю худобу, побили вікна, побили горшки й діжки, поламали тини і зіставили самі голі стіни. Безталанні жінки з дітьми перебрались до сусід. Титареву хату розвалили до останку, розкидали деревню й попалили.

Цілу ніч і цілий день пересиділи Онопрі-єнки в дзвіниці. Другої ночі отець Харитін приніс їм харч і розказав, що сталось з їх хатами, з їх добром.

Чоловіки облились тільки гіркими сльозами.

– Тікайте з села до котрого часу,– радив їм отець Харитін.– Тікайте на сахарні, ставайте на роботу та приносьте гроші жінкам. Приносьте не вдень, а вночі. Застукаєте б моє вікно; я до вас вийду, передам гроші жінкам, або проведу вас до їх, або покличу до вас жінок. Вам не можна зістатись в селі, бо вам обголять лоби та оддадуть в москалі.

Отець Харитін виніс людям харчі на дорогу, дав трохи грошей і випустив з дзвіниці. Три богатирі, добрі господарі, поважні люди в громаді, пішли по світу бурлаками. І щороку в темну-темну ніч хтось стукав тихенько в ба-тюшине вікно; щороку виходив отець Харитін до бурлак, одмикав дзвіницю і впускав на кілька днів безталанних.

Од часу «інвентарів» од 1847 року, селяни повинні були обробляти поле й священикам, цебто, попросту сказати, одбувати батюшкам панщину в жнива по одному дню. Пан прислав до батюшки людей на панщину. Чоловіки й молодиці од сорому не знали, де очі діти, й батюшці й матушці навіть спочатку було якось ніяково.

– Чи це, батюшко, нас послали до вас на роботу за спасіння душі, неначебто спасенни-ків, чи таки на справдішню панщину? – питали люди в батюшки.

– Хто його зна! Я й сам добре не второпаю,– говорив отець Харитін.– Спасенники й без того помагали мені в роботі, як говіли, а це казав пан, що таки в тих «інвентарях» написано, щоб усі дорослі люди одбували священикам по одному дню в жнива.

Люди мовчки пішли на поле робити, але од того часу, як почалася ця попівська панщина, селяни почали потроху одхилятись од священиків. Молодиці й чоловіки перестали ходити до батюшки в гості п послухати по добрій волі; й скільки не прохав отець Харитін молодиць напрясти матушці по півміточку, ні одна молодиця в селі й веретеном не крутнула для матушки. Онисія Степанівна швидко оговталась з тією панщиною й командувала людьми, як панський осавула.

Старша дочка отця Харитона, Надезя, пробула рік в Богуславі в пансіоні в однії польки. Онисії Степанівні шкода було грошей, і вона взяла Надезю додому. Надезя вивчилась читати й трохи писати; вивчилась грати на гітарі й вбиратись в європейський костюм: вивчилась танцювати й робити кнікси и на тому скінчила свою науку. На її місце Онисія Степанівна одвезла меншу дочку Палазю. Дочки росли. Онисине завзяття до праці росло разом з дочками. Онисія Степанівна сама їздила на поле, стояла безодхідно коло панщанних людей. Своїм наймичкам вона не давала и вгору глянути: будила опівночі та гризлась з ними цілий день. Наймички не хотіли служити в матушки.

Раз в Онисії Степанівни найнялась здорова та робоча дівка з Богуслава Маруся. Вона була не панщанна, а дочка одного убогого чин-шовика-шляхтича. Маруся була така робоча, що встигала увинутись за двох. Але, як кажуть, хто добре везе, того й поганяють. Онися задумала ще й поганяти Марусю: будила її трохи не опівночі й накидала дуже багато роботи. Маруся не видержала, не вибула року, саме перед жнивами втекла од матушки в Бо-гуслав і найнялась у Балабухи.

Онисія Степанівна перечула через людей, що Маруся найнялася в Олесі, та аж позеленіла од злості.

– Це благочинна одбиває од мене наймичок: це вона хоче мені допекти. Поїду та одберу Марусю,– говорила Онисія Степанівна до отця Харитона.

– Ой, не їдьте, Онисіє Степанівно! Бог з ним. Чи ж пак ми не знайдемо собі наймички, чи що. Цур йому, пек йому, тому лихові. Хвалити бога, що ми помирились з благочинним.

