В купальні оживилася й прийшла до себе. Вернув їй давній гумор. Купалася довго, аж поки якась стара служниця не дала їй знаку, що час уже одягатися. Вона помогла Настуні розчесати її золотисте волосся й одягнутися. Скінчивши роботу, попровадила її перед якесь надломане зеркало, що стояло в кутку сусідної кімнати, і пляснула язиком. Настуня глянула в зеркало: була майже задоволена собою і своїм одягом.
Стара попровадила її знов тими самими напівтемними кімнатами, несучи старі річі Настусі. В кімнаті, де стояли одяги, віддала її в руки керовниці і пішла. Та докладно оглянула Настуню від голови до стіп і щось поправляла на ній.
Настуня зміркувала, що тепер запровадять її до когось, хто рішатиме про її долю. Додумувалася, чому вже тепер: мабуть, Iбрагім і вірменин хочуть зараз вертати або мають якісь інші діла. Розуміла, що вона остане тут, у сім будинку, тільки не могла догадатися, до чого її призначать.
Керовниця шатні закликала одну зі слуг і сказала щось до неї. Та попровадила Настусю довгими коридорами до кімнати, перед дверми якої стояли посильні. Сказала щось одному з них. Він вступив досередини, і за хвилину вийшов вірменин. Служниця вказала йому Настуню.
Вірменин подався: не пізнав її в новім одязі. Потому взяв її за руку і впровадив до кімнати.
Була це велика, гарна саля, з коліровими венецькими шибами у вікнах. Долівка її вистелена була матами. Перед вікном стояв стіл, на нім оправлені в шкіру книги й два трираменні свічники. Перед столом сидів на подушці Iбрагім, а біля нього старий уже мужчина, сухий, середнього росту брюнет, мабуть, старший брат того, що записував у першій кімнаті, бо були дуже подібні.
Iбрагім, побачивши Настуню, встав і підійшов до неї з очевидним задоволенням, придивляючись, як вона покращала в новім одязі. Взяв її за руку й попровадив аж до господаря кімнати, що вдивився в неї.
Настуня мимохіть склонила голову. Iбрагім весь час говорив, вірменин притакував йому. Хоч Настуня на думку, що зараз пічнуть її знов оглядати, вже змішалася, одначе запримітила, що тепер уже не тільки Iбрагім, але й вірменин говорить те саме, а господар кімнати мовчить.
Оба її «опікуни» почали рівночасно оглядати її. Вона так змішалася, що кров почула аж в очах. Коли наступив відплив крові, запримітила, що господар кімнати оглядає її зовсім такими самими очима, як її батько коня, який йому сподобався.
Сей спомин оживив її, й вона усміхнулася сама до себе. Господар кімнати сказав щось. Оглядини були скінчені, і то корисно для неї, бо оба її дотеперішні опікуни були, очевидно, задоволені. Господар кімнати підійшов до одної з шаф, виняв відтам якусь шарфу червоної краски і заложив її сам на рам'я Настуні.
Iбрагім і вірменин попращалися з ним, взяли з собою Настуню і повели до зовсім іншого крила будинку. Перейшли з нею два великі подвір'я й огород, у якім були дерева. Потому впровадили її в новий будинок і передали в руки іншої керовниці. Попрашали рухом руки і пішли.
* * *
Настуня знайшлася у великій кімнаті, де було багато молодих невільниць. Вони зараз обскочили її й ріжними мовами почали питати, хто вона, з якого краю, коли і як попала в полон.
Були між ними і бранки з української землі. Настуня зараз присусідилась до них.
Побачивши своїх, повеселішала й оповідала майже радісно. Тут відчула близькість людей, уроджених на однім шматку землі, де сонце так само світить.
— Ти така весела! — сказала з подивом одна з її нових товаришок недолі.
— А чому не має бути весела? — відповіла друга. — Адже піде до школи, а за той час, може, родичі довідаються, де вона, й викуплять її.
— До якої школи? — запитала Настуня.
