- Яка рiзниця?
      - А така, невiгласе, що Жовта цеглина та ще й на червоному кружечку - це одна з найкапоснiших дружинниць Знавця-Моргунця, i означає вона: "В'їзд заборонено". З'являється вона завжди в несподiваному мiсцi, там, де бiдолашнiй машинi нi розвернутися, нi позадкувати не можна... - Шляховий Коток зневажливо пирхнув i посунув на Малька-Ванька.
      "Так ось про яку цеглину говорив Жучок!" - здогадався хлопчик i раптом несподiвано для самого себе вигукнув:
      - Нiчого! Я зупиню тебе й цiєю!
      Розмахнувся щосили i жбурнув цеглину пiд переднiй блискучий вал Шляхового Котка. Той ще не встиг набрати швидкостi й, коли наштовхнувся на маленьку перешкоду, вiдразу ж зупинився.
      - Що це таке, що таке?- заволав вiн. - Мене зупинила сiра цеглина! Нечувано! А-а-а!
      Та Малько-Ванько вже не слухав його лементу й побiг униз. Там, у музеї, чекає на нього бiдолашний Жучок...
      ПОКАРАННЯ ВАРI
      Варя чимдуж крутила педалi, поспiшаючи на допомогу друзям. Нарештi вона вискочила з Похмурого тунелю й озирнулась. Вулиця i перехрестя безлюднi - загони Знавця-Моргунця вже пройшли.
      "Де ж це вони?" - подумала дiвчинка й пошукала очима друзiв, але на "Острiвцi безпеки" їх не було. I раптом вона побачила Рукастика-Смугастика - той стояв у центрi перехрестя i махав їй.
      - Ось де вiн! - засмiялася вона й повернула до Рукастика-Смугастика.
      - Стiй! Стiй, неслухняне дiвчисько! - раптом сердито вигукнув той.
      Це було так несподiвано й образливо, що Варя аж скипiла. Як вiн смiє називати її неслухняною?
      Та це, виявляється, зовсiм не той Рукастик-Смугастик! Замiсть блискучого шолома на головi в нього бiлiв берет.
      На руках бiлi рукавички, а обличчя не усмiхнене, як завжди, а суворе-пресуворе!
      - Порушниця! - проказав вiн суворим голосом. - Тричi порушниця, ти будеш й тричi покарана!
      - Чому це я порушниця? - образилася Варя. - Я нiчого не порушувала, їхала по велосипеднiй дорiжцi й жодного разу не вискочила за бiлу лiнiю. А що я до тебе зараз поїхала, так ти ж сам помахав менi рукою! Не дуже менi й хотiлося! Бувайте здоровi!
      - О-о-о! - застогнав Рукастик-Смугастик i схопився за берет. Вона абсолютно не знає Закону Вулиць i Дорiг! Навiть нiякого уявлення про нього не має... Тебе не можна випускати на вулицю!
      - Та поясни до пуття, що ж я порушила? Менi тут iнший Рукастик-Смугастик говорив, щоб я їхала по цiй велосипеднiй дорiжцi. Я так i їхала...
      - Вiн правильно казав... Туди можна їхати по цiй дорiжцi. А назад треба iншою - тiєю, що проходить на протилежному боцi вулицi. I цим ти порушила найперше правило Закону Вулиць i Дорiг - правило правого боку! Пiд час руху всi - i пiшоходи на тротуарах, I машини на дорогах - зобов'язанi триматися правого боку. Iнакше неминуче найстрашнiше зiткнення!
      Усе це вiн вимовив одним духом.
      - Звiдки я знала? - стенула плечима Варя.
      - Знати - твiй обов'язок! Друге порушення - тi не зупинилась, коли я повернувся до тебе обличчям Це - головне правило перехрестя! Порушення його веде до аварiї.
      Варя винувато похнюпилась.
      - I третє порушення, - невблаганно продовжував суворий Рукастик-Смугастик, - ти не зупинилась, навiть коли я пiдняв руку! За цим сигналом зупиняється весь рух на всiх вулицях, що ведуть до перехрестя!
      - Я думала... я гадала... що ти мене кличеш.
      - Якщо всi так подумають i кинуться до мене, коли я пiднiму руку, до чого це приведе?
      - До тебе, - прошепотiла дiвчинка. Рукастик-Смугастик мимохiть усмiхнувся, i Варя побачила, що вiн зовсiм не суворий, i вона посмiлiшала.
      - Але ж я не знала...