– Ба таки поїду та й одберу. Це Олеся сміється з мене; ще пак мало насміялась з мене в моїй господі з своїми гусарами, то на тобі ще!

– Не їдьте, Онисіє Степанівно, бо прийдеться знов везти благочинному хуру горшків та мисок.

– І горшків не пошлю, й Марусю одберу. Я покажу Олесі, як кепкувати надо мною.

– Коли б ви, Онисіє Степанівно, не сказали там чого зайвого. Все ж таки вони старші над нами: вони благочинні.

– То що ж, що благочинні! Велика цяця – благочинна! Вона благочинна, а я хіба циганка, чи що? Таки поїду та вирву з рук в Олесі Марусю.

– Ой, біди наробите мені! Добре, що ви собі знаєте своє господарство, сидите собі в запічку, а мені доведеться одбуватись за вас. Оті, бачте, мені книги та ті «одчоти»... Нечистий їх знає, ніяк не потраплю до ладу здати їх. Тепер благочинний мовчить, але коли ви роздратуєте благочинну, то не мовчатиме.

– Ет! Верзеш таке, що й купи не держиться! В тебе свої книги, а в мене своя справа. Нехай таки Олеся й честь знає. Я їй не забуду тих гусарів, шо вона наперла в мою хату. Таки поїду.

– А я коней не дам,– сказав отець Хари-тін, ніби жартуючи.

– Та я тебе й не проситиму. Сама запряжу та й поїду.

Отець Харитін знав, що не переговорить своєї жінки, замовк і тільки важко зітхнув.

Тільки що отець Харитін вибрався з хати ховати якусь бабу, Онися звеліла парубкові запрягти коні, сіла н поїхала. Як далі вона їхала, тим більше розгорювалась в неї злість. Як угляділа вона Балабушину оселю, то вже була ладна роздерти Олесю надвоє.

Онися в'їхала в двір і впіймала Олесю на ганку. Олесі здалось, що їде якийсь пан, і вона дожидалась його на ганку.

«Здається, їде наш новий становий,– думала Олеся,—тонкий, сухий і в чорному маленькому картузі».

Олеся стояла на ганку й ждала. Своєю рівною, сухою постаттю й чорною хусткою на голові Онися здалеки й справді скинулась на нового богуславського станового.

Онися під'їхала під ганок, Олеся трохи не крикнула, але втікати було ніяково.

– Добридень вам, госпоже благочинна! А я оце до вас в гості в самі жнива,– сказала Онися, злазячи з наточанки.

– Доброго здоров'я! Дуже рада вам,– промовила Олеся.

Онися вийшла на ганок і трохи не черкнулась головою об стелю. Вона була в коричневій темній сукні, в чорній хустці на голові; фалди сукні облипли кругом її високої рівної постаті, а чорна хустка висіла на її сухорлявих плечах, неначе на кілку. Лице в Описі стемніло, зчорніло й зсохлось од роботи, од недоспаних ночей, од господарського клопоту. Олеся так само вже зчорніла на виду й засохла, хоч з іншої причини.

– Прошу покірно до світлиці,– просила Олеся Онисю.

Обидві вони увійшли в гостинну й посідали. Вони застали там Балабуху. Олеся дивилась на стелю й все курила.

– В вас, госпоже благочинна, найнялася моя наймичка Маруся.

– Найнялася, тільки я не знаю, чи вона ваша наймичка, чи, може, чия інша,– знехотя обізвалась Олеся.

– Маруся не вибула в мене року. Я оце приїхала за нею,– сказала Онися, ледве здержуючи сердитий голос.

Олеся примітила той дрижачий голос і почувала, що й в неї щось задрижало в душі. Вона знала, як Онися судить її по людях.

– Не може бути, щоб ви не знали, в кого служила Маруся, а приймати чужих наймичок зовсім не годиться,– сказала Онися голосно й сердито.

– Як-то не годиться? – спитала Олеся, спахнувши.

– Тим і не годиться, що не годиться. Маруся моя наймичка, й я її візьму з собою. Тепер жнива, гарячий, робочий час,– наймичок тропа й до поля, й до господи; треба хапати хліб на полі й льон та конопельки брати; треба комусь зварити й спекти дома, й корови подоїти, й вівці подоїти, й свині загнати, й коло терниці, коло бительні стати, й до череди одігнати. В мене велике господарство, в мене великий скрут; я не вмію до півдня спати, а з півдня по хатах походжати та люльку смоктати,– дзиго-рила Онися над правим вухом у Балабухи.