— То ти не знаєш? Ми тобі скажемо, — посипалося зі всіх боків. А одна з них, що мала на руці таку, як Настуня, червону шарфу, тільки вже старанно пришиту, почала так:
— Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть…
— Ой чому ні! — перервала друга. — Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак?
— Е-е, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!
— Також і її може хтось сподобати собі.
— Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже багатим купцям, і то рідко.
— Але скажіть уже раз, до якої школи піду, — просила Настуня.
— Властиво, то ми всі в школі, і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на своїй лежанці ляшка з-під Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може.
Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.
Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:
— Тут б'ють дуже болючо, але нешкідливо — батогами по обвитім тілі.
Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.
Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.
По обіді, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи:
— Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти поки що поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи.
Коли всі опустили кімнату, Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.
— Я, — відповіла хора, — попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій, Вєлєжинський, має село і, може, міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті генуенці укривають ліпших бранок…
— Чому укривають?
— Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба.
— А чого їм треба?
— Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Iнших беруть до шкіл.
Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:
— До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.
— А до якої школи мене призначили?
— Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати посвому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.
— Нащо ж їм сього?
— Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.
— А що ж служниця може зробити?
— Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.
— А до якої школи призначили тебе?
— Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?
— Бачила. Дуже багато.
— І я все мусіла з'їсти. Бо якби нг з'їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.
— За що?
— За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, — чи панів, бо вони спілку мають, — якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали мені виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.
— А чого ж тебе вчили в твоїй школі?
— Се не така школа, як ти думаєш. В тій школі, де я була. Мало вчать, але основно Вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих, а інакше супроти молодих.
— Як же?
Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:
— Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.
— А старого як?
— Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирікати йому розкіш, аби купив
. Отож приїхав тут до нашого пана старий як світ баша з Трапезунта. Кількадесять найкращих дівчат уставив йому наш пан у ряди, а між ними й мене. Всім нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палиці, переліз попри нас і кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зімліла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А він якраз показав — на мене! Вивели мене з ряду ні живу ні мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кімнати зі старим башою, де той при нім мав мене докладніше оглянути. Наш пан ще по дорозі давав мені очима знаки, як поводитися. Але я постановила собі поводитися якраз інакше, ніж мене вчили.
— І доконала свого?
— Так. Старий баша приступав до мене кілька разів, а я ні оком на нього не глянула, хоч мій пан аж кашляв з гніву. І баша сказав йому при мені: «Що ж! Вона гарна, але без життя. Не хочу!» Та й поїхав, не купивши нікого!..
— Я так само зробила б.
— А я вже ні, нехай діється, що хоче. Бо через тиждень били мене тричі на день так, що я від пам'яті відходила. Більше не хочу того. Коби тільки той сам баша не приїхав удруге.
Дрож потрясла нею.
Настуня потішала її.
— Адже він уже тебе не схоче.
— Ага! Ніби він пам'ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсім інакше, волосся опустять на груди, не назад, — о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити!
Показала своє дійсно гарне і буйне волосся та й, відітхнувши, додала:
— Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене! Почала плакати тяжко.
— А що ж він тобі зробить, як ти не любитимеш його, навіть коли вже тебе купить?
— Ех, як же ти нічого не знаєш про се, що вони виробляють з непокірними невольницями, які не піддаються всім їх забаганням! Поживеш, то почуєш. І тут між нами є такі, що були вже в гаремах у Царгороді, і Смирні, і Єгипті. Оповідають страшні річі.
Настуня задумалася.
Перед її очима стояв розірваний ланцух на Тринітарській церкві монахів як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозуміла, що значить невольниця, а що свобідна людина. Розірваний ланцух на Тринітарській церкві видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то відзискає свободу.
Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повірок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душі, хоч воювала з сим. «Може, сьогодня неділя?» — подумала. Бо в дорозі втратила рахубу днів. А боялася запитати товаришку недолі чи вона не знає, що сьогодня за день: хотіла якнайдовше дуритися, що сьогодня неділя і що зараз задзвонять на вечірню молитву в Тринітарській церкві. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобідна. На волі, вдома, в ріднім краю. Ті два поняття: рідний край і свобода — лучилися в її думках і мріях нерозривно.
«Не мав слушності батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини, — подумала. — Бо ще більше добро свобода».
