- Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина.
      - А що, i у вас такий панич? - спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.
      - Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.
      - Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?
      Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.
      - Що ж, тобi наравиться город? - спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.
      - Сумно якось… людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя.
      - А тобi, Марино? - обiзвалась Мар'я.
      - Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.
      - Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?
      - Пiдождiть трохи - i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!
      - Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я.
      - Христя? - скрикнула Марина. - То вона тим, що нiколи не наряджалася.
      - Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя.
      - Коли? Ану нарядись, ми подивимося.
      - Не хочу.
      - Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, - скрикнула, схопившись, Марина.
      - Не хочу! не хочу! - замахала руками Христя.
      - Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина.
      Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.
      - Нi, не тiкай, бо не втечеш! - придержуючи, каже Марина. Христя противиться.
      - Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовляє Марина.
      - Та що ж я для тебе зроблю?
      - Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
      - А як пани на той час зiйдуть!
      - То що? прийдуть - подивляться! - каже Марина.
      - Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, - увернула i Мар'я.
      - Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, - турбує Марина. - Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?
      Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.
      - Та й коса ж у тебе! От коса! - хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати краї, - таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася - гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало - зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.
      - А гарно як! Господи, як гарно! - скрикнула, глянувши, Марина. - Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.
      - Дивися! - сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.
      - Бач. Не я тобi казала? Бач! - торохтiла Марина. - А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!
      Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:
      - Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!
      - Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є? - порядкує Марина.
      - Спiдниця, корсетка, - каже Христя.
      - Якби до корсетки вишивана сорочка.
      - У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.
      - То оце сорочку скидати? - скрикнула Христя. - Не хочу!
      - Надягай поверх! - гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.
      - Оце якби панич зайшов! - сказала Христя.
      - Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.
      - Надягай мерщiй спiдницю! - гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.
      - Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.
      - Держись рiвно!
      Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.
      - Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.
      - Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.
      - О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.
      їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.
      - Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?
      Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.
      - От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.
      - Глянь та подивись на себе! - муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.
      - Знаєш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.
      - Боже мене храни! Щоб вигнав?
      - Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.
      - Знаєш, що зроби? - рає Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.
      - Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло неї Марина.
      Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.
      - Тiльки не смiйся!
      Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.
      - Здрастуйте! - привiталася Христя.
      - Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.
      - Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.
      - Якi пан i панi?
      - О-о, хiба не знаєте? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.
      - А почiм же я знаю? - каже панич.
      - Там i вашi пани… - наводила Христя.
      - Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати.
      - О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.
      - То так i сказати? - пита Христя.
      - Так i скажи.
      - Прощавайте ж.
      - Iди здорова.
      Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.
      - Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.
      - Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.
      Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.
      - Так оце той посланець! - сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.
      - Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! - жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
      Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.
      - Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! - хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.
      - Славна! - мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.
      "Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.
      - Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.
      - Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?
      - Христя вмiє! - гукнула Марина.
      - Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.
      - Та ну, годi! Де ж не вмiєш? - уговорює Марина. - Умiє, умiє, - доводе паничевi.
      - Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.
      - Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.
      - Поведемо її! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.
      Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.
      - Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i перо.
      Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.
      - Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.
      - От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.
      - Та ну-бо, Христе! - штовхнула її Марина пiд бiк.
      - Ох! як менi душно! - зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
      - А що, гарно? - скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.
      - То й не заспiває нiхто? - спитав вiн суворо.
      - Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.
      - Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.
      - Якої ж вам? Гриця знаете? - спитала.
      - Нi, не знаю.
      Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!
      Марина скiнчила.
      - Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.
      - Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця.
      - Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.
      I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…
      Не йди, дiвко, за удiвця,-
      Буде тобi лихо! - дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.
      - Уся! - скiнчивши, скрикнула Христя.
      - Ух, гарна яка! - сказав панич i положив перо. - Бач, а казала: не вмiю, - укорив вiн Христю.
      - Та вона як знає їх! - тримаючи його за плече, каже Марина, - то й шоту немає!
      Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!
      - Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.
      - Добре, добре, - хмурячись, одказує панич. - Нехай ще другим разом, тепер я втомився.
      - Годi! ходiмо, - каже Марина, направляючись iти.