Олеся догадалась, що Онися шпурляла грудкою просто-таки в їх город, схопилась і стільця й почала ходити по світлиці. Балабуха почутив, що од Онисиного лепетання в його заболіло в правому вусі, встав і сів по другий бік Онисі, підставивши ліве вухо: на, мов, дзеленькай ще на цей бік!

Онися знов задзеленькала:

– В мене сім'я, мені не можна обійтись без наймичок; в мене ростуть дочки, а на дочок багато треба. Моя Надезя вчилась в пансіоні, а от і Палазю одвезла. Може, й правда, як кажуть люди: дасть бог діти, дасть бог і на діти,– але роби, небоже, то й бог поможе! Як сама не докладеш до всього рук, то нічого й не буде. От і сьогодні сама й корови доїла, сама пекла й варила. В кого в дворі нема й поросяти, а в хаті й кішки,– той нього не втямить, бо такі люди нестатковиті вже зроду...

Олеся стала серед хати й витріщила на Онисю очі. Вона почувала, що Онися знов сипнула наздогад на нестатковитих господарів. Балабуха знов пересів на другий бік Онисі й підставив праве вухо.

– Чи ви оце приїхали в гості, чи приїхали лаятись? – не втерпівши, спитала Олеся.

– Я не лаятись приїхала, а приїхала по свою наймичку,– одмовила Онися.

– А коли приїхали по наймичку, то беріть її собі,– вона мені не дуже потрібна,– сказала Олеся.

– Мені здається, найлучче б спитати в самої Марусі: коли вона схоче, то нехай їде з вами,– з богом, Парасю, коли люди трапляються!– обізвався Балабуха.– От я покличу Марусю!

Балабуха встав і пішов в пекарню. Онися не втерпіла й побігла слідком за ним. Їй хотілось взяти Марусю на оберемок і винести на віз. Увійшли в пекарню. Маруся стояла коло печі й спустила очі.

– Отак, дівко! Добре, їй-богу, добре. Це гаразд! Не добула року й покинула. Чи це тебе твоя мати так вчила, чи це ти своїм міз-ком розміркувала? – репетувала Онися.– Вдягайся та їдь зо мною в Вільшаницю.

– Ба не поїду,– сказала Маруся й почала колупати піч, неначе її прийшли сватати старости.

– Чом же ти не поїдеш? Чи тобі була яка недогода в мене, чи я тобі їсти не давала, чи що? Сором тобі, дівко, так робити,– говорила Онися.

– Коли в вас важко служити,– тихо обізвалась Маруся.

– А ти б хотіла гроші брати, руки згорнути та посиденьки справляти! Вдягайся, не гай мене й себе,– нічого тобі не поможе,– кричала Онися.

Маруся стояла коло печі, як тур,– дівка здорова, огрядна, тілиста й свіжа на виду; її здоров'я тільки дражнило Онисин апетит.

– Не поїду й служити в вас не хочу, бо в вас лягаєш, як перші півні заспівають,– сказала Маруся,– а встаєш, як і другі півні ще не співають.

– Куди ж пак! Мабуть, через те й стільки сала придбала на моєму хлібі, що в двері не потовпишся. Де твоя свита? Вдягайся та сідай на віз,– сказала Онися й кинулась до жердки шукати Марусиної свити.

– І свиту надаремно шукаєте, бо я до вас не поїду,– сказала Маруся.

– Як не поїдеш, то я тебе потягну в стан,– крикнула Онися.

– Хоч мене й в тюрму закиньте, а я з вами не поїду,– сказала Маруся.

– Як ти смієш мене кидати? Як ти наважилась тікати? Соромилась би, дівко, таке навіть говорити: ти така молода, а вже вивчилась швеньдяти по світу. Вчись, дівко, ззамолоду бурлакувати, то вивчишся на старість ще й з гусарами втікати...

Онися обернулась і прикусила язика: в одчинених дверях стояв Балабуха, а за ним в сінях стояла Олеся й насмішкувато дивилась на всю ту справу та справдовування.

Темне Олесине лице спахнуло; в неї почервоніли вуха й лоб. Балабуха причинив двері в пекарню, щоб до Олесиного вуха часом не долетіли ще гірші й щиріші речі.

Довго кричала Онися, довго справдовувалась та сперечалась Маруся. В пекарні клекотіло, неначе окріп в золійнику.