Але не давала по собі пізнати того, що діялося в її душі. Iнстинктом чула, що веселість і глибоке почуття радості з життя — одинока її оборона.
— Не журись, — сказала до ляшки. — Що має бути, те буде!
I затягнула таку веселу пісоньку, що й Ванда повеселішала. Так перебалакали аж до вечера, а — дзвін не задзвонив… Прийшли з робіт інші товаришки. Від тої, що мала червону шарфу, довідалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу і що там є вже двадцять дівчат, крім неї. Вона єврейка з Київщини, а є там ще дві грекині і інші з ріжних земель. Головних учителів мають двох: оден турок, оден італієць…
По вечері дівчата знов почали виходити.
— Куди ж ви знов ідете? — запитала Настуня.
— Знов до школи, але вже до лекшої, — відповіла їй ляшка.
— Там учать жінки, — доповіла друга.
— І ти туди завтра підеш, — докинула третя. — Мусиш піти, хоч, певно, трохи умієш робити те, чого там учать.
Настуня була дуже цікава побачити ту школу невольниць. Не спала тої ночі майже зовсім.
V. В ШКОЛІ НЕВОЛЬНИЦЬ В СТРАШНІМ ГОРОДІ КАФІ
Кожда школа вчить не для себе, але для життя.
«I am miserable and іn a manner іmprisoned and weighed down with fetters till with the light of Thy presence Thou comforlesi me, givest me liberty and showest me Thy friendly countenance..»
Збентежено вибиралася Настуня до школи невольниць. Але ум її працював живо. Розуміла ясно, що в сій школі може бути побудована підвалина її дальшої долі — доброї або злої. Чи до утечі, чи до дальшого життя тут — все треба пізнати тутешнє життя і те, чого воно вимагає. Розуміла се так ясно, як Отченаш, котрий раз у раз повторяла.
Довго думала над собою. І твердо постановила пильно присвоювати собі все, чого в тій школі вчитимуть. І роздумувала ще над одним, хоч соромилася того сама перед собою…
Роздумувала, як сподобатись учителям. Розбирала докладно натяки товаришок неволі про те, як поводитися супроти молодих мужчин, а як супроти старих. Але стидалася докладніше розпитувати про те.
Коли перший раз переходила огородом з іншими невольницями до сусіднього будинку, де була школа для невольниць, побачила через залізну огорожу, недокладне забиту дошками, страшний вид: на вулиці вився в ланцюгах і болях нагий невольник з тавром на обличчі, вистогнуючи тільки два словечка в нашій мові: «О Боже!.. О Господи!..» Кості в руках і ногах мав потовчені, й обломки їх виставали крізь пороздирану шкіру. Якраз спускали на нього великих, нарочно голоджених собак, щоби рвали ту жертву… При нім стояла сторожа, щоб його з милосердя не дорізали християне, бо він мав сконати з голоду і спраги та упливу крові, рваний собаками двічі на день
.
Були се звичайні способи, уживані мусульманами проти невольників, котрі уперто втікали. А вживано їх публічно на те, щоб інших відстрашити від утечі.
На той страшний вид Настуні закрутилося в голові, вона побіліла як стіна, хлипнула воздуха й упала на грядку квітів, сама як скошена квітка. Падала також зі словами: «О Боже, о Господи!»
В синіх очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї на тлі Чатирдагу… і зазвеніли в душі страшні, але правдиві слова Святого Письма: «На потомках потомків ваших відіб'ю злобу вашу».
Думки блискавками шибали їй по голові.
Катований невольник був гарно збудований, і легко міг бути потомком одного з тих злочинців, що підсували чашу з отруєю на Високім Замку у Львові, пам'ятної осені, коли рясно зародили сади по всій землі Галицько-Волинській…
Довкруги на вулиці лунали зойки кількох інших катованих кнутами невольників: то публічно виконувано на них ріжні кари за найменший непослух. Настя, лежачи, затулювала вуха руками.