      - А ось для того, щоб ти знала, - знову посерйознiшав Рукастик-Смугастик, - ми зараз вiдправимо тебе, дiвчинко, до Кiмнати Знань. Там тебе пригостять дуже смачними пирiжками, якi полiпшують пам'ять, i тобi буде легше вивчити правила Закону.
      - Та менi треба якнайшвидше додому! - злякано запротестувала Варя.
      - Поки не опануєш правил, ми не випустимо тебе на вулицю. Багато отаких, як ти, поспiшають додому, а потрапляють до лiкарнi. Адже через твої незнання може виникнути аварiя.
      За його знаком звiдкiлясь з'явився ще один Рукастик-Смугастик, але в чорному беретi та чорних рукавичках. Вiн узяв дiвчинку пiд руку.
      - А велосипед! Треба вiдвести Петриковi!
      - Не турбуйся. I велосипед вiдведемо куди треба, i тебе.
      Дiвчинку привели до великої кiмнати, де всi стiни були обвiшанi кольоровими картинками. А посеред кiмнати на пiдлозi Варя побачила...
      ...мiсто!
      Таке ж iграшкове мiсто, як у таємничiй кiмнатi дитячого садка "Парасолька".
      Варя озирнулась. Рукастик-Смугастик кудись зник. Тодi вона простягла руку й торкнулася найближчої машини.
      Та покотилась - дедалi швидше й швидше...
      ДIД ДРАНДУЛЕТ I П'ЯТЕ КОЛЕСО
      Малько-Ванько вiдчинив хвiртку й зупинився. Широкий двiр був тьмяно освiтлений лiхтарями.
      Нiкого.
      Куди ж подiвся Жучок?
      Хлопчик огледiвся, потiм нерiшуче зробив крок, другий...
      - Стiй! Нi з мiсця!
      Прямо на нього мчало колесо. Звичайне автомобiльне колесо. Точнiше, незвичайне, бо котилося саме, без нiякого мотора. Зате горлало нiби навiжене:
      - Попався! Ще один попався! Вiд мене не втечеш!
      Та Малько-Ванько й гадки не мав тiкати. Вiн з усмiшкою розглядав дивовижне колесо. Звiдки воно взялося? I тут згадав розповiдь Жучка про те, що тут, у музеї, запаснi частини гуляють ночами.
      - Виходить, це правда? - вихопилося у нього.
      - Що правда? - насторожилось колесо й зробило хвацьке коло бiля Малька-Ванька.
      - Те, що ви гуляєте вночi?
      - Дурницi! - запально вiдрубало колесо. - Всi перебувають на своїх мiсцях. Чому б це їм гуляти вночi? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!
      - Не знаю, - кивнув Малько-Ванько. - Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?
      - Я - головний доглядач музею.
      - Ти дивись... Оце так...
      - А звуть мене П'яте Колесо.
      Настала мовчанка.
      - Боїшся? - раптом спiвчутливо спитало П'яте Колесо.
      - А чого б це менi боятися?
      - Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.
      - Тебе? - здивувався хлопчик.
      - Мене всi бояться! Ось Жучок, недавно...
      - Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де вiн?
      - Довелося вiдпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Вiн так боявся, так боявся! Тремтiв, заїкався, плакав... Ну, Дiд Драндулет i зглянувся над ним.
      - Який Дiд Драндулет?
      - Найголовнiший доглядач. Ось я тебе зараз i поведу до нього. Вiн такий суворий - жах! Але ти його не бiйся, гаразд?
      - I не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:
      - Дiд Драндулет казав менi: "Ти найпотрiбнiше колесо! Про тебе навiть прислiв'я склали: "Потрiбен, як п'яте колесо". Ну, ходiмо до нього. - I воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.
      У темному закутку бiля паркана хтось завовтузився i зiтхнув.
      - Кхе, кхе, кхе...
      - Дiдусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.
      - Ну, що там, що? - заскрипiло в закутку. - Що скоїлось?
      - Ще одного веду! Ще одного!
      Колесо пiдштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи i побачив пiд накриттям старий автомобiль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висiли в повiтрi - пiд автомобiлем виднiлися високi пiдпiрки.
      - Кахи, кахи, - продовжував вiдкашлюватися дивовижний автомобiль. Вiд напруги вiн ворушив колесами. - Ох, i нiченька сьогоднi... Навiжена! Чому галасуєш?
      - Ось! Знову зловмисника привiв!
      - Овва! - продеренчав Дiд Драндулет. - Ну й часи пiшли: по два зловмисники за одну нiч попадаються. Як тебе сюди занесло? - звернувся вiн до Малька-Ванька.
