- Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, - сказав вiн, переводячи духа, - неуважение к чужой собственности, разрушение общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но во сколько раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или растрата общественного добра? - гукнув вiн, наче випалив з рушницi. Вiн не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути i вирiкти його гiркi шкоди та утрати: дивно, що земля не розiйдеться пiд ногами такого злочинця i не пожре вiдразу, що грiм небесний не положить його на мiсцi, як тiльки зла думка здiйметься у його головi. Живе ж така огида i паскудить свiт i людей! Ми, не знаючи спершу нiчого, живемо з ним, братаємося, хлiб-сiль водимо укупi, а потiм, як виявиться, другi кивають i на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. - Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники - это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.
      - Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! - вирвався вiд сiрих-сiромах гудючий поклик.
      - Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, - пiдводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптанi, - обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.
      - Тише, господа, я еще не окончил. Тише! - скрикнув Лошаков i несамовито задзвонив на всю залу, почервонiвши, як рак печении.
      - Ходiм, Грицьку, поки не вибили в шию, - знову обiзвався хтось, i сiрiсiроманцi один за одним повставали i почимчикували до дверей.
      - Господа, тише! Стойте! Куда вы? - гукнув Лошаков на сiрих.
      - Куда? Додому! - обiзвався один.
      - Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.
      - Нi, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всi боки та ще заставляли й слухати. - Уже вони стовпилися бiля дверей. Як тут з усього розгону увiрвався у залу незнайомий чоловiк. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скiпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячi хвости, одстовбурчилися, а очi - як у хижака, горять, палають.
      - Стiйте! Стiйте, добрi люди! - гукнув вiн. - Я вам усе по правдi скажу. Не вiрте ви нiчому, усе то брехня! Як давно колись крали, так i тепер крадуть i будуть красти… Поки в одного добра бiльше, а в другого менше, крадiжка не переведеться! Оце я вам по правдi сказав.
      - Социалист! Нигилист! Арестовать его! - загуло з усiх куткiв, i всi посхоплювалися з мiсця.
      - Кто это? Кто? - допитувались другi.
      - Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, - пояснив предсiдатель управи.
      - Кто он? - спросив Лошаков.
      - Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.
      - Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.
      - Ет, застрахали! - махнув на його Довбня i зареготався. - Я i в божевiльницi був, а вони - арестувати! Я не тiкаю, - одмовив вiн i повернувся знову до сiромах. - А вам, братця, одно скажу: не вiрте ви нiчому на свiтi - усе брехня! Тiльки коли е у кого правди крихта, то тiльки у бiдного чоловiка, Зате ж тому бiдному i найгiрше!
      Тут саме увiйшов полiцейський, i Довбню, пiдхопивши пiд руки, поволокли З хати, як вiн не кричав, не огинався… Сiрi-сiроманцi не знать де дiлися. Стороннiх людей за те, що плескали у долошки Довбнi i кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранiя, а тим часом перервав на десять хвилин засiданiє. У залi почувся гук-гам; гласнi гвалтували, стороннi реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав… усi разом несамовито гупали ногами, виходячи.
      Не забарилася зала опустiти. Стороннiх - анi духу, однi гласнi, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всiх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова - i всi ущухнули.
      Лошаков знову почав говорити. Вiн раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостiйними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають вiд цiлої волостi, як крiпаки казеннi. Утомившись, вiн закiнчив свою довгу рiч надiєю, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що вiд його пригадав, то хай повiда перед нашими зборами.
      Нестямний ляск у долошки привiтав красномовного пана за його рiч. Разом скiльки гласних, схопившись, побiгли до Лошакова i гаряче потрушували його руку; другi з мiсця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!
      Серед того гвалту та гуку, серед радiсної бiганини та реготу в одному тiльки мiсцi щось одиноке чорнiло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, i поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синiх окулярах, з здоровенною бородою.
      - Я прошу слова! - гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом i гук нестямної радостi, i бiганину панiв.
      - Тише, тише, господа! - скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.