По якімсь часі піднеслася при помочі товаришок і бліда як смерть пішла дальше, подібна до лунатички. Молилася всю дорогу з великою вірою, кажучи в дусі:
«О Боже, о Господи! Ти, певно, справедливо караєш нарід наш за його гріхи великі. Але змилосердися над ним і наді мною в сім страшнім городі кари. Покажи мені приязне обличчя своє, і стане лекша неволя моя… Возьми опіку наді мною…»
З такими думками вступила в шкільну кімнату й усіла, як інші, на плетену мату, підібгавши ноги під себе.
О, якже се боліло!
Товаришки, що вже до всего привикли, сміялися з неї й потішали її, кажучи:
— Привикнеш! Не бійся!
Старалася тепер всіми силами забути те, що бачила на вулиці. Молилася і дивилася в двері.
До кімнати повагом вступив учитель в завою на голові. «Ні молодий, ні старий», — мигнула Настуні думка крізь головку і збентежила її так, аж покрасніла. Не знала, як супроти него поводитися.
Поважний турок Абдуллаг відразу запримітив нову ученицю й її збентеження. По його обличчю перебігло щось ніби увага, ніби задоволення: може, подумав, що то він як мужчина зробив таке вражіння на гарній невольниці. Але старався не дати пізнати сього по собі. Усів на подушці і почав поважно, як щодня, свою науку словами:
— Нема Бога, тільки Бог
, а пророк його Магомет!
Тричі повторив сі слова з таким притиском, як би добував їх із глибини свого серця.
Настуня розуміла їх, бо зустрічалася з ними майже від першого дня своєї неволі.
Слова Корану, читанки пророка, наводив учитель Абдуллаг тільки в арабській мові. Пояснював їх дивною мішаниною — турецько-персько-татарсько-слов'янською. При тім надробляв гестикуляцією й показував руками предмети, про котрі говорив.
Як губка воду, так Настуня втягала в себе правильну вимову арабських слів. Але зі змістом їх не годилася в душі, противилась йому, хоч була вдячна учителеві, що так уважно повторяв сі слова. Була переконана, що робить се для неї. Вдивлялася в нього, як в образ.
З дальшої його науки не розуміла нічого. І чулася найменшою з усіх учениць. Але тим твердше постановляла собі в душі зрівнятися з ними й навіть випередити їх. Уважно вслухувалася в чужі звуки мови учителя. Вся перемінилася в слух.
Щойно при кінці науки запитав поважний Абдуллаг, чи котра з учениць не знає мови Настуні. Зголосилась єврейка. Абдуллаг наказав їй передати Настуні все, що чутиме від нього, і взагалі помагати в науці. Єврейка переповіла се Настуні. Вона поглядом подякувала учителеві. По скінченні лекції Корану Абдуллаг учив рахунків.
Коли Абдуллаг вийшов, було полуднє. Учениці пішли на обід. Настуня сіла біля своєї опікунки Кляри (так називалася єврейка) і зібрала в думці вражіння, — як робив голосно її батько, коли рішався на якесь більше купно або інший важний крок. Чула, що в Абдуллагу матиме приятеля, бо сподобалася йому: вдивлявся в неї весь час. Вправді незамітно, але частіше, ніж в інших. Частіше й інакше. Зовсім так, як вдивляються, наприклад, жінки в гарну, дорогу матерію, якої із-за ціни не можуть купити. Він не зробив на ній ніякого вражіння як мужчина, як зробив Стефан, коли вперве побачила його. Але мимо того відчула смак у тім, що сподобалася йому.
Роздумуючи над тим, не забула про свою опікунку. Питала її, як називається по-турецьки кождий предмет, який бачила на столі. Кляра радо говорила їй і живо пояснювала все, що знала. Кляра була типова представниця свого рухливого племені, котре з потреби привикло бути у чинним між чужими. Опісля та учинність перейшла в кість і кров його та стала органічною потребою жидівської раси в добрім і злім.
Прихильність Кляри була для Настуні поки що більше потрібна, ніж приязнь Абдуллага. Від Кляри довідалася, що з другим учителем, італійцем Річчі, сама могтиме порозумітися, бо він був у Лехістані та й навіть троха говорить так, що вона зрозуміє його. Була тим дуже врадувана та й уже майже зовсім весела йшла на науку по обіді.
