I

      Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осiнь була дощова: вiд другої пречистої як почалися дошi, та день у день лили - до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже i в себе не приймала. Великими рiчками-озерами стояла та вода по полях та балках; на проїжджих шляхах такi багна - нi пройти нi проїхати. Не тiльки село з селом - сусiди не бачилися одно з другим цiлими тижнями; жили, як у неволi. Осiння надвiрня робота стала. Коли хто мав клуню - молотив собi потроху, прибирав, що дала за лiто кривава праця. Та чи багато тих клунь у Мар'янiвцi? У зборщика Грицька Супруна - одна; у попа - друга; у пана третя; а в останнiх хлiб гнив у стогах. I врожай того лiта негустий удався; тепер осiнь мала й те зогноїти… Болiло хлiборобське серце, дивлячись на свої залитi водою токи, на почорнiлi, припавшi до землi стiжки. У Демиденка у стозi жито росло; у Кнура два стоги мишi поточили; зовсiм скирти розсунулись, розпались - у гнiй повернулись. В Остапенка оселя подiрчавiла - вода у хату лилася: лгав був сеї осенi вкрити, та захопила негода. На людей пiшла пошесть: трясцi, пропасницi… Заробiтку нiякого; грошей немає. У других i хлiба пе стало, та нiде й позичити. Бiда, кара господня! Наймали акафисти, служили молебнi - нiщо не помогало!
      Так було аж до Пилипа. Уночi перед заговiнами потягло холодом; у свiту випав невеличкий снiжок. Продержало з тиждень морозом - земля заклякла, як кiстка. Люди й тому радi: зразу кинулися до хлiба. Зягупалiї з досвiтку до пiзньої ночi цiпи мiж стогами, загарчали лопати на токах - шпарко народ узявсь до роботи! Через тиждень - замiсть чорних стогiв жовтiли високi ожереди соломи.
      З хлiбом управились, а одвезти у мiсто на базар або на ярмарок куди - колоть же така - нi з двору! Дехто з гарячих поїхав та й закаявся: той - вола розчахнув, а той - разом пару. Хто мав конячку - ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селi? Мар'янiвщани споконвiку хлiбороби: вiл, а не кiнь - сила у польовiй роботi. Мар'янiвщани кохалися у волах, а не в конях: конем так - поїхати куди, прогулятися, а волом - робити. Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свинi, корови - все за безцiнь пiшло; у волость побрали та там i продали… Народ плакався, бiдкався, бо то ж тiльки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усi носи повiсили. Одна надiя зосталася - Миколаївський ярмарок у мiстi; там як не продати, то хоч пропадай. Люди надiялись та молились, щоб хоч трохи пiдкинуло снiгом, притрусило дорогу: все ж саньми не те що возом, - i для скотини легше, i набрати бiльше…
      На Наума потеплiло. Сонце сховалося за зеленi хмари; з полудня вiтер повiяв; зробилась одлига. Продержало так три днi. Проти Варвари почало мотрошити снiжком; до свiту i геть-то його впало. Народ мерщiй шарахнув на ярмарок: хто мав скотину - своєю, а хто не мав - упрохувався в сусiди. Всi виїздили та виходили; всякому треба те продати, друге купити.
      Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусiда й кума. Скинув до його на сани мiшечкiв п'ять жита, один - пшеницi та пiвклунка пшона - увесь лишок, який можна було збути; упросився до кума, та на Варвари раненько й поїхали в город. Виряджала їх сiм'я Здорова; виряджала й Прiська, жiнка Пилипова, не так стара, як застарена, молодиця; прощалася з ними й дочка Пилипова, Христя - дiвка сiмнадцяти лiт. Прiська наказувала чоловiковi солi купити, хоч з пiвпуда; Христя прохала батька привезти з мiста гостинця - хоч перстень, хоч сережки, хоч стьожку яку-небудь…
      - Гаразд, добре! Усього навезу! - смiється гiрко Пилип, думаючи бiльше про подушне, за котре вже не раз натякав Грицько Супруненко, нiж про доньчине бажання.
      Мiсто вiд Мар'янiвки верстов зо двадцять. Коли удосвiта виїхати, то на обiд саме поспiнеш. Так вони розлiчували; так i в дорогу рушили. Зряику снiжок потроху почав падати, все прибiльшуючи та приспоряючи. Було тихо, а то й вiтрець рушив - почало колесом снiг крутити. Iк обiду таке схопилось, що свiту бiлого не видно! Не вiтер, а буря завiяла, метучи цiлi гори снiгу по землi, вихорючи немов густу кашу у повiтрi. Не стало видно нi неба, нi землi - все то одно непроглядне вiхало… аж страшно, аж сумно стало! Так було з пiвдня на Варвари i цiлий день на Сави. По дворах понавертало такi кучугури, що страшно дивитись; деякi хати зовсiм позаносило, позамуровувало. Мар'янiвка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, мiж густими вербами, лежав ставок. Тепер теї долини й не видно; невеличкi гiлячки височезних верб, мов тирчаки бур'яну, визирають з-пiд снiгу, вулицi забитi-заметенi; по дворах врiвень з хатами стоять страшеннi снiговi баби, i тiльки вiтер куйовдить їх гострi голови. У Притики в дворищi, крайньому вiд царини, - повнi хлiвцi й повiточки снiгу, кругом хати, мов сторожiв, постановило п'ять баб; з верхiв їх вiтер рве й перекидає снiг через оселю; а на димарi повикручувало такi кудлатi барани - i не пiзнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снiгу?.. На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз - аж кипить, та вiтер так i рве, так i несе з землi… Ще такого страшенно холодного дня нiхто не зазнає! Галки на деревах замерзали i, як шматки льоду, падали додолу; горобцi по повiтках колiли… У церквi, не дивлячись на таке свято, - не дзвонено, не служено: до неї добитися не можна! Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нiчого не зробивши, розiйшовся по хатах… Скотина третiй день не напована: глибоко водопiй занесено, та й сама скотина у тяжкiй неволi; з великою силою до неї можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи… Вiвцi, телята почали гинути… Ще таких два днi - i нi щетини не зостанеться у селi! Справдилася поговiрка: "Варвара похвалиться, Сава постелиться, а Микола скує!"
      Кинулась ранком Прiська вийти э хати - нiяким побитом дверей вiдчинити! Замiстъ сiней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снiгу! А тут ще, як на те - все топливо вийшло, приварку не стало: нiчим витопити, нi з чого борщу зварити. На велику силу Прiська з Христею одхилили дверi, прогортаючи руками снiг; що не можна було викидати надвiр, вигортали у хату. Снiг розтавав; калюжi текли пiд пiл, пiд пiч, пiд лави; у хатi, як у льоху, стало холодно, вогко… Сяктак дверi вiдчинились. Почали знову вигортати снiг з хати у сiни, з сiней - надвiр. Обидвi ухоркались, аж пiт пройняв. Захист очистили вiд снiгу й закрили плетеним засiком, що порожнiй стояв у кутку. Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидiти ж у нетопленiй хатi!! Христя, молодша, кинулась було - та й пiрнула з головою в снiгу. Прiська стала рятувати; пiднявся крикгук… З сусiднiх дворiв те ж саме чулося: i там було не краще. Посеред улицi хтось кричав, лаявся… хтось десь реготався… I смiх, i лихо!.. Насилу Христя вилiзла з кучугури, та знову кинулась - i знову зав'язла…
      - Нi, не так, - каже Прiська. - Возьмiмо ночви та ночвами виносимо! узяли ночви. Кругом хати був вiльний проход; помiж бабами ще виднiлись просвiти; у просвiти носили снiг, закидали їх. Не забарилася снiгова стiна вирости кругом хати… Насилу добилися до соломи. Ряден з п'ять її утягла Христя у хату. Прiська зовсiм вибилась з сили, лежала на полу та стогнала… Топлива добули; треба б у погрiб добитись. Попробувала знову Христя - нi, не сiкайся!
      - Та хай йому, тому погребовi! Ще трохи там зосталося бурякiв - зваримо борщ; пшоно теж е - буде на кашу, - рiшила Прiська. - Що картоплi нема, то сiлькiсь уже!
      Христя затопила в печi; солома зразу запалала, та дим погнало на хату.
      - I димар занесло… Оце лихо! - тiльки що сказала Христя, як з грюком цiла копиця снiгу посунулася на припiчок. Христя мерщiй винесла його у сiни. Дим почав клуботатись над припiчком, шукав проходу; снiгу ще кинуло З димаря; це зразу сiпнуло його угору… Слава богу! Солома запалала жаркоясно.
      Поки Прiська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви… Швидка ця Христя, золотi в неї руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пiшло по хатi… А надворi знову розходилося таке, що лихо!
      Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi, в дорозi?..
      Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн зранку рушив. Не дай, господи, не доб'ється до пристановища? Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки.
      Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали - ось-ось над'їде… I пообiдали - Пилипа не було. Уже стало й вечорiти - немає. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову.
      - Що це батька немає? Не дай, господи, в полi застука таке… - вимовила Христя.
      Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце… Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло.
      Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.
      - Свiти хоч свiтло! - сумно промовила Прiська.
      Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо - важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.
      - Мамо! - скрикнула Христя.
      Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.
      - Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? - спитала Христя.
      - Як хочеш, - одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа - свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її виду, одежi - їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос людський.
      - А буря яка, господи! - промовила Христя.
      - Цить! - крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадiсть.
      - Гей!.. Чи чуєте?.. - доноситься голос знадвору.
      Прiська стрибнула з полу та - в сiни.
      - Ти, Пилипе? - питає, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом.
      - Що це у вас стоїть на дорозi? - допитується голос.
      - Хто там такий? - обiзвалася й Христя,
      - Се я.
      - Хто - я?
      - Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б'є яке! Оце Закуйовдило!
      За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до самої стелi.
      - Здоровi! - привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса.
      - Здоровi! - одказала Прiська.
      - З сим днем, що сьогоднi!
      - Спасибi.
      - Пилип дома?
      - Немає.
      - Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?
      - Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немає, - зiтхнувши, одказує Прiська.
      - На чорта й краще! - одно своє Гркцько.
      - Що ж там таке?
      - Що? подушне! - грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу.
      - Не знаю, - каже, помовчавши, Прiська. - Коли вернеться - скажу… Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…
      - Та я цю пiсню не вiд одного чую! - перебив Грицько. - Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь… х-хе!
      - Чого ж ее так припало? - пита Прiська.
      - Гаспид їх знає! От нещастя! - чухаюч тяжко. - Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по їх ходи та збирай…
      Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його - як раз плюнути; а коли розсердився - як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.
      - А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! - сердився Грицько. - Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.
      - Що ж, як немає грошей, - йому тихо Прiська. - Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде.
      - Брехня! - обiрвав Грицько. - То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по їх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..
      А нема того, - слiдує з тебе - i вiддай, коли слiдує. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.
      - Було б що вiддавати, - усмiхаючись, каже Прiська, - а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?
      - Не нашого то ума дiло… Сказано - дай, то й вiддай.
      - Воно ж i даванню кiнець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi - не мiряно! З iх би i брали.
      - Хiба не беруть i з їх? Думаєш, милують - беруть!
      - Та не стiльки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, - вороговi такого не пожадаєш.
      - Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, - пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.
      - Як же ти його вiзьмеш? - скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. - А до хлопцiв, небiйсь, проворна, - зло увернув вiн. - Давай вiхоть!
      Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.
      - То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, - каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб" ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неї.
      - Скажу, скажу.
      - Ска-а-жу-у! - промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.
      - Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов - i не попрощався! - сказала Христя.
      - Жди ти вiд Грицька звичайностi - дiждешся! Вiн уже i звичаї людськi через свою пиху погубив, - промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на своє мiсце.
      Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкi думки обсiли голову, її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця - нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася - та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi - як той шашiль, вона проточила: i краса була - не знать коли зносилася; i сила була - не знать де дiлася; якi надiї були - i тих немає; зосталася одна - дочку пристроїти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн їй гiркий та обридлий, темний та непривiтний… Там - хоч вiчний одпочинок; а тут - нi спочинку немає, нi єдиної одрадiсної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося їй дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па її душi, на кiстках, на серцi.
      - Ви б лягли, мамо, спочили, - упоравшись коло печi, каже Христя.
      - Його вже не буде сьогоднi, - промовила глухо Прiська. - I то - спочити… - i, протягаючи свої синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки їй лущали; сама вона стогнала.
      Христя глянула на матiр, провела її поглядом аж на пiч - i на серцi у неї похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна… Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи!
      Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; їй не раз чувся i її задавлений плач.
      - Мамо, ви плачете? - допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали… Вiтер покривав їх своїми жалiсливими заводами.

II

 
      Недарма журилася Прiська; недарма цiлої ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не приїхав її чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у її серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, - нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня.
      На другий день пiшла розвiдувати по селу - хто приїхав? розпитувати - чи не бачили де-небудь її Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. "Куди се?" - питався Дмитро. "Додому". - "Хiба спродався?" - "Спродався", - одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. "А то що мете?" - спитався Дмитро. "То не про нас мете!" - смiючись, одказав Пилип. "А про кого ж?" - "Про тих, що в ридванах їздять та бояться холоду", - i, зареготавшись, пiшов собi геть.
      Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити - хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi їздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… "Як дров тих наскладано у полiцiї!" - додав Петро Усенко.
      Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня iде подушне правити - i сьогоднi iде, i завтра iде.
      - Де ж менi ного взяти? Бач же - Пилип не вертається, - плачучи, одказує Прiська.
      - Винокурню закурив, мабуть! - доїдає Грицько. - Усi уже вернулися, а його немає.
      - Може, вже й не вернеться нiколи… - каже Прiська.
      - Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! - кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне їй голки заганяти… все про хлопцiв їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.
      Грицько - багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори - один у найми дає, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: "Нi за що не вiзьму Хiврi". - "А кого ж тобi? Попiвну яку?" - "От, - каже Федiр, - гарна дiвка у Притики - Христя". Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. "У Притики?.. Гарна, та що має?" - грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував.
      З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадає до Христi; не так вона до нього, як вiн до неї липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усiєю сiм'єю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне їй очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопцiв, коли у своїй хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за неї.
      - Що це ти верзеш таке, Гриньку? - спитала. - Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi…
      - А ти глядиш за своєю дочкою? - грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
      - Гляди вже ти краще за своїми дiтьми, а не прийшов чужих учити… - образливо одказала вона.
      - I навчу!.. навчу! - гукає Грицько.
      - Чому ж ти навчиш? Ти 6 ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, - не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.
      - А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й знаєте хлопцiв заманювати та чарувати.
      - Яких хлопцiв? - здивувалася Прiська.
      - Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!
      I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати.
      До лиха - та ще лихо; до печеного - та ще вогню прикладають…
      - Що ее, Христе, кажуть? 3а кого се кажуть? - з докором i сльозами повернулася вона до дочки.
      Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тiї бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози.
      - Так це правда?.. правда?.. - кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.
      - Мамо, мамо!.. Нi єдиного слова правди немає! - ридаючи, одказала Христя.
      Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у її головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн ховає одубiлу голову в снiг… серце її рветься надвоє; то - перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знає! Хiба признається винувата дочка матерi?.. I її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очi. Господи, яi;а їй мука! яка люта та тяжка мука!
      Короткий день минає, настає нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого за ту пiч не передумаєш? Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було її глибоке зiтхання, її гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати… Знав Грицько, коли їй вiддячити… А жалостi в його - нi капельки!.. Як їй тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити їй усi таємнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкриє може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не знає, то воно й байдуже… Як же його сказати їй, та ще тепер, коли серце материне i без того обливається кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула, коли сльози падали з її очей, коли вона їх утирала. Молода душа довго не здерже такої ваги, такого лиха: вона знемагає пiд тим важким гнiтом. Не видержала й Христя; сон - не сон, а якась утома почала її розхитувати, закривала заплаканi очi.
      Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде її; а то вже i свiт заглядає у вiкна своїми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. "Хай же мати спить, - дума Христя. - Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь". Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тiї тишi, що панувала у хатi; як на те ж - солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, їй треба умитися, а води у хатi немає. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що їй кинулось у вiчi, - мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла її постать сiра… То не мати, то не жива людина, то - виходець з того свiту. На кiстлявих її плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на неї шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи своїми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала… Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста її тремтiли, наче що шепотали… Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр.
      - Не вернувся?.. Немає? - мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi її горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася.
      У обiд знову Грицько суне.
      - Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! - сказала Христя, углядiвши Грицька.
      - Де мати? - спитався той, увiйшовши у хату.
      - На печi, - одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi.
      - Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! - почав вiн.
      - Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? - простогнала, пiдводячись, Прiська.
      - Прийде… Дожидай… Дiждешся… Змерз! - рвучи слова, додав накiнцi Грицько.
      Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася… та так i закаменiла на мiсцi - хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька.
      Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою…
      - О мiй батечку, мiй таточку! - нестямно скрикнула вона, i вся її постать затремтiла.
      У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав докладати:
      - Оце у волостi був… носив подушне… При менi бумага получена, об'явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто признавати… Знайшли у снiгу замерзлого… Загнибiда, либонь, признав… Так щоб узяли поховати, коли хотять… Там бiля його i чоботи новi знайшли i ще щось… З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рiвно буду на тiм краї - зайду й скажу.
      Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю… Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i вдруге; знову глянув на дочку i матiр… Нiхто не вгадав би, що його очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось перекосилося… По хатi носилося Христине лементування.
      - Ви ж чули? - глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати. Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею.
      - Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. - кричала Христя, пiдходячи до матерi. - Що нам тепер, бiдним, робити?..
      Вона дивилася на матiр своїми заплаканими очима, а мати на неї - сухими, як огонь, палючими.
      - О горенько наше! о лишенько тяжке! - тужила, припадаючи до матерi, Христя.
      Прiська все божевiльне дивилась на неї та тремтiла. А се - наче що з-пiд Землi - трiснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем… Прiська припала до Христi, обхопила її голову руками i страшно-страшно завила.
      - Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки!
      Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тiї темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплiї лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.
      До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору їх страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? - i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? - та ще гiрше розразила її серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллється плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому.
      Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi - чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо є кiнець сльозам, є край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть їх устають думки, здiймаються гадки - одна другої неодраднiша, одна другої нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давнє устає перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять - живi люди; чути їх мову - живий голос… їх бiдкання, регiт, радощi, сльози.
      Не минули тi думки-муки Христиної i Прiсьчиної голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на їх бiлуватому полi малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був - такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав її, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий - швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: "Що ти за чоловiк? ти - макуха! свого не одстоїш!" А вiн їй: "Од скаженого поли врiж та тiкай!" I такий вiн Завжди був; i п'яний - мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'є, а прийде додому - усе догори дном переверне… I от тепер його немає… "Де вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтає по свiту - може, i його душа тепер мiж нами?" Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть - смерть усiх рiвняє; кажуть - на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там - ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там - радiтимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або - цур йому! воно таке нещире та горде - тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято - та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi - такi, як вона бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, - i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти - прийшлося прядивом пiдмотати…
      I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати свої таємнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й їх немає, - i серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю нiколи їй того не прийдеться добути.
      Що ж думає Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? їй привиджується тепер її давнє - її доля, її гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки… Вона - козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли… i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там - знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла її наостанку за хлiб та одежу, ради того об'їзду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, їй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, їздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Київ. Перед виїздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова - так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар'янiвки - i Прiська зовсiм злягла… Що далi було - вона нiчого не знає; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i її кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'їде i вiзьме її з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив - одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переїла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря - така уїдлива: тiльки й чуєш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, її норов тихий, її голос любий… Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська - хвiть вiдра! - i собi побiгла по воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiється Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? - i досi не знає, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тiї ночi цiлував Пилип i без того її гаряче лице, як клявся, що вiн її кохає i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? - спитав вiн. - I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…" Подумала Прiська, погадала: за нею її сирiтська доля - гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища - хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в їх… вiн i хату нову обiцяє, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер - на пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й нової хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда, лається: де не вiзьметься яке ледаща, i а ги-о-ги на шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився їм син Iвась, на другий - дочка Христя. Iвась не видержав - полiг, а Христя очуняла - росла собi. I то матерi утiха: виросте - помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка - про неї i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату - свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки їм платити. За те, що вони своєю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицькової, нi догани Хiвриної. Сама собi працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радiє, дивлячись, як дочка розвивається на волi. "Тяжко та гiрко жилося нам, - думала тая Прiська, - може, дiтям краще буде?" I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог - знайдеться добрий чоловiк її дитинi - приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна - хай пристає у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе.
      Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що їй тепер у свiтi робити, що їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося їй i те, i друге… Торiк вони зiбралися на корову - душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати - i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в їх - хоч би зламана… А тут пристають - давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени - за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. Приїхав становий, узяли її теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона - недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне її!.. Серце її замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, - дома, у своїй господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов - за смертю. Тепер тiльки зосталося їй пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У неї нi одежi теплої, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона - на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити… Господи! у неї ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому… Чи так кинути? Хай вiзьмуть - пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по своїй волi умер, хiба вiн хотiв тiї смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля!
      I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним своє лихо викладати… Та марно вона у хатi ламає руки, здiймає очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають своїм невеличким свiтом. Байдуже їм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, лягає той свiт на мерзлу груду, вiдбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; здається, вони граються своїм свiтом… А небо - глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, - шатром розiслалося понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити… Хто ж її там почує?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоїлось: не свiтиться нiде, собака не гавкне - все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу… Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житцiв, чи гiрке лихо перевертає їх з мiсця на мiсце… Вони припали до землi вiд страшного холоду - i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя.
      Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв - та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi - хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi - байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм гiрким теплом… Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.
      Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?
 

III

 
      "З щастя та з горя скувалася доля", - каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того - за нею i поперед нею - неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…
      Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку - i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур - i той порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його - i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi.
      Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.
      От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…
      Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.
      - Все на нас вернете! - кричав вiн. - А кому се ближче дiло - чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..
      Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.
      - I грошей, - каже, - п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.
      - Там же щось три рублi тiльки слiдувало, - промовила Прiська.
      - То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси - он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, - роздивляючись, вона докладає матерi:
      - I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це - сiль. Ще i в клунковi щось е.
      Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!..
      - Дивiться, мамо, що батько менi купили, - показує вона матерi.
      Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..
      Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.
      Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його - краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто - попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.
      На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.
      - Тобi чого? - пита старшина.
      - За грошима, - кланяючись, одказує Прiська.
      - Якi тобi грошi? Прiська розказала.
      - Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька - пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?
      - А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти - чи й дiйду я? - криючись iз своїми думками, одказує Прiська.
      - Може, й прийде, Дожидай.
      Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: "А що - узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже". - "Суньсь, сунься до посередника, - кричить Прищенко. - I посередник тiї заспiває!.." - I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: "Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн - сиди!.. Де се воно видано - тиждень чоловiка у чорнiй держати?.." - "Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!" - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…
      "Всюди своє лихо, - думалося Прiсьцi, - та чужим людям воно за смiшки".
      - А он Грицько малу вервечку за собою веде! - хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.
      - I то все на прохолоду, - угадував другий.
      - Авжеж! - додав третiй…
      Дехто зареготався.
      Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:
      - Тут старшина?
      - Тута.
      Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.
      - Ви чому не платите подушного? - гукнув той.
      - Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!
      - А на пропiй є? - крикнув старшина.
      - З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько.
      - У чорну їх! - рiшив старшина.
      Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що? - стукало їй у голову. - Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!
      За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:
      - А ти нащо з теї два карбованцi задержав?
      - З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
      - Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.
      - Це з неї? - спитався Грицько.
      - З неї.
      Грицько усмiхнувся.
      - Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.
      - Так он у його, молодице, твої грошi, - сказав старшина i пiшов у волость.
      Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.
      - Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? - тихо спитала вона.
      - Тьфу! Як собака та! - огризнувся Грицько. - Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.
      - Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?
      - Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.
      - А менi ж хто вiддасть?
      - Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.
      - Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.
      - Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.
      - Коли ж приходити?
      - Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:
      - Як пiсля свят? Менi до свят треба.
      - Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.
      - В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! - чулося помiж народом. - Он, мого полтиника заїв…
      - А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…
      - О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано - кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав - i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.
      I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув.
      - Швидко прийшла! - глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.
      - Бо за своїм, - одрiзала та.
      - Пiдожди ж, поки пообiдаю, - не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.
      Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись - видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово - i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…
      Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми - i знову похилиться…
      Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
      - Пiдожди, поки покурю, - уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
      - А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, - каже Грицько, усмiхаючись.
      Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили - вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.
      - Грицьку! Бога ти побiйся! - крiзь сльози почала вона. - Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!
      Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.
      - Ти ще клясти прийшла! - скрикнув вiн.
      - Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.
      - Грошей, - кажеш, - немає, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш!
      - Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? - одказала Прiська.
      - А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.
      - Добре таке говорити, у кого вони є. А коли - i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.
      - А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.
      - Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тiї б заспiвала.
      - За дурною головою та й ногам лихо! - одказала Хiвря.
      Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати.
      Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.
      - Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Прiська.
      - Я тобi сказав у волостi. Не чула? - гукнув Грицько.
      - Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.
      - Та ще чи й пiсля свят вiддам? - позiхаючи, вiдказав Грицько.
      - То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!.. - посварилася Прiська.
      - Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди - позивай! - блимаючи очима, каже Грицько.
      Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.
      - Господи! Як то воно люди забуваються! - напустилася вона на Прiську. - Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.
      - Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!
      - Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов - вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?
      Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, - не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:
      - Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?
      - Що ж робити, Хiвре? - тихо схлипуючи, почала Прiська. - Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi - то ж останнi, на якi тiльки й надiя.
      - Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, - рає Хiвря.
      - Хто ж менi позичить? - уже навсправжки плаче Прiська.
      - Ну, чого ви завелися? - грiзно скрикнув Грицько. - I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну - i йди, ну - i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди - позивай!
      Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться - i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?
      - Господь з вами! - утираючи сльози, промовила Прiська. - Не даєте - самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.
      - Я так i знав, що прийде бiсова манiя! - промовив услiд їй Грицько.
      - Походе-походе та й пiдоб'ється, - одказала Хiвря. - Краще менi платок на празник буде.
      Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…
      Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.
      - Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду - не дiждуся вас!
      Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.
      - А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? - щебече та. - Дивiться - якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!
      Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.
      - Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi - то бiльше дадуть за їх.
      - Як? Хiба ви продавати будете? - неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.
      - Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, - скидаючи, бурмотала Христя.
      Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi - а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi", - думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути - продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.
      - З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? - одно своє Христя.
      - Мовчи! - скрикнула Прiська. - Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!
      Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде i чого?
      - Здоровенькi були! - роздався край порога молодий жiночий голос.
      - Тiтка Одарка!.. Здоровi! - перша одказала Христя.
      - Здорова, Одарко! - глухо привiталась i Прiська.
      - А я увiходжу у сiни, слухаю - тихо; думаю - немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.
      - Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, - каже Прiська.
      - Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?
      - Спасибi тобi, Одарко, - зiтхнувши, дякує Прiська. - Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.
      - Де ж ви були?
      - Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…
      - Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася - так би крiзь землю й пiшла.
      - Бог з вами, тiтко! - умовляє Одарка. - У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?
      - Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає - гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми - не пропала, бач; буде шануватися - i вона проживе, а не буде - то її дiло… А менi - годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.
      Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, їй здавалося - то само лихо глухо бубонить свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. "Отаке наше життя, отака наша доля!" - глибоко зiтхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не перестає, не вгаває…
      - Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi - радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси - розговiтися - нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже - немає; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!
      I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.
      - Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, - почала Одарка. - Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу - ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.
      - Одарко, голубко моя! - замолила Прiська. - Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!
      - Та стiйте, не перебивайте, - почала знову Одарка. - На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу?
      - Та й на копу буде.
      - Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде - берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, - досi дитина прокинулась, - та й вiзьме, скiльки там треба.
      Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.
      - Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: "Скинь та положи: поки новi - бiльше дадуть за них…" Так моє серце й заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! - щебетала Христя.
      Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. "Мана, - думалося їй, - все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш - щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…" I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання.
      Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в головi… "Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…" - шепче сама собi Прiська.
 

IV

 
      Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа - i плаче… Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. 3а Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi - i невеселi полягали спати.
      Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися - такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi - радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi?
      - Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, - сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.
      - А менi про те й байдуже, - одказала Христя.
      - От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! - скрикнула Горпина, зареготавшись.
      Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.
      - Здоровi! З празником! - привiтався вiн, пiдходячи до гурту.
      - Здоровi! - одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…
      - Отак обiйди хлопця та й води його за собою! - сказала низенька таранкувата Педоря.
      - Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! - одказала Горпина. - Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.
      - Що ви тут про мене мелете? - обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.
      - Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, - Засмiялася Горпина.
      - Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, - одказала понуро Христя.
      - Дрiк такий нападе!.. - жартує Горпина. - От коли б та на всiх хлопцiв разом.
      - То що б було? - хтось обiзвався.
      - Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, - пригадує Горпина. - А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним - навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.
      - Богу моляться?.. - хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.
      - Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, - хтось придержує.
      - Та батюшка - то нiчого. А як старий дяк почує, - каже Горпина, - та заставе за собою спiвати - ото буде лихо!
      Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає - меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.
      Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, - пора додому! - сказала.
      - Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.
      Вернулися Прiська i Христя додому - краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська - за сльози.
      Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене - простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.
      Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.
      "Щаслива, здорова, - думалося Прiсьцi. - А тут нi щастя, нi здоров'я…"
      Вона лягла спочити, та їй не спалося.
      Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, - так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те - хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди - i їй знову сумно. "Господи! хоч би день минав скорiше!" - скаржиться вона, iдучи у хату.
      Надвечiр Горпина забiгла по Христю.
      - Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!
      - Куди се? - пита Прiська.
      - Колядувати, мамо.
      - Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…
      - Тiточко, голубочко, - заторохтiла та. - Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:
      - Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли - побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.
      Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. "Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися", - думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.
      - Здрастуйте, тiтко! - гукнула вона на Прiську. - Вийшли провiтритися?
      - Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.
      - Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. "Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?" - усе допитується.
      - Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.
      - А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою - от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.
      - Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! - викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.
      - Ба-ба, ба-ба-ба… - своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.
      Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: "Це вiд зайця вiдняла", - скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею - i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз - що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге - є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.
      Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.
      - Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.
      Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив.
      Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.
      - Це, мабуть, Карпо, - угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.
      Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.
      - Здоровi, тiтко! - привiтався вiн. - Скiльки лiт, скiльки зим? Давно" давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?
      - Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!
      - Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, - сказав Карпо.
      У Прiськи - наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.
      - Що там таке? - за неї спитала Одарка.
      - Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?
      - Супруненко? - угадала Прiська. - I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так - як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.
      - Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї вдачi, - увернула Одарка.
      - А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне - щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши - зараз до мене: "Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися". - "За яку сусiдку?" - питаю. "Та вже ж не за яку, за Прiську". - "А що там?" - допитуюся. "Чи ти б, - каже, - не згодився узяти на себе її землю?" - "Навiщо?" - кажу. "Як навiщо?" - I почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неї другi будуть. "А чим же їй, - питаю, - жити, коли землю одiбрати?" - "Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'ї ще? I дочка у неї - як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiє iржати, а дiла робити - не робить". - "Нiхто, - кажу, - не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…" Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: "Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч - я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч". - "То ще, - кажу, - як мир скаже". - "Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо - пустимо жити, схочемо - Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, - указує на Горобця, - повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiєчки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!.." Як наскiпався на мене - так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку - та з шинку, та се прямiсiнько додому.
      Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?
      Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.
      - Не журiться, тiтко! - утiшає Карпо. - Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре - грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!
      Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого - то доїде.
      Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.
      Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна - вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… "От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене - нове горенько!" - думалося Прiсьцi. v
      Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?
      Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.
      - Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! - хвалилася вона Горпинi. - Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? - щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.
      Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.
      - Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла - не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш - вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.
      I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:
      - Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода - перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю - чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?
      - Я знаю, хто забiгав, - умiшалася Горпина.
      - Нi, не знаєш.
      - Так скажи хто? - спиталася Христя.
      - Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.
      - Як же його ходити? - виправлялася Христя. - I грiх, i мати не пускають.
      - Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.
      - Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть - пiшла до Христi. Приходимо до Христi - аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
      - Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, - одрiзала Химка.
      - Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.
      Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.
      - Чи ще багато наших немає? - спитала, обдивляючись гурт, Горпина. - Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!
      - Давайте! давайте! - пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.
      - Благословiть колядувати! - гукнула.
      - Колядуйте! - вiдказала Вовчиха.
      Дiвчата стали в коло; однi питали: "Якої?", - другi вiдкашлювалися. Горпина почала…
      Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
      Це зразу усiма голосами пiдхопили:
      Славен єси,
      Он, славен еси!
      Наш милий боже,
      На небеси!
      I знову вигук, i знову "славен"… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i Ївга - товстуха.
      - Оце насилу вирвалися! - виправлялася Ївга. - Забiгаємо до однiї - пiшла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: "Куди, дiвчата, чешете?" Ми вiд їх, а вони - за нами… Насилу втекли!
      - А Тимофiя б то i не бачила? - спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
      - Хай вiн тобi на шиї повiситься! - сердито одказала Ївга.
      - Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправляється Горпина.
      - От ще погризуться… А - грiх! - умiшалася Вовчиха. - Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! - I стара захитала сивою головою.
      - Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? - не вгамовується Ївга.
      - Ївго! годi! - умiшалося декiлька дiвчат.
      - Годi вам змагатися; пора збиратись! - пiдказали другi.
      - Пора, пора… Прощавайте, мамо.
      - З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене.
      - До вас! до вас! - I цiлим гуртом повалили з хати.
      Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: "Благословiть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi - то свято.
      Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя - одна коло другої.
      - Про кого то мати натякала? - спитала Христя.
      - Про кого? Зиiсио, про Федора! - одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федiр так убивається за мною? - думала вона. - Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, - хай недурно каже!" - нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… 6 той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.
      - Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? - спитала вона, наганяючи гурт.
      - Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.
      - Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя.
      - Чому?
      - Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? - цвiркнула Ївга.
      - Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?
      - А менi за що?
      - За те, що й менi.
      - Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга.
      - Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.
      - Що ж про мене кажуть?
      - Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.
      - Нумо, ходiмо! - скрикнула Горпина.
      - А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат.
      - Слiпа, не бач! - крикнула Горпина. - Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.
      - Свiтиться, справдi свiтиться!
      - Заходь! - скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.
      - От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає! -сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.
      Другi зареготалися i собi - бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.
      - Благословiть колядувати! - крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.
      - Благословiть колядувати! - гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.
      - Хто там? - донiсся з хати голос.
      - Колядники. Благословiть колядувати.
      - Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.
      Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.
      - Та цитьте! - скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.
      - Ось я зараз! Пiдождiть трохи! - почувся голос Грицькiв.
      - О-о, бачте: "Пiдождiть". Вiн таки впусте, - пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.
      Чутно - дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.
      Собака на прив'язi - як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.
      Сiнешнi дверi розчинилися i - висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши - дай, боже, ноги! - не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:
      - А що, здобулись?
      - Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. - гукав Грицько. - Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!
      - Куси, Рябко, лисого! - одгукувались дiвчата.
      - А що, заробили? - кричала одна.
      - Заробили, аж торба продралась! - одказує друга.
      - Заробили - насилу ноги домчали! - додає третя.
      - Ще й у такого багатиря заробиш! - сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:
      - Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! - носиться її гук вподовж улицi.
      У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.
      - Тю! тю! - тюкали дiвчата, удираючи вперед.
      - Благословiть колядувати! - одно желiпае Ївга.
      - Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, - перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.
      Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:
      - Xa-xa-xa! xa-xa-xa!
      Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.
      Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.
      Весела пора - колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…
      На Христю - як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.
      - Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, - казали дiвчата.
      - Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, - зло увернула Ївга.
      - Не твоєї звички, - реготала Христя.
      - Або, як додому вернешся, мати вилає, - одгадувала невеличка Прiська.
      - Хай лає, зате нагуляюся! - одказала Христя i знову почала реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.
      - Дiвчата! парубки… - хтось сказав.
      - Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! - желiпнула Христя.
      - Тю!.. - одгукнулися парубки.
      - Тю-ю-ю! - гуконула Христя.
      - Христе! Не займай: може, чужi! - обiзвалась Горпина.
      - А як чужi, так що?.. - I ще дужче гуконула: - Тю-ю!
      - Трррр!.. - роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi - у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.
      - Лови! лови! - гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки - свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.
      - Ти куди так розiгнався, роззяво? - скрикнула та.
      - За тобою. А ти куди втечеш?
      - Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!
      - Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? - почав жалiбно Федiр.
      - А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!
      - Хай каже… Казаному кiнця немає.
      - Немає! А совiсть е? Осоружнi! - скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.
      Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.
      - Так пiдемо купно колядувати? - питали хлопцi.
      - Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, - одмагалися дiвчата.
      - А ви не дуже?
      - Все ж не так, як ви.
      - Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.
      - Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.
      - А ми - за вами. Куди ви - туди й ми.
      - А ми втечемо.
      - А ми доженемо.
      - Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
      - Побачимо.
      Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними - i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться - є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.
      Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.
      - Чи були, дiвчата, у матерi?
      - Були.
      - Бач, а ми не були.
      - Гарнi!
      - Певно, вона не спить. Ходiмо.
      - А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, - сказала Горпина.
      - Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, - одказала Христя.
      - Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся - проведемо, - кажуть парубки.
      Христя противилася, одступає назад.
      - Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! - упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди - й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…
      Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.
      - Бач, я казала - не йдiмо, - мати вже спить, - обiзвалася Христя.
      - Хiба не можна збудити? - сказав Тимофiй i напрямився в двiр.
      - Тимофiю! Тимофiю! - загукали дiвчата. - Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали - збудити матiр, дiвчата казали - не треба.
      - Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, - доводили дiвчата.
      Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
      - Годi! Пора додому, - сказала Ївга. - Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.
      - Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? - обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.
      - А твоє яке дiло? - визвiрилася Ївга.
      - Я Христю одведу, - сказав Тимофiй.
      - Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, - одказала Христя.
      - Тимофiєвi Ївга! - гукнули дiвчата.
      - Так, так! - згодилися хлопцi. - Тимофiй Ївгу веде, Грицько - Марусю, Онисько - Горпину, Федiр - Христю, - дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.
      - Становись, братця!
      I кожен, пiдiйшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим - у праву, третiм - прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка своєю дорогою.
      Горпина i Христя - одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумається, дивись - Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже - дурний. "Дурний i е", - думає вiн, мовчки бейкаючись.
      Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.
      - Дивись, як менi страшно, - струснувшись, каже Христя. - Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?
      - Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.
      - Чого там Онисько, я i сам! - обiзвався Федiр.
      Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.
      - То ти, Федоре, сам?
      - Атож.
      - Так прощавайте. На добранiч!
      - Прощай. Добранiч!
      Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.
      - Ти, Христе, замерзла? - надумався Федiр.
      - I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.
      - Коли хоч… - несмiло почав Федiр, - у мене кожух добрий i довгий.
      - То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?
      - У мене свита… А хочеш - поли широкi - полою прикрию.
      I в одну мить розстебнув кожух.
      Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.
      - Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? - спитала Христя i зареготалася.
      - Христе! - скрикнув Федiр, придавивши її до боку.
      - Ти ж не давися, - ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.
      - Поки свiту сонця, - почав вiн, - поки земля стоїть… поки сам пропаду - не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.
      - Чого ее так? - спитала.
      У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.
      - Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, - знову почав вiн, - а я? я… Батько мене лає: дурний - каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiєшся… Голубко моя! - тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю до свого серця.
      Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице їй.
      - Не пустуй, Федоре, - суворо сказала вона.
      - Без тебе менi свiт - не свiт i люди - не люди! - крiзь плач скрикнув вiн. - Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi - то дурнi, то вороги… I задасться таке! - жалiвся Федiр.
      Христя важко зiтхнула… "Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий", - думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.
      - Хоч би i вiк отак, Христе, - шептав вiн. - Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.
      - Ось уже i двiр твiй! - журливо промовив Федiр. - Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде, задумане.
      - Спасибi тобi, Федоре, - тихо подякувала вона. - Прощай! - I напрямилася у хвiртку.
      - Христе! - обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:
      - Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!
      Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.
      - Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. - питає, тремтячи увесь, Федiр.
      - Iди вже собi, - з-за хвiртки сказала Христя.
      - Господь з тобою! - промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.
      У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд неї, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.
      Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi… Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i, похнюпившись, повернула до хати.
 

VI

 
      Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi, приносячи i проносячи неодраднi думки. Однiї тiльки не проносили вони з задуреної Прiсьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся її надiя, там - її добро, її життя; без землi - голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться - за нас мир. Та що той мир - сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять, коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiякої помочi. Досi ми i тим, i другим громадi служили, а з сього часу - моя хата скраю, я нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя, ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з своєю безвiсною нуждою, тiї спiрки? I громада скаже: що нам Прiська таке, у якiй вона помочi стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибiе i так… Господи! як же без землi бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не мiряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скiльки то очей заздриться на його? Скiльки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землi - хлiборобська сила!
      А в панiв земля. I чому господь бог так не дав, як у панiв, - друге дiло. Пани тiльки знають панувати. Вони самi коло землi не ходять, її не роблять, другi за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у свiтi? Нащо господь бог так дав, що кому землi i не треба - в нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв роззявилася. Чи не зробити б царевi чи кому там такого: одiбрати землю вiд того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, - скiльки б нужди з свiту зникло, скiльки б слiз обсушилося, достатку та щастя прибуло.
      Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок, i всi вони сходилися з однiєю; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо вiн повiдав їй ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а одберуть - то хоч би зразу одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у неї немає землi. Уже б тодi i пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер - тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, нiж таке життя! - казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.
      Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то їй новий рiк принесе? Серце її непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. "Може, й про вас будуть балакати. Виходьте пiсля обiду", - додав.
      "Чи йти, чи нi? - думала Прiська. - Пiти, а коли не будуть за неї говорити, - чого, скажуть, прийшла? А не пiти - рiшать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила".
      Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що їй робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звiстку, - чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як i життя, - страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.
      Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.
      Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: "Не хочемо так! чого така правда у свiтi?" Другi розмахували руками i голосно гукали: "Не буде по-вашому!" Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка - все то свої, знайомi.
      - Здоровi! - привiталася Прiська.
      - Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? - спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.
      - Знайшла Диво, - сказала Прiська. - Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?
      - Що ж у тебе за дiло таке?
      Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.
      - А от ми вийшли подивитися, - жартiвливо почала Мар'я. - Ткалиха - як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська - з жалобою на свого - хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопiвна - жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п'ятилiтньої дочки нiхто досi не сватає.
      Жiнки реготали з Мар'їних вигадок. Прiська тiльки подумала: "Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?" I, зiтхнувши важко, геть одiйшла вiд них.
      Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi - з Кiбцем, там - з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, - добре, мов! - i або йшли далi, або стояли на мiсцi.
      "Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого - людям ще вiддає, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.
      - Ну, що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.
      Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.
      - Так як, за Омельком ставити? - спитався старшина.
      - За Омельком! За Омельком!
      - Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! - обiзвалося декiлька голосiв.
      - З якої речi? - гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.
      - Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?
      - А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток! - виправлявся Омелько.
      Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.
      - Так усi згоднi? За Омельком? - гукає втрете старшина.
      - Усi! усi… За ним!
      - Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?
      - Та хто ж там? Про кого судити?
      - А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.
      - Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…
      Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає - кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.
      - I чого ше тут ся баба устряла? - поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.
      Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися? - думала Прiська. - Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".
      Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" - "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або:
      "Дiти у його малi, прийняти на громаду".
      Аж ось старшина гукнув:
      - Ну, а за Пилипа Притику?
      - За Пилипа? - спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.
      - Одiбрати! - крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третiй. У Прiськи в очах потемнiло.
      - Пiдожди кричати - одiбрати! -чує Прiська Карпiв голос. - Це дiло треба розсудити.
      Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська - хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"
      Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було. Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:
      - Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона! - I Карпо, ухопивши Прiську за рукав, потяг за собою до Грицька.
      - Оце та гладка! Оце та здорова! - гукав Карпо Грицьковi. - Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо робити?
      - У неї дочка гладка! - гукає у свою чергу Грицько. - Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?
      - У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись! - кричить Карпо.
      - Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке - розiбрати нiчого не можна! - гукнув старшина.
      Громада потроху почала стихати.
      - Ну, то як земля: за вдовою зостається?
      - За нею! за нею! - ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу - наче його опекло - знову посунувся вперед.
      - Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?
      - Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне - на землю, - пiдказав Карпо.
      - Бач, трясця його матерi! - желiпнув Грицько. - I землю їй дай, ще й податки за неї плати.
      - Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, - вiдказує Карпо.
      - Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.
      - Правду Грицько каже, - обiзвалося декiлька голосiв. - Коли землю бере - хай i податки плате.
      - Люди добрi! - гукнув Карпо, наближаючись до громади. - Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був - друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, - хто, як не громада, за його повинна платити?
      - Брешеш! Не вмер, а околiв! - гукнув Грицько.
      - Не вмер Данило, так болячка вдушила! - хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…
      - Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? - гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.
      Громада почала схилятися на руч Грицькову.
      - Та постiйте, пiдождiть! - гука знову Карпо. - Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?
      - А земля? земля? - желiпае Грицько.
      - Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?
      - Так! так! - ревнула громада. - Податки на громаду, а викупне - хто Землею володiє.
      - Писать? - пита старшина.
      - Пишiть! - гука громада.
      Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.
      Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:
      - А що, взяв? Вертiв, вертiв хвостом, бiсiв Супруненко, та й довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi дуки! Спасибi вам, панове, що пiддержали.
      - Тепер твiй, Карпе, могорич! - жартуючи, сказав йому високий усатий чоловiк.
      - Твiй! твiй! - гукнуло ще два-три голоси…
      - На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто землею володiтиме, а кому могорич ставити, - умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.
      - Чого? - гукнув Карпо. - За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!
      - От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, - вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.
      Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.
      Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.
      - Ви ще й досi тут тупцюєтесь? - обiзвався вiн. - Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.
      - Спасибi вам, добрi люди! - промовила тихо Прiська, низько уклонившись на всi боки громадi. - А тобi, Карпе, найбiльше!
      - Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку, скажiть - хай не жде мене, може, я й забарюся.
      Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
      Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село. Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала, поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони - тiльки тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та земля - знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. "Свiт, видно, не без добрих людей… не без добрих людей", - шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.
      Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило свiтом. "I воно радiє доброму дiлу", - подумалося їй.
      - Ох, нехай йому! як я уморилася, - вимовила Прiська, увiйшовши у хату i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
      Христя прикро подивилася на матiр; по обличчю пiзнавала, чи добру звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I її серце було непокiйне; дивлячись на матiр - i воно в неї болiло.
      - Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, - сказала Христя, запримiтивши намiр матерi роздягтись.
      - Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, - кволилася Прiська. - Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тiї землi буде ходити, як i влiтку так буде?
      - А земля хiба за нами зосталася? - боязко спитала Христя.
      - О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, - казала Прiська, спинаючись на пiч.
      Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" - шептала вона.
      - Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! - гомонiла Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.
      - Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу - не знаю, - докладала Христя матерi.
      - На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм! - одно дякувала мати.
      - Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.
      - Господи! i за що цi люди мене так люблять? - здивувалася Прiська. - Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав - у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того - на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн - слово, а Карпо йому - десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, - переказувала Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.
      Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в невiстки, - усi з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому треба? Господь
      3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
      Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сiнях щось зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на порозi стрiлася… з Федором.
      - Здоровi були! - привiтався вiн, уступивши в хату.
      - Хто там? - додивляючись з печi, спитала Прiська. - Засвiти, Христе, - нiчого не видно.
      - Та се я… Федiр, - одказав той, тручись коло порога. "Федiр! Чого се?" - подумала Прiська.
      - Засвiти, Христе! - удруге сказала вона.
      - Та я свiчу.
      Незабаром невеличкий каганчик освiтив сумну хату; жовтогарячий свiт розлився серед вечiрнього мороку i обдав Федора, що тупцювався коло порога.
      - Чого ж ти стоїш, Федоре? - спитала Прiська. - Сiдай! Що скажеш доброго?
      Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.
      - Та я се до вас… - рвучи слова, несмiло почав вiн. Голос його бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
      "Чи не сватати, бува?" - подумала Христя i глянула на Федора. Той, блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те запримiтила i Прiська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.
      - Батько прислали, - знову промовив Федiр, i знову його голос обiрвався. - Батько сердитi прийшли додому. Напали на мене… Хотiли бити… а далi: "Пiди, - кажуть, - до… скажи: я їй цього не забуду!.." - ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.
      Дочка i мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всiх… Нестямний стук далi їх розбудив. Коли вони прийшли в себе - Федора вже не було.
      Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i мати ззиралися, дивуючись, здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смiшно… Дзвiнкий її регiт розкочувався по всiй хатi.
      - Чого ти? - сердито спитала мати.
      - Чи не дурний вiн! Чи не божевiльний! - скрикнула Христя i знову залилася…
      То був непевний смiх, нестямний регiт: так смiється само лихо або почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтiла, їй так зразу гiрко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу - мов недавньої радостi i не було. "Я їй цього не забуду!" - учувалося тихе Федорове шептання… "Сина прислав сказати, - думалося їй, - щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловiк!"
 

VII

 
      Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну вже нiч не давала йому спати, болячкою на серцi сидiла, спичкою ув оцi стримiла. "Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби одiбрати! Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися… Тiльки хлопцiв i глядить, тiльки їх i знає з ума зводити… Зiйдеш сама скорiше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви менi i за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсiм пропаде Федiр. Думав, як полаю - оханеться… Кий бiс! Як дурень той ходе. Цiлу нiч з колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю нiч… Так дурень же, дурень! Нiчого не поробиш… випхнутiї треба… i випхну! Уже хоч по сю, а випхну!" - думав трохи не всю ту нiч перед збором Грицько. Пригадував, кого вiн прохав, кого б ще треба попро хати, що казати перед громадою, якi доводи давати? Вiн i не- гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке дiло, щоб громада сама на себе i податки взяла, i землю вiддала? Цього нiколи не буде, цього не може бути.
      I от тепер… на тобi, та цить! Вiн винуватив усiх багатирiв, що за його як слiд не стояли, i громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гiрше всього Прiська ся… ненависна Прiська з своєю дочкою зостається у селi!.. I от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..
      - Їсти! - гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по хатi. Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на кому-небудь своє накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на пiл, а сам посунувся за стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений, мерщiй висунула борщ з печi i постановила коло його. Вiн зопалу сьорбнув i - опiкся.
      - Вогню пiдставила! - крикнув вiн, кинувши ложку.
      - А що б було, коли б холодного пiднесла? - тихо огризнулася Хiвря.
      - I без того мене печуть усi… а тут ще i ти з своїм борщем!
      - Дивись - я винна! - усмiхнувшись, сказала Хiвря.
      Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
      - У нас десь горiлка була? - нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.
      - Та що там тебе так розсердило? - поспитала вона, дивлячись, що Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки поїв - уже й пом'якшав, а тепер - i трохи нi.
      - Ще е що їсти? - понуро спитався вiн.
      Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, вiн устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до стiни. Хiвря мила миски, i тiльки їх глухий бренькiт порушав нiму мовчазнiсть у хатi.
      З Грицькової голови нiяк не виходила сьогоднiшня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намiрiв вiн не сповiряв дома нiкому; вiн мав надiю, скiнчивши дiло, гiрко посмiятися… а от тепер… з його насмiялися! Коли вiн мучиться - Прiська, певно, радiє… А ще як дома дознаються, Федiр почує… Вiн, його син… його кров… Буде радiти разом З Прiською?.. Нi, постiй!
      Вiн схопився i окинув бистрим поглядом усю хату.
      - Де Федiр? - спитався вiн.
      - Не знаю. Ми довго дожидали тебе обiдати, та, не дождавшись, пообiдали самi. Федiр зараз пiшов пiсля обiду.
      - Чи не до своєї бiсової тещi! - скрикнув Грицько. - Нiколи його дома немає. Так i шляється, бiсова заволока!
      - Так вiн недавно й пiшов, - одказала Хiвря.
      - Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечiр надворi. Певне, скотина не напована.
      - То, може, вiн i погнав її напувати.
      Грицько знову лiг; Хiвря вийшла з хати i швидко вернулася.
      - Федiр скотину напував. Зараз увiйде, - сказала вона. Пройшло небагато часу, i Федiр уступив в хату.
      - Ви мене кликали, тату? Грицько устав i аж на лицi зблiд.
      - Пiди менi зараз… - тремтячи, почав вiн. - Пiди до своєї тещi… знаєш? Скажи вiд мене… скажи: "Я їй цього не забуду!" Хай вона це запише собi на лобi!.. Чув?
      Федiр, женучи худобу од водопою, чув вiд хлопцiв, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Прiською.
      - Це нащот землi? - тихо спитався вiн.
      Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питаннi сина вiн почув i докiр собi, i гiркий регiт. Вiн увесь затiпався.
      - А твоє яке дiло? - гукнув вiн, аж Хiвря затремтiла. - Твоє яке дiло, питаю? Тобi сказано iди - iди i скажи… Став ще допитуватись! Тобi радiсна, учий сину, батькова невдача? Радiсна, га?
      Федiр переступав з ноги на ногу.
      - Накладаєте удвох з своею любезною на батькову голову?.. - i знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тiльки Прiську з Христею, а й увесь рiд їх, усiх заступникiв. Вiн лаявся, хвалився, що всiх їх знищить, всiм їм оддячить.
      - Роздратували мене - хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї i скажи: "Я їй цього не забуду!" Тiльки й скажи… I зараз додому вертайся. Чув?
      Грицько одвернувся i знову лiг.
      Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христi не було. А то… чи давно вони удвох пiд його кожухом простували? Христя тодi, правда, образила його… тепер подума, що вiн їй вiддячує. Вiн? Христi!.. - У Федора ув очах помутилося, зiтхання у грудях сперло.
      - Чув? - гукнув, озирнувшись, Грицько. - Кому я кажу? Федiр затрусився вiд того гуку i, наче п'яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на вулицю и став… "Чи йти, чи нi?" - подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз не прохолоджав її, тiльки дужче спиралося зiтхання у грудях.
      - Чи йти? - уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав вподовж вулицi… Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он i церква чорнiє… Пiдiйшовши до цвинтаря, вiн знову став… Краще повiситись йому на дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. "Господи! прийми мене, чим отаку муку терпiти, отаку наругу приймати!" - сказав i, вхопившись за лице руками, притулився до баркану… Сльози бiгли на руки, пробiгали крiзь пальцi, хололи-замерзали. Вiн не чув: новi розтоплювали замерзлi i - лились-лились… Здавалося, їм кiнця не буде!
      - Хто там? - обiзвав його сторож, ударивши в брязкало.
      Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи куди, почимчикував майданом.
      Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося. Йому полегшало. "Може, немає дома", - подумав вiн i мерщiй ускочив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав, як знову опинився серед у лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло неї прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам'ятає, як доходив до хати, як увiйшов… пам'ятає свiтло… лице Прiсьчине виставилось з-за печi - страшне, Змучене… Лице Христi свiтило, наче зорями, очима… далi… земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив ходором… вiн щось казав… що вiн казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче цiпом молотило… Вiн чув чийсь регiт… I от тепер вiн баче церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи вiн справдi був у Притики, бачив Прiську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так… вiн чує, що казав. Вiн чув свiй голос: "Я їй сього не забуду!"
      Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав те.
      - Що я наробив, каторжний? Що я надiяв, осоружний? - скрикнув вiн, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову вiн, прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому - краще в ополонку, нiж показатися на очi Христi… Чи не дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся i сказав батьковi: ходив, немає нiкого дома. Так нiт же!.. "Пiшов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. I тепер все, що було менi найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!" Вiн давив себе за голову i плакав-плакав.
      Коли Федiр пiд церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: "Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бiсового дурня бiгати за тiєю хльоркою: коли пiде вдруге - самi проженуть. Гаразд-гаразд… спасибi менi!" I Грицько таємно усмiхався.
      Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.
      - Був? - спитав його батько.
      Федiр понiс таке, що Хiвря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги i грiзно зирнув на сина.
      - Був, питаю? - гукнув вiн.
      Федiр стояв проти його й цокотiв зубами.
      - Ти збожеволiв? - спитався батько.
      - Та не руш його! - обiзвалася Хiвря. - Хiба не бач, вiн не схожий на себе.
      Грицько прикро подивився… Блiдий, з мутними очима, стояв проти його Федiр i трусився.
      - А шапка твоя де?
      - Там… там… - махнувши рукою, глухо промовив Федiр i мерщiй побрався до печi. Хiвря кинулась до його.
      - Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!
      - Вiн п'яний! - угадував, лютуючи, батько.
      - Геть, не руш його! - сказав вiн Хiврi. - Iди сюди! Дихни на мене.
      - Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись - хлопець не при собi, а вiн таки своєї! - гримнула вже на Грицька Хiвря.
      - Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпоїли чим вражi дочки? - не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв i дивився, як Хiвря помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi, попровадила його туди спати. Федiр, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пiсню, вiд котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хiвря жахалася, хрестилась.
      - Що це з ним поробилося, господи? - таємно допитувалась вона, коли вiн затихав.
      - Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине кров… Хму… Де ж вiн шапку дiв? - турбувався Грицько. - А шапка ще нова: тiльки друга зима iде, як справив.
      Цiлу нiч не давав Федiр покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарештi дойняв вiри… "Що ж се з ним i вiд чого? - думав Грицько. - Незвiсно, чи ходив вiн до Прiськи. Коли ходив - то, може, справдi напоїли чим бiсовi вiдьми; коли нi - то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води - ну, i прохолодився, кров напала. Треба до щепiя".
      Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився.
      - Кров, кров, - сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей, випив з чвертку горiлки й пiшов додому.
      Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злiзе. Грицько задумався: чи кров лиш се справдi? Чи не одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi?
      Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i знахурка.
      - Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, - сказала вона i почала готуватися виливати переполох.
      Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося.
      - Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе… а це чоловiк з Дрючиною, то дiвчина якась… а це ж - собака. Нi, вовк: бачите, якi ушка гостренькi. Так, так… перелякався вовка, - рiшила знахурка.
      I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.
      - Так, так… Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед ночi хлопця. Пiшов - i стрiвся з вовком, - плакалась Хiвря.
      Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?
      Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю пригодою.
      - Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався… - жалiлася вона. - Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.
      - Знаєте, Що я вам пораю? - каже Карпо. - Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила - громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!
      I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.
      - Так, так!.. Вони пiддали! Вони! - гукав Грицько. - Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!
      Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…
      Один Карпо заступається за неї.
      - На суд його, багатиря, брехуна! - рає Карпо. - Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!
      Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.
      - Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? - питався суддя.
      - Усерцях чого не скаже! - пiддакував другий.
      - А слава? - доводила Прiська.
      - I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.
      Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:
      - А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!
      Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно - чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, - казали їх гострi язики, - а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже - зараз на суд!"
      Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.
      Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.
      Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй - радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"
      Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.
 

VIII

 
      Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне - справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ятає один.
      То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се - як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.
      I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк - друга. Гори покритi темним лiсом, а долина - як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?" - думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить - мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр - анi змельне… "Господи! - думає Прiська. - Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… "Се ж вовк!" - наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.
      Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
      Вона похвалилася Христi й Одарцi.
      - То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, - заспокоювала Одарка.
      Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…
      Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.
      - Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, - каже зранку Христя.
      Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська - щось шамотить у сiнях.
      - Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку.
      У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.
      - Спасибi, - одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"
      - А що скажете? - допитується.
      - До вас. За вами, - одказує Карпенко.
      - Чого се?
      - Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость".
      - Що ж там у волостi вашiй?
      - Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?
      I не дообiдала - пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…
      Насилу додибала.
      Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.
      - Привiв, - довiв Карпенко старшинi.
      - Де вона?
      Прiська виступила вперед.
      - Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.
      - Який Загнибiда?
      - Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.
      - Пам'ятаю.
      - Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.
      - Якої дочки? З якої речi? - гнiвно вiдказала Прiська.
      - Ти ж найняла її, чи що.
      - Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.
      - Не так трохи, - умiшався писар.
      - Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.
      Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.
      Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"
      Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.
      - Розiбрала? - спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.
      - Розiбрала? - допитується старшина. - Тобi не казав чоловiк?
      - Який? - наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.
      - Твiй! - гукнув старшина.
      - Коли?
      - Тьху! - розсердився старшина. - Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!
      Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:
      - Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.
      Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.
      - Що ж його робити? - нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.
      - У тебе е, бабко, грошi? - обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.
      - Грошi? Де в мене тi грошi! - i Прiська ще дужче заридала.
      - Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.
      - У мене нi шеляга… - плаче Прiська.
      - То хай дочка одслуже.
      - У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає - лементує.
      - Ти не плач, - почав старшина. - Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..
      Прiська плакала.
      - Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
      - У мене немає грошей… У мене одна дочка… - одно товче Прiська.
      - Та то в неї тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
      Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.
      - Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько. - У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася.
      З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.
      - Ти хiба знаєш її? - спитався суддя.
      - Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.
      - Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.
      - I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько. - Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.
      - Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
      - Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина.
      - Бачте… бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.
      - Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! - гiрко одказала Прiська.
      - Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.
      - Так як рiшаєш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську.
      Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.
      - Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. - Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!
      - Та ти не бришкай! - крикнув старшина. - Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.
      - Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти - ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.
      - То i грошей не вiддаси?
      - У мене немає грошей!..
      - То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.
      - Запишiть, - повернувся старшина до писаря.
      Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було.
      - Уже, - сказав писар.
      - Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?
      Прiська стояла, мовчала - мов не до неї була та рiч.
      - Iди собi, - сказав старшина. Прiська стояла.
      - Чого ж ти стоїш? Iди додому! - знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.
      Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.
      Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач - Христi, i гомiн - Одарки.
      - Де я? - було її перше слово.
      - Дома, тiточко, дома, - одказала Одарка.
      - Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… - шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. - О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? - далi вже з плачем почала Прiська. - От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
      - Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! - припадаючи до матерi, утiшала її Христя.
      - Ти тут, тут… - шепоче Прiська. - Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.
      Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
      - Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?
      - Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти - наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди - не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! - плаче та розказує Прiська.
      Христя схлипує, а Одарка - тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти - i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…
      Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.
      Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю вiд жалощiв… "А людям усе байдуже, - подумала вона. - Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?"
      У той саме час Грицько вернувся додому.
      - Слава богу! - увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, - здихався-таки чорта!
      - Якого? - питалася Хiвря.
      - Притикiвну випер суд у мiсто служити.
      - Цссс… - засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на лавi.
      Грицько глянув - Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками i огненними очима дивився на батька, важко дишучи.
      Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив i мовчки потяг з хати.
      Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр… Хiвря сидiла на полу i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.
      - I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути! - поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.
      - Та кат його знає! - вивертався той. - Вечорiло - i не бачив нiчого.
      - Розкажи ж, як се воно так вийшло?
      - А Федiр спить?
      - Спить. Не бiйся.
      Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з ним таки добре пiдпили i почали хвалитися своїми вдачами i невдачами. Загнибiда говорив про свої крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i його накривали… Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його запомогти. "Це Притикiвна - того Притики, що замерз?" - питає. "Того самого". - "Грошi пiсля його зосталися?" - "Зосталося п'ять рублiв". - "Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде - суд i накаже: одслужити дочцi. От ти так i здихаєшся, поки син одужає".
      Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи страшнi батьковi перекази, заплакав Федiр. Грицько штовхнув Хiврю пiд бiк - пiдвела, мов! - i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння.
 