      - Вы желаете говорить? - спитав вiн, єхидно уклоняючись.
      - Я, - гримнула знову голова.
      - Не надо! Не надо! - загукали кругом гласнi. - Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.
      - Но позвольте же, господа! - скрикнув Лошаков, пiдводячись. - Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.
      - Не надо! Не надо! - одно гвалтуе кругом.
      - Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.
      - Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.
      - Не надо! Не надо!
      - Господа! - гукнула голова, - я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…
      - Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.
      - Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.
      - Не надо!
      - Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, - сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.
      - И лучше. Счастливой вам дороги!
      - Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание - одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! - чулося то там, то там.
      - Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? - спитав Лошаков.
      - Что тут говорить?
      - Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.
      - Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
      - Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.
      - Единогласно! Единогласно! - загукало, наче в дзвони, кругом.
      - Никого нет против предложения?
      - Никого. Единогласно.
      - Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…
      - Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
      - Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
      - На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
      - Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.
      Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.
      - Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! - Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…
      Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.
      Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.
      - Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.
      - Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донiсся до неї другий охриплий голос.
      Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.
      - Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.
      - Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.
      - Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.
      - Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.
      - Здорова! - привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.
      - Здорова, - просвистала рогожка.
      - Де була, що так обтираєш ноги?
      - А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!
      - Що ж, i заробила що?
      - Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?
      - Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.
      - Та й що?
      - Та й пройшов.
      Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.
      - Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.
      - Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.
      - Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.
      - Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.
      - А чула? - спитала трохи перегодом.
      - Що?
      - Твого у полiцiю повели.
      - П'яного?
      - Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.
      - I краще. Хай не напивається.
      - Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
      - I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!
      - А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.
      - Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.
      - А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
      - А що?
      - Пiду додому.
      - Якої трясцi? Пiд тином здихати?
      - А тут не все рiвно?
      - Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.
      I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.
      - Чуєш? - спитала Марина.
      - Чую.
      - Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
      Якби таки чоловiк молодий,
      То по хатi б поводив, поводив!
      А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
      Ой гоп по вечерi!
      Замикайте, дiти, дверi.
      Гоп! Гоп! гоп! - i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
      - Стой! Не шуми! Расшибу! - плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.
      Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.
      - Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.
      - Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! - i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.
      Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
      - Марино! - гукнула вона.
      - Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.
      - Iди сюди.
      Марина пiдiйшла.
      - А що? Заробила?
      - Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.
      - А того де дiла?
      - Заснув пiд лавками.
      - А грошей у його не зосталося?
      - Бог його знає. Вiн уперед дав.
      - То ти, дурна, сама и не пошукала?
      - Нехай йому!
      - Де вiн лежить? Я пiду.
      - Пiшов, їй-богу, пiшов.
      - Брешеш!
      - От хай мене бог поб'є! - махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.
      Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.
      - Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.
      - Ходiмо, кажу.
      - Куди?
      - А он у шинку свiтиться.
      I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.
 

XV

 
      На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.
      Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.
      Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.
      А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.
      На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! - i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.
      Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?
      Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.
      - От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.
      - Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!
      Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
      З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї - старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа - об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози - i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi - боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони - до самої рiчки.
      - Куди менi дiйти? Я недужа, - з жалем у голосi плачеться Христя.
      - А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу! - свариться жидiвка.
      Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.
      Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати - i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.
      "Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" - подумала Христя, набираючи воду.
      Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.
      Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.
      - Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! - гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.
      - Та наливай, досi вже настоявся.
      Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
      - Це ти з колодязя води набирала! - угадала жидiвка.
      - От, iще ж таки! З колодязя! З якої речi з колодязя! - Жидiвка попробувала, виплювала i дала попробувати Лейбi. Лейба покуштував.
      - Брешеш, - гримнув вiн, - з колодязя! Христя мовчала.
      - Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з рiчки не принесла! - почав виговорювати жид.
      - Пiди сам та добийся до тiї рiчки у таку вiхолу! - гарикнула Христя.
      - А коли так - вон з моєї хати, пранцюватi недоїдки! - скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
      - Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?