З полудня прийшов Річчі. Худий, жилавий мужчина, з якимсь дивним огнем в очах. Мав панські, аристократичні манери. Таких людей бачила Настуня тільки на мить, як переїздили раз через Львів. Отець Iоан казав їй, що се були ненецькі посли, котрі їхали в Москву.
Була дуже цікава, яким чином такий чоловік опинився на службі у людей, що торгували жінками. Очевидно, мусів мати якісь таємничі пригоди в життю, котрі загнали його аж сюди і приневолили до такого заняття у таких людей…
Річчі рівно живо зацікавився своєю новою ученицею. Він зараз-таки, заки приступив до науки, випитав її доклад но, відки вона, чим її батько, як і коли дісталася в полон і що вміє.
Був задоволений з інтелігентних відповідей Настуні, хоч при деяких незначно усміхався. Особливо виразно усміхався, коли Настуня твердо підчеркнула свою віру та красу її обрядів і церков.
Се вкололо її так, що вона відважилася замітити:
— Ви, певно, латинської віри… Річчі знов усміхнувся і відповів:
— Мої батьки визнавали ту віру.
— Як то — батьки? А ви приняли іншу? — запитала з ледви замітним обуренням в тоні. Бо вже з дому винесла погорду до тих, які покидають віру батьків.
— Ні, — відповів Річчі, сміючись. — Але про се, якщо ви цікавитесь тими справами, поговоримо колись докладніше, і про красу ріжних обрядів та святинь у ріжних краях поговоримо також. Я радо говорю про се, особливо з молодими й цікавими людьми…
Взявся до науки. При тім кожде речення перекладав такою мішаниною, що й Настуня його розуміла. Говорив про ріжні народи, про життя на дворах панських і королівських і про те, як там пишуть листи, як будують, як одягаються. Цікаво говорив.
Настуня так зацікавилася його наукою, що при вечері навіть не мала часу подумати про сього учителя. Тільки випитувала Кляру, що він говорив досі, заки вона прийшла до школи. І Річчі при кінці лекції вчив рахунків.
По вечері попровадили її товаришки до тих кімнат, котрі бачила, як тільки прийшла до сього будинку. На питання, чого ще їх тут учать, відповіли їй:
— Дурниць! Зараз побачиш…
Тут вчили вже жінки під проводом тої керовниці, яка переодягала Настуню.
Вчили — залицятися, сідати на коліна, ніжно і горячо цілувати, плавно ходити по кімнаті, одягати й роздівати мужчин (одяги стояли на деревляних моделях), обіймати, робити їм гарні завої й турбани. Все — на моделях.
Настуні ся наука зовсім не сподобалася. Вона просто не могла собі уявити, як можна цілувати когось іншого, крім Стефана. Але пригадала собі слова Ванди й задумалася.
I сеї ночі довго не могла заснути. Думала про все, що бачила й чула в тій дивній школі. З одного була вдоволена: з припущення, що вона сама провадитиме науку в напрямі, який цікавитиме її. Була спритна. Вже першого дня зміркувала по поведению учителів, що се може їй удатися. Успокоєна тим, заснула твердим сном.
Скоро помітила Настуня основну ріжницю між своїми обома учителями. У Абдуллага не було іншого Бога, крім Аллага, не було іншої влади, крім султана, не було іншого світу, крім мусульманського. Він був добрий і навіть приємний чоловік. Але пригадував їй вола в кераті, що крутився все в оден круг, хоч часом той круг був доволі широкий і гарний. Абдуллаг з захопленням оповідав про велич султанської влади, про красу столиці і палат падишаха, про його сади цвітучі, про пишні одяги його двору, про силу його військ, про далекі країни, які підлягають його владі, про їх багатства і красу, про всю величність Сходу. Але всьому основа було у нього призначіння. Все буде, як мас бути, як Аллаг призначив. І в тім основне ріжнився він від італійця. Так основно, як ріжниться Схід від Заходу.