      - Я Жучка шукаю.
      - Кого? Га?
      - Кричи дужче! - загорлало П'яте Колесо.
      - Я! Жучка! Шукаю! - несамовито вигукнув Малько-Ванько.
      - Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотiв йому нову фару дати та шину замiнити, а вiн так налякався, навiть слухати не захотiв, одне тiльки торочив: вiдпусти та вiдпусти, дiдусю, бiльше, мовляв, не буду. Довелося вiдпустити... Ото дременув!
      - Мене злякався, мене! - пiдскакувало П'яте Колесо. - Правда, Дiду Драндулете?
      - Правда, правда.
      Малько-Ванько з усiх бокiв роздивлявся недоладного автомобiля.
      - А чому ти такий дивний? - нарештi не витерпiв вiн.
      - Не дивний, а давнiй, - образився Дiд Драндулет. - Коли я молодий був, нiхто не називав мене дивним, а навпаки, самi диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабрiолет! Який гарний та гожий!
      - Не Кабрiолет, а Драндулет, - втрутилося П'яте Колесо. - I все ти плутаєш, дiдусю...
      - Сам ти плутаник! - розсердився Дiд Драндулет. - Кажу тобi, що я - Кабрiолет. Це вже коли постарiв та спорохнiв, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарiєш - i тобi якусь назву придумають... П'ята Дiрка!
      П'яте Колесо надулося вiд образи й вiдкотилося вбiк. А Дiд Драндулет так розходився, що аж пiдстрибував на пiдпiрках.
      - Чи ти знаєш, чи вiдаєш, хто такий Кабрiолет? Рiд Кабрiолетiв найзнатнiший i найдавнiший у Чарiвнiй Круговертi! От життя тодi було! - теревенив старий. - Куди захочеш, туди й мандруєш. Тiльки недовго так тривало... - закiнчив вiн сумно.
      - Чому? - в один голос запитали хлопчик i П'яте Колесо.
      - Ось послухайте...
      БЕЗЛАДДЯ
      - Було це чи не було, казка це чи бувальщина, тiльки бачив я все на власнi очi, - почав Дiд Драндулет. - Коли з'явилися першi автомобiлi, вони самi ще не знали, якими їм бути. I небаченi чудовиська запрудили шляхи.
      Рогатi автомашини.
      Їжаки-автомобiлi, в яких кузови були всiянi гострими сталевими голками.
      Гнучкi й довгi машини-гадюки.
      Круглi та тугi, нiби м'яч, грузовики. Вони могли пiдiбгати колеса й котитися бездорiжжям.
      Автострибуни.
      Були навiть автомобiлi, якi могли розсипатися на безлiч маленьких автомобiльчикiв, пролiзти через будь-яку шпаринку, а потiм з'єднатися i знову їхати далi.
      Були машини з вiсьмома колесами - чотири внизу, стiльки ж зверху. Коли вони перевертались, то могли спокiйнiсiнько їхати далi догори дном.
      Зустрiчалися триколiснi та двоколiснi. А одного разу з'явився автомобiль на одному колесi! Чудернацький вигляд вiн мав - довгий i тонкий, мов телеграфний стовп.
      - Як же вiн їздив на одному колесi? - здивувався Малько-Ванько.
      - Ще й як їздив! Автостоп - так його стали називати - хвацько носився не тiльки по дорогах, а й по стежках, бордюрах i навiть... по карнизах будинкiв.
      - А по карнизах навiщо? Хiба була потреба?
      - Потреба була! Тому що - i це було найголовнiшим - автомобiлi не тiльки не знали, який вигляд вони мали, а й не вiдали, як їздити. Кожен мчав, куди хотiв i як хотiв. Плутанина, безладдя! I була це країна Безладна Круговерть. На дорогах весь час траплялися сутички, аварiї, чвари, скандали, бiйки. То Їжак штрикне когось своїми колючками, то Рогач потовче, то Автогадюка задушить у сталевих обiймах... На дорогах затори, пробки! А машин ставало дедалi бiльше. I ось одного разу на головнiй площi Круговертi утворився величезний затор. Тиснули з усiх бокiв i дедалi сильнiше. От у когось затрiщав кузов, лопнуло колесо, дзенькнуло скло... Лунали крики, стогони гармидер несосвiтенний!
      Але раптом настала мертва тиша - всi онiмiли з жаху. Високо над площею запалало червоне свiтло! Червоне! А треба сказати, що автомобiлi бояться червоного свiтла як вогню. Тому що в нас, автомобiлях, повно бензину, мастила. Ледь iскра потрапить - не поїдеш, а полетиш! Ось тiльки в рiзнi боки, кахи-кахи... в рiзнi боки.