      - Постiйте, - каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, подає Христi.
      - Навiщо? - пита та.
      - На! - настоює вiн.
      - Нащо? - аж скрикнула Христя.
      - Та бери, дурна! То за пiсню, - каже Мар'я.
      - Не хочу! - засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
      - Та й дурна ж яка! - зареготавшись, каже Марина. - Давайте менi, давайте, я вiзьму.
      Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.
      - Спасибi вам! - щебече вона, вертячи семигривеника в руках. - Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко - дукач буде. Гляну на дукач - i вас згадаю! - свiтячи очима, додає Марина.
      - Добре, добре, - глухо одказує вiн.
      - Чому ти, дурна, не брала? - доноситься з кухнi голос Мар'ї. - Панич розсердився!..
      - Хiба я наймалася розказувати? - скрикнула Христя, аж панич кинувся.
      - Чого там вони? - обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi.
      Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" - махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу - важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I "дукач напам'ять", - кривив вiн її в думцi… Та вже ж! -промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… "Уже менi тi помiчницi!" - трохи не скрикнув вiн i схопився.
      - Христе! Дайте води! - гукнув вiн крiзь дверi. "Хоч ще раз подивлюся на неї", - думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.
      - А та?
      - Там з дiвчиною зосталася.
      Вiн припав гарячими устами до холодної води.
      - Ну, та й розпалила ти панича, - хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, - так повен стакан одним духом вимчав!
      Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.
      - Чого се ви так засмутилися? - спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.
      - Ох, пора вже менi додому! - скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись.
      - Їв нас панич е, не думай! - торохтiла вона, одягаючись, до Христi. - Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Заграє нам.
      - На ж намисто! - здiймаючи з шиї, подає Христя.
      - Не треба. Як прийдеш - тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!
      - Голiнна до паничiв, аж труситься! - промовила Мар'я, як Марина окрилася в сiнях.
      Христя, провiвши Марину до ворiт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi, нi ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi, семигривеника! А та - навперейми… "давайте менi!" Так i лiзе у вiчi, так i сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплiтаючи, косу… їй на ранок не хотiлося i кришки чого-небудь з сьогоднiшнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечiр.
      Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк; а в голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..
      V
      Григорiй Петрович Проценко, бiдного чиновника син, скiнчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов, як батько вирядив його з Двору у город з письмом до знайомого товариша по службi та з невеличким збiжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. Тодi саме хлопцевi пiшов сiмнадцятий рiк. Не бажалося йому їхати в губернiю на службу, а хотiлося учитись, поступити в гiмназiю. Одного великого пана син був гiмназистом, i ото, бувало, як лiтом зiйдуться вони, то Гриць не надивиться на синiй каптан з срiбним позументом, на картуз з набитими лiтерами мiж бiлим вiночком; а як почне паненя розказувати про гiмназичнi звичаї, як вони помiж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужестороннiх мовах, - Гриць тiльки роззявить рота та дивується на вiльне веселе життя товариства, на їхнi забавки та всякi замiри; очi у його iскрять, i не змельне вiн нiкуди ними - все дивиться на свого товариша, а на самому днi зрачкiв затлiвається в нього i журба, i досада… Зiтхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. А як пiде товариш, вiн забереться куди в глухий куток садка та сам про себе твердить тi слова, iдо наслухався за день. Велику жагу вiн мав до того вчення, та що вдiєш? Вiн сам бачив, що з батькiвськими достатками далеко не посунешся: окреме його, у батька ще три сини та двi дочки на шиї; треба всiм порядок дати, усiх до розуму довести, треба було й йому, скiнчивши школу, злазити з батькiвської шиї - свого хлiба шукати. Де ж той хлiб для чиновного сина? Одна до нього дорога - служба. На службу ото i зiбрався Гриць.
      Поступив вiн у той саме час, коли таємнi думки, вирощенi на гiрких болiстях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку пiсля хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось iнше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання, хапанини та гнiту минав, в народi все дужче та дужче почувалося нарiкання на недоладне життя. Мiж крiпаками ходила таємна чутка про жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями вiд своїх панiв i рознесена двiрнею по селах, - то була явна оголоска на все царство, на увесь свiт.
