Знамениті українці - Микола Вінграновський

– Непросте запитання. Я думав про це, але якогось остаточного висновку не дійшов, хоча мав намір знімати про ці надтрагічні події документальну стрічку. (Про це ж пише в одному із листів, згаданих вище й опублікованих у журналі «Кур'єр Кривбасу». – М. Л.) Але про столицю, чесно кажу, якось не замислювався. А ви як міркуєте?

– Була столиця, Миколо Степановичу, ще й яка! Космач! Там, де наші повстанські війська дали великий справжній бій енкаведистам і перемогли їх, узявши чималу кількість карателів у полон. Саме там, у найвищих горах, влада завжди належана гуцулам, ще з часів Київської Русі та незламного Олекси Довбуша – аж до подвигів українських повстанців у середині минулого століття.

– Мабуть, доведеться додавати до мого кіносеріалу ще й вашу столицю Космач, – ніби жартома і наче й серйозно промовив Вінграновський. Та, забігаючи наперед, скажу: не зробив він цього, як і не зміг зняти, крім Сагайдачного, більше фільмів. На заваді стала, насамчас, кучмівська фінансова політика, основним гаслом якої ціле десятиліття буде безмежне безгрошів'я на все, що варте найвищого поцінування.

Василь Кузьмін придумав, а точніше, розумно запозичив з минулих часів, як заповнювати зали кінотеатрів, навіть таких великих, як «Чернівці», школярами і студентами, викладачами, просто прихильниками української культури і мистецтва. Він зі своїми бойовими соратниками з ранку до ночі їздив і ходив школами, технікумами, училищами, вузами й запрошував молодь на кіносеанси. Звичайно ж, попервах це викликало в директорів деяких навчальних закладів і спротив, і обурення, особливо коли мова заходила про кінострічки, присвячені визвольним змаганням. Вони один поперед одного галасували про «нєзалєжность України і… свободу вибору». Він теж гучно обурювався, висловлюючись ламаною українською, а ще частіше російською, бо ж походив із глибинки Росії, мовами, особливо у тісних колах, не соромлячись термінології з колишньої своєї професії військового. Та коли до буковинської столиці приїжджали на його запрошення такі визнані метри, як Микола Вінграновський, а після нього – й академік Іван Дзюба, шевченківські лауреати Василь Герасим'юк і Володимир Моренець, Степан Пушик, науковець і публіцист Анатолій Погрібний, письменник і кіносценарист Василь Портяк та багато-багато інших діячів як з Києва, так і з інших духовних центрів України, зали завше були вщерть переповнені від десятої години ранку до вечірніх сеансів. У Миколи Степановича це викликало бурхливе захоплення, він гордо промовляв:

– Як вам це вдається, Василю Івановичу? Я ніде не бачив нічого подібного. Та вас треба висунути на Героя України за те, що ви робите для дітей, для українського мистецтва. Дивіться, як ця дітвора сприймає наше кіно, як реагує на те, що діється на екрані. А сидить так спокійно, наче дорослий глядач.

Ці слова підливали густої оливи в палахкий вогонь ентузіазму. У кінотеатрі якнайретельніше готувалися до приїзду справжнього друга багатьох чернівчан. Перед кіносеансами розігрувалися «щасливі місця», і володарям цих квитків автор вручав свою щойно видану у видавництві «Веселка» книгу «Северин Наливайко», яку В. Кузьмін завчасу викуповував у видавництва. Найнаполегливіші отримували навіть автографи. Мені здається, Микола Степанович робив це з великим задоволенням. Його поваги до читача багатьом із нас ще треба вчитися і вчитися.