      - Ну, а далi, далi! - пiдстрибувало П'яте Колесо. - Хто вибухнув, хто згорiв на перехрестi, га?
      - Нiхто не вибухнув, нiхто не згорiв, - сварливо вiдповiв Дiд Драндулет. - А горiла червоним свiтлом єдина фара Автостопа - двi ж на ньому нiде було примостити, хiба що як гудзики - одна пiд одною.
      Його затиснули на самiсiнькiй серединi перехрестя з чотирьох бокiв, та так, що вiд напруги й гнiву фара почервонiла. Всi спочатку злякались - а раптом Автостоп палає? I онiмiли з переляку. Але тут закричав Автостоп. Вiн завив, нiби сирена.
      - Е-е-гей! - волав вiн. - Що ви робите, дурнi автомобiлi - мiднi лоби, залiзнi голови? Навiщо душите й калiчите один одного? Адже дороги навколо вiльнi, вiльнi! їдьте, куди хочете!
      - Де ж вони вiльнi? - загомонiли машини. - Ми не бачимо. Всi дороги забитi, запрудженi.
      - Це тому, що ви дивитесь пiд колеса й далi свого радiатора нiчого не бачите! - гукав Автостоп. - А я бачу далеко. Я бачу вiльний шлях!
      I вiн почав показувати машинам, куди їхати, i так блискав червоним вогнем, що всi машини швиденько розбiглись.
      Автостопу дуже сподобалось командувати, й вiн залишився на перехрестi. Але всi машини об'їжджали площу - так вони боялися небаченого червоного вогню. I серед автомобiлiв пiшли страшнi чутки про перехрестя, на якому злий Автостоп живцем спалює неслухняних.
      Дiд Драндулет замовк i, здається, заснув. П'яте Колесо нетерпляче забiгало навколо, потiм штовхнуло старого.
      - Га? Що? - прокинувся той.
      - Все ти казки розказуєш, дiду! - заверещало П'яте Колесо. - А що далi - не знаєш, не вiдаєш. Ось i мовчиш. Вигадуєш, мабуть...
      - Нiчого я не вигадую, - розсердився Дiд Драндулет. - Якщо не подобається, можу не розповiдати.
      - Розповiдай, розповiдай далi! - почали навперебiй Просити Малько-Ванько i П'яте Колесо. - Нам дуже цiкаво...
      Дiд Драндулет пом'якшав i продовжував:
      - I зажурився самотнiй Автостоп, затужив. А залишити перехрестя не зважувався: а якщо автомашини знову з'їдуться та без нього, височезного Автостопа, перечавлять одна одну?
      Та одного разу занесло на площу якогось малюка, котрий втiк з дому вiд батькiв. Коли вiн побачив таку простору площу, то навiть заверещав вiд захоплення i почав носитися туди й сюди. I ледве не налетiв на Автостопа.
      Вибачився чемно, позадкував, а потiм об'їхав навколо нього й питає:
      - А чому ти такий витягнутий?
      - Щоб далеко бачити, - вiдповiдає лагiдно Автостоп. Вiн теж зрадiв малюковi.
      - А що це там свiтиться нагорi, га? У твоєму оцi?
      - Це свiтиться надiя моя зелена.
      - Зелена! Зелена! - застрибав малюк. - Зовсiм як м'яка травичка на лужку бiля нашого будинку.
      I вiн помчав по майдану й вигукував:
      - Сюди! Всi сюди! Подивiться, яке гарне свiтло я знайшов!
      На його лемент збiглись автомобiлi з усього мiста. Та коли побачили, що в єдинiй фарi Автостопа палає не страшне червоне свiтло, а зовсiм iнше - променисто-зелене, невимовне зрадiли.
      - Ой, як це чудово! - казали вони. - Зелене свiтло - то колiр тiнистого гаю, рiвних лiсових галявин з м'якою шовковистою травою, яка не псує шин. Це затишнi улоговини з прохолодними струмочками, де можна напитися досхочу чистої джерельної водицi, яка не засмiтить радiатора. Хай же це свiтло горить завжди, наш улюблений Автостопе, i нагадує нам про тi приємнi хвилини, коли ми гуляли на околицi Круговертi.