 

I

 
      Красно грає весняне сонце на чистому небi; весело стрибає ного довге промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вiє понад землею i допомагав сонцю у його роботi… Всюди почорнiлий снiг береться водою. Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини, риє задубiлу кору землi i мчиться ярами до рiчки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день i - вода здiйме ту кригу угору, порве-поламає i понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну… Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки, зносячи хисткi перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сiлькiсь! Вода буде - та й убуде; аби мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi дощi спарили її, зелена рослина покрила чорну труду… Тодi тiльки хлiборобське серце зрадiє, оживе у йому надiя! Тодi тiльки поведе розщот чоловiк - як йому бути: чи голодному зиму сидiти, чи ще й на продаж достане?.. Гiрка та важка ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами вкрита, дрiбними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землеюматiнкою обдiлено!.. А все кожну весну серце радiє, бо оживає в йому дурисвiтка-надiя…
      Не зрадiло сiєї весни тiльки Прiсьчине серце, виряджаючи Христю у мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли їй нi з ким стрiчати? Навiщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не грiє заколiлої душi, закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досi робила-працювала, рук не покладала… Тепер i те добро одняли вiд неї! Прийшли, силомiць взяли… i поведуть її, i оддадуть чужим людям на працю важку та невiльну, на догану гiрку та обридлу, на лайку-докори запеклi!.. За йо? Через вiщо? Що кому вона заподiяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!
      Не радiло й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матiр'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на мiсто… За нею - плач та горе материне; перед нею - невiдома наймитська доля… Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хiба вiд добра кида людина рiдну сторону i йде мiж чужi люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частiше та ряснiше… Христя, не примiчаючи їх, налягає на ноги: не йде, а пiдтюпцем трюха…
      Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волостi за нею, щоб доставив на мiсце - провiв i оберiг її в дорозi. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!
      Кирило - немолодий чоловiк; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-пiд котрих приязно визирали добрi карi очi. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то вiн нiколи й не перемiнявся. Другi аби рiк вибути - зараз i одпрохуються; а вiн - нi. Вийшовши з дворових на волю, не маючи надiлу, вiн сяк-так справився на хату, приписався до мар'янiвської громади, та як став соцьким - та й досi… З громади спадало на його долю скiльки там жита, пшеницi, ячменю, гречки… Хоч i невеличкi були тi податки, та вiн нiколи не скаржився, що мало; зате жiнка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громадi очi… Усi знали Оришку як вiдьму i потроху побiльшували плату, остерiгаючись, щоб вона, бува, не заподiяла чого лихого. З того i жив Кирило - бiльше у волостi та при волостi, нiж дома. Туди вiн не часто забiгав; хiба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив вiн гризнi; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Вiн тiкав вiд неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода - вiн зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: "Все то дурниця, окреме правди святої, - каже, було, Кирило. - Хоч нам i горе, доймають нас злиднi та вороги, - та за нами правда… Не журися, бра! Помруть, як i ми, грiшнi, нашi напасники… Помруть - та нiчого з нагарбаного не вiзьмуть з собою! Всiх нас сира земля порiвняє…"
      Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливi доводи не раз спиняли гiркi батьковi скорботи, не раз наносили спокiй у його ображене серце.
      Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гiрких слiз сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. Вiн ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. - Легше… легшенько, дочко, - обiзвався вiн. - Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, пiдiб'ємося… Аби надвечiр до мiста добрести. Пошкодуй моїх нiг старих та й своїх побережи - їм ще довго прийдеться топтатись!..
      Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порiвнявшись з нею, витяг люльку i почав набивати. Iшли мовчки. Снiг дедалi все бiльше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому мiсцi приходилось прямо брести. Сонце вище та вище пiдпливало, дужче та дужче угрiвало, устилаючи могилки золотим свiтом, граючи по калюжках талоi води… Робилося тепло, аж жарко. Пiт виступив у Кирила на лобi, пiд очима. Закинувши шапку аж на потилицю i розпустивши сiряка по волi, вiн плiвся за Христею, розхитуючи довгим цiпком на всi боки, обминаючи обнiжками калюжi. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слiд у чистому, прозорому повiтрi… Христя прямо чимчикувала шляхом.
      - Ну, сьогоднi снiгу убуде! - обiзвався знову Кирило, бажаючи зав'язати розмову. - Iч, як драглi тi, став - так водою i взявся!.. Коли б дало хоч до мiста добратися… Певно, там, на гнилiм переходi, води тепер по колiна. Чого доброго, й не перейдемо. I втопитись можна, - додав понуро нарештi Кирило, теряючи надiю вирвати хоч слово вiд Христi.
      - Та коли б! - гiрко промовила та.
      - Що коли б? - спитався Кирило. - Утопитись?
      - Атож! - рiзнула Христя, утираючи сльозу.
      - Хай бог милує! Чого його топитись! Як iнодi буває не гiрко, а все краще жити… Тобi, молодiй, i не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомiчна зостається дома, а тобi чого? Молода, здорова… Хiба тобi робота страшна? Та як у городi робота, - то в селi удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобi не ходити, не жати, не в'язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дiвко. Аби здорова, а робота - що?! Я сам, тиняючись по свiту, служив там i все добре знаю. Коли б не своя хата та не громадi послуга - пiшов би й тепер служити… їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч i чужi, оже не бий ти на те, що чужi. Мiж чужими iнодi краще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають - не стануть допiкати… Не те що тут!
      Христя не перше це чує про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третiй рiк як у мiстi служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i люди такi ввiчливi, i плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гiрку невiльну службу у чужих людей… Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся - продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiває… i Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те знає… Та й люди ж служили i тепер он служать… Хiба тодi, як мати служила, гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темної осiнньої ночi серед великої пустинi!.. А може - як у кого: у одного - добро, у другого - лихо. Ну, а в Загнибiди?
      - Дядьку! - обiзвалась вона. - Ви знаєте Загнибiду? Що воно за чоловiк? Яка в його служба? Яка робота?
      - Загнибiду? Ххе!.. - вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив Кирило. - Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у волостi писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… I лютий, крий боже! За податi людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозi не обливав, зате драв з живого й мертвого… П'явка - не чоловiк був, поки писарем був! Ну, а тепер - не знаю; може, й перемiнився. Нашi ж таки селяни розказували, що вiн дуже радий, коли кого з своїх у городi стрiне - i напое, й нагодує… Звiсно, не нас - голоту, а дукачiв… - розказував Кирило, рвучи рiч, придавлюючи то на тому словi, то на другому.
      - Ну, а служба в його, - почав знову Кирило, - яка ж у його служба? Вiн, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте - я її не коштував… Дiтей немає й не було… Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра - чимало… Хiба що вiн прогуляє; кажуть - черкає добре… Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця немає… Чого люди не накажуть? Вiр тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом i не йди… "Ви, - каже, - на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут - з голоду здихай… Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напiй… Такий-то був; а тепер - не знаю…
      Христя глибоко-важко зiтхнула.
      - А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде - не тiльки свiту, що в вiкнi, - за вiкном бiльше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобi не село… А це тобi й гнилий перехiд! - скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробiгав невеличкий протiчок.
      - Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато - i перестрибнути можна! - гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що плигнув на горбик - так зразу й загруз по пояс.
      - Отака ловись! - скрикнув вiн, викарабкуючись. - Бiс його батьковi, повнi чоботи набрав.
      Христя стояла по сей бiк течiї та аж затiпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що вiн потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її смiх розiбрав.
      - Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? - спитала Христя з усмiшкою.
      - А вийшло - лиха 6 його година взяла! - мовив Кирило, простуючи на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.
      Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала, поки Кирило перебується.
      - От тобi перейшов i не замочився! - сердився Кирило. - I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка - бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш…
      - Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як його в мокре ноги обгортати?
      - Як? Отак! - скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
      - Коли б ще чого не пiдкинулось…
      - А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.
      Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував…
      - Отут стiй! - сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. - Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде!
      Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху пiдождати.
      - А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла їх провести.
      - Вон, проклятi! - скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.
      - Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? - спитався Кирило. Молодиця не то усмiхнулася, не то очима заграла.
      - Та ще! - вiдказала вона, зiтхнувши.
      - А Сидiр дома? - розпитувався Кирило.
      - Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не вгамується… Iдiть же в хату!
      У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.
      - Здорова, Явдохо! - привiтався Кирило.
      Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.
      - Як живеться? Як можеться?
      - Ат, живеться! - гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. - Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, - гомонiла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.
      Лице Мар'ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.
      - Отак завжди! - гарикнула стара. - Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй - прости господи! - рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер - i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається - не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила! - закiнчила стара, важко сопучи.
      На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.
      "Он що воно про нашого брата спiвають… - думала вона. - I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" - Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.
      - А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.
      Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.
      - Та й важкi якi! - простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.
      - Ще ти голови моєї не наклопотала? - скрикнула вона. - Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!
      - Де та пiч, а де дрова… - стиха одказала Мар'я.
 
      Стара аж потемнiла:
      - А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…
      - Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.
      - Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до Христi. - Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?
      - У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.
      - Чого? На базар?
      - На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.
      - Її? - спитала, граючи очима.
      - Атож! - одказав Кирило.
      - Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну! - жартувала Мар'я.
      Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.
      - Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило.
      Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.
      - Чого се вона така сердита? - спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.
      Мар'я мотнула головою.
      - Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!
      - Куди ж се вона?
      - Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.
      - От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.
      - Я зараз.
      I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.
      - Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! - хвалився Кирило, випивши одну.
      - Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете? - допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.
      - Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину! - махнувши рукою, сказала Мар'я.
      - От i надума таке дурне! - обiзвався Кирило. - А Сидiр же як? А хазяйство?
      - Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!
      - Отаке! - понуро одказав Кирило. - Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?
      - Нема моєї мочi далi терпiти! - гiрко промовила Мар'я. - Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…
      - Та то воно забулося.
      - Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я. - Таке не забувається.
      Помовчавши трохи, вона знову почала.
      - У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! - аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.
      - Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.
      - Отакою i пропаду! - одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.
      - А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? - обiзвався нескоро Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.
      - Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, - сказав Кирило.
      - Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрiнемося коли в городi, то признавайтесь, - повернулася вона до Христi, одказуючи на послiдню Кирилову рiч.
      Христя Мар'ї, а Мар'я Христi одна другiй вiдразу подобалися; кожна у другiй почула щось собi близьке, рiдне.
      - Що воно за люди? - поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони вiд хутора.
      - Де люди? - глянувши уперед, спитався Кирило.
      - Там… де ми були… У хуторi.
      - Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться… Нiчого - добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!
      Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли - нога за ногою. Що думав Кирило - господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.
      Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалi все чорнiв, брався водою. По йому частiше та частiше попадалися проїжджi-прохожi: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горi засинiв лiсок; дим i курище здiймалося з-за лiсу; якiсь глухi клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.
      Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снiгом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони пiднiмалися все вище та вище.
      - Оце тобi й город! - сказав Кирило, коли вони зiбралися на гору. Перед ними у долинi розiслалося мiсто. Широкi улицi, наче рiчки, поперерiзували його i вздовж, i вшир, i впоперек. По улицях сторожами виставились високi кам'янi будинки, червонiючи цеглою, виблискуючи вибiленими боками. Серед невеличких майданiв тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамницi… Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомiн та клекiт…
      Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним свiтом, неначе кров'ю поливає…
      Христi зробилося страшно… Мiсто здалося їй хижим звiром, що, притаївшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими зубами, намiряючись кинутись на неї.
      - Ану, дiвко, годi стояти - рушаймо! - мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.
      Христя, наче пiдстрелена, струснулась… Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.
 

II

 
      - Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано, чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… - гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.
      У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла… Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини, блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi - книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.
      - А це хто такий, Олено? - кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її ясних Зрачках.
      - Се ж наймичка, - одказала та тихим та привiтним голосом, мов на струнi злегка забринiла.
      Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич, вибирає - яка смачнiша.
      Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся - блiда та зажовкла, наче зов'яла квiтка; а та - тiльки що розпустилася… У Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.
      - Насилу дiждалися вашої милостi!.. - неласкаве привiтав вiн її. - Ти чого так довго барилася? - попитав далi ще неласкавiше. У Христi у душi похолонуло, зарябiло в очах…
      - Петре! - сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.
      - Давай, дiвко, самовар, - сказала Олена i полiзла до шафи.
      Христя не пам'ятає, як ускочила в сiни, як ухопила кип'ячий самовар, як умчала його у хату.
      - Туди, туди… У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому столi, - порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.
      Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi, сидiв вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з самоваром, вiн так i упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрiзь, добирався до серця, мутив душу… У неї тiло тремтiло й самовар у руках тiпався, - не поспiши постановити - певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась - схлюпнула. Гарячий кип'яток побiг по її руцi на стiл… Невиразна болiсть ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або скривилася - тiльки загорiлася вся, як огонь.
      Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона стояла i млiла… "Що се я наробила?.. що буде менi?" - думалось їй… Загнибiда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.
      - Бач, й налила на столi! - тихо сказала хазяйка, увiходячи з посу.дою. - Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою повернулася.
      - Проворна! - буркнув їй услiд Загнибiда, коли вона, справившись, виходила з кiмнати.
      - Нiчого - дiвка скора, - додала Олена.
      Далi Христя нiчого не чула… Огненна, пекучо-огненна болiсть давить їй пальцi, її поривало кричати вiд тiї болi, а вона боялася i зiтхнути. Гарячi сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала - болiсть не нiмiла. З другої хати доносився до неї брязкiт посуди та смоктання чаю.
      - А налий ще, - сказав Загнибiда уже вчетверте. - Мов i солоного не їв нiчого, а чай добре п'ється.
      "Вони п'ють, смакують, а я собi руки не чую!" - думала Христя, схлипуючи.
      - А цить… - обiзвалася, прислухаючись, Олена. - Мишi скребуться? Загнибiда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зiтхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.
      - Плаче? - вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi дух.
      - Христе! - обiзвалася Олена.
      - А вона Христя? Христя в намистi! - сказав Загнибiда.
      - Христе! - скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд неї.
      - Чо-о-го? - з плачем обiзвалась Христя.
      - То ти плачеш? Чого? Iди сюди.
      Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.
      - Чого ти? - допитувалась Олена.
      - Та нiчого! - нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.
      - Як нiчого? Кажи - чого плачеш?
      - Пальцi попекла.
      - Чим?
      Тiльки що Христя зiбралася вiдказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.
      То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши, зареготався.
      - Ну, чого ти? - дивуючись, спитала Олена.
      Загнибiда реготався… Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з натуги. Той регiт гострим ножем упивався Христi у серце, вередив i без того нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся…
      - Знаю… О, бодай його! - скрикнув вiн, прокашлюючись; i почав розказувати, як Христя обшпарила руку.
      - I терпляча ж яка, та не видержала! - додав, усмiхаючись. Христi ще тяжче, ще труднiше стало: то над нею насмiхаються, з неї регочуть! "Залився б ти на кутнi, проклятий!" - подумала вона, обливаючись слiзьми.
      - Ти б же що зробила, дурна. Рiпи тертої приложила абощо, - раяла Олена, вибiгаючи у кухню. Вона знайшла рiпу, натерла на тертушку i облiпила Христi червонi пальцi.
      Христi трохи полегшало: рве, сiпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину i затихне та й знову заллється реготом.
      - Ну, чого ти регочеш? - гримнула на його Олена. - Збожеволiв, чи що? Дiвка мiсця не знайде, а вiн - регоче…
      - Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при менi було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип'ятку на руку… Зразу як огонь стала! А нi словом не обiзвалася… От дурна! Сказано: з села воно - як та деревина необтесана!
      То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли вона почула гiрку правду Загнибiдиної речi… Справдi: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої рiпи - i вона б не терпiла так довго, що аж до плачу дiйшло… Нiт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазяїн дивився на неї… Бо - з села вона, бо - деревина необтесана!
      Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. "Та й гiркий же цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…" їй пригадалися Кириловi слова: п'явка не чоловiк! "П'явка, п'явка i є!" -думалося їй. П'явкою був, п'явкою i згине! А їй же прийдеться тут цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж - пiвроку! Вiн же з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!"
      Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть - у село… до матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить - плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що е у неї?..
      Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собi його важке ярмо… "Нi, немає щастя й талану бiдним на сьому свiтi i не буде нiколи!" - рiшила вона.
      - Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? - сказала їй з другої хати Олена. - Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.
      Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.
      Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не хотiлося. I тепер їй не то що хочеться - нудить тiльки…
      У кiмнатi почалася розмова.
      - Коли ж ти думаєш паски пекти? - питався Загнибiда.
      - З завтрього почну, - одказала Олена. - Я не знаю, чи багато його напiкати?
      - Щоб стало, - одказав вiн.
      - Ти все кажеш так: щоб стало. А скiльки його треба? I торiк, i позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же - ще й зосталося, а торiк - як накликав гостей, то все в один раз поїли.
      - Ну, от i вгадуй так… Щоб стало, та й годi!
      Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.
      - Ти от журишся пасками, - почав Загнибiда, - а мене друге журить. Он на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен рiк Колiсник! "Купи, - каже, - пополам вiзьмемо". Я й купив; а вiн, бiс його батьковi, вiд своєї половини i одкинувся. Тепер i пiдкидайся! Прийдеться у рiв вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила. Сьогоднi базарний проходив. "Петро Лукич! Петро Лукич! - гукає. - Що це з вашої лавки важким духом несе?" - "То, - кажу йому, усмiхаючись, - через те, що ви нiколи у неї не зайдете". - "Ну-ну, - одказує, - не шуткуйте!.. Одберiть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю".
      - Що ж, ти й одiбрав?
      - Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогоднi заходе один: "Щось вона, - каже, - трохи припахає". - "То, - одказую, - почула одлигу, а риба - золото…" Витягаю спiдсподу, щоб показати, а вона так i розпадається… Нiчого - бере… От коли б Лошаков на завод узяв - гаразд би було. На днях забiгав: "Бочку треба". - "Не зовсiм, - кажу, - гарна". - "Та кат її бери! у мене робочi, - поїдять!.." Так от третiй день сьогоднi, а щось не шле. Коли б узяв бочку - перевiз би! Сими днями сподiваюся бочку розпродати; а там коли з пiвбочки й пропаде - невелика утрата… Де наше не пропадає!
      - А ти знаєш, що треба Христi шити одежу, - увернула Олена.
      - Пiдожде! - одрiзав Загнибiда. - Ми її бiльше ждали… Хто тепер, сими днями, буде шити? Самiй же - нiколи буде. Пiсля празника хай. Ще побачимо, яка з неї робiтниця буде.
      - Та цить! - промовила Олена.
      - Чого цить?
      Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити i слова, що про неї далi будуть казати.Та дарма!.. Розмова на тому й обiрвалася. А коли знову почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутнi крамарськi: хто кого обдурив, пiд'їхав, пiдсiв…
      Сумно стало Христi й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тiї жалостi, коли тiльки й думки - як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!
      - Христе! прибирай самовар, - нескоро кликнула Олена.
      Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибiдi заманулося повечеряти, - вечерю давала. Поти пiсля вечерi помила посуду, сама повечеряла - бралося вже до пiвночi. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до свiту самовар становити: "Бо завтра день базарний, Петру Лукичу треба рано в крамницi бути".
      "Людей труїти гнилою чехонею!" - подумала Христя, важко зiтхнувши. Помостилась на лавi, загасила свiтло й собi лягла.
      Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи - нiчого не видно. Чутно тiльки глухе шепотання з третьої хати… То хазяїни богу моляться чи шепочуться про баришi? їй яке дiло? Вона, наморена ходою трохи не цiлого дня, випадками сьогоднiшнього вечора, зразу закрила натомленi очi. Сонне забуття обхопило, обняло її.
      Христя вiдразу заснула. I не снилось їй нiчого, нiщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й нiч, щоб усiм спочивати. Та чи усiм? А то що за свiт колишеться у малiй хатинi? Ось вiн уже в кiмнатi, серед його ясної хвилi чорнiє чиясь постать висока… Хто то? Чого? То Загнибiда, босий, роздiтий, з свiчкою у руках, тихо, наче кiт той, викрався з кiмнати, увiйшов у кухню i, озираючись на всi боки, покрався у сiни. Злегка надавив вiн клямку, щоб не стукнула, одчинив дверi, високо над головою держачи свiтло.
      У кутку на лавi лежить Христя, спить. Темна тiнь вiд неї ходе-труситься по стiнi… У Загнибiди очi заблищали, як вiн її зобачив. Тихо на пальчиках пiдiйшов вiн до неї, пiдняв свiтло угору так, щоб свiт падав саме на голову Христi… З темноти вийшло кругле покiйне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зiтхання ледве-ледве почувається, то пiднiмає, то опускає її високi груди. Очi у Загнибiди аж засвiтили, рука злегка затiпалася… Довго вiн стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се… тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, i… тихо опустив… Христя кинулась. Свiтло в одну мить згасло… Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розiбрала, чи то їй снилося, чи справдi вона бачила свiтло. Натомлена, вона перекинулась на бiк i знову заснула. Вона не чула, як нешвидко пiсля того щось в темрявi зашамотiло; як стукнули дверi в хатинi; як Олена, прокинувшись, спитала: "Хто то?" - "Се я", - важко дишучи, одказав Загнибiда.
      - Чого ти?
      - Ходив довiдатись, чи засунено.
      Грузько вiн лiг на лiжко, аж воно зарипiло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цiлу нiч не спала.
 

III

 
      "Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!" - одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибiди на другий день великоднiх свят.
      На сей день у Загнибiди завжди бенкет… Цiлий рiк турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди… Три днi великоднiх свят та гри днi рiздвяних - тiльки й свята. Та й то через те, що нiхто у сi три днi не торгує. Злiсть спочинку справляються бенкети то в того, то в другого… Цiла зграя назбирається людей з близьких i далеких країв; сунуть усi до одного в господу; наб'ється - пальця просунути нiкуди; говiр-гомiн - наче вода в лотоках шумує й клекоче; спiрка i регiт; випивання та пiдкушування… Так воно здавна заведено, так i досi ведеться.
      Другий день великоднiх свят - Загнибiдин день. Про те знали i свої близькi, i стороннi, i самi хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили… Цiлий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжнiй роботi, коло печi крутилася, уриваючи пiсляобiднiй зайвий час на пiдмазування, витрушування, пiдмивку-побiлку. У суботу усi хати наче в сорочки бiлi нарядилися; по кутках з-за оберемкiв роблених квiток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усмiхаються; невеличкi лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вiкнах узорчатi запони; сонце пробивається крiзь їх невеличкi кружальця… По столах, накритих бiлими, як снiг, скатертинами, наїдкiв-напиткiв - нiжки гнуться… Всюди достаток, розкiш, багатство…
      Христю дивували такi запаси… "Господи! - думала вона. - Одному даєш он скiльки, а другому… Коли б моїй матерi хоч десята частина того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?.."
      Вона глянула кругом себе. Виходячи з села i сподiваючись на хазяйську одежу, вона свою новiшу зоставила дома. I от тепер, у чому прийшла - у тому i свято справляє… Старенька дерга - покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлiзлася. Спечена рука не пiджила. Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчiркою; ганчiрка та коло кочерг та рогачiв замазалася, сажею взялась… I ото вона, обiрвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самiй у вiчi б'є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:
      - Ти не брала нової одежi з дому?
      - їй i у цiй добре, - одказав хазяїн, усмiхаючись… i бiльше нiчого. "Наймичка! Наймичка!" - думала Христя, i коло серця її як огнем пекло. Дiждали великодня. Коли б се на селi було - знала б Христя, що їй робити, куди пiти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улицi; вийде й за хвiртку; подивиться на людей… Розодiтi та нарядженi йдуть вони на гулянки та на колиски - її минають. А коли хто й запримiте, то хiба на те, щоб поглузувати.
      - Де се така чорногузка взялася? - пита парубок у мiщанському уборi другого, витрiщивши на неї баньки.
      - З села! не бач? - одказує його товариш.
      Христя мерщiй тiкає у двiр; а за нею слiдом погукування та вигукування…
      - А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчує… - I несамовитий регiт несеться улицею.
      "Чужi, чужi!" -думає Христя, тiкаючи в хату. А там - тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi тепер? - дiвчата гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються христосатись… Спiрка, жарти, регiт… Насилу дiждала вечора.
      - Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться спати, - каже їй хазяйка.
      "О, добрi якi!" - думається їй. I про неї таки згадали, i її не забули! На другий день почалася збiрка з самого ранку. Першi прийшли близькi сусiди - пiдганяти хазяїнiв до церкви.
      - Пора до божого дому! - гукали, заглядаючи в хату.
      - Ще поспiємо. Заходьте! Заходьте! - запрохував Загнибiда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрiвав свято, як провiв перший день, що чутно по городу. Жiнки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн у Олени Iванiвни завжди i пухкий i високий; розпитувалися - у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звiснi празниковi речi!
      Аж ось i хазяїни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний убiр, надiв сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу - пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечi тонким кашемiровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках - золотi перснi…
      - Готовi?
      - Готовi.
      I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.
      Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними - й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi - трохи не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани - аж у вiчi б'є! I все те суне у двiр, у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ - десять слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…
      А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.
      - Кого ми ще ждемо? - спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. - Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? - вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.
      - Петро Лукич! Петро Лукич! - гукнув на Загнибiду крамар.
      - А що?
      - Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.
      - Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, - сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.
      - А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - одказав високий чоловiк з чорними вусами.
      - I батюшки немає, - додав Загнибiда.
      - Отi ще бородатi! - процiдив крамар.
      - I нащо тих бородатих ждати? - граючи очима, питає високий чоловiк. - Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!
      Кругом знявся регiт.
      - Уже Колiсник пустився на вигадки! - сказав хтось.
      - На якi там вигадки? - правувався Колiсник. - Тут голосу не одтягнеш, а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
      - Слiд, слiд! - хтось одказав, спльовуючи.
      - Та щось Петро Лукич не теє… - дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.
      - Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.
      Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
      - Батюшка йде! - хтось крикнув у свiтлицi.
      - Батюшка! батюшка! - заходило по хатах.
      - Постiйте! Зараз батюшка буде, - гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.
      Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.
      - Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив! - хтось сказав йому.
      - Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли! - мовив вiн сердито.
      - Та так тiльки й довелось подивитись?
      - Атож!
      Дехто зареготався.
      - Коло рота було, та в рот не попало.
      - Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.
      - Тесе!.. - загуло кругом.
      Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.
      Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один - середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий - високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.
      Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
      - Хто се? - почулося у заднiх рядах.
      - Не знаєш хiба?
      - Авжеж, не знаю.
      - Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи; а то червонопикий - Книш, з полiцiї.
      - Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.
      - А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! - скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша. - Христос воскрес!
      Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.
      - Несказанно радий! несказанно! - глухо бубонiв Рубець. - На мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.
      Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх, поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.
      - На ногу! - гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку. Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.
      Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому - Книш стояв перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:
      - Для першого знайомства позвольте похристосатись.
      Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени Iванiвни своїми товстими, м'ясистими.
      - Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, - мовив до його Колiсник ззаду.
      - А-а!.. - повернувся той. - Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз. Христос воскрес! - i кинувся з Колiсником христосатись.
      - Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! - мовив Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. - А то - гнида гнидою, а, небiйсь, добре знає хабис-гавезен!
      Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.
      - Що вiн сказав?
      - Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.
      - От проява!
      А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки i, потираючи руки, мовив:
      - Та й заморили ви нас, отець Миколай.
      - Як саме?
      - Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, - жартував вiн, весело граючи очима.
      - Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. - Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.
      Отець Миколай устав i почав благословляти.
      - Починається… Чуєте! починається! - вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.
      - Що починається?
      - Он, - указав вiн на свiтлицю.
      Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.
      - Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, - запрохував З^нибiда. - Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
      - А ви таки наготували чимало! - мовив до нього батюшка.
      - Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо - не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте? - гукав Загнибiда на дяка. - Гай-гай!
      Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.
      - А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! - гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.
      - Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! - мовив дяк тихо. - Он - чужi… он - люди…
      - А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
      - Так його, так! - умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. - Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то - апостола у церквi читає, а набiк молодицям "шерденько" шепче.
      - I ви на мене! - мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. - У мене он зубiв у ротi немає!.. - I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.
      - А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! - жартував Колiсник.
      Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
      - Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, - цькував Колiсник. - Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
      - Хiба я не знаю? - гримнула дячиха. - Зяяю! Прожила сорок лiт з ним - знаю! Сказано: як жеребець той!
      Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди - лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник - хоч би тобi моргнув - тiльки очима грає.
      - Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, - клiпає вiн, - нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
      Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
      - Ходiмо! - кликали Колiсника.
      - Хан їм! - одказав той. - Почудачили - ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
      - Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? - мовив батюшка до Рубця. - Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той - того, той - другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!
      - Господь не оску дiває в своїй милостi! - пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.
      Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.
      - Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.
      - А вже в нас протопоп! - додав Рубець.
      - Христос воскрес! - наче з великого дзвона вдарив диякон.
      - Воiстину! - одказав Колiсник, пiдходячи до його.
      - От!-зрадiв диякон. - Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. - Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.
      За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто - ложи десять рублiв, а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
      А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть - так i дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!
      Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
      От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
      - Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? - i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
      Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.
      - Ти чого регочеш? Ти хто така? - присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.
      - Та се… - почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, - дiвчина!
      - А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? - питає Тимофiй.
      - Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.
      - Ху! - хукнув Тимофiй. - Якого тобi жениха треба?
      - Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
      - А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! - скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.
      Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.
      - Серденько! - скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.
      - Чого ви пристали до мене? Гетьте! - образливо одказала Христя.
      - Панiкадило душi моєї! - гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.
      Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.
      - Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя! - I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.
      - Тимофiю! Що се ти! - роздався ззаду його голос.
      Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.
      - Зовсiм засоромив дiвчину, - сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.
      Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.
      - Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? - мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.
      Отець Миколай зареготався:
      - На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!
      - Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда. - Такої наливочки - губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої! -гукав вiн на жiнку.
      Олена Iванiвна принесла пляшку.
      - Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! - сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.
      - Добра, добра! - прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.
      - А вам, отець диякон? Наливочки! - припрохує Загнибiда.
      - Ет! свинячого пiйла! - гукнув той. - Сiрка! менi - сiрка!
      - А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.
      - Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так? - скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.
      - Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.
      - Ото-то-то! А так, наголо - сiрка! Смикнув за хвiст - та й все! Дерзай, чадо! - гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.
      - О, бодай вам щастя служило! - реготався Колiсник.
      За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.
      - Пропустiть! пропустiть! - шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.
      - Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! - гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.
      - Чув, чув! - вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.
      - Ох ти, моя неписана! - скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.
      Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.
      - Ото посватала! Молодець! - хтось промовив.
      - Хто кого? - спитався Колiсник.
      - Он та дiвка Тимофiя.
      Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.
      - Де ти, серденько, була? - спитався вiн, пiдступаючи до неї. - Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
      Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.
      - Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! - гукав ззаду його товстий крамар.
      - I я не христосався! - десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i - цмок Христю в щоку.
      Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала - чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.
      - Стiй! - гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.
      - Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.
      - Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.
      - Куди се, як божевiльна, несешся? - спитала Олена Iванiвна.
      - Та он… вони… Хай їм! - з плачем жалiлася Христя. - Коли так, то я й кину.
      - Що там таке? - спиталася Олена Iванiвна.
      - Цссс!.. - заходило в кухнi.
      - Не руш хазяйського добра! - вийшовши серед хати, гукав Загнибiда. - Не руш.
      - Чого ти желiпаєш? - сказала вона чоловiковi. - Он - люди, он - благороднi! - I гнiвна пройшла у свiтлицю.
      - Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, - сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.
      - Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.
      - Лихо, брат, - не жiнки сi! - мовив Загнибiда.
      - Лихо, - пiдказує Колiсник.
      - А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.
      - А справдi! - додав Колiсник.
      - Ходiмо, - сказав Загнибiда.
      - Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? - каже крамар.
      - Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.
      - Попили, поїли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець. - Пора й додому.
      - Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
      - Вживали, вживали i геть-то! - простягаючи руку, мовив Книш.
      - Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?
      - Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.
      - Скажи, хай не задержує, - мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.
      - Та хоч на дорогу! - побивається Загнибiда. - Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.
      - Од тебе не одчепишся! - сказав Рубець.
      - Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.
      - Дай, боже, i нам те мати, що у вас! - утiшав Книш, беручи чарку наливки.
      - Бувайте ж здоровi! - привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.
      - I слава богу! -легко зiтхнув товстий крамар.
      - Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще наш секретар - о-о! то цяця!
      Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
      - Випровадив, слава тобi боже! - сказав Загнибiда, вертаючись. - Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! - I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.
      - Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. - Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! - додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.
      - З вами, кумо, випити? От добра кума! - мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.
      - Та воно-то кума - кума, а христосатися з кумою й нема! - укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.
      - Чого нема? I тепер ще можна! - мовив Колiсник.
      - Огледiлись, як наїлись! - одказала, запишавшись, кума.
      - От i опiзнились! Саме тепер в смак! - виправляється жартами Колiсник.
      - Не в вашу дяку! - укоряє крамариха.
      - З наймичками йдiть спершу христосатись! - уколола дячиха, сверкнувши злими очима.
      - З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, - додав гнилозубий чоловiк.
      - Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! - призро одказала його жiнка.
      Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.
      - Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! - виправлявся вiн.
      - Коли не ликом, то валом! - скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.
      - Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас не приймають, - не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо. - I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.
      - Куди ж ви? - неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.
      - На просторе… Хай вам! - мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.
      - Куме! куме! - крикнула навздогiнцi крамариха i завела:
      - Ой куме, куме, Добра горiлка.
      - Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.
      - Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько! - сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.
      - Сам бог глаголе вашими устами! - скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.
      - Жiнко-голубко! - мовив Загнибiда. - Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.
      - Уже ж коли спiвати, то божественної, - сказала дячиха.
      - Божественної! Божественної! - загукали кругом.
      Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.
      - Стiйте! стiйте! не бийте! - хтось скрикнув.
      - Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! - одказав Загнибiда. - Жiнко! попотчуй ще.
      Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха - "Куми"; червонопика Колiсникова кума - "Не чiпайте мене, хлопцi, - по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…
      Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", - подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба. Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в вiкно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася…
      Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався - поточився i - як два зняло! - розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.
      - Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година! - сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.
      - А цей чого тут куняє? - забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.
      - Очищайте, очищайте мiсце! - гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.
      - Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого! - цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.
      - О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна! - скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.
      Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга - в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.
      Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.
      - Костянтине; - гукнув вiн, засовавшись на мiсцi. - Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.
      - За що ти, сучко, збила з мене очiпок? - скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!
      - Так ти ще й битись! - скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.
      - Що це ви! Господь з вами! - сказав Колiсник, становлячись мiж ними.
      - Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi такi! - кричала одна.
      - Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! - одказала друга, плюючи на свою супротивницю.
      - Бач! Це ти, Костянтине, наробив! - скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.
      - А по какой такой причинi я? - беручись у боки, спитався Колiсник.
      - Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! - гукав Загнибiда, мотаючи п'яною головою.
      - Та годi вам… Петре! - мовила жалiбно Загнибiдиха.
      - Вiн! - гукнув знову Загнибiда. - Вiн всьому виною! Куди вiн не встряне - добра немає!
      - Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?
      - Виродок! Виродок! - ледве повертаючiї язик у ротi, мовив Загнибiда.
      - Трясця тобi в пуп! - гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник. Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.
      - Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб i твiй дух поганий не воняв! - крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник прикро подивився йому у вiчi.
      - I-i, хазяїн паршивий! - призро мовив i, сплюнувши, почав шукати шапки.
      - Брешеш! - скрикнув Зягнибiда. - У мене чеснi люди бувають, благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.
      - Який же я єхида? Ану, скажи… - пiдступаючи, допитувався Колiсник.
      - Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?
      - Ну, пам'ятаю… То що?
      - Що ж ти - узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…
      - То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш - тебе пiдведуть.
      - В усьому ти такий! - гука Загнибiда.
      - А ти кращий.
      - Що ж я?
      - Що? А розписки якi там писали? Га?
      - Якi розписки?
      - Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па пять рублiв бiдної дiвчини полестився!
      - Що це ти патякаєш?
      - Що? Он кого спитай, що. Он! - указуючи на Христю, мовив Колiсник. - Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! - скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.
      - Постiй… постiй! - мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом - нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.
      - Жiнко! - скрикнув вiн.
      Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.
      - Чого тобi?
      - Ти чула?
      - Що чула? Попились - полаялись; завтра зiйдетесь - помиритесь.
      - Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!
      Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.
      - Лягай краще спати, - мовила до його Олена Iванiвна.
      - Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? - Вiн затрусив головою.
      - Яке його дiло, хто як наймичок наймає? - помовчавши, замовив вiн знову. - Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу Зразу… Христе! - гукнув вiн на всi хати.
      Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, - так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.
      "Нi, не треба! - рiшив Загнибiда. - П'ять рублiв - грошi! Та ще й до строку далеко. Я їй i тодi вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його, щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!" - I Загнибiда сам собi усмiхнувся.
      Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни - мурi, у кутках - як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються жовтуватi пбмерки.
      - О-ох! хоч випити, - почувся голос Загнибiди; далi - мацання руки по столу, брязкiт битого скла.
      - Чорт би вашого батька взяв! - крикнув Загнибiда. - Свiтла дати! Чому свiтла й досi немає!
      Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила - то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.
      - Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли так заманулося, - сказала вона.
      - Мовчи! - гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. - Ще менi не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
      Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в кухню.
      - Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! - зiтхнувши важко, тихо сказала вона i пiшла в кiмнату.
      Гiркi думки знялися в Христинiй головi… "Обiйшли-окрутили, як самi знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!" - думалося їй, а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп'явши очi у кiнець гнота, божевiльне дивився на свiтло.
      Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась - такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь - не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.
      - Христе, голубко! - шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.
      - Чого ви лiзете? Гетьте! - скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.
      - Цссс!.. - засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.
      - Знаєш що, Христе? - почав вiн. - Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.
      - Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! - вiдказала Христя.
      - Що ти чула! То - брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.
      - Що твоя душа забажає - все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти бачила оту здохляку? - ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. - їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд норов пiдiйшла…
      Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.
      - Христе! - благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i п'яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.
      - Вон, вонюча! - скрикнув.Загнибiда i знову кинувсь до Христi.
      - Тiкай, Христе! - гукнула Загнибiдиха.
      Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда - за нею; та спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори. Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: "Так тiкай, вонюча? Тiкай, паскуднюча?.." Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.
      - Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! - гомонiла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: "Тiкай, Христе!.." Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля, холодне повiтря - нiщо її не охолоджало; тiло її все вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…
      Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зiтхання. Далi - щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.
      - Христе! - почувся охриплий голос Загнибiди. - Де ти? Озовися! Усе вiддам тобi… Що е в мене - все твоє… У шовки наряджу, срiблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду - гiрше буде! - сварився вiн.
      - Петре! Побiйся бога, - ледве-ледве доходив немочний голос Загнибiдихи.
      - Ти знову устала? - скрикнув Загнибiда. - I не доб'єш прокляту! Лиха.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!
      - Легше, легше! - донеслося з улицi.
      - Ось не займай лиш, хай йому! - казав другий голос.
      - Чому? - допитувався перший.
      - То Загнибiда бенкетує. Причепиться - не одв'яжешся! Загнибiда мов не чув тiї розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жiнку на чiм свiт стоїть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти спати.
      Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн пiшов до рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над сонною землею i Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату нагрiтися, то перше усього кинувся у вiчi їй Загнибiда. Сидячи на рундуцi i схилившись до стовпа головою, вiн спав. Христя i сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвiртку i стояла за ворiтьми, чуманiючи, поти не почула гомону у дворi. То гомонiли товстий крамар та гнилозубий чоловiк, тягнучи Загнибiду в хату. їм не пiд силу було утягти його п'яне тiло - i хазяйка кликнула її допомогти.
 

IV

 
      - Ти не потурай, Христе, на те… Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свiчки, а звалить, - уговорювала Загиибiдиха Христю, як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.
      Христя мовчала, хоч її i зло брало за вчорашнє: вона за цiлий день тiльки невеличкий шматочок хлiба з'їла; цiлу нiч просидiла пiд коморою, перемлiла та перемерзла - та що їй було казати? I кому казати? їй, хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не чула? Хiба їй самiй не досталося?
      - От тiльки чого буду тебе прохати, - помовчавши трохи, знову почала Загнибiдиха. - Що вiн тобi буде казати - не втаюй вiд мене… - I ЗагниСiдиха заплакала.
      Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утiшити, та чим же ти утiшиш?
      Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:
      - Ну й життя! Вороговi своєму не бажала б такого! Хоч би дiти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай - мало б менi було нужди… Нiт же! Господь i тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрiшила перед богом, що на менi все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дiвкою, брат - оженившись, а я зосталася… Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цiлу нiч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогоднi буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти замiж - не йди за крамаря, не йди за городянина, - i в того, i в другого нi жалю, нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба… Як згадаю, як жилося в селi у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. Повеснi або влiтку устанеш рано, пiдеш на поле - просторо тобi та любо. Сонечко стиха грiє, вiтерок легенький дише, польовi пахощi: чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгi-довгi нив'я - так i хвилюють, так i колосяться… От тiльки хiба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час i додому йти. А там знову - скоки та спiви, спiви та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п'ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi товаришки… За спiвами та за жартами й робота непримiтна… Довiку б я бажала такого життя, Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його знає, чого воно свiт так мiниться. Здається, вiн тодi зовсiм не такий був. Як заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: "Щаслива ти, Олено, - жених у тебе красивий, та ще й письменний!" Я й сама тодi думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за послiднiм харпаком щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку бракує, та в їх - мир, у їх лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на мiсцi, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого?!
      Загнибiдиха замовкла. Сiвши коло столу й пiдперши голову рукою, вона задивилася у вiкно, надвiр. День був ясний, сонце тiльки що пiдбилося; променястi паси косо перерiзують усю хату, осiдаючи аж бiля порога золотим пiском; а там, за вiкном, надворi, свiту-свiту - аж дивитися боляче. А Ззгнибiдиха ж то й не змельне нiкуди; як уп'яла свої блакитнi очi в ясне сонячне свiтло, та там вони й потонули… Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дiвоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її блiде засмучене лице, на її блакитнi задуманi очi. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм iскристим свiтом; i здається Христi - то сама господиня так свiтить, сама горить тим ясним самоцвiтом…
      - Гей! - доноситься охриплий з перепою голос з кiмнати. Загнибiдиха струснулась, скочила й побiгла. Христi здалося, наче чорна хмара зразу насунула: i сонце свiте - та не так, як хвилину назад тому свiтило; i хата мов не та, тиха та спокiйна, - а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п'яним гуком, де її мордовано… У Христi серце забилося важко та трудно. Знiчев'я вона кинулася до печi: то одтуле заслiнку, подивиться в чорнi челюстi, то знову затуле… Це - ухопила вiник i почала вимiтати пiч.
      Загнибiда увiйшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, вiн став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибiдиха стала коло печi, заслоняючи вiд його Христю.
      - А та де? - зично спитався Загнибiда.
      - Послала на базар за бубликами, - торкаючи рукою Христю, одказала Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.
      - Нащо? - гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i, похитуючись, повернув у свiтлицю.
      У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же вiн пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася у сiни, дослухаючись, що буде далi… "Коли знову здiйметься буча по-вчорашньому - кину, утечу додому!" - рiшила вона.
      Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.
      - Жiнко! - гукнув Загнибiда.
      - Я тут, - почувся її тихий, болiсний голос.
      - А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi… Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все - кат знає що!.. Дивись на мене! - вередував Загнибiда.
      - Та я ж дивлюся.
      - Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш - я п'яний… Ну, i доглядай мене. I засну - доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану i пiду до других.
      - Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.
      - Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..
      Далi його голос обiрвався - затих. Христя довго дослухалася, та вже бiльше нiчого не вчула; коли-не-коли тiльки доносилося до неї важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi - до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз; почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними…
      Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха; Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку - i одвернувся до стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.
      Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i, проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе - довiку не пiдвiвся!..
      Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi, спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi… "Отим би тебе приспати!" - ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. "I збреде ж таке на думку, тьфу!" - сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. "Що ж це воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?" Якось озирнулася - перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би - вона днiв з п'ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.
      - Чи будемо сьогоднi варити? - питає Христя. А Загнибiдиха божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.
      - Та годi, хоч не плачте! - скрiзь сльози вимовила Христя. - I чому я не пропала малою! - скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…
      З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь - i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити - Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, - у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, - Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя - про своє.
      - Невже ти нiколи не спiвала? - спитала її раз Загнибiдиха. - От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.
      - Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.
      - Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала - i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.
      Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.
      - Знаєш що, - сказала вона, коли Христя замовчала. - Ти б пiшла в село, матiр провiдала.
      - Коли ж менi пiти? - питає Христя.
      - Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день - i пiди.
      - А ви ж самi як зостанетесь?
      - Про мене - байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, - хоч би я на неї подивилася.
      - Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:
      - Ну, вже хоч провiдаєш.
      Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу - хазяїн виїде; у четвер - поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду - на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад", - розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче - ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче - наперекiр почне з ним загравати.
      - Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, - рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.
      Христя до роботи пристала - як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка - саме мазати.
      - Та то велика робота, не розпочинай, - каже їй хазяйка. - Хай уже як звернешся - та тодi.
      Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.
      Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр - а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…
      Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою - уже й сохне - бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, - пiдганяє сама себе Христя.
      Коли се - щось заторохтiло коло двору… Тпррру! - привертає до ворiт. "Оце так! - думає Христя. - Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!"
      Розчиняється хвiртка. Христя - гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.
      - Дядько Карпо… Здрастуйте!
      - Здорова, Христе, - вiтається Карпо, увiходячи у двiр. - А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може - собаки.
      - Та в нас їх немає, - щебече Христя. - Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?
      - Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…
      - А ви ж, дядьку, на базар?
      - На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає - плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.
      - Спасибi вам, - дякує Христя. - А я й сама збираюся у село.
      - Як? Чого?
      - У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.
      - То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.
      А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.
      - Хто то? - питає Христi.
      - Це наш сусiда, з села.
      - От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.
      - Оце ж ми й раємося, - каже Карпо.
      - То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! - жартою виговорює Загнибiдиха Христi.
      - Спасибi вам, - кланяючись, дякує Карпо. - Я тут не сам, - за ворiтьми шкапа.
      - Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! - каже Загнибiдиха.
      Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.
      Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.
      - Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, - сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.
      Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.
      - Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.
      - Все рiвно, що мати, - одказала та тихо.
      - Значить, тобi добре! За селом байдуже?
      - Всього буває. Часом - з квасом, порою - з водою… А у вас же на селi як? - I Христя почала розпитувати про знайомих.
      Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.
      - Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця - не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.
      - А Ївга? - спитала Христя.
      - Ївга замiж збирається.
      - За кого? Карпо умiхнувся:
      - Та вже ж не за кого - за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.
      - Нуте, а Супруненко удовольнився?
      - Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано - як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.
      - Як саме?
      - Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, - пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, - либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.
      - Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, - одказала гордо Христя.
      Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться в серце. "Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…"
      Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз - здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи немає на дворi, - i на дворi не було.
      Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.
      - А що, справилася? - питає Карпо.
      - Уже.
      - То й поїдьмо.
      - Зараз хазяйка з базару вернуться.
      Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.
      - Забарила я вас? - спитала.
      - Нi, я сам тiльки що в хату, - одказує Карпо.
      - Ну, й гаразд. А я думала - забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, - повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.
      - Нащо?
      - Не твоє дiло. Бери! - суворо сказала Загнибiдиха.
      Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.
      - А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.
      - О господи! - аж скрикнув той. - Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.
      - Чому не одягаєшся теплiше? - повернулася знову до Христi. - Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.
      - Прощайте ж. Спасибi вам! - дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…
      - Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись, каже Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.
      - Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.
      - Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.
      Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:
      - Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? - утретє допитується Загнибiдиха.
      - Чую, чую. Спасибi вам! - дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.
      - Я й сама зачиню… їдьте з богом!
      Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.
      V
      Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… "Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!.."
      Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн - i от-от признає її… "Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!"
      Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя - зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… "Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", - думала Христя.
      Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру - на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. - тьохкоче її зрадiле серце.
      Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе свою невiстку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, - казала вона, - удалась я, такою i пропаду…" Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному - то всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!
      Проїхали ще трохи… Це - Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся i прикро подивився на неї:
      - Чого ти?
      Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв, як вилазив - лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. "Дiвча! - думав вiн. - Все-то їй на думцi реготи та смiхи".
      Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.
      - Тпррру!.. Iч, почула свою землю та - скоком! - сказав вiн, здержуючи коняку. - А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, - повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия. Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка прикритi зеленою рослиною.
      Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж бiля мiста. Там - широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут - де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла похвалитися про те Карповi.
      - Достаткiв там бiльше, - почав той, - переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною - руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то - всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… - Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.
      Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй - капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.
      "Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка - люба, поки здорова… Здоров'я - усьому голова", - думала Прiська, збираючись до Здора.
      Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi - чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!
      - Води ж чистої немає, - казала Одарка.
      - Я i в тiй, що Оленку купали.
      Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та - в ночви…
      - Я не так, як Олеся, - кричав радий Миколка. - Я i плавати, i пуринати вмiю!.. - I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.
      - Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? - здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.
      Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:
      - Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!
      - Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.
      - Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка. - Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.
      - А що, глибоко? - допитувався.
      - Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…
      - Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.
      Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:
      - Що, не було? Не вертався?
      - Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.
      - Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.
      - Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду! - посварилася вона.
      Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"
      - Карпо! Карпо! - скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:
      - А що, як Христя? Чи жива-здорова?
      - Та Христя тута! - каже Карпо.
      - Як тута?! - скрикнула злякана Прiська.
      - Тута… Приїхала.
      - Коли приїхала? Де приїхала? - бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.
      - Христя пiшла до вас, - каже Карпо.
      Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.
      - Здрастуйте, мамо! - гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. - Чи ждали? чи сподiвалися?
      Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.
      - Матiнко! Не пiзнаєте мене? - спитала Христя.
      - Христе! Дитино моя! - простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.
      Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.
      - Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.
      - А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.
      - Молодець, молодець! - одно плеще Одарка, обдивляючись.
      - Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.
      - Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
      - Забiжу, не забуду!
      Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.
      - Як же ви тут живете? - допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…
      - Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
      - Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!
      Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…
      - Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
      - Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..
      - То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так от же - хай мене хрест поб'є! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?
      - Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.
      Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
      - Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.
      Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, - гiркий наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала - нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.
      - Недобрий, дочко? - спитала мати. - Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою померзла, а на весну - так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти.
      - Та страва добра, - одказала Христя.
      - Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
      Христя кинулась до кашi - i каша пройшла димом. "Постарiла мати, - подумала вона. - Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
      - Ви саме обiдаєте. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на Христю, як там вона.
      - Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! - жартуючи, одказуб Христя.
      - Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас - недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?
      - Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.
      - Правда, дочко, правда: всього часом буває.
      - Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка.
      - Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! - одказує Прiська.
      Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.
      - Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, - спиталася Христя, щоб перервати розмову.
      - Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.
      - Я вже не хочу їсти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.
      - Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.
      - Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.
      - То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, - сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
      Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило - чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, - думала Одарка, - i побiгла до чужих!"
      - Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? - спитала, помовчавши, Одарка.
      - Отак, як бач! - гiрко одказала Прiська. - Хвалиться: хазяйка - добра людина, а проте - бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!
      - Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.
      - Гей, ти, дiвко! Дiвко! - донiсся знадвору Карпiв голос. - Куди се?
      - Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.
      - Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!
      - Хто се? - спиталася Прiська, дослухаючись.
      - Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.
      - Здрастуйте в хату! - привiтався вiн.
      - Здоров, Карпе!
      - Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…
      - То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.
      - А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.
      - Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.
      - Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.
      - Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам - чорний хлiб з остюками? - спитала Одарка.
      - Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.
      - Пани та багачi! - нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.
      - Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, - зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!
      Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть - спасибi їй! - Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати - все краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?
      "Пiвроку, - думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка. - Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею…"
      Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.
      Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?
      Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла - все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга - вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"
      Христя слухає таємну розмову подруги - i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…
      - А знаєш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.
      - Кого?
      - Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся.
      - Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! - закопиливши губу, одказала Горпина. - А чому ж ти не виходиш?
      - Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.
      - А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? - забиває баки Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.
      - Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.
      Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.
      Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.
      Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.
      - Тобi таки вдає на те кохання! - додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.
      - Бажаю й тобi так! - одказала Христя.
      - Не хочу, не треба! - затрiпала руками та. - Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! - i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.
      А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.
      Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, - так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!
      Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що - вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..
      - Федоре! - не здержалась Христя.
      Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.
      "Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця - i ущипнула… "Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.
      Коло свого двору стрiла матiр.
      - Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла її мати.
      Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я справдi збожеволiла? - подумала вона. - Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала парубкiв незнайомих".
      - А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… "Немає?" - "Нема", - кажу. "Бач, - каже, - недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене - i в хату не наплювала!"
      - Та я й сама не рада, що пiшла, - сумно одказала Христя матерi. У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки, жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городi, а от тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi… її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр - його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої голови.
      Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й збудили… їй щось i снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якiсь невiдомi почування невiдомого лиха обiймали її душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли, все глибше западали в думку… Тiсною i смутною здається їй своя хата; рiдне село наче принижчало, помиршавiло; життя його спустiло; наче пожежа пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i полетiти назад, у мiсто… А ще ж тiльки сьогоднi субота, до завтрього пiсля обiду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.
      - Чого ти, дочко, сумуєш? - питає мати i рае: - Ти б пiшла до Одарки. Христя зiбралась - пiшла. Тiльки i в Одарки не краще… Дiтвора гомонить; Одарка вiтає i розпитує її; а їй - слова важко сказати: думка про мiсто не виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить - мовчанку справляє, а бiля серця щось в'ється, якась гадина уп'ялася у його, ссе-кусає…
      - Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од вас, - каже Христя матерi, вернувшись додому.
      - Чого ее так, дочко, поспiшаєш? Одпрохалася до понедiлка, а поспiшаєш сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдної?..
      - Я й сама не знаю, що зо мною… Так менi важко, так трудно!.. Серце щемить чогось… Менi все здається, що хазяїн вернувся.
      - То що? Хiба ти сама, своєю волею пiшла? Тебе ж пущено… I не насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i не надивилася на тебе… - додала жалiбно мати.
      Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, - i нiчого не вiдказала матерi, тiльки сама собi рiшила завтра ранiсiнько рушити в дорогу.
      I вона здержала своє слово. На другий день ще до свiту устала, зiбралася, попрощалася з матiр'ю - i пiшла. Приходила Одарка побалакати; прибiгла Горпина узяти на улицю з собою; ще двi-три знайомi дiвчата забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а Христя вже далеко була.
      - Чого ж це вона так швидко вибралася? - спитала Горпина. - Хвалилася - до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.
      "Втекла… втекла!.. Прибiгла - наче вогню вхопила, i, як дим той, зникла… Втекла…" - думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.
 

VI

 
      Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм свiтом безкраї поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко вiд села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому туманi крилося село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його. Якiсь смутнi та нерадiснi почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного свiту, на краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнiв… "Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється… Ох, скорiше б, скорiше добратися!"
      I Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився мiсток на гнилiм переходi - вiн якраз на половиш шляху… Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над головою. "Ще рано, - думає Христя. - Дiйду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?"
      Думки про Мар'ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго… Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула - пiшла у мiсто… "Мiсто! i вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло її за серце. "Ну, чого се я?!" - утiша сама себе, утираючи знiчев'я набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.
      Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до неї гук-крик. "Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити", - думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.
      - Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi? Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, - i, скрутивши разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.
      Той похнюпившись сидiв - мовчав.
      - Мовчиш? мовчиш? - заривала знову Явдоха. - I що з тебе за чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в'язах не вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то - як з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди - як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся - дiждеш!
      - Ну, чого ви в'язнете до мене? - гiрко промовив чоловiк. - Хто ж, як не ви, i вигризли її з двору?
      - Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я - собака, по-твоему? Га?
      - Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм пеклi, прости господи, проживеш? Кам'яне - i те не здержало б вашої гризнi!
      - А що ж, по-твоєму, - мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi - мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…
      - То чого ж ви i клопочетесь?
      - Чого? чого? - аж стрибала стара. - Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! - I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.
      "Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи за коморою. - Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.
      "Отже таки Мар'я поставила на своєму, - лiзло їй у голову, - кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут - i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм - бог Знає! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка - у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?
      Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" - думає, поспiшаючи.
      Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", - подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.
      Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.
      "Чи то ж то хазяїн звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла - перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.
      Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.
      Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i - як пуститься З двору!..
      - О боже, боже!.. - шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.
      - Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.
      Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.
      - А хазяїна не бачили? - божевiльне допитувалась вона у приїжджих.
      - Якого хазяїна? Шукай собi!
      Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт, постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.
      У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.
      - Здоровi! - привiталася Христя.
      їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.
      - Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
      - З якою хазяйкою? - суворо спитала дячиха.
      Христя тiльки ламала руки та трусилась:
      - Iдiть, Хряста ради.
      - Куди - до вас? - гарикнула дячиха. - Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночi пiду?
      - Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, - насилу знайшлася Христя.
      - Що ж там у вас?
      - Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату" а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! - i Христя зайшлася плачем.
      - Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, - сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…
      В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.
      - Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, - тремтячи, каже Христя.
      - Чого боїшся? Маленька! - скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.
      У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.
      - I ти вернулася? - гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.
      - А Олена Йванiвна де? - спитала дячиха.
      - Нащо вам Олена Iванiвна?
      - Нужно! - гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi - За свiтло, в кiмнату.
      Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало - то було послiднє змагання життя зi смертю!
      - Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! - стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
      - I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу. - Кидав здоровiсiньку; вернувся - отак, як бачите! - I вiн положив свою руку на її руки. - Холоднiсiнькi!
      Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.
      - Не буду! Не буду! - забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.
      - Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.
      - О нещастя, нещастя! - замовив вiн.
      У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…
      - Чорного платка! Чорного платка! - крикнула дячиха. - З^рч'гii очi…
      Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися - бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв - i зразу все затихло…
      Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…
      Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"
      Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
      - А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.
      - Чого стоїш? Бiжи! - гукнула дячиха.
      Христя, не знать куди i чого, побiгла.
      Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.
      Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.
      - Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.
      На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
      - Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!
      Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…
      - Це ти сидиш? - почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.
      - Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш! - прошептав вiн i пiшов З двору.
      Христя мерщiй втекла пiд комору.
      Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…
      Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..
      Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - немає, далi - в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж - хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять - тлiють, мов роздута жарина… "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… "Не було… не було… Ох, смерть моя!" - тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула - i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…
      Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала - що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши - що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй тепер - як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися - пусто, i туди никни - голо: кричи, гукай - тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!
      Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очi - наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати, та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись, сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.
      - А ти тут спала? - роздалось коло неї. То питався Загнибiда.
      - Знаєш що? - почав вiн далi. - За те, що ти вiрно служила, добре робила, - на тобi та йди собi з богомГ - i ткнув їй у руки якусь бумажку.
      Христя глянула на бумажку - сiра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках - лопоче… "Чи грошi це, чи так - шматок паперу?.." Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. "Треба показати… розпитатись…" I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула - бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…
      Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.
      "Справдi: чого я тут сидiтиму? - подумала Христя. - Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу - упрошуся, щоб пiдвезли додому".
      I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!
      I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.
 

VII

 
      Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди - i вона за нею, а настане вечiр - вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат - i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала - не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.
      - Та се аж пiвсотнi рублiв! - скрикнув Карпо.
      - Пiвсотнi? - здивувалася Прiська. - Пiвсотнi! Се - великi грошi. Де такi грошi Христi взяти? - I важкi думки обняли її серце.
      - Де се ти взяла цi грошi? - прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.
      - Хазяїн дав. - I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.
      - Ти - брешеш! - суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.
      Христя змiнилася у лицi. Що ж це - i мати не вiрить?!
      - Це знаєш скiльки? - пита Прiська.
      - А почiм я знаю! - вiдказує неспокiйно Христя.
      - П'ятдесят рублiв… Де ти взяла? - пристає мати. Христя заплакала.
      - Боже! I ви не вiрите менi! - скрикнула вона. - Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,
      - Та я… вiрю… Я - вiрю… тiльки… дитино моя! - з плачем уже почала Прiська. - Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же - i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови! - заплакала мати.
      Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.
      - Хай мене бог поб'є, коли я крала! - тiльки й одказала Христя.
      Прiсьцi жаль стало дочки. "Нi, вона не така, - думалося їй… - I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, - дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська. - Скорiше всього - хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно - помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку".
      I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.
      Здається, кому б знати про тi грошi?
      Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.
      - От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.
      - Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.
      - Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? - пiддержували чоловiки.
      - Це значить - на легкi хлiба пiти? - спитався один.
      - Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
      - Чи не помагала лиш i вмирати? - пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…
      - Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.
      До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
      Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.
      Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.
      - Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.
      Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
      Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.
      Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.
      - Гей! спите? Одчинiть!
      Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
      - Хто там?
      - Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.
      - Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.
      - Хто там, питаю? - добивається Прiська.
      - Ось вiдчини - побачиш.
      - Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.
      - Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.
      "Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.
      - Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.
      У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.
      У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.
      - Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.
      - Ото, молода, - указав той на Христю.
      - Ты Христина Притыкина? - питає.
      Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.
      - Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.
      - Ты служила в городе?
      - Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.
      - Не тебя спрашивают!
      - Служила, - одказала й Христя.
      - У кого?
      - У кого ж я служила? У Загнибiди.
      - Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
      - Я тут була… - почала несмiло Христя. - Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
      - Что же она - больна была?
      - Видно, больнi, бо не балакали.
      - Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.
      - Так она больна была, как ты уходила домой?
      - Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
      - Она тебе ничего не говорила?
      - Нiчого. Вони i говорити не могли.
      - А денег тебе не давали никаких?
      - Нi, не давали.
      - А у тебя деньги есть?
      - У матерi…
      Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.
      - Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла?
      - Хазяїн дали.
      - О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
      - Немає.
      - Врешь, сволочь! - крикнув становий.
      - Їй-богу, немає! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
      - Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся ж, коли знаєш що.
      Христя стояла, мов кам'яна.
      - Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! - зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.
      - Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.
      - Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.
      - Хазяїн дав.
      - За что он тебе дал их?
      - Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.
      - Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.
      - Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? - повернувся до Грицька.
      - Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
      - Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув? - нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
      - Розбираємо, - понуро одказав Кирило.
      - Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? - повернувся Грицько до Христi, шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.
      - Чуєш? Кому кажу! - гукнув удруге Грицько. - Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!
      Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.
      - Брешеш! - стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.
      - Хе-е! Ще й брехню завдає! - сказав Грицько, хитнувши головою. - От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!
      - Брешшеш! - засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились - горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.
      - Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. - Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.
      Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:
      - Ходiмо, дiвко.
      - Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, - приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу - щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило - серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…
      - Ххее! - ударив вiн руками об поли. - Отаке!
      - Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.
      - Не здохне! Оживе… Жiнка - що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк - i встане! - утiшає Грицько, виходячи з хати.
      - А що ж ви стали? Веди її! - гукнув через хвилину знадвору Грицько.
      - Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.
      Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i - зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.
      Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та - хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.
      - Отаке наше життя! - мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.
      Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.
      - Матусю! матусю! - припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
      - Матусю! - окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
      - О-ох! - простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.
      - Нема її?.. - глухо спитала Прiська, пiдводячись. - Де ж смерть моя? Де вона ходить? - скрикнула стара, обхопивши голову руками, - i заголосила…
      Кирило почав утiшати:
      - Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?
      Прiська не слухала - голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…
      - Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? - пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.
      Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.
      - О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.
      - Вон! вон! - гукнув вiн на собаку знадвору. - Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило! - Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.
      - Краще гавкай, нiж виєш, проклята! - облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно - голосила.
      Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.
      Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.
      - Хто то? - обiзвавсь Кирило.
      - я.
      - Ти, Паньку?
      - Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?
      - Спокiйно - i в хатi не всидиш.
      - Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить!
      - Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.
      До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
      - От тобi й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько.
      - I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?
      - Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.
      - А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.
      - Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.
      - Так спати ж - аж гiлля гне! - i Кирило на весь рот позiхнув.
      - В солому! - гукнув Панько.
      - Е-е… добро оце в соломi!
      - А воно вже з пiвночi є? - спитався, помовчавши, Панько.
      - Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько опустився, - зирнувши на небо, одказав Кирило.
      Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.
      - Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, - мовив Панько, пориваючись iти.
      - Ходiмо. Послухаєш ще й ти! - нехотя одказав Кирило.
      - Добривечiр вам! - привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.
      - Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?
      - О-ох! нема… - зiтхнула Прiська i заплакала.
      - Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, - каже, - матерi: хай не журиться, не побивається. То все, - каже, - наговори людськi!"
      - Хiба ти бачив її? - пiдвiвшись, спитала Прiська.
      - Тiльки що з волостi.
      - Де ж вона, моя дитина?
      - Там - у волостi,
      - Не плаче, не вбивається?.. О-ох! - i незнарошне стара схлипнула. - Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати - за що се напасть на нас така?
      - За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, - утiша Панько.
      - О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала - i не почую за неї нiчого…
      - Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…
      - Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?
      - Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!
      - Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?
      - Я, бач, чув, - почав Панько, - станового писар розказував нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, - звiсно, така вже каверза, - недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, - каже, - не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звiсно, кинулись грошей шукати…
      - Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, - перебила Прiська.
      - Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!
      - Боже, боже! - хитаючись, почала Прiська. - Ти ж усе бачиш, усе знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? - i Прiська знову заголосила.
      - Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати та побиватися, - нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле розум, що зробити, як повернути.
      I - диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i подибала до полу.
      - Отак буде краще! - мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до себе, умощуючись собi на лавi.
      - А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде добре! - каже Панько, простягаючись посеред хати.
      Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсiм не затихло.
      - Заснула? - спитався Кирило, пiдвiвши голову.
      - Мабуть… бо щось не чутно.
      - Ти таки утiшив.
      - Та пошептав, бач…
      - А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.
      - Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, - п'ятдесят рублiв! - одказав Панько.
      - Так вiн же, либонь, дав. Сам дав…
      - Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав… Тiльки за вiщо його таку силу давати?
      Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу зупинив його… Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько собi глянув на його i поскромадив потилицю. А Прiська як почала - та вже до самого свiту…
 

VIII

 
      "Де смерть моя ходе? де вона подiлася?" - одно голосила Прiська, молячи у бога довiчного одпочинку. Їй уже тепер усе зневiрилося, спротивилося. Одна була надiя, одна утiха, що держала її на свiтi, красила злиденне життя, - тепер i та надiя її одурила, наробила такого клопоту, такої слави… її кров, рiдна кров, на таке пустилася… чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї бiльше нiчого не знайшли, окрiм тих проклятих грошей… Та де тим i грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за грошi, де взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi, у саме серце… А то?..
      Христю на другий день погнали в мiсто, а з неї тiльки дозор зняли, бо не знайшли нiчого такого, що б i її до того дiла в'язало, хоч Грицько i гукав:
      - Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого зiлля, та мовчить, запекла!
      Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що їй казати? Вона зневiрилася тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха їй наносили, а утiхи нiякої. Єдина у неї тепер утiха - домовина, єдине бажання - скорiшої смертi…
      - Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скорiше! - здiймаючи руки до бога, одно голосила вона i не переставала.
      Минуло три днi. Три днi слiз та лементу; три днi неутiшного горя й плакучої скорботи… Прiська не пила, не їла, за тi три днi i свiту бiлого не бачила. Що було учора - те й сьогоднi, те i на завтра; нi сну, нi вiдпочинку - однi гiркi сльози… Устане ясне сонце, i зайде, i знову устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши Панька, як скорчилася пiсля його розмови - так нi злазила, нi розправлялася!.. Вiд слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав i уха заложило… Вона не баче нiчого, не чує: не чує навiть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсiм у- домовинi, глухiй тiснiй ямi… От тiльки - ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить у головi… I нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навiки затихло… А думку? думку?.. Немає волi над нею!.. Хоч би нiж такий гострий, щоб тiльки - чирк! - та й капут вiдразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась… Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд вiтру! зовсiм, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада - скрипить. Так Прiська скрипiла, за тi три днi її i не узнати: запали очi, набрякли-розчервонiлись; запалi щоки - ще дужче позападали; обличчя почорнiло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось i аж пожовкло, як гич у пшенички: зiгнута постать - удвоє перегнуласьскарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!
      "Господи! що сталося з нею?" - подумала Одарка, прийшовши через три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… "Може, вмерла Прiська?" - подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.
      - Тiточко! Чи ще ви живi тута? - стиха спитала Одарка, пiдiйшовши до Прiськи.
      Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, - тiльки Прiська струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.
      - А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… - виправлялася Одарка перед Прiською.
      Прiська мовчала.
      - Як же вас тут бог милує? - знову почала Одарка. - Що це на вас за напасть така?
      - Напасть? - прогула глухо Прiська. - Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? - i Прiська божевiльне водила по хатi очима.
      В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:
      - Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?
      - Тебе? Як тебе не пiзнати! - з страшною усмiшкою одказала Прiська.
      - Хто ж я така?
      Прiська знову сама собi усмiхнулася…
      - Хто ти така? - тихо спиталася. - Людина! - придавила Прiська на сьому словi.
      Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:
      - Уже й не пiзнає…
      - А ти чого прийшла? - нешвидко спиталася Прiська.
      - Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?
      - їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, - сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип - i сльози залили очi.
      Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.
      - Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, - не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.
      - Я знаю, що ти Одарка, - заспокоївшись, почала стара. - Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.
      - Може, вам чого треба, тiточко? - спитала рада Одарка.
      - Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.
      - Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… - Ну, а чого ж менi треба? Скажи - чого?
      - Чого? Ви їли що-небудь?
      - Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…
      - Що ж вам - води подати?
      - Подай, коли твоя ласка.
      Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля - неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила - не пустилася.
      - Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! - простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.
      - Пiдождiть, я вам постелю, - похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла - перекотилася на те лiгво.
      - Спасибi тобi, Одарко, - подякувала, умощуючись, Прiська. - Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, - i вона вказала на серце, - не перестає.
      - Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, - я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..
      - Нi, не хочу… - i стара задумалася, заплющила очi.
      Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.
      "Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", - думала вона, вертаючись додому.
      - А що? Що застала? - спитав її Карпо.
      - Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.
      - Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.
      - Напилася води, - нешвидко повiдала знову Одарка, - перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.
      Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати - чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.
      - Спали?.. - спитала Одарка. - А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.
      - Ти, Одарко?.. Сядь… - стиха проказала, ткнувши пальцем бiля себе. Одарка сiла.
      - О-ох! - простогнавши, ще тихше почала Прiська. - Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне - мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.
      Одарка похопилася щось казати.
      - Постiй… - перебила її Прiська. - Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? - наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…
      Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..
      Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.
      Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.
      - А що? - знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
      - Умерла… - понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.
      - Що ти кажеш? - гукнув вiн, думаючи - чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.
      - Умерла, кажу.
      Карпо похнюпився, розвiв руки.
      - Умерла… - шептав вiн. - От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш - умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?
      - Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!
      - За людьми? Хм… Хто ж пiде?
      - Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… - почала Одарка та й не скiнчила.
      - Ну, а як не пiде, то що тодi? - спитався Карпо.
      - Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!
      - Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.
      - Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову. - Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, - розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.
      - То йди скорiше, бо смеркає, - журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.
      Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.
      - Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. - Хто умсрля?
      - Цить… Бач, матуся журяться, - сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.
      Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, - не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi - i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати - карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.
      - Отак же! - увiходячи в хату, сказав Карпо. - 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…
      - Чому? - дивуючись, спитала Одарка.
      - Та бач же - все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.
      - Близький свiт - до станового! Тридцять верстов - немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.
      - Хоч би й тиждень - все їдно!
      Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.
      - Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.
      - Мамо! - обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.
      - А що, дочко?
      - Ти казала: умерла… Хто умерла?
      - А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.
      - Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.
      - То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах! - каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
      - Бух! - одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. - Довго ще, поки буде "бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.
      - Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.
      Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.
      - Карпе! чув? - гукнула вона з сiней надвiр.
      - Агов? - обiзвався той.
      - Не забудь узяти там платка.
      - Якого?
      - Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.
      - Добре, - сказав Карпо.
      Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.
      - Дивись, дивись… Он мамина рука… Он - голова… нiс, - каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.
      Та глянула - i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає - поспiшає з вечерею…
      Аж ось i вечеря поспiла. I давати б - Карпа немає. Що там його додержує?
      - Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати.
      У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i - злякана - стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.
      - А що тут у вас - благополушно? - уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.
      - Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.
      Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.
      Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха - на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", - подумав Карпо.
      - I треба тобi було тим платком очi прикривати? - сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.
      - А що?
      - Та так… Пропаде ще платок… - звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.
      - Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться - як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша - от i все.
      - Коли то ще буде! - сумно одказав Карпо i замовк.
      На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.
      - Прислано вiд станового - ховати, - привiтавшись, сказав вiн. - Уже i дозор зняли.
      - Хто ж буде ховати? - питає Одарка. - Чи не той, хто наряджав сторожу?
      - Цебто Грицько? - здивувався Кирило. - Той заховає! - додав далi, скрутнувши головою.
      - А що, зiгнувся б? - пита Одарка.
      - Та годi тобi! - перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. - Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.
      - А чому ж! Можна! - згоджується Кирило.
      - От i добре. Уже пообiдаємо разом, - додає Карпо.
      Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком - за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З дощок збивати.
      Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один день не скiнчиш, - багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, - тiльки старi бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi - рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься жайворонкова пiсня… Рап - та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама господиня навiки заснула, а її товаришки - нiмують кругом неї…
      Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, - хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.
      Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати - батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.
      На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора, випав ясний-погожий; сонце - аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба пiд труну, одного - з хрестом; п'ять-шiсть бабусь стареньких придибало провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з проводирем, - i проводирю знайшли роботу - нести коливо… Тихо-тихо потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним - Карпо з хрестом; за хрестом - нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою покрiвлею до половини; у головах - Одарка сумна-невесела; за нею - купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, - як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося свiт покидати…
      - Стiй! - хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви. Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.
      - Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, - сказав Кирило.
      - Та хоч i я, - обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до дзвiницi.
      Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi. За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…
      А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке вiд купки - бiжить, прожогом кидається мiж людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…
      - О моя матiнко! Моя голубонько! - роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.
      - Та це Христя?.. Вона! - разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi витрiщились.
      Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi осталося рiзуче Христине голосiння…
      - Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та одведiть! -гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.
      Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, - так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi…
      Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.
      - Стiй! - роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…
      Народ з дворiв вибiгав довiдатись - кого несуть; подивитися - кого ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.
      - Де вона в гаспида взялася? - перше було його слово, забачивши Христю. Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i спитався:
      - А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя - одно тужила, одно голосила.
      - Де взялася, питаю! - грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, i вiн поточився.
      - Та не займай її хоч тута! - обiзвалася Одарка, забачивши, що Грицько намiряється знову Христю за плече пiймати. - Господи! Оце невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.
      - Та дай їй хоч матiр провести, - умiшалося кiлька чоловiкiв. - Уже ж коли втекла, не де дiнеться - тут буде.
      Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни. Чоловiки одвели Христю, вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, пiднiмався вгору…
      Грицько не заспокоївся. Вiн все таки думав, що Христя втекла - аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсiм пущено…
      - Таки викрутилась! - мовив вiн, чухаючи себе поза вухом…
      - Як же ти, Христе, думаєш? - питалася Одарка на другий день пiсля похорон. - У своїй хатi ягитимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили i годувалися.
      - Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се село узнаки, - провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця…
      - Хоч кращого, а хоч гiршого, аби - iншого!.. - не то сама собi, не то Христi одказала глухо Одарка.
      Христя похнюпилася i, важко зiтхнувши, заплакала.
 

