- Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело панянки до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.
      - I варт забиватися задля чаю додому? Хiба його у садку немає? Нап'ємося у садку, - пiдмовляли паничi.
      - А справдi? - згодилася одна.
      - А що ж? Чи в садок, то i в садок! - пiддержали другi. - Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.
      I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.
      Коло садка тиск, давка. У церквi, на великих процесiях так тiсно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увiйти в садок. Жид з жидiвкою не поспiшаться видавати бiлети, такий зразу пук рук потяглося туди.
      - Два бiлети!.. Три!.. П'ять!.. - гукали то з того, то з другого боку. Грошi бряжчали; жид з жидiвкою металися, як мухи в окропi.
      Аж ось чимала купа, забравши бiлети, посунула проходом мiж двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дротi колихався цiлий оберемок цвiтних лiхтарiв, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там - далi за нею - огню-огню! свiту-свiту! Трохи не кожна гiлка убогого садового дерева горiла своїм вогнем; над кожною стежкою висiла цвiтна дуга.
      - А гарно як! О, гарно як! Бiсiв Штемберг! Вiн таки має смак! - дивувалися вхожi.
      Справдi, там було гарно: стежечки, що звивалися змiєю помiж кругами цвiтникiв, були свiжо усипанi сiяним пiском; рожаїстi грушi, дрiбнолистi акацiї та широколистi молодi осокори та кленки висвiчували цвiтними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гiллячку гойдається; все залишне гiлля, що виставлялося над стежками, було пiдрiзане, пiдстрижене, щоб не лiзло незнарошне у вiчi, не забороняло гуляти; вiд цвiтних шкаликiв падали на бiлий пiсок i синi, i зеленi, i жовтi, i червоно-гарячi кружала свiту, i здавалося, що то стежки оздобленi цвiтними камiнцями, по яких злегка шамотiли шовковi хвости панянських спiдниць та вискрипували лаковi чобiтки паничiв. То все було на бокових ходах. А на головному? Цiла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнiлася своїми входами, немов чорнi печери пороззявляли свої роти, дивуючись на рiзноцвiтне сяево. По тих халабудах тiльки де-не-де горiли свiчечки i метушились якiсь непримiтнi тiнi, немов мертвяки повилазили з того свiту i з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою рiчкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво i все чудо, яке пригадали зробити з огню i свiту людськi голови. Он величезнi склянi баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима i вiдкидають вiд себе жовто-молочний свiт; коло їх цiла довга низка цвiтних лiхтарикiв грає, мов та веселка, усiма цвiтами; там коло високих стовпiв, що пiддержували широкi пiддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримiтних каганчикiв, немов зiрочки спустилися з темного неба i унизали собою отi високi стовпи. Пiд пiддашками безлiч стульцiв, ослонiв, штучно виплетених з лози диванчикiв, у вокзалi - столiв, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цiлi оберемки огню-свiту у широких посвiтниках, круглих лампах, високих i низьких пiдставах; цiлi купи усяких наїдкiв та напиткiв; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той свiт рiзними кольорами, сипле цвiтними Iскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З бокiв оповита виноградовим хмелем. Там, у тiй каплицi, примостилася полкова музика, i її зичний поклик та голоснi заводи розходилися по всьому садку.
      Мала пташка, та що за краснi пiрця на собi має: невеличкий садок, та скiльки туди народу назбиралося? I все те нарядилося пишно, уквiтчалося розкiшно, все шовки та сукнi, дорогi єдваби, срiбло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, - перепеличка не зрiвняється з їх дрiбненькими виступцями! На їх плаття пишнi, збiрочками унизанi, складочками обвiшанi, немов рябесеньким пiр'ям заквiтчанi; зверху сукнi - влитi, а не пошитi, кожна впадина не крутим згiр'ям спускається униз, а положистою хвилею збiгає туди, щоб, пiднявшись угору, якнайдоладнiше облямувати круглi виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взутi у невеличечкi ботинки з високими та гострими закаблуками -горе тому, хто попаде пiд таку корку! Ручки туго позатягуванi у блискучi перчатки, так що i пальцiв зiгнути не можна. Личка червонi - не знать тiльки, чи то вiд краски, чи вiд гарячої кровi, що ключем кипить у палкому серцi, завжди охочому -хоч половину миру обняти, тiльки аби не жiночу. Очi горять та сяють, як тi зорi на небi або дорогi камiнцi у золотих сережках. Мова - наче пiсня та - протяжна, спiвуча; так i тягне, так i вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панiв та паничiв зiбралася - i кругом оточила, i в середину затесалася. У довгих i коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилицi, в'ються вони кругом панянок, як той хмiль коло тичини, заглядаючи у їх блискучi очi, вiльно вимахують руками, ведуть веселу жартiвливу розмову, стрiляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжнiй, то притворний регiт… Ось дорiднi жидiвки з своїми дочками, наче добрi ягницi з ягнятами, - повагом сунуть, кидаючись у вiчi своїми цвiтними уборами - то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синiми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всiх i на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесi далеко краще… За ними їх дочки, дивлячись на "мамасу", собi дмуться. Не зменше надулись i їх братики, iдучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякi багатшi i проворнiшi з їх iнодi пристають i до "своїх барисень". Зате "папасi", зiбравшись юрмою якраз серед дороги, або пiдняли лемент, серед котрого тiльки й чутно "кербель" та "дрей копкен", або поважно стоять одсторонь i думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячi помiж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною мiста володiє, та намiряється якнайшвидше i другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменiли, нi страшеннi гуки та забої полкової музики, нi хвилi людського гомону та реготу, нi бiганина прислужникiв, що поверх голов мчали усякi напитки та наїдки, - нiщо їх i трохи не чiпає, нiщо не розбурка вiд тiї глибокої задуми - як кам'янi!.. Зате купцi та купецькi синки шумували… То не вода повеснi, рвучи греблi та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здiймаються вгору серед неугавного людського гомону… "Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке… Жги, шельма! огнем гори!" -тiльки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужникiв, кругом народу - проткнути пальцем не можна. "Наши владимирцы загуляли!" - чується чийсь охриплий голос. "А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?" Петро Кузьмич, поточуючись, пiдводиться i береться за аглицьку… "Ура-а!" Брязкiт посуди, бiй чарок!..
      У сад уже набралося чимало людей, а дедалi, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городськi, а ось посунули i приїжджi. Повагом та згорда уступають дворянськi та земськi стовпи у садок, зажмурюючи очi вiд того свiту, що ллється на їх зо всiх бокiв; за ними, розкидаючи здивованi погляди, дрiботять їх прихильники та поклонники, стрiваючись з давнiми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти… "Та невже Iван Петрович?.." - "Вiн самий i е. А ви ж, вибачайте, хто самi будете?" - "Невже не пiзнаєте? Сидора Трохимовича не пiзнаєте?" - "Ви Сидiр Трохимович?! Боже ж мiй!.." - I давнi приятелi приязно вiтаються, смачно цiлуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давне i, згадуючи, дивуються, регочуться… Чого колись не було!.. Усюди гомiн, галас, гук.
      Аж ось знову гогонула полкова музика i увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкi та рiзучi вигуки флейт та кларнетiв; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж вiдляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гiлля на деревi хитається вiд його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помiшалося вкупу - i заводи музики, i людський гук, гомiн, - не чутно виразно нi одного слова, не розбереш поодинокої розмови - все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завiрюха зимою… А народу набралося - i в вокзалi, i коло вокзалу, i по темних закутках саду, по глухих дорожках його, - всюди повно, битком набито.
      Музика переграла i стихла. Виразнiше почувається людський гомiн. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщiй подавати. Однi примостилися пiд вокзалом чай пити; другi розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; третi потягли у вокзал "сiрка" смикнути… Просторiше стало по дорожках, вiльнiше i коло вокзалу… Стовпи поважно сновигають i ведуть тиху розмову.
      - Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции… Мы должны стать на страже и предупредить!.. - гомонiв глухо, товсто придавлюючи на кожному словi, стовп.
      - Но позвольте. Чего же вы хотите? - перебив його низенький щуплий чоловiчок у ширококрилому брилi, що густою тiнню закривав усе його обличчя. - Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.
      - Извольте, - товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловiчка. - Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.
      - Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?
      Стовп щось товсто загув i незабаром з невеличким чоловiчком сховались у гущавинi акацiй, що високою стiною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убiк.
      - А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность… устройство гатей, плотин, мостов!..
      - Да, да!.. Нам необходимо принять меры… стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.
      I друга пара теж сховалася мiж акацiями.
      - Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? - роздався З халабуди охриплий голос.
      - А что-о?
      - Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!
      I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.
      - Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! - ревла несамовито цiла метка охриплих голосiв, то товстих, наче гуркiт вiд грому, то тонких, рiжучо-ляскучих.
      Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали цинковi гудзики, зарябiли джгути.
      - Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! - i, розпихаючи людей, до халабуди мерщiй побрався часний пристав.
      - Господа! Прошу вас не скандальничать! - повернувся вiн до тих, хто був у халабудi.
      - Проваливай!.. Штемберга-а!..
      - Господа! Прошу не кричать!
      - А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьiпьем, брат! - пiдскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.