      Уже пани з'їздилися по губернiях клопотатися, коли i яку волю дати тому ледачому крiпацтву… То був, з одного боку, глухий плач, а з другого - Задавлений спiв; у тому великому плачу-спiву заводили бiльше усього чиновнi люди - царськi слуги; вiд їх часом iшли радiснi для крiпацтва початки. Кращi люди, що сторонилися досi чиновного стану, як якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук дiла, не вiддати його у другi - нiкчемнi. Багато вони витерпiли за його за свого молодого вiку, немало рубцiв пройшло по їх широкому й високому чолi вiд сумних думок. Вони були в загонi, опльованi усiма. Тепер на їх гукнули. Як його не обiзватися? як його не одкликнутися, коли другi, пiдiйшовши стороною, певно, внiвець обернуть їх надiї, знехтують велике дiло? Вони одгукнулися i… замiнили свiй хатнiй халат на службовий каптан. То, правда, були ще тiльки стовпи, одинокi рядчики, що їх i по пальцях перелiчиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомонiло: "Як? нiгде не служивши, нiчого не звiдавши, та зразу такi мiсця опанувати? Не ждати добра, не буде!" I почалася таємна робота таємних пiдходiв та пiд'їздiв… Рядчики не падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися новi мiсця з великою платою, i на тi посади присилались то безбородi, то в моху ученi хлопцi, а який-небудь голений тридцятилiтнiй служака обходився. З того часу закипiла жовч, почалося змагання. Старi кричали: блазнята! молодi обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пiшла ворожнеча мiж старим i новим. Та ворожнеча i те змагання одгукнулися не в одному тiльки чиновному станi, обiзвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сiм'ї. Крiпак не гнув шиї перед паном, робiтник - перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, Зачувши волю, пiднялося на дибки i прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще бiльшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одолiти. Молодi було одолiли, щоб… незабаром i собi постарiти… Життя мчалось, як вiтер!
      Григорiй Петрович ще захопив старих порядкiв на службi: старший був у них великий хапун, а ще бiльший ненависник волi. Вiн любив, щоб усi перед ним тiпалися-млiли, падали ниць, хилилися. Часто його голос, як грiм, розкочувався по великих палатах, щоб тiльки меншим нагнати страху. "Де страх - там i бог!" - завжди казав вiн. На старшого дивилися пiдстаршi; кожен вiд себе меншого держав осторонь. З малими ж робили, що хотiли: скидали чоботи за провиннiсть, заставляли дiжурити по тижнях, записували, хто скiльки разiв виходив. Гриць разом боявся того i ненавидiв. Проходячи улицею, вiн бачив цiлу юрбу молодих хлопцiв-гiмназистiв, що, кружаючи бiля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповiдував не як начальник, а як старший i знаючий товариш одповiдує молодшим. Всi слухали радiсно, реготалися, жартували. Грицевi завидно було дивитися на той гурт… Там життя, пiд синiм каптаном тiльки i б'ється як слiд серце; а тут? Серце його зав'ядало, як вiн обертався лицем до свого стану; пiднiмалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била i приливала в голову. Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї - свою весну справляє… Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товаришi-гiмназисти, - читав книжки. Говорили тi книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звiра i чоловiка; про свiт i його закони довiчнi. Гриць не читав, а жер тi книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течiєю друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку - нелюба служба, що годувала його хлiбом, гасила дух; з другого - книжки, розумова розмова з молодим товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була мiцна, завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що вони думають, у що вони вiрять; то люди зброї, то - отамання завзяття! Вiн не той був. Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб i на службi були такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А як сього немає - що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога - їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!
      Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його - як раз плюнути… батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi над його головою.
      Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому - силу вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм'ї, у його радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки, багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пiснi вiд слуги своєї хазяйки i припоручив збiрниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити, розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi… "Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, - з служби виженуть, у Сибiр завдадуть", - думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на нього - Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала така сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi веселої - мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.
      Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово i - з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин - однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба нової - i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, - треба їх кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе - та не втiшилися.