– Коли сама не підеш, то тебе приведе до мене поліція. Зараз поїду до станового! – крикнула Онися.

Двері з пекарні неначе бурею одчинило: Онися вибігла,– неначе метіль дмухнула.

– Прощавайте, отець благочинний! Спасибі вам за вашу послугу. Я од вас цього не сподівалась. Це, мабуть, ви одбили в мене наймичку за колишнісь гарбузи. Добрі господарі так не роблять,– так робить тільки той, в кого хата ликом вкрита, в кого кішки нема в господарстві та хто вітає гостей таким хлібом, що після його зуби три дні болять...

Балабуха й Олеся тільки дивились на Онисю.

Онися кивнула до їх головою, скочила на віз, чогось стала на возі, трохи постояла, мало не достаючи головою до стріхи, й виїхала з двору. В станового вона впіймала облизня,– він насміявся з неї, й вона з тим вернулась додому.

Отець Харитін вернувся з похорону й ніяк не міг догадаться, куди поїхала Онися. Але незабаром загуркотів віз надворі. Онися увійшла в хату. В неї очі блищали, лице аж пашіло.

– Чи не поламалось часом щось коло воза? – несміливо спитав отець Харитін.

Онисія Степанівна мовчала й тільки сопла. Отця Харитона взяла цікавість.

– Де це ви, Онисіє Степанівно, були? Чи на поле їздили, чи, може, до татуня в Чайки?

– Ат, одчепись! їздила до того пузаня, до благочинного, лаятись за наймичку,– одру-бала Онися.

– Ой боже мій! До благочинного лаятись! – крикнув отець Харитін.

– Атож! Ти думаєш, я йому в зуби подивлюсь? Нехай благочинна не одбиває в мене наймичок,– одрубала з злістю Онися.

Ой, бодай же вас бог любив! Що ж це ви наробили!

– А те, що треба було! Яке тобі діло до моїх наймичок? Не ти їх наймав, не тобі за їх і клопотатись. Ось у мене голова ходором ходить без наймички. Я таки прочитала добру молитву й благочинному, й благочинній.

– Ой господи! Яку ж ви там молитву їм читали? – говорив отець Харитін з страхом.

– Яку вміла, таку й прочитала,– вилаяла на всі боки та й поїхала,– сказала Онися.

– Ой, чого ж це ви наробили! Коли б з того не вийшло якого лиха. Були помирились з благочинним, а це коли б знов не полаятись. Добре вам, Онисіє Степанівно, в запічку сидіти та пиріжки їсти, а мені оце знов буде біда. Бачите ті книги... Ой, бодай же вас курка вбрикнула.

Не встиг він сказати тих слів, як рипнули двері й в хату ввійшов посланець од благочинного й подав батюшці лист. Отець Харитін прочитав і зблід на виду.

– А що там пише Олеся? – спитала Онися.– Мабуть, розгнівалася на мене?

«Ваша Онисія Степанівна за свою наймичку Марусю наговорила нам такого, що сором і в листі писати,– писав Балабуха,– вона кричала й лаялась, як бублейниця на базарі; казала, що в нас у хаті й кішки нема, що після нашого хліба в гостей три дні зуби болять, ославила мою жінку перед слугами, ще й їздила до станового нас позивати. Прошу вас, передайте своїй жінці, щоб вона більше ніколи не приїжджала до нашої господи...»

– Ой господи, спаси нас і заступи! Що це ви, Онисіє Степанівно, наробили? Чи вам треба було їздити до благочинного? А бодай же вам жаба на ногу наступила,– кляв отець Харитін свою жінку, ходячи по кімнаті.

– Бублейниця! Я бублейниця! Його жінка бублейниця, а не я, бо тікала з гусарами. Я за це поїду та кочергою їм вікна повибиваю. Так і напиши благочинній од мене! – крикнула Онися.

– Пишіть уже самі, буде з мене й цього. Та тепер же мене благочинний з'їсть без солі, втопить в ложці води. Ой, чого ж ви оце натворили! Сиділи б у запічку та їли пиріжки.

– Я тобі як дам пиріжків, то й не потрапиш кудою втікати з своїм благочинним. Пошлеш титарем два вози горшків: сунеш благочинному в зуби горшка, а благочинній макітру, то запхнеш пельку й благочинному, й благочинній!