Чебрець в молоці

Ось, наприклад, що писала бабцина подруга з Донецька у день путчу ГКЧП:

«Я перечитую зараз спогади Галини Уланової. їй вдалися місця про блокадний Ленінград. Дуже добре уявляю собі ці крихітні порції хліба, навіть час від часу перериваю читання і готую собі на кухні посипані цукром сухарики. Запиваю їх кип 'ятком. Виявляється, дуже смачно. А взагалі, немає що читати. Чи надіслали тобі наші австріяки щось нове? Дуже скучила за справжніми книгами».

Чому вони нічого не писали про ті події? Звичка боятися цензури? Реальна загроза? Але якщо вони так боялися цензури, то чому не називали австріяків, наприклад, киянами? Адже у ті часи родичі чи знайомі за кордоном, які ще й надсилають книги, все ще вважалися серйозною плямою в біографії. І чому вони взагалі не писали про реальність, яка їх оточувала, оминаючи не лише політику, а і своїх знайомих, сусідів, одяг, який носили, дефіцит продуктів, черги в магазинах. Тільки про книги, фільми, музику. Такі листи виглядали б більш переконливо, якби ними обмінювалися, наприклад, канадійські емеритки чи емігрантки у Франції, Німеччині, Англії, забезпечені матеріально і відірвані від реальності, але не ці жінки, життя яких більше нагадувало кримінальне чтиво, аніж неквапливий роман виховання у стилі XVIII століття. І чим було це їхнє існування у цілковито віртуальному просторі – спробою втечі чи, навпаки, перемогою над реальністю? Мені дуже шкода, що бабця не навчила мене читати між рядками. Цікаво, чому? Думала, що моєму поколінню це вже не знадобиться? Хотіла, щоб не знадобилося? Тоді навіщо було залишати мені ці листи?

Бабця не визнавала іншого літнього відпочинку, крім як у горах. Ще з дідових часів у неї була там хатина, і її якимось чудом удавалося підтримувати у непоганому стані. Коли я була ще школяркою, ми проводили там практично усі літні канікули, тільки час від часу навідуючись до міста. У горах бабця раптом утрачала всю свою стриманість і мовчазність, здається, навіть її бездоганна військова виструнченість ставала не такою бездоганною. Тільки у горах бабця дозволяла собі носити сукні: у неї була ціла колекція суконь, спідниць і запасок із ручнотканого полотна, з вишивкою і без. Тільки в горах зникала бабцина нелюбов до копання в землі – у нас біля хати завжди була невеличка грядка із зелениною.

З того періоду я пам'ятаю не так уже й багато. Крижані зашпори, які проколюють ранкову чи пообідню сонливість, коли спросоння або у спеку перебрідаєш гірський потічок, і примушують щоразу по-іншому відчувати терпкість дикої малини чи випадкових суниць. Молоко, принесене з села, розташованого за тутешніми мірками неподалік, тобто десь за чотири години пішки гірськими стежками. Шарудіння вітру під підлогою, до якого потрібно звикнути, аби перестати уявляти собі мольфарів, мавок та потерчат, які збираються на свої відьомські чаювання десь на стриху чи в льосі. Вогники багаття, відбиті в річковій воді, однаково неспокійній удень і вночі. Сушені гриби на шворці перед входом і над пічкою. Запах чебрецю і ялівцю в усьому, навіть у молоці, особливо у молоці. Блискавки як білки і білки як блискавки. Напевно, бабця вважала, що все це важливіше для мого становлення, аніж усі ті жахливі речі, які приховувала в листуванні з обома своїми подругами.

Ось один із листів із Донецька, 1985 рік.

За вікном – зимові дерева, я дивлюся на них і намагаюся пригадати щось із Рільке. Спадає на думку тільки те, що я не знаю тих українських перекладів. Де вони? Хтось їх читав? Потрібно сходити на цвинтар, провідати всіх наших. Веселий цвинтар. Сумні новини чомусь завжди приходять першими.