      Лящання в халабудi стихло; чувся тiльки неясний гомiн та поодинокi вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"
      Народ почав розходитись; прислужники, що цiлою зграєю кинулися до халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали одходити. Один тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зiгнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi рудуватi баки, наче гичка, висiли коло запалих щок, по краях вони вже позасiвалися сiдиною; запалi очi суворо виблискували з-пiд настовбурчених брiв. Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик, вiн стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скiльки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.
      - Федiр Гаврилович! - кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивованi очi.
      - Здається, не помилився? Iмєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? - замовив панок.
      - Ваш покорный слуга, - брязнувши шпорою i уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.
      - Не пiзнаєте?.. Так, так… - усмiхався панок.
      - Извините, пожалуста… не узнаю…
      - А пам'ятаєте, як ви секретарювали у полiцiї? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули Антона Петровича Рубця?
      - Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. - Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! - замовив по-своєму Книш.
      - Час своє бере! - глухим голосом одказав Рубець. - А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! - хвалив Рубець, обдивляючись Книша.
      - Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.
      - Чули, чули… - перебив Рубець.
      - Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.
      - I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.
      - Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.
      - Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. - Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.
      - Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.
      - Так, так… Кому гульня, а кому служба!
      - Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? - запитався Книш.
      - Та ви ж чули, що копитан умер? - перепитав Рубець. - Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.
      - Так ви вже по земству служите? - здивувався Книш.
      - Пенсiйну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак i я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибi добрим людям, не обiйшли: вибрали замiсто копитана. Помаленьку живем з старою, - глухо повiдав Рубець.
      - То це ви сюди на вибори приїхали?
      - На якi там вибори! Непремiнного хiба? Господь з ним! Бiльше ж, мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?
      - То по своїм дiлам? - знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернiю забрався.
      - Та нi! От недогадливi!.. Пiсля виборiв земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.
      - Так он як? - здивувався Книш. - Поздоровляю!
      - Спасибi! Хоч воно i нi з чим поздоровляти: клопоту та здержкiв бiльше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз i на з'їздi побувати… послухати, як розумнi люди у губернiї балакають… Ми i в себе кожне собранiє чуємо речi… Та то свої, уже знайомi; а тут з усiєї губернiї… Дива бiльше… звiсно, i гомону буде не мало… Чи буде тiльки з того гомону прок? - прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усмiхався.
      - А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, - почав далi Рубець. - Запакував семигривеника… Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?.. I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете, бува, Григорiя Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був… У мене на квартирi стояв.
      - Знаю, знаю. Вiн теж по земству служить: бухгалтерує у губернськiй управi, - одказав Книш.
      - Хотiлося б менi з ним побачитись.
      - Вiн тут у саду був. Я його бачив… Та от i вiн, - указав Книш на високого у бородi пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. - Григорiй Петрович! - гукнув на його Книш.
      Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов до Книша, поздоровкався i, зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
      - Что нового?
      - Пiзнаєте земляка? - перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.
      Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.
      - Не пiзнаєте? - глухо вимовив Рубець. - Давня рiч…
      - А… Антон Петрович, здається? - спитався Проценко.
      - Вiн i е, - усмiхаючись, одказав Рубець.
      - Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! - i вiн приязно подав йому руку.
      Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.
      Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.
      - Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити! - заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися. - А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила - не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..
      Рубець мав був щось казати.
      - Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…
      - Человек! - гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.
      - У вокзалi? - спитався Проценко товариства.
      - Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.
      - Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! - скомандував Проценко.
      Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.
      - Скорий! - здивувався Рубець. - У нас таких швидких немає!
      - Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося! - мовив Книш.
      - Та хоч бiга швидко! - каже Рубець.
      Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.
      - Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, - обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.
      - За что это? - i Проценко на закаблуках хитнувся.
      - Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! - стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.
      - Так ви вже жонатi? - здивувався Рубець.
      - З пiвроку, як оженився.
      - Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?
      - Та так… Вона бiльше дома насиджує.
      Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.
      - Готово-с! - мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.
      - Где? - спитався Проценко.
      - Пожалуите-с! - i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.
      - Ты же куда? - гукнув на його Проценко.
      - Там-с! - одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.
      - На кой черт такую глушь выбрал? - спитався суворо Проценко.
      - Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
      - Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, - сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.
      На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".
      Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.
      - I як тут затишно, - сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.
      - Так ти ще нiчого i не наготовив? - кривлячись, спитав Проценко,
      - Что прикажете-с?
      - Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! - вилаявся з досади.
      - Сколько прикажете-с? - одно свое прислужник.
      - Воно по старому б звичаю, - умiшався Рубець.
      - П'ють горiлочку до чаю, - доказав Книш, усмiхаючись. - Я сам такої думки.