 

I

 
      Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в чистому небi, показався i мiсяць з-за гори - повний, червоний, неначе в банi паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на людську бiганину, на чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують люди, у кожнiй хатi горить свiтло; а великi будинки неначе в огнi палають: з їх розчинених вiкон ллються де спiви, де бренькiт… Почалося окреме городське життя - життя ночi… Село не знає його, бо не знає i тiї страшенної задухи, що здiймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стiн, з тiсних смердючих дворiв i що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторiй просторостi, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з рiчкою на краю, а iнодi й посерединi, - воно дише i вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало тiї короткої лiтньої ночi на вiдпочинок пiсля денної працi, бо не вспiе заблимати свiт над землею, як уже й продираються хазяйськi очi, уже здiймаються натомленi руки на працю.
      Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi, грошей, i там оселились люди не польової працi - гречкосiї та хлiбороби, а городськоi - ремiсники, купцi, крамарi, пани - воєннi й невоєннi, служащi й не служащi, жиди - в ярмулках i без ярмулок, в дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге - з пiвдня. А нiччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, - тiльки й дихнеш свiжою прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним живим словом, а часом i погуляєш досхочу.
      Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш - йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.
      - Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, - бiдкався Колiсник. - Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги - добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, - п'ятнадцять нудiв - сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура - сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!
      - А бач, торгуєте? - одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.
      - Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…
      - Невже по шiстдесят рублiв скот купували? - спитався знову хазяїн.
      - Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! - бiдкався Колiсник.
      - А там, може, i таксу прибавлять.
      - А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.
      - Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє дiло таке: кажуть робить - i роби.
      - Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам - якого хочте м'яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..
      - Бач, куди вони забралися - на прохолоду! - скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. - А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та вже Пистина Iванiвна вказала.
      Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.
      - Сiдайте. Де ж капiтан? - пита хазяїн.
      - Вiн там, - мотнувши на хати головою, сказав Книш. - А ви все чайок попиваєте?
      - Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.
      - А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається? - пита Книш.
      - Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан! - гукнув хазяїн.
      - Iду! - роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.
      - Как? - крикнув вiн, подаючи хазяїну руку. - Еще и не готово?
      - Чого не готово? - спитався хазяїн.
      - Как чего? Зеленого поля нет! - I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.
      - Извините, - прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.
      - А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! - роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.
      - Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? - лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. - Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.
      - Буде, все буде, - утiшала його Пистина Iванiвна. - Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… - I з цим словом вона скрилася у хату.
      Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.
      - А ви чого стоїте? - повернувся до нього Антон Петрович. - Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.
      Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.
      - Партнер? - випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.
      - Що зводили питати? - спитався його той, як жар займаючись.
      - Нi-нi, не грає, - одказав хазяїн.
      - Черт с ним! - прогув басюкою Селезньов.
      - А-а… в карти? - догадався Колiсник. - Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!
      Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.
      - Это откуда у тебя такая взялася? - спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.
      - А що? запала в око? - зареготався Рубець.
      - Ну что - запала! Девка, как есть девка - настоящая! Не наших городских шлюх, - бубонiв Селезньов.
      - Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, - казав Книш.
      - Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили! - реготався Рубець.
      - Да ну, не дури! Говори, где взял? - напира Селезньов.
      - Найняв. Недавно найняв, - повiдав хазяїн. - Виходжу раз на базар - стоїть дiвчина-селянка. "Ти чого, - питаю, - стоїш тут? Винесла що продавати?" - "Нi, - каже, - найматись…" - "На ловця, - думаю, - i звiр бiжить". Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", - каже. "У кого?" У кого б ви думали? - спитався хазяїн, помовчавши. Всi тiльки дивились на нього i ждали одказу.
      - У Загнибiди! - випалив Рубець.
      - Та-та-та… - затарабанив Колiсник. - Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?
      - Христею, - одказав хазяїн. - Як сказала вона менi - у Загнибiди, то я й задумався, - почав вiн далi.
      - То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, - перебив його Книш. - Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.
      - Отож i менi страшно стало, - хвалиться Рубець. - Чутка ходила, що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї - щось не вiриться, щоб така давила. "Ти, - питаю, - коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та". - "Оце, - каже, - пiсля смертi хазяйки одiйшла". - "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" - питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" - "Та як же, - каже, - через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, - зараз i назад". Подумав я: "Коли б вона справдi була винна…"
      - Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в усьому признався, - перебив Книш.
      - Та постiйте ж бо, - одказав хазяїн. - Подумав ото: "Коли б була винувата - не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тiльки попереду справлюся де слiд". - "То наймiть, зробiть милость", - просить сама. Привiв я її додому, а сам - до слiдователя. I от, як ви кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її учора й договорив.
      - А дорого? - спитався Книш.
      - Десять рублiв, на моїй одежi.
      - Талан! - скрикнув Колiсник.
      - Питаю її: що за рiк? А вона: "Що хочете, тiльки на вашiй одежi". Кажу - десять буде? "Буде", - одказує. На тому i порiшили.
      - Дурна селянка! - смiється Колiсник.
      - Та якщо така вона й далi буде, - повiдав Рубець, - то я їй i двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.
      - То ще - поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе - почне, як i всi, бiгати, - увернув Книш.
      - Правда ваша, правда, - каже Колiсник. - У мене з села була. З пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями - зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!
      - Що москалi - то москалi, - умiшався Рубець, - а то ще и такi, як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона: їм - не об'їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, - так зразу i присне, так i палахне вгору!
      - Городська, городська, - мовив Колiсник. - Се вже коли городським миром помажеться - пиши пропало!
      Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами - i розмова стихла.
      - Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку? - спитався Колiсник, коли Христя вийшла.
      - За що? Хто ж його знає, за що, - повiдав Книш. - Усяко кажуть: однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i пом'яв…
      - Добре попом'яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; i його знаю - завзятий! - толкувався Колiсник.
      - Да о чем мы толкуем? - гукнув Селезньов. - Играть-то будем или нет? - випалив вiн, визвiрившись на хазяїна.
      - Зараз! зараз! - замовив той. - Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i - катай-валяй!
      - Да мне все равно. Кого ж четвертым?
      - Хто четвертим? - пита хазяїн. - Нема четвертого.
      - А ваш квартирант? - спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.
      - Не гра?
      - Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, - одказав Рубець. - А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.
      - Що ж вiн робе? - спитав Книш.
      - Пише щось, читає…
      - Дурак, видно! - рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним i Книш.
      - Само собою - дурак! - доводе Селезньов. - Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть - да!.. За барышнями ухаживает?
      - I не дума, - одказав Рубець. - Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото тiльки й виходу у його, що служба.
      - Ну, дурак и есть!
      - А нашi людцi хвалять: немає, кажуть, там чоловiка за його вдатнiшого, - каже Колiсник.
      - Та вiн-то не дурний. Начитаний - по-книжному так i гвоздить! - правує Рубець.
      - Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать - давай! Слышали: корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.
      - Ну? - гукнули разом Рубець i Книш.
      - Да-а. Там такого наплел - страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие - возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать - кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!
      - Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, - одгадував Антон Петрович.
      - Нет, - заспокоїв Селезньов. - Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? - гукнув Селезньов.
      - Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.
      - Столик у садок, у бесiдку, - порядкував Антон Петрович. - Та розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося на другий столик - водочку, закусочку.
      - Прощавайте ж, Антон Петрович, - уставши, прощався Колiсник.
      - Прощайте.
      - То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.
      - Не знаю. Кажу ж - як голова, - одказав, угинаючись.
      - Нi, вже згляньтесь! - прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.
      - Добре, добре! Приходьте завтра в думу, - швидко одказав вiн. Колiсник уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.
      - От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, - жалiвся Антон Петрович.
      - А в шею! - гукнув Селезньов.
      - За таксу, видно? - угадував Книш.
      - Та всього потроху, - заминав Рубець.
      - Ну, идем, идем, - сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пiшов Книш, за Книшем - хазяїн. Усi не забарилися скритися в темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його, у невеличкiй бесiдцi, на розчиненому столi, горiло уже двi свiчки, освiчуючи чорнi закапелки бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.
      - Живей! Живей! - гукав вiн на Книша та Рубця, що повагом iшли собi, гомонячи про садок.
      Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всi скаржились на недорiд. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливiсть; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.
      - Готово!-скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.
      - Уже сей i капiтан завзятий! Не дасть i погомонiти, - увiходячи, обiзвався Рубець.
      - О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?
      - Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на вiйнi так напирали? - спитав Книш.
      - А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, - перекидаючи карту, мовив Селезньов.
      Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало здавати Книшевi. Вiн узяв одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився пiд карту i зразу одсунув. Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.
      - Вот уже и пойдет, ворожея! - сердився Селезньов. - Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?
      - Та знiмайте вже, - пiдсуваючи до нього колоду, сказав Книш i почав Здавати.
      У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на стiл, та шуршали на зеленому сукновi.
      - Раз! - мовив Книш, роздивляючись свою карту.
      - Два, - тихо обiзвався Рубець.
      - Три! - випалив Селезньов.
      - Бог з вами! Берiть, берiть! - загомонiли Книш i Рубець. I знову стало тихо.
      - Семь черва! - гукнув Селезньов.
      - Вiст! - сказав Книш.
      - Пас! - обiзвався Рубець.
      - Одкривайте!
      Рубець розгорнув на столi карти.
      - Без одной! - скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.
      - Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, - мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. - Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.
      Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу - рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.
      - Се чорти його батька зна! - гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. - Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.
      Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.
      - Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? - не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.
      - Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? - гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. - Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то - роби!.. Се - мученька тяжка! се - каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! - сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!
      Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, - Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, - як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.
      - Що ж там таке? - тихо спиталася вона в Мар'ї.
      - Що таке? - гукнула Мар'я. - Ота бiла киця - прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!
      - То коли вам так треба - хiба я не справлюся за вас? - мовила боязко Христя.
      Мар'я зразу затихла. "А справдi, - думалося їй. - Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.
      - Христе, голубко! - замовила вона ласкаво. - То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. - Вставши, вона знову взялася за платок.
      - То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, - питається Христя.
      - Як хоч, - одказала Мар'я.
      "А що, як розприндиться наша киця?" - зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде - те й буде, а вона пiде!"
      На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.
      - То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, - сказала i зачинила.за собою дверi.
      Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. "Ся Христя добра людина, - думала вона, - товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".
      - Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, - обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.
      - Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? - каже Христя.
      - Ох, жде! - зiтхнула Мар'я. - Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? - i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.
      Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я! - думалося їй. - Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми - воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок - обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони - неначе їм i горя нiякого немає - гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… "Невже i Мар'я дiйде до того?.." Христя аж струснулася… "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…
      - I вам не шкода було кидати свого добра? - спитала Христя.
      - Анi капельки, - одказала Мар'я спокiйно. - Хiба воно моє? - додала ще спокiйнiше.
      "Чудна твоя, господи, воля!" - подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.
      Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова - не солома, - хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! - ознака, що ще не переграли у карти.
      - Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, - сказала їй Пистина Iванiвна.
      Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть - неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.
      Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло срiбло-сизим полум'ям; невеличкi зiрочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть - анi дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє, гасить свiтло i покривається сном.
      Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi - i заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!
      Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. "Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?" - подумала Христя i, пiднявшись, побралася до вiкна.
      Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…
      Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами i, помилувавшись, подумала: "От i неволить свої молодi лiта над такою роботою!"
      - Христе! Христе! - донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена, скочила - побiгла.
      - Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть перед ними, i холодне поїдять, як захотять, - гнiвно сказала Пистина Iванiвна. - Бо я спати хочу, - додала.
      Христя забрала страву i однесла все у садок.
      - Эй ты, красавица! - гукнув на неї Селезньов. - Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її за стан. Озирнулась - то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.
      - Эх, скорая! черт возьми! - сказав Селезньов.
      - А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що робить лiва, - зареготався Книш.
      - Да просто хотелось ущипнуть…
      - Не розвращаите моїх слуг, - мовив понуро Антон Петрович.
      - Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? - повертається до Книша.
      - Та й я повiстую, - одказав Книш.
      - Без Двох, - каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.
      - Ви, капiтан! - гукнув Книш.
      - А черт тебя дери с твоей девкой! - скрикнув каштан… I з гущавини роздався нестямний регiт.
      Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:
      - Чортова верства! i сорому йому немає!
      - Зачиняй вiкна та лягай спати! - сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.
      Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.
      - А се нащо? - донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.
      - Не треба хiба? - спитала вона.
      - Не треба, - одказав вiн тихо i скрився.
      - Пора вже спати! - не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.
      Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.
 

II

 
      Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. "-Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан заспав", - подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо б їй ще прийнятися.
      - Христе! - почувся голос пана з кiмнати. - Пора вiкна вiдчиняти! - I вiн голосно позiхнув.
      Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в неї бiле, як крейда, очi червонi, одежа пом'ята, коси вибилися з-пiд платка, та й платок сам полiз набiк, - або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.
      - Здоровi, тiтко! - веселенько привiталася Христя.
      - Здорова, - пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.
      - А чобiт i досi не почистила? - гукнув пан з кiмнати.
      - Дурна голова! - мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя - нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.
      - Чи Мар'я дома? - донiсся голос панiв.
      - Дома, - одказала Христя.
      - Скажи, щоб збиралася на базар.
      На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!
      - Бiси його батьковi! - гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi. - У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити - йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других - коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас - слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач! - торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.
      Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.
      "Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.
      Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.
      - Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, - приказала Пистипа Iванiвна.
      Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ - повну корзину; принесла та так i кинула додолу!
      - Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять - носи! Аж руки потерпли! - скрикнула вона i почала розмахувати руками.
      Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.
      - Вимий стакани, - порядкує панi.
      Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
      - Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, - додав. Панi тiльки зiтхнула.
      Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…
      - Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася? - роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк! - на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.
      - Нiчого й журитись, коли рук не чуєш! - суворо вiдказала Мар'я.
      - Чого ж се?
      - Он яку хуру теребила на собi! - вказала Мар'я на корзину.
      - Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого? - пита, граючи очима, панич.
      Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.
      - Ну, вже й ви! - одказала вона, зiтхнувши. - Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.
      - О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.
      - Он кого просiть! - кивнула вона головою на Христю.
      - А се що за вечiрня пташка? - пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", - подумала Христя i ще дужче почервонiла.
      - Дiвчина! Не бачили? - одказала Мар'я.
      - Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице - голова горить-палає.
      - А гарна? - пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.
      Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.
      - Оце вже й закохались? - смiється Мар'я.
      - То вже i закохався. Що ти думаєш?
      Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує - його мову, дивиться у землю - баче його яснi очi.
      - Чи Григорiй Петрович устав? - пита панi.
      - Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, - одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.
      - То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.
      Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову З Мар'ею, i Мар'я весела: смiється, щебече.
      - Пани просять чаю пити, - сказала, засоромившись, Христя.
      - Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'е!
      - З якої речi? - гукнула Мар'я. - Коли вона вам подобалася, то хай i дає.
      - Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
      - Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!
      Панич похитав головою.
      - Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино! - гукнув вiн. - Як твоє святе ймення?
      Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.
      - Як тебе зовуть? - знову допитується вiн.
      - Не кажи-и! - скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.
      - Христина, - провiв вiн. - А батька? Христя мовчала.
      - Батька, питаю?
      Христя усмiхнулася й одказала: батько.
      - Христина батькiвна? Га?
      Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею i Христя.
      - То отже слухай, Христино батькiвно, - жартує панич. - Будь однинi моєю слугою i дай менi, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Марiє Iванiвно! Пасiть заднi.
      - Не дуже, не дуже! - мотнувши головою, одказала та. - Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.
      - Нi, сього не буде.
      - Не буде приблуди, а добре буде, - затарабанила Мар'я.
      - Як, як? Що ти сказала?
      - Те, що ви чули…
      Поки вони змагались, Христя принесла воду.
      - Неси сюди, Христино, - махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. - Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?
      Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон; по лiву руч, пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сiтка, з тонкого Залiза; за нею проти вiкна - стiл; на столi усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками, люди, вискалившi зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу на круглих пiдставках стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна - в шапцi i кожусi - справжнiй мужик, друга - без шапки, носата, великi пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стiнах - картин-картин, аж очi розбiгаються! Мiж двома вiкнами чорна блискуча шафа, на їй - головатий чоловiк обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел… Христi уперше зроду доводилось бачити таке диво.
      - Отой стiльчик вiзьми, Христино, - порядкує панич, - та постав серед хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий на руки.
      Христя почала зливати холодну воду в його жменi, котрi аж просвiчувались при сонячному свiтi. "I що там мити?" - подумала Христя, дивлячись, як i без того тендiтнi та бiлi руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.
      - Бач - зачинилися… Глядiть, щоб грiха якого не трапилося, - каже Мар'я, усмiхаючись.
      - А ти пiдглядаєш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з Христиною. Адже правда? - I приязно заглядає їй у вiчi своїми карими, блискучими.
      - Якi ж то ви? - допитується Мар'я.
      - Ми - праведнi. Правда, Христе?
      - Та вмивайтеся, а то покину, - сором'язливо одказала Христя.
      - О, бач!.. - сказав панич i пiдставив руки.
      - Та то ще не обiйшлося: занову ситце на кiлочку! А обiйдеться… - регоче Мар'я.
      Христя то почервонiє, то побiлiє, аж сльози їй на очi виступають. "I яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злiзе!" - думається їй.
      - Не мути дiвчини, не мути! - вiдказав панич, кiнчаючи вмивання. Христя мерщiй ухопила таз з водою i вибiгла у кухню. Мар'я поступилася до панича у хату. I чує Христя, як не дуже давно сумна i сердита Мар'я щебече та регоче.
      - О-о! там е… - каже вона, смiючись.
      - Надбали батько з матiр'ю, - додав панич.
      Мар'я так i залилася реготом… Христя не розбере, об чiм вони розмовляють, вона тiльки догадується, що про неї та рiч. її ущипнула досада… "Раденька, що дурненька!" - думала вона.
      Христя давно вже витерла таз, та не хотiла нести туди, де стоїть вiн, до регоче Мар'я. Коли вiн, одiвшись, пiшов у горницi чаю пити, тодi тiльки вона однесла його.
      - От панич! От добра людина! Тiльки й побалакаєш, коли вiн дома, - Зiтхнувши, мовила Мар'я. Христя тiльки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщiй пiшла прибрати паничеву хату.
      Коли пiшли з дому пан i панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насiло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно дiло i, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на завадi!
      - Чи довго будеш пiнити отой борщ? - скрикнула Пистина Iванiвна i прийнялася сама кришити зiлля, рiзати м'ясо.
      Мар'я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтiла кочергами, мисками, горшками. Панi собi сердилась, i Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гнiву на себе. Який учорашнiй день був для неї тихий та радiсний, такий сьогоднi бучливий та непривiтний. Як на те, ще й дiти, не помирившись iграшками, пiдняли крик-ревище.
      - Маринко! Чого ти плачеш? - гукала з кухнi панi. - Пiди їх забав чимнебудь, - додала Христi.
      Невеличку дiвчинку Маринку, що желiпала на всi хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вiкно, - нiщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матерi у кухню.
      - Не пускай її сюди! - крикнула панi.
      Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимi гратись цяцьками, а тут Iвась розходився - веди його купатись.
      - Не можна. Мама не велять, - умовляє Христя.
      - Купатись! - одно репетує Iвась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Iванiвна i не надавала ляпасiв. Iвась пiдняв ревище.
      - А стидно такому великому та так кричати, - умовляла його Христя. - Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!
      - Ця-ця… - одказала Маринка, граючи очима, i, вхопивши на оберемок завбiльшки з себе куклу, почала її колихати.
      Iвась, червоний, як кiшка, скочив до Маринки на килим i за одним махом порозкидав кукли геть по долiвцi. Маринка знову залементувала, а Iвась одiйшовши до столу, почав гикати.
      - Чи ви довго менi будете кричати? - гукнула панi, виглянувши з кухнi.
      - Он та… лається, - одказав Iвась i вказав на Христю.
      Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й недобра ж яка дитина!
      Насилу Христя утiшила Iвася, насилу звела його з Маринкою i трохи спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, - треба на стiл накривати. Прийшов пан i панич - обiд подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.
      Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у свою хату - зачинився. Прийшлось спершу перемитiї посуду та тодi i собi за обiд сiсти.
      За обiдом Мар'я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто вiн такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.
      - Коли 6 трошки повнiший, що б то за красивий був! - вихваляла Мар'я. - Трохи лиш чи наша панi у нього не теє… Бо як зайде за нього розмова - не нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку… А що панянки у городi - то кожна сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не хоче промiняти попадi. Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою чаї розпиває. Пройдисвiт! А все добрий чоловiк, - додала Мар'я й позiхнула.
      - Спати хочеться? - питає Христя.
      - Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу пiду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.
      Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з роботою на рундук i, мугикаючи пiд нiс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала дiрчава стежечка, далi - кружало, далi знову стежечка. Христя здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те, ее - щось iнше, друге.
      - Що то ви, бариня, робите? - несмiло спитала вона й почервонiла. Панi, глянувши на неї, зареготалася, дзвiнко, гулко так залилася… Тiло її тремтiло, личко зарум'янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а очi так i грали, так i горiли… "Та й хороша ж яка панi, як регочеться!" - подумала Христя.
      - В'яжу, - одказала Пистина Iванiвна. - Не бачила нiколи, що так витрiщилася? Дивись.
      Христя збiгла до неї аж на рундук, а панi почала показувати, як в'язати.
      У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко панi мiдяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку i - не знать як - уже робилося двi петелечки. Христя аж зiтхнула.
      - Не поймеш?
      - Нi.
      - Хай колись навчишся.
      День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня i страшенно пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi - i то було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.
      - Веди їх у хату, - сказала Пистина Iванiвна.
      - Там же пан сплять, - увернула Христя.
      - Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться - та ii пiде на всю нiч, - зморщивши свої бiлявi брови, мовила панi.
      Христя стрiла на дверях пана - заспаного, облитого потом.
      - Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщiй вмиватися, - сказав вiн, виходячи на рундук до жiнки.
      - У-у, заснулося! - позiхнув вiн.
      - Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.
      - Та треба пiти; не можна - обiщав. Та сьогоднi не засиджуся - к пiвночi буду дома.
      - Гляди. Я буду дожидати, - сказала панi.
      Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Панi на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв на руки свою хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав поїти чаєм.
      - От вона тiльки у вас i чаю нап'ється. Любить вас! - каже панi. - Маринко! ти любиш хрещеного папу?
      - Лу-бу… - дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич її за се пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.
      - Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! - примовляв вiн, гойдаючи її. Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку - любувалася.
      Смеркалося, коли вони скiнчили чай. Дiтвора зразу захотiла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибiлена, наряджена.
      - Оце ще сьогоднi пiду, - сказала вона до Христi. - Може, вже i востаннє! - глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.
      Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов у свою хату, зачинився; панi сидiла у своїй… Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав колихати її.
      - Чого ти, Христе, сидиш? - сказала, визирнувши в кухню, панi. - Лягай спати; я сама одсуну пановi.
      Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у кухнi: i рiшила - краще на полу. Може, що трапиться панi спитати - от вона зразу i є.
      Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темної ночi обняв її зразу. Христя заплющила очi… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де i дiвся. Зароїлися думки в головi… Вона розкрила очi. Вiкна манячили у густiй темнотi, а в їх, неначе iскорки, виблискували зорi знадвору… А то що за смужечка свiту трепече, ворушиться на долiвцi?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Дверi були не зовсiм причиненi, i крiзь невеличку щiлочку пробивався свiт… "I вiн не спить, - подумала вона. - Що ж то вiн робить?" - I тихо покралася до щiлини.
      Панич сидiв коло столу трохи боком, обпершись лiктем на стiл, пiддержував рукою голову. На столi горiло двi свiчки; перед ним лежала книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали по книжцi. Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже; красиве, воно ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий, високий - з мармуру виточений, i на йому, над очима, неначе двi бархатки, чорнiло двi брови. Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд шовкових усiв. Вiн ними не дихав; се видно було по носу, рiвному, з стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його пiдборiддя i вiддавала цiлим пучком непримiтних iскорок, що загорялися при кожному тихому поворотi голови… Христя аж лицем припала до щiлини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вiчi. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, манiру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопцiв. Якi-то незугарнi здалися вони їй! Доводилося бачити їй i попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив так грубо, а лаявся ще гiрше… Нi, вона зроду не бачила нiкого кращого вiд його. Якби можна - так би, здається, i обвилася, як та хмелина на тичинi, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очi, устами - в його уста та так би i замерла!
      У неї аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i важко зiтхнула. "Недаром панянки побиваються за ним, - згадала вона слова Мар'ї, - бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? I дивно - попадя!" Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався свiт, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула i - пiзнала в темнотi постать панi. У неї дух сперло… Панi пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха пальцем, спитала:
      - Можна?
      - Пистино Iванiвно! Кумушка! - скрикнув панич i кинувся її стрiчати.
      - Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного… Дiти сплять. Думала - хоч ви прийдете словом перекинутись.
      - Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?
      - А ви самi не догадались?
      - Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана, несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, - щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.
      "Що ж се ж воно буде?" - подумала Христя i пiдвела голову. Дверi були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно дивитись. "Невже i вона?.." - пригадалися знову їй слова Мар'ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… "У неї ж чоловiк… У неї двiйко дiтей… Вона - кума його!" - думала Христя i чогось сама себе боялася.
      А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з паничем.
      - Що се ви робите? Менi скатертину в'яжете? - усмiхаючись, пита вiн.
      - Вам?! - аж скрикнула вона i гостро подивилася.
      - А хоч би й менi? Що ж я? Кум. Кумовi давно б слiд вив'язати скатертину; ось дивiться - стiл голий.
      Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас тi, що наплетуть i нав'яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй гострий погляд i зареготалася, заiскривши очима… "О, яка вона хороша, коли усмiхається!" - подумала Христя. Та, видно, i панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй… Христя запримiтила, як вiд того погляду, наче снiжина вiд теплого руху, тала панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як сьогоднi Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями.
      - У вас справдi пальчики - чудо! - граючи очима, промовив тихо панич.
      Панi кинула на його гедзя i ще утiшнiше усмiхнулася; її тендiтнi пальчики, мов мишки, забiгали, дратували його, мов казали: ага, ага? хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi другi? Не стрiнеш других таких!.. I Христi здавалося - сама не знає, що їй здалося… Вона тiльки запримiтила, мов що Заблищало… почувся ляск…
      - Больно! - скрикнув панич, тручи свою руку.
      - Больно? - спитала вона. - А другим не больно! - I очi її загорiлися хижо.
      - Кумушка! - зашептав вiн, приложившись устами до її руки. Почувся поцiлунок… її рука лежала в його руках, i вiн тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцiлунками… Вона не противилася, тiльки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очi горiли, як уста тремтiли, як вона кусала їх… Панi здалася їй такою хижою, такою злою.
      Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала - просичала:
      - Такi i в твоєї попадi руки?
      Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i уставився очима на паню.
      - Пистино Iванiвно! - тихо сказав вiн. - Кому-кому, а вам - грiх! Ви вiрите, що брешуть люди?
      Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i знову узялася за роботу.
      Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I знову опусте - задумається; i задумана слухає його. Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.
      Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.
      - А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, - похвалилася вона. Пан їй нiчого не одказав.
      Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване гостювання панi у панича.
      "А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї - не нашi…" - рiшила вона i тодi тiльки заснула.
 

III

 
      Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горiла… Так буває, коли не доспиш. Вона справдi не доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сидiли пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє i здивувалася. Дивно їй, як се воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i гомону, i слави було б уже на все село; а тут - наче воно так i слiд. Одна Мар'я догадується, i панi сама пановi похвалилася, що була у паничевiй хатi, i пан - нiчогiсiнько… Дивно! Хай вiн нежонатий, а вона? Вона - жiнка, вона - закон брала, у неї дiти - i то не грiх? Христi страх як хотiлося побачити паню, чи перемiнилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничевi у вiчi?
      Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i добре роздивлялася. Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж рiдким волоссям; спина - горбом вигнулась, лице - жовте, замлiле, рудi рiдкi баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щiк. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щiлину роздивлялася… Господи! який же то пан поганий!
      Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко бiле та свiже… "I вона вийшла за такого поганого?" - подумала Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.
      Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i - нiчогiсiнько. Панi, як i завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй вечiр. Пан хвалиться виграшем, панич - нежданим гостюванням; а вона i собi слово уставе, i засмiється, i заiскрить очима. "Та й скритнi ж пани сi якi!" - подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi все якось тихо цiлувала Маринку i хижо свiтила очима на Iвася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбiльше тодi, як вiн, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стiл, - лице її скривилося, якась зла смуга пробiгла коло уст… У той час вона, здається, не тiльки ненавидiла сина, а разом i батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося - i окрилося зразу; i знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
      Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотiлося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом - i вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така блiда, аж страшна, стояла коло столу i мовчки, нiкуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… "Нi, не сьогоднi, - подумала Христя. - Хай колись…"
      Цiлий день i Христя, i Мар'я ходили задуманi, мовчазнi: Христi новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душi у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нiкому в очi не подивиться, нi до кого не заговорить. Пiсля обiду Христя запримiтила сльози на Мар'їних очах. Пiд вечiр Христя побiгла в комору за вугiллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сидiла i гiрко плакала.
      - Тiточко! Чого се ви? - спитала Христя.
      Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.
      Настав вечiр, а за ним не забарилася i нiч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сидiла вона у кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко зiтхала.
      Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко й спати полягали.
      - Тiтко! ви в коморi ляжете? - спитала Христя.
      - А що?
      - Ляжу й я з вами: у хатi душно.
      - Лягай.
      Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в коморi, Христя - в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, - неначе в домовинi! Христя покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?
      - Тiтко!
      - Чого тобi?
      - Чи тут пацюкiв немає?
      - Хiба я знаю.
      Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.
      - Се так i в селi на вулицi викрикують, - почала Христя. - А весело на тих вулицях!
      - Весело буває, - одказала Мар'я.
      - Хiба й ви бували на вулицях?
      - Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не буде гiрше, як тут е!
      - Що ж вам таке було? - зацiкавилася Христя.
      - Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.
      - Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, - перегодом бовкнула Христя.
      - За яку паню?
      - За нашу.
      - Яку правду?
      - Що панi панича любить.
      - I ти хiба помiтила?
      Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелiзла аж до Христi слухати.
      - Ой боже! що та любов може, - вимовила вона напослiдку, важко зiтхнувши.
      - I що воно таке та любов? - спитала Христя.
      - Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi - ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!
      - Хто ж вас обдурив, тiточко?
      - Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! I нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гiркая! А може, доля така як i слiд була, та пани на таку путь напутили.
      - Якi пани? - спитала Христя.
      - Не знаєш? - перепитала Мар'я. - Свої… Я панська була. Та, видно, ти нiчого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я звiдала!.. Чого тiльки не було в моєму життi? - подумавши, сказала Мар'я i почала розказувати.
      - Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та я - от i вся сiм'я. Жили ми в Якiвцях - село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала - постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка, весела… i на язик гостра. Все село тiшилося моїми вигадками, всi хлопцi й дiвчата носили прiзвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була - не дiвка!.. Мати любила мене - душi не чула. Бувало, де забарюся - уже i клопiт, i сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив, та за панщиною нiколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за мiсяць хiба раз додому навiдається. Вiн бондар був i все в панському дворi i кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому - та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собi вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Менi уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля мене, як хмiль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина- не хлопець! Люди казали: от би спарувати - на славу була б пара!.. Воно б, може, так i сталося, та… Батько усе хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i вмер, сердешний. Ну, звiсно, пiсля смертi батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн жде, поки батьковi рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi - нi слова… Жду я того року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору: "Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двiр; а сюди з двору Якименка переведуть…" Господи! що ми тодi з матiр'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а менi - страшно так. Не дай, господи, повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, i краще було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi ж, бач, i досi по свiту волочуся! Переїхали ми в двiр. У дворi щось жiнки та дiвчата мiж собою перешiптуються, дивляться на мене та усмiхаються. А мати одно - плаче…
      - Не плач, стара, - як зараз чую голос коваля Спиридона. - Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.
      Усi так i зареготались, а мати ще ряснiше заридала! А я стою коло матерi, як чмелена: страшно менi i на людей глянути; а серце - як не вискоче!
      Коли се кажуть: пан iде. Усi розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-пiд землi, вирiс пан - горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.
      - Ану, де та красавиця? - питає. Уп'яв у мене свої манюсiнькi мишачi очi з-пiд настовбурчених рудих брiв - я так i обiмлiла; глянула на матiр, а вона, як стiна, бiла.
      - Нiчого, нiчого, - каже пан, усмiхаючись своїми гнилими зубами. - Нарядiть дочку як слiд та й у горницi; а мати й на кухнi послуже. Мати в ноги.
      - Паночку, лебедочку!.. - просить-ридає.
      - Чого ти, - каже, - дурна, виєш? Хiба твоїй дочцi худо буде? Не бiйсь, худа не буде.
      Мати як припала до його нiг - та так i заколiла.
      - Пiдведiть стару, - приказує пан, - та провiтрiть, а молоду одведiть у горницi. - Сказав - i пошкандибав до будинку.
      Мене, не довго думавши, два чоловiки - хiп пiд руки! - та в горницi так i помчали. Там передали мене якiйсь курносiй, пикатiй бабi. Та вiдвела ще 'далi, почала вговорювати, щоб я не боялася, що менi тут добре буде. Велiла скидати ту одежу, в якiй я прийшла, а надiвати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я пановi сподобалася. Як одiла ото, пiдвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула - i сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодiта, як та панякка… Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дiвуванням!..
      I Мар'я болiсно та гiрко зареготалася. У Христi мороз пробiг поза спиною вiд того реготу.
      - Ох, смiх тепер, - стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, - а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в однiй хатинi i не пускали нiкуди, 3а цiлий день у мене рiски в ротi не було, а ввечiр - пан знову iде… Кривоногий, як змiя та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливiсть так i заворушила, зло так i пiдступило пiд серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так i впилася пальцями! Бачу: посинiв вiн, очi кров'ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився, а що навтiшався?" Якось вiн зiбрався з силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве ухо, - так у моїй головi i пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне, а в очах - темно-темно. Я не пам'ятаю, що далi було. Зиаiо, що як очунялася я, то лежала на дошцi кров'ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякi лайки… Цiлий тиждень лежала я, як колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала - мене знову взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi горщик… Отаке-то! Бувало нi з сього нi з того, ти стоїш - а вiн - кресь тебе по щоцi! "Чому не прибираєш?" - крикне. Нахилишся, а вiн тобi кулаком межи плечi… Гiрше, нiж над товарякою, знущався!.. Витерпiла я раз, ковтаючи гiркi сльози, витерпiла удруге i утретє. Вчетверте знову закипiло бiля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його i линула… Господи!.. зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан тодi! Увесь тремтить, очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж посинiє, а з нього так i бiжать патьоки… Смiх i лихо!.. Я мерщiй кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу i злапали… Було ж менi! Мене держать За руки, а вiн лютий, як змiй, стрибає бiля мене… "Лижи! язиком злизуй!" - гукає. Та кресь! - мене в один висок; пiдскоче з другого боку - та в другий! Збив мене - курцi нiде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цiлий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть менi їсти - сухар цвiлий та помиїв якихсь замiсть води. Отим i живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зiйдуться - хрюкають, регочуть. У пеклi не буде гiрше, нiж менi тодi! I не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! - додала, зареготавши, Мар'я.
      - Господи! що ж далi було?.. - жахнулася Христя.
      - Далi? Багато далi, Христе… Мабуть, нiкому на свiтi не довелося звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стiни та так i гибiю… Не було, Христе, гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, - хiба б я хилялася отак по свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i була б господинею. А то, бач: як Зозуля та - без пристановища, без притулку. Мабуть, десь пiд тином доведеться пропасти: усiм чужа, нiкому не потрiбна, як той покидьок.
      - А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? - спитала Христя.
      - Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр - до мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!
      - Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?
      - Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати - за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою - та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила - таки перекрутила. I залiзо не видержало - отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг - страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки - брязкаю ним. А далi - як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору - тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? - i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" - допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" - питають люди. "Не знаю, - одказую їм. - Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! - каже, - оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, - каже, - знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, - каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" - "Не проси, - одказує, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде - не знаю". На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.
      Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. "Можна, - каже, - можна попитатися… А що менi за те?" - "А що, паничу, - одказує дядько, - назначайте самi; одсудите на чисту - послуже не вам - другому; заслуже - заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. "Добре", - каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. "На, - каже, - ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай". Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там - панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" - думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. "I пожалуйте! i помилуйте!" - кажу, а цеп з рук як вирветься та - грюк! об помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" - питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. "Добре, - каже, - бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю". Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. "Годi, - каже вiн, - годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди, - каже, - собi та жди кiнця дiла". - "Куди ж я пiду?" - питаю. "То вже твоє дiло", - одказує. "Цеп же, - кажу, - у мене на шиi прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Пiдожди", - каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. "Розкуй, - каже пан жидовi, - оцю нам дiвчину". Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув - жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, - кажу, - з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр". - "А де ж твоя мати?" - "Не знаю, - кажу. - Разом узяли у двiр, а де дiли матiр - не знаю". Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень". - "Куди ж я пiду? - знову я їм своє товчу. - У мене ж нi притулку, нi пристановища". - "Наймися у кого служити, - каже пан. - А поти - на тобi на харчi". I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що, як?" - питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" - "Бог його знає! Я не знала", - одказую. "Ну, нiчого, - каже, - ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi". - "Добре, - кажу, - послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома - усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя - Настею звалася - весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох - аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, - думаю, - його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". - "А за матiр же як?" - питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову - вiн почав менi казати: хочеш - я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися - не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу лежати - лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: "А що се ти, - скаже, - вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?" - "Краще б, - думаю, - вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…" Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось пан не їде". - "Який, - питаю, - пан?" - "Твiй обидчик". - "Хай йому цур! - кажу. - Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я - пан… У мене i руки, i ноги потерпли. "Пан!" - кричу. А панич: "Iди, - каже, - собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову - завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка - усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, - каже, - не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, - каже, - знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, - каже, - що ви миритися приїхали, а ви так - базiкати". Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. "Та я, - каже, - раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише". - "Що ж ви їй дасте?" - пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", - одказує. "То все дурниця, - каже панич. - Хочете на мир, - три тисячi!" Наче ужалений, пiдскочив пан. "Три тисячi? - скрикнув. - Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" - "I прощення, - каже спокiйно панич. - А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". - "Хто? Я? - скрикнув пан. - Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете - вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!" - кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, - каже, - благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам - сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє - кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. - Аж зубами заскреготав. - А ви, - каже, - ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, - серце не камiнь - i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година! - помирюся. "Що ти, дурна! - каже панич. - I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", - думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом - п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню - як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". Зяротався панич. "Матiр? - перепитує. - Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. "Оце тобi, - каже, - i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю". - "Сховайте, - кажу. - Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав - двiстi карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, - пита, - голубушка, своє получила?" - "Получила", - кажу. "Дiла по суду не хочеш вести?" - "Не хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. "Чи так, то й так. Багато його, - каже, - нiчого надбавати, а що слiд купити - купи". Потроху я почала скуплятися. Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: "Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" - "Як?" - питаю… "Так, не вiддає досi другої сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає - хай i не дає. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi - менi байдуже. Живу собi, як пташка та, безжурно… Раз, - у ярмарок се було, - вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! - мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! - признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", - одказую йому. Слово по слову - розбалакалися. "Та й добре ж ти, - каже, - нашого пiдсiкла!" I розказує менi, що прийшлося пановi чимало худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. "Тепер ти, - каже, - багачка". - "Багачка ж, - кажу. - Багато дечого немає". Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. "Як? - дивується. - Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, - каже, - не благав, як не прохав - хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!" Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. "Чи не чули, - питаю, - де i як вона?" - "А ти хiба, - каже, - нiчого й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу - отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять… Приходе панич. "Чого ее?" - питає. Розказую йому: матiї вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, - каже, - людям. Чого дурнi не набрешуть?" - 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува - ляга мерщiй спати; повернеться до стiни - мовчить; чи пiде куди - до свiту засиджується. А тут i зо мною дiється непевне. Чую - щось кидається, ворушиться пiд моїм серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'єшся. Нудно менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання - сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi синовi або дочцi?" Як сказала те, дивлюсь - хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. "I не подумай! - каже. - Як тiльки що писне в хатi - з того часу нам укупi не жити!" - "Як же ее так? - питаю. - Де ж менi його дiти?" - "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" Повiриш, як сказав вiн менi те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у очах потемнiло… Стою, дивлюся - i нiчого не бачу; а свiт кругом мене так вертушкою i ходить, так i крутиться… "Боже! - думаю. - I се батько каже? Де ж батькове серце?.." А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: "Коли б господь послав… як я його буду любити. Який вiн буде радий!" I молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн занапаститись своїй дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце - не так би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн менi противний. Такий противний - господи! Уже пiсля того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене, та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише вiн на мене важким чимсь… А тим часом i воно дає ознаки. Уже примiтно i збоку стало. "Еге, - каже, - так ти справдi?" I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне - таке жовте. "На, - каже, - випий; се вино таке". Я, звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила - нiчого, i пообiдала - нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се - як заболить у мене в животi, як зарiже; в очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, - отака калюжа!.. У мене серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. "Прибирай, - каже, - та закопай на вгородi". Не стерпiла я! "Прибирай, - кажу, - сам, коли наробив такого!" Як же скоче вiн, як затула ногами… "Я тебе на вулицю викину! Я тобi i се, я тобi i те!" Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо два прибiгає вiн з служби ранiше, нiж завжди. "Слухай, - каже, - як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi на Сибiрi". А воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й панство, i москалi. "Ти така?" - питають. "Я". - "Ти ходила важка?" - "Ходила", - кажу. "Де ж ти дитину дiла?.." - "Скинула. Лiзла з горища, упала та й скинула". - "Де ж ти подiла?" - "Закопала на вгородi". - "Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нiчого? Нiхто тобi давання не давав?" - "Нi, - кажу, - не давав". - "Брешеш!" - "Чого ж менi брехати!" - "У чорну її! У тюрму!" - крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годi. "У тюрму її!" Одвели мене в тюрму. Почалося дiло… Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку.
      - А панич? - спитала Христя, важко зiтхнувши.
      - Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
      Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.
      - Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо.
      - Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. - I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.
      - А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? - спитала, помовчавши, в Мар'ї.
      - Якої?
      - Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.
      - Де вона служе? чи не в Луценчихи? - питає Мар'я.
      - I того не скажу.
      - А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
      - Вона, вона! - скрикнула Христя. - Як малою була - на нiж упала.
      - Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати - рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки мiсце тепле. "Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi". Чую - цiлується хтось; так смачно цiлується! "Пiдожди ж, - думаю, - пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…" Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… "А що то, - питаю, - до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi - як заплаче! "Се ти, Марино? - питаю. - Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.
      - То се Марина? - здивувалася Христя.
      - А що ж твоя Марина - свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… "Невже се правда? - думалося їй. - Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…"
      I сонна немiч почала колихати Христю.
 