Сьогодні наші сусіди святкували майже до ранку, вони одружилися кілька років тому, а вчора купили «стєнку на будуще», як вони чомусь називають сервант у вітальні. Потім гості розійшлися, а сусіди посварилися за щось, спершу кричали, а потім кохалися, голосно стогнали і ритмічно скрипіли ліжком. Вранці пішли на роботу, взявшись за руки, вона працює на тій самій шахті, що і він, бухгалтером.

Може, їм не потрібно цього всього знати?

Я не знаю, чи правильне моє припущення, але мені здається, що у цьому листі не просто набір випадкових асоціацій. Якщо поставити разом 1985, «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», абстрагуватись від Донецька і стєнки на будуще і додати до цього всього переклади Рільке, то виникає чітка асоціація зі Стусом. Хоча, можливо, все це мені лише здається і немає у цьому листі прихованого змісту, а лише просте перелічування предметів довкола, а веселий цвинтар підкреслено випадково.

А ось інший лист: він прийшов незабаром після смерті мами. Із Одеси.

Я думаю, твоєму синові варто перечитати «Аварію» Дюрренматта. Але не радіоп'єсу і не «одну з іще можливих історій», а комедію. Не можна ставитися до життя, як до фарсу, а тим більше намагатися нав'язати таку позицію комусь. Це не всі витримують. Найбільше мене вражає цинізм цієї речі, такий незвичний для Дюрренматта. Навіть не знаєш, чи вірити в це самогубство в кінці і кому з них усіх співчувати. Та і саме співчуття на цьому фоні може виглядати фарсом. Скажи йому, хай обов'язково перечитає. Не знаю, чи це допоможе йому пережити все, що трапилося, але зрозуміти, мабуть, допоможе.

Я багато разів перечитувала цю п'єсу, але так нічого і не зрозуміла. Даремно бабця не навчила мене читати між рядків.

Перебираючи бабцині папери, які вона зберігала в старій великій скрині з металевою лядою, я знаходила цілком несподівані речі. Наприклад, грамота від Міністерства культури «За отличную работу» на ім'я діда, датована 1953 роком. Звичайна грамота, але рік видачі додає їй моторошності. Мені спадає на думку, що я навіть не знаю, ким працював дід по своїй «партійній лінії». Зрештою, це питання ніколи й ні в кого не виникало, «партійна лінія» становила річ-у-собі, яка не вимагала пояснення і викликала в співрозмовника обережну дистанцію. Тільки раніше у цій дистанції було погано приховане побоювання зі старанно підкресленою повагою, а тепер погано приховане побоювання супроводжується майже відвертою зневагою. Я намагаюся уявити, чим саме займався дід у тому році, як взагалі можна було думати про культуру, але у мене знову нічого не виходить. Я усвідомлюю, що тоді це все виглядало і сприймалося зовсім по-іншому, і я не можу відчути те, що відчували вони, а тим більше не маю права це оцінювати.

Добре, що я не історик, бо коли історія настільки герметично закривається у межах одного покоління і вже навіть онуки абсолютно не здатні збагнути, в якому світі жили їхні дідусі й бабусі, хоча провели з цими дідусями й бабусями півжиття, то що може намагатися збагнути історик у житті козацьких гетьманів чи давніх будівничих доби бароко. Достовірності в таких намаганнях, мабуть, не більше, ніж у спортивних прогнозах шанувальників букмекерських ставок. А можливо, прогнози навіть справджуються частіше.

Із листа бабці до подруги з Одеси, 1991 рік:

Цього року ми з Софійкою (Софійка – це я) затримались у нашій хаті біля Нижнього Синьовидного довше ніж звичайно. Чомусь не хотіли сохнути гриби. Цього року було страшенно багато грибів – ми назбирали більше, німе звичайно. Але вирішили не відвозити додому. Навіть у серпні ні разу не їздили: вирішили відпочити від усього цього. Софійці через рік вступати кудись на навчання – потрібно берегти сили, поки є змога. Я насолоджуюся її товариством, щоразу побоююсь, що більше вона не захоче їхати зі мною. Навіть потай тішуся, що в неї не склалися стосунки з однокласниками і немає якоїсь міцної компанії. Але студентські роки неминуче віддалять її від мене і я знову залишуся зовсім сама.