      I вони закружляли у танку навколо Автостопа, а той розчулився i не знав, куди подiтися вiд радостi. А зелене свiтло розгорялося дедалi яскравiше i яскравiше, поки не стало чисто смарагдовим. Тодi у всiх вирвався вигук захоплення. Вони закружляли ще швидше i заспiвали:
      Наш зелений,
      наш зелений,
      наш зелений Автобрат!
      I вiднинi
      прислухайтесь
      до усiх його порад!
      А за мiстом на смiтнику в цей час вовтузився Смiттєвоз. Вiн по саму кабiну вивалявся в багнi i в розпал веселощiв з'явився на головнiй площi. Вiн мчав щодуху й галасував:
      Тра-та-та, тра-та-та,
      Геть з дороги, дрiбнота!
      Ось-ось очманiлий гультiпака врiжеться у танок... I раптом око Автостопа спалахнуло пронизливим жовтим вогнем. Немов саме сонце гнiвно подивилося з неба. Смiттєвоз тiльки жалiбно вискнув i рiзко загальмував.
      - Як ти посмiв з'явитися сюди в такому виглядi? - загримiв Автостоп. - Менi соромно за тебе!
      - Пробачте менi, - заскиглив Смiттєвоз. - Я бiльше нiколи-нiколи не буду, тiльки не заслiплюйте мене...
      - Гаразд, на перший раз я тобi вибачу, - мовив Автостоп. - їдь i працюй. Добросовiсно збирай i вози смiття, наводь чистоту на вулицях.
      Присмирнiлий Смiттєвоз бочком-бочком поповз у провулок, а потiм його тiльки й бачили. Кожному зустрiчному вiн розповiдав про всесильного чарiвника Автостопа, який одним поглядом може заслiпити...
      - Ось так, дiти мої, i залишився Автостоп командувати на перехрестi. А щоб бачити все довкруж, завiв багато очей. I кожен, хто пiдiйде до перехрестя, знає: запалали горiшнi очi червоним свiтлом це найсуворiший наказ зупинитися. Середнi, жовтi, радять почекати. А нижнi, зеленi й лагiднi, дозволяють рухатися. I називається звiдтодi цей всесильний чарiвник...
      - Знавцем-Моргунцем! - вигукнув Малько-Ванько.
      - А країна стала називатися Чарiвною Круговертю. Бо кожен, хто потрапить у цю країну, не заплутається i не загубиться. Знавець-Моргунець потурбується про кожного подорожника, кожному вкаже правильний напрямок. У нього тепер багато помiчникiв - цiла дружина, - продовжував Дiд Драндулет. - Вони допомагають наводити порядок на вулицях та дорогах. I всi машини їх слухаються...
      - Нi, вже не слухаються, - сумно промовив Малько-Ванько.
      - Як це так? Чому не слухаються? - здивувався Дiд Драндулет. - Хто їм дозволив?
      Малько-Ванько похнюпився. Адже це вiн у всьому винний! I розповiв про те, що сталося цiєї ночi у Чарiвнiй Круговертi.
      - А зараз менi треба розшукати Варю, - закiнчив вiн.
      - Ну, якщо ви так хоробро визволили дружину Знавця-Моргунця, то я допоможу вам, - закректав Дiд Драндулет. - Поїдемо разом шукати Варю.
      - Оце добре! - зрадiв хлопчик.
      - На спасибi далеко не заїдеш, - пирхнув Дiд Драндулет. - Ти спочатку почисть мене, змасти гарненько, напiй бензинчиком i водичкою, а потiм я тебе повезу. Гаразд?
      - Гаразд! Тiльки... тiльки я не знаю, як це робиться.
      - А я покажу! - пiдскочило П'яте Колесо. - Я тобi все-все покажу!
      I хлопчик узявся за роботу. Вiн ретельно стер порохняву з кузова Дiда Драндулета, щедро змастив усi суглоби, залив води й чистого бензину...
      - А тепер поверни важiль - отой, що внизу, - промовив Дiд Драндулет.
      Малько-Ванько вчепився за важiль, натужився i з великим зусиллям повернув його. Пiдпiрки повiльно опустилися. Дiд Драндулет скрипнув i опинився на землi. Двигун його задеренчав, запирхав. Драндулет виїхав з-пiд накриття, зробив велике коло по двору i хвацько загальмував. Вiн блищав, мерехтiв i взагалi - сяяв!
      - Згадаймо молодiсть!- вигукнув вiн. - Ну, тепер сiдай, зараз помчимо!
      Малько-Ванько стрибнув на сидiння i з неприхованим задоволенням погойдався на пружному оксамитi. В кабiнi старого автомобiля було затишно й зручно.