IV

 
      Їй недовго довелося ждати… У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, - нема Мар'ї. Пан збирається на базар.
      - Скажи Мар'ї, щоб на базар iшла.
      - Мар'ї немає, - одказує Христя.
      - Як немає?
      - Немає.
      - На чорта й краще! То збирайся ти.
      Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i - готова.
      Недалеко вже й до базару - палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.
      - Здрастуйте, Антон Петрович, - скрикнула до пана, простягаючи руку. - На базар?
      - На базар.
      - Будемо ж разом iти.
      - Чого се ви однi? - питає пан.
      - Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.
      - I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi.
      Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чує - наче що штовхнуло її в бiк. Зирк - Марина!
      - Здорова, Марино! - призналася Христя.
      - Христя? - скрикнула та. - Де ти взялася?
      - Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.
      - Як же се? А дома хто?
      - I вже тепер дома! - понуро одказала Христя.
      - Як саме?
      Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi - в другу.
      - Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене - докажу, - просе Христя.
      - Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди! - i обидвi розiйшлися.
      Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсiм переродилася дiвчина - панночкою виглядає, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на шиї… "I скора яка стала - зовсiм не та Марина!" - думає Христя, поспiшаючи за паном.
      На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля, з тим i вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню - лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.
      - Ти де була, вiялася? - скрикнув на неї пан.
      - Я нездорова, - не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.
      - Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i здорова! Марш!
      Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа - один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м'яса!
      - Де се ти? Хто се тебе? - скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтiла, мов у трясцi.
      - Господи! - каже пан. - Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз - якої б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як москалi он як морду розтовкли - так i нiчого!
      Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей… "Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрiзь Христине серце.
      - Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, - з-пiд платка загомонiла плакучим голосом Мар'я. - Я тобi несказанно дякувати буду.
      У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич її панi у горницi, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, дiждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:
      - Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки Мар'ї З двору. Куди вона пiде, страшна така?
      - Та що ж там з нею?
      - Збита вся - курцi нiде клюнути!
      Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе серце обiзвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь мастi, вона одiслала її в комору.
      Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась - страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пiшла до Мар'ї в комору.
      Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки її важке зiтхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно - хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима - вона, Мар'я, уся збита… Стулить вона очi - i перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку… Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили… Скiльки їх, господи! Неначе снiг той - так i куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далi плач… Христя пiдвелася.
      - Мар'є! то ви? Мар'я заридала.
      - Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.
      - Нiчого менi не треба, - з плачем одказала Мар'я. - Христе! Iди сюди. Iди, ляж коло мене.
      Христя помацки побралась до Мар'i.
      - Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.
      - Коли б ти знала, Христе, як важко! - трохи перегодом почала Мар'я. - Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?
      - Хай бог милує! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?
      - Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година! Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку - оженився б. Я йому сказала. "Не вiр, - каже, - люди брешуть". Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i на другу нiч ходила - теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую - перснi купує, либонь, уже у них дiло покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. "Нащо се, - питаю, - ти перснi купував?" - "А твое какое дело?" - "Як яке дiло? - одказую йому. - Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, - кажу, - все знаю, хоч ти i криєшся вiд мене. I не думай, - кажу, - вiнчатися. Ото, як перед богом, хвалюся - я тобi слави нароблю!" - "Ты? ты?" - визвiрився вiн. "Я! Я!" - кричу йому… Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в другий!.. - так менi свiт i закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi.
      - I такого б ката я любила! - здивувалася Христя. - Я б його ще на позов потягла! як вiн смiє отак бити, отак нiвечити!
      - Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, - каже, важко зiтхнувши, Мар'я. - Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу - йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi - одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi - задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! - I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.
      Два днi пролежала Мар'я, а на третiй - панi загомонiла:
      - Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! - Треба вставати. Устала Мар'я - тiльки тiнь її - схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.
      У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.
      - А що ж ти не приходила?
      - Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, - обiцяє та.
      Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.
      Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр, за ворота - Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в хатi. "Збрехала Марина, - думала Христя. - Та яка ж вона брехлива стала!"
      Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича - не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти - вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.
      - Бачила сьогоднi Марину. Казала - прийду пiсля обiду, та й збрехала!
      - Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! - вiдказала Мар'я.
      Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi - сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!" - думає Христя.
      Коли се - дверi рип! i - на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, - баришня або багата мiщанка, а не наймичка!
      - Марино! голубко! А я думала - збрешеш! - скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.
      - Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.
      - Роздягайся ж та сiдай спочинь, - турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.
      - Та яка у тебе свита? - дивувалася Христя. - А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! - торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.
      Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi - вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його - два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.
      - Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, - обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.
      - Здоровi були, Мар'е! - привiталася Марина. - Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором - лiтом на печi!
      - Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, - зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.
      - Кого ви там вихваляєте так? - спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.
      - Та й молодець же дiвка! - похвалив панич.
      - Собi такi удайтесь! - не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.
      - Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! - жартує той.
      - То-то й е! - одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.
      Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.
      - Козир-дiвка! - похвалила паничевi Мар'я.
      - Чия вона?
      - А вам нащо?
      - Так, хотiв знати.
      - А кортить? Хай кортить, не скажу, - дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.
      - Пiшов? - спитала Марина.
      - Пiшов! - одказала Мар'я.
      - Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина.
      - А що, i у вас такий панич? - спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.
      - Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.
      - Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?
      Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.
      - Що ж, тобi наравиться город? - спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.
      - Сумно якось… людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя.
      - А тобi, Марино? - обiзвалась Мар'я.
      - Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.
      - Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?
      - Пiдождiть трохи - i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!
      - Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я.
      - Христя? - скрикнула Марина. - То вона тим, що нiколи не наряджалася.
      - Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя.
      - Коли? Ану нарядись, ми подивимося.
      - Не хочу.
      - Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, - скрикнула, схопившись, Марина.
      - Не хочу! не хочу! - замахала руками Христя.
      - Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина.
      Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.
      - Нi, не тiкай, бо не втечеш! - придержуючи, каже Марина. Христя противиться.
      - Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовляє Марина.
      - Та що ж я для тебе зроблю?
      - Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
      - А як пани на той час зiйдуть!
      - То що? прийдуть - подивляться! - каже Марина.
      - Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, - увернула i Мар'я.
      - Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, - турбує Марина. - Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?
      Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.
      - Та й коса ж у тебе! От коса! - хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати краї, - таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася - гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало - зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.
      - А гарно як! Господи, як гарно! - скрикнула, глянувши, Марина. - Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.
      - Дивися! - сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.
      - Бач. Не я тобi казала? Бач! - торохтiла Марина. - А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!
      Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:
      - Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!
      - Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є? - порядкує Марина.
      - Спiдниця, корсетка, - каже Христя.
      - Якби до корсетки вишивана сорочка.
      - У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.
      - То оце сорочку скидати? - скрикнула Христя. - Не хочу!
      - Надягай поверх! - гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.
      - Оце якби панич зайшов! - сказала Христя.
      - Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.
      - Надягай мерщiй спiдницю! - гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.
      - Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.
      - Держись рiвно!
      Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.
      - Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.
      - Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.
      - О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.
      їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.
      - Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?
      Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.
      - От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.
      - Глянь та подивись на себе! - муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.
      - Знаєш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.
      - Боже мене храни! Щоб вигнав?
      - Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.
      - Знаєш, що зроби? - рає Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.
      - Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло неї Марина.
      Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.
      - Тiльки не смiйся!
      Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.
      - Здрастуйте! - привiталася Христя.
      - Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.
      - Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.
      - Якi пан i панi?
      - О-о, хiба не знаєте? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.
      - А почiм же я знаю? - каже панич.
      - Там i вашi пани… - наводила Христя.
      - Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати.
      - О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.
      - То так i сказати? - пита Христя.
      - Так i скажи.
      - Прощавайте ж.
      - Iди здорова.
      Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.
      - Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.
      - Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.
      Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.
      - Так оце той посланець! - сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.
      - Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! - жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
      Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.
      - Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! - хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.
      - Славна! - мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.
      "Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.
      - Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.
      - Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?
      - Христя вмiє! - гукнула Марина.
      - Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.
      - Та ну, годi! Де ж не вмiєш? - уговорює Марина. - Умiє, умiє, - доводе паничевi.
      - Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.
      - Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.
      - Поведемо її! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.
      Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.
      - Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i перо.
      Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.
      - Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.
      - От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.
      - Та ну-бо, Христе! - штовхнула її Марина пiд бiк.
      - Ох! як менi душно! - зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
      - А що, гарно? - скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.
      - То й не заспiває нiхто? - спитав вiн суворо.
      - Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.
      - Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.
      - Якої ж вам? Гриця знаете? - спитала.
      - Нi, не знаю.
      Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!
      Марина скiнчила.
      - Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.
      - Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця.
      - Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.
      I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…
      Не йди, дiвко, за удiвця,-
      Буде тобi лихо! - дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.
      - Уся! - скiнчивши, скрикнула Христя.
      - Ух, гарна яка! - сказав панич i положив перо. - Бач, а казала: не вмiю, - укорив вiн Христю.
      - Та вона як знає їх! - тримаючи його за плече, каже Марина, - то й шоту немає!
      Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!
      - Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.
      - Добре, добре, - хмурячись, одказує панич. - Нехай ще другим разом, тепер я втомився.
      - Годi! ходiмо, - каже Марина, направляючись iти.
      - Постiйте, - каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, подає Христi.
      - Навiщо? - пита та.
      - На! - настоює вiн.
      - Нащо? - аж скрикнула Христя.
      - Та бери, дурна! То за пiсню, - каже Мар'я.
      - Не хочу! - засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
      - Та й дурна ж яка! - зареготавшись, каже Марина. - Давайте менi, давайте, я вiзьму.
      Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.
      - Спасибi вам! - щебече вона, вертячи семигривеника в руках. - Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко - дукач буде. Гляну на дукач - i вас згадаю! - свiтячи очима, додає Марина.
      - Добре, добре, - глухо одказує вiн.
      - Чому ти, дурна, не брала? - доноситься з кухнi голос Мар'ї. - Панич розсердився!..
      - Хiба я наймалася розказувати? - скрикнула Христя, аж панич кинувся.
      - Чого там вони? - обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi.
      Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" - махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу - важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I "дукач напам'ять", - кривив вiн її в думцi… Та вже ж! -промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… "Уже менi тi помiчницi!" - трохи не скрикнув вiн i схопився.
      - Христе! Дайте води! - гукнув вiн крiзь дверi. "Хоч ще раз подивлюся на неї", - думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.
      - А та?
      - Там з дiвчиною зосталася.
      Вiн припав гарячими устами до холодної води.
      - Ну, та й розпалила ти панича, - хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, - так повен стакан одним духом вимчав!
      Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.
      - Чого се ви так засмутилися? - спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.
      - Ох, пора вже менi додому! - скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись.
      - Їв нас панич е, не думай! - торохтiла вона, одягаючись, до Христi. - Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Заграє нам.
      - На ж намисто! - здiймаючи з шиї, подає Христя.
      - Не треба. Як прийдеш - тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!
      - Голiнна до паничiв, аж труситься! - промовила Мар'я, як Марина окрилася в сiнях.
      Христя, провiвши Марину до ворiт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi, нi ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi, семигривеника! А та - навперейми… "давайте менi!" Так i лiзе у вiчi, так i сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплiтаючи, косу… їй на ранок не хотiлося i кришки чого-небудь з сьогоднiшнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечiр.
      Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк; а в голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..
      V
      Григорiй Петрович Проценко, бiдного чиновника син, скiнчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов, як батько вирядив його з Двору у город з письмом до знайомого товариша по службi та з невеличким збiжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. Тодi саме хлопцевi пiшов сiмнадцятий рiк. Не бажалося йому їхати в губернiю на службу, а хотiлося учитись, поступити в гiмназiю. Одного великого пана син був гiмназистом, i ото, бувало, як лiтом зiйдуться вони, то Гриць не надивиться на синiй каптан з срiбним позументом, на картуз з набитими лiтерами мiж бiлим вiночком; а як почне паненя розказувати про гiмназичнi звичаї, як вони помiж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужестороннiх мовах, - Гриць тiльки роззявить рота та дивується на вiльне веселе життя товариства, на їхнi забавки та всякi замiри; очi у його iскрять, i не змельне вiн нiкуди ними - все дивиться на свого товариша, а на самому днi зрачкiв затлiвається в нього i журба, i досада… Зiтхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. А як пiде товариш, вiн забереться куди в глухий куток садка та сам про себе твердить тi слова, iдо наслухався за день. Велику жагу вiн мав до того вчення, та що вдiєш? Вiн сам бачив, що з батькiвськими достатками далеко не посунешся: окреме його, у батька ще три сини та двi дочки на шиї; треба всiм порядок дати, усiх до розуму довести, треба було й йому, скiнчивши школу, злазити з батькiвської шиї - свого хлiба шукати. Де ж той хлiб для чиновного сина? Одна до нього дорога - служба. На службу ото i зiбрався Гриць.
      Поступив вiн у той саме час, коли таємнi думки, вирощенi на гiрких болiстях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку пiсля хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось iнше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання, хапанини та гнiту минав, в народi все дужче та дужче почувалося нарiкання на недоладне життя. Мiж крiпаками ходила таємна чутка про жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями вiд своїх панiв i рознесена двiрнею по селах, - то була явна оголоска на все царство, на увесь свiт.
      Уже пани з'їздилися по губернiях клопотатися, коли i яку волю дати тому ледачому крiпацтву… То був, з одного боку, глухий плач, а з другого - Задавлений спiв; у тому великому плачу-спiву заводили бiльше усього чиновнi люди - царськi слуги; вiд їх часом iшли радiснi для крiпацтва початки. Кращi люди, що сторонилися досi чиновного стану, як якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук дiла, не вiддати його у другi - нiкчемнi. Багато вони витерпiли за його за свого молодого вiку, немало рубцiв пройшло по їх широкому й високому чолi вiд сумних думок. Вони були в загонi, опльованi усiма. Тепер на їх гукнули. Як його не обiзватися? як його не одкликнутися, коли другi, пiдiйшовши стороною, певно, внiвець обернуть їх надiї, знехтують велике дiло? Вони одгукнулися i… замiнили свiй хатнiй халат на службовий каптан. То, правда, були ще тiльки стовпи, одинокi рядчики, що їх i по пальцях перелiчиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомонiло: "Як? нiгде не служивши, нiчого не звiдавши, та зразу такi мiсця опанувати? Не ждати добра, не буде!" I почалася таємна робота таємних пiдходiв та пiд'їздiв… Рядчики не падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися новi мiсця з великою платою, i на тi посади присилались то безбородi, то в моху ученi хлопцi, а який-небудь голений тридцятилiтнiй служака обходився. З того часу закипiла жовч, почалося змагання. Старi кричали: блазнята! молодi обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пiшла ворожнеча мiж старим i новим. Та ворожнеча i те змагання одгукнулися не в одному тiльки чиновному станi, обiзвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сiм'ї. Крiпак не гнув шиї перед паном, робiтник - перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, Зачувши волю, пiднялося на дибки i прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще бiльшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одолiти. Молодi було одолiли, щоб… незабаром i собi постарiти… Життя мчалось, як вiтер!
      Григорiй Петрович ще захопив старих порядкiв на службi: старший був у них великий хапун, а ще бiльший ненависник волi. Вiн любив, щоб усi перед ним тiпалися-млiли, падали ниць, хилилися. Часто його голос, як грiм, розкочувався по великих палатах, щоб тiльки меншим нагнати страху. "Де страх - там i бог!" - завжди казав вiн. На старшого дивилися пiдстаршi; кожен вiд себе меншого держав осторонь. З малими ж робили, що хотiли: скидали чоботи за провиннiсть, заставляли дiжурити по тижнях, записували, хто скiльки разiв виходив. Гриць разом боявся того i ненавидiв. Проходячи улицею, вiн бачив цiлу юрбу молодих хлопцiв-гiмназистiв, що, кружаючи бiля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповiдував не як начальник, а як старший i знаючий товариш одповiдує молодшим. Всi слухали радiсно, реготалися, жартували. Грицевi завидно було дивитися на той гурт… Там життя, пiд синiм каптаном тiльки i б'ється як слiд серце; а тут? Серце його зав'ядало, як вiн обертався лицем до свого стану; пiднiмалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била i приливала в голову. Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї - свою весну справляє… Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товаришi-гiмназисти, - читав книжки. Говорили тi книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звiра i чоловiка; про свiт i його закони довiчнi. Гриць не читав, а жер тi книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течiєю друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку - нелюба служба, що годувала його хлiбом, гасила дух; з другого - книжки, розумова розмова з молодим товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була мiцна, завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що вони думають, у що вони вiрять; то люди зброї, то - отамання завзяття! Вiн не той був. Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб i на службi були такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А як сього немає - що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога - їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!
      Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його - як раз плюнути… батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi над його головою.
      Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому - силу вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм'ї, у його радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки, багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пiснi вiд слуги своєї хазяйки i припоручив збiрниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити, розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi… "Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, - з служби виженуть, у Сибiр завдадуть", - думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на нього - Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала така сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi веселої - мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.
      Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово i - з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин - однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба нової - i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, - треба їх кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе - та не втiшилися.
      Через пiвроку пiсля тої бурi получилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замiсть нього назначено з столицi… Хто вiн? Що воно? Молодий? Старий?.. Всi зразу наче до землi приросли; нешвидко загомонiли: чи такий, чи не такий, а без перемiн не обiйдеться; чи старий, чи молодий, а перемiни будуть. До старого тiльки зручнiше приспособитись: аби був слухняний та покiрливий - та й живи, як у бога за дверима. Iнший раз i полає дурно - змовчи: все гаразд буде. А молодий - навпаки: i не кричить, i не лає: все тихо та мирно, а дивись - уже й викинув на вулицю. Старi зiтхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим i, охаючи, дожидали, кого бог пошле, ^isae Гриць пiдняв голову угору: вiн стороною чув, що старший назначається з молодих, i зажидав його, як бога.
      Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує i все, як отченаш, знає… Старi зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столицi викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без заслуг. Пiшли другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.
      Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тiльки про службу спитати, є з ким i об сторонньому побалакати. До того i старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто вiн присоглашав менших до себе погуторити. Зiйдуться, погомонять, - дивись - або що на кон поставлять на користь бiдоти, або музичний вечiр утнуть на жiночу освiту… Пiшло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипцi грати, а на кону стати боявся, та не мав i талану до того. Вiн напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гiрке йому i те ваше святкування. Начальство раз довiдалося, чого вiн сумує. Другi за нього повiдали, що вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик, мовчав, не хотiв дiлитися нi з ким своїм лихом. То вiн мученик? - спитало начальство так, буцiм сказало: то навiщо його й держати? Усi думали: кiнець Проценковi! Вiн сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.
      - Вы хотите ехать на уезд?
      Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима, що - коли воля його превосходительства.
      - Хорошо, - коротко i суворо одказало начальство. - В NN открывается место. Поезжайте!
      На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх своїх знайомих. Одним вiн хвалився, як його прийняло начальство, яке мiсце давало, як вiн одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за нашi бiди, за нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли шиї пiд сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.
      На третiй день Проценко виїхав з губернiї з думкою нiколи не вертатися в се прокляте мiсто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замiрялося на його життя молоде. Веселий вiн їхав на нове мiсце та балакучий. З возницями цiлу дорогу не вгавав, викав i чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. "Се не наше щось, З далекого, видно, краю". I мали думку прокотити заїжджого барина на славу, та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде - знаємо ми сих безштанькiв!
      У городi NN появився Проценко зовсiм iншим чоловiком. Веселий та говiркий, вiн смiло заводив розмову з кожним стрiчним i поперiчним, насмiхувався над повiтовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Вiн, здається, все знав, все пережив, передумав i став вище вiд того, що бачив, не гнушаючись, правда, i не гордуючи ним. Чи стрiвався вiн з простим чоловiком на вулицi - замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, - дивився тiльки па те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, - заводив смiло пiдхожу рiч: молодому розповiдав брехеньки, точив ляси, старого - привертав до себе розсудливою мовою про життя i, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слiвце, щоб того здивувати. I вiн справдi дивував усiх. "От смiлий, от талановитий", - думали молодi паничi i завжди З великою охотою заводили з ним розмову. "Голова, - протягом хвалили старi батьки, - послухай його - не наслухаєшся. I все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий пiде - не здоженеш, не випередиш". Помiж панянками не було нiкого за його. Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танцiв - все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними вiн тiльки раз появився у своїй бойовiй зброї, i кожна подумала: "Се той, що його жадала душа моя". Потiм вiн звернув набiк; не личить стояти прямо: сонце нiколи не спада на землю, а скiльки до нього моляться людей на свiтi!.. Вiн не то щоб їх обминав, а помiж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх iгри та забавки, насмiхався над їх замiрами. Його боялися й жалiли; боялися його гострої мови, жалiли красної вроди, що так рано довiдалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кiнця-краю таємним догадкам i ще таємнiшим надiям! Кожнiй думалося: а що, як то я? I кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такi, що й бiсики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стрiляли його очi, не туди оберталось серце: не на непочатий морiжок польових квiток, а на пiдпушену грядочку огородних лiлiй. Молодi панiйки розважали його сум - велику тугу, вiд їх погляду загорялися його похмурi очi, тiпалося i билося гаряче серце.
      Як тiльки приїхав вiн, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович раднiший мати свого брата на квартирi: разом вони на службу йдуть, трохи не разом i з служби вертаються; хата зайва е - чому ж його не пустити доброго чоловiка, коли вiн дає ще до того й добрi грошi. Пистина Iванiвна ще бiльше раднiша була такому квартирантовi. Антон Петрович i старий, i пiдтоптуваний, i все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорiй Петрович i чорнобривий на лихо удався, i веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову - так легко, так любо з ним говорити. I обхiдчастий та принадливий: не пройшло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i викохався; i слуги до його зразу привикли; i Iвась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Iванiвна, дивлячись на нього, як вiн загравав з Iвасем пiсля обiду, глибоко зiтхала. Вона гадала в той час про свої молодi лiта, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги… "I от же не пiдвернувся тодi такий! А тепер - он яке опудало лежить i сопе! - думала вона, дивлячись на чоловiка, що спочивав пiсля обiду. - Он який крикун вистрибує! - переводила очi на сина, та чує - й пiд серцем щось ворушиться. - Уже ж що там не буде, а кумом вiн буде!" - рiшила вона.
      Через пiвроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Iванiвна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?
      - За кумом нiчого бiгати, коли кум у хатi, - жартiвливо промовила Пистина Iванiвна, указуючи на Григорiя Петровича.
      - Од хрестин грiх одказуватися, - одмовив той.
      Кумою Антон Петрович давно вже намiтив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгiрше вона любила i на зубок стороннього узяти; звiсно, як у гостях та помiж своєю компанiєю - не сидiти ж зцiпивши зуби!
      - А хрестити вiзьмемо молодого попа, - знову рає Пистина Iванiвна чоловiковi. - Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, вiн так бiдує. Та разом i матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.
      Хрестини, iменини, похорони нiколи не справляються без бенкету: зiйдуться чужi люди, треба дiло зробити, треба й побенкетувати. Колись тi бенкети цiлими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер бiльше мiж прихильними знайомими.
      На сей раз Антон Петрович запросив близьких собi: Книша з жiнкою - високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду - лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав вiн свою жiнку - огрядну та товсту панiю, велику товаришку головихи; прохав вiн i голову, й Селезньова, та голову якесь дiло задержало, а Селезньов поїхав на села мiстки оглядати.
      У призначену недiлю звечора зiбралися запрошенi гостi, посiдали, ведуть Звичайну розмову - хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось i вiн, та ще й не сам - з матушкою.
      - I чого? - спитала секретариха з полiцiї, хитнувши головою.
      - Скажiть же, - додала секретариха з суду.
      - I їй сюди треба! Iшла б у машкарад скраю водити! - увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.
      Попадя увiйшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове плаття злегка шамотiло по долiвцi, цвiтний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. її бiла, наче виточена, шия ще здавалася бiлiшою вiд чорної шовкової матерiї, що так гладенько облягала її круглi плечi i високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжцi блищав на шиї, як зоря; невеличкi сережки грали дорогими камiнцями; на рожевих пальчиках i синiли, i червонiли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубi оченята з-пiд чорних брiв, наче квiтки тi, горять-усмiхаються.
      - Нарядилась, а їсти, кажуть, нiчого, - припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.
      - Пiдiть же! - одказала та.
      Головиха тiльки сплюнула i припала до блюдечка з чаєм. Попадя, уступивши в гостинну, привiтно поклонилася усiм. Пистина Iванiвна напрямилася стрiти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бiгала вiд одного до другого, хапалася за руки, мiцно здавлюючи їх, трусила; з жiнками цiлувалася. Личко її горiло, очi грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. I защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловiки в другiй хатi, i з ними вона перегукувалася своїм дзвiнким голосом. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцiлувала червоне личко Маринки, витерла губи бiлим пахучим платочком i метеликом ускочила знову у гостинну.
      - А хто ж кумом? - спитала.
      Пистина Iванiвна пiдвела кума, познайомила.
      - Я десь вас бачила, - сказала вона, стрiльнувши на нього очима.
      - На улицi, може, - вiдказав вiн, вклоняючись.
      - Нi. Ви не з губернiї?
      - Доводилося й там бути.
      - То-то. - I вона заторохтiла про губернiю. - Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.
      Григорiй Петрович зрадiв новiй знайомiй. З одного города - у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела i тепла розмова зачалася мiж ними.
      - Хльорка! - тихо промовила Книшева жiнка.
      - Та ще й губернська, - додала секретариха з суду. Головиха зачмихала i вилила з блюдечка чай на себе.
      - Плаття! плаття! - загукала секретариха з суду i кинулася за ганчiркою.
      - Нiчого, - заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплi чаю, а в душi лаяла i попадю, i секретариху.
      - Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.
      - То ви не подругу вибирайте, а друга, - одказав вiн їй.
      - Друга? - скрикнула вона, i блакитнi очi її аж посинiли. - О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всi єхиднi такi, коварнi… У-у-у!..
      I вона так утiшно засовалася, посварилася рукою, так чарiвниче заграла очима, що якби не було нiкого, Григорiй Петрович так би й припав до її ручки.
      - Всi? Невже всi? Мало ж ви знаєте нас, коли так, - одказав вiн буцiм покiйно.
      Попадя глянула йому у вiчi, пильно глянула… Ще хвилину - i вiн, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила вiд нього, пiдiйшла до Пистини Iванiвни й заторохтiла про щось iз нею… Його серце зразу так нестямно забилося.
      "Ану, потягаємося, чия-то вiзьме", - подумав вiн, скребучи бороду.
      Тут почалися хрестини. Усi осталися в гостиннiй, тiльки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.
      - Не по кумi куму вибрали, - промовила вона, зазираючи у вiчi Пистинi Iванiвнi.
      - То, бачте, головиха. Обiйти якось було нiяково. Зяаете нашi звичаї, - виправлялася Пистина Iванiвна. - А кум - наш квартирант. Попадя мала щось сказати, та тiльки очима заграла.
      - Ваше ймення? - червонiючи, спитала Пистина Iванiвна.
      - Наталя Миколаївна, - одмовила попадя. - Тiльки ви мене так не зовiть, зовiть прямо Наташа. - I вона кинулась обнiмати та цiлувати Пистину Iванiвну.
      "Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гуляти та в кукли грати, а не попадювати", - подумала Пистина Iванiвна.
      Пiсля хрестин чоловiки одрiзнилися у другу хату, засiли за карти. Жiнки зосталися з одним кумом у гостиннiй. Пистина Iванiвна часто вибiгала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою бiльше мовчали, слухали, як торохтiла попадя з Григорiєм Петровичем; а вона нi на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешнi, то згадувала губернiю i зiтхала. Григорiй Петрович iшов їй навпаки - дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гнiву! Припухлi устоньки, мов рожева квiтонька, розкриваються, блищать бiлi та рiвнi зубенята, щоки криються краскою, а очi горять-палають.
      - Циндря то вона циндря, а дивiться, яка вродлива дуже, - промовила головиха на ухо секретарш! з суду.
      - Що та врода? - одкопиливши губу, одказала та. - Хiба на те, щоб другим на шию вiшатися? Чи бачите, як заграє!
      - I сраму їй немає, - увернула Книшева жiнка. - Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небiйсь, то й зацiпило їй.
      Тут саме Пистина Iванiвна кликнула нащось Григорiя Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жiнок.
      - Ви не скучаєте? Ми тiльки з Григорiєм Петровичем i говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.
      - Та тiльки ж вас i чутно, - прошептала Книшева жiнка.
      - Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, - уїдливо промовила секретариха з суду.
      - Давайте у хванта грати, - крутнулася попадя.
      - Нi за що нам хвататися, - з усмiшкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.
      - Не хочете? - спитала попадя.
      - Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, - знову промовила головиха.
      Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в хату, де чоловiки у карти грали.
      - Бачили, як носом закрутила, - штовхнула секретариха головиху.
      - З'їла облизня! - промовила Книшева жiнка.
      - Менi у хванта грати… - обiзвалася головиха i, схилившись набiк до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.
      Тим часом попадя пiдiйшла до чоловiка.
      - Що, везе тобi? - спитала вона, припавши на його плече.
      - Ве-е-зе-е! - розтяг той. - Он шлема з'їв. - I зареготався.
      - Бiда з батюшкою, - обiзвався секретар суду, - усiх обiграє.
      - Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, - защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сiла.
      - Свате, свате, - посварився на Книша секретар з суду, - он сваха дивиться.
      - Завидно стало? - одказав Книш, здаючи карти i схиляючись до попадi.
      - Жiнко! Се ти проти мене? - увернув i пiп.
      - Я всiм щастя принесу, усiм, - усмiхаючись, торохтiла попадя. Поки карти здавали, пройшло кiлька хвилин мовчання. З гостинної тiльки доносилося глухе кахикання.
      - Бач, нашi собi там не дрiмають, - обiзвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостиннiй хихикання стихло. а на порозi вона вздрiла Григорiя Петровича.
      - Будемо й ми в карти грати, - защебетала до нього.
      - Хто ж буде?
      - Ви, я.
      - У вiщо?
      - У носа.
      - Як то - у носа?
      - Карти, карти! Давайте карти! - закричала попадя, ускакуючи в гостинну, i усiлася бiля невеличкого круглого столика.
      Григорiй Петрович розшукав карти. Швидко мiшаючи їх, вона щебетала: "У кого зостануться карти, тому носа бити".
      I почала здавати.
      Поки здавали, у карти грали, в гостиннiй було тихо; головиха з секретарихою тiльки ззиралися, та Книшева жiнка скоса поглядала на них.
      - Вийшла, вийшла! - зразу закричала попадя i заплескала в долонi.
      - А тепер що? - спитався Григорiй Петрович.
      - Виставляйте носа! На скiлькох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! - гукала вона.
      Вiн виставив. Вона ухопила п'ять карт i нацiлилася вдарити. Григорiй Петрович увернувся.
      - Цур! не увертатися!
      - Боляче ж! - замолився вiн.
      - А як я зостануся? Держiть, держiть. Дозволяється тiльки картами сторони закрити, а кiнчик виставити.
      Григорiй Петрович, на великий смiх головихи й секретарихи, закрився картами.
      - Раз! - скрикнула попадя i вдарила картами по носу. Цiлко улучила вона по самому кiнчику, аж у нього сльози потекли.
      - Ще, ще!.. Аж чотири рази, - кричала вона, заливаючись реготом, Григорiй Петрович, пом'явшись, покорився.
      - Два, - промовила вона тихо i злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослiдок - вiн не розiбрав, чи то вона картами вдарила, чи тендiтними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.
      Вiн тiльки запримiтив, що якась нетерпляча ураза пробiгла по її веселому личку.
      - Не буде ж i вам пощади! - скрикнув вiн, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.
      - Носа! - гука, наче люто, жартуючи, Григорiй Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свiй трохи кирпатенький кiнчик носа.
      - Раз! - гукнув Григорiй Петрович i замахнувся. Метко вона затулилася, - карти ударилися об карти.
      - А уговор? - спитався вiн з докором.
      - Уже раз, - защебетала вона, - уже раз. В тому-то й сила, щоб уцiлити.
      - Ну, держiть… Два!
      - Ой боляче! - скрикнула вона i мерщiй потерла носа. Невеличка смужечка зачервонiла на кiнчику.
      - А менi не боляче було? - спитав вiн i знов замахнувся.
      - Три! - i промахнувся. - Чотири!.. - гукав далi.
      - Григорiй Петрович! - окликнула його Пистина Iванiвна з другої хати, Вiн озирнувся… У гостиннiй тiльки вiн з попадею був, та на порозi дiтськоi стояла Пистина Iванiвна.
      - Оставте, - промовила тихо Пистина Iванiвна, як вiн пiдiйшов до неї.
      - Останнi дарую… - сказав вiн, вертаючись до попадi, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.
      - Тим не хочеться? - тихенько спитала, мотнувши головою на дiтську, Звiдки доносився голос головихи: "I завели! Ще носи поодбивають… Тiльки їх i чутно".
      Григорiй Петрович озирнувся. Пистини Iванiвни вже не було. Вiн кивнув головою.
      - У-у, подлi! - прошептала попадя i зломила пальцi; наче один, разом вони хруснули в неї.
      Цiлий вечiр пiсля того вона була смутна, мовчазна.
      Пiсля закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тiльки розбалакалася. Хтось з чоловiкiв завiв був пiсню.
      - Ви вмiєте спiвати? Будемо спiвати! - скрикнула вона, схопивши за руку Григорiя Петровича.
      - Будемо. Заводьте.
      - Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу" - знаете?
      - Трохи.
      Вона вискочила насеред хати i почала. Тихо-тихо, мов з-за гiр донiсся Забiй золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалi все дужчаючи та пiднiмаючись угору. Григорiй Петрович пiдхопив тенором… Усi зразу стихли, мов понiмiли, слухаючи пiсню. I було що послухати… У кожного перед очима встала нiч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнiї гори, страшеннi скелi… Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустинi нiмої… Здав'гься, гори ворушаться, скелi шепочуть мiж собою, дослухаючись до того гомону, що йде вiд неба. А там? Там тисячi тисяч зiрок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо… Ось скiльки їх чiрвалося i полетiло на рiзнi боки, - тiльки огненнi слiди вказують їх веселу дорогу… Серце замирає; душа роздимається, ширшає… Здав'гься, що все те у нiй коїться, через неї проходить. Чоловiк не чує себе, не пам'ятає… Пiщина серед сього безмiрного свiту, невеличка цяточка його, - вiн чує, як кидається всесвiтнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставi… пам'ять меркне, думки зникають… Вiн замирає… Вiн чує, що замирає.
      Пiсня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хатi стояла така тиша, мов слухали всi її далекої луни. I справдi - луна та стояла в кожнiй душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi, невiдомi почування. Всi мовчки, схилившись, сидiли.
      Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу. Мовчки вiн знявся з мiсця, мовчки опустився перед попадею на колiна i, вхопивши за руку, примовив:
      - Матiночко наша, канареечко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, - замолився вiн, припавши до їi руки. Роздався поцiлунок. Попадя трiпнула очима.
      - Зроду-вiку не чув нiчого такого… Матiнко, канареечко! - гукав вiн, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка, як обпечена, схопилася з мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.
      - Бочко! - скрикнув вiн, задержуючи її за плаття. - Ти чула? Чула коли таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога вихваляють.
      Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:
      - А ти вже, мiй голубе, й розкис… Що то вiн у мене голiнний до пiсень, а надто як ще й вип'є… - повернулася вона до попадi.
      - Вип'є! - гукнув вiн. - Умру колись вiд них! Так мене й розiрве, рознесе на шматки! - гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.
      - Оце, який ви!.. То я не хочу й спiвати, щоб ви не вмерли, - обiзвалася попадя.
      - Матiнко… Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! - I вiн порвався був знову її у руку поцiлувати.
      - Добре, добре - заспiваю. Тiльки устаньте, тiльки не цiлуйте, - защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу - усi тут будете у моїх нiг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дiвчинка стояла перед очима, а велична цариця.
      Завели другу, веселеньку; потiм знову журливу, а на перемiну знову веселу. Вечiр закiнчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа - i пiшли удвох драти гоцака, аж стiни ходором ходили.
      Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами плутав. Григорiй Петрович згодився провести їх додому.
      Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його руку, i вони пiшли вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте i щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися пiд ворота, пробiгали дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорiя Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.
      - Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? - сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до двору.
      - Ваш гiсть! - одказав Григорiй Петрович; а пiп у знак приятельства обнявся й поцiлувався з ним.
      Григорiй Петрович вертався додому п'яний тiєю радiстю, що впивається чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце якось нестямно билося… "Пiду, безпремiнно пiду", - шептав вiн, перебираючи днi та вираховуючи, у який би його зiбратися.
      Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов. Вернувся додому рано, зате ще п'янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечiр… скiльки спiвали, i пiп спiвав!..
      - От люди! - скрикнув вiн зопалу.
      - Ой, стережiться голубих очей! - болiсно усмiхаючись, вiдказала йому кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй Петрович не примiтив того й веселий лiг спати…
      На третiй день вiн гуляв i… сам не знає, як опинився у попiв; на четвертий - знову… Незабаром вiн почав там бувати, як дома, як свiй чоловiк.
      По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про їх довгi гулянки удвох поза городом. Хтось примiтив у вiкно ввечерi, як сидiли рядком, пили чай… її рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив її до свого рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася вiд його поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз тiльки, перебравши через мiру, вiн завiв про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.
      - Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом грiх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дiзнається? - умовляв вiн її. Та вона йому зразу забила баки.
      - Плювати менi на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так i житиму! - вiдказала вона.
      Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?
 

VI

 
      Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день - лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь - вже його й немає; а нiч довга-предовга - i виспишся, i вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.
      Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш - дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро, аж жовто, наче димом накурено.
      Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч робота е - прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися цiлу нiч.
      Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко й плакала.
      Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi - двiчi гаплички переставляла; i на обличчi, - хоч блiде воно було в неї, та повне, - тепер i обличчя осунулося, почало жовтiти, очi - меркнути; i не одну бiлу волосину у висках запримiтила Христя.
      Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на неї i - по очах видно - сумувала.
      Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй було так; а тепер?.. що усмiхалося - те тепер кривиться, насмiхається; що радiсть несло - те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар'ї стало гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її роботу.
      - Ну, чого вам? - спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.
      - Хiба не можна? - спитався вiн.
      - Авжеж, не можна! - одказала зашарiвшись Христя.
      - Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, - мовив вiн тихо i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.
      - Ох, життя трикляте! - промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд неї несамовито бiгає, хитається…
      Ось чутно - щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i Мар'я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на порозi появився… пан - не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе, довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.
      - Григорiй Петрович дома? - спитався прихожий товстим охриплим голосом.
      - Дома! - одказала Христя.
      - Куди до нього пройти?
      - Туди! - указала Христя на дверi.
      Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї здивованi очi.
      - A-a-a! - прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i, зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар'я зареготалася.
      - Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! - роздався з-за Христиної спини паничiв голос.
      - А я оце задивився на вашу дiвчину, - гуде незнайомець. - Де ви таку видрали в бiса хорошу?
      Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.
      - Це знаєш, хто такий? - спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись знову за роботу.
      - А хто, столяр, може? - угадувала Христя.
      - Столяр!? - зареготалася Мар'я. - А бодай тебе! Це - Довбня, панич Маринин!
      "Оце то вiн!" - подумала Христя, схиляючись над шитвом.
      - Що ж воно таке? Служить де, чи як? - спитала далi у Мар'ї.
      - Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А п'є - то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б - та нi в чому. Тодi вже й складаються - хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету: як без нього спiвають - наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправляє - то наче янголи тi - согласно та гарно.
      - I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати, - одказала, зiтхнувши, Христя.
      - Пiди ж ти… I вчений, i розумний, та - ба! Паничi ним гордують, - як його з п'яницею водитися! Панянки - соромляться, бояться; однi купцi за нього… Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!
      Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.
      - Ви кинули у мене своє лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак? Чи не забули? Вiднесу хоч сам, - казав Довбня, кладучи на столi скрипку.
      - Спасибi! - подякував Проценко. - Менi так занiколилося.
      - Еге, я ще i скрипку принiс разом з лiбреттом. Може, ми що й ушкваримо! - увернув Довбня круто.
      - Як? То ви скористувалися лiбретто? - зрадiв Проценко.
      - Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, - одказав Довбня. - Весiлля трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас є? Я чаю не пив.
      - Христе! - кинувся Проценко до кухнi. - Чи вже самовар прийняли?
      - Нi, ще у горницях.
      - Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?
      - Зараз.
      I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.
      - Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би - все б на неї дивився! - бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла йому чаю на невеличкiй пiдставi.
      - Та берiть уже, а то кину! - червонiючи, як макiвка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку i ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.
      - Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у їх жилах замiсть кровi тече буряковий квас або сирiвець. Ця - запечена сонцем; у сiєї кров - огонь! - бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.
      I почав розказувати Проценковi рiзнi приповiстки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайнi приповiстки, безпутнi речi безпутного п'яного бажання та жаги; вiд них аж на душi переверталося у свiжого чоловiка. Недобрими, видко, здалися вони i Проценковi, бо вiн мерщiй перебив Довбню:
      - Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловiковi на таке повинно пускатись?
      - Розумному, кажете? - спитав спокiйно той. - А причому тут розум? Натура, та й годi! Їсте ж ви? п'єте… ну?
      Вiн не доказав. Та нiчого було й доказувати: Проценковi стало аж страшно вiд такої голої та нiчим не прикритої правди. Вiн почав заминати розмову, переводити її на другi речi, поки не звернув на лiбретто, над котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була хоч i похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на неї, як на дiло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень - таких чулих та глибоких. Досi їх тiльки ставили на кону - i всiм вони так подобалися; iнодi декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, i така постанова мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще опера, - то були тiльки першi кроки до неї, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього? Треба тiльки лiбретто виконати, а голоси до нього пiдставити з тих самих пiсень, що народ спiває… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завiв їх у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а то б i прохати не треба, - сам усе б виконав… Його ся думка так посiла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тiльки й гомону, тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити попадi, такiй хорошiй спiвусi. I вiн його за тиждень одмахав. У тому лiбретто вiн розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як грали весiлля, як вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипцi грає, вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти голоси до його лiбретта.
      - Я його виконав, - хвалився вiн Довбнi, - потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душi, випiк на огнищi свого серця!
      - Не доводилося менi куштувати яєшнi, пряженої на такому огнищi, то й боюсь, щоб не опiкся! - одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.
      А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати, i обiцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосiв.
      Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня з його лiбреттом. А вже коли вiн прийшов з скрипкою - то, певно, має чим похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'ється, покуре", - думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.
      - А нуте, заграйте що-небудь, - попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.
      Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.
      - Ось почуєш, як вiн добре грає! - обiзвалася Мар'я до Христi, пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще мов нижче схилилася над роботою.
      Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав i вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до плеча скрипку, вiн почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомiн, топiт… чується маршова козацька пiсня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пiсня, це - молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. I зразу - як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усiх чотирьох струн, замовкла.
      - Що це вiн грає? - спитала Мар'я. - Щось по знаку.
      - А це ж як ведуть молодого до молодої, - одказала Христя.
      - Так, так… - почала Мар'я i не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першої дружки у хатi молодої; тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; її подруги на кiнцi пiдхоплюють i мчать-пiдносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними - навздогiнцi… Ось вони наближаються, зiходяться; ось зiйшлися докупи, злилися в одну пiсню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усiма головами. Всi, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.
      Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий двiр, а посеред нього - весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, - наче м'яч застрибав, пiшов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!" - кричить дружко, б'ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.
      Довбня замовк; а Проценковi все ще вчувається дрiбний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт очуняв його; вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся… То з кухнi доносився регiт. Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я з печi реготалася.
      - Х-х-у! - зiтхнув Проценко. - Батечку мiй! та се страшна штука! - скрикнув вiн.
      А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:
      Ой стiн, сосно,
      Та розвивайся!
      Рано, рано!.. - понеслася журлива пiсня; i в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге i втретє. Тi забої - наче на даний поклик - повiдають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося… Пiсня затихла. Гомiн - не гомiн, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" - гукає дружко. Дружки починають важковажко, i музика пiдтягує їм ще важче… "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дiвочою. Тепер ти вже не вiльна птиця, а чужа робiтниця. Свекруха тобi голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нiкому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає - та нiкому пожалувати. Сльози та скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зiгне та зостарiє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дiвочою!" I княгиня, спотикаючись вiд слiз, iде уклонятися батьковi-матерi… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-ридає. У Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I знову понеслася маршова пiсня, спершу гучнозично, а далi все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лiсом-горою… Тепер тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив її на столi.
      - Оце вам i весiлля до вашої опери, - сказав вiн i почав витирати пiт З лоба.
      - Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, - додав i мерщiй побрався до тютюну.
      Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли, зiтхання важке, поривчасте.
      - Господи! - скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули. - Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж - великi генiї творили, а це - народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! - скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi i заговорив спокiйнiше:
      - Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу - нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате - яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?
      - Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! - одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись ним, наче хмарою.
      - Як нiчого? - скрикнув Проценко. - Нi, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як ви їх так занехтуєте.
      - А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? - спитався Довбня.
      - Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика. Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п'єсу надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, - цвiрiнькав Проценко.
      Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.
      - Ви смiєтесь? - скрикнув Проценко. - Ви знаєте Пушкiна?.. Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi - Радiоновнi! I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…
      - То ж слово, а це голос, - перебив Довбня.
      - Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, - почав доводити Проценко. - Прочитайте його народовi - i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж - музикальний Шевченко.
      - Далеко куцому до зайця! - увернув Довбня, та Проценко не слухав.
      - Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє - повиннi i голос розумiти. О-о! Народ - великий естетик!.. - придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?
      Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.
      Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.
      Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.
      - А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте обома ухами.
      I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…
      Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.
      - Ну, що? - догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
      - Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.
      - Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? - спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.
      - Христе! Мар'є! - почувся в кухнi вигук.
      - Панi… - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.
      - Позабираються до панича в хату! Чого? - гримала Пистина Iванiвна.
      - Оце зададуть капотi нашим критикам! - зло усмiхаючись, мовив Довбня.
      Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.
      - Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! - через який час мовив Проценко.
      Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
      - Яка?
      - От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? - засипав Проценко.
      - З попадею? - розтягуючи, спитав Довбня. - А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:
      - Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.
      - А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв? - понуро бубонiв Довбня.
      Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає - в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива…
      - Невже ви людей мiряєте по їх достатку? - спитав вiн, пiдвiвши голову.
      - А то ж по чому? - одказав спокiйно Довбня. - Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?
      "Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.
      - Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня. - Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.
      "Теє!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..
      Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.
      - Так коли пiдемо? - допитувався Довбня. - Завтра, чи що? Iде - завтра?
      - Як хочете, - понуро одказав Проценко.
      Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.
      - Паничу! вечеряти! - ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.
      Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в вiчi.
      - Вечеряти? - перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.
      - Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.
      - Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.
      Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.
      - Чого ти наче ошпарена вискочила? - спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"
      - Зачiпав? - спитала Мар'я i зареготалася. - Ох ти, простота селянська! - промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!
      У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки - кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки - жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.
      - Так ви такий? - спитала його, усмiхаючись. - Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?
      Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.
      - Бачила? - спитав.
      Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.
      - Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.
      - О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.
      - Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… - понуро промовив Антон Петрович.
      - Кого? - спитала Пистина Iванiвна.
      - Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.
      - Вигадай ще що!.. - позiхнувши, промовила вона.
      Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та - уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця…" - думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.
      А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.
      - Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, - наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
      - I ти б такого покохала? - допитується молодого - охриплий…
      - От, уже б i покохала! - з докором дзвоне молодий.
      - Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося? - гуде охриплий…
      - Ще й як закльовує!.. - i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.
 

VII

 
      - Дома? - спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.
      - А де ж, як не дома? - непривiтно одказала та товстим, гугнявим голосом. - До вас мала посилати! - додала ще товще.
      Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої хати:
      - Нема дома! Нема дома!
      - А де ж бариня? - жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
      - Господи! I не грiх вам?.. - почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.
      - Не лайте мене, Наталiя Миколаївна, - почав Проценко. - Я до вас привiв мого доброго знакомого - Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.
      - Я рада… - займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбнi руку.
      - Той чорт, що в буряки кришать, - жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.
      - А отець Миколай дома? - спитав Проценко, шукаючи очима мiсця, де б сiсти.
      Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.
      - Отця Миколая запрошено на хрестини, - одказала вона i мерщiй кинулася в другу хату за стульцем.
      Довбня почав оглядати хату. У кутку бiля невеличкого столика стояло всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню. Давно вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi патьоки застилали його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода прямо на стiл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того. Та й хата видавала невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена, хрущала пiд ногами; тут валялися всякi об'їдки, кiсточки, крихти хлiба i лушпайки з насiння… У другому кутку стояв обiрваний диван, мов горбатий старець примостився бiля стiни спочивати… Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.
      Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталiя Миколаївна з стульцем.
      - Це ви менi несете? - зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки. - Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!
      Наталiя Миколаївна не знала, як їй прийняти тi Довбнинi речi: чи за посмiх над їх злиднями, чи над її непорядком. Вiд сорому у неї й уха почервонiли - не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару й Педоря: з грюком розчинивши дверi, вона увалилась у хату i, наступивши Довбнi на ногу, кинулася до самовару.
      - Дивися -ноги одтопчеш! - скрикнув Довбня.
      - Хiба в мене є там очi? - одказала непривiтно, беручи самовар.
      - Педоре! - гукнула попадя. - Куди ти самовар береш?
      - Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, - суворо одказала попадi.
      - Педоре! - стукнувши ногою, скрикнула попадя. - Скiльки разiв я тебе прохала: не провадь ти менi хоч при людях своїх чортiв!
      - А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться - я ще й винна! - правувалась Педоря.
      - Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi, не обзивайся до мене!.. Господи! - пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря вийшла у кухню з самоваром. - Нема, мабуть, нiгде такої прислуги, як у нас… Отже держить!
      - Держить? - одгукнулась Педоря. - Добре держати, грошей не плативши! Ззплатiть менi - я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму… Держить!
      - Та замовч, Христа ради! - попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд кухнi.
      - Та чому ви її справдi не розщитаете? - увернув Проценко.
      - Ну, скажiть же йому! - одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.
      - їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! - додав Довбня.
      - От ще! - промовив Проценко.
      - Атож! - свiркнувши очима, скрикнув Довбня. - Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.
      - Оце який ви страшний та сердитий! - скрикнула вона, сподiваючись повернути розмову на iншi речi.
      - Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, - жартував Довбня начебто й гнiвно.
      - Невже? - тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - i нiме заговоре!
      Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й стiни побiлiли - вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.
      - А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, - промовив Довбня їй услiд.
      Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.
      За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося, отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш - прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.
      - Тепер благочинним уже… розкошує! - додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.
      - Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.
      - Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.
      Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.
      - А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? - спитала далi, дивлячись на Довбню.
      - Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.
      - Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! - скрикнула i ще бiльше залилася реготом.
      Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.
      - А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!
      - Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! - скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.
      - Давайте заспiваємо! - спохопився Проценко.
      - Давайте, давайте! - радо загукала попадя. - Тiльки й ви, Лука Федорович, будете пiдтягувати.
      - Якщо знаю пiсню, то можна, - засмалюючи папiроску, вiдказав той.
      - А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, - пригадувала попадя.
      - "Выхожу один я на дорогу"? - спитався Проценко.
      - Лєрмонтова! Лєрмонтова! - запорощила вона. - Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!
      - То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.
      - Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! - скрикнула вона. - Скiльки-то таланiв непризнаних гине! - I, глибоко зiтхнувши, вона зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.
      Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив - гукав… Видно, добрi були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.
      - Та перестань! слухати не можна! - скрикнула попадя, затуляючи вуха.
      - Не слухай… Далi як? - розпалившись, гука той на Довбню. - Кажи: далi як?
      Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.
      - Це вже кiнець, - одказав.
      - Кiнець? - перепитав отець Миколай. - Шкода! Потiм кинувся до Довбнi, обхопив його, поцiлував:
      - Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику, не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня! Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? - провiв вiн тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався Довбнi: - Горiлку, брат, п'єш?
      - Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той.
      - Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски, усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не примiтив, - скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. - Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! - I кинувся цiлуватися з Проценком.
      - I це добрий чоловiк, - хвалився вiн Довбнi. - Добрi тепер люди настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, - слебезував, припавши до Проценковоi бороди.
      - А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!
      - Що ти верзеш? - спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо дивлячись на нього. - Заллє очi та й варнякає не знать що.
      - Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат, було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! - скрикнув i зареготався.
      Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!
      - Ти б посоромився хоч чужих людей!
      - Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? - спитався, указуючи на Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш!.. А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат, дай нам горiлочки… - I вiн моргнув так кумедно бровою, такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!
      - Де ж її взяти? - спиталася Наталiя Миколаївна. - Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати… кого я пошлю?
      - Як кого? а Педорю!
      - Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!
      - О-о, матерi її заковиря! Педоре! - гукнув пiп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.
      - Ти у мене слуга? - спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.
      - Слуга?! Я тебе питаю! - гукнув вiн удруге.
      - Кажiть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря.
      - Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… - I вiн затнувся; брови його нахмурилися.
      - По горiлку, чи що, йти? - пита, позiхаючи, Педоря.
      - А-а, догадлива, бiсова! - усмiхнувся отець Миколай. - Ну, скажи менi: по чiм ти догадалася?
      - Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! - одрубала Педоря.
      - Матерi його дуля! Жид - невiра… Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?
      - По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку горiлки хоче.
      - А ти хоч?
      Педоря усмiхнулася, утираючи носа:
      - I я вип'ю, як дасте.
      - Молодець! - похвалив отець Миколай. - На ж тобi… - I вiн почав ритися в кишенi, брязкаючи грошима. - На полтиника. Чуєш? цiлого полтиника… Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї i не бери. Покуштуй попереду… Тiльки не з нашої посуди, - погана ти дуже! - а в жида з чарки… i тiльки одну чарку. Чуєш, тiльки одну!
      Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав її виряджати.
      - Отак у нас усе, - жалiлася тим часом попадя Довбнi. - Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, - вiн жартує. Отак i сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?
      - Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розiрватись, - огризнувся отець Миколай. - У тебе нема одного дiла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти в мене не хазяйкатаки!
      - О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, - уколола Наталiя Миколаївна.
      - Наша, брат, служба така, - одказав пiп. - Ми i по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколiєш.
      - За таким хазяїном! - сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.
      - Не слухай, брат, її, - повернувся вiн до Довбнi. - Жiнка, брат, i чорта проведе! - сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.
      Наталiя Миколаївна пустила на чоловiка гострий i призрий погляд; зцiпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля столу. її свiже рожеве обличчя поп'ятнилося, очi похмурились. Вона мовчала; здається - i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку, мерщiй опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.
      - Як дурник! - процiдила попадя крiзь зуби.
      - Ви сердитесь? - спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла… Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно - не добро, видно, все те вiщувало!
      Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула:
      - Самий смак! Проценко засмiявся.
      - Чого ви регочете? - спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.
      - Молодець ти у мене, молодець! - одказав, усмiхаючись, пiп. - Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.
      Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену рибу, хлiба i солоних огiркiв.
      Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.
      - Як здоров'я вашої куми? - спитала Наталiя Миколаївна у Проценка. - От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!
      - То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.
      - А може б, ти нас, Наталю, почастувала? - перебив її отець Миколай.
      - Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! - додав Довбня.
      - Чому ж се? - спитала вона.
      - У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба! - перевiв на жарти Довбня.
      - О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! - одказала попадя, згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок як яблучко червонiв.
      - Ваша? Ота! - скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її кулачок. - А розгорнiть, я подивлюся, - сказав, пiдходячи до неї.
      - Що ви там побачите? Хiба ви знахур?
      - Знахур.
      Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки, що покарбували її.
      - Довго менi жити? - граючи очима, спитала вона.
      - Сто лiт! - скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом. - Притулiть мiцнiше! - промовив.
      - Отже ви справдi, мов знахур! - защебетала вона. - Що ж ви там почуєте?
      Довбня нiчого не одказав - слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi, усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її; вiн дослухався до того.
      Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело пiдскочив угору i скрикнув:
      - Могорича! могорича!
      Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.
      - Колдун! колдун! - кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня розвеселив Наталiю Миколаївну. - За се випити! їй-богу, випити!
      - Що ж ви там дослухались? - пристала Наталiя Миколаївна до Довбнi, як той зняв руку.
      - Почастуйте! - указав Довбня на пляшку.
      Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.
      - Капелечку! одну капелечку! - слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.
      - Усiх! усiх! - гукав пiп, плещучи в долошки. - Ура-а-а!
      Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.
      - I вас, Григорiй Петрович, частувати? - стрiльнувши оком на Проценка, спитала вона.
      - Усiх! усiх! - глухо одказав Довбня.
      - Менi небагатечко. Я не п'ю, - прохався Проценко.
      - Треба робити, як знахур каже! - одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула якийсь веселий шум у вухах.
      - Не все то правда… - почав було Проценко, беручи чарку.
      - Або не кожнiй чутцi вiр! - перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.
      - Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi аж страшно стає! - обiзвалася попадя.
      Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.
      - А менi! - обiзвався отець Миколай.
      - Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах! - гримнула попадя.
      - Усiх! усiх! - прогув Довбня.
      Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й в денце поцiлував.
      - Згода! згода! - загукав Довбня.
      - Що ж ви наслухали? - допитувалася у нього попадя.
      - А ви хочете знати?
      - Авжеж - хочу.
      - I не розсердитеся, як правду скажу?
      - Тiльки не брешiть!
      - Нащо брехати? Слухайте ж… Усi насторочллись.
      - Нi, давайте ще по чарцi! - сказав Довбня.
      У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима тiльки невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку i почастувала Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як той ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка вже брала своє.
      - Тепер, цур, не сердiться! - повернувся до попадi Довбня.
      - Миколо! признавайся по правдi, - i вiн щось почав шептати на ухо поповi.
      Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у грудях захопило… "Оце ж i пiде!" - подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.
      - Признавайсь: давно? - уголос допитується Довбня.
      - Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип'ємо! - одмахуючись руками, мовив пiп.
      - Не признается? А порадував би тебе!
      - Ну, а як давно, то що буде? - граючи очима, пита попадя.
      - Син колись буде!.. - рубнув Довбня.
      - Браво-о! Браво-о! - гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.
      Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.
      - Нам весело, а тобi сумно? - тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього. - Бач, який вiн гарний! -додала уголос, кинувши очима на Довбню. - Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!
      Проценко ще став хмурнiший.
      - Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. - спитала i, прихилившись до його уха, промовила: - Що, як то Довбня угадав?!
      Проценко побачив, як у неї руки тремтiли, очi горiлiї, як вона вся огнем пашiла; йому здалося, що вона намiряється кинутися йому на шию. Вiн мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:
      - А знаете, що Наталiя Миколаївна каже?
      - Григорiй Петрович! - скрикнула попадя, стукнувши ногою. - Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!
      - Наталiя Миколаївна каже… - почав Проценко. Попадя, як кiшка, стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi пальчики так i впилися в його уста.
      - Наталiя Миколаївна каже… випити ще по однiй, - гукнув Проценко крiзь її пальцi.
      - Добре! добре! - гуде Довбня.
      - Можна випити! слiд випити! - гогоче пiп.
      - I я! I я! - гукає Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так весело та радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала за руки.
      - Будемо грати в носа! - скрикнула вона i кинулася за картами. Уже i карти здала.
      - Ходiть!
      - О-о, спати хочу! - загукав, хитаючись, пiп i подибав у другу хату. Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.
      - Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, - запрохувала попадя.
      - Пора! пора!
      Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись нi з ким, похилив через кухню.
      - Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, - гукнула йому вслiд попадя.
      Довбня, мов не розумiючи, глянув на неї, махнув рукою i, накинувши на плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
      - Чого ти сьогоднi такий невеселий був? - спитала вона у сiнях, припадаючи до нього. - Голубе мiй!.. - Роздався жаркий поцiлунок. - I приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! - скаржилася вона, припадаючи до нього. - Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!
      Проценко мовчки вирвався з її гарячих обiймiв. Вiн сам не знав, чого вона йому сьогоднi противною здалася… її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Вiн випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло - тiльки свою голову задурив. Гвiздком стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля його серця - якмога швидше вирватися вiд сеї причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.
      - Хто се?
      - Та я!.. - скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. - Рукава нiяк не знайду. Чи не одiрвав, бува, його хто? - запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.
      Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й повiв З двору.
      Стояла пiзня - геть за пiвнiч - доба; на темному небi нi зiрочки, нi iскриночки - густа непроглядна темнота; повiтря холодне, з туманом дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.
      - Куди ж се ми йдемо? - спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.
      - Куди ж як не додому! - одказав Проценко.
      - Чого? Я не хочу додому!
      - А куди ж? - пита Проценко.
      - Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!
      - Чому?
      - Чому?.. Ох, брат! - зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. - Ти не знаєш нiчого, а я знаю… I тобi все розкажу, все… Ти бачив у нас дiвку Марину?.. I - лиха година знає - пiдвернулася, брат, п'яному пiд руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на менi, а то або повiшуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. - скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голiв досягла. - Кий се чорт плюється? - спитав, утираючись. - А все-таки вона, брат, гарна! - додав ще i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.
      "Сам iрод не розбере сього Довбню! - подумав Проценко. - Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"
      Вiн почав утiшати його:
      - Хiба ти перший, ти -послiднiй.
      - То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде! Шкода, брат, дiвки; або женитись треба, або повiситись разом з нею. Он воно що! - признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.
      - Гм! - мугикнув Проценко. - Женитися? Що ж вона - вiрна тобi? кохає?
      - А чорти її батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й вiрна, поки хто не кивнув на неї пальцем.
      - Нi, не всi такi, - поперечив Проценко.
      - Усi! - гукнув Довбня. - Усi одним миром мазанi! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дiвки. Пропаде нi за цапову душу! Почне тинятися попiд тинами, на ногах зогниє!
      - Ну це вже твоє дiло, як хоч, так i роби, - одказав Проценко, зостановлюючись.
      Вони якраз дiйшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценковi треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi - прямо, майданом.
      - А ти б що зробив на моєму мiсцi? - попитав Довбня.
      - Не знаю, не був у таких бувальцях.
      - Не був? I не будь же нiколи. Нема гiрше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, - i Довбня ткнув себе пальцем у лоб, - каже: наплюй на все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! - перевiвшiї руку на груди i вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, - рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!
      Проценко позiхнув.
      - Позiхаєш? Спати хочеш?
      - Пора вже.
      - То й ходiмо.
      - Тут нам розходитися, - натякнув Проценко
      - Ага, розходитись? Ну, прощай!.. - I Довбня перший порвався вiд нього.
      - Або постiй! - гукнув, зостановлюючись.
      - Чого?
      - Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тiльки сплюнув i, не одказуючи нiчого, почимчикував далi.
      - Мовчиш?.. Зиа кiшка, чиє сало з'їла, та й мовчить! - базiкав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
      А Проценко, зоставшись самотою, зiтхнув вiльнiше. Вiн боявся, щоб, бува, Довбня не намiгся до нього спати… П'яний буде варнякати цiлу нiч!.. Добро б - про що путнє, а то - про ту циндрю… От же мучиться i побивається чоловiк. Чого?
      Проценко почав розбирати, що йому наплiв п'яний Довбня… "Нема й гiрше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої спiває… Дивно!" - думав Проценко i дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму життi вiн не пригадає нiчого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачi. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихi хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душi однi гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде! Нi, не буде, - одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у нього в головi. - Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!"
      Темна темнота ночi, глухi та безлюднi вулицi - нiщо Проценковi не забороняло розпускати свої думки, а ще бiльше допомагало їм ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашнiй вечiр i сьогоднiшнiй. Учорашнiй куди веселiший i кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не годиться. Учора Довбнина музика серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i п'яний був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'янiй мовi… а через вiщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть, i сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче… А чим воно справдi б'ється?..
      Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища… Темно усюди, анi свiтнеться нiгде… "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб одсунули", - подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.
      - Зараз, зараз! - донiсся до нього чийсь голос iз кухнi, як вiн постукав у вiкно.
      - Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки вiн обiйшов кругом кухнi, дверi в сiни були вже вiдчиненi, i в темнiй темнотi їх сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.
      - Чого ви стали? Iдiть уже! - роздався голос Христi. Його наче що шпигонуло.
      - Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? - промовив вiн тихо i, обнявши, намалював на її щоцi гарячий поцiлунок.
      - Що се ви! Господь з вами! - ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чує її зiтхання гаряче, її дух теплий.
      - Серце моє! Христиночко!.. - I уста їх злилися. Солодко вони защемiли у нього, якась огненна печiя дiйшла до серця… Вiн, як божевiльний, здавив її, пригорнув до себе, i обличчя її, i уста, i очi покрив своїми поцiлунками.
      - Годi, годi вам… Ще Мар'я почує, - шепче вона.
      - Ягiдко моя! наливаная!.. - Вiн припав до неї, до її теплого лона; вiн чув, як її серце билося, як її тепло переходило у його, як воно не грiло - палило його.
      - Iдiть уже, я сама засуну! - голосно промовила вона.
      Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни, побралася на пiч.
      Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його гарячi поцiлунки та обiйми - гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути… Серце її так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають душу… їй чогось хочеться смiятися i плакати.
      "Невже вiн… вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, - мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я… я - проста дiвка? - йому подобалася?.. Оце дивно! - думалося їй, i її серце так радiсно билося. - I панi бiля його пада,- знову лiзе їй у голову. - I панi не погана з себе. А я б то йому краща?.. Господь його знає! Може, йому заманулося тiльки погратися та посмiятися з мене, дурної, а я йму вiри? - Нестямна туга, мов пазурами кiшка, упинається в її душу, сльози виступають на очi. - Нi, нi!.. щось воно та не так… Чого ж такi палючi поцiлунки, такi гарячi обiйми?!" - знову утiша себе Христя. До самого свiту не спала вона, то млiючи вiд несподiваного щастя, то сумуючи вiд натовпу нерозгаданих думок, гарячого дзюркотання кровi, легких та важких забоїв серця…
 

VIII

 
      На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого i разом доброго її душу морочить. Оце пiдкрадеться стиха i обiйме тугою несамовитою… Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як дiзнаються, бува? Ото дiвка! з паничем цiлуватися?! Матiнко!.. I Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очi сором криє; i свiт бiлий, заглядаючи в них, видає її… I навiщо сей день настав? Чому нiч не забарилася?.. То знову, - повертає на iнше, - огортає її серце якась утiха, якась весела надiя душу грiє. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона - душу чию загубила? Що лихе зробила? Нiчого ж! Нiкому ж! Що вiн цiлував мене? Чим же я винувата, що вiн цiлував? А що, як вiн любить мене? Як справдi кохає?.. Бог його знає: може, мене досi господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм… Може, се вiн моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене?
      Нелегеньку думку завдало життя Христi - думай! Нерозгадану загадку станове перед нею - розгадуй! I до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривiтним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподiвано з самої середини взялося, десь там на днi заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокiй тихий, бунтує її думки крилатi. Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкi, насунули; не дивно, що Христя як упне очi у що-небудь, то там вони в неї i зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвiздком до того мiсця - й не поворухнеться.
      - Христе! - оце обiзве Мар'я. А Христя не чує.
      - Об чому ее так загадалася? - регоче та, прикро придивляючись на Христю.
      Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе її на чому недоброму спiймають.
      - Чого се ти, дiвко, так сумуєш? - допитується Мар'я, не спускаючи очей з неї.
      Та й лихi якi у Мар'ї очi! Христя чує, як вони, наче шило, до самого її серця доходять, у саму душу упинаються. I чого їй вiд мене треба? Чого вона слiдкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться? - трохи не плаче Христя; i рада, якби на той час увесь свiт провалився i вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокiйними.
      То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар'я та Христя удвох тiльки нишпорять у кухнi - Христя то сим, то тим боком бiд Мар'ї увернеться. А як пани кинуться i почнеться те щоденне порання? А як вiн кликне її давати умиватися?.. Вона нiяк не пригадає, що тодi буде.. Вона тiльки чує, що її сила покидає, що вона нiкуди кчемна, зовсiм недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося? - думає вона. - Чи не караєш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"
      Тут саме дверi з горниць рипнули - i на порозi панi показалася. Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:
      - Що се ви тут мнетесь? Чому вiкон не одчиняєте?
      Христя, як стрiла, кинулася з хати, та за порогом згадала, що ще прогоничi не поодщiпанi. Як тороплена, кинулась вона назад - i пiшов гуркiт та стукiт по хатах! Бiгаючи вiд одного вiкна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачiпалася об рiжки столiв, билася i, не почуваючи болю, мерщiй неслася далi.
      - Що це ти торохтиш там, мов навiжена? - гримнула на неї Пистина Iванiвна.
      Христя отетерiла - з мiсця не ворухнеться.
      - Чого ж ти стала? - знову гарикнула Пистина Iванiвна.
      Христя кинулась… На превелику силу тi прогоничi поодщiпала i якомога швидше майнула надвiр.
      Надвiрня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила переляканi думки; Христя вернулася у хату далеко покiйнiша. Мар'ю вона стрiла на порозi, та зiбралася на базар, i це її ще бiльше заспокоїло.
      "Якщо вже непереливки буде, - сховаюся хоч у кухнi, - нiкому буде наглядати", - подумала вона. I справдi - стала тиха та ясна, правилася бiля всього, як i кожен день, як i давно, аж поки з паничевої хати не розчинилися дверi.
      - Христино! дайте умитися, - промовив вiн тихо; а її чогось всю так i затiпало!
      Беручи воду, вона i не запримiтила, що набрала тiльки пiвглека; ускочила в його хату - забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала води, глитнула з сiней свiжого повiтря, мов тих лiкiв, i, не дивлячись нiкуди й нi на що, наче на смерть, пiшла до нього в хату.
      Вiн глянув на неї, - а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як вiн дивиться, прикро дивиться на неї.
      - Чого се ви сьогоднi наче в воду опущена? - спитав вiн її, становлячись над тазом.
      Вона мовчала та млiла. Вiн ще прикрiше поглянув на неї.
      - Та умивайтесь уже! - болiсно, наче крiзь сльози, вимовила вона.
      Вiн зiтхнув i настановив руки. її жаль обняв, такий гiркий та рiзучий жаль, що вона трохи не заплакала… Чого? Вона сама не знає чого… Ллє воду i сама не знає, куди ллє; крiзь повнi очi слiз бачить - щось червонувате миготить перед нею, догадується, що то його руки, i ллє туди; ллє тодi, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди ллє, куди слiд, чи стiльки зливає, скiльки треба, - вона не бачить, не знає. Певно, вона б не доглядiлась, що вiн уже й умився, якби тiльки вiн не сказав: буде!
      Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщiй вискочила вiд нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухнi: невiдомий сором не пече її, нiчий догляд не мутить її думок.
      Як попив вiн чай i пiшов на службу - їй зовсiм стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, i воно висв.iтило. Тому й щоденнi клопоти допомогли. Мар'я з панею турбувалися бiля печi, а вона - прибиранням та вимiтанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що iнше думати, як роботи повнi руки? Вона мухою лiтала, щоб усюди поспiти. А в його хатi як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скiльки разiв всяку всячину, щоб вона якнайкрасивiше стояла, найпоказнiше видавала; i подушки на його лiжковi перебивала, - мов надутi, лежали вони, не видаючи нiде нi зморщечки, нi складочки, - пухкi та високi!
      "Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та гарно, хай догадається: хто то до того своїх рук докладав!" - подумала вона, легенько зiтхнувши.
      Зовсiм вона себе чує i покiйною, i щасливою. Життя до неї усмiхається, манить до себе якимсь невiдомим чаром, тягне несподiваними надiями. Все, що її давило та смуток будило, - зникло; все пройшло-минулося; нiхто нiчого не добачив, нiхто нiчого не дiзнався; то тiльки розполоханi думки її страхали… А жаркi поцiлунки горять на її обличчi, гарячi обiйми грiють її серце, тихим щастям пiдкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспiвала, якби нiкого не було дома. Та вона таки й не видержала. Картоплi у хатi не стало, треба було побiгти до погреба. Якраз на той час вона налучилася у кухню i мерщiй сама похопилася… Ще тюпаючи до погреба, вона завела пiсню, а як опинилася у його темнiй самотнi, то так розпустила свiй голос - аж луна знялася! Високо та тонко вiн дзвоне об боки та стелю глухої я.ми i, не маючи простору, щоб розiйтися, все дужчає та мiцнiшає. Аж вiдляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! - а вона спiває. Пiсня мов сама ллється З душi, голос не знає натуги й утоми- рiвний, тонкий та високий!
      Цiлий день до обiду була вона весела та рада. I вiн з паном прийшов - давала обiдати i не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала на його очима, i дивно, що тепер тiльки вона добачила те, чого ранiше не примiчала… Якi у його очi яснi! якi брови чорнi! i борода невеличка - як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! I його поступ, i його погляд - все то таке невимовне чарiвне та хороше, так i тягне до його, так i вабить її серце!
      Вiддавши панам обiд, вони з Мар'ею сiли за свiй. її так i пiдмиває говорити! Балакала б, здається, без кiнця i без краю. Тiльки Мар'я чогось не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.
      - Чи не бачили де, тiтко, Марини? - веселенько запитала Христя, згадавши, що та як покинула своє намисто, то й досi не приходить.
      - Марини? - перепитала Мар'я. - Та й носишся ти з своєю Мариною! Я думала, що вона справдi путня дiвка, аж вона - чортзна-що! - неласкаве додала Мар'я.
      - Як саме? - здивувалася Христя.
      - Так! Он - на содержанiе йде!
      - На яке содержанiє! Куди?
      - Панич один на село бере до себе.
      - Наймається, чи що? - не розумiючи, допитується Христя.
      - Наймається ж… з паничем спати, - усмiхаючись, одказала Мар'я. Христя похнюпилася: нiчого було далi допитуватися… А Мар'я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! I чого вона така злюча до всiх стала? З того часу, як розплювалася з своїм москалем, вона нi за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле - вона зразу перехопе, та ще й вiд себе наддасть! - думала Христя, пригадуючи, як би їй самiй навiдатися до Марини. - Сьогоднi субота, а завтра недiля… свято… Чи не пiти б? Справдi, пiти! Вона трохи пам'ятає те дворище, де живе Марина: як ходила на базар, то бачила… Ранiше управлюся, пiду завидна, - утраплю!" I Христя почала навсправжки клопотатися.
      - Ви, тiтко, настановите завтра за мене самовар, як я вiдпрошуся до Марини? - запитала вона.
      - А що? довiдатися хочеш?
      - Та так… Намисто вiднесу.
      - Неси!.. - нехотя одказала та.
      Остання частина того дня i весь вечiр пробiгли якось непримiтне. Панич же перед вечором пiшов з дому; пани зачинилися у горницях, Мар'я мерщiй побралася на пiч, а Христя збиралася на завтра: окрiп на голову грiла, одежу нову пiдбирала. Заклопоталася довго. Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, - чогось наче сердитий, - а вона все поралась… Пiзно лягла, зразу Заснула i проспала до самого свiту.
      У недiлю пiсля обiду почала прохатись у панi.
      - Чи пустите мене, баринько, на сьогоднi?
      - Куди? - здивувалася та. Христя сказала.
      - Йди, йди… Ти ж не надовго?
      - Та хоч i на всю нiч! - усмiхнувшись, одказала за неї Мар'я.
      Панi зареготалася й пiшла собi у горницi, а Христя надулася… "На всю нiч! -думалося їй. - Хiба я така, як вона, що пiду на всю нiч?" -сердилась Христя, збираючись до Марини.
      Сонце, вибившися з-за хмар, що бiльш тижня держали його в неволi, перед заходом висвiтило. Кругом хмари, синi, як печiнка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-пiд їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним свiтом. Дощовi калюжi здавалися вiд його озерами кровi; повiтря горiло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривiтним здавалося все пiд тим кривавим свiтом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспiшаючи до Марини, знову почула, що туга почина пiдкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душi засновується смуток, важкi думки окривають голову.
      У великiй, непривiтнiй кухнi, освiченiй жовтим сонячним заходом, неметенiй i немазанiй, застала вона Марину одним одну. Нерозчiсана, у старiм заяложенiм уборi сидiла вона бiля вiкна, край столу, пiдперши свою закустрану голову рукою. По її похмурому обличчi снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала.
      - Марино! - скрикнула Христя. - Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщiй збирайся та ходiм, поки сонце свiте - походимо, людей побачимо, менi город покажеш.
      - Найшла час - он яка твань на вулицi! - якось сумно одказала Марина.
      - То твань посерединi, а на примостках людей багато гуляє.
      - I вже! - махнувши рукою, одказала Марина. - Хай гуляють!
      - А ти? Чого се ти така? Хiба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, вiд матерi недобрi вiстi… нездужа?.. умерла?.. - одгадуе Христя. Марина помовчала i, випускаючи з очей сльози, промовила:
      - Краще б, якби умерла!
      - Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?
      Марина мовчала.
      - Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?
      - Що ж вони брешуть? - тихо спитала Марина.
      - Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрiзала, щоб не брехали!.. Кажуть - либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! - гаряче засипала Христя.
      - Хай вигадують!.. - зiтхнувши важко, одказала Марина. На який час обидвi помовкли.
      - Я тобi твое намисто принесла, - почала знову Христя. - На! - i, витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.
      Та глянула - i якась хижа iскра зажеврiла у її похмурих очах.
      - Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай вiн подавиться ним! - скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.
      Христя здивувалася. Вона нiколи не бачила Марини такої сердитої та непривiтної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись, одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.
      Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався по полупаних стiнах, по неметенiй долiвцi, мов зарево близької пожежi освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi Маринина постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу - як припаде до столу, як заридає!
      - Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.
      - Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то - пiду… їй-богу, зараз пiду!.. - допитувалась i разом стращала Христя.
      Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi очi… Так дивиться мала дитина на матiр, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти вiд неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i я тобi все розкажу, все повiдаю… Не кидай же мене!
      Христя пiдiйшла до подруги i почала її утiшати. Вона перебирала всяку всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село, про дiвчат, хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi випадки. Рiч її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смiшними жартiвливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина - реготалися б вони i не переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зцiпленi уста, щоб усмiхнутися… Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка, така неутiшна, що жаль наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.
      Смеркалося. Жовтий свiт меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали її якимсь смутком.
      Христя кинулася йти додому.
      - Пiдожди, - прохала Марина. - Посидь ще трохи. Панiв немає дома, нiкого немає. Бач - я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'ємося.
      - Так менi страшно буде однiй вертатися.
      - Я проведу.
      - Ну-ну!
      I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усiх бокiв, з усiх країв виходила чорна темнота i все бiльше та дужче зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським житвом. "I як вони живуть отута?" - думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує - скрипнули дверi, щось рипучими чобiтьми пройшлося сiньми i назад вертає. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.
      - Для кого то самовар? - питає наче десь чуваний голос. Мовчання.
      - Марино! ти сердишся? Дурна! - бубонить той же голос, i знову чоботи зарипiли, дверi стукнули.
      Через хвилину увiйшла Марина.
      - Хто то балакав з тобою? - питає Христя.
      - А то ж вiн! - почала Марина, та й не доказала.
      - Хто вiн?
      - Дурисвiт!
      - Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.
      - Ну - волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!
      - Та хто такий з кругу спився? - здвигнувши плечима, питає Христя.
      - Панич! - аж скрикнула Марина.
      - То се ти його так че тиш? За вiщо се так?
      - Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тiльки займе мене, проклятий!
      - Та за що ти клянеш його так?
      - Вiн дума, йому пройде се - дурити, з ума зводити? Вiн дума, як одежу забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе другу таку дурку! - розпалившись, желiпала Марина.
      - Так то все правда?.. - уголос вимовила Христя свою думку.
      - Усе правда!.. Все правда! - зозла скрикнула Марина i заскреготала зубами. - Та вже ж i на моїй колись вулицi буде свято! - додала вона, скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.
      Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя пiдвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мiшком висiло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались i, як клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж страшна стала", - зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.
      Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.
      - Пий! - сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула, не бачила.
      - Христе! - обiзвала голосно подруга. Христя пiдвела голову. Марина зареготалася.
      - Чого ти смiєшся?
      Марина зiтхнула i важко промовила:
      - А що ж менi казати? То - плакала - надолужило, треба й пореготатися!
      I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед Христею.
      Вона, насмiхаючись сама над собою, повiдала усе Христi: як i коли полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й повiрила йому.
      - I тобi тепер не страшно? - спиталася Христя.
      - Чого ж менi страшно?
      - А як же: як мати дiзнається? як у селi почують?
      - Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало? Не тiльки свiту, що в вiкнi - за вiкном його бiльше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А пiсля свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пiшло життя шкереберть - хай iде! А йому, скурвому синовi, докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? - наймичка, попихач. А там - сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гостi, подивишся, якою я панiєю заживу! Оцього дрантя й на слузi не побачиш, - указала вона на невеличку дiрочку в платтi i взяла ще бiльше розiдрала. - А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сiни, носить у свою хату - i смiх, i лихо… Сказився, зовсiм сказився!.. - I, як сова у глупу нiч, хижо зареготалася Марина.
      У Христi волосся знялося угору вiд того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучi очi злякали Христю.
      На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… пiдвела голову i знову сердито заговорила:
      - Ну, та й твiй добрий!
      - Хто мiй? - боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?
      - Та вже ж не хто - панич! - скрикнула Марина. - Учора був у нашого… Грали там, спiвали… Наш хлебеснув та й почав жалiтися, як йому шкода мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi… А твiй i почав вичитувати: i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти - москаль би знайшовся… Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке мене зло взяло тодi! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто? великий пан? Хiба вiн як панич той живе? - як вовцюга сiрий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинкiв одбила!.. Не ти перший, не ти послiднiй!.. Вiн зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi москалi, як iтимеш вiд своєї попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!.. - пригадувала то се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.
      Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.
      - А-а, здорова! - привiтався вiн до Христi. - Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?.. - безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.
      - Поздоров, боже!.. - зло увернула Марина i замовкла.
      - Кого?.. - запитався Довбня. - Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!
      - Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще лютiше вiдказала Марина. - Та якби бог слухав…
      Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!
      - Дурного чередника? - докiнчив Довбня Маринину поговiрку.
      - Авжеж! - лютує Марина.
      Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.
      - Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, - розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?
      Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:
      - Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?
      - То давня рiч… - почав Довбня.
      - Давня? - перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.
      - Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?
      - А за давне хто винуватий? - у свою чергу спитала Марина.
      - Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий! - скрикнув Довбня.
      - А хто бiльше винуватий? - знову питає Марина, потроху одходячи.
      - Ти! - одрубав сердито Довбня. - Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти - десятеро… Та ми порiжемось, дурко!
      - Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!
      - I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.
      - Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? - Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?
      - Якби ж була жiнкою… А тепер я що?
      - Жiнка! - скрикнув Довбня. - Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!.. - Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися. - От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе! - несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.
      Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були - чутно, як би й муха пролетiла.
      - Марино! - помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. - Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!
      - Хай чорт його вiзьме! - буркнула Марина.
      - Їдеш? - грiзно скрикнув Довбня.
      Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до неї. Його руки тремтiли, вiн увесь трусився.
      - Знай же, Марино, що це упослiднє!.. Упослiднє!.. Чуєш? - крикнув вiн, пiдступаючи до неї й заглядаючи у вiчi.
      Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, - такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.
      - Чуєш же?..
      - Чую… - глухо одказала Марина.
      - Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! - промовив вiн i, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати.
      Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або у глибокому льоху; темно, холодно, непривiтно… Свiчка нагорiла; од полупаних стiн здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий морок носився по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорної хвилi, хитався комин здоровенної печi. Марина сидiла бiля столу i якось призро дивилася на дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях, та вони все далi та далi одходили - зникали. Христi здалося, що за тi ступнi учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд неї… Жаль ущипнув її за серце…
      - Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, - сказала вона подрузi.
      - О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi! - скрикнула Марина i почала лаятись.
      - Хiба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як вiн побивається за тобою? Вiн любить тебе.
      - Любить? - перепитала Марина i сплюнула. - Отака їх любов!
      - Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..
      - Краще не буде - i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.
      - Iнший? - трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього вiд Марини. "Як: через мiсяць - та й iнший? - через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого - полюбила б навiки; а та каже - iнший!.." їй наче хто по виску вдарив -так те слово дошкулило їй. Вона ще посидiла трохи, та вже не зачiпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гiршого не почути вiд подруги.
      У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тiльки, наче кошачi очi, свiтили пiдслiпi лiхтарнi та була глуха пiвнiчна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона - то била гопака по пiшоходах, аж луна кругом гоготiла, то тиркала, то висвистувала, мов п'яний халамидник.
      "Здурiла Марина, зовсiм здурiла, - думала Христя, качаючись на полу. - То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усiма буває? Невже i з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он i Мар'я скiльки то горя зазнала через те кохання. I вона її остерiгала вiд його… Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гiрка людська муко! Скiльки ти людей попонiвечила, скiльки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, вiд цiєї напастi!" - молилася Христя своїм чистим серцем. А насподi його, пiд тiєю молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; i тягло, i манило її до себе, то жаль у душi будячи, то якусь надiю на щастя вивертаючи…
      Через тиждень Довбня приходив до Проценка i, пiдпивши, розказував йому, що Марина таки поїхала. Розказуючи те, вiн так гiрко плакав!
      Христi жаль його стало; жалко, мов рiдного брата.
      - Та й недобра ж таки Марина, - обiзвалася вона до Мар'ї, - он до яких слiз панича довела!
      - Молодець Марина! - вiдказала та. - Зяає собi цiну. Так їм i треба. Дури їх, поки молода та здорова! П'ють вони нашi сльози - хай же своїх покуштують!
      Христя на те тiльки важко зiтхнула.
 