Річчі в усім підчеркував вагу і значіння людської думки, підприсмчивості і праці. Навіть у тім, що очевидно мусить бути, говорив, може людина робити важні зміни.
Любила його за сю думку. Бо ні на мить не покидала своєї мрії про утечу, про те, що колись вирветься з сього чужого їй світу, куди її насильством запроторили й учили, крім потрібних речей, поцілунків і залицянь. Ненавиділа сю науку рівно сильно, як любила ту науку, яку їй подавав Річчі. З переняттям слухала його оповідань про чудові будівлі італійські, про царицю моря — Венецію на 122 островах, про золоту книгу її родів, про її Велику Раду, про могутність Дожі, про олов'яні тюрми в підземеллях, про високі школи у Флоренції, про Ватикан у Римі та про всі дива епохи Відродження.
Наперед сподобалось їй у тій науці це, що Річчі говорив про підприемчивого духу тамошніх людей. Потому перемогло в ній захоплення зовнішнім блиском тамошнього життя. Та вкінці знов більше зацікавилась людьми, яких їй представляв італієць. Особливо велике вражіння зробило на неї оповідання про те, що на Заході й жінки займаються всім тим, що й мужчини: і торговлею, й наукою, і навіть державними справами! І дивним дивом, хоч була в неволі, — перший раз почула тут у собі — людину. Вправді, і вдома знала, що були й у нас жінки, які правили державою, от як велика княгиня Ольга. Але се знання було якесь запорошене і неясне, немов казкове. То було так давно, так дуже давно, як у байці. А тут усе те дійсно тепер відбувалося, жило. На саму думку про те рамена їй пружилися, мов сталеві пружини, і грудь підіймалася високо.
Тут вперше прийшло їй на думку, чому жінка не мала б займатися державними справами?
«Чи я не така сама людина, як мужчина?» — подумала. І якась іскра дивної амбіції заіскрилася в її серці — тим дивніша для неї самої, що вона добре розуміла, що була в неволі, і розуміла також, що і там, у старім краю, — так його в думці називала, бо сей був для неї зовсім новий, властиво, тільки одні монахині зі всіх жінок кермували своїми публічними справами. Знала, що вони мали свої наради, що самі визначували членів своїх монастирів до ріжних справ і поїздок. А всі інші жінки подібним не займалися. І тим більшу вдячність відчувала супроти церкви, котра допускала й підносила жінок до такої праці. І тим більше гнівалася в душі на учителя Річчі, що він якось так з усміхом говорив про церкву.
Настуні ані не снилося, що Річчі був одним з політичних розвідунів Венеції, найбагатшого тоді міста Європи. Його завданням було слідити всякими способами відносини на Сході та причинятися до виховування таких інтелігентних невольниць, яких опісля можна було б ужити до звідунської служби на дворах мусульманських намісників, адміралів, генералів, везирів
і вельмож.
Щоб не звертати на себе уваги турецької влади, котра особливо не терпіла венеціян, Річчі буцімто був на службі у генуенців, ворогів і конкурентів Венеції, котрі мали розмірно більше симпатії у турків, ніж венеціяне… Велика генуенська купецька фірма, у котрій служив під сю пору Річчі, мала спілку з купцями вірменськими, грецькими, турецькими та арабськими. Iнтерес і політика були в ній так майстерно пов'язані й закриті, що навіть далеко не всі учасники тої спілки знали, в чім річ. Головна централя спілки нарочно була приміщена в Кафі, а не в Царгороді, де мала тільки свою філію з найбільш довіреними людьми.
Настуня більше відчувала серцем, ніж розуміла розумом, що в огороді її думок наступає якась зміна. Виглядало їй, немовби той її внутрішний огород поділився на три ріжні грядки з ріжними квітами.
Перша грядка була та, котру засадили в її душу ще вдома. Вона була їй наймиліша, мов васильок, пахуча, хоч найменше зрозуміла.
Друга грядка була та, яку засаджував в ній турецький учитель Абдуллаг. Вона не любила його науки. Але він сам був їй симпатичний, бо відчувала в нім чесного й віруючого чоловіка.