      - I я з вами! I я з вами! - заскакало навколо П'яте Колесо.
      - А хто ж буде стерегти музей? - заперечив Дiд Драндулет.
      Але П'яте Колесо так жалiбно зашипiло, що вiн пом'якшав i урочисто проголосив:
      - Тепер ти залишаєшся найголовнiшим наглядачем.
      П'яте Колесо вiдразу гордовито роздулось. Дiд Драндулет наказав йому пильно стерегти музей, нiкого iз зловмисникiв i близько не пiдпускати.
      ПРАВИЛЬНИЙ ПРОФЕСОР
      Туман плавав навколо Варi, над Варею i в очах Варi.
      З туману раптом долинув сердитий голос:
      - Скiльки разiв попереджав: не залишайте дiтей самих... у мiстi. Вони так i дивляться, аби щось з мiсця зрушити... або когось. Особливо отi... оцi... якi не мають знань.
      - А сюди тiльки такi й потрапляють, - чомусь радiсно вiдповiв iнший голос.
      - Тим бiльше, тим бiльше!
      Туман розсiявся. З нього випливли двi фiгури. Одна була знайома Варi. Рукастик-Смугастик, який привiв її сюди, виструнчився посеред Кiмнати Знань. А iнша фiгура... оце так фiгура! Окуляри - найбiльшi окуляри, якi Варя бачила в життi. Нiс - найбiльший нiс! Ось на такому носi й могли триматися такi великi окуляри. Волосся - найзапатланiше волосся! Здавалося, кожна волосинка так i хотiла злетiти з голови.
      Фiгура помiтила, що Варя дивиться на неї, i спрямувала на дiвчинку довгий i сухий палець:
      - Ще хвилина - i ти б могла загинути. - Палець накреслив дугу i вказав на iграшкове мiсто бiля нiг Варi. - Добре, що я встиг вчасно уповiльнити... запобiгти... зупинити...
      Той, хто говорив це, заплутався. Спробував пригладити своє волосся, та де там! Воно здибилося ще бiльше, i по ньому пролетiли блакитнi iскри.
      - Професоре, у вас голова iскрить! - злякано вигукнув Рукастик-Смугастик.
      - Це думки iскрять, думки, - сварливо вiдмахнувся Професор. - Так ось, зараз я зберуся з думками й скажу... - Вiн знову повернувся до Варi: - Дивись, що наробила твоя цiкавiсть!
      Дiвчинка пильно подивилась на iграшкове мiсто. Нiби нiчого в ньому, на перший погляд, не змiнилося. Ось тiльки автомобiль... той, до якого вона доторкнулась. Вiн валявся догори колесами!
      - Менi довелося його перевернути! - вигукнув Професор. - Щоб запобiгти... зупинити... знешкодити. Iнакше всi машини теж поїхали б. А куди? Адже я не розставив ще дорожнiх знакiв, покажчикiв, стрiлок, не ввiмкнув свiтлофорiв на перехрестях. Це можна зробити тiльки з допомогою чого?
      - Рук... - вiдповiла Варя.
      - ЗНАНЬ!
      Вiн так вигукнув це слово, що Варя аж пiдскочила.
      - Чого ви кричите? - тремтячим голосом запитала вона. - Я ж не знала...
      - Ось я i кажу, - забурмотiв Професор i схилився над мiстом. - Не знала, а лiзла... втручалась. Добре, що все обiйшлося гаразд - без поломок i нещасть, без потреби в запчастинах. Га? Я тихенько-тихенько її перевернув... м'яко-м'яко поклав...
      Вiн поставив автомобiля i почав благати Варю:
      - Не чiпай бiльше тут нiчого, добре? Я тебе дуже-ду-же прошу!
      Дiвчинку це чомусь ще бiльше злякало.
      - Та не буду я нiчого у вас чiпати! - вже зi слiзьми на очах промовила вона. - Вiдчепiться вiд мене!
      Професор погладив її по головi й почав утiшати:
      - А ось вiдчепитися вiд тебе я нiяк не можу. Тому що причеплений... притулений... прилаштований для того, щоб давати вам знання. Отим, хто їх не має. Адже я професор з правил... професор правил...
      - Правильний Професор! - пiдказав Рукастик-Смугастик.
      Професор усмiхнувся i жартiвливо насварився на нього пальцем:
      - Знаю, знаю! Так ви мене кличете... називаєте. Ну, нехай. - Вiн повернувся до Варi.