IX

 
      Минув ще тиждень, За тойi тиждень вiстка про Марину облiтала увесь город. Де її тiльки не було, де вона не побувала? Носилася по улицях i по базарах, погостювала у панських будинках i купецьких хоромах, не минула i простих мужичих хат. Всюди вiстка про те лiтала, всюди будила сонне людське життя. Тiльки й гомону було, що про панича, про Марину та Довбню. Старi пани гудили молодого блазня, що недавно випозивав вiд дядька батькiвську худобу i от тепер промиває їй очi. Купцi, потираючи руки, тягли руч за панича: коли ж його й погуляти, як не за молодого вiку?.. Вони сподiвалися, що незабаром його добро пересуне у їх крамницi. От їм було шкода тiльки Довбнi, що так побивався за непутящою людиною. Напуваючи його, вони то насмiхалися з його кохання, то раяли оханутися, стати чоловiком. "Цього цвiту по всьому свiту!" - казали вони йому. Та, видно, не втiшала його їх рада: закуривши дома, Довбня незабаром перенiс те курище у шинки, поки не позбувся й грошей, i одежi. Обiрваний та одутлий слонявся вiн по вулицях, випрохуючи у стрiчних i поперiчних копiйки, щоб похмелитися. Жидiвськi наймички, проводячи його очима, вигукували: "Любов, не картошка!" Однi простi люди хлiбороби якось понуро дивилися i на Довбню, i на молодого панича, що рядом з розрядженою Мариною лiтав городом скаженою тройкою коней. "До того тепер воно йдеться, - казали вони. - Пiдождiть трохи, позбудуть панята батькiвське добро, та радi будуть i наймичкам, аби їх хлiбом годували!"
      Кожне судило по-своєму. Однi дивилися, чи пiдходить той випадок пiд стародавнiй звичай, другi - чи слугує на користь чоловiковi, а чи несе втрату, - i з того боку судили. Нiхто не йшов далi, нiхто не спускався глибше у людську душу, не заглядав у своє серце, питаючи: що б я зробив, якби мене замiсто Марини або Довбнi на їх мiсцi слiпа доля постановила?
      Одна Христя дивилася на те з цього становища, їй, молодiй та небувалiй, близько все те доходило до серця, будило нерозгаданi думки у її головi. Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пiшла Марина. Чи знайде ж то вона там своє щастя, чи воно повернеться у лиху недолю? Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова!.. А як Марину обдурять? Як позбудеться вона i краси, i здоров'я? Що тодi буде?
      Христi робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму себе. їй здавалося, що стоїть вона на хисткiй кладцi серед широкої та глибокої рiчки. Кругом вода, кругом киплять та пiняться високi хвилi, чорнiють безоднi кручi… На хвилиночку куди задивишся, на один крок оступишся - i помчать вони тебе не знать куди, закрутять i пустять на саме дно того ревучого чорторию.
      Цiлий той тиждень Христя сумувала та задумана ходила, мов якого лиха ждала на себе. Вона не дослухалася, що люди плескали про Марину, як її судили на всi боки, як глузували-смiялися з Довбнi. Вона дослухалася, що в її душi коїлося, що в її серцi заводилося. А заводилося там щось непевне: то їй легко робилось, як Проценко зоставався дома, то важко ставало, як вiн виходив куди, а як виходив на вечiр, її брала така несамовита туга! Скiльки разiв вона сама себе допитувалася: що менi за дiло, куди вiн ходить? Що вiн їй або вона йому? Про мене - хай хоч пiде та й не вернеться!.. Та там, у її серцi, щось недобре поверталося, щось шептало їй, що вiн iде до неї, до попадi… I важкий сум обляга її душу, тяжкi думки налягають на серце i немилосердно давлять. Вона ляже спати i не спить - дожидає його; жде, поки вернеться, щоб не забаритися одчинити йому. Певно, вiн привiтає її i любим словом, i солодким поцiлунком; їй так любо кожен раз стає вiд того!.. Тiльки не тепер. Тепер вона знає, що йому скаже. Вiд одної одуреної вертається, щоб другу дурити? К бiсу ж, коли так! Он що вона йому скаже… А як вiн, образившись, почне рити на неї? Пiдiб'є панiв, щоб її розщитали? Де вона дiнеться проти зими? Де знайде пристановище таке друге? Тут вона вже привикла до всього, i до неї привикли; а на другому мiсцi бог знає, що то буде… Що ж їй робити тепер? Що їй казати з собою? Умерти? їй, молодiй, ще рано вмирати; а й так жити - краще не жити!.. I мучиться Христя своїми таємними муками, носиться з своїми самотнiми думками; боїться їх показати. Та й кому ти їх покажеш? Мар'ї?
      Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; бiльше мовчить, а не то - гризеться. Все їй стає на завадi, все не по їй. То не прибрано в кухнi - i вона гарикає Христi; а розпочне Христя прибирати, вона гукає:
      - Оця ще менi чепуруха!
      - Чого ви, тiтко, сердитесь? - спитає Христя.
      Мар'я мовчить, сопе. Цiлий день не говоре, а на вечiр - полiзла на пiч та вже вiдтiля i не злазе. Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зiтхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усi, не раз Христя чує її хлипання.
      - Хоч би свекруху, скорiше чортяка узяв! - раз, нудьгуючи, вона сказала Христi.
      - То що б було?
      - Вернулася б до чоловiка. Так усе надолужило - не повiриш! Христя промовчала; замовкла й Мар'я.
      Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другiй хатi постелю.
      - Мар'я дома? - спитав пак.
      - Дома, - одказала панi.
      - Навчив москаль, як дома сидiти! Що ж вона робить?
      - Що робить? Нiчого. Спить або так лежить.
      - Я не знаю, нащо ми держимо аж двi слуги, коли й однiй нiчого робити? - помовчавши, спитав пан.
      - А коло печi? - одказала панi.
      - Хiба одна Христя не вправиться? Адже ж як Мар'я бiгала, то Христя впоавлялася… А воно - лишня душа, - скiльки одного хлiба з'їсть? Уп'ять же й плата їй, та ще й не мала. Краще Христi накинути що…
      Христя якраз стояла навпроти дверей i бачила, як панi, смикнувши пана за рукав, кивнула головою на ту хату, де була вона. Пан замовк, похнюпившись над тарiлкою, i незабаром перевiв розмову на друге.
      Христя уже бiльше не слухала; переславши постелю, вона мерщiй утекла в кухню. З глибу душi її, зо дна самого серця пiднiмалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрiзь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'i.
      - А ти думала, нами дуже дорожаться? - покiйно спитала та. - Я давно тобi казала, що ми гарнi, поки нужнi, а перейшла нужда, хоч з голоду здихай, нiхто шматка хлiба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не дуже рук прикладай. Нас не буде - другi будуть. Добре тiльки тим, хто сам нiчого не робить або за грошi чужу роботу купує, а робiтникам - всюди однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя прокляте!.. Що мене розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього ранiше не зробили? Про мене - байдуже: свiт не клином зiйшовся; не буде Галя - буде другая… Не в їх тiльки робота, i в других е, а менi рук не позичати… А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!
      - Та менi аби року добути, та й нехай їм!
      - Року! - здивувалася Мар'я. - А малий той рiк? їм тiльки того й треба… Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.
      - Нi, не зостануся, - рiшуче одказала Христя.
      - А хоч i не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати… Тобою однiєю будуть правитись. От ти й знай!
      - Що ж менi робити? - безнадiйно спитала Христя.
      - Як що? Кидай i ти разом.
      - Як же я покину?
      - Як? Так, як i всi. Тебе наймали у горницi, - до печi й не становись; то, мов, куховарчине дiло. А як до печi, то я й не хочу.
      - Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тiльки зареготалася.
      - Чудна ти! - сказала вона. - Годi! пора спати, - додала, повернулася й швидко заснула.
      А Христю обняли важкi думки, їй було болiсно i страшно; досада й сльози гнiтили її. Вона не знає, що їй робити, як обiйти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї - покинути?.. Серце не хотiло. Воно шептало, що вона тут рiдне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде Зразу собi мiсце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальцiв, знає, сюди-туди повернулася - i зразу знайде. А в Христi хто знайомi? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися - i роботи прибуде, i… - Вона не додумала, не доказала - сльози, як горох, облили її.
      На другий день ще з важчою тугою на серцi устала вона. Оце ж сьогоднi, сьогоднi розщитають Мар'ю; сьогоднi i їй треба на щось рiшитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пiшла i вернулася. Про вчорашнє нiхто нi слова; так любо та тихо. Христi полегшало… А може, то тiльки так погомонiли, може, воно забудеться - минеться?
      Минув день, минув другий; тiльки й всього, що Мар'я кудись збiгала на часок та швидко й вернулася. На четвертий нiхто нiчого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.
      Настала субота. Уставши рано i наморившись за цiлий день, Христя, як тiльки звечорiло, мерщiй побралась на пiч i заснула. Мар'я, засвiтивши свiтло, сiла край стола лущити насiння. У вiкна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регiт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. Видно, щось веселе вони згадували, що на всi хати реготалися. Мар'я не дослухалася до того, раз по раз насiнину за насiниною вона одно кидала у рот i, як миша, трощила своїми дрiбними зубами. Уже чимала купа лушпайок лежала перед нею на столi, а вона одно знає - надбавляє ще; мов вона з ким об заклад побилася i тiльки й думала, щоб швидше те насiння полущити. А проте думки її далеко були вiд того, хоч вона й вгородила свої очi у купу лушпанин… Та то тiльки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась заранi, належуватись - обридло, iти - нiкуди. I ото, схиливши голову i лускаючи насiння, вона розпустила свої думки. Сумнi вони у неї та неодраднi; однi утрати та утрати виводила перед нею її споминка, а щастя та втiхи - анi кришечки. Перелiчила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її… Цiла черiдка дурисвiтiв та пройдисвiтiв! Через увесь вiк її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе… Що ж, вони навчили чому її? остерегли вiд чого? "Кий бiс!" - Думає вона. Ось i тепер учуває у своєму серцi якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе… Одному йому сумно та глухо… "Хоч би прийшов хто!" - зiтхнувши, промовила вона.
      Щось у сiнях зашарудiло… Чутно - йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" - подумала Мар'я.
      Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому синя чумарка, пiдперезана каламайковим поясом, сивих смухiв шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.
      - Здоровi! - привiтався чоловiк, скидаючи шапку.
      - Свирид! - скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.
      - А маєш - правда! - гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.
      - Цить! не гукай так, - зупинила Мар'я. - Чого це ти?
      - Чи тут дiвка Христя? - понижаючи голос, спитався Свирид.
      - Яка Христя?
      - Христя… з Мар'янiвки!
      - Тут. Нащо тобi?
      - Необходимо менi видiти її. Де вона?
      - Он на печi спить.
      - Уже й спить? Рано, - сiдаючи на пiл, каже Свирид.
      - Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати… Нащо тобi Христя?
      - Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми з одного села. Прийшов провiдати землячку.
      - Знайшов час провiдати.
      - А коли ж?
      - Опiвночi, - жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.
      - Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.
      - Приходь - прийме, - регоче Мар'я.
      - А ти свого хвiтхвебеля вже забула? - спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.
      Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.
      - Мовчиш? - пита Свирид.
      - Мовчу! - зло вiдмовила Мар'я. - Якби вам усiм ще так зацiпило! - не видержала далi.
      - Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.
      Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.
      - Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.
      - Тобто ти кращий? - дивлячись призро на його, спитала Мар'я.
      - Та вже ж не такий, як твiй Денис.
      - Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…
      - То iграшки були.
      - Iграшки? - гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", - подумала Мар'я i похнюпилася.
      - Усi ви скурвi сини! - додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.
      Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" - думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." - думає Христя.
      - Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? - помовчавши, спитав Свирид.
      - Нащо?
      - Треба. Збуди.
      - Буди сам, коли хоч.
      - А можна? - Свирид устав.
      - Буди, коли хоч заробити по зубах, - смiється Мар'я.
      - Та невже? - жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.
      - Христе! Христино! - сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!
      - Христе!.. - i вiн торкнувся її голови.
      Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.
      - Чого? Хто се? - озвалася.
      - Не пiзнаєш? - усмiхаючись, пита Свирид.
      Христя дивиться на його усiма очима.
      - Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…
      - Який Федiр? - лукавить Христя.
      - Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.
      - Хiба Федiр оженився? - швидко попитала вона.
      - Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.
      - На кому ж вiн оженився?
      - Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.
      - Невже на їй? - здивувалася Христя.
      - А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик - сам чортяка її не переговоре.
      - Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.
      - Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.
      - Так Федiр таки женився? - задумуючись, промовила Христя. - Що ж вони, живуть гарно?
      - Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, - питаю, - добре жонатому?" - "Та воно б добре, - одказує, - було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею". - "Воно, - кажу йому, - усi вони такi, старi дiвки".
      - А що ж там ще нового у селi? - перебила Христя.
      - Що ж нового? Тимофiй теж женився.
      - На Ївзi? - вгадує Христя.
      - Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.
      - Це молода? - здивувалася Мар'я.
      - А що ж, як молода?
      - То вона через кожний тиждень буде водити? - регоче Мар'я.
      - Та з вашим братом буває…-
      - А наше дворище як там? - знову перебила Христя.
      - Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!
      - Як саме? Хто ж там живе?
      - Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.
      - Як шинок? Хто ж пустив туди жида?
      - Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!
      - Та чи правда сьому? - не йме вiри Христя.
      - Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув - страсть! З одного боку крамниця - пряники, кахвети; з другого - шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!
      I дивно, i чудно Христi все те. Чи давно вона з села, i от такi перемiни скоїлись… Федiр оженився, Тимофiй оженився, Карпо так розбагатiв… О, той Карпо давно був собi на умi! Та яке вiн право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на смiх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А вiн он що… жида пустив, шинок завiв… Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у неї i в думцi, i перед очима.
      - Коли ти вже оженишся? - спитала Мар'я Свирида, як той замовк.
      - Молодої чортма!
      - А хiба дiвчат мало на селi або в городi?
      - Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! - заграє Свирид.
      - Що я? Я - стара баба! - одказує Мар'я.
      - Стара, та багато молодого жару маєш.
      - Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! - зiтхнувши, одказує Мар'я.
      - Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий! - пiдступаючи до неї, каже Свирид. - Дивись, яке плече! - i, се промовивши, придавив зверху рукою.
      - А щоб тебе так кат опiк! - скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.
      - Дошкулив? - регоче Свирид.
      - Ще й регоче, бiсiв син! - скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.
      - Та бий дужче! Бий ще! - регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.
      - Що се ви завели? - почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.
      - Та се он вiн, бiсiв син! - засоромившись, промовила Мар'я. - Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…
      - Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.
      - Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай! - корила його Мар'я.
      - А я знав, що їх там чорт позносив… Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Пiду.
      - Ти без шапки прийшов, - регоче Мар'я.
      - Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi. - I вiн окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку i кинула її на пiч до Христi.
      - Не давай! - гукнула вона на ту. - Хай iде без шапки.
      - Я без шапки не пiду.
      - А що ж, тут зостанешся?
      - Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.
      - Зугарний! Лягла б я з таким? - щебече Мар'я.
      - А чому ж? Хiба я у бога теля з'їв?
      - Може, й з'їв… А бодай тебе! - регоче Мар'я.
      - Бач: менi наказув - не кричи, а сама на всю хату регоче… Хай вам! тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.
      Тiльки що Мар'я намiрилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.
      - А що, не кинула? - задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. - Ти думаєш, усi такi, як ти? У мене Христя - он що! - i вiн цмокнув свої два пальцi.
      - Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.
      - То ж ти… Прощавайте!
      - Iди к бiсу!
      - Ти хоч би провела, - повернувся з сiней Свирид.
      - Собак боїшся?
      - Боюся.
      Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.
      - Нехай йому, яке несамовите надворi! - тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.
      Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.
      - От уже й зажурилася! Чого? - спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!
      - А нащо ж ти так покинула?
      - Я ж як на добрих кидала! - плакалась Христя.
      Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.
      На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч. Христя чула, як вiд неї несло хмелем. На третю - чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хатi; вона почала дослухатися - щось шепталося.
      - Мар'є! - обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.
      - Мар'е! - удруге гукнула вона на всю хату.
      - Чого? - обiзвалася та.
      - Щось у хатi шепче… Ти чула?
      - Цить! - тихо одказала Мар'я. - Це - брат.
      - Який брат?
      - Здорова, землячко! - впiвголоса обiзвався хтось до неї…
      - Цить! - знову засичала Мар'я.
      - Чого там цить? Не бiйся! Христя - землячка! - знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.
      Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.
      На другий день Мар'ю почали розщитувати.
      - Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила! - казала панi.
      - А не хочете, й не треба! - огризалась Мар'я. - Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!
      - Мовчи, а то рота загороджу! - гукнув пан.
      Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!
      - Не хапайся так, Христино, - каже їй тихо Пистина Iванiвна. - Зроби спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тiльки час згаєш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.
      - Важко, панiйко, самiй, - не дивлячись на неї, таки зiбралася з силою вимовити Христя.
      - Та то воно тiльки здається тобi так… А як дiла збереться багато, то й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.
      Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрiбати?
      Бiля печi вона так ухоркалася, що ледве обiд вiддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.
      - Та не гукай так на неї, Христа ради! - заступилася панi. - Як розгукаеш, то тодi вже ладу не жди.
      Проценко сидiв сумний, мовчазний; вiн тiльки коли-не-коли обмiряв Христю якимсь жалiсливим поглядом.
      Пiсля обiду, проходячи кухнею у свою хату, вiн її запитав:
      - То ви тепер, Христино, самi зостаєтеся?
      Наче нiж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защемiло. Перед очима щось мутне забiгало, щось темне заходило; пiдборiддя затiпалося, обличчя сiпала мишка… Вона мерщiй вискочила в сiни, щоб не заплакати.
      Отака бiганина за цiлий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечерi почувала себе нiкуди кчемною: руки й ноги ниють; голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присiла на полу перепочити, приткнулася головою до одвiрка та й сама незчулася, коли задрiмала.
      I сниться їй сон, марять її соннi причуди… Бачить вона гору високу, покриту рiдким лiсом, заслану, наче зеленим килимом, густою травою; пiд горою синiє рiчка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за рiчкою розiслалася долина, рiвна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синiй блакитi неба. Христя стоїть на горi, на самому шпилечку, i дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. Сонце стоїть над головою, i його золоте промiння, наче дороге камiння, горить, вiдбивається на зеленiй травi; а чисту рiчку пронизує до самого дна. Он серед пiсочку зелене жабуриння чорнiв; он вiдзначається круча; легенькою хвилею хитається порожня черепашка; там он п'явка плазае, а он риба гра. Та скiльки її? Цiлою черiдкою так i суне; спинки - чорнi, боки - срiбно-золотi, а очi з червоними обiдками… "Пiду над воду, спущуся над саму рiчку, полюбуюся, як риба виграє, а може, й скупаюся, - думає Христя. - Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно пiщане. Пiду!" Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так i їдуть; коли б ще не впасти. Христя надержуеться, а її так i суне, наче хто попихає у спину… Он над водою рожаїста верба стоїть, гiлки свої аж на саму воду поклала. Там i холодок, там i затишок; чи й роздiтися там - нiхто не побаче, а налучиться хто - сховатися е де… Христя не йде, а бiжить. Добiгав i дивується. Саму найвищу гiлку з верби мов що руками посерединi зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкi гiллячки посплiталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплiтував. Курiнь, як е курiнь! Або житво чиє; i долiвка притрушена свiжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христi що до того за дiло? Вона подивилася кругом - нiкого немає. "Це, видно, дiвчата задля купання такий захист зробили, - думає. - Он i стежка вiд самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти нiг, викупавшись. Мерщiй же роздягатися, поки немає нiкого! мерщiй у воду, поки хто не навернувся!" Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгi коси i, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм свiтом, грає непримiтними iскорками; бiгає по її тiлу невеличкими зайчиками; а до нiг легенька хвиля добiгає, лоскоче своїм холодочком її у пальцi. Зiсподу холодочком вiє, а згори теплом грiє, пестить Христю, любим почуванням вiтає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води i, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка грiється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе i мерщiй ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холоднi прозорi хвилi. "Та вже ж одважуся!" - рiшає Христя, здiймаючи руки угору i подаючись усiм тiлом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так i плесне!.. Це зразу-як скрикне! I, як божевiльна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидiв на вербi i дивився на неї своїми блискучими витрiшкуватими баньками; однiєю мохнатою лапою, мов клiщею, учепився вiн у її руку, а другою замiряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи i, наче батогами, огортав її… Несамовита печiя, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… I - о, диво! Ззмiсть павука Проценка баче перед собою. Бiлi його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очi, випинає свої уста цiлувати…
      Та на тому й прокинулася. Бiля неї стояв Проценко, стиха усмiхався.
      - I не сором дiвцi отакiй сонi бути? - каже вiн, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.
      - Утомилася? спатоньки хочеш? - питає вiн. - Ти б же лягла, а не приткнулася до одвiрка та й куняєш, - шепче вiн, притискуючи її до себе.
      Вона прийшла до помки тiльки тодi, як опинилася на його грудях, у його обiймах; вiн стиха цiлував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя i одскочила аж насеред кухнi. Вiн тiльки засвiтив очима, лукаво посварився на неї пальцем i скрився у свою хату.
      "Що се за сон? що за прояви такi? - думала Христя, укладаючись на печi спати, як уже оддала вечерю панам. - I до чого то таке приверзеться? Чого зроду-вiку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… I дивно, як то все зразу перекрутиться, iншим стає. Був павук, а став - вiн. Укупоньцi вони купалися… Вiн так приязно заглядає у її очi, охоплює i шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя".
      Сон її пропав. Любi та втiшнi почування ворушаться у її серцi, їй душно стає… Це того, що на печi. "Чи не перелiзти на пiл?" - подумала вона i зразу швиргонула подушку з печi. Серед незамутної тишi подушка глухо гепнулася. "Що це я роблю, дурна? - трохи не скрикнула Христя. - Ще почує хто, подумає бог зна що". Тихо-тихо вона почала спускатися з печi, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Нi, не чутно… Тихо та темно, наче в домовинi. А то що за п'ятенце червонiє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем i стукнулась у паничевi дверi… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нiчого, навiть пляма зникла… А то що зашарудiло?.. Тихо щось крадеться, наближається… Дверi розчинилися, i на порозi показався Проценко.
      - Се ти, Христино? - тихенько питає вiн.
      Христя так i прикипiла на одному мiсцi… "Що се я, дурна, наробила. То свiтився сучок у дверях, то пробивалося свiтло з його хати", - б'є у Христину голову.
      Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Дверi зачинилися. У кухнi стало, як у домовинi, темно; тiльки сучок свiтився, та й то недовго: швидко й вiн згас. Нiма та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-пiд землi, чулося тихе шептання, жаркi поцiлунки…
      Другого дня, уночi, Христя, сидячи на полу, неутiшно плакала. Темна темнота буяла кругом неї i огортала її голову ще темнiшими думками, їй пригадувався учорашнiй сон i ще гiршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жменi здавив, душа несказанно болiла, гiркi сльози заливали очi… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навiщував!
      Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися дверi, вона почула тiльки, як його холоднi руки черкнулися її теплої шиї.
      - Серце, Христино! - замовив вiн любо та тихо. - Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя - що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хiба ж ми не щасливi з тобою? Та такого щастя тiльки раз на вiку й запобiжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утiшне та добре… От тобi моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!
      Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.
      - Грицю! моє кохання миле! - зашептала вона. - Один ти менi на свiтi - i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!
      I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.
      - Угамуйся, моє серце, угамуйся, - почав вiн. - Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти - читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм - знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там - цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!
      - А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернiю? - спитала вона його.
      - Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба мiж ними можна як слiд жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се - тiльки буде полохати наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.
      - А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?
      - Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть, як хочуть, i другим дають жити.
      - Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до їх… - шепче вона, горнучись до його.
      - Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти тiльки трохи треба. "Терпiти? - думає Христя. - Та не тiльки зиму та весну, а рiк, цiлий вiк буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"
      Х
      Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-, а з другого як зарядили - день у день, нiч у нiч у гостях. Тягнуть i Проценка з собою.
      Христя нудьгує: буденнi днi були їй щасливiшi над свято!
      - Ти сама не сумуєш, Христино? - спитався вiн на п'ятий. Христя важко зiтхнула.
      - Менi аби вам було весело, - сумно одказала.
      Йому жаль її стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi i в той вечiр:
      - А нуте, збирайтеся! Ходiмо.
      - Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi. Буду дома сидiти, - одказав вiн, вiдхиливши дверi.
      Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм перевела погляд на Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя перемiнилася - зблiдла. Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла. Щастя Христi: тепер вони зосталися удвох на всi хати!
      - Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, - сказав вiн.
      У трьох водах мила Христя свої руки i все ще сердилася, що вони у неї не такi бiлi та чистi, як їй хотiлося. Чай посiдали пити у столовiй, де завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.
      Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рiвною себе з ним, близькою до його. Як навiсна, вона кидається то до чайника, чи не поспiв ще чай, то стакани перемиває, бо на денцi щось чорнiє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а вiн дивиться на неї та смiється: i те, мов, не так, i друге.
      - Та це ж уперше… Це ж уперше ще! - соромлячись, одказує вона. - Привикну - буду, як i справжня господиня.
      - Побачимо, побачимо!
      Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.
      - Прийшов хтось… Невже пани? - її переляканий погляд несамовито бiгав по хатi, по дверях.
      - А хоч i вони? Чого ж ти лякаєшся? - заспокоює вiн. - Скажеш: чай наливала.
      Вона схопилася i мерщiй помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовванiла серед хати.
      - Хто то?
      - Я, - обiзвався товстий голос. - Григорiй Петрович дома? Вона пiзнала Довбню.
      - Дома… нема! - перевiвши дух, скрикнула вона..
      - Як нема? А то ж хто сидить? - питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидiв спиною до кухонних дверей.
      - Вони чай п'ють.
      - Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'ємося.
      - То Лука Федорович? - повертаючись, спитав Проценко. - А-а, слихом слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно нiгде не видно? Жалуйте ж сюди…
      - Хiба ви перебралися у другу хату?
      - Нi. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядкiв, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, - запрохував вiн, дивлячись на Довбню, що чогось у кухнi м'явся.
      - Хай одежа тут полежить. Нiхто її не вкраде? - повернувся той до Христi, кладучи пальто на пiл.
      - Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодiїв не було, - образливо вiдказала Христя.
      - Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увiйшло.
      - Чого ж вони сюди зайдуть? - дивується Христя.
      - А може, до тебе!
      На Христю наче хто кип'ятку линув!
      - Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили! - гнiвно одказала вона; та Довбня вже пiшов у гостинну i не чув її одказу.
      Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася рукою пiд щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i довгою смужкою слалася на чорнiй долiвцi. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столi зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намiрялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От i напилася! от i побалакала! I принесе його лиха та нещаслива година! I чого? Бiсова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" - лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так i засновували очi, так i застилали свiт… от-от бризнуть!.. Коли се…
      - Христе! - донiсся до неї голос Проценкiв. Двi сльози, наче двi квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробiгаючи на личку, i грузько упали додолу.
      - Христе! - гукнув удруге Проценко.
      - Чого?.. - Христя мерщiй утерлася.
      - Чого ти там сидиш? Iди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увiйшла у хату, мовчки пiдiйшла до столу, налила чаю i повернула назад.
      - Куди ж ти? Хiба чаю не хоч? - спитався Проценко.
      - Та вона чогось плаче! - зиркнувши на неї, мовив Довбня.
      - Плаче? Чого?
      Тривожний погляд Проценкiв стрiвся з її заплаканими очима… Христя мерщiй утекла у кухню.
      - I чого? - дивувався Проценко. - Любiсiнька-милiсiнька була… Чай наливала, ще смiялася; а тут зразу - на тобi та цить! - хвалився вiн Довбнi.
      - Глядiть лишень, чи не я її образив? - догадався Довбня.
      - Як? чим?
      - Та… кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалi не вкрали. А вона менi: якi? - Може, кажу, до тебе ходять.
      - Так того? - кинувся Проценко у кухню.
      - Еге-е-е ж, - хлипаючи, одказала Христя. - Хiба я з москалями знаюся? Хiба я водюся з ними, що вони менi ними очi вибивають, - розпорощалася Христя.
      - Дурочка ж ти! Я ж питався тiльки, - утiша Довбня.
      - Дурочка! А нащо ж таке казати?
      - Ну, вiн не буде удруге. Годi, перестань. Умийся холодною водою та йди бiля чаю порядкувати, - каже Проценко, досадуючи в душi на Довбню.
      - Я, їй-богу, не думав її образити, - почав виправлятися Довбня. - Так, навмання сказав, а вона бач… Бабйо! Отакi вони всi. Отака й Марина… Ви Знаете, чого я до вас прийшов?
      - А чого?
      - Женюся! - граючи очима, одказав Довбня.
      - Боже поможи! На кому?
      - Прийшов прохати на весiлля. Прийдете?
      - А чому ж? На кому ж женитесь?
      - Та на Маринi ж! Проценко тiльки очi витрiщив.
      - Як на Маринi? Марина ж на селi.
      - Була на селi, а тепер тута.
      - Як? яким побитом?
      - Шкода стало гаспидської дiвки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.
      - Коли ж весiлля?
      - А от пiсля свят. Як вода одсвятиться, так i весiлля.
      - Дивно!.. - загадавшись, промовив Проценко.
      - Дивуєтесь? Усi дивуються, кому не скажу, "Пропав, - кажуть, - чоловiк! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, нiт же, пiшов та й утопився…" Чуднi люди! - глухо промовив Довбня, з усiєї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко вiн випустив цiлий оберемок диму i, наче хмарою, покрився ним.
      - Я сказав: чуднi? - почулося з тiї хмари. - Нi, лукавi! подлi! - загукав далi Довбня. - Вони знають, що значить чесно думати, жити - не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тiсних суточках; морочать свою голову, нiвечать серце; з наймилiшими бажаннями криються-ховаються; не живуть - мучаться, скнiють та й зовуть оце життям! Пiди тiльки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навiженими звичаями, так i загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що нiхто ще досi сього не робив, того, що у їх гуртi не прийнято… Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тiльки дає щастя чоловiковi, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, - сердито гукав Довбня, - кому яке дiло? Вони гонобили мої найкращi думки? Вони пiддержували мої чеснi замiри? Подлi!.. Вони не бачили, як я душею болiв, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони пiддержали мене, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте право судити мене - добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користi йшов, з ваших кишень грошi витягав, душi заножував… А то ви - самi собi, я - сам собi. Я бажаю не вам, а собi гнiздо звести, щоб було де голову приткнути пiд час лихої години… Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати менi й на ваших благородних, i на ваших попiв, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотiв, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! - гукав Довбня, все бiльше та бiльше розпалюючись.
      Проценко усмiхнувся.
      - Та постiйте, - сказав вiн Довбнi. - З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?
      - З вами? Нi, я знаю, що ви стоїте вище вiд тих перекупок, що на кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досi говорив.
      - То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?
      - Та досадно, матерi його бiс! Усiм дiло до мене, усiм я у зуби застряв… "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, - каже, - скажiть: що за знак, що одцурався, не ходе?"
      - Та так, то недужиться, то нiколи, - одказав Проценко, морщачись.
      - Та для мене все одно! - махнув рукою Довбня. - Я думав, що воно справдi що путнє… так попадька - кукла, та й годi!
      Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.
      - Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi до його, щоб узявся повiнчати. З ним ми недовго вовтузилися, тiльки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублiв за вiнчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось жити. А тут i вона встряла. "То ви женитесь?" - "Женюся", - кажу. "На кому?" - "Та так, - одказую, - дiвку одну беру". - "Яку дiвку? Просту дiвку?" - "Просту", - кажу. "Як? ви на простiй? ви на мужичцi женитесь?" - "На простiй, на мужичцi…" - веду далi. Дивлюся - нiс закопилився, скривився, немов пiд його що гидке пiднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона. "А все ж, - каже, - не промiняю я свого життя на життя мужиче". - "Ну й живiть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" - "Та я нiчого, - каже. - Тiльки, - каже, - ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…" Я тiльки махнув рукою: горбатого могила виправить! слiпородий - нiколи не побаче свiту!.. i от з того часу за цiлий день не прийду у себе, - похнюпившись, скiнчив Довбня.
      - I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!
      - Плювати?! -скрикнув Довбня. - Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня. - А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! - гукнув вiн, махнувши рукою. - Давайте лиш чаю.
      - Христе, чаю! - гукнув Проценко.
      Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.
      Довбня зиркнув на неї.
      - Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.
      Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.
      - Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! - сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.
      Допивши чаю, вiн зразу знявся.
      - Прощайте.
      - Куди ж се?
      - Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?
      - А коли?
      - У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.
      - Спасибi, прийду. Довбня пiшов.
      - А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. - I чаю не схотiла пити!
      - Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!
      - Ось жениться - оханеться.
      - Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?
      - Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.
      - Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!
      - Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.
      - Що ж, ви пiдете?
      - Обiцяв.
      - Хм… - дивувалась сама собi Христя.
      П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.
      - Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, - сказала вона. подумавши.
      - А що?
      - Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.
      - Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! - одказав Проценко.
      - Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? - образливо запитала Христя.
      Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! - аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…
      Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.
      - I ви пiдете-таки? - спитала Пистина Iванiвна у Проценка.
      - А що ж? Обiцяв. Треба пiти.
      Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала. У недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i пiшов, бо вiнчання загадане було надвечiр. Христя могла б - летiла за ним. їй хотiлося подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме у церквi, чи пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба - не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає пiд, панi стоїть над нею та дивиться, а в Христi перед очима церква, вiнчання… Нiяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Вiн обiцяв не баритися", - утiша сама себе Христя, бовтаючи цiд у макортетi.
      - Буде уже. Процiди, - каже панi. Процiдила.
      - Постав же на пiч, хай вистоїться. Та й спати заранi лягай. Упiвночi треба цiд завдати, щоб к свiту поспiло… I я встану, - наказує панi.
      Заранi полягали усi; лягла i Христя. Та їй не спиться: i весiлля з думки не йде, i панича дожидає, щоб стрiнути… Боже! як довго час той iде, здається, кiнця йому немає!
      Не швидко почула Христя стук у вiкно… "Вiн, вiн, Гриць! От коли усе розкаже…" Як навiжена, Христя мерщiй кинулася сiнешнi дверi одчиняти.
      Вона не помилилася. То був справдi Проценко. Тiльки що вона одсунула, впустила, як вiн зразу i учепився за неї.
      - Ходiмо, серце, до мене, - шепче, гаряче обдаючи поцiлунками, i Христя чує, як вiд його несе потроху хмелем.
      - Панi швидко встане, - одказує Христя.
      - Чого?
      - На завтра булочки завдали.
      - Гаспидськi булочки! - гукнув вiн.
      - Як! то ж хлiб святий!
      - Який там вiн святий! I свиня, по-твоєму, свята, що чоловiк її їсть?
      - То ж свиня, а то хлiб.
      - Ну, хай, по-твоєму, i святий. Тiльки ходiмо, серце. Оце тiльки що З весiлля. Присилували чарку тiї гаспидської горiлки випити. Ходiмо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мiзинця на нозi не стоять! - I вiн, не давши i дверей зачинити, поволiк її за собою. Вона, одначе, i не противилася, їй так хотiлося скорiше почути, як було на весiллi, та хто був, та яка Марина, чи не перемiнилася.
      - Марина? Марина яка була, такою i зосталася - хльорка, та й годi! - сказав вiн. - Довбня нещасний з нею буде.
      - От уже i нещасний! Чого? Ви самi казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.
      - Тiльки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тiкає. Ну, яке щастя з хльоркою?
      - А хто винуватий? Ви ж i винуватi: зав'яжете свiт дiвцi, та тодi i хльорка.
      - Не в тiм рiч. А хльорка, та й годi. Отже й ти… та не то. Я б i на порiг її не пустив, а тебе i в лобок варто поцiлувати, - i вiн приложився своїми гарячими устами до її бiлого чола.
      Христю той поцiлунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав бiля її серця i розлився огненною рiчкою по жилах.
      - Грицю! мiй любий, мiй єдиний! - припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на свiтi - i про Марину з Довбнею, i про цiд на печi.
      А тим часом панi, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщiй засвiтила свiтло i вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодiта, З свiчкою у руках, вона так i подралася на пiч… "Макортет стоїть серед печi, накритий… все як слiд… Де ж Христя? її на печi немає; чи не на полу?" - думає панi. Пiдiйма свiчку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться - i на полу не видко… "Надвiр, видно, пiшла, бо сiнешнi дверi не щiльно причиненi. Ну, хай же увiйде", - каже сама собi панi i, одкривши макортет, заглядає усередину. "Пора, пора…" - шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христi. "Що за бiсiв батько?" - подумала. Скочила з припiчка, побiгла до сiнешнiх дверей, одхилила їх, заглянула у сiни - надвiрнi дверi засуненi.
      - Де ж се вона? - здвигнувши плечима, мовила сама до себе панi. - Дивно! I злодiя не було, i батька вкрадено!.. Христе! - гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хатi. - Немає!.. - дивується панi.
      А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей i жде не дiждеться, щоб панi пiшла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. "Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!" - думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.
      - Та де це вона, справдi? - гукнула вже з серцем панi i почала перекидати одежу на полу… Глянула i пiд пiл, глянула i пiд пiч - немає.
      - Тепер же я знаю, де вона! - догадалася панi i, вся тiпаючись i мiняючись на лицi, мерщiй напрямилася за пiч, буцiм у горницi.
      "О-о, пiшла-таки", - подумала Христя i стиха вiдчиня дверi i ще тихше виходить.
      Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печi показалася панi. Обличчя її бiлiше вiд сорочки, тiльки очi, мов двi роздутi углини, горять-палають.
      - Де ти була? - гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.
      - Де ти була, питаю? - ще дужче крикнула вона i похлинулася. - Безстидни-це! сра-мотни-це! - почала далi нарозтяг. - До паничiв ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! - знову задрiботала панi.
      Христя, мов нiма, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка панi все бiльше та бiльше його пiдкидала. А панi одно ганить:
      - То-то я примiчаю, що вiн такий голiнний до гостей був, дома нiколи не побачиш, а то з дому i не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. - аж сичить панi бiля Христi.
      Христя пiдняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стiна, бiле, уста тремтять.
      - Чого ж я подла? - спитала вона.
      - Ще не подла? ще не подла? - пороснула панi на всю кухню. - До паничiв ходити?!
      - А ви? а ви? - тихо, мов суха трава зашелестiла, спитала Христя. Панi, наче опечена, кинулась.
      - Що я? Ну, що я?.. говори! говори!
      - Ви ж самi давали йому руку цiлувати, - сказала Христя.
      - Шкури-и-ще! - не своїм голосом скрикнула панi, високо пiднiмаючи угору руку… Нестямний вiдляск роздався по хатi, а за ним рiзучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорiлася вiд панiевого привiту.
      - Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! - гукнула панi, ухопивши Христю за коси.
      Христя, наче снiп, повалилася додолу.
      - Що тут таке? - ускакуючи у кухню, спитався пан.
      - Вон!.. вон! - гукала панi, штовхаючи ногою у боки Христi.
      - Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. - кинувся пан до панiї i насилу одiрвав її вiд Христi.
      - Вона… вона… - пручаючись у руках у пана, гукала панi. - Погань! смiття! До паничiв ходе… Та смiв… Помiшала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… - I, закриваючи лице руками, Пистина Iванiвна заголосила. Дiтвора, почувши материн плач, собi пiдняла ревище… Збився такий гвалт, гомiн!
      А що ж Проценко?
      Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з постелi. Теплi його ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через проклятих буде!" - сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.
      До самого бiлого свiту не втихала колотнеча. Пистина Iванiвна то замирала, то оживала i страшенно гукала на всi хати. А Христя, як усi вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову в подушку, неутiшно плакала.
      Свiтом пан пiшов на базар сам, та недовго i ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.
      - Годi тобi вилежуватись, - гукнув вiн Христi. - На твою плату та йди вiд нас. Менi таких, як ти, не треба. - I, щось кинувши на Христю, вiн одiйшов.
      - А ти дивись, щоб вона нашої одежi не занесла, - промовив вiн до молодицi. - Ото, що на їй, - наше. Хай у своє одягається та йде.
      Христя пiдвелася, коли пан скрився у горницi. Двi зелених бумажки лежали бiля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тiльки можна мiцнiше здавити, i скрикнула:
      - Куди ж тепер пiду я? Де дiнуся?
      - На вулицю, уже ж не куди! - гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, i сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерiдне черкнулося її уха, щось гiрке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї нi вiд кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася i, поточуючись, наче п'яна, пiшла з хати.
      Пистина Iванiвна занедужала. Так у вiвторок гостей у їх i не було: декому послали сказати, другi почули - не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить i цiлими днями не виходив з хати. Туди йому носили i чай, i обiд, аж поки не скiнчився мiсяць i вiн не перейшов на другу кватирю.
 

 

I

 
      Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не стоїть над самою головою i не прище палом, а береться низом, понад горою, привiтно свiте та пригрiває пiсля довгої холодної ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людської оселi, ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди - тiльки чорнiє нив'я поораною рiллею та жовтiють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лiсу: вiтри-суховiї обголили його ряснi вiти, а раннi заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у вирiй. Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах вiд бiлого свiту i до темної ночi, знай, гупали неугавно цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто надiлила земля-мати. За годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому кусати i вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.
      Найбiльше припала до того губернiя. Та й не дивно: вона недавнечко вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побiлитися, бо дезабаром ждалися дворянськi вибори, а разом з ними i губернський земський з'їзд. Усюди робота кипiла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Вiд ранку й до ранку - стук, грюк, хлюпанина; метуть, бiлять, миють, краскою криють… Треба як личить стрiнути дорогих гостей! Це тобi не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить - де не впаде; їсть - що не даси; одного чаю випиває вiдрами… А це тобi дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.
      Заради того наїзду i жид, що держав у орендi невеличкий садок на главнiй улицi, хвалився, що до жидiвської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тiльки не таких, якi були на ярмарку… "То - смiття, котре вимiтали з великих городiв; гайвороння, що злiталося, зачувши падаль! А на цих глянеш - пальчики оближеш, послухаєш - їсти не схочеш! Що то За молодi та вродливi! що за повногрудi та ясноокi! Не гуртом охриплим голосом пiсню гудуть; не "в'юшки" або "Москви" затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собi показує!.. А нарештi усi як пiдхоплять, то наче у великi дзвони задзвонять, морозом поза спиною так i посипле!.. У Харковi в гостиницi як спiвали, то й долiвку в гостиницi провалили - така сила народу набралася їх дивитися!" - вихвалявся жид.
      Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тiльки й розмови.
      - Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, - гомонiли нетерплячi.
      - О-о! та вiн нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, - казали другi.
      - Жид з нюхом: умiє лицем показати! - пiддрочували третi.
      - Та й собi, небiйсь, охулки на руку не положе!
      - То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужi кишенi!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що вiзьметься, то втне всiм надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!
      - Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.
      - Нетерплячка бере?
      - Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осiнь надворi.
      - Та не зразу ж вона й насуне? Пiдождемо. Бiльше доводилося ждати, тепер менше зосталося.
      Отак гомонiли помiж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберiгав жид задля дворянського наїзду.
      Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; гладкi та високi конi важко гупали своїми копитами об суху землю, здiймаючи кiптягу угору; кресали ясними пiдковами об кам'яну мостову i всiвали її невеличкими iскорками; високi колеса гули-гуркотiли; неугавно клекотiли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиницi, що завжди радо стрiвала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: однi ридвани вiд'їздили вiд високого ганку, а другi - над'їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузi з золотою кальонкою i широким позументом через плече. Вiн радо усмiхався до знайомих панiв, що його признавали i з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловiка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то вiн, як та верства, витягався i прикро слiдкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертiй та зношенiй одежi, то, наче заклопотаний, не примiчаючи, пропускав повз себе, а то i зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присiнках - тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як тi швигалки, носилися перед ними, поспiшаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиницi, стрiваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще бiльший гармидер настав у самiй гостиницi: кожне вiкно довгого трьохярусного будинку освiтилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як вiд їх тiнь снувала по вiкну, перебiгаючи з одного боку на другий; а всерединi стояв гук неугавний, деренчали дзвiнки несамовито, рипали та стукали дверi безперестанно, бiгали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтiв усякий посуд. То приїжджi задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофiєм, а хто смачною стравою. Тiльки геть вже за пiвнiч поодинцю почало гаснути свiтло у вiкнах, даючи ознаку, що наїжджi гостi укладалися спати.
      На другий день, як уже високо пiдбилося сонце, у ранню обiдню пору почало купами виходити з гостиницi наїждже панство, щоб обдивитися город, i розтеклося по всiх вулицях. Яких тiльки там не було? Товстi i високi, низькi i пузатi, кругловидi i довгобразi, чорнявi i бiлявi, молодi та жвавi, а часом i такi старi, ўо ледве ноги волочили.
      Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всi боки i зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витiюватий, то церкву аж пiд небо високу, то великi вiкна в крамницях, де були виставленi напоказ всякi дива: мистецькi вироби з дерева та каменю, золотi та срiбнi дзигарi з усяким причандалом, перснi й намиста блискучi, штучнi каблучки на руки, дорогi сукна та шовковi тканини… Все те так i сяло та грало, все так i било у вiчi!
      Як на те i день видався тихий, ясний та погожий; на небi - нi хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом" наче очiпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промiнням; залiзнi покрiвлi аж лиснiли зеленою, як рута, краскою; високi бiлi стiни, наче снiг, виблимували вiд сонячного промiння, вiдкидали його геть вiд себе через широкi улицi на гонкi тополi та кучерявi осокори, що виставилися по улицях, наче сторожi, з того i другого боку, i пишалися своїм деде пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем висланi улицi, зранку политi, щоб не курiли, вилискувались на сонцi широкими сiрими кругляками; де-не-де в рiвчачках помiж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути пiсля поливання. Було тепло, та не задушно; повiтря чисте та свiже; дихалось легко та вiльно; почувалося щось бадьорне та радiсне, як почувається тiльки або ранньою весною, або в ясний та тихий осiннiй день.
      Пiд таку годину трохи не все мiсто висипає на улицю. Тiльки тi, кого лиха хвороба приковує до лiжка або нагальна робота припиняє коло печi та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всi, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщiй сунуть на улицю дихнути повiтрям вiльним, помилуватися свiтом ясним, погрiтися сонечком теплим. По улицях - наче плав пливе! - кишить по їх народу всякого: i старi, i малi, i той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий i убогий, пишно наряджений чи латками вкритий - всi перемiшалися мiж собою, збилися вкупу, сказати б - порiвнялися… бо на всiх їх однаково сонечко свiте, усiх їх однаково тихий вiтерок обвiває, усiм однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля, то таке помiж ними i єднання. Бийся, кажуть, кiнь з конем, а вiл з волом! Отак i тут: не, дивлячись на те, що всi збились вкупу, ходили одно бiля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пiр'ю: пани вiталися тiльки до панiв, купцi - до купцiв, заможнi - до заможних, убогi - до убогих. Однi тiльки старцi вiталися до всiх, хоч їх i нiхто не вiтав, та мала дiтвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вiчi або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рiвня чи нерiвня… Оже на те вона й була дiтвора, щоб не потурати нi на що, через те її й зупиняли старшi, що ходили бiля неї за провожатих.
      Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собi походжали наїжджi пани невеличкими гуртами, ведучи помiж себе тиху розмову, їм треба багато де про що помiж себе побалакати - дiла на з'їздi чимало, а тут, як на те, ше й особливе дiло, важне дiло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокiйно спати, наважується, хоч i не зовсiм, одтерти вiд земської справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти… Он на повiтових З'їздах гласних з сiрого мужиччя бiльша половина, а по деяких повiтах тiльки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та ученi молодi верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися помiж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. Є чимало повiтових управа де за старших колишнi голови та писарi засiли, а що вже члени, то кожна управа не менше як одного у себе має. На що губернська - i та собi за члена рiзйика одiбрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже ми - чисте зерно помiж збоїною та метлицею - повиннi змiшатися з нею i запропасти? Невже ми не виб'ємося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до трону? Не зарятуємо тих порядкiв у царствi, що їх нашi голови та руки складали i мiцiї amp; боронили вiд усякої лихої напастi?.. Невже ми попустимо завести його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки всякi вискочки-верховоди? То буде сором дворянськiй честi! Всесвiтнiй сором впаде i поб'є нашi голови!.. Нi, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук на все царство, на весь свiт великий: мерщiй до рятунку! до зброї!
      Найбiльше клопотався про це губернський маршал Лошаков. Хоч вiн не крився нi вiд кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадiд Лошак служив колись за бунчукового товариша у якомусь козачому полку, - оже тепер вiн не змiг себе прилучати до того темного та неосвiченого гурту во з козацтва викопала його доля. "Всякому часу довлєєт його злоба", - казав вiн тим молодим верховодам, що iнодi натякали йому про його породу i про те, що йому, "козачому синовi", не личйло б зрiкатися свого роду. "Я не зрiкаюсь його, - вихвалявся вiн, - я низько уклоняюся перед усiм тим, що козацтво доброго зробило, з якою завзятiстю свою вiру i свiй край боронило. Так за тi часи i треба було робити. Тiльки як часи: перемiнилися, то треба було i самим слiдкувати за часом, iти за вiком, а не стояти на одному мiсцi Хто не йде вперед, той поступається назад! Наше козацтво так i зробило: одстоюючи тiльки свої вольностi та права, воно не схотiло йти за вiком, одсторонилося того культурного напряму, до якого вела iсторична доля, i через те зосталося заднiх пасти. Ну, а я тому, що вже вмерло, що повинно було умерти, уклонятися не буду. Треба уперед йти, а не назад рачкувати!"
      I от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довiдавшись, що вiд Земської справи одтираються освiченi люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порiвнянi в виборних правах з крестянами, а прилученi до разночинцiв, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землi, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарiв - одного гласного, - довiдавшись про оце все, маршал Лошаков пiдняв баталiю проти такого козачого права. Звон про земськi справи нiчого про се ясно не каже, а закон про сословнi права усiм ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякi одбутки, i користуються усiм тим, чим користуються i крестяни. От через це i не слiд їх прилучати до разночинцiв, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скiльки на кожну волость призначено.
      "Оцим рахунком, коли його ствердять у столицi, зразу переполовиниться гласних вiд мужикiв. А як їх зменшиться, то тодi i нашому братовi дворяниновi, - казав Лошаков, - буде бiльший простiр у земських справах; тодi ми i всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять - то як пить дать! Бо дуже вже отi верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усiм за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а бiльше гомонiти; треба про се пiдняти питання i на дворянському, i на земському з'їздах. Не вигоре на одному - вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидiти не годиться. Треба пробi гукати на увесь свiт, на все царство!"
      Усi дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. "Що не кажи, а голова у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий - за що не вiзьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує - дуже безпутний у життi: з жiнкою не живе, вона десь по заграницях вiється, а вiн тут. Нема тiї вродливої панiї або й простої дiвки, щоб вiн не упадав бiля неї. Ну, та се вже наш давнiй грiх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то вiн за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим мiнiстром. Голова, розумом натоптувана голова!"
      Отак розмовляли помiж собою наїжджi пани, гуляючи невеличкими гуртами по мiсту.
      Осiннiй день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сiдало; захiд палав, наче пожежею. У тому вечiрньому червоному свiту красувався город: високi та бiлi будинки злегка червонiли бiлими стiнами, мов вони були викрашенi червоною краскою; залiзна їх покрiвля палала зеленим вогнем; шибки у вiкнах грали, вiдкидаючи вiд себе через улицi снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здiймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмiрно широким колом розпросторилось над землею. Зате тiнь довшала, темнiшала; високе дерево наче збiгалося докупи, щоб не розгубитися за нiч; довга тiнь вiд його падала через усю улицю, i пiд нею було якось моторошно. Прохожi мерщiй минали тi темнi мiсцини, пробирались на свiт, де стояв якийсь глухий гомiн… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усi кинулися… Незабаром понад городом понеслися голоснi хвилi полкової музики.
      - Музика! Музика! У садок! Мерщiй у садок! - загукали, заметушилися люди по улицях.
      - Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело панянки до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.
      - I варт забиватися задля чаю додому? Хiба його у садку немає? Нап'ємося у садку, - пiдмовляли паничi.
      - А справдi? - згодилася одна.
      - А що ж? Чи в садок, то i в садок! - пiддержали другi. - Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.
      I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.
      Коло садка тиск, давка. У церквi, на великих процесiях так тiсно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увiйти в садок. Жид з жидiвкою не поспiшаться видавати бiлети, такий зразу пук рук потяглося туди.
      - Два бiлети!.. Три!.. П'ять!.. - гукали то з того, то з другого боку. Грошi бряжчали; жид з жидiвкою металися, як мухи в окропi.
      Аж ось чимала купа, забравши бiлети, посунула проходом мiж двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дротi колихався цiлий оберемок цвiтних лiхтарiв, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там - далi за нею - огню-огню! свiту-свiту! Трохи не кожна гiлка убогого садового дерева горiла своїм вогнем; над кожною стежкою висiла цвiтна дуга.
      - А гарно як! О, гарно як! Бiсiв Штемберг! Вiн таки має смак! - дивувалися вхожi.
      Справдi, там було гарно: стежечки, що звивалися змiєю помiж кругами цвiтникiв, були свiжо усипанi сiяним пiском; рожаїстi грушi, дрiбнолистi акацiї та широколистi молодi осокори та кленки висвiчували цвiтними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гiллячку гойдається; все залишне гiлля, що виставлялося над стежками, було пiдрiзане, пiдстрижене, щоб не лiзло незнарошне у вiчi, не забороняло гуляти; вiд цвiтних шкаликiв падали на бiлий пiсок i синi, i зеленi, i жовтi, i червоно-гарячi кружала свiту, i здавалося, що то стежки оздобленi цвiтними камiнцями, по яких злегка шамотiли шовковi хвости панянських спiдниць та вискрипували лаковi чобiтки паничiв. То все було на бокових ходах. А на головному? Цiла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнiлася своїми входами, немов чорнi печери пороззявляли свої роти, дивуючись на рiзноцвiтне сяево. По тих халабудах тiльки де-не-де горiли свiчечки i метушились якiсь непримiтнi тiнi, немов мертвяки повилазили з того свiту i з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою рiчкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво i все чудо, яке пригадали зробити з огню i свiту людськi голови. Он величезнi склянi баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима i вiдкидають вiд себе жовто-молочний свiт; коло їх цiла довга низка цвiтних лiхтарикiв грає, мов та веселка, усiма цвiтами; там коло високих стовпiв, що пiддержували широкi пiддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримiтних каганчикiв, немов зiрочки спустилися з темного неба i унизали собою отi високi стовпи. Пiд пiддашками безлiч стульцiв, ослонiв, штучно виплетених з лози диванчикiв, у вокзалi - столiв, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цiлi оберемки огню-свiту у широких посвiтниках, круглих лампах, високих i низьких пiдставах; цiлi купи усяких наїдкiв та напиткiв; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той свiт рiзними кольорами, сипле цвiтними Iскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З бокiв оповита виноградовим хмелем. Там, у тiй каплицi, примостилася полкова музика, i її зичний поклик та голоснi заводи розходилися по всьому садку.
      Мала пташка, та що за краснi пiрця на собi має: невеличкий садок, та скiльки туди народу назбиралося? I все те нарядилося пишно, уквiтчалося розкiшно, все шовки та сукнi, дорогi єдваби, срiбло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, - перепеличка не зрiвняється з їх дрiбненькими виступцями! На їх плаття пишнi, збiрочками унизанi, складочками обвiшанi, немов рябесеньким пiр'ям заквiтчанi; зверху сукнi - влитi, а не пошитi, кожна впадина не крутим згiр'ям спускається униз, а положистою хвилею збiгає туди, щоб, пiднявшись угору, якнайдоладнiше облямувати круглi виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взутi у невеличечкi ботинки з високими та гострими закаблуками -горе тому, хто попаде пiд таку корку! Ручки туго позатягуванi у блискучi перчатки, так що i пальцiв зiгнути не можна. Личка червонi - не знать тiльки, чи то вiд краски, чи вiд гарячої кровi, що ключем кипить у палкому серцi, завжди охочому -хоч половину миру обняти, тiльки аби не жiночу. Очi горять та сяють, як тi зорi на небi або дорогi камiнцi у золотих сережках. Мова - наче пiсня та - протяжна, спiвуча; так i тягне, так i вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панiв та паничiв зiбралася - i кругом оточила, i в середину затесалася. У довгих i коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилицi, в'ються вони кругом панянок, як той хмiль коло тичини, заглядаючи у їх блискучi очi, вiльно вимахують руками, ведуть веселу жартiвливу розмову, стрiляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжнiй, то притворний регiт… Ось дорiднi жидiвки з своїми дочками, наче добрi ягницi з ягнятами, - повагом сунуть, кидаючись у вiчi своїми цвiтними уборами - то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синiми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всiх i на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесi далеко краще… За ними їх дочки, дивлячись на "мамасу", собi дмуться. Не зменше надулись i їх братики, iдучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякi багатшi i проворнiшi з їх iнодi пристають i до "своїх барисень". Зате "папасi", зiбравшись юрмою якраз серед дороги, або пiдняли лемент, серед котрого тiльки й чутно "кербель" та "дрей копкен", або поважно стоять одсторонь i думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячi помiж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною мiста володiє, та намiряється якнайшвидше i другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменiли, нi страшеннi гуки та забої полкової музики, нi хвилi людського гомону та реготу, нi бiганина прислужникiв, що поверх голов мчали усякi напитки та наїдки, - нiщо їх i трохи не чiпає, нiщо не розбурка вiд тiї глибокої задуми - як кам'янi!.. Зате купцi та купецькi синки шумували… То не вода повеснi, рвучи греблi та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здiймаються вгору серед неугавного людського гомону… "Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке… Жги, шельма! огнем гори!" -тiльки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужникiв, кругом народу - проткнути пальцем не можна. "Наши владимирцы загуляли!" - чується чийсь охриплий голос. "А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?" Петро Кузьмич, поточуючись, пiдводиться i береться за аглицьку… "Ура-а!" Брязкiт посуди, бiй чарок!..
      У сад уже набралося чимало людей, а дедалi, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городськi, а ось посунули i приїжджi. Повагом та згорда уступають дворянськi та земськi стовпи у садок, зажмурюючи очi вiд того свiту, що ллється на їх зо всiх бокiв; за ними, розкидаючи здивованi погляди, дрiботять їх прихильники та поклонники, стрiваючись з давнiми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти… "Та невже Iван Петрович?.." - "Вiн самий i е. А ви ж, вибачайте, хто самi будете?" - "Невже не пiзнаєте? Сидора Трохимовича не пiзнаєте?" - "Ви Сидiр Трохимович?! Боже ж мiй!.." - I давнi приятелi приязно вiтаються, смачно цiлуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давне i, згадуючи, дивуються, регочуться… Чого колись не було!.. Усюди гомiн, галас, гук.
      Аж ось знову гогонула полкова музика i увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкi та рiзучi вигуки флейт та кларнетiв; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж вiдляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гiлля на деревi хитається вiд його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помiшалося вкупу - i заводи музики, i людський гук, гомiн, - не чутно виразно нi одного слова, не розбереш поодинокої розмови - все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завiрюха зимою… А народу набралося - i в вокзалi, i коло вокзалу, i по темних закутках саду, по глухих дорожках його, - всюди повно, битком набито.
      Музика переграла i стихла. Виразнiше почувається людський гомiн. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщiй подавати. Однi примостилися пiд вокзалом чай пити; другi розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; третi потягли у вокзал "сiрка" смикнути… Просторiше стало по дорожках, вiльнiше i коло вокзалу… Стовпи поважно сновигають i ведуть тиху розмову.
      - Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции… Мы должны стать на страже и предупредить!.. - гомонiв глухо, товсто придавлюючи на кожному словi, стовп.
      - Но позвольте. Чего же вы хотите? - перебив його низенький щуплий чоловiчок у ширококрилому брилi, що густою тiнню закривав усе його обличчя. - Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.
      - Извольте, - товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловiчка. - Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.
      - Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?
      Стовп щось товсто загув i незабаром з невеличким чоловiчком сховались у гущавинi акацiй, що високою стiною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убiк.
      - А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность… устройство гатей, плотин, мостов!..
      - Да, да!.. Нам необходимо принять меры… стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.
      I друга пара теж сховалася мiж акацiями.
      - Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? - роздався З халабуди охриплий голос.
      - А что-о?
      - Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!
      I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.
      - Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! - ревла несамовито цiла метка охриплих голосiв, то товстих, наче гуркiт вiд грому, то тонких, рiжучо-ляскучих.
      Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали цинковi гудзики, зарябiли джгути.
      - Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! - i, розпихаючи людей, до халабуди мерщiй побрався часний пристав.
      - Господа! Прошу вас не скандальничать! - повернувся вiн до тих, хто був у халабудi.
      - Проваливай!.. Штемберга-а!..
      - Господа! Прошу не кричать!
      - А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьiпьем, брат! - пiдскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.
      Лящання в халабудi стихло; чувся тiльки неясний гомiн та поодинокi вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"
      Народ почав розходитись; прислужники, що цiлою зграєю кинулися до халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали одходити. Один тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зiгнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi рудуватi баки, наче гичка, висiли коло запалих щок, по краях вони вже позасiвалися сiдиною; запалi очi суворо виблискували з-пiд настовбурчених брiв. Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик, вiн стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скiльки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.
      - Федiр Гаврилович! - кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивованi очi.
      - Здається, не помилився? Iмєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? - замовив панок.
      - Ваш покорный слуга, - брязнувши шпорою i уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.
      - Не пiзнаєте?.. Так, так… - усмiхався панок.
      - Извините, пожалуста… не узнаю…
      - А пам'ятаєте, як ви секретарювали у полiцiї? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули Антона Петровича Рубця?
      - Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. - Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! - замовив по-своєму Книш.
      - Час своє бере! - глухим голосом одказав Рубець. - А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! - хвалив Рубець, обдивляючись Книша.
      - Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.
      - Чули, чули… - перебив Рубець.
      - Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.
      - I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.
      - Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.
      - Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. - Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.
      - Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.
      - Так, так… Кому гульня, а кому служба!
      - Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? - запитався Книш.
      - Та ви ж чули, що копитан умер? - перепитав Рубець. - Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.
      - Так ви вже по земству служите? - здивувався Книш.
      - Пенсiйну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак i я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибi добрим людям, не обiйшли: вибрали замiсто копитана. Помаленьку живем з старою, - глухо повiдав Рубець.
      - То це ви сюди на вибори приїхали?
      - На якi там вибори! Непремiнного хiба? Господь з ним! Бiльше ж, мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?
      - То по своїм дiлам? - знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернiю забрався.
      - Та нi! От недогадливi!.. Пiсля виборiв земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.
      - Так он як? - здивувався Книш. - Поздоровляю!
      - Спасибi! Хоч воно i нi з чим поздоровляти: клопоту та здержкiв бiльше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз i на з'їздi побувати… послухати, як розумнi люди у губернiї балакають… Ми i в себе кожне собранiє чуємо речi… Та то свої, уже знайомi; а тут з усiєї губернiї… Дива бiльше… звiсно, i гомону буде не мало… Чи буде тiльки з того гомону прок? - прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усмiхався.
      - А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, - почав далi Рубець. - Запакував семигривеника… Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?.. I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете, бува, Григорiя Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був… У мене на квартирi стояв.
      - Знаю, знаю. Вiн теж по земству служить: бухгалтерує у губернськiй управi, - одказав Книш.
      - Хотiлося б менi з ним побачитись.
      - Вiн тут у саду був. Я його бачив… Та от i вiн, - указав Книш на високого у бородi пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. - Григорiй Петрович! - гукнув на його Книш.
      Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов до Книша, поздоровкався i, зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
      - Что нового?
      - Пiзнаєте земляка? - перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.
      Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.
      - Не пiзнаєте? - глухо вимовив Рубець. - Давня рiч…
      - А… Антон Петрович, здається? - спитався Проценко.
      - Вiн i е, - усмiхаючись, одказав Рубець.
      - Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! - i вiн приязно подав йому руку.
      Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.
      Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.
      - Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити! - заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися. - А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила - не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..
      Рубець мав був щось казати.
      - Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…
      - Человек! - гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.
      - У вокзалi? - спитався Проценко товариства.
      - Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.
      - Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! - скомандував Проценко.
      Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.
      - Скорий! - здивувався Рубець. - У нас таких швидких немає!
      - Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося! - мовив Книш.
      - Та хоч бiга швидко! - каже Рубець.
      Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.
      - Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, - обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.
      - За что это? - i Проценко на закаблуках хитнувся.
      - Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! - стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.
      - Так ви вже жонатi? - здивувався Рубець.
      - З пiвроку, як оженився.
      - Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?
      - Та так… Вона бiльше дома насиджує.
      Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.
      - Готово-с! - мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.
      - Где? - спитався Проценко.
      - Пожалуите-с! - i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.
      - Ты же куда? - гукнув на його Проценко.
      - Там-с! - одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.
      - На кой черт такую глушь выбрал? - спитався суворо Проценко.
      - Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
      - Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, - сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.
      На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".
      Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.
      - I як тут затишно, - сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.
      - Так ти ще нiчого i не наготовив? - кривлячись, спитав Проценко,
      - Что прикажете-с?
      - Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! - вилаявся з досади.
      - Сколько прикажете-с? - одно свое прислужник.
      - Воно по старому б звичаю, - умiшався Рубець.
      - П'ють горiлочку до чаю, - доказав Книш, усмiхаючись. - Я сам такої думки.
      - Як хочете. Чого ж ми потребуємо? - пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко - перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.
      - Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?
      Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.
      - Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, - рiшив Рубець.
      - Отбивных, пожарских, рубленых? - знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.
      - Пожарских! - крикнув Проценко.
      - Хорошо-с, - i прислужник мав був бiгти.
      - Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.
      Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.
      - Будьмо! - привiтався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. Заївши попереду, приложились по другiй.
      - Ви, здається, сього зiлля не вживали? - спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.
      - Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.
      - Ви тодi бiльше по частi жiночiй, - зареготався Книш.
      - Случалося, та й там несмiло. Дурний був! Тепер би от i випрактикувався, так жiнка перечить, - признавався Проценко.
      - Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, - додає Рубець.
      - Згадують? - переспросив Проценко. - Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.
      Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.
      - А вино? - спитав Проценко.
      - Сейчас, - заметався прислужник.
      - А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.
      - Слушаюсь, - i побiг.
      - Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив! - пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.
      Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.
      - Чого в молодi годи не случається? - склонившись, мовив вiн. - Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.
      - А я? я? - гукнув Проценко. - Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?
      - Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати! - пожалiв Рубець.
      - Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко. - Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!
      - Царство небесне їй! - повiдав Рубець. - Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.
      - Взбалмошное существо! - одно мовив Проценко.
      - Тодi у городi всi казали, що через вас, - додав Книш.
      - Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?
      I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:
      - Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.
      - Ах, это хорошо! - мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан - гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.
      - Григорiй Петрович! Здрзстуйте! - хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись. - Ви самi? Що ви тут сновигаєте?
      - Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?
      - Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн? - замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.
      Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.
      - Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.
      - Бач, де вони примостилися! Зiбрались утрьох земляки собi та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.
      - Костянтин Петрович! А може, чайку? - попитав Проценко.
      - Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в земствi кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi. - I вiн зразу перехилив чарку.
      - Ну, як же ви поживаете? - запитав вiн у Рубця. - Чув, службу перемiнили, по земству пiшли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопiтна тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди мiсток бiжи строїти, туди греблю гатити. Страх дiла! I в городi покiйно не посидиш. Воно як пани - всюди пани. Он i мої товаришi - вибрали собi панське дiло - сидять та пишуть, а ти, Колiсниче, котися. Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранiєм тiльки й спочинеш. А там - гайда! З повозки i не злазиш.
      - Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок iде, iч, як роздобрiли, - усмiхнувся Книш.
      - Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не стоїть. Ох! I забув попитатися, - повернувся вiн до Проценка. - Бачили диво?
      - Яке диво? - спитався той, присмоктуючи холодний чай.
      - Як яке диво? - скрикнув Колiсник. - Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки - так так! Повногрудi - от! Куценькi платтячка - так! нiжки - такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка - одно рожа, друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна - Наташка. Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?
      - Ну, вже й пiшов розписувати! - знову увернув Книш.
      - Е, це вже по його частi! - додав i Проценко.
      - Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.
      Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.
      - Було колись - кожна руба становись! А тепер що? Нiкчемний став. От так ще побазiкати, полюбуватися, а до дiла - нi к бiсу! - одмагався Колiсник, наливаючи знову чарку рому.
      У садку тим часом народ зашумiв, всi пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"
      - О-о, ходiмо, ходiмо! - заметушився Колiсник.
      - Ну, чого його? - умiшався Рубець. - Хай уже iдуть молодшi. А нам, старим…
      - Хiба i старого кров не грiє? Ходiмо. - i, покидавши недопитки, усi кинулись чимдуж до вокзалу. Колiсник iшов уперед i тяг за руку Рубця, котрий нiяк не поспiшав за швидким i вертлявим своїм земляком. Проценко i Книш чимчикували з бокiв. Коло вокзалу була така давка i тiснота, що страх; неначе бджоли облiпили невеличкi вiчка своїх уликiв, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одiвшись, цiлою купою сунули. Посунулись за другими i нашi i зразу метнулися одбирати найвиднiшого мiсця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрiй спереду рядком уже стояли арф'янки i прикро позирали то в той, то в другий бiк; у деякої непримiтна усмiшка пробiгала на устах, грала на блискучих очах. З усiх сторiн тiльки й чулося дивування.
      - Он, ото Наташка. Середня. Дивiться. Дивiться-бо! - крикнув Колiсник, упираючи очi на середню дiвчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так iшлося до її бiлого, як снiг, тiла, вона, наче лiлiя серед пучка квiток, видiлялася серед своїх товаришок.
      - У-у-у! - загув Проценко. - Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! - здивувавшись, каже вiн Колiсниковi.
      - Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобi мiсяць, на потилицi зорi! Козир - не дiвка!
      - Постойте, постойте. Вона нагадує щось менi знайоме, - знову почав Проценко. - Я десь когось на неї схожу бачив. О-о, дай, боже, пам'ять. Де я бачив таку?
      - Нiгде! Нiгде в мирi, хiба, може, коли приснилася така! - сказав Колiсник.
      - I я десь бачив таку, та чорт його знає, не пригадаєш де, - додав Рубець, упиваючись очима в лице дiвцi. Та стояла i спокiйно переводила свiй гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрiлась очима з Проценком. Тихе непримiтне дивування, схоже на страх, заблищало у її безоднiх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась i зразу перевела очi у другу сторону.
      - Їй-богу, я десь бачив! - гукнув Проценко.
      - Ат, кажете. Нiгде не бачили! - одно своє Колiсник.
      Кругом їх набилося народу - повернутися нiяк, а жара - дихати важко.
      - Знаете шо? Ходiмо ми попiд ту стiну. Там на ослончику постановимося - не так буде жарко i все видно, - сказав Колiсник i напрямився. Другi за ним.
      Насилу пробралися i тiльки що постановились, як роздався забiй на роялю - ознака, що незабаром почнеться пiсня. Народ, що досi переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха лiтала. Серед тiї тишi виразно бринiли тонкi голосники роялю. Аж ось зразу понад головами грянула маршова:
      Мы дружно на врагов,
      На бой, друзья, спешим…
      Ляскучi голоси дiвчат зливалися з охрипшими заводами п'янюг, що бiля роялю стояли i з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостiв тiшити п'яне купецтво та крамарство своїми заводами. Маршова пройшла i скiнчилася криками "ура-ура!". Слухачi надiлили спiвачок цiлим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками "браво!". У спiвачок заграли очi, засмiялись уста, i, перешiптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкi дзиглики, що стояли позаду їх. Зосталась одна середня. Рояль дав акорд i стих. Вона одним поглядом окинула море голiв, що стояли коло неї, i, усмiхаючись, почала… "Прачку". Дзвiнким голосом вона почала виспiвувати про тринадцятилiтню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пiсень, котру спiвають повiї для п'яних "господ" або ще п'янiших купцiв, купецьких синкiв. До спiву спiвуха додавала вирази руками, станом, головою. Слухачi стояли i млiли. Здається, вони понiмiли, забули про все на свiтi, окрiм одної нелюдської похотi, котра так грала i свiтила їх очима i котру так виголошувала спiвуха. Нiмий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику, коли спiвачка почала показувати, як вона стирала сорочку. Одкинувши голову назад i пускаючи бiсики очима, вона злегка пiдняла плахiття свого куцого плаття i, вертячи передом, перетирала руками. Без всякого сорому почала вона показувати перед усiма, як… стирати. Слухачi не видержали, крик нестямний, крик радостi до слiз, похотi до забуття, що це дiється серед людей, знявся i ломив своїм гуком оселю вокзалу, хвилями переливався З одного боку на другий, грюк i стук сотнi нiг, плескання в долошки привiтали спiвачку, котра, кланяючись на усi сторони, опустилася на свiй дзиглик. Молодi панiйки реготались, панночки для виду поопускали очi у землю, а паничi i пани одно гукали: "Бiс! бiс!" Хтось крикнув: "Букета!" - i цiлi пучки квiток полетiли пiд ноги спiвачцi. Другi, протовпившись, самi пiдносили до рук. Та, кланяючись, брала i, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось гукнув: "Шампанського!" Прислужник пiднiс на пiдносi вино i подав до рук молодому паничевi, той з компанiєю поплiвся до спiвачки, i почали випивати за її здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всiма приязно цокалась.
      А що ж нашi земляки? Книш реготався i злегка штовхав пiд бiк Рубця, котрий, червонiючи, одмахувався руками.
      Проценко витягував шию i, знай, водив палючими очима за спiвачкою, мов вона була магнiтом i тягла його за собою; Колiсник вертiвся, як опарений, i, трiпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"
      Вiн таки i не видержав. Дождавшись, коли народ розiйшовся коло його, вiн стрибнув з ослона i, як буря, помчався до купи, що кругом обступила спiвачку.
      - Наташа! - обiзвав вiн її, протовпившись до неї.
      - Чево, папаша? - приязно усмiхаючись, лукаво спиталася вона.
      - Можно вас просить поужинать со мною?
      - С удовольствием! - одказала Наташа, подаючи Колiсниковi свою пухку бiлу ручку. Усi тiльки очi витрiщили, дивлячись, як Колiсник, узявнги Наташу за руку, повiв її через увесь вокзал у тi таємнi хатнi закапелки, котрi примостилися обiк його.
      - Человек! карту! - гукнув Колiсник, шаркаючи ногами i обкидаючи кругом поглядом усю вокзалiю. З тим словом вiн скрився за товстою портьєрою.
      По вокзалу пiшов тихий гомiн. Отак нашi! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчикiв.
      - От ти й знай старого. Старий, та меткий!
      - А вже сей Колiсник. Куди не ткнися, всюди вiн устряне i завжди його верх i затичка.
      - Iще б! Дурнi земськi грошi куди дiвати? Он де нашi мости та гатi розлазяться.
      - Ходiмо вiдсiля. Тут дихати нiчим, - похмурий мовив Проценко до Книша i Рубця i, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.
      Тi пiшли за ним, розмовляючи за Колiсника, шо який-то вiн смiлий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Вiн нiяк у його не доходив смаку i все, знай, пiдливав та пiдливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились вiд чаю, i коли вийшли проходитися, то Рубець i Книш були як стиглi кавуни червонi, а Проценко блiдий-блiдий, аж сiрий. Плутаючи ногами, вiн, як та тiнь, сновигав за своїми земляками.
      - А он i Колiсник! - сказав Книш, углядiвши його через розчинене вiкно у невеличкому закапелочцi.
      Вони сидiли на м'якому диванi коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Вiн, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою i, здається, дрiмав, i вона мусила плескати його по повнiй щоцi рукою i, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"
      Проценко перший порвався до вiкна, за ним i другi.
      - Здрастуйте, мамзель! - смiло привiтався вiн до неї через вiкно.
      - Здрастуйте, мосьє! - одказала та, прикро зводячи на його свiй палючий погляд.
      - Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?
      - Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! - одрубала та i, вставши, пiд самим носом спустила штору над розчиненим вiкном.
      Проценко, мов громом прибитий, стояв i трусився. У головi в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Вiн не знав, чи йому кинутися у вiкно i одним махом розметати голову цiй дурнiй повiї. Вiн був справдi порвався, та Книш поспiшив ухопитися за руку i геть одвести вiд вiкна.
      - Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! - гукав лютий Проценко.
      А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"
      Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.
      - Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований ходив по садку. - Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.
      - А так здуру перше збрiвше на ум мення, - одказав Книш. - Хiба цi повiї задумуються над чим?
      Проценко мовчав, iдучи схилившись коло їх. Вiн недовго пiсля того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем i Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв її, знай, вертiлася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини Iванiвни? Яка Пистина Iванiвна?" Окроме Рубцевої жiнки, вiн не знав нiкого з своїх знайомих. Що Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ятає. Та почiм же цiй повiї звiсно? Хiба Колiсник успiв усе розказати?
      I вiн, дiйшовши до своєї квартири, з усiєї сили потяг за ручку дзвiнка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…
 

II

 
      - Номер! - гукнув Колiсник на всю швейцарську першої i розкiшнiшої гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, -гак що i лице її не було видно.
      - Сiмейний?
      - А вже сiмейний. Бач, не сам, - кричить Колiсник.
      - Пять с полтиною, - кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колiсниковi.
      - Веди, а не запрошуєш!
      - Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет - есть и подешевле, - оправдувався лакуза, виступаючи уперед.
      - Веди! - гука Колiсник.
      Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором. Лакуза бiг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колiсник, ведучи пiд руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобiтьми.
      Добiгши до одних дверей, лакуза метко одiмкнув їх i скрився; поти Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло, стояв на дверях.
      - Це? - спитав Колiсник.
      - Самый аристократический, - вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справдi був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вiкнах завiсами, з дiрочок котрих виходила теж блакитна матерiя, з блакитною м'якою мебеллю, вiн здавався якимсь гнiздечком, звитим у блакитнiй блакитностi неба. На стiнi у золотих рамах висiло здоровенне дзеркало, котре, вiддаючи у своєму чистому склi голубi стiни хати, здається, їх ще далi розводило, ширшало хату, з однiї робило двi. Пiд дзеркалом диван, коло його стiл, кругом обставлений м'якими голубими крiслами. Колiсник грузько опустився на одно i почав обдивлятися хату.
      - Гарно, матерi його куля! Гарно! - казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.
      - А спальня где? - спитала Наташка.
      - Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.
      - Посмотрим, - мов велика панi-хазяйка, одказала вона i пiшла за портьєру. Лакуза понiс за нею свiчку.
      - Ничего, хорошо, уютно, - вертаючись, сказала вона Колiсниковi. - Только, друг мой, еще так рано спать - не напиться б нам чаю?
      - Самовар, - скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати, його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.
      - Это я, папаша, так, - пiдходячи до Колiсника i ласкаючись до його, казала Наташка, - чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.
      - О, та ти лукава! - промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щiчку, посварився на неї пальчиком.
      - О, палаша! Дорогой папаша! - звалившись на Колiсника i давлячи. його на крiслi, лащилась Наташка.
      - Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок! - гукав радiсно Колiсник, пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого високого лона. Колiсник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очi грали i горiли, мов свiчки.
      - Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, - гукав Колiсник, одводячи її.
      - Ага, роздражнила? роздражнила! - плескала, рада, у долошки Наташка i пiшла вистрибом по хатi.
      Колiсник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.
      - Папаша! Миленький папаша! - замираючим голосом шептала вона. - От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою, а жiнкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй… За мною роєм молодiж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.
      - А дзуськи? - сказав Колiсник, - оцього не хоч? - i пiднiс їй пiд самiсiнький нiс здоровенну дулю.
      Вона з усiєї сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:
      - Понеси своїй першiй!
      - Перша далеко, - одказав Колiсник.
      - А твоя жiнка жива?
      - Жива.
      - У… N? - i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.
      - Ти почiм знаєш? - спитав вiн.
      Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:
      - Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?
      - Та ти й Проценка знаєш? - ще дужче здивувався Колiсник.
      - I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.
      - Та почiм ти знаєш?
      Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити. Колiсник пихтiв, одпихався, а вона, як навiсна, то одскакувала вiд його, то, прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазяїна.
      Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти вiн уставляв посуду, поти вештався у хатi, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справдi велика панi, i тiльки стиха кидала на Колiсника жартiвливi погляди своїми чорними очима.
      Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожевi пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бiгали i миготiли перед Колiсниковими очима.
      - Так почiм ти знаєш? Хто ти така, звiдки, що все знаєш? - спитався Колiсник.
      Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки i качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" - виводила вона, пiдбираючись пiд бренькiт стакану, i її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.
      - Ти чула? - спитався знову вiн.
      Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi очi i, одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася по хатi i, пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:
      - Я вина хочу. Вина.
      - Та чому ж ти не скажеш?
      I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.
      - Вина! - гукнув Колiсник.
      - Красного, - шептала вона, стоячи коло його. - Я люблю з чаєм пити. Колiсник приказав, додавши:
      - Та доброго, старого. I рому доброго.
      - Я думала, що ти не даси, одкажеш, - ласкаво промовила вона, коли лакуза побiг.
      - Для тебе? - скрикнув Колiсник. - Проси, що хоч, що зможу, усього дам.
      - Добренький! - шептала вона, пригорнувшися до його.
      - Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другi там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!
      - От люблю парня за звичай! - весело защебетала вона. - Що - грошi? Полова, на котру ми здобуваємо потрiбне для нас. Одного тiльки на їх не добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так i я. Скiльки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тiй ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.
      - Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, - перервав її Колiсник, - поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати - буду хазяiнувати.
      - Ти купив Веселий Кут?
      - Купив.
      - Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?
      - Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?
      Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.
      - Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?
      - Багато будеш знати - зостарiешс'я, - одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.
      - Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, - зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.
      - То що б було?
      - Що б? - перевiвши дух, одказав Колiсник. - Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.
      - Горенько тобi! - засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.
      - Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.
      - Їв мене не краще.
      - Що там у тебе? Свинячий напиток.
      - А на покуштуй! - i вона ткнула йому ложечку до рота. Вiн випив, поцмокав.
      - А що, добре? - граючи очима, спитала вона.
      - Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.
      Вона набрала ложечку i, випивши, ухватилася за лице руками.
      - Моя матiнко! - скрикнула нешвидко. - Огонь огнем!
      - Ага, ухопила шилом патоки? - смiється вiн, помiшуючи ложечкою чай. Вона мерщiй припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цiлюща вода, гасив ту страшенну печiю, що пiднялася i в ротi, i в грудях вiд однiєї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан i вихилила до дна.
      - Отак треба пити? - спитала, перекинувши стакан.
      - Молодець! - сказав вiн, дивлячись, як її лице дедалi червонiло, наливалося краскою, бiлi пухкi щоки мов заревом пожежi зайнялися, очi заграли, засвiтили. - Охулки на руку не даєш!
      - Я ще буду пити, - хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю, знову пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi, вона з хвилини на хвилину все бiльше та бiльше червонiла, здається, вино, розложившись по жилах, пiшло поза тонкою шкурочкою i звiдти виглядало таким привiтним молодим рум'янцем. У неї не тiльки лице, шия, руки горiли - вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.
      Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав її.
      - Ану, пройдися по однiй дошцi, - сказав вiн.
      - Ти думаєш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! - i, вхопивши свiчку, вона поставила її долi. Потiм, пiднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.
      - Дивися ж! - через плече зиркнувши, скрикнула вона. Вiн побачив її круглi, мов виточенi, ноги, її бiлiшi снiгу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажеврiли хижi огоньки. А вона дрiбненько-дрiбненько забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемнiло, однi тiльки бiлiли та виблискували її ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як тоii пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблiдло, очi закрились, однi на висках синенькi жили набрякли, билися, кидались. Вiн силився її пiдвести, та вона, як чималий шматок землi, була важка.
      - А що, лизнула скляного бога? - питався вiн, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закритi очi. - Дурочка!
      I вiн бережно пiдняв її, узяв за стан i поволiк на диван. Як вальок глини, упала вона на його, i тiльки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зiтхання.
      Довго мусувався вiн, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив вiн бiля неї, винiс i подушку з спальнi, пiдсунув пiд голову i сам сiв коло неї. Наче квiтка бiлої лiлеї, завита у чорну хустку, лежала вона блiда-блiда, затягнена у чорне плаття. На бiлому лобi блищали краплi холодного поту, високi груди ходором ходили, - так ходять вони, коли чоловiковi не стає чим дихати: то пiднiмуться високо угору, постоять, похитаються i з тихим гуркотом опускаються наниз.
      Довго вона лежала неповорухно, це, зiтхнувши, одкрила очi-i страшно повела ними.
      - Ох! Закрутилася я, - промовила'i знову закрила очi.
      - Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити? - корив вiн її. Вона тiльки хитала головою.
      - Що я пила? - не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома. - Хiба стiльки менi приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.
      - Знають вони, твої лiкарi! - буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.
      - Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.
      - На те, щоб людей дурити.
      Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:
      - Хто тiльки їх не дурить?
      - Кого? - спитався вiн.
      - Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить. А кому, кому достається - нашому братовi найгiрше.
      - Та й ваш брат часом як пiймає у свої ручки, то вимотає всi кишки.
      - Є такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловiка на шлях i голого, i босого. Що йому робити? Прохати милостинi - стидно, красти - грiх.
      - А робити? - спитався Колiсник.
      - Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так, що йому не тiльки робити - свiт не милий.
      - Не вiр.
      - He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?
      - Казаному кiнця немає.
      - То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що ти сказав, то й свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите ви нашого брата не раз та не два - не то чужому, своєму не повiре. Що найкращого мае у собi, i те заховає на самий спiд. Та тодi вже i пiшла на всi чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла, не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати почне: гола йому покажися… Поневолi i собi заллєш очi i тодi вже наче збожеволiєш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гiрко! Коли б у той час була пiд боком глибока рiчка, так би i кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого i привикну. Вiзьми! - i, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст i жарко почала цiлувати.
      - Хто ж ти така, - дивуючись, спитав вiн, - що знаєш усе i Веселий Кут Знаєш? I всiх городян?
      Вона подивилась на його, пiдвелася i мерщiй почала розстiбати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишенi, пришитої на боцi пiд платтям, папiрець i подала йому. То був пашпорт крiпачки з Мар'янiвки Христини Пилипiвни Притикiвни.
      - Так ти Христина? - спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.
      - Чого ж ти Наташкою звешся? - спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.
      - Така у нас поведенцiя - усiм нам другi мення дають.
      - Христя… Христина?.. - твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.
      - Пам'ятаєш Загнибiду? - спитала вона.
      - Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?
      - Як то легко так казати, - трохи не з плачем одказала вона.
      - Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.
      - Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… - начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: - Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.
      Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.
      - А то, а то що у тебе? - хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:
      - Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.
      - Добре, добре, - важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.
 

III

 
      На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове - на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.
      - Де ж та красавиця?.. - допитувалися панянки у паничiв.
      - Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.
      - Шкода, так не довелося i побачити.
      - Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:
      - Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..
      Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.
      - А Наташка у Колiсника зосталася?
      - Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, - смiявся Книш.
      - Та невже голiсiнька?
      - Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, - регоче Книш.
      - От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!
      I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.
      Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нiкому покою. Про його балакали й полупанки, i панки, i службовi, i навiть великi пани. Вiн не давав нiкому покiйно спати, стирчав бiльмом ув оцi. "Он куди наше добро iде! Де ж пак: крiпакiв одiбрали, грошi, що за крiпакiв дали, повернули на довги. Зосталися ми i без робiтникiв, i без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б пiд заклад грошi давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема… нiчого того нема. Посадили нас, як рака на землi. Отут i плутайся! Попадись першому ремiсниковi, купцевi, жидовi, аби грошi дав, бухнеш усе", - трахтували пани мiж собою.
      А найбiльше всiх Лошаков - гвардiї ротмiстр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як вiн ще тiльки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардiйонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрiнувшись з красою такою, не одна молода панi кляла свою долю, що поспiшила її зв'язати замiжжям, i так охоче пiдставляла свої тендiтнi ручки пiд палкi поцiлунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А вiн голiнний був до тих поцiлункiв. Веселий, балакучий, танцюристий, вiн, як той метелик, лiтав по всьому повiту вiд одного пана до другого, i, де не з'являвся, його, мов рiдного, приймали усюди. А вiн розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матiр'ю, та тодi вже i розсипає, мов горох, свої поцiлунки то молодiй панiйцi, то тендiтнiй панянцi. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має дiток, став поважним сiм'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повiтовим предводителем дворянства i тепер зiбрали губернським. Пiшов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанiбрата. Такий чоловiк може великої шкоди наробити такому черв'яковi, як Колiсник, тим бiльше, що вони земляки i кожен кожного знають.
      I не через ее, бува, так зрадiв Колiсник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернськi вибрати Лошакова. Вiн i без сього, стрiнувши Лошакова, завжди кланявся i то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрiчному i поперiчному говорив про його. Тепер Колiсник усюди клепав:
      - Добрий пан. Справедливий чоловiк. I голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!
      I от, коли стало звiсним, що справдi Лошакова зiбрали, Колiсник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.
      - I Колiсник прийшов! - уголос вимовив Лошаков до сусiди, струснувши плечима.
      А Колiсник, мов не чув того, вийшов уперед i почав:
      - Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в головi. Тепер дождалися. Вiтаю вас, як член земства, а ще бiльше, як член рiдного повiту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у бiльшiй честi!
      Лошаков, усмiхаючись, пiдiйшов до Колiсника i подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрiв її у своїй червонiй страшеннiй лапi.
      - Как же ваши земские дела? - спитав Лошаков, лукаво граючи очима.
      - Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хiба затнеться де на якому лихому мостиковi. Тодi ми всi раптом кинемося той мостик лагодити.
      "О, та ти цiла шельма у мужичiй шкурi, - казали очi панiв, що зiбралися коло Лошакова. - Знає, кому що сказати, яку де рiч повести".
      - Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, - смiється Лошаков.
      - Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всi гуртом: що один не зможе - другi помагають. Поздоров, боже, нашого предсiдателя - сам не сидить, то й другий не дрiмай. Треба, каже, оправдати вибори, вiрою i правдою послужити громадi. I служимо. Звiсно, не без того, щоб не блудили, - хто, кажуть, нiчого не робе, то той тiльки й не блуде. Може, на чиї очi то ми i великi помилки робимо - бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде - побачать усi, що ми робили i як ми робили. I тодi кожному дасться по роботi його. Катюзi - по заслузi, кажучи краще.
      Усi аж витрiщилися, слухаючи таку смiлу рiч Колiсникову. А вiн хоч би тобi оком моргнув: щебече, наче соловей повеснi у садочку. Це приткнувся до Лошакова i тихо почав:
      - Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.
      - Какую? С удовольствием, чем могу - рад служить… Колiсник зам'явся. Лошаков поняв, що Колiсник сам-на-сам хоче щось сказати, i, узявши Колiсника пiд руку, геть пiшов з ним у глухий куток хати.
      - Ваше превосходительство! - почав Колiсник. - Ми вас не тiльки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськiм собранiї як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на нашi помилки, то на нашi ще новi нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсiдателем на наших з'їздах. Велике це дiло! Уже вам не стане часу першому зачинати тi бої, котрi велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. I от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотiли б почтити вас обiдом. Приймiть нашi зазовини. Не яко Iуда, но яко розбiйник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть нашi члени, дехто З предводителiв, дехто з наших землякiв, бiльше свої люди. Просимо вас, - вклоняючись низько, казав Колiсник.
      Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв тi зазовини. Дякуючи за несподiвану честь, вiн казав, що i не дума занехаяти працi на користь земству; що праця його тепер ще бiльшає, стає труднiша, бо треба буде помирити iнтереси дворянства з iнтересами земства, i вiн рад буде навiть поступитися чим-небудь, аби привести дiло до кiнця. I, ще раз подякувавши, вiн подав Колiсниковi руку. Колiсник, низько вклонившись, повернувся i вийшов з хати.
      - Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! - сказав Лошаков, вирядивши Колiсника, повертаючись до громади.
      - О, Колiсник мае думки погануватi, - хтось обiзвавсь з громади.
      - Да, он не без лукавства, - одказав Лошаков. - Но такие люди необходимы для земства.
      Всi промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другi речi, черкнулася других, iнших, не земських дiл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хатi i заговорював то з тим, то з другим iз дворян.
      А Колiсник? Колiсник, котячи у штучнiй таратайцi на своєму семисотному жеребцi, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вiвса тобi - самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову i ободом вигинаючи переднi ноги, як муха, мчав Колiсника городом.
      - Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! -одно прицмокував Колiсник.
      I справдi, йому не мало було у той день бiганини. Вiд Лошакова вiн побiг до свого предсiдателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потiм здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обiд, варт би i земству почтити такого чоловiка. Предсiдатель тiльки пiдлакував. Треба б, треба б. Тiльки на чий же щот? На щот земства якось не теє.
      - Чого там на щот земства? Йому i без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собi земельки - так хуторок! I хотiлося б менi ту земельку збризнути. От би пiд видом земського обiду - я б уже не пошкодував сотнею-другою.
      - Так чого ж? - спитався Предсiдатель. - Готовтесь.
      - То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе. Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.
      - Гаразд, гаразд! Да ви просто генiальна голова, - скрикнув Предсiдатель.
      - Була колись, - одказав Колiсник. - А тепер, що дедалi, все дурнiша робиться.
      Вiд предсiдателя знову махнув Колiсник до членiв. Там уже просто сказав, що Предсiдатель велiв йому зготовити обiд для Лошакова i запрохував на той обiд.
      Вiд них поїхав до лавок справитися з цiнами, зробити деякi закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цiлу волову хуру забрали усякого краму.
      - Навiщо?
      - Дворянство дає обiд Лошакову. На обiд усе.
      - А коли той обiд?
      - У суботу.
      А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер четвер ще, - думав Колiсник, - п'ятниця… у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю i наш… Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".
      I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн поїхав по вина, брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усякої як двойної i аглицької, адмiральської, желiзнодорожної, у пляшках i ведмедях, у кухликах i графинах, рому, коньяку… "Затоплю бiсових синiв, - думав вiн, вичитуючи чималий список усякого трунку. - Це на те й вийде: карай свого ворога хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його за серце вiд тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що вiн тратить оце. "Подумай тiльки - триста карбованцiв, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося - чимсь треба розв'язувати".
      I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.
      - Де ее так довго забарився, папаша? - стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?
      Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.
      - Та, та, та… он як моя доня нарядилася, - засмiявся вiн швидко та весело. - А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом. - I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.
      - Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав? - в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.
      - Грошi розтринькував, дурний! Не знав їх де дiвати, то по городу трохи не стрiчному i поперечному роздавав.
      - Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.
      - А справдi? - подумав вiн. - Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.
      - Який бенкет?
      Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:
      - Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан - багато зможе i давно чортом на мене дивиться. От, як буде вiн, перетягни його на мою руч. Перетягнеш - штучну тобi хатину куплю, i не З одним, а аж з двома садками.
      - Руку! - скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст. Очi її грали, лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся… є такий у свiтi чоловiк, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хiба твiй Лошаков вистоє?
      У недiлю коло Колiсникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство i прямiсiнько простувало у параднi дверi, перед котрими (досi ще не видане диво у городi) стояв страшного росту швейцар iз здоровенною булавою, у парчевому картузi, в каптанi, облямованiм Золотим позументом. Перед кожним ухожим вiн витягався у струну, щось вихитував булавою - тобто честь робив, i пропускав у розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися - уся вулиця з обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.
      - Побий тебе сила божа! Що то вiн виробляє? - дивувалися робочi, дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарової булави. - Помаха, помаха пiд носом, та тодi й пускає.
      - То вiн дає: понюхай, мов, чим пахне! - вiдказав хтось, i чимала купа пiдняла регiт.
      - От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi буває. От i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, - казали заможнi хазяїни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.
      - Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали? - почули вони у розчинене вiкно Колiсникової квартири. - Iдiть собi, поти не порозганяли.
      - Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.
      - Хто сам?
      - Та вже не хто - Колiсник.
      - Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?
      - Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.
      - А знаєте що? Щоб не було напастi якої, краще розiйтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дурiють.
      - Коли тобi не хочеться, то йди. А ми хоч раз на вiку побачимо на панський бенкет.
      - Побачите, поти очi заплюють.
      - Та вже ж.
      Декiлька пiшло, а на їх мiсце присунуло ще бiльше. Народ запрудив усю вулицю - проїхати з трудом можна.
      - Розходьтеся! Розходьтеся! - десь не взялися полiцейськi i почали розпихати людей.
      - Чого розходьтеся? - деякi з пообiдавших i хильнувших почали одмагаться. - Iди собi, коли тобi треба.
      Полiцейськi начали силувати - народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i ну з двох труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч. Через пiвгодини хоч би тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не заглядав у вiкна, нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.
      А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах - напиткгв та наїдкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях, графинах, i сонячне промiння переливалось рiзними цвiтами у їх чистих трунках, другi - на срiбних тарiлках; з-пiд скляних покришок так привiтно усмiхалися до кожного. Пани снували вiд одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарiлками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачнi хрящi смаженої риби, там базiкали, все вище та вище пiднiмаючи голос, там реготалися. Панства було повнi хати: усi предводителi з Лошаковим в галовi, всi члени земства, чимало губернських гласних i Рубець мiж ними. Проценка Колiсник, уздрiвши, теж запросив, i Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земськi стовпи зiйшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то однi, то другi. Лошаков перший пiдняв чарку за земство, за земських робiтникiв, предсiдатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщирiших Земських робiтникiв. Колiсник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка рiч подобалася усiм найбiльше, всi закричали: "Ура-ура! за згоду, за згоду!" Пiшли пожадання успiху тим i другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рiкою.
      То було перед обiдом, за закускою. А що то було за обiдом? Кругом довгого столу усiлися усi, на почетному мiсцi - Лошаков, по праву руч його усi предводителi, по лiву - земцi. Колiсник примостився якраз на кiнцi проти Лошакова. Як хазяїновi i порядниковi, йому часом приходилося схоплюватися, вибiгати, через це вiн i зайняв те мiсце. Лакеї у бiлих поручниках цiлою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по двi пляшки старого дорогого вина, їжi - хоч розпережися, пий - скiльки схочеш. Уже ж i пили усi, i їли! Гомiн не вгавав нi на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмiлий, тихий, i той за обiдом, цокнувшись з Колiсником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усi пiдхопили. Колiсник, радий, почервонiвши, мов несмiла засватана дiвка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.
      - Перше ж зроду довелося менi вiтати таких дорогих гостей. Перше зроду, - i аж сльози зронив вiд радостi.
      - По обiдi на ура Колiсника! - шепталися за столом, як вiн вибiг у другу хату за чимсь.
      - Iде. Iде. На ура!
      Ось вiн знову появився. За ним на страшенному срiбному блюдi несли, наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилитi з паленого сахару два герби, дворянський i земський, красувалися зверху, сповитi докупи цiлим оберемком квiток, у ногах тих гербiв розкиданi снопи жита, пшеницi, горами лежать яблука, грушi, цвiти польовi, огородня i садова овощ. Пiд ними Золотий напис: "Не зменшай, боже!" Угорi царський вiнець блистить, як сонце, з-пiд його випливала стьожка з написом: "Боже, царя храни!" Зввр^ вiнця сiянiє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: "Земство - дворянству!" То було диво з чуд кухарського майстерства. Уся губернська земська управа видумувала його, яку 6 найкращу i найвиразнiшу ознаку дати тому обiдовi. I рiшили закiнчити його тiєю горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два днi, поти вилiпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усi аж витрiщились, дивились. Коли поставили його на столi i пiднесли шампанське, Лошаков перший устав i почав рiч. Квiтчастою мовою вiн вiд усього дворянства дякував земцiв за ту честь, якою вiтали їх.
      - Дай, боже, щоб жадання з'єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землi не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскорший час, повiдало мировi мудрi дiла мудрих мужей. Ура-а!
      - Урра-а-а-а! - загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.
      - Ваше превосходительство! - гукнув з другого краю Колiсник. - Хiба в нас шампанського не стане? Хiба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачнiш примочити? Великi слова - святi слова, а ви тiльки хлиснули за їх. За такi речi по вiдровi, а не пс чарцi. Ура!
      - Правда! правда! - загукали кругом. - Ура-а-а!
      Чарки несамовито перекинулись у роти. Усi випили. Випив i Лошаков. Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи i, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i в горлах. Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали пити за друге. Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком полетiла додолу. Гомiн, регiт стоїть у хатi, наче у жидiвськiй школi.
      - Вибачайте, панове! -гукнув Колiсник, низько вклоняючись i даючи ознаку, що обiд скiнчився. - Може, що не так було, як слiд. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!
      Стульцi загурчали. Всi пiднялися i кинулися дякувати Колiсника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i вони дякували поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.
      - Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.
      Друга хата, простора, як i столова, з м'якою мебеллю, привiтно усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили дверi. Туди перейшли усi i кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столi. Усi усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомiн, регiт, а з столової доносилося гарчання столiв, брязкiт посуди, що убирали лакеї.
      - Може, хто пулечку зiб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є? - спитався Колiсник.
      Багато зразу схопилося i закричали:
      - У єралаш! преферанс! вiнт! бакара! - Столи знову загули, i гостi, розбившись на невеличкi купки, розсiлися рiзатись у карти. Лошаков зiбрався додому.
      - Ваше превосходительство! А може б, i ви у карточки? - спитав Колiсник.
      - Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, - сказав Лошаков, прощаючись, i пiшов.
      Колiсник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорi вiн зостановив Лошакова.
      - Ваше превосходительство! - обiзвав вiн знову його. - А може б, ви трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав - i муха там не замутить спокою.
      Лошаков постояв, подумав.
      - Нет, - одказав вiн.
      - Ну, хоч подивiться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.
      I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж на самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вiкна її виходили якраз у садок, i широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи не в розчиненi шибки. Тихий вiтерок ходив по хатi, прохолода зеленою тiнню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колiсник пiдвiв Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя i мала була проскочити.
      - Стой! - гукнув Лошаков, запопавши її у свої обiйми.. Колiсник закрив полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.
      Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали її рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу прохолоду. Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець. З ними, як з давнiми своїми знайомими, сидiв Колiсник i кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колiсник пунш, а сам хазяїн тяг сiрка за хвiст. Проценко був, як стiна, бiлий i божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я жiнок їх i малої дiтвори. Здається, не було кiнця-краю тим здравицям, не було кiнця-краю випиванню.
      - Ох-хо-хо, - якось натрапивши хвилину, коли умовк Колiсник, зiтхнув Проценко. - Ось незабаром i собранiе.
      - Начхати на його! - крикнув Колiсник. - Хочете, я вам звiрка покажу?
      - Якого звiрка?
      - Самого як е заморського. Ходiмо.
      I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг їх за собою.
      Не сама ж я йду,
      А ведуть мене…
      Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув Проценка i Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу листву золотими вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна довга стяга трiпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.
      - Что вам? Чего вы? - гукнув Лошаков, дивлячись, що увiйшовшi, мов укопанi, стояли у порога.
      Вiд Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Дверi зачиненi, i хтось їх придержував. Проценко постукав.
      - А що, бачили? Вiдчиняти дверi? - сказав Колiсник. Очi його стрiлися З гострим поглядом Лошакова.
      - Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хорошi знайомi, земляки, не бiйтеся нiчого, - додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця, котрi, мов зайцi, метнулися чимдуж у розчиненi дверi. - Вибачте, бога ради! - уклонившись, сказав вiн, виходячи i зачиняючи за собою дверi.
      - А шо, бачили звiра?- спитав Колiсник.
      - Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Грiха ти не боїшся, - казав, хитаючи головою, Рубець.
      - Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят…
      - А то що за звiрок з ясними очима? - перебив його Проценко.
      - Не пiзнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постiйте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.
      - А Лошаков сей бiдовий! - одно дивується Рубець. - Який замолоду був, i на старостi лiт не покаявся. Жiнка… дiти… От i хоти ти добра.
      - А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув - не. чув, бачив - не бачив, - остерiгав його Колiсник.
      - Та я не те. Я не того, - правувався Рубець. - А те, що тобi, Косте, не минути пекла: на все ти пiдоб'єш, до всього призведеш.
      - Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.
      - Ой i голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибiру.
      - I там люди! - одказав Колiсник i, махнувши рукою, додав: - Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура! - i, випиваючи, вiн гуконув на всi хати.
      - Та хто то така? - допитувався Проценко.
      - Ат, нетерплячий! Пiдожди - сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан i поїхав! - скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре промчався на звощиковi Лошаков.
      - Ага, знає кiшка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! - посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"
      - Чого, папаша? - одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.
      - Ходи до мене! Ходи, моя дитино! - знову гукнув на всю хату Колiсник.
      - Чого, папаша? - обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.
      - Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? - повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.
      I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона тiльки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матiнко!" - i чимдуж вискочила з хати.
      На третiй день по городу ходила чутка про обiд Лошакову. Перешiптувались люди, хто що їв, скiльки хто випив. Кого з панiв п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тiльки похитували головами. Не бiсовий Колiсник - i такого пана осiдлав! От ти й знай!
      - Та то брехня! - не вiрили другi. - Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собранiє, вiн його з кiстками глитоне.
      Одкрилося i собранiє, i недовiрки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колiсника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був низькопоклонний i ввiчливий.
      Коли прийшлося судити про справу управи i коли другi почали були потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, вiн нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого дiла вiд їх, оже не вiрити своїм виборцям теж не варт". I цим словом закував усiм роти.
      - А що, покурили? - спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши його по плечi.
      Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.
 

IV

 
      Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горi, низкою людських хаток, котрi, мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води чималого ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по долинi ген аж до буйного лiсу. Столiтнi дуб'я, височеннi осокори, широколистi кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi, стояли в тiм лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi паростi, тонкi та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу i буйнути навперейми з своїми дiдами. По широких полянах. кущi калини та орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка, хмiль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столiтнiх лицарiв i шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тiї кучерявої шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.
      Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його ходить-вiється вiтер поволi, сонце пригрiває зверху, а всерединi - завжди тихо, завжди тiнь зелена та прохолода темна. Там, у гущавинi молодого гiлля, цiла орда усякої пташнi Завелася: чижi, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки перегукуються, зозуля кує лiта, горобцi несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь лiс заливним щебетанням. Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевiльним реготом, кряче ворон; а кiбцi, мов метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи жалiбно-голодну пiсню… Лiс гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.
      Весела, чудова мiсцина! Кращої i прикладнiшої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися - пустiти. Старий Баратов, склепивши свої уста i очi, кинув його на утiху молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр i незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши батька, розлетiлися швидко туди, звiдки знову прилинули. Веселий Кут осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучнiшi квiтки, порiс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi вiкна палацу, з половини перебитi. Непогода, дощi та вiтри буйнi пошпучували самий палац; ознака давньої розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав дiтей з слободи своїм страшенним видом. Уночi сови та сичi покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.
      Не злякався всього того Колiсник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац, а столiтнi дуби в лiсi, котрi вiн мав повернути на земську потребу i тим окупити тi п'ятсот десятин поля, котрi навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер в цiнi - по п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi, комори, i все те камiнне… Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дiстається маєток в десять. Це по двадцять рублiв десятина. Дiй його честi!" - крикнув з радощiв Колiсник i не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земськi грошi. Вiн боявся тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їздi. Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он як з земськими грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обiдовi та Христi, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колiсник знову ожив, наче на бiлий свiт народився.
      - Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. - Дiждемо лiта, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки: оце тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою став, по другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi, а то i голiсiнька бiгай по йому - нiхто тебе не побаче, хiба спiвучi пташки привiтають тебе.
      - А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.
      - I соловейки, й зозулi, й чижi. Якої то пташнi немає? Христя, як навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.
      - Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а надворi весна. Або поверни осiнь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь свiт - дихати нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову сиди в хатi, не потикай носа надвiр, бо вiдморозиш. I тодi тiльки весна. О господи, як довго!
      - Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.
      - Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.
      - Веселий Кут зоветься.
      - Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?
      - Вiн самий. Знаєш?
      - Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi такого страховища нагово^ рили про той палац.
      - Чого не набрешуть. Звiсно, пустує дворище. Без призору валиться.
      - Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?
      - Повезу, доню.
      - Яв церкву туди поїду. У церквi застану усiх своїх знайомих. Вони не пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як твоя жiнка та приїде туди i накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?
      - I пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посмiє. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голiсiнькi… - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.
      - О-о, старi, старi, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя.
      Колiсник притис її до себе i своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонiлу щiчку…
      Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осiнь з хати не виходила: сидiла та вiд нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто, обiзвався живим словом. Якось раз забiг Проценко до Колiсника по дiлу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.
      "Вiн, здається, ще бiльше покращав", - думала Христя, дивлячись крiзь дверi у щiлинку.
      Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався - все такi смiшнi побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на неї.
      - Ти щось дуже сьогоднi реготалася, - сказав вiн їй, коли пiшов Проценко.
      - А що?
      - Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!
      Христя нiчого на те не одказала, тiльки дала собi слово бiльше не виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.
      Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колiсник радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.
      Христя дiждала недiлi, убралася якнайкраще i пiшла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так i в'ється, так i снує.
      Христя надiла чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив i без того свiже її лице, видавив, наче маляр вивiв, круглi викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свiжа, наче червона ягiдка серед бiлого квiту. Хто не йде - задивляється на неї.
      - А це хто така? Хто ця невiдома? - щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.
      - Та це ж содержанка Колiсникова.
      - Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матерi!
      Мiж чималою купою панянок та молоденьких панiйок вона запримiтила Проценка. "Ану, признає?" - подумала i напрямилася прямо на його, Проценко iшов посерединi i щось щебетав, i регiт молодих панянок весело роздавався навкруги i пiдохочував його до нових переказiв. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скiльки цiкавих очей з-пiд чорних брiв уставилися у неї. "Хто се?" - донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грiм би так не злякав його бистрого погляду i не обiрвав веселої розмови, як та несподiвана стрiча. Погляд його, як стрiла, пробiг i зникнув.
      - Ти змерзла? - обернувся вiн до бiлявої панiйки, що йшла з ним пiд руку.
      Панi та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улицi i, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворi смеркалося, мороз дужчав, загорялися яснi зорi у темно-зеленому небi, свiтилися лiхтарнi по улицях. Гомiн потроху стихав, по улицях носилися швидкi скрики поспiшаючих додому. Христя iшла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулицi стрiне - одвертається. Де ж пак: вiн з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колiсникова, та й годi… Вiд туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:
      - Здрастуйте! Гуляєте? - i перед нею, наче з-пiд землi, вирiс Проценко. Вона мовчала.
      - А Костянтин Петрович дома? - попитався знову Проценко. Христя гнiвно глянула на його.
      - Чого ви лiзете до мене на самотi? Чого вам вiд мене треба? - неласкаво обернулася вона до його. - Хiба вам мало було мого дiвоцького вiку?
      - Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулицi? Там жiнка моя була. А з вами я стрiвся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись - ми вже розiйшлися.
      - Та я одного тiльки хочу знати: навiщо я вам нужна?
      Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.
      Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщiй скочила на рундук i з усiєї сили дьорнула за дзвоник, їй вiдчиняти вибiг сам Колiсник.
      - Костянтину Петровичу моє шанування! - любенько замовив Проценко.
      - А, це ви?
      - Проводив ось їх, - сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пiшла, а побiгла по схiдцях нагору. - А тепер iду додому. До зобачення.
      - К бiсу! - тихо прогув Колiсник, замикаючи перед ним дверi.
      - Де се ти пiдхопила сього жевжика? - суворо поспитався вiн у Христi, увiйшовши в хату.
      - А я знаю, чого вiн ув'яз? - не менше гнiвно одказала та.
      Колiсник, стиснувши брови, подивився у вид їй i прогув:
      - Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два - загурчиш З хати!
      Увесь вечiр Колiсник був такий неласкавий та неговiркий. Христя теж мовчала. Чорна кiшка пробiгла помiж ними i сполохнула той лад, який досi був до її, той щасний покiй, якого вже давно не мала Христя. А їй найбiльше усього бажалося i ладу, i покою в життi. Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому свiтi, як той одiрваний листок од гiлки, у неї на серцi похолонуло вiд тiї сварки Колiсникової.
      - Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! - пестливо заговорила вона до його, коли потушили свiтло.
      I вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрiлася з Проценком, як той не поклонився їй i як знову стрiв її бiля квартири.
      - Гляди, не бреши! - ласкаво одказав Колiсник, горнучи її до свого товстого тiла.
      Пiсля того Христя дала собi зарiк бiльше не йти на гулянки. Вона сидiла у хатi i дожидала весни, коли земля уквiтчається квiтом, а дерева - листом.
      Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а снiг i не позначається, i днi такi яснi та сонячнi, а морози беруть своє. Аж пiсля паски пiшли дощi та настало тепло. Неначе помелом, за три днi змело снiг, З землi показалася перша зелень - пролiски, фiалочки. Тi першi квiти ранньої весни так радують серце, наче п'яним трунком сповнюють душу. Перевитi журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у тi радiснi свiта, у тi жаданi сторони, якi малює тiльки одна думка i яких чоловiковi довiку не доведеться бачити.
      Задумувалася i Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тiсною та душною, город - курним та непривiтним, їй хотiлося на простiр, на безкрає поле, над яким тiльки вiтер грає та сонце пересипа золоти-,i промiнням, на широкi луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темнi кучерявi гаї, у непрохiднi ще темнiшi лiси, що здалека здаються такими синiми. Там, на тiм просторi, серед польового чистого повiтря, вона погуляла б, як пташка вiльна, пiд привiтною тiнню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янiвка? Рiдна хатина, де вона виростала… що з нею сталося? А подруги, з якими вона дiлила i радiсть i горе, де дiлися?.. У Христi дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала… "Все, боже, перенесу, перетерплю, тiльки перенеси мене у той рай щонайскорiше!" - молилася Христя i встаючи i лягаючи.
      Днi минали за днями, спершу теплi та привiтнi, а далi жаркi та душнi.
      - Татусю! та коли ж ми поїдемо?
      - Скоро, скоро, - казав той. З весною у його почалася бiганина по службi, коли не в канцелярiї сидить, то по повiтах ганяє. Було так, що Христя сама, як навiсна, по тижню просиджувала у хатi.
      Прийшлося виїхати аж у маї. Колiсниковi треба було їхати у N повiт мiстки лагодити та греблi гатити. Стояла дощова година.
      - Хочеш, поїдемо?
      - Хочу, хочу! - кричала рада Христя. I на другий день ранком вони зiбралися. Яка була щаслива Христя, уздрiвши пiсля скiлькох лiт безкраї поля, переписанi i вподовж, i вшир довгими ланами, невеличкi кучерявi гаї, села, все одинаковi села, такi схожi з її Мар'янiвкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона?
      - Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося, - одказав Колiсник.
      Тiльки другого дня пiд вечiр добралися вони до Мар'янiвки, та й то Христi не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемiгши, спала. Ген уже недалеко вiд Кута вона прокинулась.
      - Ось тобi i Кут зараз, - сказав Колiсник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.
      - А Мар'янiвка?
      - Чого ж ти спала? Проспала, галочко.
      - I не збудить мене? Господи! - з жалем вимовила Христя.
      - Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. - I вiн вказав рукою на гору.
      Сонце сiдало i з-за гори червоним свiтом обливало колись панське дворище. Червонiв посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, бiлiли хатки унизу пiд горою, купою огнища вiдбивав ставок нижче їх. Вiд палацу по другий бiк гори хвостом униз збiгав садок, за садком по долинi послався темний, аж чорний лiс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тiльки його столiтнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомленi конi i без того не бiгли, а на гору ледве тягли вiз помалу. I чим вище вони пiднiмалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче дiжа, котилося аж по землi, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого промiння, здавалося - земля горiла i яснi язики тiї пожежi вiялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островiв здiймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, вiдбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний лiс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лiсi, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей вiд тiєї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо пiднiмається у якесь зачароване царство.
      - А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши в долошки. - Стiйте, стiйте! Я пiду пiшки, я пташкою полину на ту гору.
      I, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так i сунуться ноги. Христя хапається за торiшнiй бур'ян руками, карабкається, мов по драбинi. З'пiд нiг з грюком сунуться чималi шматки глини… а вона одно чеше, одно чеше, тiльки її червона сукня майорить у вечiрньому посутенiлому повiтрi.
      - От дивись, здурiла зовсiм з радощiв! - сказав Колiсник, не спускаючи очей з Христi.
      Поти вiн з'їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого морiжка i обдивлялася околицю.
      Сонце зовсiм сiло. Над тим мiсцем, де воно спустилося, стояв тiльки рожевий стовп свiту - так буває, коли занесеш свiтло за стiну: огню зовсiм не видно, тiльки сяйво вiд його ясним хвостом вiється над тим мiсцем. Увесь захiд, мов сором'язлива дiвчина, загорiвся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тiнь вечора. Потемнiв i ставок, посутенiла слобода, виблискуючи бiлими хатками, здавалося - все те тихо тонуло у якомусь рiдкому туманi, з другого боку тiльки садок з лiсом чорнiв, здаючись безоднiм темним яром, Поза спиною у Христi пробiг легенький мороз.
      - Господи! Який хороший свiт, який красний! - зiтхнувши, мовила вона i пiшла до ворiт настрiчу Колiсниковi.
      - Заморилася, дурочко? - спитався той, висовуючись з халабуди.
      - Нi, не заморилася, - весело щебетала та. - Вiд чого? Серце тiльки дуже б'ється.
      - То-то: не вмер Данило - болячка вдавила, - зареготався Колiсник.
      - Здоровi, панотче! - роздалося коло їх, i Христя, озирнувшись, побачила коло себе низеньку при землi бабусю.
      - Здорова, Оришко. Чи це ти ще?
      - Та ще, слава богу, паночку. Все вас ждемо. Наказували з мiста - будете учора. Цiлий день ждали, а вас немає. Думка, може, роздумали уже й не приїдете.
      - А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привiз.
      - А це ж хто такий? - спитала бабуся, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо їй у вiчi.
      - Яка хороша паняночка, - мовила, усмiхаючись. - Позвольте менi вашу рученьку поцiлувати. - I не вспiла Христя похопитися, як Оришка своїми жорсткими устами торкнулася її пухкої руки. Христя так i зайнялася уся вогнем вiд того поцiлунку, їй стало так соромно, так соромно!
      - А Кирило де? - спитався Колiсник.
      - Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цiлий день вас, а се пiд вечiр пiшов чогось на слободу.
      - Чого ж ти нас держиш надворi? Веди вже в хату. Показуй, якi горницi наготовила ти сiй панянцi.
      - Тьфу! дурна я. Розбазiкалася тут з вами i забула, що на те хата е, - промовила бабуся, повернулася i, як пiдстрелена утка, коливаючись з сторони на сторону, посунула уперед.
      - Для паняночки я таку горничку прибрала, що за чудо: уранцi сонечко прийде - поздоровкається, а ввечерi, одходячи до спокою, попрощається. Горничка як гнiздечко: i тиха, i спокiйна, i весела. З вiкон усе навкруги видно, мов на долонi. Ось побачите, моя паняночко! - повернулася до неї i шурхнула в темну темноту сiней.
      Коли засвiтили свiтло, Христя глянула на Оришку: низенька та мала на Зрiст, лице неначе вив'ялене та висушене, рот увалився, пiдборiддя угору задралося, нiс униз похнюпився; однi очi жеврiли спiдлоба в глибоких ямах, мов хто туди по жаринi укинув. Не будь тих очей, такою страшною Оришка виглядала, мов засушена жаба, скорючивши свої нiжки. Однi очi весело грали i приязно освiчували некрасиве обличчя.
      Задивилася Христя на Оришку, та не менше i Оришка задивилася на Христю.
      - От i хороша ж ти, моя панночко, - зашамкала вона беззубим ротом, - личко твое - як яблучко наливчате, очi - як зiрочки у небi, брiвоньки над очима, мов веселки над землею нависли. Щасливi твої батько та мати, породивши на свiт таку красуню.
      - Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, - не знаючи, що їй казати, промовила Христя.
      - Немає? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та хране тебе, видно, господь, - торохтiла стара i, пiдскочивши, ткнула носом у Христину руку.
      - Не цiлуйте моїх рук, бабусю, - попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманцi.
      - Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6 сюди молодого… - i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя її захиталося, нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-вiку вона нiчого страшнiшого не бачила. Вiдьма! - ударило їй у голову, i, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострi очi, не стуляючи рота… регоче то вона? чи проглинути її намiряється? Це зразу, перевiвши погляд на товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт на мишу, собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:
      Страх менi не хочеться
      З старим дiдом морочиться…
      Якби таки молодий, молодий,
      То по хатi б поводив, поводив.
      Наче хмара насунула на ясне обличчя Колiсникове: брови стиснулися, а очi, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої.
      - Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи i язик за зубами, - суворо почав вiн.
      - Немає їх у мене, паноченьку, - весело замовила Оришка, - те тридцятого року повипадали. А коли я що лишне сказала - вибачте. Стара - дурна.
      - То-то ж. Сама добре знаєш, то й не базiкай. А краще нам самовар постав.
      - Добре, паноченьку. Це не велике дiло. Зараз поставлю. Вибачте мене. - I з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати.
      - Ти не слухай дурної баби, що вона знiчев'я плеще, - повернувся до Христi Колiсник. - Стара вiдьма, видно, за зводнi зубiв позбулася, а все зводня не злазе з язика.
      - Та нехай їй всячина. Вона така страшна, що я її аж боюся.
      - Боятися її нiчого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона вiдьма, а по-моему - з ума вижила, та й годi…
      - Вона одна на все дворище?
      - Нi, з чоловiком.
      - Та з жiнок - одна?
      - Одна.
      - Яз нею однiєю не буду. їй-богу - я її боюся.
      - Боятимешся - вiзьмеш з слободи дiвчину, - сказав Колiсник, позiхаючи. - Оже менi щось спати хочеться, - додав, ще раз зiхнувши.
      - З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.
      - Коли б самовар давала мерщiй - та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, i помилуй! - утретє зiтхнувши i хрестячи рота, сказав Колiсник.
      Самовар не забарився поспiти, не забарилася Христя i чаю заварить. Колiсник пiсля чаю мерщiй пiшов у кiмнату спати, Христя зосталася у свiтлицi сама. Вона начала обдивлятися своє гнiздо.
      Свiтлиця - висока простора хата, рiвно вибiлена; шестеро вiкон, по двоє у кожнiй стiнi, видно, гаразд освiчували її удень. Тепер вони всi повiдчиненi, i вечiрня прохолода з темнотою ночi уривалася в хату, не зовсiм ясно освiчену лойовою свiчкою. У передньому кутку божниця, коло неї стiл, всюди пiд стiнами плетенi стульцi. За грубою, що виходе з кiмнати в свiтлицю, пiд глухою стiною, стоїть лiжко з пухкими перинами, з бiлими подушками. Вiд столу, де Христя сидiла, воно тiльки-тiльки манячило з-за груби. "А справдi, гарна хата, весела", - подумала вона i кинула погляд на дверi, що вели з сiней у свiтлицю. Вони були розчиненi, чорна прогалина їх, як сажа, чорнiла. При нагорiлiй свiчцi Христi здалося, наче в тiй темнiй сутанинi щось ворушиться сiре.
      - Хто то? - скрикнула вона i схопилася.
      - Се я, панночко! - обiзвалася Оришка уже бiля неї. - Здякалися? - усмiхаючись своєю чорною прогалиною замiсть рота, попитала вона, заглядаючи Христi у самi очi.
      - Се ви, бабусю. А я думала - чужий хто, - одходячи з жаху, одказала Христя.
      - Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там i менi чайку зосталося? Люблю я чайок, - торохтiла вона, зазираючи бiльше носом, нiж очима, у розчинений чайник.
      - Є, є там чай. Берiть, бабусю, та й пийте. Оце вам i сахар. Стара ухопила однiєю рукою самовар i, поставивши його пiд плече, другою потяглася за сахаром. Христi здалося - то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострi. Загарбавши своїми кiгтями чимало грудок, вона зникла у темнотi сiней. Не вспiла Христя перевести духа, як Оришка знову бiля неї, бере чайник, стакани.
      - Може, вам переслати постельку? - питає, усмiхаючись.
      - Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.
      - I нiчого не треба?
      - Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.
      - Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, - i, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна iскорка десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, їй здається, стоїть бiля неї невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi як зiрочки, i так вона смiється до неї ними приятно. Христя скрикнула, i знову замiсть дiвчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.
      - А що, бачила, яка я баба? Не зовiть же мене бабусею, зовiть мене Ориною, як покiйник пан звав.
      Христя незчулася, коли вона i з хати вийшла, так перелякалася. "О господи! Вона справжня вiдьма", - промовила, приходячи в себе. I мерщiй кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з похолодiлою душею, вона хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло i мерщiй стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.
      Тихо, темно… I пiд землею темнiше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще бiльше загортається коцом. Не дивлячись на лiтню теплоту, її мов лихорадка б'є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колiсце, яснi iскорки скачуть. Вона дужче жмурить очi, а iскри, мов хто роздимає горно, так i лiтають на всi боки… Морозом сипнуло з-за спини, у душi, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: "А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?.." Увиджуеться невеличка дiвчинка… Христя умира З ляку i, сама не примiчаючи коли i як, розкрилася.
      У хатi, мов кiшка, бiгала по стiнi ясна пляма. От хоче добратися до долiвки i стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. "Що воно? де воно взялося? Невже то мiсяць зiйшов? Так, так. То вiн, то його iграшки-забави. Iч, хитрий, з-за стiни хотiв мене злякати. Постiй же, я встану, доберуся до вiкна".
      I їй здається, що вона вже бiля вiкна стоїть… Унизу по долинi чорнiє лiс, З-за гори хмарою суне сiрий туман i стелеться помiж деревом, мов дим той, обгорта вiн кожну деревину. Курiе земля, а мiсяць, виставивши половину свого кола, регоче. "Ну, ну, - каже вiн, - стелися i вкривайся. Настав твiй час покою. Дай i менi позирнути. От i мене ждуть не дiждуться". - "Хто там жде тебе, переполовиненого?" - чується голос унизу. "Он глянь на палац. Та й спи собi, не ворушися", - одказує мiсяць i зразу на пiв-аршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вiкна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому рiжку оселi, на страшеннiй висотi, стояло щось бiле i тягнулося руками до мiсяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув однiй сорочцi, розпатлана.
      "Ну лишень скорiше iди. Чого сьогоднi так барився?" - питає Оришка. "Та лиха їх година знає, - каже мiсяць, стрибнувши цiлi пiв-аршина вгору. - Як начали тертись та м'ятись, поти випустили. I знають, що нiчка мала, треба колись-то оббiгати усю землю, нiт же, завели бенкет. Сидять, п'ють та гуляють".
      "Хто ж там такий?"
      Мiсяць якiсь такi сказав чуднi назви, що Христя аж здивувалася. Вона Зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловiковi - скорiше язика зломиш, чим виговориш.
      "О-о, то звiсний гуляка! - одказала баба на мiсяцевi доводи. - А i в нас новина".
      "Приiхав-таки".
      "А ти почiм знаєш?"
      "Хiба не видно слiду? Я тiльки виткнувся, то зараз забачив колiї, а в дворi коло хати сiна натрушено, конi нагноїли".
      "Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?"
      "З жiнкою", - одказав мiсяць.
      "Якби з жiнкою, то б i не диво. А то таку панянку десь пiдхопив, що не йому, старому б, залицятися".
      "Молоду, гожу?" - скрикнув мiсяць.
      "Саме в соку".
      "I дiй його честi! Хоч би собi хоч одним оком скинути!" - скрикнув мiсяць i, наче дзига, на одному мiсцi разiв зо сто покрутився. У Христi аж у вiччю замиготiло.
      "Ну-ну! Я тобi дам! - посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. - Ви всi, бачу, шибеники однаковi. Сьогоднi, дивлячись на неї, проспiвала на догад бурякiв, щоб дали капусти, пiсеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралi. Так де тобi? Так розприндився, що ну. Зяякалася я його! Хiба вiн не знав, що тiльки примчу жiнку, то не буде мiсця не тiльки кралi, а й йому".
      "О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зiрницi. Перетяла ж мене надвоє".
      "А що ж ти пак щоночi унадився? Вашого брата тiльки не здержуй, то заведе таке, що й свiту вiдцуратися треба".
      "Що ж вони, умiстi й спати полягали?" - помовчавши, спитав мiсяць.
      "Нi, нарiзно. Вiн, бач, не видає. Сам лiг у кiмнатi, а їй вiддав свiтлицю".
      "То, може, можна i зирнути на неї?" - лукаво моргнувши одним оком, поспитав мiсяць.
      "Зирни, про мене. Тiльки цур, не лабузнитись, а то i ту половину пики стовчу, як цибулину у салатовцi".
      Мiсяць крутнувся на мiсцi i стрибнув угору. Удруге, втретє… Зразу опинився у самому вiкнi. У свiтлицi стало видно, хоч голки збирай. Це, чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне - то ж не стяга, то устоньки блiднi з чорними вусами. Цмок!
      "Бачив! бачив!" - крикнув мiсяць, стрибнувши з вiкна, i стрiлою помчався до баби.
      "А не витерпiв-таки! Хоч раз цмокнув", - загарчала та та цап його за роги! Стриб з оселi! - i пiшла вистрибом поверх туману. Мов на ковзалцi молода дiвчина крутиться-ковзається, так баба-вiдьма, держачи за рiг мiсяця, пiшла поверх туману. То як стрiла промчиться вподовж, то пiде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному мiсцi, то пурне у сiру безодню, то знову вирне, зарегочеться i пiде-пiде… Волосся її все довшає, бiльшає, чорнiшає… Лице червонiє, наливається кров'ю, сорочка рожевiє, само тiло почина свiтитися, мов папiр крiзь свiтло, очi, як iскорки, горять. Це зразу, пустивши мiсяця з рук, вся огнем запалала. Мiсяць, блiдний-блiдний, як куля, помчався через усе небо i став навпроти, мiниться та труситься… Христя скрикнула i прокинулась.
      Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще червонiша. Рожевий свiт укривав усю свiтлицю, по сволоках стрибали невеличкi зайчики, по кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно. "Сон се чи проява?" - подумала, потягаючись, Христя i, як ласочка, скочила з лiжка додолу i в одну мить опинилася бiля вiкна. Стукнула защiпка, i в розчинене вiкно полилася на неї рання прохолода. Христя була розхристана i аж струснулася, як раннiй вiтерок, мов жартiвливий хлопчик, покрався їй поза сорочкою. Край ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого променя в одну мить опинився бiля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркi устоньки i розсипався iскорками по її повному i, як снiг, бiлому лону. Христi почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскiт пробiг по всьому тiлу. Христя глянула у вiкно: густий туман сiрими хмарами клуботався попiд горою. Он його цiлий оберемок одiрвався i шугояув угору… крутнувся, похитався i довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повiтрi. Сонечко пiднялося ще вище: заграла роса на травi по горi, загорiлися верхiв'я лiсового дерева зеленим вiттям. Обiзвалися пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала вiщуня-зозуля, в кущi бiля самого вiкна защебетав соловейко, а там, а там в туманi, мов скрипочка заграла, на рiзнi лади та голоси заспiвали сотнi тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустрiч до Христi, вiтало, пестило.
      - О боже, як же гарно тут! - уголос подумала Христя i скинула очi на палац. Вся сторона, що вiд сонця, горiла рожевим свiтом - здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманiла в тiнi. Поламленi карнизи, побитi вiкна, пошпугована мазка, облупленi стовпи - все виглядало непривiтним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темнi кам'яницi, в яких спокутували грiшнi душi. Тепер, кинутi, вони повернулися в запущенi руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували слiди до входiв, по рундуках поросло моху, по вiкнах дралася колюча березка i ще бiльше глушила глухi мовчазнi мури. Христя мерщiй одвернулася на другий бiк.
      Там у туманi крилася слобода. Над ставком носилися густi пари, мов хто пiдогрiв знизу воду i вона несамовито парувала. Понад ставом бiлiлися крiзь туман хатки, ген угору вiд їх зеленiли городи. Соняшники високо попiднiмали свої жовтi голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщiй погрiтися на сонцi, котре дугою свiту збiгало через гору i осiдало золотим пiском аж ген за ставом на луках. Вони наче смiялися, обiгрiваючись пiсля нiчної прохолоди, куталися та вибiлялися у свiтовiй хвилi, мiняючи свiй колiр з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвiтнi дорiжки вислав по долинi, рiвнi та довгi, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторi безкрайої далекостi. Христя так задивилася на те освiчене сонцем поле, що забула про все на свiтi. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в сторонi тiльки щось миготить, а то пiд самим небом що чорнiє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церквi. Так, так, а то село чорнiє. Та се ж Мар'янiвка! Вона. Ось звiдки видно її рiдну сторону.
      - Моя матiнко рiдная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! - почула Христя позаду себе голос.
      Обертається - перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька i засушена, як i вчора була. На обличчi тiльки якось перемiнилася. Правда, пiдборiддя її дуже виткнулося вперед i нiс насунувся на самi губи, тiльки не така жовта, як учора була, i капельки не страшна, а бiльше ввiчлива та привiтна. Очi її такi веселi та добрi, мов вона ними принесла якусь хорошу звiстку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, i тiльки на висках крайки начосiв бiлiють.
      - Се ви, ба… - мала була казати Христя "бабо", та похопилася: - Орино?
      - А ви таки не забули мого учорашнього наказу? - усмiхаючись, питав Оришка. - Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не молодiти. Я учора жартувала, а ви думаєте справдi? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.
      - Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?
      - Сьогоднi? Сьогоднi - як ота зоря рожева та як сонечко ясна.
      - Ого, яка я, - пестливо одказала Христя.
      - Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.
      - А в вас, бабусю, була дочка?
      - Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна… панського роду.
      - Як панського роду? Де ж вона дiлася?
      - Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дiв, куди завiз - господь його знає. Казав - до школи здам. З того часу i не чула i не бачила її нiколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали вiд матерi. - Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися по старому обличчю. - Отаке-то буває! - сказала вона, протираючи очi. - I от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утiха молодого вiку? Учора, як ви сказали, що нема нi батька, нi неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.
      - Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.
      - Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.
      - Багато, бабусю, казати.
      - А багато, то хай iншим разом - кращим часом. Ви ж до нас на все лiтечко прибули?
      - На все, бабусю.
      - Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровiли. В нас не то, що в городi - кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, - село тут таке недалечке, щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться, веселiше на свiт дивишся.
      - Тут у вас справдi так гарно.
      - Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить, то сумно самiй. А лiтечко настане - не знаєш, коли воно й перебiжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобi щодня. Спiвайте, спiвайте, пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! - гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. - Ось як трошки обiгрiє, туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i є! Та що ж се я розбазiкалася? Базiкай, базiкай, дурна, а дiло хай само робиться.
      I Оришка кинулася до постелi. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Пiдкида їх угору, перебиває на руках i, пухкi та м'якi, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.
      - Умитися дати? Зараз свiжої криничної води принесу! - сказала Оришка i метнулася з хати.
      "Невже ж то сон був? - думала Христя, згадуючи про вчорашнє. - Мабуть, що сон, бо менi увиджувалося - я стояла бiля вiкна, а прокинулася - лежу на постелi. А бабуся така увiчлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду".
      Аж ось i та з водою тупає.
      - Чи знаете, бабусю, що ви менi всю нiч снилися. Та так кумедно - Зроду-вiку я такого сну не бачила, - стрiла її Христя.
      - Як же я вам, панночко, снилася?
      - Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, - i вона вказала на палац, - балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли. Баба потупила очi i струснула плечима.
      - Сон… чого у тому снi не приверзеться? Видно, ви, моя рiдна, не гаразд спали.
      - Нi, спалося добре.
      - То молода кров грала, - не слухаючи Христi, своє товче Оришка, - як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров i прилила, та й наверзлося такого.
      - Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.
      - То що ви не звиклися…
      - А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали? - донiсся до їх з кiмнати голос Колiсникiв.
      - А ви ще собi потягаєтесь? - весело запитала його Христя.
      - Потягаємося, галочко, потягаємося. Бiсова баба, видно, сон-трави помостила: як упав - наче вмер, - гука Колiсник.
      - На здоров'я, паноченьку. Сон - не помiха; хто спить - той не грiшить! - обiзвалася баба.
      - I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїновi пiддобритися. Може, вiн переспав дуже, - не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.
      - I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I збудити не зугарнi. Нема й краще, як баба збуде - нi струсне, нi злякає.
      - То це така, як ти?
      - А хоч би й я? - усмiхаючись, одказує Оришка. - Злякаю, може?
      - Та тебе сам чорт злякається, не тiльки чоловiк. Я не знаю, як досi Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.
      - А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, - крутнувши носом, каже Оришка. - Все жарти та смiхи… о, бодай вас!
      Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли б знадвору не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя зиркнула у вiкно - вiд палацу купкою прямували до хати щось за люди.
      Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i молодицi з малими дiтьми у руках i на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали шапки, жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi та обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю у всiх смуток, на очах - нужда та скорбота.
      Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно щебетали, а вони, наче кам'янi, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великiй провинностi принесли вони з собою.
      - Що це за люди i чого вони понаходили сюди? - спиталася Христя.
      - Це з слободи по дiлу.
      - По якому дiлу?
      Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.
      - А чого се ви прийшли? Що скажете? - почувся з ганку голос Колiсникiв.
      Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному спiдньому бiллi - як спав та встав, так i вийшов до їх.
      Всi низько поклонилися. Нерозумiючим дiтям матерi руками нахиляли голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.
      - Доброго здоров'я, пане. З приїздом! - почулися з-пiд похилених голiв поодинокi голоси.
      - Ну, добре, добре. А що ж далi? - призро приймаючи те вiтання, пита Колiсник.
      Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на колiна додолу.
      - Панночку! Змилосердися! - в один голос простогнала купа.
      - Ага! Це рибалки? - моргнув на їх Колiсник. - Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.
      - Добродiю! - обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. - Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її - сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали - на всякого долю господь плодить.
      - О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?
      - Паночку! - почувся жiночий голос. - Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?
      - А котра то канарейка защебетала? - шукаючи очима винувату, пита Колiсник.
      - Се я, панотче, кажу, - смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.
      - Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?
      Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.
      - У мене чоловiк е, пане, - здавлюючи образу, одказала молодиця.
      - То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… - тут Колiсник таке сказав, що аж дiди витрiщили баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допитується: - Якої б заспiвав тодi твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?
      Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче iскрою зажеврiли.
      - Посоромтеся хоч старих людей, пане, - промовила та гнiвно i вiдступилася назад.
      - Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, - все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. - Бiси вашому батьковi! - уже далi прямо гукав вiн. - Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! - гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.
      Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.
      - Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, - з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.
      - Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? - почав дiд.
      - Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв - не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi - та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!
      - Та вона, пане, божа, - хтось вирвався.
      - Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!
      - Та що ж, уже бачили, - зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. - Усе вже, що було, бачили… А що далi буде - то господь знає… Ходiмо, хлопцi! - i вiн повагом повернув вiд ганку.
      За ним, похнюпившись, повалили другi. Важке та тяжке зiтхання вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи здавленими слiзьми, а дiтвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покiйника або рiднi на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на громаду. Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою молодицею, вона бачила ще гiршу образу над цiлою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колiсником. А вiн регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнiв, наливає очi кров'ю, i вiн, як звiр лютий, гукає на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине… I хто ж це? Колiсник, що торгував колись м'ясом i гнувся i терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його ставу?.. У очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замiсть їх спiву зашумiло у її ухах, i вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.
      - Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. - I не думав сердитись - нiт же розсердило. I принесла їх лиха година! I це все, видно, нагнав їх Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо! - гукав вiн, швендяючи по свiтлицi.
      Оришка приплигала до порога.
      - Де твiй дурень? - спитав i помовчав. - Не поймеш? Кирило, питаю, де?
      - Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, - указала Оришка у вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.
      Христя глянула на його - се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i трохи не перемiнився.
      - Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? - гукнув Колiсник З вiкна на Кирила.
      Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.
      - Яких, пане, дияволiв?
      - Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! - накинувся на його Колiсник. - Цiлу нiч, мабуть, учора пив могорича, а сьогоднi чуть свiт i з Двору скрився.
      - Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! - виправлявся Кирило. - Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?
      - А якої ж ти лихої години учора на слободi був?
      - Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, - кажуть, - пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". - "А що, - кажу, - тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". - "Та то все, - одказують, - нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".
      - Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.
      - Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.
      - Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. - Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!
      Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, - де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
      - Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. - За що купив, за те й продаю, що чув - те й вам, добродiю, кажу.
      - Гаразд, гаразд, - махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. - А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
      - Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.
      - То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся вiн знову до Кирила. - Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.
      - Що ж, пане, наймете людей? - пита покiйно Кирило.
      - Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.
      - Нi, пане, вони так не схотять.
      - А не схотять - найму! - рiшив Колiсник. - За їх грошi i найму.
      - За двiстi трудно найняти.
      - Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.
      - Тих, пане, навряд чи получите.
      - Чому?
      - Нi з чого брати.
      - Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
      - То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.
      - Чого усидимо?
      - Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.
      - Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!
      - Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.
      - А очi нащо?
      - Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
      - Не вiрте, паночку! - знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!
      - А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.
      - I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.
      - От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. - Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.
      Колiсник так i приснув:
      - Так ти i в ставку жаб полохала?
      - Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!
      - Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.
      Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.
      Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", - каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.
      Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.
      - Чого се наша доня засумувала так? - стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.
      Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.
      - По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.
      Христя зiрвалась, було, йти.
      - Iди, iди. I я не забарюся вийти, - сказав Колiсник. Христя зупинилася.
      - Я ще не вмивалась, - згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.
      - I не нарядилася? - зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.
      - I не нарядилася, - з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.
      - Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, - сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.
      Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.
      Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода загомонiла", - подумала Христя i напрямилася в садок.
      У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза тiнь. Там, мiж гущавиною молодого гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали пташки. Скiльки їх i якi вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлицi в кущах жалiбно туркотали; зозулi, перелiтаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; iволги завели таку белькотняву, наче лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити; однi бджоли сумно гули, перескакуючи з квiточки на квiтку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти, засмучена душа почула - щось легке i тепле в неї переливалося… Важкi думки в головi угасли.
      "Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" - подумала вона i посунула у саму тiнь молодих кущiв.
      Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.
      - Христе! доню! - гукав вiн, i його голос гучно розкотився по садковi. Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув ще дужче.
      - Та я тут. Чого так гукати? - з близьких кущiв обiзвалася Христя.
      - Чи ти знаєш, за скiльки я найняв ставок та городи? - I, не дожидаючи питання, одказав: - 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тiльки… - i ьiн злегка посварився пальцем. - Ось i грошi дали попереду. На!
      Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто пiдiйшов до неї, щоб задавити - з усiєї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темнi кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одолiло… Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко i вiльно, весела усмiшка освiтила рум'яне" личко… Христя, пiдвiвшись, почепилася руками на товстiй Колiсниковiй шиї. Вiн її пригорнув до себе i, як дитину, помчав у бiльшу гущавину саду… Тодi саме Оришка вискочила з кухнi i, як кiшка, покралася тихо поза кущами…
 

VI

 
      Через тиждень Колiсник поїхав по службi, наказуючи Оришцi глядiти панночки.
      - Чи менi їх не доглядiти, коли кругом нi одної живої душi? - одказала та.
      - То-то ж, гляди!
      I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько шептався з нею на самотi. Оришка вийшла вiд його, покручуючи головою та сама собi пiд нiс усмiхаючись.
      - Що то вiн казав вам, бабусю? - спитала Христя, коли Колiсник скрився за горою.
      - Ат… не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, - кажуть, - знайшла нашiй панночцi яку-небудь iншу утiху". - "Яку, - питаю, - iншу?" - "Так молоденького панича або що", - i Оришка преєхидно хихикнула.
      У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тiльки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колiсник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубкiв… i зам'яв мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, - вона догадалася, який був Оришцi наказ вiд Колiсника, їй гiрко так стало на душi, важко на серцi, їй не вiрять, не вiрять на слово. Над нею дозор наставляють.
      Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далi розмову.
      - А я й одказую: "Чого менi, старiй, їм шукати. Панночка самi собi знайдуть. Та тут, - кажу, - i в околицi паничiв не чутно. I зламаного нiде немає, покуритися нiчим". А вони як зарегочуться. "Хiба, - кажуть, - паничами покурюються?.." Такi кумеднi, щасти їм, боже!
      - Ага, - одказала, принуждаючи сама себе усмiхнутися, Христя. - Я ще ось що хотiла вас попитати, бабусю.
      - Що, панночко? Слухаю, рiдная.
      - Церква вiд вас далеко?
      - Церква? У Мар'янiвцi найближче.
      - Хотiлося б менi пiти у недiлю до церкви.
      - Як, пiшки?
      - А що ж?
      - Потомите свої нiжки тендiтнi. Сiм верстов - не близький свiт.
      - А на слободi не можна пiдводи найняти?
      - Чому не можна? - скрикнула Оришка. - I наймати не треба. Кравченко i так вiдвезе. Вiн давно на мене нападався: "Повезу я вас, тiтко, до церкви". А менi то нiколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от i добре. Недiлi дiждемо та й поїдемо. I я поїду з вами, бо коли у церквi була - i не пригадую. Та там у мене i родичi в - з родичами побачуся.
      - От i гаразд, - одказує Христя. - I я побачу, як на селах люди живуть.
      - Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому i поводяться.
      Ще в суботу Оришка нагадала панночцi, що завтра раненько пiд'їде Кравченко везти їх у Мар'янiвку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спiдницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янiвцями у їх рiднiй одежi. Той убор так їй личив, та щоб i селяни знали, якi бувають пишнi їх убори. До того, її мов магнiтом тягло побачити рiдне село: може, як-небудь вона стрiне своїх подруг, знайомих. Пiзнають вони її? Нi, не пiзнають, а вона їх пiзнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасiя! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись мiж ними водилося!.. Христя несказанно радiла i до пiвночi все качалася з боку на бiк, пригадуючи, як би своїх дiвочих подруг дужче здивувати.
      Чуть свiт вона встала i начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсiм готова. Та що за пишна та розкiшна її одежа, що за радiсне та свiже бiле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до нiг доходить.
      Кравченко, ще молодий чоловiк, як забачив її, то i очi витрiщив. А вони ж у його сiрi, невеличкi, здається, нiколи не мали покою: як живе срiбло, бiгали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвiздочками прибив на одному мiсцi. I не змельне нiкуди, тiльки коли-не-коли вiями лупне, мов згоне ненароком набiжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собi дивиться на його та всмiхається. Личенько свiже та бiле, устоньки, мов корали, червонi, брiвоньки чорнi, аж полискуються, а очi так i грають своєю темною безоднею. Нiчого не видно в тiй глибинi, на днi тiльки мов двi iскорки миготять та свiтяться.
      - Сiдайте, панночко, сiдайте, - каже Оришка, виходячи надвiр розряджена теж по-празниковому. На її сивiй головi, наче коробка, чорна хустка майталається, а синiй китайовий халат з плеч аж до землi спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, - такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.
      - А ти, Василю, i не вимостив там, де сидiти? - зиркнувши на вiз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.
      - Я зараз, зараз, - заметушився Кравченко i, кинувши вiжки, почав вимощати. - Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? - спитав вiн, накидаючи солому на одну купу. - Вимощу - первин сорт. Царiвнi не в стид тут сидiти! - хвалився вiн, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було нi згористо, нi з ямами.
      Вимостивши, вiн стрибнув з воза i почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там пiдiткне… Сам любується своєю роботою.
      - Готово! - сказав вiн, ударивши посерединi долонею, щоб осiла. - Сiдайте!
      Тiльки що Христя намiрилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її i пiдхопив пiд руки, так i знiс на повозку, аж Христя усмiхнулася.
      - О, та ви ж i митець свого дiла! - сказала вона.
      - Не первина! - одказав Кравченко. - Скiльки я оцим самим конем перевозив народу - i не перелiчиш!.. Ану, бабусю, мерщiй задирайте ноги! - лукаво усмiхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла бiля воза.
      - Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зiдралась.
      - Ну, то я поможу. Ра-аз! - гукнув вiн, ухопивши стару на одну руку, i пiдняв вище своєї голови.
      - Та й важка ж ви - нехай вам! Панночка куди легше буде! - смiється Кравченко, садовлячи Оришку бiля Христi.
      - Старе завжди важче молодого, - одказала та, гнiздячись.
      - Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому вимощати. Жидовi, небiйсь, як вимощу - чортового батька всидить. Ну, вже усiлися? Рушив, Васька! - гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на вiз. - Ану, заснув! Нно-о!!
      Кiнь махнув хвостом i зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.
      - Ти, Василю, не дуже пускай з гори, - сказала Оришка, - щоб, бува, не перекинув.
      - Ет, толкуйтеся, - стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. - Та се в мене як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори спуска - як на подушцi зносе.
      I справдi, ще тiльки доїжджали до гори, як кiнь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори - i вiн, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився - а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже на низу розправив ноги.
      - А що? Не я казав? - повернувся Кравченко. - Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кiстки б розтрусив, коли зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього не вистоє. Вiн спершу i забасує - куди який страшний! А пробiг версту-другу - уже i одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч вiн у його цiлу сотню заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з толком. Що з того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна - копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! - гукнув вiн на коня i потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.
      - А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, - жартує Кравченко.
      - Чого ви його звете Невiрою? - поспиталася Христя.
      - Невiрою? Того, що татарської породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село недалеко! - повернувся до коня.
      Проїхали ще трохи - показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним - царина, майдан, а далi - хати з хатами поскуплювалися, городи з городами посплiталися, пiшли кривi улицi, поперерiзуванi невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очi напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села - а тепер його i не пiзнати. За сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут, на сiй сторонi, була хата Вовчихи, де ми, дiвчата, збиралися на досвiтки. Де тепер вона?! I признакiв немає. Вона стояла на розпуттi - тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього нiколи при менi не було. Видно, щось багате оселилося - двiр обнесений забором. А то, здається, домiвка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влiзла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi немає?.."
      Переїхали улицi, виткнулись на майдан. Ось i церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осiла - зовсiм i не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як i колись, кругом церкви бiлiє, мов хто прослав сувой бiлого полотна. I люди снують… он дiвчата у холодочку розсiлися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дiтки граються на травицi. Христю так i потягло туди. Як тiльки Невiра зостановився бiля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза i, як метелик, полинула через браму.
      - Дивись, що воно? - почула вона iззаду i спереду себе, i сотнi цiкавих очей уставилися на неї.
      Христя, не примiчаючи нiчого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спiдниця i оксамитна корсетка потонули у морi бiлих свиток та синiх халатiв бабiв та молодиць.
      - Що воно таке? Де вона взялася? - заходило глухе шептання по церквi. Всi дивилися i дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.
      А Христя пiшла i пiшла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелкiв напрямляли її туди, до притворiв, де перед старим поблiдлим обличчям iкон цiлими снопами горiли жовтi шаговi свiчечки. Вона стала вже тодi, коли далi не можна було iти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висiла iкона божої матерi. Жовте лице її здавалося вiд свiту свiчок ще жовтiше, от так, як у мерлої людини. Однi чорнi очi пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руцi, приткнувшись кучерявою голiвонькою до лона. I в його жовте личенько, устоньки тiльки червонiють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах вiд того задуманого погляду, i вона, перехрестившись, опустилася на колiна.
      Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завiв своїм охриплим голосом боже поспiв'я, i їй закортiло його побачити. Ударивши скiльки поклонiв, вона пiдвелася i пiшла до титаря, де продаються свiчi. Дорогою побачила i дяка: такий же низенький, сухий, i в одну косу волосся заплетене, тiльки тепер та коса стала у його коротша i тонша. Пiдiйшовши до титаря, вона стала збоку, бо бiля його багато народу натовпилося.
      - Ну, чого ви згуртилися, мов вiвцi! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому вiд вас нужнiше!.. - гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.
      - Пожалуйте… Вам скiльки i яких? - любенько замовив титар до Христi. Христя глянула - та се ж Карпо Здiр, їх сусiд. Вiн, вiн, i голос його, i обличчя - тiльки товсте та бiле воно у його стало, i сам Карпо потовстiв i пiдрiс наче. У синьому сукняному каптанi, розчесаний не по-селянському, а у продiл, вiн визира таким поважним-заможним.
      Христя узяла у його аж п'ять бiлих свiчечок, заплатила сороковку i мерщiй пiшла собi, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, i до ставника пробираючись, i свiчi становлячи, все наче перед своїми очима уздрiвала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б i розпитатися, з чого i вiд чого вони так розбагатiли, тiльки коли б так, щоб її не пiзнали. Думаючи про се, вона незчулася, як полiпила до одного ставника трохи не всi свiчечки, одна одним тiльки i зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свiчку, i хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матiр'ю.
      - Хто се така пишна? Не знаєте, моя матiнко? - почула вона ззаду себе жiночий голос.
      - Не знаю, - одказав другий.
      - А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
      - Бог його знає, що воно. Не вглядiла, де i взялося. Та убор сей як їй личить.
      - Се ви про ту? - почувся третiй голос.
      - Еге ж.
      - Бабу Оришку знаєте? Вiдьму… З нею, кажуть, приїхала.
      - То се, може, дочка її?
      - Яка там у гаспида дочка?
      - А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.
      - А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини - вона бабi якоюсь родичкою доводиться.
      - Племiнниця рiдна. Стара з матiр'ю Горпини - рiднi.
      - От би i послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завiв херувимську - всi чимдуж замолилися; замолились i жiнки, що стояли позаду Христi, i розмова стихла.
      Пiсля херувимської народ сунув до притвору пiдставити голову пiд перенос.
      - Он-он i Горпина пiшла, - знову почулося ззаду Христi.
      - Вона, вона. Постiйте, я пiду попитаюся, - i повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула - чорна, висока i товста молодиця у синьому халатi i в жовтогарячому платку пройшла повз неї… "Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофiева… Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздростi, мабуть, ще б дужче почорнiла", - подумала Христя.
      Ївга приткнула свою здоровенну голову мiж двох жiнок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга - суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, i Христя запримiтила, як її очi стрiльнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очi позападали, нiс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.
      Перенос скiнчився. Пiп з чашею пiшов ув олтар, за ним iз здоровенною свiчкою, тiльки на другi дверi, пройшов паламар. Христi лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" пiднiмав, i народ, хрестячись, подався назад.
      - Казала, розпитає баби та й скаже, - почувся знову ззаду Христi голос Ївги.
      - То-то ж, не пропусти як-небудь її.
      - Нi, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
      - А цiкава ся Ївга, i - цiкава! - почулося через скiльки часу.
      - Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловiк у москалi пiшов.
      - А їй i горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покiйної Хiврi все добро перейшло до неї. Менi дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.
      - Дума, може, коли буде їй годити, то пiсля смертi старого i їй шо-небудь перепаде.
      - Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.
      Розмова стихла. З олтаря доносився голос попiв, з криласа глухi заводи дяковi. У церквi робилося душнiше i душнiше. Дим вiд ладану хмарами носився понад головами, синiв у потемнiлiй оселi, з закапелкiв доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вiрую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христi зовсiм стало пусто. Титар ходив коло ставникiв i тушив недогарки. У церквi потемнiло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною - образи так сумно i суворо визирали з iконостасу. Декiлька жiнок з малими-дiтьми ставали кружка коло церковних врат; дiти плакали, матерi їх гойдали, шикали, Христi ставало не по собi, i вона намiрилася, було, вийти. Повернеться - аж у сторонi стоять двi жiнки, i до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.
      - Ну що? - почулося.
      - Панночка якась. З Колiсником, що купив Кут, з губернiї приїхала, - шептала Ївга.
      - Пiшов Колiсник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дiвка, що служила у мiстi, розказувала: рiзник, та й годi. Жiнка його i досi живе у мiстi. З собою вiн її не бере. Де ж, вона зовсiм проста, а вiн, бач, пан, - казала друга.
      - Як мужиком був та жiнка служила, то тодi її i треба було, а як запанував, то й жiнки не треба, - увернула третя.
      - Нащо йому жiнка? Там, у губернiї, багато є таких. Либонь, кажуть, вiн i має… Може, й се така, - догадувалася Ївга.
      - О-о! Невже? Старий вiн.
      - Старий! Баба розказуб, що тiльки у нього i розмови, що про дiвчат. З старих цих все лихо встає!
      З гуком i брязком завiса на церковних вратах вiдкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Зляканi дiти завели репет на всю церкву. Пiп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. "Co страхом божим", - почулося. I жiночки, нахиливши голови, пiдiйшли до попа. Почалося причастя.
      Христя одiйшла до дверей. Духота i крик дитячий її геть-то дiймали. А там, коло дверей, так хороше: вiтерок легенький провiває, у дверi видно - зеленiє цвинтар, сонечко крiзь густу листву лип пробивається i опадає золотими плямами на траву - здається, мов хто розiслав зелений килим з жовтогарячими квiтками. А на йому, як черви, народу: бiгає дiтвора, у холодочку дiвчата розсiлися, посилаючи бiсики очима на прохожих парубкiв, поважно проходять жiнки, чоловiки. Iде мiж ними тихий гомiн; горобцi на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву i не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церквi голос попiв. Чудно Христi: там, надворi, життя, справжнє життя, аж б'є, аж рiже у вiчi, а тут обiк з ним тиха сутанина… темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповiдатися перед богом. Вона замислилася, рiвняючи одну до другої цi двi постанови людського побиту. Туди, до свiту, тягли її молодi лiта; там дитячi забави, людський гомiн, все те, чим краситься i з чого складається життя, тут - нiмота темної могили, глухi вичити поповi, тремтячий голос дякiв, дим i морок - холодом обдавали душу, нiяк не припадали до її серця… I чого воно так: до того тебе тягне, а од сього - i святощi, та одбивае… Видно, трудне те спасiння.
      - Батюшка поздоровляють вас з недiлею i велiли пiднести сю проскуру, - почула Христя коло себе.
      Зирк - перед нею стоїть паламар i держе в руках олив'яну тарiлочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федiр Супруненко! Христя позирнула по церквi - увесь народ витрiщився на неї. У неї в очах потемнiло, ноги струснулися; не обiпрись вона об одвiрки, певно, довелося 6 упасти - так те все несподiвано випало. Червона, як сап'янець, краска облила її свiже лине. Вона стояла i не знала, що їй робити. Тодi тiльки, коли вдруге переказав Федiр наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарiлки. Федiр пiшов, i їй полегшало. "За кого вони приймають мене?" - думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись нi на кого. Тi недовгi хвилини, якi зосталися до кiнця служби, здавалися їй за вiк. Вона нi об чiм уже бiльше не думала, аби скорiше скiнчилася служба i щоб їй хоч надвiр вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в дверi, зовсiм її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному мiсцi.
      Аж ось заметушились люди, заколихалися i повалили з церкви. Христя мерщiй вискочила у боковi дверi i пiшла до брами, почуваючи, що стоока купа людей бiльше нiкуди i не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крiзь землю або покритися чорною хмарою, щоб тiльки одвернуть вiд себе людськi очi.
      - А я вас давно вже жду, - стрiла її коло брами баба Оришка. - Дивилася у церквi - не видно, та стала на сьому мiсцi - уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.
      - Ходiмо, бабусю, он наша повозка, - каже Христя, поспiшаючи, бо люди знову зступилися бiля брами i витрiщилися на неї.
      - Та постiйте, панночко. Я щось маю вам сказати, - зостановила її Оришка.
      Христя стала, уставивши очi в Оришку.
      - Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас пiджидали, а потiм вона побiгла уперед приготовитися. Може, ваша ласка - зайдете до неї в хату. Вона рада буде, i ви побачите, як на селi люди живуть.
      - Добре, добре. Ходiмо ж скорiше, - одно приспiчуе Христя i пiшла вперед, 3а нею Оришка - ковиль, ковиль! - i трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.
      - Оцi ще менi балахони! Бодай їх! - ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сидiла.
      Поки ж ще Оришка злiзла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось i Оришка сiла. Поїхали… Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зiтхнула.
 

VII

 
      - Стiй, Василю, стiй! - гукнула Оришка, коли вони пробiгали улицею.
      - А що там, розгубилися? - спитав Кравченко, зупиняючи коня.
      - Нi. Приверни лиш он до тiї хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племiнниця. Заїдемо. Певно, ти нiчого не їв, то й пiдкусиш там. I панночка, спасибi їм, обiцяли зайти.
      Христя глянула - на воротах стояла Горпина. "Eгe, - подумала вона. - Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бiсова вiдьма, хто я, та тiльки вдає так…" I Христя прикро подивилася на Оришку.
      Кравченко начав привертати до двору.
      - У двiр, у двiр заїздiть, - розчиняючи ворота, каже Горпина. - Спасибi вам, бабусю, ви i панночку завезли. А я думала, панночка гордi, не схотять Зайти у просту хату.
      - Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене i свiт ув очах пiднявся, - одказує Оришка, злiзаючи з воза.
      Не вспiла Христя собi стрибнути, як Горпина пiдбiгла до неї i цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.
      - Здрастуйте… не цiлуйте… нащо ви цiлуєте? - сором'язливо одказала вона, ховаючи назад руки.
      - Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Прiся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: "Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?"
      - Отак же! А в мене на сей раз i гостинця нiякого немає, - одказує Оришка, переступаючи порiг.
      Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рiвно помазана, гладенько вибiлена, челюстi у печi i вiкна обведенi кругом жовтою глиною; стiл у кутку бiля божницi покритий бiлою скатертиною, лави кругом хати виструганi, вишаруванi, наче з воску, жовтiють; долiвка пiсочком присипана. Видно, щиро хазяйськi руки ходили коло сього невеличкого гнiзда.
      - Бабуся! Бабуся приїхали! - радо скрикнула дiвчинка лiт семи, пiдбiгаючи до баби i даючи їй чолом. За нею п'ятилiтнiй хлопчик качаном прикотився, а далi з полу зсунувся i, перевалюючись з боку на бiк, як утка, копотiв другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: "Ба! ма!", i всi опали бабу. У хатi пiднявся гармидер. Дiтвора одно поперед другого поспiшало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив своє свiже личко та, знай, погукує: "Ба! ма!"
      - Дiточки ж мої! Голуб'ятка! Не сподiвалася ж я до вас завiтати сьогоднi, то й гостинця не принесла.
      - Ось нате вам гостинця! - сказала Христя, подаючи проскуру. Дiтвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.
      - Чому ж ви не берете? - спитала мати. - Бач, панночка якого гостинця привезла! Берiть та дякуйте панночцi.
      Дiвчинка перша несмiло пiдiйшла до Христi i поцiлувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так i кинувся, так i вхопився за червону спiдницю, пiднявши угору одну нiжку, намiряючись, видно, далi подратись.
      Христя ухопила його пiд руки i пiдняла вище своєї голови. Хлопчик засмiявся, виставивши рядки своїх бiлих зубенят. Очицi його грали, свiже личенько, як ягiдка, червонiло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то пiднiме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж нiженятами сова - таке йому любе те гойдання.
      - А що, Петрику, а що! - утiшно дивлячись на його, каже Горпина. - Ще тебе нiхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як лiта. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спини Христi тiшиться мати. А Христя аж сама розчервонiлася та, знай, гойдає.
      - Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки. Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попiдкидати.
      Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.
      - Петрусю! ажа-жа! - посварилася пальцем мати. - Тобi тiльки дай привiд, то й не одчепишся. Годi! Пусти панночку. Просю вас за стiл посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на матiр, то на Христю.
      - Ми ось разом пiдемо, - сказала Христя, узявши його на руки, i посунулася за стiл.
      - У-у, страм овище, отакий бецман на руках гнiздиться! - сказала з серцем Горпина.
      - Доброго здоров'я! - привiтався Кравченко, увiходячи у хату. Горпина i його попросила сiдати.
      - А що ж се Федора досi немає? - спитала баба, усаджуючись бiля Христi, котра чукикала на колiнах Петруся.
      - Не знаю. Вiн повинен би i прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.
      - А що, i досi не помоглося?
      - Дурiє, як i дурiв… I сiв, i пав у тiї чорної маримонди.
      - Ти ж казала йому?
      - Що ж я йому буду казати? Все рiвно не послуха, ще скаже, чого не в своє дiло мiшаюся. Федiр казав.
      - Ну?
      - Ну, i звiсно що. "Ви, - каже, - все так; мене i трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не буде, - каже, - сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої - хай як хотять".
      - Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина дiти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже вiн багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно сам нiкчемний бiля неї ходити.
      - Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?
      - А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвiрившись, Оришка.
      - Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.
      - Та що?
      - Та в скриню до Ївги перейшли. Обiйшла старого, отак кругом i обплутала. Смiється з його, з молодшими по шинках шляється, а вiн i не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: "Уже, - каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг". Який, питаю, чорт? "Не знаєш, - каже, - який? То попитай своєї дядини. Думаєш, - каже, - не знаю, яке ви зiлля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона i вiдьма. Я й сама навчу ще, як вiдьмити". Сказано, п'яна, то таке i верзе.
      Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.
      - Про кого се ви рiч ведете? - спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.
      - Та… - махнула Горпина рукою. - Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…
      - А-а… - заакав Кравченко. - Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, - каже, - все вiддам". - "Давай зараз". Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам! - кричить. - Жалiтися буду, в тюрму засаджу". - "Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!
      - А воно ж хiба се й не грiх? - з жалем спиталася Горпина.
      - Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся - голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде - дожидайся.
      - А люди? - знову пита Горпина.
      - Люди? Наплюй на їх! Люди звали i того парубка дурним, а потiм - на улицi стрiнуть - шапку скидають. От тобi й дурний!
      Горпина тiльки важко зiтхнула. Зiтхнула i Христя за нею. Баба сидiла похнюпившись, її тiльки пiдборiддя тремтiло. У хатi стало тихо-тихо. Дiтвора сидiла на полу i дивилася мовчки на проскуру, що лежала мiж ними. Петрик i той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усiх своїми чорними оченятами.
      Якась тiнь пробiгла по вiкну: тихий гомiн почувся знадвору.
      - О, i Федiр iде! - сказала Горпина, зиркнувши у вiкно. - Та ще й не сам - з батьком.
      I вона мерщiй стрибнула у сiни - стрiвати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.
      - Сюди, тату, сюди… Тут порiг - глядiть не спiткнiться, - чувся давно знайомий Федорiв голос.
      - Хе-е… старий став, - одказує йому другий, - i очi дивляться - та не бачать. Переведи лиш мене за руку.
      На дверях показалася висока постать старого дiда. Голова його бiла, як молоко, борода рiдка спадає на груди, сiрi брови, як стрiха, настовбурчилися над очима, а на обличчi i трохи Грицько не перемiнився, - такий сухий, такий i суворий, нiс довгий з горбом, лице тiльки з мурого стало бiло-рожеве.
      - Ну, здрастуйте у хатi. То тут у вас i гостей повно, - обiзвався вiн,. переступивши порiг.
      - Здрастуйте. Се тiтка приїхали з Кута, - докладала Горпина.
      - Ну, а то? - тикнув пальцем Грицько на Кравченка.
      - А то той чоловiк, що тiтку привiз.
      - А то? - знову допитується Грицько.
      - То панночка з бабою приїхали.
      - Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, i батька забули, - виговорював Грицько. - А то по полу що ворушиться?
      - То дiти. Гетьте, встаньте вiдтiля! - крикнула на їх Горпина, - може, дiд схотять там присiсти.
      - Устаньте, устаньте, дiти, хай дiд хоч на полу присяде, бо на покутi поважнi гостi розсiлися, - бурчав Грицько, чвалаючи до полу.
      Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тiльки що Грицько на порiг - уже i сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камiнцi кида… У неї аж сльози на очах виступили.
      - Хiба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! - тiльки i вимовила вона.
      - Чого зневажаючи? Нi, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я i сиджу, i дiти бiля мене. Другi дiти i чужi, та, як прийдеш, i чолом старому чоловiковi оддадуть, а твої дiти почитають дiда i геть ховаються вiд його, мов собаки вiд мух.
      Горпина зовсiм осiла. I як вона сього ранiше не здумала? Стоїть, як тороплена, i вiд сорому не знає, що й казати, куди їй дiватись. Та вже виручила Оришка.
      - Чого се ти, старий, розбурчався? - спитала вона його. - Не на той бiк устав, не на ту ногу ступив?
      - Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на завадi. Та ще як свої бiльше, нiж чужi, шпильки пiд нiгтi заганяють, - похнюпившись, додав вiн.
      - Хто ж тобi їх заганя? - знову йому Оришка. - Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невiстка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звiсно, не потрапиш, що тобi хочеться. Уп'ять же - i дiти. Дiти - як дiти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспiв на порiг ступити - зараз бур та бур. Звiсно, i дiти полякаються.
      - Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судiть мене!
      - От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобi як доброму кажуть, а ти - знову за своє. Нема того щоб сiсти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.
      - О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! - буркнув Грицько.
      - Нi, я тобi по правдi кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертiти? Ти сам подумай: старий ти став, немiчний… за тобою треба дивитись, треба глядiти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нiкого, а то ж у тебе син, невiстка. Чого б я, як той бовкун, сидiв там у своєму закапелковi? Чоловiк не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловiковi часом треба i побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, i догляд би тобi такий як слiд був, i погомонiти було б з ким.
      - З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! - глухо промовив Грицько.
      - I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж - умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.
      - Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! - гукнув Грицько. - Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш - син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв я його одружити на Куцiвнi. Чим би була йому не жiнка? I багата, i хорошого роду. Нiт же, пiднiс чорт Христю Притикiвну. От цяця неписана! Чого менi стояло його збити? Може, коли, господь знає, i душею прийшлося покривити, i грiха на душу схопити, поки зломив. Що ж вiн? Почав дурiти. От, як є - дурник.
      - Тату, то коли було, - понурившись, обiзвався Федiр, а Христя сидiла червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.
      - Давно? - гукнув Грицько, пiдводячись, i, як верста, став серед хати. - Давно, кажеш? А пiсля того? Ми ж насилу тебе з покiйною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пiшла за тебе, Стали ми жити укупi. То i ти, i невiстка тiльки й чутно, що славите нас мiж чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько оддiлив нас, дав землi, дав хату, ми тодi б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собi дбали! Нехай i так. Побалакали ми з старою, чи оддiлити, то й оддiлити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевiв!х - живiть собi; i поля дав. Що ж менi, дяка за те? Зиоиу чую: "Оддiлить оддiлив, та чим надiлив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б бiля того клаптя землi робити, що 'ддав, вiн його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться бiлих рук каляти. Сам почав до попiв лизатись - у протопопи намiрявся вилiзти, та пiймав у дзвонарi. Легкого хлiба захотiлося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобi не потрiбна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобi дав. Чого б, бачпя? Так де тобi! На батька i тучi, i грому! Батько i сякий, i такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так i землю назад одiбрав. Усе собi та собi, а нам нiчого… Хiба, ти думаєш, воно легко менi було те слухати, що чуже, нерiдне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рiдний син каже? А бодай уже таких синiв нiколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те нiякого не казав. Пройшов рiк - вони до мене i в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провiдати? Чужi люди неодхiдно бiля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рiдна невiстка i не здумала. Як умерла, тодi тiльки прийшли, наче чужостороннi якi-небудь, геть одсторонь стояли. I нема того, щоб утiшити батька у горi, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутовi. Де ж, ми великий пан - кадильницю за попом треба нести, а ми - не робiтниця, не наймичка, ми - важна птиця - паламарка! У-у! проклятi! проклятi! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю пiд нiс! - гукнув Грицько i, вхопивши шапку, мерщiй напрямився У дверi.
      У хатi стало так тихо, мов нiчого й живого не було. Оришка i Христя сидiли похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманцi, Федiр блiдий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сiрими лукавими очима.
      - Чудасiя, та й годi, - здвигуючи плечима, промовив вiн. - Нащо його благословення? Коли б добро своє вiддав!
      - Нащо ти привiв його сюди? - скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стiл головою, мов вона хотiла його продавити. - Ще нам мало прийшлося вiд його витерпiти? I докорiв, i догани. Захотiв ще, щоб прокляв вiн нас у нашiй хатi!
      - Хто ж знав! Хто ж знав? - глухо замовив Федiр, тручи руки. - Я я; хотiв як краще, а вийшло…
      - Не буде мiж вами ладу. Не буде добра, - схопившися, мовила Оришка. - Прощайте! Поїдемо, - повернулася вона до Кравченка i не пiшла - поплигала з хати.
      - Поїдьмо, поїдьмо, - хапаючись за шапку, мовив Кравченко. - Бо час I обiдати, аж кишки пiдвело.
      Горпина тiльки тодi догадалася, про що вона забула.
      - Тiточко! тiточко! - заплакана кинулась вона надвiр. - Постiйте, пiдождiть, хоч пообiдаєте з нами. За цим проклятим клопотом i розуму збудешся!
      Федiр i Христя зосталися однi в хатi. Поки Христя збиралася собi в дорогу, Федiр одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дiвчинцi, напрямилася йти, Федiр став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." - i нестямно схопився за голову руками.
      У Христi серце перевернулося, сльози затремтiли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федiр її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…" I вона, похнюпившись i не сказавши йому нi слова, вийшла з хати.
      На сiнешньому порозi вона стрiла Оришку, Кравченка i Горпину. Горпинi таки довелося уговорити бабу зостатися пообiдати.
      - А ми вертаємося. Просить Горпина обiдати, - сказала їй Оришка.
      - Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночцi. Просила б провiдати мужичої страви. Колись забився до нас слiдователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багатi, тим i радi… - замовила Горпина перед нею, рвучи слова.
      - Та панночка хоч посидять. Ми швидко се дiло порiшимо, бо кишки аж кавчать, - сказав, смiючись, Кравченко.
      - Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, пiдожду, - сказала Христя i собi вернулася за другими.
      Горпина така рада, не здержалася i кинулася поцiлувати Христю у руку. Христя помiтила i пiдставила губи. Двi давнi подруги поцiлувалися. "Якби ти знала, кого цiлуєш! - подумала Христя. - Чи цiлувала б?"
      Не менше зрадiв i Федiр, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, вiн зразу ожив, заметушився, забiгав.
      - Просю вас, сiдайте. Я на хвилину, я зараз - i вiн кудись побiг з хати.
      Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печi, i Федiр уже звернувся. З одної кишенi вiн витяг пляшку горiлки, а з другої - щось друге, червоне i поставив на столi.
      - Ви не повiрите, як менi оця спiрка у печiнках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, - пожалiвся вiн. - Тiльки й забудешся, як добрий чоловiк приб'ється до хати та розговорить. Спасибi вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарцi. Се повинна бути добра горiлка. Ач, жовта яка.
      - Вистояла?! - граючи лукавими очима, сказав Кравченко.
      - Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. - I, наливши в чарку, вiн першу пiднiс бабi.
      - У кого в руках, у того й в устах! - одказала та, одводячи чарку рукою.
      - Жiнко! Десь у нас i друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй' панночку. То ж я для їх купив пляшку тернiвки.
      - Для мене? - червонiючи, спитала Христя. - Марно ви i втрачалися. Я не п'ю.
      - Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, - потчуючи, прохала Горпина.
      - Ось я поцокаюся э панночкою. Будьмо здоровi. Хай нашi вороги вигибнуть, - i Федiр, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потiм попотчував бабу i Кравченка.
      Христя надпила трохи i поставила. Тернiвка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще нiколи нiчого смачнiшого не пила.
      - А справдi добра, - сказала вона.
      - То просимо вас викушати всю, - кланяється Горпина. - Та й пирiжечком заїсти. Пирiжки з свiжим сиром, i сметана свiжа.
      - Хiба з вами, - сказала Христя, беручись за чарку.
      - I я вип'ю, - i Горпина потяглася до горiлки. Сама з пiвчарочкiг випила i других попотчувала.
      - Хай нашим ворогам така шибениця! - скрикнула Христя, вихиливши чарку i вибризнувши остатню краплю поверх голови.
      - О, наша панночко! наша голубочко! - скрикнула Горпина i, прихилившись до неї, цмокнула у плече. - Мов ви мiж нами родились, так знаєте нашi' звичаї та поговiрки.
      - За се не стид ще по чарцi випити! - сказав Кравченко.
      - Випити! Випити! - скрикнув Федiр i почав знову потчувати. Пiсля третьої усi зразу загомонiли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки i признаку не було. Федiр розказував усякi приповiстки за дякiв, за попа, Горпина утiшалася перед Христею своїми дiтьми, котрi на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповiдав про всякi плутнi, хто кого обдурив, хто нажився, i завжди вихвалював мистецького' плутягу. Одна Оришка з посоловiлими очима, мов та сова, мовчки позирала на всiх. Христя пiсля двох чарок тернiвки розчервонiлася - мов макова квiтка виглядала з-за столу, а очi її так i плясали. Вона ще нiколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селi, тепер вернулося до неї i так встало, пестливо-правдиве i рiдне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б i їй так було. I вона утiшалася б своїми дiтьми, як утiшається Горпина, i вона турбувалася б коло свого господарства, як i ся турбується. А тепер?..
      - Доброго здоров'я всiм! З недiленькою святою! - почувся вiд порога жiночий голос.
      Зирк - чорна Ївга ускочила в хату. Не вспiли їй одказати на привiт, як вона, позирнувши по хатi, спитала:
      - Що, старого у вас не було?
      - Нi, був, - сказала Горпина.
      - Та куди пiшов?
      - За тобою, - гукнула Оришка.
      - Ох, менi лишенько! Ми, значить, розминулися! Побiжу ж за ним, - i, повернувшись, мерщiй вискочила в сiни.
      Неждане ївжине навiдування на який час перервало веселу бесiду.
      - Чи бач, яка жалiбниця знайшлася! - гарикнула баба i сплюнула.
      - Отак, тiльки кого чужого забачить, зараз i бiжить дознатися, що робили, - жалiлася Горпина.
      - Вона нас, спасибi їй, не забуває, - смiється Федiр.
      - Погань, - гарикнула баба.
      - Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, - беручись за пляшку, каже Федiр. - А ти, Горпино, давай нам борщу, кашi… Всього давай, що напорала.
      До борщу ще по однiй випили i знову розвеселилися. Гомiн та регiт не стихає нi на хвилину. Оришка, вихиливши пiв третьої, зовсiм знемогла, очi їй сплющуються, голова так i хитається з боку на бiк, бере ложку i держалном у борщ умочає. Всi регочуться, i Оришка сама з себе смiється.
      - Випила… випила, - нетвердо вимовляє. - А все своїм ворогам не пiддамся, не пiддамся… Ось тут вони у мене сидять, - показує стулену руку. - Я не Горпина, що всiм мовчить. I не Федiр, що їх оббiгає. Я знаю їх i думку.
      - Якi ж у вас вороги, бабусю? - питає Горпина.
      - До чорта у мене ворогiв. Усi в мене вороги. I чоловiк - ворог. Хiба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цiлувати… - i стара усiма своїми зморшками усмiхнулася.
      Усi засмiялися, а Кравченко найдужче усiх.
      - А ти в мене не регочи, - повернулася до його баба. - Ти у мене в жменi. Як жабу ту розчавучу. I ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крiзь сльози регочеш. I ти, Горпино… А ти, - повернулася вона до Христi, - твоє ще тiльки заснувалося. Ти смiйся, смiйся… А я все знаю. - I стара, переставши усмiхатися, пiдвелася i почала пророкувати: - Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.
      - Що ж ви знаєте? - дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.
      - Те знаю, - почала Оришка знову пророче, - що спати хочу, - i, усмiхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу i уклалася аж поза дiтьми спати.
      - Знемогла старенька. Випила лишню, - зiтхнувши, сказала Горпина i кинулась тiтцi помостити.
      Обiд скiнчився. Кравченко i Федiр пiшли надвiр походити, сучка посмоктати, а Горпина i Христя зосталися у хатi. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднiшнiм бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний - все це не мало уразило Христю, До того i саме пророкування: "Твоє ще тiльки заснувалося…" Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почiм вона знає, що мене жде? А каже - мов певно знає… i Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Цiла черiдка утрат та горя, цiла вервечка випадкiв, котрi пiднiмали її угору на те, щоб опустити сторч головою. I тепер хiба не те саме? I тепер вона не холодна i не голодна, i сита, i вкрита. А що буде завтра? Треба Колiсниковi тiльки слово сказати - i вона опиниться на улицi. Спершу, не зучена до розкошi, вона знову стала б до дiла, помаленьку i то б хлiб їла. А тепер? Вся сила її в красi. Не будь уроди - i зразу вона нiщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидiти сьогоднi вище свого пiр'я, а завтра летiти на саме дно глибокого яру, де тiльки гряЗюка та смердота? їй так хотiлося покою та рiвного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають i в неї гiркi часи, тяжкi хвилини - от i сьогоднi. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте - її нiхто не лишить того, що вона має. Вона знає сiм'ю свою, свого Федора, i люди знають, що вона Федорова жiнка. А я? Сьогоднi панянка, а завтра… може б, нiхто не став i балакати з нею, якби дознався, хто вона.
      Сум та туга дужче i дужче давили її серце, їй хотiлося перед ким-небудь висповiдатись, вимовити своє лихо.
      - Горпино! - почала вона сумно.
      - А що скажете? Може, i ви спочили б? - спитала учасливо Горпина.
      - Нi. Я тобi, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене i з хати виженеш.
      - Оце, як ви страшно почали, - сказала Горпина. - 3а вiщо б я вас з хати виганяла?
      - А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тiльки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нiкому того, що я тобi скажу?
      - Кому 6 же я сказала?
      - Як кому? Може, у тебе хто з жiнок подруга е? Чоловiковi…
      - Нема в мене нiкого ближчого, як ото дiти, - указала Горпина на дiтвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.
      - А побожишся, що не скажеш?
      - Та що се ви? Господь з вами! Хiба чию душу загубили, так я й сама не повiрю.
      - Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притикiвну?
      - Аякже. Ми ж з нею дiвували, товаришували.
      - Де ж вона тепер, не знаєш?
      - А ви хiба її знали? - спитала Горпина.
      - Звала- I мен! хотiлося б знати, де вона тепер.
      - Де? Господь її знає, була колись дiвка гарна i з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось i мiй свекор не без грiха. Давня то рiч - забулося. Знаю тiльки, що Федiр, мiй чоловiк, замолоду кохав її. А батьковi не хотiлося. От вiн i почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у мiсто служити… Потiм чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… I знов вона була у селi, ховала матiр, а потiм як пiшла, то вже її нiхто нiколи i не бачив. Федiр раз був у мiстi та, вернувшись, розказував, що буцiм вона з паничем Зналася. А панi помiтила та й вигнала з двору.
      - А худоби нiякої пiсля батька-матерi їй i не зосталося?
      - Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город i надiл був. Видно, Христя припоручила все те Здоровi, там коло iх Здiр жив. Здiр i володiв ними. Люди кажуть, що буцiм вiн з того i розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тiєю стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Вiн у нас у церквi титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.
      Христя слухала, нахилившись.
      - Отак, - сказала вона, - у Христинiй хатi жид шинкує, а в душi - християни.
      - Як саме? А ви ж коли i де знали Христю? - спитала Горпина.
      - Де? - сказала та i пiдвела свою голову. - Хiба ти мене, Горпино, не пiзнаєш? Хiба я так перемiнилася? Я ж i є Христя. Та сама Христя, що колись жила мiж вами. Бач, тепер яка я стала.
      - Ти… ви… Христя, - забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того свiту, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христi.
      У ту саму мить проснулася Оришка.
      - А що, вже пiзно? Не пора б їхати? - спитала.
      - Пора, пора, - заговорила перша Христя. А тут Кравченко i Федiр на дверi.
      - Василю! Пора їхати! - повернулася до його Христя.
      - Я сам за тим iшов. їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую. I вiн пiшов з хати. Через пiвгодини вони поїхали. Намучилася Христя тi пiвгодини. Вона все сидiла в хатi i стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою рiч за неї. Горпина собi як у воду опущена… Коли вже сiла на вiз i виїхала з двору, Христя вiльнiше здихнула.
 

VIII

 
      - Тепер я вас iншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар'янiвку, щоб ви знали, яка вона е! - сказав Кравченко, як вони усiлися, i повернув свого Невiру до церкви.
      Вони проїхали тим шляхом, що вiв з мiста через Мар'янiвку. Зиайомий той шлях Христi, добре знайомий! По йому бiгали її малi ноги, вона i перемiряла його ще дiвкою, швендяючи з села у мiсто, з мiста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слiдом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стрiла. Доiхали-таки її добрi люди, добило те лихо, якого вона сама не сподiвалась, понесло у рiдне гнiздо. Все то нерадiснi споминки, невеселi думки!
      За майданом повинна бути i її хата. Де вона? Тепер тут цiла улиця, а колись вона кiнчала село. Ото Карпiв двiр. Карпа Здора… Вiн, вiн. Бiля його i їх хата. Невже та довга будiвля, над котрою висить на хмизинi пляшка, її колись оселя? Мiсце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвiртку, а прямо з улицi; там, де колись у неї був квiтник, рожа високо пiднiмалася угору, барвiнок слався по землi, тепер голе бите мiсце, i замiсть вiкон - дверi у хату. Рудий жид стоїть на порозi i прикро позирає на їх Невiру, що так прудко котить шляхом. Що то вiн, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сi прочани не звертають до його шинку?
      Христю ще бiльша туга пройняла, коли вона уздрiла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хатi - жид шинкар, а в душi - християни… Хiба не правда? Свята правда! Он куди воно iшлося, он до чого привела її слiпа доля. I це пiсля того, що вона перетерпiла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!
      Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високi гори та глибокi яри. Тiльки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, пiд котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землi, де батько-мати, де всi уже не одну сотню лiт лежать та тлiють? I для сього жити, для сього мучитись, терпiти?! "Ох, життя, життя!" - зiтхнувши, прошептала вона i склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвiвша квiтка додолу, так гнеться її тонке стебло.
      Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нiкому слова не проронила, нi до кого ве обiзвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар'янiвки, та й до самого Куту не розгиналася. Нi широке поле, прикрите промiнням западаючого сонця, нi дрiмучий лiс коло Куту, нi самий Кут хороший, як картина, не пiдвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серцi лежить важкий камiнь, коли в душi темнота i тiльки однi думки, як сичi, заводять свої страшнi заводи, то i краса свiтова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.
      Їй ще тяжче стало дома, ще безодраднiше, коли вона глянула на свою клiтку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогi убори. А тут ще i Оришка пiдогрiває: то забiжить з одного боку, прикро погляне, то з другого - допитується, чи сподобалося у Мар'янiвцi.
      - Аякже. Сподобалося, сподобалося! - одказувала Христя, щоб хоч чимнебудь одмогтися вiд Оришки.
      Та така й та, щоб вiд неї одмогтися.
      - Що тепер у нiй гарного? Побачили б ви її лiт тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селi. Що за весело було у панському дворi - хлiб свiй, горiлка своя, музика своя… їж, пий, хоч розпережися, а гуляй - скiльки твоєї мочi! I людей тодi менше було, i люди кращi. Усе вкупочцi, одно одного держалися. А пiшло що накриво, коли хто почне одлучатися - пан зараз на сторожi. I вже винувате не просися i не молися.
      I Оришка весело повiдала Христi, кого i коли на стайнi били, кого у дибки садили, кого у москалi завдали. Як однiй жiнцi за крадiжку молока присудили цiлий вiк носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончаревi зробити. Як матiр чорної Ївги, коли дiзналися, що вона непутня виходила замiж, - сам пан i дiзнавався, - присудили обстригти, обмазати дьогтем i обтикати пiр'ям i так водити голу по селу. Люди казали, вiд того у неї така чорна i дочка уродилася.
      То були страшнi споминки, гiркi перекази. Христя аж жахалася вiд їх, а Оришка - байдуже… її очi горiли, старе лице займалося радiстю, їй, видно, весело було згадати свої молодi лiта, тi давнi випадки, вiд котрих Христина кров холола в жилах.
      - Отак'-то колись було! i добре було. Старший мiж людьми був, котрий Здержував їх. А тепер - усе те розлiзлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пiшло врозтiч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний… Кожний так i стереже другого, як би насiсти, обаранити, одняти. Не розберешся у такiй сутанинi, хто свiй, хто чужий. Всi чужi, кожен сам собi!
      Так повiдала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у свiтлицi перед самоваром i потягаючи солодкий чай. Христя сидiла, зiгнувшись над своїм стаканом, слухала тi сумнi приповiстки, i перед її очима розстилалося ще непривiтнiше, ще гiрше життя. З давнього-давну i до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячiв, сотнiв тисяч тих, кого слiпа доля обдарила своїм щастям..Яка ж вона? Колись-то були однi пани, а тепер… тепер багачi, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами i неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.
      - Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? - обiзвався Кирило, увiходячи до їх у хату.
      - А твоє яке дiло? Сам дурний, то й усiх робиш дурними, - гарикнула на нього Оришка.
      - Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухнi та й обридло менi слухати. Пiду, думаю, хоч спиню трохи.
      - Звiсно, за панства було краще! Звiсно, за його було! Ти жив собi десь За двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворi, побачив, що там було. Де тепер є так, як тодi було?
      - Що, тепер водять з глечиками жiнок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? - спитався спокiйно Кирило. Оришка так i приснула:
      - Так i слiд було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж i крадiжка всьогосвiтня. Хто тепер не краде? I мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.
      - А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матiр мазали? - усмiхнувся Кирило.
      - Зате ж i повiй тих наплодилося! - гарикнула знову Оришка. Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повiй, повiй - аж свистiла їй у вуха та назва. Це i вона повiя. Так, так… повiя. Вiється по свiту без притулку, пристановища, вiд одного до другого.
      - А тодi їх хiба мало було? - питає покiйно Кирило.
      - Тодi хiба так було? Не вспiе на ноги пiднестись, материне молоко коло губiв не обсохне, а вона вже э москалями водиться.
      - Тепер "хоч сама водиться, а тодi на вервечцi водили.
      - Водили, та не було того, що тепер, - пiд тином здихають, по жидах, мов червивi собаки, шляються.
      - Та ти краще скажи - то ваша така пелька прожорлива, утроба навiсна. Здержки на вас нема, он що! Тодi вас силою водили та й привчили бiгати так, що тепер ви i самi, як пiнявi, мчитесь, та тодi хоч плакали, а тепер регочетесь.
      - Брешеш, стидкий! брешеш, бридкий! вонючий! смердючий! тьфу! тьфу? Путтям слова сказати не вмiє! - стрибнувши, скрикнула Оришка i кинулась З хати. - Хоч би панночки пострамився! - на ходу додала i окрилася в темнотi сiней.
      - От тобi й на! - розвiв руками Кирило. - Вибачте мене, панночко. Сама на таке навела та ще i мене страмить. Отак, як бачите! Дурна, зовсiм дурна баба! їй однiй, може, й добре було за панства, так вона дума, i всiм так. Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що нiхто не стоїть за твоєю душею, нiхто тебе нi арапiйком не вчисте, нi на стайню не поведе. Бува, правда, i голодно, i холодно, зате вiльно. Вiльно тобi як хоч жити: боїшся бога - по правдi живи, а не боїшся - ну, тодi як знаєш.
      - А хiба баба Оришка неправду сказала, що тодi ви знали одного пана i його береглися, а тепер кожного стережись, - обiзвалася Христя.
      - Та, бачите, i тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не пiдкусив, бува, перед паном. I тепер стережись. Тодi тiльки шкури стерегли, а тепер - кишенi. Он у чiм усе дiло.
      Знову перед Христею одкрився iнший свiт, iнший погляд на життя, не такий гiркий та непривiтний, який лила баба Оришка. Досi їй нiчого такого i в голову нiколи не западало. Тепер вона почувала, як з хвилинами старiшала на цiлi десятки лiт. їй стало якось яснiше на душi, веселiше на серцi, вона наче росла, пiднiмалася, виростала цiлою головою вище всього миру i озирала людей з своєї високостi.
      - Може, й ви, Кирило, вип'єте стакан чаю? - ласкаво запитала вона його, бажаючи побалакати з таким утiшним чоловiком, їй пригадався той час, коли її Кирило одводив у мiсто на службу. Як вiн i тодi її утiшав i яким вiн добрим здався.
      - Коли ваша ласка, панночко, то можна стаканчик випити, - одказав Кирило.
      - Сiдайте ж. Я зараз.
      I Христя метко налила Кириловi чаю i посунула до його.
      - Сердита моя стара, палка, як порох! - почав Кирило. - А все скажу, що дурна. Якби вона звiдала те, що менi приходилося звiдати, може б, i порозумнiшала, а то - баба, та й годi. Примiрно, каже, тепер гiрше стало, чим колись давно було. Ну, гiрше, то й гiрше. Та хоч сама ж ти не роби людям гiркого. Нiт же, по її гiрко, а вона ще й сама гiрчить.
      - Як сама? Кому ж вона яке лихо заподiяла? - здивувалася Христя.
      - Хiба мало було! Та от i ви бачили недавнечко. Пiдбила ж пана ставок та городи Вовковi та Кравченковi вiддати. Зиiсно, воно на перший погляд i добре - то землею дурно володiли, а то оренди сiмдесят п'ять рублiв дає. Тiльки, по-моєму, воно не по-божому… нi, не по-божому. Пановi воно нiчого яе стоїть, а слобожанам то потрiбна рiч. Дуже потрiбна рiч, хоч семидесяти п'яти рублiв i не стое.
      - А чого ж тi сiмдесят п'ять рублiв дали? - спитала Христя.
      - Щоб тi кровопiї не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоцi, то на сироватцi своє здобудуть! Їм треба громаду скрутити. От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопiй свiй, i город е. А тепер скрутять. Та вже такi як пiймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Нi, не по-божому! - замовив Кирило, припадаючи.до чаю.
      - Та я ще й другого боюся, - передихнувши, почав Кирило.
      - Чого? - спитала Христя.
      - Коли чоловiковi нiчого теряти, то вiн на все рiшиться.
      - На що ж? На що? - запитала швидко Христя.
      - На все.
      - Як, i зарiзати можуть?
      - Та як рiзати, то то, певно, i самому треба виставити. А от темної ночi пiвня пустити, то iнша рiч.
      - Як то пiвня? - не догадалася Христя.
      - Так. Позвозять, примiрно, хлiб у тiк. Тiльки що збираються молотити, я тут не знать звiдки огонь узявся - i все дощенту згорiло.
      - Так вони пiдпалять? - злякавшись, скрикнула Христя.
      - Я не кажу, що певне се вони зроблять, тiльки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! -додав вiн, допиваючи чай. - Спасибi вам, - подякував Кирило, пiдводячись.
      - А може, ще стаканчик? - попитала Христя.
      - Нi, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добранiч вам! - уклонившись, сказав Кирило i пiшов з хати.
      Христя зосталася сама у хатi. Сама бiля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий i холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли нi З ким допити? Одинока, з своїми самотнiми думками, вона сидiла за столом. Вiд нагорiлої свiчки здiймався неясний свiт, з дверей i розчинених вiкон розливався морок по хатi, ходив легенький вiтерок i хитав той свiт i ту темноту, а разом Христинi думки… А вони, наче голуби, розсипалися по сiрiй сутанинi куткiв i звiдти свiтили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.
      Ще нiколи Христi так не було, як сьогоднi. Випадки цiлого дня i перекази вечора становили її в такi постанови, в яких вона досi нiколи не була або нiколи не звiдувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вiчi своїм суворим поглядом, будило такi думки, котрi нiколи не западали в її голову, здiймали такi питання, котрi вона досi нiколи не чула. Одинока, на всiм свiтi одинока, тепер повинна розiбратися серед своїх важких думок, повинна рiшити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свiй легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкi то питання! I з могучим розумом людям часом не пiд силу, а то їй, безталаннiй, наодинi! Недаром сунуться її безсилi руки з столу на колiна, клониться i пада важка голова на високi груди, блiда немiч укриває рожеве личко, закриваються яснi очi. А думки пiдхопили на свої легкi крила i мчать, мчать ген у рiзнi сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освiчуючи iншим свiтом, - то вона була гiрка та непривiтна, а тепер здається ще непривiтнiшою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою… То зостановиться на теперiшньому часi - i здається вiн їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать мiсця для себе. Почувалося - нема їй мiсця такого, немає кутка нагрiтого! Повiя… Повiя… як вiтер вiється по полю, як птиця носиться по вiтру, так вона по бiлому свiту. Розумний чоловiк Кирило, та не дурна i баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому свiтi. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. I говоре якось страшно, наче у душу залазе, i слова каже троючi, до самого живця тими словами проймає. "Вiдьма вона, вiдьма… через те i пророкує", - рiшає Христя i сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засiли її живi думки, манять її глянути на себе, кривляться i кепкують iз неї.
      Свiчка зовсiм нагорiла: довгий гнiт, наче палець, виглядає з синьої горошини свiту i туманить i без того сумнi померки хати. Це зразу щось трiснуло, свiтонуло. Христя кинулась, пiдвела голову. Криваве зарево пожежi здiймалося з-за гори, з слободи i осiяло усю хату. Христя вiд нестямку кинулась до вiкна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними мiхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його соннiй хвилi одбивалися, бiгали огненнi струмочки, з бокiв жовтiли своїми оселями хати… Щось десь залопотiло, неначе побiгло… собака страшенно завиває, ревнула скотина iз жаху. Ось i нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою i завихорився разом з цiлим оберемком огненних язикiв та iскор, що шугонули у темне небо з горiлої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обiк першого пiднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба… То вже щось друге зайнялося - не видко, повiтка чи хата, тiльки щось друге. "О людочки, рятуйте!" - почулося Христi, i в першу мить вона мала була кинутись в вiкно на помiч, та, спохопившись, повернулася у дверi… На бiгу вона зачепила стул ногою; дубовий i важкий, вiн, наче зважнiло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домi. Христя нестямно скрикнула i впала. Розхристана, розкуйдана, без очiпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. IIаче кiшка, вона стрибнула через порiг i замерла вiд нестямку, повернувши своє хиже лице до вiкна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очi вивело з лоба, i в її темних зрачках, мов на ножi, виблискувало червоне зарево пожежi. Христi здалося, що настав страшний суд i сам луципiр вилiз з пекла i став коло неї… Вона, припавши ниць до долiвки, сама не пам'ятала, як страшно на увесь дiм лементувала.
      - Що там таке? - почувся неспокiйний голос Кирила, i вiн убiг у хату.
      - Тi-i… лишечко! - тiльки i вимовив вiн i зараз кинувся до Христi. - Панночко, панночко! Оханiться! Господь з вами! То на слободi горить, вiд нас далеко. Не бiйтеся.
      Людськеє тихеє слово, слово утiхи, покоєм вiйнуло на неї. "Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається бiля неї", - подумала вона i, хоч не вставала з долу, оже затихла.
      - Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас пiдведу! - сказав Кирило, беручи її пiд руки.
      За помiччю його Христя устала. Вiн мерщiй постановив стула, i вона, як вальок глини, повалилася на його.
      Вона сидiла якраз лицем до пожежi. Поперед неї у страшнiй нестямi закостенiла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Вiн стерiг її, щоб вона знову не впала.
      А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнiв здiймалися нижчi, зливалися i страшенно iскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадiйним криком i лементом чулися голоси помочi i рятунку: "Води! Води! Мерщiй води! Де вiдра? Давай сюди вiдра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!.." I трiск, i ляск, шкварчання води - все те злилося докупи.
      - А як по моїм примiтам, то се Кравченко горить, - сказав з-за спини у Христi Кирило.
      Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його i зразу кинулася з хати.
      - Ку-уди! - гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. - Нi з мiсця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.
      - Ох, вiн… вiн… Запалили… запалили… - зашипiла вона своїм глухим голосом.
      - Хто запалив? Кравченка запалено? - боязко спитала Христя.
      - Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, вiд чого то пожежа, а вона вже плеще "запалили", - сказав Кирило.
      - Запалили, запалили! - не вгаває Оришка, бiгаючи вiд нестяму по хатi. - Далебi, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!
      - Та перестань, чортова сорока! - скрикнув Кирило на неї. - Мов той дурень товче воду - одно своє: "Запалили! запалили!"
      Кирило такий, що побiгти б i на слободу порятувати, так дворище нi на кого покинути. Двi одурiлi вiд ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче бiля малих дiтей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливiсть, ковтнувши своє, притомилися, довгi язики уже не здiймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самiй землi. Зз'є тепер гомiн людський, їх крик i гук росли, ширились. Здається, вони зрадiли, що здолали ненаситного звiра, i зразу всi загомонiли у сто язикiв, загукали у сто ротiв. То був неясний гомiн i гук, але вiн давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знiмала, що настав iнший час, час запомоги та клопоту про минуле.
      - Утихло, слава богу! - зiтхнувши, сказав Кирило i пiшов з хати.
      За ним слiдом почовгали Христя i Оришка. Усi троє вони зiйшли над гору i стали.
      Унизу над ставом по землi купою золи i огню розкинулась чимала пожежа. Синi зайчики бiгали по нiй iз краю в край, пiдскакуючи знiчев'я угору. По лiву руч ставок миготiв своїм чорним плесом, на його холоднiй та тихiй хвилi, у його безоднiй прозоростi, наче у дзеркалi, вiдбивався червоний огонь. Здавалося, горiло i зверху землi, i зiсподу. Кругом ставка, по березi i геть поза пожежею, начiплялося люду-люду - баби, жiнки, дiти чорною стiною стояли i дивилися, як за помiччю чоловiкiв боролися двi страшнi сили - огонь з водою. А поверх усього у темному мороцi ночi пiд чорним небом вiялось, жеврiло зарево, досвiчувало робiтникам своїм червоним свiтом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.
      Аж ген за пiвнiч, коли пожежа стихла i зарево згасло, змогла тiльки трохи Заспокоїтися Христя i лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчi бабинi слова до Кравченка ще в Мар'янiвцi: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках…" I Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пiшло догори куривом… Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б бiльш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим вiн винуватий? Хiба вiн ним володiє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володiє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? I крiзь сонне забуття Христина думка забiгла вперед, малює картину другої пожежi, пожежi панського дворища… Христя прокидається i, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима - огонь… Палає палац вiд гори i до низу, курiе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.
      Блiдий свiт носився над сонною землею. Край синього неба зашарiвся, як сором'язлива дiвчина вiд вiльного парубочого слова, i пташача пiсня глухо бубонить у шибки зачинених вiкон, доноситься до неї тихим та утiшним щебетанням. Тихую радiсть почула Христя у своєму серцi. Як ясна iскорка серед темноти, зажеврiла вона на самому днi її заляканої душi, забиваючи гiркi споминки про вчорашнє. Христя мерщiй скочила з лiжка i стрибнула до вiкна, щоб дихнути пахучим ранковим повiтрям. То була даремна надiя! Не свiже повiтря її привiтало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змiшаний з раннiм туманом, будив гiрку споминку. Разом стихла та тихая радiсть, що зачиналася в серцi, сумнi думки обiзвалися замiсть неї, i з ними прокинулась жiноча цiкавiсть. "Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було", - сказала вона сама собi i напрямилася в кухню, бо звiдти доносився до неї гомiн.
      Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухнi, Кирило стояв в кутку перед образами i вголос молився. То його глухе буботiння доходило до Христi в свiтлицю.
      Христя, щоб не перебити часом Кириловi молитви, поткнувшись на порiг, повернула знову в свiтлицю, не сказавши нiкому нi слова.
      - О, i ви, панночко, встали, - обiзвалася, наганяючи її, Оришка. - Рано, рано. Пiзно лягли, рано встали. Вам чого треба?
      - Та я хотiла умитися, бабусю.
      - Умитися? Можна. Чому не умитися? - i Оришка заметушилась коло мисок та кухлiв.
      - Чого ж се ви так рано знялися сьогоднi? - спитала Оришка, даючи вмиватися. - Тепер тiльки б спати та спати. Надворi такий сморiд вiд учорашньої пожежi, що гуляти годi.
      - Я хочу пiти подивитися на те нещастя, - зiтхнувши, сказала Христя.
      - Подивитися? Гаразд. I я пiду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бiдного все погорiло, i кiнь, кажуть, згорiв. Той кiнь, що ми їздили у Мар'янiвку. Невiра. Добрий кiнь i бiжить добре, та й згорiв. Усе, все погорiло, насилу самi вихопились з душами, - торохтiла Оришка.
      Не забарилася Христя умитись, вдягтися, i ще сонце тiльки-тiльки що послало назустрiч соннiй землi двi-три променястiї стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тiльки що вони обiгнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорнiла вчорашня пожежа. Декiлька чоловiкiв снувало по їй i коло неї, однi розривали чорную золу, пiд котрою ще жеврiв огонь, другi носили з ставка воду i заливали. Всi були чорнi, у сажi. Христя й Оришка з ляком в душi наближалися до самого мiсця. Не на радiсть вони йшли, не радiсна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарськiй впорядковане, тепер, все покрите попелом, курiлось.
      Замiсть хати на кучугурi золи та угiлля чорною марою стояло печище, де були повiтки, комори - все те чорне, купа на купi, груда на грудi; посеред двору, неначе головешка, лежало обгорiле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без нiг, здiймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.
      - Що то? - спитала Христя у ближнього чоловiка.
      - То корова згорiла. Добра була корова, не проста, нiмецька. Молока З вiдро давала. I що то за молоко. Добра корова! - зiтхнувши, додав вiн i, забачивши, що з-пiд однiї купи вихопивсь огонь, мерщiй помчався з вiдром до його.
      - Та так нiчого й не вихопили? - знову спитала Христя другого чоловiка.
      - Нiчого. Все, що було, тут i ляснуло! - махнувши рукою, сказав вiн.
      - Багато добра пропало! - додав другий. - Удруге не зберешся на стiльки.
      - Вiд чого ж воно?
      - А бог його знає!
      - Тепер решт Кравченковi! Решт! - спокiйно вимовив третiй, i всi раЗом кинулись знову до роботи.
      З цiєї розмови i з другими, з ким тiльки Христя не заговорювала, вона Запримiтила, що нiхто не жалiв Кравченка. Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навiть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалiсливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.
      - Де ж сам хазяїн? - нарештi, спитала Христя.
      - А бог його знає. Був тут. Видно, пiшов кудись. Та он вiн блукає, - указав молодий парубок на сiру чоловiчу постать, що, мов тiнь та, колихалася улицею, простуючи до пожежi.
      То був справдi Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в однiй сорочцi, i та розхристана, iшов вiн, похнюпившись. Руки, мов батоги, телiпалися обiк його, голова закустрана, лице чорне, у сажi, а очi сторч стоять, як у навiженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки вiн простував, невiрно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрiвалися, боязко на його позираючи. Вiн, не дивлячись, iшов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне i мане божевiльного. Ось вiн уже ближче i ближче пiдходе до пожежi, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Нi, вiн став, став, як укопаний. Пiдняв свою голову, божевiльним поглядом окинув погорiле дворище i, затiпавшись, упав на колiна, тяжко застогнавши. Так стогне звiр, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрiвши розметану дитину.
      У Христi волосся подралося вгору вiд того страшного заводу. Оришка, перестрибуючи через купи золи та головешок, пiдскочила до його i опустила руку на плече.
      - Василю! - тихо обiзвалась вона, любо заглядаючи йому ув очi. - Не журись!
      Кравченко глянув на неї i зареготався, страшно, божевiльне зареготався.
      - Не журись? - спитав вiн її, регочучись. - Глянь! Глянь! Глянь на оте! - ухопивши за руку, скрикнув вiн, указуючи другою на пожежу. I потiм, кинувши Оришку, зняв кулаки угору, не видно до кого скрикнув: - Це все ви! Ви менi наробили! - кинувся знову у вулицю.
      Люди не звернули на те нiякої уваги. Вони знали своє - розгрiбали купи та заливали огонь. Христя тiльки почула, коли пiшов Кравченко, хтось обiзвався: "Бач, як вiдьма утiшає луципiра! Ворон ворону ока не виклює!" Дехто важко зiтхнув.
      Христя, мерщiй кликнувши бабу, пiшла додому. Важка туга лежала на її серцi. На її щастя, тiльки що вступили в двiр, як приїхав Колiсник. Христя, наче рiдному батьковi, йому зрадiла. Почалися перекази, питання. Кирило розказував про пожежу, Оришка додавала: "Та його, паночку, свої пiдпалили". Колiсник мовчки слухав. I не сказав нi слова нi Кириловi, нi Оришцi. Вiн кликнув Христю в кiмнату i зачинився там з нею.
      - Що ти злякалася, дурочко? - спитав вiн її, весело зазираючи у її похмурi очi.
      - Я тебе, тату, хочу прохати… - почала вона, запинаючись на словах.
      - Об чiм? Про що?
      - Оддам я тi грошi, що ти дав менi, назад. Хай усе буде по-давньому.
      - Як по-давньому?
      - Так. Хай слобожани володiють ставком i городами.
      - Не кажи менi сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, - суворо одказав вiн. - Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу палiям привiд давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! - гукав Колiсник i, кликнувши Кирила, велiв йому передати Кравченковi, щоб не журився, що вiн дав йому дерево з лiсу на нову будiвлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двiр до його.
      - Тепер лiто, де-небудь перебуде, - додав Колiсник i, позiхнувши, вислав Кирила i Христю i зараз лiг спати.
 