До слова, Кузьмін щоразу дуже ретельно готувався до зустрічей із письменником, продумував до деталей, де обідатимемо, кого запросимо в наше товариство. Він навчився не тільки викуповувати книги гостей, а й підтримувати їх гонорарами. Вінграновський, зрозуміло, завше був у нього поза конкурсом. Тож якось Кузьмін попросив мене придумати якийсь гарний подарунок для Миколи Степановича. Я довго чухав потилицю, врешті-решт згадав, що в поета нікудишня старезна друкарська машинка. Відшукав для нього електричну, з силою-силенною автоматичних операцій. Словом, красунечка угорського походження і з такою ж симпатичною назвою – «Габрієла», в яку Вінграновський закохався з першого погляду. Він не міг натішитися нею, залюбки працював, аж поки в наше письменницьке життя не увірвалися комп'ютери. Тоді він засів за сучасну техніку і добре оволодів нею. Якось попросив мене пояснити йому одну операцію, та я ще не настільки впевнено «осідлав» електроніку. Пам'ятаю, і Ліна Костенко дивувалася, наскільки Вінграновський сучасний чоловік, як швидко загнуздав норовисту техніку.

Іншого разу Василь Іванович домовився з генеральним директором нашої «Трембіти» Стеллою Станкевич подарувати письменникові костюм. Фірма вже тоді славилася на всю Європу, ходили в них навіть українські президенти. Але як вивідати розміри? Знову ламати голову довелося мені. Цього разу без вагань зателефонував дружині Олександрі Іванівні, й вона посвятила мене в цю сімейну таємницю: здається, 56-й, третій чи четвертий зріст. Тільки попросив її не видавати нас завчасу перед Миколою Степановичем. Нехай це для нього буде несподіванкою. Сам же й пішов вибирати костюм. Приглянувся мені справжнісінький смокінг темного кольору. Скільки ж було сміху і здивування під час примірювання в готелі, коли він ліг на кремезного, міцної статури письменника, ніби й на нього був шитий. А як радів, прихвалював, прицмокував при цьому Микола Степанович.

– Та не може бути, Мирославе, щоби саме в такому ходив і наш президент! Справді? Не вірю я, бо бути такого не може. А втім, чим я гірший від президентів? Оце ж у такому смокінгу і в Організації Об'єднаних Націй не гріх виступити. Як ви вважаєте, Мирославе?

Пам'ятаю, тієї незабутньої зустрічі, коли демонструвалися «Чотирнадцять столиць України», переглядав стрічку про гетьмана Івана Мазепу поряд з її автором. Фільм мене вразив дивовижною живописністю, напруженістю дії. Голос за кадром, який належав Вінграновському, здавалося, міг розбудити мертвого. Коли побачив на екрані портрет молодого Івана Мазепи, ледь не вигукнув на весь зал від несподіванки:

– Та це ж – молодий Байрон. Вони схожі, як дві краплі води. Миколо Степановичу, хіба ж це можливо?

– Мирославе, тихіше… А як ви здогадалися? Я справді попросив художника, щоби намалював мені молодого Мазепу. Та оскільки його портретів, як і інших, практично в нас не існувало, запропонував йому портрет молодого Байрона. Пам'ятаєте, він написав поему «Мазепа»…

– …якуудвадцятихрокахпереклав буковинець Дмитро Загул, а надрукована вона українською тільки зараз, – підтримав розмову.

– Так, так. Але це було моєю великою таємницею, а ви так просто і легко розгадали її. Тепер це вже ні для кого не секрет, – чи з досадою, чи з розчаруванням промовив Микола Степанович.

– На мене можете покластися. Я буду тримати це в таємниці. Та й кінострічка настільки поглинає тебе і твою уяву, що ти безоглядно віриш режисерові, оператору й тому голосові за кадром. Дивовижний сплав у вас вийшов, у якому ні тріщинки, ні сучка. Моноліт. Я б такі фільми крутив у кожній школі й вузі, щоби дітвора прилучалася до української історії не лише через правдиві знання, а й через щирі емоції.

– Мені теж цього хотілося б, але наші педагоги ще мислять учорашнім днем. І такі зустрічі, як у вас, на жаль, нечасті. Вам пощастило, бо маєте кінофаната Василя Івановича. Його б міністром освіти. Ото розгорнувся б! – посміхнувся Микола Степанович, залишившись задоволеним усім тим, що відбувається.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.