А третя грядка була та, яку засаджував в ній італійський учитель Річчі. Iнстинктом відчувала, що він гірший від турка. Але наука його так її потягала своїм солодким блиском, мов гріх. Мов тепла, ясна водиця в купелі обіймала її дивна наука тодішнього меткого Заходу. Більше відчувала, ніж розуміла, що та наука визволяє нутро людини, але страшно визволяє. Дає чашу отруї в руку і кинжал у другу й говорить:
«Тобі все вільно робити, що тілько хочеш!» А строга наука Сходу говорила: «Ти маєш слухати Аллага на небі й султана на землі!» Вона в'язала — ще тяжче, ніж татарське реміння. Але в тім зв'язанню чути було силу. Відчувала її Настуня в Абдуллагу, що був сильно зв'язаний тою наукою на всі боки.
Перед чистою, як квітка, душею Настуні стояв тодішній Захід ренесансу, заражений уже безвірством і злочином, — і чужий Схід, повний жорстокостей, але сильніший вірою в Бога на небі, котрий вибрав той Схід на кару для землі.
Боронилася в своїм нутрі, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її внутрішньою опорою був хрест. Але його щораз більше немов заливали дві нові струї. Ще виринав він у її душі — навіть ясніший, ніж перед тим. І держалася його так, як держиться мурашка на малій трісочці, котру вже несе повінь.
О, страшна є внутрішня повінь розхвильованої душі людини! А така повінь щойно зачинала прибувати в невинну душу Настуні…
Знакомства. Новые.
* * *
Хоч Настуня не любила Річчі, але з запертим віддихом слухала його лекцій, особливо про безоглядні вчинки жінок в італії. Як же він цікаво оповідав! Про їх інтриги й заговори або про ріжні отруї, якими прятали зі світу ворогів.
У нутрі кричало щось у ній, що так не вільно робити. Але рівночасно заглушувала той крик нова свідомість, що так роблять… І моральний крик її душі був щораз тихіший і тихіший. Просто освоювалася з тим, хоч терпіла від того.
Одного дня прийшло їй на думку, що її учитель має якийсь означений і добре обдуманий план, коли оповідає їм про те все. Властиво від першої години, яку перебула разом з ним у школі, відчувала, що се якийсь таємничий чоловік, котрий чогось не договорює. Кілька разів здавалося їй, що ловить кінець нитки його дуже таємничого клубка. Вже пальчик прикладала до чола на знак, що відгадала. Але по хвилі спускала ручку… Не могла відгадати.
Все те її цікавило й захоплювало, але й мучило. Тому відіткнула, коли Річчі перейшов до зовсім нових справ. Настуня щось чула про се вже вдома — перші глухі вісті. Але тут довідалася докладніше про нові дива-дивенні, які італійський земляк її учителя відкрив за великим морем, у котре заходить сонце. Довідалася про червоних людей, що летять як вихор степами і здирають шкіру з голов побіджених, про їх шкіряні вігвами й кам'яні святині на таємничих озерах, про золоті палати їх царів у Мексиці і Перу та про страшну, завзяту боротьбу з білими наїздниками.
З того повернув Річчі на оповідання про чудові пригоди Одіссея. Помалу перейшов до еллінської філософії, втягала в свої думки його науку, як втягає квітка росу в ніжні листочки. І дозрівала на очах, як черешня.
Все, що вчула, обговорювала потому зі своєю товаришкою єврейкою, котра більше знала, бо довше вже була в руках сих торговців, котрі старанно підготовляли свої жертви.
Раз запитала її Настуня:
— Скажи мені, Кляро, на що вони нас вчать про ті отруї і про жінок, що таке роблять?
— То ти, Настуню, ще не знаєш? Вони міркують собі так: ану ж котра з їх невільниць дістанеться до якогось високого дому, де їм треба буде спрятати когось. Тоді прирікають золоті гори, і не одна таке робить. Все те спілка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здаеться мені, що та пілка сягає навіть у ті зовсім нові землі, про котрі оповідає Річчі.
Настуня здригнулася, як від порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що ніколи не любила зачіпати в розмові тої справи.
Але раз знов запитала Кляру:
