"Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи за коморою. - Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.
      "Отже таки Мар'я поставила на своєму, - лiзло їй у голову, - кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут - i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм - бог Знає! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка - у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?
      Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" - думає, поспiшаючи.
      Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", - подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.
      Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.
      "Чи то ж то хазяїн звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла - перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.
      Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.
      Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i - як пуститься З двору!..
      - О боже, боже!.. - шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.
      - Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.
      Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.
      - А хазяїна не бачили? - божевiльне допитувалась вона у приїжджих.
      - Якого хазяїна? Шукай собi!
      Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт, постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.
      У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.
      - Здоровi! - привiталася Христя.
      їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.
      - Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
      - З якою хазяйкою? - суворо спитала дячиха.
      Христя тiльки ламала руки та трусилась:
      - Iдiть, Хряста ради.
      - Куди - до вас? - гарикнула дячиха. - Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночi пiду?
      - Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, - насилу знайшлася Христя.
      - Що ж там у вас?
      - Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату" а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! - i Христя зайшлася плачем.
      - Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, - сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…
      В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.
      - Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, - тремтячи, каже Христя.
      - Чого боїшся? Маленька! - скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.
      У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.
      - I ти вернулася? - гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.
      - А Олена Йванiвна де? - спитала дячиха.
      - Нащо вам Олена Iванiвна?
      - Нужно! - гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi - За свiтло, в кiмнату.
      Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало - то було послiднє змагання життя зi смертю!
      - Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! - стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
      - I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу. - Кидав здоровiсiньку; вернувся - отак, як бачите! - I вiн положив свою руку на її руки. - Холоднiсiнькi!
      Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.
      - Не буду! Не буду! - забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.
      - Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.
      - О нещастя, нещастя! - замовив вiн.
      У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…
      - Чорного платка! Чорного платка! - крикнула дячиха. - З^рч'гii очi…
      Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися - бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв - i зразу все затихло…
      Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…
      Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"
      Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
      - А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.
      - Чого стоїш? Бiжи! - гукнула дячиха.
      Христя, не знать куди i чого, побiгла.
      Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.
      Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.
      - Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.
      На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
      - Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!
      Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…
      - Це ти сидиш? - почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.
      - Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш! - прошептав вiн i пiшов З двору.
      Христя мерщiй втекла пiд комору.
      Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…
      Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..
      Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - немає, далi - в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж - хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять - тлiють, мов роздута жарина… "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… "Не було… не було… Ох, смерть моя!" - тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула - i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…
      Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала - що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши - що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй тепер - як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися - пусто, i туди никни - голо: кричи, гукай - тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!
      Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очi - наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати, та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись, сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.
      - А ти тут спала? - роздалось коло неї. То питався Загнибiда.
      - Знаєш що? - почав вiн далi. - За те, що ти вiрно служила, добре робила, - на тобi та йди собi з богомГ - i ткнув їй у руки якусь бумажку.
      Христя глянула на бумажку - сiра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках - лопоче… "Чи грошi це, чи так - шматок паперу?.." Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. "Треба показати… розпитатись…" I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула - бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…
      Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.
      "Справдi: чого я тут сидiтиму? - подумала Христя. - Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу - упрошуся, щоб пiдвезли додому".
      I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!
      I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.
 

VII

 
      Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди - i вона за нею, а настане вечiр - вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат - i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала - не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.
      - Та се аж пiвсотнi рублiв! - скрикнув Карпо.
      - Пiвсотнi? - здивувалася Прiська. - Пiвсотнi! Се - великi грошi. Де такi грошi Христi взяти? - I важкi думки обняли її серце.
      - Де се ти взяла цi грошi? - прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.
      - Хазяїн дав. - I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.
      - Ти - брешеш! - суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.
      Христя змiнилася у лицi. Що ж це - i мати не вiрить?!
      - Це знаєш скiльки? - пита Прiська.
      - А почiм я знаю! - вiдказує неспокiйно Христя.
      - П'ятдесят рублiв… Де ти взяла? - пристає мати. Христя заплакала.
      - Боже! I ви не вiрите менi! - скрикнула вона. - Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,
      - Та я… вiрю… Я - вiрю… тiльки… дитино моя! - з плачем уже почала Прiська. - Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же - i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови! - заплакала мати.
      Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.
      - Хай мене бог поб'є, коли я крала! - тiльки й одказала Христя.
      Прiсьцi жаль стало дочки. "Нi, вона не така, - думалося їй… - I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, - дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська. - Скорiше всього - хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно - помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку".
      I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.
      Здається, кому б знати про тi грошi?
      Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.
      - От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.
      - Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.
      - Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? - пiддержували чоловiки.
      - Це значить - на легкi хлiба пiти? - спитався один.
      - Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
      - Чи не помагала лиш i вмирати? - пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…
      - Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.
      До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
      Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.
      Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.
      - Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.
      Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
      Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.
      Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.
      - Гей! спите? Одчинiть!
      Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
      - Хто там?
      - Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.
      - Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.
      - Хто там, питаю? - добивається Прiська.
      - Ось вiдчини - побачиш.
      - Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.
      - Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.
      "Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.
      - Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.
      У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.
      У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.
      - Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.
      - Ото, молода, - указав той на Христю.
      - Ты Христина Притыкина? - питає.
      Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.
      - Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.
      - Ты служила в городе?
      - Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.
      - Не тебя спрашивают!
      - Служила, - одказала й Христя.
      - У кого?
      - У кого ж я служила? У Загнибiди.
      - Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
      - Я тут була… - почала несмiло Христя. - Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
      - Что же она - больна была?
      - Видно, больнi, бо не балакали.
      - Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.
      - Так она больна была, как ты уходила домой?
      - Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
      - Она тебе ничего не говорила?
      - Нiчого. Вони i говорити не могли.
      - А денег тебе не давали никаких?
      - Нi, не давали.
      - А у тебя деньги есть?
      - У матерi…
      Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.
      - Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла?
      - Хазяїн дали.
      - О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
      - Немає.
      - Врешь, сволочь! - крикнув становий.
      - Їй-богу, немає! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
      - Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся ж, коли знаєш що.
      Христя стояла, мов кам'яна.
      - Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! - зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.
      - Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.
      - Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.
      - Хазяїн дав.
      - За что он тебе дал их?
      - Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.
      - Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.
      - Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? - повернувся до Грицька.
      - Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
      - Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув? - нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
      - Розбираємо, - понуро одказав Кирило.
      - Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? - повернувся Грицько до Христi, шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.
      - Чуєш? Кому кажу! - гукнув удруге Грицько. - Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!
      Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.
      - Брешеш! - стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.
      - Хе-е! Ще й брехню завдає! - сказав Грицько, хитнувши головою. - От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!
      - Брешшеш! - засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились - горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.
      - Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. - Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.
      Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:
      - Ходiмо, дiвко.
      - Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, - приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу - щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило - серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…
      - Ххее! - ударив вiн руками об поли. - Отаке!
      - Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.
      - Не здохне! Оживе… Жiнка - що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк - i встане! - утiшає Грицько, виходячи з хати.
      - А що ж ви стали? Веди її! - гукнув через хвилину знадвору Грицько.
      - Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.
      Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i - зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.
      Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та - хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.
      - Отаке наше життя! - мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.
      Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.
      - Матусю! матусю! - припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
      - Матусю! - окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
      - О-ох! - простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.
      - Нема її?.. - глухо спитала Прiська, пiдводячись. - Де ж смерть моя? Де вона ходить? - скрикнула стара, обхопивши голову руками, - i заголосила…
      Кирило почав утiшати:
      - Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?
      Прiська не слухала - голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…
      - Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? - пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.
      Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.
      - О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.
      - Вон! вон! - гукнув вiн на собаку знадвору. - Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило! - Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.
      - Краще гавкай, нiж виєш, проклята! - облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно - голосила.
      Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.
      Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.
      - Хто то? - обiзвавсь Кирило.
      - я.
      - Ти, Паньку?
      - Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?
      - Спокiйно - i в хатi не всидиш.
      - Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить!
      - Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.
      До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
      - От тобi й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько.
      - I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?
      - Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.
      - А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.
      - Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.
      - Так спати ж - аж гiлля гне! - i Кирило на весь рот позiхнув.
      - В солому! - гукнув Панько.
      - Е-е… добро оце в соломi!
      - А воно вже з пiвночi є? - спитався, помовчавши, Панько.
      - Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько опустився, - зирнувши на небо, одказав Кирило.
      Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.
      - Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, - мовив Панько, пориваючись iти.
      - Ходiмо. Послухаєш ще й ти! - нехотя одказав Кирило.
      - Добривечiр вам! - привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.
      - Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?
      - О-ох! нема… - зiтхнула Прiська i заплакала.
      - Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, - каже, - матерi: хай не журиться, не побивається. То все, - каже, - наговори людськi!"
      - Хiба ти бачив її? - пiдвiвшись, спитала Прiська.
      - Тiльки що з волостi.
      - Де ж вона, моя дитина?
      - Там - у волостi,
      - Не плаче, не вбивається?.. О-ох! - i незнарошне стара схлипнула. - Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати - за що се напасть на нас така?
      - За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, - утiша Панько.
      - О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала - i не почую за неї нiчого…
      - Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…
      - Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?
      - Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!
      - Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?