Пригадуєш, як у 1968 ти приїздила до нас у гості і ми поїхали в Карпати. Тоді все літо ми читали тільки французів, все, що змогли знайти, навіть Альфреда де Мюссе, який раніше видавався мені надто манірним, я тоді вирішила вивчити французьку, але так і не вивчила.

Тепер все якось уже не так. Може, це справа віку, як ти думаєш? Читаю Антонича й Свідзінського в якихось доісторичних виданнях. Цікаво, чи доживемо ще до нових?

Це один із нечисленних листів, у яких можна вгадати хоча б наближені паралелі з реальністю, навіть короткий спалах якогось оптимізму, не дуже характерного для моєї стриманої бабці. Зовсім не такі листи писала їй товаришка з Одеси навесні 1986.

Мені вже вкотре снилися холодні слизькі стіни, по яких спускалися шестикрилі серафими. Чомусь я була переконана, що ці потворні комахи – шестикрилі серафими. Я сиділа на кам'яній підлозі, вкритій слизом, і була цілком гола, волосся мала розпущене і довге, ним накривала собі коліна, бо ноги боліли від артриту й варикозу. Я розхитувалась і повільно декламувала кольорові вірші Рембо. Коли дійшла до «у», зажмурилась і заплакала. Сезони у пеклі, у нас зараз, сезони у пеклі.

Потім серафими на стінах раптом знялися всі разом і полетіли у заґратоване вікно, а я налила молока у дірку, випорпану в хлібному м'якуші, і довго гойдала цей шматок хліба вправо-вліво, а знизу мої ноги обплітали якісь химерні водорості, сині і червоні, вони вгризалися під шкіру й боліли сильніше за варикозні вени, а потім прогризали невеличкі дірки у шкірі й розхлюпували кров, яка бризкала врізнобіч червоними цівками.

Я можу читати листи з бабциного архіву лише уривками, невеликими порціями. Таке враження, що, прочитавши речення, я повинна подумати над ним так довго, ніби це як мінімум роман чи складна філософська поема. А потім все одно прийти до висновку, що нічого не розумію про цих трьох. Як їм вдавалося залишатися такими посеред всього, що їх оточувало? Звідки бабця брала цей олімпійський спокій і сили на плетіння светрів, розчісування моєї ріденької коси, на лузання насіння для мене, на лото, не кажучи вже про фігурне катання. Якими ідіотськими, напевно, виглядали в її очах псевдопатріотичні страждання радистки Кет і вся ця павликоморозівська чухня, яка валила в телеефірі з ранку до вечора. І найбільше я не можу збагнути, чому вона приховувала від мене світ, у якому жила насправді, навіщо робила вигляд, ніби нічого не приховує, ніби ніхто нічого не приховує. Навіщо берегла мою дитячу психіку, навіщо примусила тепер почуватися так, ніби їхнього минулого не існувало. Бо ж вона сама перевіряла мої уроки з історії і мовчки кивала, коли я розповідала про зрадника-Мазепу чи визвольні походи Червоної армії. Чому вона не дала мені знак, що все це колись навалиться на мене і примусить проводити вечори над скринею з її листами, відчувати повний відчай, бо я занадто пізно помітила, що ми з нею існували в паралельних вимірах, і не встигла нічого запитати. Або питала зовсім не так, по-дитячому, по-наївному, по-дурному. Від таких запитань можна було лише ухилятися, і бабця робила це. Спершу, коли я питала про маму, а потім і про все решта.

Одного разу я наважилася й написала батькові. Він подзвонив, щойно отримавши листа, й пообіцяв дуже детально відповісти на нього. А потім прислав якісь псевдолітературні спогади про маму – героїню визвольної боротьби. Усе це виглядало так, ніби навіть цього листа він хотів продати під якийсь дрібний гонорарчик у журнал. Таке собі різдвяне оповідання. Про те, як вечорами до дверей хати на хуторі стукали, сім'я різко прокидалася і застигала у тривожному очікуванні. Звучало:

– Слава Україні.

І потрібно було відповісти. Правильно відповісти. Бо так віталися і хлопці з лісу, і кагебістські провокатори. І від цієї відповіді залежало життя всієї родини. А мати потайки носила хлопцям їсти до лісу, поки батько косив збіжжя. Вона прикривала кошик зверху грибами або ягодами. І одного разу хлопці, що були у засідці на деревах, побачили, що її вистежують. Вони відкрили вогонь, викривши свою засідку. Селянка врятувалася, а вони, всі одинадцятеро, загинули.

І ще якісь схожі селянські історії про те, як забирали поле і як на всіх шістьох дітей були одні зимові чоботи.

Справа була навіть не в тому, чи правдиві ці історії. Мабуть, правдиві. А якщо вигадані, то досить правдоподібно. Навіть місцеві сільські діалекти батько стилізував добре. Особливо добре йому вдалися діалоги. Відчувалася кількарічна школа написання сценаріїв для телесеріалів.

Справа була в тому, що його мати не була селянкою, а батько не косив збіжжя, а отримував грамоти від сталінського Міністерства культури «за отличную работу». І саме це було важливо в його особистій історії, якої він не знав або яка, що, насправді, ще гірше, видавалася йому недостатньо героїчною. Кого він боявся скомпрометувати? Батька-партійця чи мати, дружину партійця? Боявся, що історія з українського минулого, позбавлена селянського колориту, виглядатиме непереконливо? Чи просто літературно оформив уривки зі спогадів колишнього воїна УПА? Я не могла збагнути, навіщо було йому надсилати мені якусь туфту замість правдивої історії або зізнання в тому, що бабця приховувала це і від нього.

Бабця померла раптово, як завжди й мріяла. Устала вранці, зробила зарядку, приготувала сніданок, попрала наші з нею речі. Я збиралася на пари того дня трохи пізніше, ніж завжди. Раптом бабця покликала мене з сусідньої кімнати – тихо, з похрипуванням, я зайшла і побачила, як вона опускається на диван, побілівши, і тримається за серце.

– Шкода, оселедця не встигли доїсти, – прошепотіла вона, і раптом її долоня в моїй руці обм’якла і поважчала.

У соборі недалеко від нашого дому за кілька днів до бабциної смерті виставляли мощі святої Варвари, яка охороняє від наглої смерті, від смерті без причастя. Люди вишиковувалися довжелезними чергами й сварилися на тих, хто пропускав без черги калік та жінок із дітьми. Бабця не пішла туди з жодною із сусідок. І не лише тому, що не любила стояти в черзі. Вона часто говорила про те, що найбільше боїться дожити до моменту, коли смерті чекають як порятунку, коли втрачається все, задля чого вартувало жити, коли людина хворіє і стає залежною від близьких. Так і померла без причастя.

За кілька днів до того вона попросила мене купити оселедця, а я забула і виконала її прохання тільки вчора ввечері. Бабця тішилася як дитина, смакувала кожен шматочок і відклала собі кілька сьогодні на обід. Жартувала, що їй захотілося оселедця «як перед смертю».

Мабуть, через цю її останню фразу, яка без контексту прозвучала б абсурдно, мене постійно мучать докори сумління, коли я згадую про те, що кілька днів забувала про бабцине бажання. Про останнє бабцине прохання. А бабця із притаманною людям її покоління стриманістю не сварилася, не ображалася, а лише ввічливо нагадувала мені про своє прохання, хоча, мабуть, їй було прикро, що я, її онука, якій вона присвятила велику частину свого життя, забуваю про її прохання, бо допізна засиджуюся з друзями у кнайпі чи в кіно. Що її роль у моєму житті більше не вирішальна, що я забуваю про неї, щойно виходжу з дому, що не відчуваю вдячності за все, що вона для мене зробила. Принаймні мені на її місці було би прикро, але люди мого покоління переважно більш вимогливі до інших, а не до себе, більш егоїстичні, ніж люди старших поколінь. Мабуть, через це у кожному наступному поколінні все менше щасливих сімей і все більше самотніх людей із погаслими поглядами. Такі люди переконані, що єдиною важливою річчю на світі є задоволення власних потреб і уникання необхідності виконувати ще чиїсь бажання, узгоджувати свої потреби з чиїмись, іти на компроміси і вчитися гамувати в собі раптові напади роздратування і люті, які можуть образити ні в чому не винних близьких, хоча, коли зриваєш свою лють на комусь, часом стає трохи легше. Ясна річ, я занадто все спрощую і питання щастя зовсім не так безпосередньо залежить від того, в якому поколінні ти народився.

Розподіл речей на важливі й другорядні – це взагалі дуже непроста річ, як і здатність відрізняти щасливих людей від таких, що лише вдають, ніби щасливі. Часто вдають це навіть перед самими собою.

Хибним виявилося й моє почерпнуте у класичних романах уявлення про те, що остання фраза, сказана людиною перед смертю, обов'язково повинна стосуватися чогось надзвичайно важливого, епохального і ні в якому випадку не буденного і простого. Оселедець, якого не встиглося доїсти, як останнє, за чим шкодувала моя бабця, трохи ображав мій егоїзм, адже я звикла, що всі її думки й бажання зайняті тільки мною, опікою про мене, турботами, щоб у мене все було гаразд. І ось у такий вирішальний момент про мене не було сказано ні слова. І тільки цей дріб'язковий абсурд про оселедця. Цікаво, про що це свідчило – про те, що моя самостійність викликала в бабці таке саме поступове відчуження і вона намагалася більше зосереджуватися на власних відчуттях, аби не набридати мені постійними образами на те, що я більше не приділяю їй достатньо уваги. Чи бабця просто в останній момент відчула прикрість через те, що у цьому надто короткому житті часто не вдається здійснити навіть найскромніших бажань.

Відтоді я почала частіше замислюватися над тим, як багатьма речами завдячую бабці і як по-дитячому егоїстично завжди сприймала все, що бабця для мене зробила. Про всі ті важливі речі, що про них ми з нею так і не встигли поговорити, про її життя, майже невідоме мені й значно цікавіше від сотень нецікавих книг і порожніх телепередач, на які мені не забракло часу. Про те, як важко відрізняти речі важливі від другорядних і вчасно зосереджувати свою увагу на тому, що може зникнути назавжди.

Мамина історія

Вони майже ніколи не сварилися. Спершу це навіть лякало Аллу, Софійчину маму, бо їй здавалося, що одружені люди не можуть не сваритися. Стосунки з попередніми чоловіками в житті Алли розпадалися переважно через сварки, точніше, через її невміння сваритися. Мабуть, тут зіграло роль добре засвоєне з дитинства вміння «бути мудрішою», промовчати, затаїти в собі образу, відчуття несправедливості чи незадоволення. Алла завжди уникала конфліктів. Не лише в особистому житті. Так їй було легше. Але гармонія їхніх стосунків із Зеноном трималася не лише на безконфліктності Алли: у цьому їхні характери були схожими, він цінував її стриманість, і у неї не назбирувалося прихованих образ, як це завжди було досі, із попередниками Зенона, які в несподіваний навіть для неї самої момент раптом вибухали претензіями й руйнували з такими труднощами створену ідилію.

Раніше вона рідко замислювалася над цим, уся її душевна енергія була скерована на те, щоб стримуватись у відповідні моменти, приховувати емоції, а потім утішати себе, подумки проговорювати все те, що вона ніколи не наважилася б сказати вголос. Тепер вона все частіше схилялася до думки, що її неконфліктність насправді є недоліком, а не перевагою. Хоча рутинність сварок, які так часто можна було спостерігати у середовищі більшості їхніх знайомих подружніх пар, теж її відлякувала. Переважно вже через два-три роки після шлюбу люди майже цілковито втрачали інтерес одне до одного й співіснували механічно, рухаючись за відпрацьованими шаблонами побутових конфліктів. Найбільше дивувало Аллу навіть не те, що ці люди постійно сварилися. Дивним було те, що сварки не дратували їх по-справжньому, вони дорікали одне одному так само байдуже, як байдуже не зважали одне на одного в періоди між сварками. Здавалося, що ці конфлікти входили у перелік їхніх подружніх обов'язків, поволі відтісняючи на марґінес ніжність і приємність. Алла дуже боялася, що в них із Зеноном, Софійчиним батьком, теж колись може бути так само. І найбільше вона боялася саме цієї байдужості навіть у сварках, коли усвідомлюєш, що твоїх аргументів ніхто не слухає. Але минуло шість років з часу їхнього одруження, і їй вже починало здаватися, що вони оминули ту непомітну небезпеку, з якої все починається.