      - Я буду розповiдати i пояснювати тобi правила Закону Вулиць i Дорiг, - вiн накреслив пальцем у повiтрi щось дуже хитромудре. - Кожна лiтера з великої лiтери... тобто слово. Зрозумiла?
      - Зрозумiла, - вiдповiла дiвчинка, хоча нiчого не зрозумiла - який закон, якi лiтери. Та Правильний Професор залишився задоволений її вiдповiддю i навiть потер руки так сильно, що знову заструмували блакитнi iскри - цього разу вiд довгих сухих пальцiв.
      - Професоре, у вас руки iскрять! - зляканим голосом знову вигукнув Рукастик-Смугастик.
      - Це енергiя моя iскрить, енергiя! - нагримав на нього Правильний Професор i гучно, нiби звертався до великої аудиторiї, оголосив:
      - Отже, почнемо!
      Варя озирнулася. Нiкого, крiм неї, в кiмнатi не було.
      - Ти чого озираєшся? - пiдскочив до неї Правильний Професор. Кого чекаєш?
      Вона раптом вiдчула страшенний голод i згадала, що їй говорили на перехрестi.
      - Пи... пирiжки, - вирвалося у неї.
      - А, пирiжки! - Правильний Професор усмiхнувся i повернувся до Рукастика-Смугастика. - Ти чув? Принеси їй пирiжкiв, якi полiпшують пам'ять. I негайно, негайно!
      Той вийшов i за хвилину повернувся з тарiлкою рум'яних запашних пирiжкiв. Вони виявилися навiть гарячими, аж парували, i були такi смачнi - не описати! Варя ще не знала, яка начинка всерединi - сир чи капуста, а вже брала пирiжок.
      Рукастик-Смугастик дивився на неї i голосно ковтав слину.
      - Тихiше ковтайте! - пробурчав Правильний Професор i теж ковтнув слину.
      Тодi Варя пiдсунула їм тарiлку:
      - Їжте й ви. Берiть, берiть, вони такi смачнi! Не пошкодуєте...
      Рукастик-Смугастик нерiшуче подивився на пирiжки, а потiм на Правильного Професора. Той зняв i знiяковiло протер окуляри маленьким носовичком.
      - Якщо сказати по правдi, я їсти не хочу, - зам'явся вiн. - Але, як побачу пирiжки, чомусь завжди хочеться їх їсти...
      - I в мене те ж саме! - здивовано вигукнув Рукастик-Смугастик. От не хочеться їсти, а пирiжкiв чомусь завжди хочеться.
      - I в мене! - радiсно мовила Варя. - Мабуть, пирiжки для того й придуманi, щоб їх хотiлося їсти!
      Вони засмiялись i почали ласувати пирiжками.
      Через кiлька хвилин Правильний Професор звернувся до Варi:
      - Що треба зробити, коли переходиш вулицю?
      Та Рукастик-Смугастик вiдповiв за неї:
      - Коли переходиш вулицю, треба спочатку подивитися лiворуч!
      - Чому? - повернувся до нього Правильний Професор.
      Рукастик-Смугастик швидко дожував пирiжок i жваво проторохтiв:
      - Тому що злiва може з'явитися автомашина. I тодi трапиться...
      - Зiт-кнен-ня! - разом закiнчили вони.
      - А коли дiйдеш до середини вулицi, що треба зробити?
      - Подивитися праворуч! - раптом вирвалося у Варi. Вона згадала, як вони переходили вулицю.
      - Чому?
      - Тому що цього разу машина може з'явитися справа! I тодi трапиться аварiя!
      - Правильно! - вигукнули Рукастик-Смугастик i Правильний Професор.
      Потiм Правильний Професор сказав:
      - Ось бачиш, цi пирiжки справдi полiпшують пам'ять. Ти запам'ятала те, що я казав, i те, чого я навiть не казав. А якщо ти не озирнешся лiворуч-праворуч, то станеться...
      - Зiткнення! - хором закiнчили всi.
      Пiсля таких ласощiв Варю почало хилити на сон. А Правильний Професор все правив та правив про свої правила, i щоразу Рукастик-Смугастик влад вiдповiдав на всi його запитання, навiть найкаверзнiшi.
      - Якщо ти їдеш на велосипедi i бачиш, що на потрiбну тобi вулицю в'їзд велосипедистам заборонений, що ти зробиш?
      - Зiйду з велосипеда i поведу його.
      - По тротуару?
      - Нi, по тротуару пiду сам, а велосипед вестиму по брукiвцi, поруч з тротуаром.
      - Молодець! - похвалив Правильний Професор. Вiд напруги та надмiру енергiї з його волосся i пальцiв безперервно летiли блакитнi iскри-блискавки...