      - Хоч i до чорта в гостi! - гукнув жид, розпалившись, i, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
      - Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.
      Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчiр'я. "Ну, куди тепер проти ночi?" - не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно намiрялася кинути жида i давно сього ждала. Не ждала тiльки тепер - сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! - i аж усмiхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.
      Намотавши на себе що тiльки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через голову за плечi, пiшла з хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона вже зробила скiльки ступнiв вiд хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:
      - Гей, ти! Пiдожди!
      - А що ще за рада? - повернувшись, спитала Христя.
      - Вiзьми ж з собою i свою воду! - уїдливо гукнув жид.
      - Подавися нею! - тiльки що одрубала Христя, як цiле вiдро холодної води обдало її з голови i до нiг, дверi стукнули, засув загурчав i все стихло.
      Вiд нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася i не пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли за шию, стiкали на ноги, достали тiла. Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регiт, глуз жидiвський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i, як собака, одгребла руками шматок льодини i пошпурила на жидiвську хату. Почувся брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз тiльки, коли вона задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, i вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш - зогниє скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити i куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увiйшла, бiльшу половину мiста прочухрала, тодi тiльки спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?
      Холод пронизав її аж до самого серця, безмiрная туга спустилась на душу, безнадiйна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку i сама сiла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" - "У Мар'янiвку, - наче пiдказало що їй, - там твоя батькiвщина, грунт, хата… Нiхто не вижене, з холоду не околiєш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" - i вона схопилася вже, щоб iти.
      "Куди уночi? - знову ударило їй у голову. - Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному - прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала мандрувати, а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"
      Вона знову безнадiйно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пiшли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.
      - Ти хто? Чого тут сидиш? - спитав сторож.
      - А де ж менi бути, коли немає де? - одказала вона.
      - Як немає де? На мiсце де стала б, робити хiба не здужаєш? Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!
      Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист сторожа роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко у вулицi, а їй здалося - у її душi: такою пустельною вона стала у неї.
      Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи, як та приблудна собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи немає де захисту, щоб до свiту перебути. А там вона знайде ярмiс. Ворота зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк улицi стоять будинки, мов сторожi нiмi, виставилися. Крiзь намерзлi вiкна ледве-ледве пробивається свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви… Добре їм, тепло там… I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе вiтали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i вигнали на улицю пропадати. Рiзучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру… Скiльки раз, проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та подивиться-подивиться i знову одiйде.
      А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь дiрки i лати до її тiла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й мiсто кiнчається, широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi краї криються у нiчнiй темнотi. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона i пiшла далi, одного тiльки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.
      Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне, то зникне. Чи не звiр, бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" - i вона пiшла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемнiла хатка, заблищав огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся. Невже i сюди не пустять?" Вона пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзлої шибки - тiльки свiтло грає у товстiй льодинi, а в хату нiчого не видно. Одначе чутно гомiн. Христя постукала.
      - Хто там?
      - Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.
      - А што тебе?
      - Чи не можна у вас переночувати? - спитала Христя.
      - Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
      - Хай iде далi. Нам i самим тiсно! - одзивається з хати.
      - Марино! Невже й ти мене випхнеш? - пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.
      - Хто там, що й мене знав? - здивувалась Марина.
      - Се я - Христя.
      - Христя? Чого ж се ти? куди се?
      Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.
      Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало - кололась голкою.
      - Маринко! Заколешь! Во черт! - гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
      - Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!
      - Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! - умовляв москаль.
      Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.
      Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги - як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла - i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.
      Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.
      - Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.
      - Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.
      - То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.
      - Швидко повинно б свiтати.
      - Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.
      - Куди?
      - Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.
      - По такому холоду? Вибрала путь!
      - А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?
      - А в Мар'янiвцi де?
      - А своя хата.
      - Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.
      - Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.
      - Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?
      - А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.
      - Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.
      - Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.
      - Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?
      Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
      - Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.
      - Коли мов передали - Здiр прийме.
      - Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.