Хоча тепер її хвилювало інше. Вони з Зеноном ніколи не викрикали в обличчя одне одному образ, ніколи не підвищували голосу, а на кожну незадоволену або ображену інтонацію в її голосі Зенон завжди стурбовано реагував питанням: «Що трапилося?» І цього їй переважно бувало достатньо. її образа не залишилася непоміченою, йому не байдуже, як вона реагує на його слова, він боїться її образити. Достатньо було почути підтвердження цього, як усе налагоджувалося, образа зникала.

Але тепер її почало турбувати те, що вони так само мало обговорюють проблеми, як і люди, які просто сваряться, щоразу реагуючи на знайомі подразники й не слухаючи аргументів іншого. Вона боялася, що результатом їхнього мовчання стане така сама байдужість, просто процес відбуватиметься повільніше і розмовлятимуть вони не на підвищених тонах. Вона не знала, як поговорити про це з Зеноном і чи варто про це говорити. Часом їй здавалося, що вона вигадує проблему там, де її насправді немає. І напівусвідомлене відчуття тривоги, яке все частіше з'являлось у неї і не давало спокою, насправді є лише наслідком негативного попереднього досвіду, який навчив її, що будь-які стосунки рано чи пізно розпадаються, люди звикають одне до одного, байдужіють, починають ненавидіти взаємну залежність. А в них із Зеноном усе не так, і їй просто важко у це повірити. Тому і з'являється це відчуття тривоги, яке неможливо логічно пояснити.

Вони познайомилися, коли партнер Алли у бальних танцях несподівано виїхав за кордон після того, як протанцював із нею в парі кілька років і вони отримали солідні відзнаки конкурсів та фестивалів, у них була хороша перспектива, а він взяв і виїхав. Хоча несподіваним це було лише для неї – він сам довго готувався до виїзду й роками збирав необхідні папери, але сказати їй не наважувався, усвідомлюючи, що це стане для неї ударом. Знайти відповідного партнера в бальних танцях не менш складно, ніж у подружньому житті. І коли ти нарешті натрапляєш на людину, з якою можливе це порозуміння без зайвих пояснень, ця синхронність рухів і вміння підтримати в потрібний момент, то можна вважати, що досягнуто найважливішого. її партнер виїхав саме тоді, коли роки наполегливої праці почали приносити заслужені перемоги. І вона добре розуміла, що навіть коли їй неймовірно пощастить і вона відразу ж знайде йому заміну, то все одно втратить час, надолужити який уже не вдасться. Кар'єра в бальних танцях суворо пов'язана з віком, а у її віці було вже занадто пізно починати все з нуля.

Алла цілими днями безцільно блукала містом, а оскільки була пізня осінь, то листя розсипалося на порох ще до того, як опускалося їй на плечі, навіть ще у повітрі, і до землі доходив уже тільки прілий важкий запах і трохи силосоподібного порошку. Аби зігрітися, вона годинами просиджувала в кав'ярнях і переглядала незмінний вже багато років репертуар обшарпаних кінотеатрів, що їх не ремонтували вже понад десятиліття. Зігрітися на кіносеансах не вдавалося, і вона потроху роздумувала над тим, чи не брати з собою в ці подорожі коньяк у батьковій натільній фляжці.