      - Як хочете. Чого ж ми потребуємо? - пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко - перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.
      - Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?
      Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.
      - Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, - рiшив Рубець.
      - Отбивных, пожарских, рубленых? - знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.
      - Пожарских! - крикнув Проценко.
      - Хорошо-с, - i прислужник мав був бiгти.
      - Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.
      Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.
      - Будьмо! - привiтався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. Заївши попереду, приложились по другiй.
      - Ви, здається, сього зiлля не вживали? - спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.
      - Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.
      - Ви тодi бiльше по частi жiночiй, - зареготався Книш.
      - Случалося, та й там несмiло. Дурний був! Тепер би от i випрактикувався, так жiнка перечить, - признавався Проценко.
      - Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, - додає Рубець.
      - Згадують? - переспросив Проценко. - Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.
      Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.
      - А вино? - спитав Проценко.
      - Сейчас, - заметався прислужник.
      - А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.
      - Слушаюсь, - i побiг.
      - Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив! - пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.
      Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.
      - Чого в молодi годи не случається? - склонившись, мовив вiн. - Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.
      - А я? я? - гукнув Проценко. - Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?
      - Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати! - пожалiв Рубець.
      - Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко. - Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!
      - Царство небесне їй! - повiдав Рубець. - Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.
      - Взбалмошное существо! - одно мовив Проценко.
      - Тодi у городi всi казали, що через вас, - додав Книш.
      - Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?
      I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:
      - Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.
      - Ах, это хорошо! - мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан - гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.
      - Григорiй Петрович! Здрзстуйте! - хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись. - Ви самi? Що ви тут сновигаєте?
      - Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?
      - Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн? - замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.
      Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.
      - Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.
      - Бач, де вони примостилися! Зiбрались утрьох земляки собi та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.
      - Костянтин Петрович! А може, чайку? - попитав Проценко.
      - Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в земствi кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi. - I вiн зразу перехилив чарку.
      - Ну, як же ви поживаете? - запитав вiн у Рубця. - Чув, службу перемiнили, по земству пiшли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопiтна тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди мiсток бiжи строїти, туди греблю гатити. Страх дiла! I в городi покiйно не посидиш. Воно як пани - всюди пани. Он i мої товаришi - вибрали собi панське дiло - сидять та пишуть, а ти, Колiсниче, котися. Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранiєм тiльки й спочинеш. А там - гайда! З повозки i не злазиш.
      - Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок iде, iч, як роздобрiли, - усмiхнувся Книш.
      - Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не стоїть. Ох! I забув попитатися, - повернувся вiн до Проценка. - Бачили диво?
      - Яке диво? - спитався той, присмоктуючи холодний чай.
      - Як яке диво? - скрикнув Колiсник. - Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки - так так! Повногрудi - от! Куценькi платтячка - так! нiжки - такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка - одно рожа, друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна - Наташка. Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?
      - Ну, вже й пiшов розписувати! - знову увернув Книш.
      - Е, це вже по його частi! - додав i Проценко.
      - Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.
      Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.
      - Було колись - кожна руба становись! А тепер що? Нiкчемний став. От так ще побазiкати, полюбуватися, а до дiла - нi к бiсу! - одмагався Колiсник, наливаючи знову чарку рому.
      У садку тим часом народ зашумiв, всi пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"
      - О-о, ходiмо, ходiмо! - заметушився Колiсник.
      - Ну, чого його? - умiшався Рубець. - Хай уже iдуть молодшi. А нам, старим…
      - Хiба i старого кров не грiє? Ходiмо. - i, покидавши недопитки, усi кинулись чимдуж до вокзалу. Колiсник iшов уперед i тяг за руку Рубця, котрий нiяк не поспiшав за швидким i вертлявим своїм земляком. Проценко i Книш чимчикували з бокiв. Коло вокзалу була така давка i тiснота, що страх; неначе бджоли облiпили невеличкi вiчка своїх уликiв, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одiвшись, цiлою купою сунули. Посунулись за другими i нашi i зразу метнулися одбирати найвиднiшого мiсця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрiй спереду рядком уже стояли арф'янки i прикро позирали то в той, то в другий бiк; у деякої непримiтна усмiшка пробiгала на устах, грала на блискучих очах. З усiх сторiн тiльки й чулося дивування.
      - Он, ото Наташка. Середня. Дивiться. Дивiться-бо! - крикнув Колiсник, упираючи очi на середню дiвчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так iшлося до її бiлого, як снiг, тiла, вона, наче лiлiя серед пучка квiток, видiлялася серед своїх товаришок.
      - У-у-у! - загув Проценко. - Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! - здивувавшись, каже вiн Колiсниковi.