      Та Варя щось згадала i запитала:
      - А чому Рукастик-Смугастик на перехрестi пiднiмає руку, коли хоче всiх зупинити?
      Рукастик-Смугастик тут же вiдповiв:
      - Тому що цей жест вiдповiдає жовтому сигналовi Знавця-Моргунця.
      - Взагалi так, - погодився Правильний Професор. - Але... Це iсторiя... - вiн пiдняв палець. - Я розповiм вам, як з'явилися Рукастики-Смугастики.
      - Ой, як цiкаво! - у Варi й Рукастика-Смугастика вiдразу ж заблищали очi.
      Професор заклав руки за спину й довгими кроками почав мiряти Кiмнату Знань.
      - Я особисто був учасником тих iсторичних подiй. I трапилося це... скоїлося... вiдбулося, коли в Чарiвнiй Круговертi з'явився Знавець-Моргунець. Вiн стояв на головному перехрестi та вказував автомашинам, куди й кому їхати.
      Як вiн це робив? Червоним вогнем запалає - зупиняються всi машини.
      Жовтим свiтлом засвiтиться - приготуватися до руху. Зеленим засяє - дозволяється їхати.
      I всi автомашини слухались Знавця-Моргунця. Усi, та не всi.
      Мчить якось пробоєм до перехрестя гоночний Громобiй. I ще здалеку гукає:
      - Пропустiть! Поспiшаю! Не затримуйте мене!
      Вiн взагалi любив гасати з шаленою швидкiстю i таким ревiнням, що iншi, зачувши його, заздалегiдь поступалися...
      Намагався Знавець-Моргунець його врезонити... приструнити... загальмувати, але де там! З гальмами у Громобоя завжди було не все гаразд.
      - Нiколи менi! Я зайнятий! - лементував вiн.
      А коли його запитували, чим вiн зайнятий, Громобiй верз таку нiсенiтницю, такого туману напускав, що доводилося вмикати протитуманнi фари. Проте всi й так знали, яке в нього "термiнове й важливе" заняття - з ранку до смеркання гасати дорогами.
      Знавець-Моргунець вже давно покарав би його, та були у Громобоя захисники.
      - Це ж гордiсть наших перегонiв! - говорили вони. - Подивiться, яка у нього швидкiсть! Якi поршнi, цилiндри! Нехай ганяє.
      Ну, гаразд. Нехай би вже сам ганяв, а то й iнших на таке пiдбивав.
      - Кого ви слухаєтесь?- казав вiн. - Його дiло - стояти, а наше їздити.
      Дехто з старших докоряв йому:
      - Вiн заради нас стоїть. Заради нашого органiзованого руху. А головне - вiн Знавець! Знає, куди й кому їхати.
      - Звiдки ви знаєте, що вiн знає? - глузливо запитував Громобiй.
      Були й такi, що вiрили Громобою i теж порушували правила. А це приводило до чого?
      Варя i Рукастик-Смугастик тут же вiдповiли:
      - До зiткнення!
      - Так. А там, де зiткнення, там i нелади. От i задумався Знавець-Моргунець, як порядок навести. Потрiбнi помiчники - мiцнi, надiйнi руки!
      I одного разу такi "руки" з'явились. Оце так руки! Всю дорогу перекрили: вiдступили перед ними машини - такого дива вони ще не бачили!
      Дiйшовши до перехрестя, це "диво" виструнчилося перед Знавцем-Моргунцем i вiдрапортувало:
      - Доповiдає командир Маяк. Прибув у ваше сухопутне розпорядження.
      Знавець-Моргунець зачудовано дивився на незнайомця.
      - Як ти сюди потрапив?
      - З ходовим вiтром!
      - А що ти вмiєш робити?
      - Тримати курс i дивитись небезпецi в очi!
      Знавець-Моргунець замислився.
      - А тримати лад i порядок ти зможеш? - спитав вiн. - Руки в тебе мiцнi?
      - Що накажеш, те й буду робити, - хвацько вiдповiв Маяк.
      Знавець-Моргунець зрадiв:
      - Ти менi й потрiбен у помiчники! Ось тiльки... який порядок ти будеш пiдтримувати?
      - Я пiдтримуватиму найкращий у свiтi порядок - морський! проголосив Маяк. - За морського порядку кожен iде своїм курсом, i нiяких аварiй не трапляється!
      - Ото гаразд, ото добре, - приказував Знавець-Моргунець. - I як це ти зробиш?