Алла і Зенон зустрілися випадково, на одному з сеансів о 13:30, коли двоє глядачів у залі – це вже подія. Після фільму він підійшов до неї і запросив на каву. Ніби повторюючи сюжет посередньої мелодрами, яку вони дивилися перед знайомством, через півроку вони одружилися. Через рік народилася Софійка, і про те, як саме минули ці шість років, Алла небагато могла б розповісти. Окрім того, що кілька разів Зенон її зраджував, кілька разів вона зраджувала Зенона. І щоразу це ставало великою трагедією, супроводжувалося бурхливими розмовами, з'ясуваннями стосунків, сльозами і втішаннями. Одного разу після таких утішань вона завагітніла вдруге. Та коли сказала про це Зенону, помітила в його очах щось дивне, зовсім їй незнайоме і зовсім не те, чого вона чекала. Воно визирнуло і відразу ж зникло – вона навіть не встигла пересвідчитися, чи було воно насправді, чи просто примарилося її вразливій уяві, але чомусь це сильно її налякало, і вона прийняла рішення за них обох.

– Патологія, – бадьорим голосом повідомила зі слухавки медсестра, і Аллі захотілося зникнути в кілометрах дроту, що з'єднували її з цим відділенням, де працювала знайома лікарка, що згодилася допомогти, хотілося зав'язнути і так і не випорпатись із різнокольорових смужок телефонного кабелю, щоб отримати змогу не відповідати на це моторошне привітання.

На зупинку автобуса опускалося жовте кленове листя, перевертаючись жилавим боком догори. Вона по-дитячому загадала, що нікуди не поїде, якщо три наступних листки перевернуться догори іншим боком, але вони не перевернулися. Вона зітхнула й сіла в автобус. Чомусь усе важливе в їхньому житті відбувалося восени, ніби програмуючи їх на якусь млявість і невизначеність, на нерішучість і навіть боягузтво, з якими асоціювалася ця пора року.

У приймальному покої лікарні гуляли протяги й смерділо хлоркою, пообдряпувані стіни ще зберігали сліди масляної фарби кольору недостиглих буряків, але і без цієї фарби виглядали не набагато гірше. Вона чекала на свою лікарку, мерзлякувато поводячи плечима, ззаду гримнули двері, і впритул підійшла жінка невизначеного віку з синцями під обома очима, від неї сильно заносило алкоголем.

– Аборти тут роблять? – із наголосом на «тут» запитала жінка байдужим тоном, ніби збиралася стати в чергу за ковбасою, кинула на Аллу скептичний погляд і, не дочекавшись відповіді, пішла далі.

Аллі так і не вдалося позбутися відчуття, ніби вона спостерігає за всім, що відбувається, збоку, ніби не має до всього цього ніякого відношення. Мабуть, це було пов'язано з нехарактерною для неї імпульсивністю, коли вона прийняла рішення і почала діяти ще до того, як встигла подумати над тим, що ж саме відбувається. Вона почувала себе, як у кінозалі, коли героїня не бачить, що за спиною до неї підкрадається смертельна небезпека, і так хочеться крикнути їй, попередити, нігті боляче втискаються в долоні, ламаються об поручні крісла, і доводиться переконувати себе, що все це лише вигадка, гра, імітація. Щось схоже хотілося їй сказати собі й тепер. Усі ці дні від моменту, коли вона зрозуміла, що вагітна, Алла прожила в атмосфері постійного чекання. Чекання на те, що ось зараз вона прокинеться і щось трапиться. Почнуться місячні, похід до лікаря виявить помилковість тесту, вагітність виявиться позаматковою, лікарка відрадить її народжувати через проблеми зі здоров'ям чи порадить ще зачекати з другою дитиною. Але нічого такого не трапилося, жодної хоча б трохи переконливої причини не народжувати цієї дитини вона вигадати не змогла. Звичайно, їхня фінансова ситуація могла б бути кращою, звичайно, після других пологів вона може назавжди втратити форму і вже ніколи не повернутися до професійних танців, звичайно, Зенон її зраджує і рано чи пізно може покинути, залишивши з двома дітьми, звичайно, у цій країні важко наважитися заводити дітей, бо ніколи не відомо, що буде завтра. Але так само добре вона усвідомлювала і всю непереконливість цих і схожих аргументів. Адже грошей бракує всім і завжди, певності у завтрашньому дні не існує в жодній країні, як не існує і гарантій, що тебе не покинуть або що ти зустрінеш когось іншого, а форму для професійних танців вона рано чи пізно і так втратить.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.