IX

 
      Сумним та непривiтним став Христi Веселий Кут пiсля того часу. Зд^" ться, у йому нiщо не перемiнилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тiльки Кравченкове дворище на слободi, та й то, помiччю КолiснИковою, вiн уже мiсце розчистив, повiтку нап'яв, сохи на хату вкопує… А в панському дворi як було, так i зосталося. Вiн, як та квiтка, знявши високо свою голову, стоїть на горi, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним лiс буяє. I сонце встає, свiтить i лягає, як i вставало, свiтило й лягало; горове повiтря чисте, прозоре, пахуче… Все те, як i спершу було, зосталося. Тiльки не таким воно здається Христi.
      Дворище, чисте i красне, здається їй хижим та лютим, наче шульпiка знеслася угору i звiдти стереже свою здобич. Сонце - таким iскристим, пекучим, мов воно тим тiльки досадити хоче, прозоре повiтря оддає горiлим, садок i лiс - нiмими свiдками людського лиха, котрi глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливi пташки i тi їй надокучили. Э нiмою тугою стрiває вона ясний ранок, з тугою ховається вiд прикрого Оришчиного погляду цiлий довгий день, э тугою проводе сонце до спокою i з тугою лягає спати. Нiчна темнота криє її самотнi сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми.
      Люди, звичаї їх, своє життя навiть спротивiло їй. Все те таке обридле та непривiтне, все те не має нiякої радостi у її серцi, нiякої втiхи. Навпаки - все те буде якийсь таємний страх, котрого вона нiяк не позбуде, з котрим нiгде не сховається. I хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила свое серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй i теплою, i цiлющою. Нi, немає! Одинока, як билина в полi, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снiгу, так вона серед людей. Частiше i частiше стала вона повертатися до свого пройшлого, до свого життя ще у селi, ще до служби у городi: яке воно здається їй тепер привiтне та утiшне. Тi невеличкi незгоди, той холод i голод, тi недостачi тяжкi не клопотали i трохи її голови; як квiтка у садочку, розцвiтала вона пiд любим поглядом старої неньки. I свiт, i люди здавалися такими гарними, на думцi однi веселощi. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цiлу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Нiт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав вiн те на її серцi, щоб його можна вирвати. I тепер довiку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… вiятись… Повiя… повiя… бiльше нiчого.
      Та назва, те слово, як холодним вiтром, обдавало її всю, морозом кувало i серце, i розум, вона вся каменiла вiд його, а все носилася з ним, як з чимсь разом i дорогим, i гiрким. Нiяк його не забуде, всюди воно перед нею i з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гiрка доля.
      Хоч би утекти вiдсюди куди-небудь, хоч свiт за очi, аби утекти! Може, там, мiж iншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро i боляче мiж нею i ними, як тут воно стоїть. Хоч би лiто скорiше минало, наставала осiнь. Вона б поїхала у губернiю i вже тодi нiколи не вернеться сюди, нiяким калачем нiхто її не замане!
      А час iде, як безногий чоловiк плазае, тихо, помалу. Один день за вiк Здається. А до осенi ще скiльки то тих днiв зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цiлий вiк! Зоскнiти можна за той довгий час!
      I Христя справдi скнiла. Веселе молоде личко поблiдло, на бiлому, як мармур, чолi пройшла непримiтна смужка i вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли iскорки гарячi, зосталася одна непрозора темнота… Пiд очима мiшки синi, що нлплакує Христя кожної ночi.
      - Що це з тобою сталося таке? - допитується Колiсник, заглядаючи у її похмуре личко.
      - Сумно менi тут, - одказує упавшим голосом Христя. - Хоч би скорiше вiдсюди.
      - Куди?
      - Куди? У город, на край свiту, у пекло… Тiльки не тут.
      - Чудна! Жила в городi - тобi було сумно, бажала в село. Стала у селi - тебе знову у город тягне. Чудна ти, нiгде мiсця не нагрiєш!
      - Не нагрiю з того часу, як прохолодили його добрi люди, - вимовила Христя i заплакала.
      - От i сльози… Ненавиджу я сi дурнi сльози! - скрикнув Колiсник i втiк вiд неї.
      "Чого їй недостае? - думав вiн, бродячи одинокий по садку. - Як сир у маслi купається, а ще й плаче. Напусте дурощi на себе i носиться з ними, як циган з писаною торбою!"
      А Христя в свiтлицi собi дума: "Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!.."
      З того разу вона дала собi слово одмовчуватися вiд Колiсника. Все рiвно: кажи правду - не повiрять, скажуть, дурощi напустила, покажи сльози - тi сльози ще бiльше роздратують його. Краще одмовчуватись.
      I вона одмовчувалась. Чи питає вiн - чого сумно? - вона зверне або на голову, або на нездоров'я. Чи лащиться до неї - вона i те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'янiла.
      - Ти риба, зовсiм риба! Холодна, як риба! - скрикне вiн, горнучись до неї.
      А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї рiч, мов вона не розумiє, що то вiн плеще.
      - Хоч поцiлуй мене! - нестямно здавлюючи, шепче вiн. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцiлунком, мов до залiза або до дерева приложиться, i знову сяде спокiйна та тиха.
      - Старий я тобi, старий… - скаржиться вiн на її непривiтнiсть. - Молодшого б тобi треба… О, я знаю вашу жiночу натуру, вашу жагу ненаситну!
      Вона i тi докори мовчанням обiйде… Хiба не все рiвно тепер їй, чи будуть докори, чи нi. Коли у душi холод i морок, то й докори туди не доходять, коли на серцi тума непроглядна, то й вони її не зворушать.
      До того вiн з своїми ласками так остогид їй. Спершу, бувало, крився вiд Оришки та Кирила, а то i при їх вона проходе, а вiн не промине ущипнути або полоскотати.
      - Так бач, що воно за панночка? - пiдчула вона, як раз казала Оришка Кириловi. - Я думала, добре що, аж воно - тьфу!
      - Не наше засiялось, не наше воно й буде! - понуро одказав Кирило.
      - Знаю, що не наше дiло. Та як воно дивиться збоку, коли вiн до неї З усiм серцем, як у вiчi не вскоче, а вона - ще й свою мармузу набiк одвертає. Я б її нi одного часу в дворi не держала.
      - Якби ж свинi роги! Оришка тiльки очима свiтнула.
      - Ти спершу глянь на його, глянь i на неї, - помовчавши, сказав Кирило. - Ти думаєш, воно i їй медяно такого пригортати.
      - Та за мою хлiб-сiль така дяка! - скрикнула Оришка.
      - Бачили очi, що купували, - одказав покiйно Кирило i вийшов з хати, щоб не розводити бучi.
      Спершу Христя близько прийняла б ту розмову до серця, i, певно, Оришцi не здобрувати б за своє плювання, а тепер… Бачили ви, як хто вдаре пугою по водi? Ляск роздасться, хвиля розiйдеться, а через годину все уляжеться - i слiду нiякiсiнького. Так i Христя. Коли сплюнула Оришка, у Христi уся кров хвилею прилила до серця, вдарила у поблiдле личко, вся вона так i затiпалася, та зразу й охолола. "Хiба справдi не така вона? Хiба справдi не варт на неї плювати?" - подумала, i тiльки голова низько-низько схилилася, мов вона пiдставляла її, кажучи: "Плюйте!"
      - Ти хоч би пiшла проходилася. А то сидиш крячкою у хатi, аж зажовкла, - раз увечерi сказав їй Колiсник, ходячи по свiтлицi i дивлячись на її похилу постать. - Учора я ходив ген аж за лiс. Славно так. Попiд лiсом iдеш, не душно, пташки спiвають. Не будь проклятого народу, зовсiм би було добре. А то - i в своєму добрi не маєш через його покою. Ти тiльки подумай: двадцять голiв скоту випустили у молодняк! Га? Зовсiм вичистили! А дубки пiднялися такi рiвнi та важнi, повище мого росту. Став казати-так куди! I слухати не хотять. Ще один i вилаяв. Я не знаю, куди той лiсничий дивиться? Треться там коло хати серед лiсу, байдуже йому, що робиться по околицях. Викликав його. "Що то?" - питаю, а вiн тiльки голову чуха. "То, - каже, - слобожани". I розказує, чиї хлопцi, кого воли… I от тепер треба до мирового. Ззвтра поїду. Уже сидять вони менi в печiнках з отим спашем! Уже людцi, уже i сусiди! - скаржився Колiсник, ходячи по хатi i покручуючи головою. - А ти ще прохала, щоб їм городи вернути! Кому? Скотину, звiра приручити можна, а їх? Ну, та вже побачимо, чий батько старший! Ви до мене добрi, та й я собi не ворог! Побачимо… Та то нашi щоти. А ти все-таки не сиди, кажу, в хатi. Он я завтра поїду, а ти вiзьми та й пiди. Проходится i позирнеш над лiсничим. Будь хазяйкою. Ти ж у мене хазяєчка? Погана, правда, хазяйка… зажовкла, замлiла… - i вiн, пiдiйшовши до неї, здавив злегенька за носа.
      - Правду ж, погана? - допитувався вiн, падаючи коло неї. - Ну, не буду, не буду! Тiльки не плач! - додав вiн, запримiтивши на її очах сльози. - Бач, того ти й кисла, що не ходиш нiкуди, не гуляєш. Походи, рибко! ^явтра от i походи. Не вражай хоч ти мого серця. Ти ж менi найближча i найдорожча. Всi тi клопоти не варт твого одного погляду. Розвеселися ж! А то як я тебе таку у губернiю повезу. Ох, життя, життя! I чого я на двадцять лiт не молодший! - зiтхнувши, сказав вiн i пiшов у свою кiмнату.
      А вона, зронивши сльози, ще довго сидiла, уставивши в землю свої очi. Потiм устала, безнадiйно махнула рукою, роздiлася i, дмухнувши на свiтло, лягла спати.
      На другий день, коли виїхав Колiсник, Христi стало ще сумнiше, їй здавалося, коли вiн поїде, то їй свiт пiднiметься; вона не бачитиме його докучливого ласкания, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гiрку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як Зосталася вона самотою у хатi, несподiвана i нестямна туга обгорнула її душу. Вiн учора казав: "Ти ж менi найближча й найдорожча". А сьогоднi так клопотався, щоб їй не було без його сумно… Чи турбувався б вiн, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хiба їй е хто ближчий вiд його? Нiкого ж немає. Поговорити нi з ким. Спершу баба Оришка частiше забiгала погуторити, тепер i вона сторониться вiд неї, оббiгає. Що ж вона - чума, пошесть лиха, що усi її цураються, усi обходять?.. "Ох, несила ж моя далi так бути, таке переживати!" - беручись за голову, думала вона. I, згадавши про вчорашнiй наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася i пiшла, не сказавши нiкому нi слова.
      День був ясний, гарячий, небо - аж жовте вiд палу, сонце - як скажене, iскристе, пекуче. Була рання обiдня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолистi вишнi, гiллястi грушi, рожаїстi яблунi не змогли прикритiї землi вiд ясного сонячного промiння. Непримiтними iскорками пробивалося воно крiзь листву, помiж сплетеним гiллям i опускалося на траву гарячим iскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, i з-пiд зеленого руна трави уставала непримiтна пара i розливалась у гарячому повiтрi. Наче у пiч ускочила Христя, так у садку було душно i мляво. В долинi мiж садком i лiсом стояв сiрий туман. "Там, певно, холоднiше", - подумала i попростувала. Чим нижче спускалась вона, тим було вогкiше, холоднiше. Родюче дерево стрiвалося то там, то там, бiльше росли молодi лiсовi дички; далi нанизу, мов хто нарошне засiяв, щiткою пiднiмалися угору бiлi осички. "Юдине дерево, на йому Iуда повiсився", - пригадалося Христi, дивлячись на його круглi листочки, що i без вiтру все, знай, трусилися i наче перешiптувались самi мiж собою. Помiж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розiслав, порозкидавши по йому цiлими оберемками кущi пахучих квiток, жовтої, мов зорi, кульбаби, червоних трав'яночок. Помiж ними знiмаються цiвки гонких осичок, покритi зверху густою кроною, крiзь неї спускаються на траву непримiтними пасмами iскристi сонячнi стяги i пронизують сизо-блакитно-прозоре повiтря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квiток. Спершу їй захотiлося лягти покачатися на м'якiй, мов з шовку, травi, пiд сизо-прозорою тiнню, потiм вона перемiнила бажання - почала зривати квiтки i, спустивши платок на плечi, квiтчала ними свою круглу головоньку. До зблiдлого личка, чорного волосу i темних очей так їй личили запашнi фiалочки, закрашенi червоними трав'яночками! Зриваючи квiтку по квiтцi, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дiйшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гiллястi верби, роздiляючи лiс вiд садка. Вони були такi кучерявi та розкiшнi, вiти їх похилилися аж на саму землю, а верхiв'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Пiд ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколистi лопухи та дрiбнолиста бугилова кругом обступили їх. Попiд тiєю рослиною часто попадалися, плигали жаби - ознака, що близько вода. Ось i вона - бiгучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-пiд гори i простує по долинi помiж високою травою, схожою на очерет. Христя пiшла по течiї довiдатися, куди-то плине ця непримiтна рiчечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дiйшла до невеличкої ямки на краю самого лiсу. Столiтнi високi дуби обступили її, прикриваючи вiд очей палючого сонця. Далi уперед тонуть у золотiй хвилi сонячного свiту луки, поля, позаду на один бiк гори садок розiслався, по другий - лiс буяє. Христi заманулося пити, i вона ускочила мiж дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стiкав струмочок у неї, i - тiльки пiдставити руку - вода, як кришталь чиста, зразу набiжить повну жменю. Христя глянула на руки, позелененi квiтками, i прихилилася спершу помити їх у ковбаньцi. На гладенькому лонi темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тiнь непримiтна. Тiльки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей i заколихалось чиєсь молоде та свiже обличчя. Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потiм знову зиркнула. У ковбаньцi, кругом отороченiй зеленою травою, мов у дзеркалi з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнiї коси, заквiтчанi фiалками та трав'янками, як вiночок, облягали бiле, наче з мармуру, чоло. Нiс прямий, на кiнцi трохи угору пiднявся, щiчки повнi, злегка рожевi, уста пухлi та червонi, трохи розкритi, i з їх невеличкої щiлини виглядають дрiбнi бiлi зубочки. "То се ж я, я!" - скрикнула Христя i усмiхнулась сама до себе. Личко, що в водi, собi усмiхнулось. Та яка ж то привiтна та втiшна ухмилка! Зубенята ще бiльше блиснули, а очi Заграли, мов зорi, у їх непрозорiй темнотi зажеврiли iскорки невеличкi. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше пiдглядiла свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. Досi скiльки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, i вона того нiчого не примiчала, а тепер щось любе, невимовне любе та втiшне обiзвалось у її серцi… "Недаром же вони так гоняться за мною! i старий одутлий Колiсник задивляється на неї!" - подумала вона, удивляючись все прикрiше та прикрiше у те обличчя, що стиха тремтiло на чорному лонi води. "Що ж менi iз сього? Другим - утiха, Забавка, а менi?" Неясна хвиля туги прилила у душу, болiсно ущипнувши за серце. Потухли iскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замiсть неї непримiтная тiнь нерадiсної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зiтхнула, опускаючи в воду свої бiлi руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж рiже, наче шматок криги. От тiльки диво - рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зеленi плями на пальцях, мов хто повипiкав, не сходять. Пiднiме Христя руки, подивиться - i починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! - i, мокрi та червонi, вона пiдвела пiд струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жменi. От-от-от набiжать повнi. Уже i набiгла. Христя мерщiй привела руки до вуст i червоногарячi устромила в прозору воду… Наче цiлющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову пiдставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є - i не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радiсть здiймає. "Що, коли б умитися?" - i, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далi - Другу, третю. Холодна вода щипає за зблiдлi щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червонiють, тодi як з-пiд мокрих довгих вiй iскрять чорним огнем її темнiї очi. "Ух, гарно! Ух, гарно!" - тiльки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осiдають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови i потоками розливсь поза шиєю… морозом обдало усю. "Годi! Змepзлa!" - цокаючи зубами, сказала вона i стрибнула мерщiй на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвiтними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорнiй косi, тодi як холод, наче мурав'я, бiгає по всьому тiлу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кiсточка мов ниє. Разом їй i холодно i тепло, i непривiтно i втiшно. На саму спеку вона виставля свої посинiлi руки, мокре личко, грiє i суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонцi, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небi, а золотий свiт так i ллє, так i сприскує на всi боки огняними стрiлами. А що, як побiгти? I в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з мiсця i помчалась попiд лiсом. Гарячий вiтер ходе кругом неї, обвiває, платок з-за спини ободом знявся i, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зiтхання сперлось у грудях… i її наче що пiдхопило на крила i несе… знай, несе по зеленiй долинi.
      Вона i незчулася, як вибiгла на кiнець лiсу. Перед нею безкрає поле злегка пiднiмається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорiй блакитi неба, а лiс круто повернув на лiву руч. А то що бовванiє таке на тому зеленому морi золотого марева? Наче журавлi iдуть собi, похитуючись тихо попiд горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. "Чи не косарi, бува?" - подумала Христя. Он пiд тiєю деревиною, що, мов копиця, зеленiє серед поля, здiймається димок сизий. "Косарi! Косарi! То i галушки або кашу варять". - I прямо на їх попростувала.
      Вона йшла лугом, зеленою високою травою, їй любо так iти по тому пелехатому килимi, трава чiпляється за ноги, перечiпає… Вона ще й досi змерзла. Чому ж не нагрiтись? Нарошне запуска вона ногу в густiшу траву i, наче косою, пополам розбивав. Зляканi коники роєм знiмаються з-пiд трави i стрибають на всi боки. Сюрчать, галасують, мов дають звiстку переднiм товаришам, щоб береглися. Мiж ними метелики, мов лепестки розкiшних квiток, носяться, грають. Десь недалеко ударив перепел: "Ховав! ховав!" - роздалося мiж травою i стихло… Гарячий степовий вiтрець подихнув i обдав польовими пахощами - зiгрiтою травою, чебрецем, материнкою… Що за розкiш, що за приволля серед степу! Стихають болi пекучi, нiмiє туга самотня, тиха радiсть голубить душу, думки не думки, а якiсь легкi почуття забавляють серце. Не чутно голосу людського, не примiтне клопоту гiркого, а життя так i гра кругом тебе, так i б'є у свої страшеннi забої. Чуєш, як воно проходить крiзь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коникiв, хававканням та пiдпадьомканням перепелиним… i все те якесь любе та миле, привiтне та рiдне… I себе почуваєш, що ти тiльки мала, невеличка частина того всесвiтнього життя, що так розвернулось кругом тебе i заводе голосну свою пiсню… i ти почуєш, що говорить травина травинi, про що сюрчить коник кониковi, чого гукає перепел несамовито. То життя в йому говоре, то воно шелестить, i сюрчить, i гукає. I твоє серце зливається з тим гомоном-гуком i стиха кидається, озиваючись до його.
      Так почувала себе Христя серед широкої просторостi степу, серед теплого польового повiтря, простуючи до розкiшної деревини, з-пiд якої здiймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стрiне? Вона не питала себе i в думцi не мала, а так щось невiдоме, наче магнiтом, тягло її туди.
      I вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина - темно-зелена липа, товста i висока, широко розставила, мов руки, свої ряснi гiлки, вiд котрих густа тiнь спускалась на землю. Ген вiд неї збоку купа багаття мiж двома сiшками, i на перекладинi чорнiють казанки; коло їх молода дiвчина з переписаним сажею лицем зiгнулась i, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гiлки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову - вона не примiчає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця i, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дiвчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бiк кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якiй травицi. Лице молодицi бiле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квiтками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дiвчини - i сорочка товста, брудна, i тiльки двi лихеньких дерги обвились кругом стану. Так i видно, що дiвчина - наймичка, а молодиця - господиня. I лице її Христi якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя пiдiйшла ще ближче.
      - Гляди, Килино, не перевари, - тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.
      - Ще, господине, раз закипить, та й буде, - повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.
      - Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, - знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.
      - Христя! - скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.
      - Одарка! - здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.
      - Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! - скрикнула радо Одарка. - Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то - Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? - повернулася вона до чорнявої дiвчинки.
      Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:
      - Пiзнаєш, Оленко, хто я?
      Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не знаю".
      - Не знаєш? - сказала Одарка, узявши дiвчинку за щiчку. - Це тьотя Христя. Мала ще тодi була ти, як тебе вона на руках носила.
      Оленка ще утiшнiше усмiхнулась.
      - Сiдай же, Христе! сiдай, моя голубко! - повернулась Одарка до Христi, - та розкажи, як же тобi живеться? Бач, ти стала тепер якою? i не пiзнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко i важко зiтхнула.
      - Чого ж ти так важко зiтхаєш? Хiба не добре тобi? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобi, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Грiх бога гнiвити, живемо - не тужимо. I люди нас знають - не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко - повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, бiля бджiл зостався, а я до косарiв виїхала… Миколка у школу ходить, тепер у нас i школа в. Уже умiє читати i писати. Раяли i Оленку дать, i батько таки намагався, та я подумала: навiщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нiчого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братовi i без грамоти багато дiла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слiд iшло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! - i вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.
      - Ходiмо проходимся, - тихо вимовила Христя.
      - Ходiмо, голубко, ходiмо! Коли б ти знала, яка я рада тобi! Килино! Чи не пора кашу здiймати?
      - Ще трохи не впрiла, - вiдказала Килина.
      - Ну, ну! Гляди ж менi, пожалуста. Щоб косарi не сказали; ото мудрi хазяйки - i кашi не вмiють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тiльки й сама, гляди, не наший матерi такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз i вернемось, - порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.
      - Кажи ж менi, Христе, розказуй усе за себе, - замовила Одарка знову, як вони удвох одiйшли вже геть од липи i пiшли по свiжих покосах. - Не втаюй нiчого. Ти знаєш, як я тебе любила i люблю. I матiр твою любила, i тебе за рiдну сестру маю. У селi, як дозналися, що то ти була у церквi, - Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажiть, будь ласка, Федоровi. Як призналася, - каже, - що вона Христя, то мов менi нiж у серце вгородила. Так у той час i подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селi про тебе: "Нiчого, - кажуть, видно, вiрою i правдою Колiсниковi служе, що в такi шовки нарядив її". Однi завидують, другi лають. А я думаю: "Як можна другого судити, а про себе нiхто нiчого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила тi шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловiк дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося", - весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя - похилилася. Iде i, мов граблями, волоче за собою ногами свiжi покоси.
      - Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? - повертаючись, питає Одарка. - Хiба воно справдi так недобре тобi живеться? Кажи ж бо!
      - О-ох! - зiтхнула важко Христя. - Що менi казати тобi? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди - як люди, у всiх е про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я - по сей бiк, воно - по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… - Христя зiтхнула i замовкла.
      - Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалiєш, за чим шкодуєш?
      - Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобi розiбрати? Добре тобi, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловiк i дiточки. А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.
      - Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобi шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловiка, дiтей?
      - Нi, не того! Не того! -замахала руками Христя. - А того, що немає менi притулку на всьому свiтi.
      - Та ти ж живеш - i дай, боже, всякому так жити - i не холодна, i не голодна, i зобута, i зодiта, - умiшалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотiла слухати i далi гукала:
      - Немає нiчого рiдного, до чого б я прихилилась, що б мене привiтало, грiло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє i нiхто його не однiме вiд мене. Все чуже, i я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся вiд деревини до деревини, вiд гiлки до гiлки, де б зобачити чуже гнiздо i пересидiти в йому нiч темну… Яке дiло їй, що та невеличка пташка буде гибiти пiд листям на дощi. Аби їй було тепло i покiйно… Хiба ж це життя, Одарко? Хiба такого життя менi бажалося?
      Одарка задумалася. На її бiлому та повному личку лягла глибока думка, тонкi та рiвнi брови її зсунулися докупи.
      - I як подумаю про те, Одарко, - знову почала Христя, - як подумаю, то не знаю, де б i дiлася. Куди менi втекти? Де сховатися?
      - Нiкуди не втечеш ти сама вiд себе, нiгде не сховаєшся, - похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
      Христю наче холодом пройняли тi слова.
      - Що ж менi робити, Одарко? Як бути? - боязко замовила вона. - I чого менi досi се нiколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено менi? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова- жiнка. Страшна така. З першого разу вона менi вiдьмою здалася. I сни на мене такi посилала… страшнi сни! У Мар'янiвцi, як смiялися чогось, а вона i каже: "Не смiйся, не смiйся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". I з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподiяла менi се?
      - Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такi очi, бувають i слова такi. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хiба не можна її вiдiслати?
      - Як же її вiдiслати?
      - Як? Сказала б своєму старому. Невже вiн тебе не послуха? Вiн же, кажуть, кохає тебе - душi не чує.
      Христя задумалася. Пройшла скiльки ступникiв мовчки. Це ззаду щось залопотiло.
      - Мамо! Мамо! - почувся крик дiтський. Одарка i Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очi грають.
      - Ось i Миколка, - обiзвалася Одарка. - Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
      Миколка, веселий, пiдскочив до Христi i протяг руку. Та взяла його за голову i поцiлувала у лоб.
      - А який вiн великий вирiс! I не пiзнати.
      - А я вас зразу пiзнав! - одказав Миколка.
      - О-о! Хiба я все однакова? I не постарiла?
      - Нi, не постарiли. А ще мов стали кращi - молодшi.
 
      Одарка дзвiнко зареготалася:
      - О-о, ти в мене розумний! Тiльки без шапки бiгаєш по сонцю.
      - А учитель казав, що по сонцю бiгати здорово. Що панськi дiти бояться сонця, то такi вони i блiднi, замлiлi. Одарка ще дужче засмiялася.
      - А що там Килина робе? - спитала.
      - Килина уже поздiймала казанки. Жде вас, щоб скликати обiдать.
      - Так ходiмо, ходiмо скорiше, - приспiчила Одарка, повертаючи назад. Христя собi потяглася за нею.
      - Мамо! i тьотя Христя будуть з нами обiдати? - спитався Миколка.
      - Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообiдав косарської кашi.
      Христя iшла ззаду й мовчала.
      - Ви, мамо, попросiть її обiдати. Хай вона з нами буде обiдати. Та й за лiс попросите… Зря ви що батько казали? - пiдстрибуючи, плеще Миколка.
      - Цисс! - засичала Одарка, i густа краска вкрила її бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула - щось гiрке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та її ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка.
      Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
      - А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав її, я її зовсiм не пiзнав, - плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу.
      - Геть! Не в'язни, осоружний! - скрикнула мати i сердито подивилась на сина. - Хiба нiхто не знає, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. - Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.
      - I трохи не солона! А куштувала, кажеш? - гримнула вона на Килину.
      - Я ж мов до смаку солила, - несмiло одказала та.
      - До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi! - i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани.
      Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задумаєш, як не криєшся вiд них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже i дiти!"
      Х
      На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, - каже, - нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совiстi! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! - толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан.
      На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв.
      - Тут такої, парубче, немає, - казав Кирило.
      - А менi хазяїн i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене.
      - Що там таке? - гукнув Колiсник.
      - Та се парубок з Мар'янiвки, - одказав Кирило. - Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а вiн одно домагається, що сюди.
      - Хто ти, парубче, вiд кого? - спитав Колiсник.
      - Та я з Мар'янiвки, вiд Здора.
      - Чого ж ти?
      - Хазяїн i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати.
      - А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, - гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату.
      Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того свiту батько.
      - Чудеса з вами, жiнками, та й годi! - вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник. - Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, - на що шкарбун, - наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… - Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату.
      Христя сидiла як на ножах або на угiллi - голова її горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з своїми стiльниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?
      - Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? - спитався у вiкно па рубок.
      Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню.
      - Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е?
      - Нащо та мисочка? - не дивлячись, спитала суворо Оришка.
      - Спорожнити треба.
      - Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно - е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi немає. Давайте! - i вона своїми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку.
      - Вiд кого се? Ну та й стiльники! - ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв.
      Христя мовчала I нащо їй знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", - думалося їй.
      Не швидко спорожнила Оришка посуду - Христя все стояла i дожидала.
      - Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу? - гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник.
      Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю.
      - Та пiдождiть! Постойте! - гукнула Оришка. - Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко! - i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню.
      Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до своєї скриньки.
      Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду.
      - Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, - гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни.
      Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле.
      Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро.
      Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з її очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку.
      - От i починається! Уже i починається! - гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю. - Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi.
      - Ми все так… усе так, - казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек. - Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо.
      - Що ж я наробила таке? - крiзь сльози глухо спитала Христя.
      - Чого ти в Мар'янiвку їздила? - гукнув Колiсник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника.
      - У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.
      Колiсник вилупив на неї очi.
      - А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?
      - У любовникiв. Тут їх у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли.
      - У нас нiколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, - одказав тихо Колiсник i пiшов з хати.
      Христi стало ще важче на душi, ще тяжче на серцi. Вона побачила, що її зопалий замiр, котрий вона таїла на своєму серцi, що гнiтив досi її душу, пропав даром. Колiсник уражений пiшов вiд неї, не сказавши нi слова навпаки. Може, вiн i в думцi нiчого не мав того, що заклюнулося в її дурнiй головi? Певно 6, вiн виявив те або поглядом, або словом, а то - нi. Дивуючись, якось тiльки глянув на неї i пiшов геть, щоб не збивати бучi. Чого ж їй так думалося? Стара вiдьма про щось натякнула, а їй i запевне здалося. I жаль, i досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колiсникове ключем закипiли у її душi, пiднiмалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно i голосно заголосила. Оришка, почувши З кухнi, пiдiйшла до неї, подивилася, як тiпалися її круглi плечi, як дрижало i тремтiло тiло, здвигнула плечима i мовчки пiшла собi геть.
      - Все… слинить… якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б… - толкувалася Оришка сама з собою.
      - Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? - спитав Кирило, увiходячи у кухню.
      - Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повiї, - гарикнула з серцем Оришка. - Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чуєш, як заводе? - додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування.
      - Та то хай собi вони як знають, - одказав Кирило. - Погризлися - i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.
      - Що змерз у миколаївський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати… Здiр на свiй кошт ховав.
      - Ну, то що? - спитала Оришка.
      - Це ж їх дочка - Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Питає Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, якої тобi Христi, у нас i в дворi такої не чугно. Коли тут i вона - сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, її обличчя, її й голос. Он куди нашi стрибнули!
      - Багато честi! О, багато честi! - крутячи головою, одказувала Оришка.
      - Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього?
      - Нужно… куди пак, як нужно!
      - I краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, - несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули - на сiнешнiх дверях стояв Колiсник.
      - А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, - додав вiн i потяг у свiтлицю.
      Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.
      - От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! - сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. - А все твiй язичок наробив.
      Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступає пiсля гiркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, i байдуже їй, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати.
      "Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" - думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, здається, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в її уха. I так менi життя немає через неї, а тут ще - на та цить!
      Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.
      - Пане! А пане! - гукнув з гори Кирило.
      - Чого?
      - Тут до вас чоловiк приїхав!
      - Який там чоловiк? Чого? - допитувався Колiсник, виходячи на гору.
      - Здрастуйте, - привiтався до його приїжджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазяїн.
      - Здоровiї- одказав Колiсник, заглядаючи у яснi приїжджого очi.
      - Я до вас по дiлу, - сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi.
      - По якому, кажiть, - депитуеться Колiсник.
      - Та, бачите… - i приїжджий запнувся.
      Колiсник помiтив, що приїжджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв приїжджого у садок.
      - Я чув, ви лiс продаєте, - почав приїжджий, спустившись геть з гори.
      - Продаю, - одказав Колiсник. - Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?
      - Та так, так. Так от я, їдучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?
      - А ви ж хто такий будете? Звiдкiля?
      - Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от… - i Карпо знову зам'явся. - Христя знає.
      - Яка Христя? - геть дивлячись убiк, щоб не стрiватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колiсник.
      - Та вони у вас живуть. Давнi мої знайомi, сусiдами колись жили. Жiнка моя бачилась з ними.
      - То ви до Христi чи до мене? - не видержав Колiсник i приснув Карповi, кинувши на його свiй суворий погляд.
      - Нi, до вас, - спокiйно одказав Карпо, граючи веселими очима. - Лiс же не Христин, а ваш…
      - Я лiсу не продаю! - випалив знову Колiсник, червонiючи увесь, як буряк.
      Карпо здвигнув плечима.
      - А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! - вимовив вiн, усмiхаючись, i пiшов на гору, помахуючи батiжком. Колiсник стояв i зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Вiн, здається, намiрявся кинутися на його i з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцевi. А той, не озираючись, пiшов-пiшов i ген скрився за замчищем. Через скiльки часу дорогою пiд горою показався гнiдий ситий кiнь i зелений возок. На передку сидiв чоловiк у сорочцi i в жовтому брилi, а назадi сидiла знайома каптанина. Колiсник пiзнав у передньому парубка, що приносив сьогоднi ранком стiльники. То справдi був вiн, одвозив тепер хазяїна на луку.
      "Так от вiдкiля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурнiше ворони, а хитрiший чорта!" - думав Колiсник, все далi та далi даючи волю своєму гнiву. Вiн аж клекотiв у його серцi, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свiй покiй i носилися над ним, як тi чорнi круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тiльки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усi горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. Хотять мене кругом обiйти, обплутати, щоб його посiсти. I Христя туди… i вона з ними… Я ж їй притулок дав, я ж її з того гнилого рову, в якiм вона була, витяг, поставив на ноги. I от тепер се менi дяка вiд неї! Спасибi! Спасибi! Не ждав я сього вiд тебе, Христе! То-то ти по Мар'янiвках вiєшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через вiщо. Пiдожди ж, галочко! I на тебе е у мене пута… Тихо тобi в мене, покiйно, не голодна й не холодна ти. А от, як замiсть тонких полотен ряднина обгорне твоє тiло i розтиратиме його, замiсть сукнiв та шовку драна сорочина прикриє тебе… шматок цвiлого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пiзнаєш, чи то добро, яким я тебе надiляв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача… Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повiїще! З мого добра… Де ж моє добро? Де воно? - знову ударив у його голову iнший стрiй думок. - Цей Кут, сi поля, лiси… хiба воно моє добро? Невеличка карточка двору серед мiста, невеличка хаточка на тiй картi - от i все. Та й там є той, хто тебе не пускає… А се все… Де тi мiстки, що я строїв, де тi греблi, що я робив? Усi тi грошi тут сiли. Сей Кут всi їх Злопав, мов та прорва повеснi, що гатиш-гатиш її - i нiчим не зупиниш бистрої течiї… Все це на чужi грошi добуто… треба ж їх колись вiддати. Коли? - Колiсник схопився обома руками за голову i нестямно забiгав по садку. - Хiба нiхто не знає про се? Усi знають. Торiк трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Вiн так i знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя… ох! чи вже ж тепер i ти проти мене? Ти хоч i повiя, а все ж найдорожча i найближча до мене… Нi, нi", - сказав вiн уголос i, постоявши трохи, знявся i мерщiй пiшов до хати.
      - Збирайся, у город поїдемо! - скрикнув Колiсник, аж Христя кинулася i, пiдвiвшись, звела на його свої заспанi очi. Вона справдi спала. Немiч i сльози приспали її.
      - Чого баньки на мене витрiщила? Збчрайся, кажу, у город поїдемо, - сказав удруге Колiсник.
      - У який город? Чого?
      - У який? У губернiю. Тут уже i так добре надихалися польового повiтря, дай, боже, видихати.
      "У губернiю їхати!" - ударила думка у голову Христi, i очi її радiсно заграли.
      - Коли ж їхати? Зараз… - хотiла сказати Христя "збираться", та промовчала.
      - Коли ж зараз їхати? Завтра або пiслязавтрого.
      - Менi не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала - от i все. Слава богу! Коли б скорiше те завтра або пiслязавтрого! - не видержала Христя.
      Колiсник неймовiрно глянув на неї. Христя вся сяла радiстю. "Чи радiла б вона, коли б що мала проти мене?" - подумав Колiсник. I iнший, покiйнiший стрiй думок обняв його. А може, i її пiддурюють, пiдводять.
      - Слухай, - сказав вiн уголос до Христi, котра вже полiзла за платтям знiмати з кiлочкiв.
      - А що?
      - Ти знаєш, нащо то тобi Здiр прислав меду? Кажи по правдi! Христя тiльки зняла угору плечi.
      - А я почiм знаю. Учора я бачилася з його жiнкою на луцi. Вона хвалилася, що розбагатiла, що чоловiк зостався дома бiля пасiки. Може, по давньому приятельству, - вони прихильнi були до моєї матерi, - i прислали той мед.
      - Так, по приятельству. Сьогоднi здiр приїздив купувати лiсу.
      - Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати менi про те, що батько наказував. Оце ж воно i е про той лiс.
      - То-то. Вони хотiли, бач, через тебе дiло ламати, та не вдалося.
      - А я ж тут причому. Хiба мiй лiс? Хiба я його продаватиму?
      - Пiди ж ти! Ох! Бiсовщина! - крикнув Колiсник i, поскромадивши себе у потилицi, пiшов у свою кiмнату.
      Христя помiтила, що Колiсника щось наче клопотало, вона, постоявши, побiгла за ним у кiмнату дознатися.
      - Що клопоче бiдну головоньку мого доброго тата? - пестливо замовила вона. - Скажи ж менi. Повiдай своїй донi!
      Колiсник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з iскристими чорними очима, що так i вабить, так i тягне до себе. У його на душi пояснiшало.
      - Ох, Христе! Христе! - замовив вiн, горнучи її до себе. - Коли б ти знала - наче сто гадюк упилося в моє серце.
      - Що ж там таке?
      - Ат! - махнув рукою Колiсник. - Ся худоба - бери її нечистий! - не дасть менi спокiйно вiк дожити! I нащо я її купував? На те, щоб собi покою не мати. Чую, що не викрутитися менi вiд напастi. Ось осiнь прийде, наїзд буде, - почав далi журливо вiн i зостановився.
      - Яка ж напасть буде?
      - Яка? У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
      - За що? - скрикнула Христя.
      А Колiсник, мов не чув того питання, далi вiв:
      - I нiхто не скаже: "Все ж вiн чоловiк був". Все ж i менi хотiлося жити. Усi мене обвинуватять.
      - От i не вгадав. От i не всi. А я нащо?
      - Ти.. ти, спасибi тобi, тiльки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? I ти, як i другi, одступишся вiд мене, - замовив вiн i замовк.
      - Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дiйде до бога, учує вiн її i помилує тебе.
      - I вже. Нiщо мене не помилує. Нема нiкого за мене - всi проти мене.
      - Бо ти сам так ведеш дiла, що всi проти тебе стають, - сказала Христя.
      - Як?
      - Так. От ти пригнiтив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.
      - Що ж вони?
      - Що? люди! Тебе не стало б - вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.
      Колiсник сумно i болiсно усмiхнувся:
      - Що ж робити менi?
      - Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. I вони будуть молитися за тебе.
      Колiсник, схилившись, довго-довго думав.
      - В тебе добра душа, Христе, в тебе жалiсливе серце, - чуло промовив вiн. - Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку - i то краще. Кириле! - гукнув вiн на всi хати.
      Кирило як з-пiд землi вродився.
      - От що, Кириле, - почав Колiсник, похнюпившись. - Завтра або пiслязавтрого я виїду вiдсiль. Там з слобожан слiдує зiськати триста рублiв. Збери їх i скажи - дарую я їм той зиск. Вовковi i Кравченковi теж скажи, щоб до ставка й городiв не мали нiякого права. Хай буде все по-старому.
      Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, - думалось йому, - що се?"
      - Скажи їм, - знову почав Колiсник, - поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене - може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.
      - А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? - спитав Кирило.
      - Грошi я верну, - замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю.
      - Стiй. Тi грошi тобi зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, - вернеш, а може, я зашлю з губернiї. Кирило аж трусився з радощiв.
      - Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив вiн.
      - Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться i за Христю уже разом.
      - Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба?
      - Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою - iди, мов, собi. Той, уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив по хатi, пiдiйшов до Христi i, взявши за голову, притис її бiле чоло до своїх пухких уст.
      - Це за розум! - сказав вiн, поцiлувавши, - а це за серце! - i, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима.
 

XI

 
      Через два днi вони поїхали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн їй здається такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати їй про Колiсникiв наказ), i вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свiй чорний платок.
      - Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула.
      Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на неї! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала.
      Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:
      - Не буду я з цiєї хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати.
      Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'їхали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням.
      - А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться - гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колiї.
      - Та буде тобi з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.
      До самої Мар'янiвки вони їхали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала.
      Сонце сiдало, як вони уїхали в Мар'янiвку. Жовтогарячий його свiт привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi зступалися по глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява стовпом стоїть i не розходиться. Там, у непрозорiй кiптязi, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим покликом. Упослiднє перед спокоєм гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие своє ясне обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею - i все замовкне до завтрiшньої зорi.
      Колiсник, як їхали селом, похнюпився i не дивився нiкуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бiк. Кожна хатина, кожна мiсцина була їй вiдома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тiм мiсцi справляли Купала, там вулиця збиралася, i тепер он скiльки дiвчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привiтно вiтало, мов давнiй знайомий або знайома стрiлися i нагадували минуле. Все було якось мило. Один тiльки шинок, де стояла їх хата, непривiтно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб i не дивитися.
      Як переїхали Мар'янiвку i виїхали у поле, сонце уже сiло. Тiльки захiд горiв жовтогарячим огнем та навислi над ним хмари червонiли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороцi. Над полями знiмалася темно-зелена вечiрня тiнь, небо аж чорне - таке синє, а мiж його густою синькою пробивалися невеличкi жовтi плямочки - то займалися зорi. Кругом тихо, аж сумно, з окопiв коли-не-коли сюркне цвiркун або здалека донесеться крик перепела. Однi конi, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухiй дорозi.
      - Коли б ти знала, - обiзвавсь Колiсник таким жалiсливим голосом, що Христя аж струснулася, не пiзнавши, - коли б ти знала, як менi не хочеться їхати у те трекляте мiсто!
      Христя мовчала.
      - I кожен раз отаке зо мною. їдеш - мов на нiж iдеш, - промовив вiн, помовчавши.
      - Чого?
      - Ех, - зiтхнув Колiсник. - I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отрує його щастя? Нащо воно так?
      Христя мовчала, не знаючи, що й казати i на що натякає їй Колiсник.
      - Ну, нащо менi жiнга? - випалив вiн, не дождавшись вiд Христi одказу. - Нащо вона тепер менi, коли бiля мене є друга - i краща, i приятнiша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хiба я бачив свiту, знав людей, хiба я мiг повернути мiзком, як тепер? Тiльки що зiп'явся на ноги - показали менi дiвчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, i послухався, щоб потiм проклинати i той час, коли вона народилась на свiт, коли менi нарекли її. Хто її вибирав, хто нарiкав? Батьки! "Поженимо молодят", - сказали i поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пiшов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гiрше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гостi - не скажи слова лишнього, не привiтай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дiвчиною. Завжди як на ножi! "I сякий, i такий! I втопила я свою голову бiдну, i загубила вiк молодий за таким замiжжям". Поки ще молодий був, берiгся i її таки жалiв. А потiм - таки допекла до живих печiнок, доїла до самої кiстки… Плюнув на все: будь ти неладна! I от тепер люди винуватять мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А що, менi було теплiше, коли я крiпився, держався? Я був щасливiший? Посадити б їх на гарячий черiнь, певно, крикнули 6: пече! А тобi, бач, заськи. Ти - мовчи! I от тепер приїдемо в мiсто - треба iти до неї: поклонитися господинi. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городi - не був у жiнки? А то їм i байдуже, що менi дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, замiж нiколи: раз зв'яжеш руки - довiку не розв'яжуться… Будь краще вiльною птицею. Краще, кажу, так.
      Христя собi глибоко-глибоко зiтхнула.
      А Колiсник, помовчавши, знову почав. Його клопотали все такi смутнi думки, якiсь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосi, будили жаль до його. Вiн, чiпляючись за нерадiснi випадки у своєму життi, нарештi, добрався до Куту. Нащо вiн його купив?
      - Ось незабаром земський наїзд буде. Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези… Куди тобi перевезти трьома калiченими ногами… чує моє серце: не зносити тобi, Косте, голови на своїх плечах! - пророче вимовив Колiсник i затих.
      Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом їх поля, прикритi темною темнотою ночi. Нiгде нiщо не шерхне, однi зорi лупають З темного неба. їй стало сумно-сумно, як тiльки стає сумно серед пустинi. Проїхали чимало мовчки.
      - Он уже свiтить моя мука своїми злими очима! - промовив Колiсник, пiдвiвши голову.
      Христя глянула - ген за горою, наче догорiвше пожарище свiтило, жовтуватий свiт гойдався, тремтiв в темному мороцi. Христя пiзнала, що то вони вже доїжджали до мiста.
      - Я устану на базарi, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко i ворог мiй, та там кращi номери… Жди мене, я заїду за тобою, - шептав Колiсник, уїхавши в город. I, пiймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.
      - Тпруу!.. Стiй! - гукнув вiн, як конi виїхали на базар. Колiсник устав.
      - Спасибi вам за кумпанiю! На добранiч! - голосно вимовив вiн i ще раз схопив Христину руку i, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщiй подався далi i незабаром скрився у темнiй темнотi.
      "Старе, що мале", - подумала Христя, i непримiтний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гiрко. Лiт вiсiм тому назад її вiв сюди Кирило, утiшаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рiвна, З хазяїном Кириловим, i їй приходилося утiшати його… Таке життя! А хто знає, що далi буде? Чи не прийдеться, бува, їй голiй i босiй зимньої пори переходити знову через се мiсто, простуючи додому, i критися темними улицями, щоб з ким не стрiнутися, щоб хто не пiзнав?
      "Життя, що довга нива, - думала вона, зоставшись сама собi у глухому номерi, - поки перейдеш, i поколешся, i порiжешся на гострiй стернi".
      От i в сьому мiстi, скiльки раз доля її то грiла щастям, то допiкала невдачами, поти не пустила вiятись по свiту. Вона пригадувала Ззгоябiдиху, яка вона була добра та тиха. Загнибiду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жiнку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам'ятав на їй зла. I Марина не згiрше уразила її, коли приревнувала свого чоловiка до неї. "А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досi сердита на мене, а я все-таки завтра пiду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться i людей, i сонця - пiду, пiду". З якоюсь легкою надiєю, що вона розшукає Марину, як стрiнуться, що то та скаже їй, вона лягла спати i швидко заснула.
      На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбнi.
      - Довбнi? - здивувалася та. - Та хто його у городi не знає? Не було того чужого тину або забора, пiд котрим вiн би п'яний не валявся. Зовсiм З кругу спився.
      Христi боляче було слухати такi приповiстки за Довбню. Живучи у його, вона бачила i його серце добре, i те, що Марина зовсiм не глядiла, як слiд жiнцi глядiти, свого чоловiка, часто п'яного випихала надвiр, хоч вiн цiлу нiч витупцюється пiд вiкнами, називаючи її всякими ласкавими назвами i Христомбогом молячи упустити в хату.
      - А де вiн живе, не знаєте?
      - Та кажу ж вам, з кругу спився! - одрiзала горнична. - Голий бiгав по городу. Скiльки раз його i в шпиталь брали - не помагало. Казали, треба везти у губернiю, туди, де божевiльнi. Та щось оце i не видно його - певно, одвезли.
      - Вiн, кажеться, був жонатий. Жiнка жива його?
      - Жiнка? То така й жiнка. Вона, здається, бiльше його i довела до того. Вiн, бачте, з простою жив та потiм i оженився.
      - А не знаєте, де вона живе?
      - Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста. - I горнична назвала мення хазяїна.
      Христя, напившись чаю, зiбралася i пiшла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося iти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї мiста. Над яром, куди вивозили i скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими вiкнами i увiйшовшими у землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина.
      Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнiшою, чим зсередини. Стiни помазанi, полупанi, якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд стелi оселi аж пiд лави, павутиння цiлi гнiзда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з грязюкою по кiсточки. Пiч ряба вiд чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крiзь позеленiлi шибки ледве пробивається свiт у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував по хатi, не знаходячи нiкуди виходу.
      Увiйшовши прямо знадвору, Христя спершу нiчого не побачила у тiй темнотi. Не швидко вона запримiтила, що на полу коло печi в темному закапелку щось наче ворушилося.
      - Здрастуйте! Хто тут у хатi?
      - А кого вам треба? - почула Христя незнайомий охриплий голос.
      - Чи Марина тут живе?
      - Яка Марина?
      - Марина. Довбниха.
      - А нащо вона? - запитав той голос. - Я - Марина! - одказало, i темна постать пiдвелася з полу.
      Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i заспаними очима.
      - Марино! - затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя.
      - Я - я Марина, - казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у вiчi.
      - Марино! Не пiзнаєш мене?
      - Хто ж ви такi будете? - потягаючись прямо на Христю, спитала та.
      - Христi не пiзнаєш? Я - Христя!
      У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились.
      - Христе! се ти? - скрикнула Марина. - Яка ж ти, i не пiзнать тебе - зовсiм панi!
      - А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! - не видержала Христя.
      - Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки i сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?
      - Нi, я мимоїздом. Зосталася на день - на два. Сумно самiй, пiду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.
      - Спасибi тобi, що не забула, - подякувала Марина. - Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, - додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке мiсце, щоб присiсти.
      Христя присiла. У неї мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла.
      - I давно ви сюди перебралися? - спитала вона.
      - Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися… Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два - нiчого. А там як закурив - хазяїн i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним.
      - А де ж вiн тепер?
      - Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, - кажуть, - жiнка - сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце - мене немає дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю - та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi - стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! - зiтхнувши, додала Марина.
      А Христя сидiла в кутку бiля столу i тулилася до стiни. Марина так розписувала їй свого чоловiка, що Христi здавалося, от-от дверi розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи своїми божевiльними очима.
      Дверi справдi розчинилися, - Христя аж струснулася, - в хату увiйшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки - мов дрючки, лице довге, таранкувате.
      - Марине Трохимовне! Наше вам! - привiтався москаль, пiдходячи до Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так її Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усiєї сили гепнула його межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою.
      - Бодай тебе кат так поподавив! - лаялась вона.
      - Ничавось, ничавось. Ефто здорово! - сiдаючи на другiм кiнцi столу, казав москаль.
      Христя подивилась кругом себе. "Оце той халамидницький притон!" - подумала i знов боязко озирнулася.
      - А ефто што у тебя за барышня? - спитався москаль, указуючи на Христю.
      - Се моя подруга, а не баришня, - одказала та.
      - Понимаемсь. Наше вам! - даючи Христi руку, обiзвався вiн. Та боязко простягла свою.
      - Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! - любувався вiн, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усмiхнулася.
      - А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?
      - Приїхала, - одказала, усмiхаючись, Христя.
      - При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив вiд того питання, вона аж скорчилася.
      - Ну, от уже i почне! От i почав! - крикнула Марина. - Тобi яке дiло? Заськи! Не знаєш?!
      - Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.
      - Швидко зостарiєшся, як усе будеш знати.
      - А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать - самый раз!"
      - То ж у вас. Хiба в вас, у москалiв, так, як у людей?
      - У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, - одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зiтхнула.
      - Ти ж кому свою припоручив: боговi чи чортовi? - спитала вона i зареготалася своїй вигадцi.
      - Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой - самый раз!
      - О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядiтиме? - спитала знову Марина.
      - Старым бабам помирать нада, а маладушкам - песни петь да солдат любить!
      - За вiщо?
      - Как за што? За то, што солдат - сиротинушка. Один себе на чужой старане…
      - О, гарно спiваєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.
      - Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.
      - Як саме?
      - А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку… с печки гуся жареново али барана… Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.
      - Годувала б його чим i кращим, а як нема чим! - одказала, прикро дивлячись на його, Марина.
      - А нет - так i скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! - сказав москаль, витягнувши з кишенi семигривеника грошей i брязнувши ним об стiл.
      - Нi, нi, - кинулася Христя. - Бога ради не треба! Я нiчого не хочу! Спасибi вам! Я прийшла одвiдати подругу.
      - Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, - сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.
      Та покiрно взяла, зап'ялась платком i вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було i боязко i не по собi.
      - Хорошая эта баба, Марина, - помовчавши, почав москаль, - Совсем хорошая, вот только хохлушка… Иной раз такое скажет - никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!
      - А вiн же був смирний! - обiзвалася Христя.
      - Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет - небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я - вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!
      - За вiщо ж вiн на вас зло таке мав?
      - Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое - муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе - я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.
      На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горiлки i пiд рукою пiвпалянички.
      - Се все про того iрода балакаєте? - спитала, викладаючи на стiл свою куплю. - Осточортiв вiн менi, хоч не згадуйте! - додала вона, хмурячись.
      - Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! - сказав москаль.
      - Я не п'ю. їй-богу, нiчого не п'ю. Спасибi вам, - подякувала Христя, коли Марина пiднесла їй чарку горiлки.
      - Ну, як хочеш, - одказала та i перекинула собi у рот чарку. - А горiлка добра. Випила б.
      - Да что же, как не пьет? - умiшався москаль. - Ну, и не нада. Я за нее выпью.
      I москаль, усмiхаючись i кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: "Да, добрая" - i налив другу.
      Христя ще посидiла трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повнiй, потiм пiдвелася, попрощалася i пiшла.
      - I к бiсу, коли не хоч! - сказала Марина, як Христя на її прохання посидiти ще не здалася. - Нiс копилиш - к бiсу!
      - А бабенка ядреная! - скрикнув москаль.
      - Думаєш, путнє що? - сказала Марина. - Така ж боска, як i всi!
      - Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! - скрикнув удруге москаль, даючи Маринi з усiєї сили раза по спинi.
      - Хоч би тебе кат так опiк! -гукнула та, угинаючись, i стусонула москаля кулаком межи плечi.
 

XII

 
      Того ж дня увечерi заїхав по неї Колiсник, i вони поїхали в губернiю. Всю дорогу вiн був сумний та неговiркий, ще мов сумнiший, нiж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнiв, не питала, чого сумує старий, вiн мовчав.
      Приїхавши другого дня надвечiр, вiн зразу пiшов на свою половину i заперся. У Христi серце болiсно занило, як вона глянула йому услiд: похнюпившись, поколихав вiн, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома вiд жiнки? Недаром вiн осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що вiн повинен її кликнути, вона сама поривалася скiльки раз iти до його, чи не виговоре вiн перед нею свого лиха i чи не повеселiшає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: вiн утомився з дороги i спить. Хай завтра. Так Христя i заснула. А Колiсник?
      Вiн, поставивши свiтло на невеличкому столику в головах кроватi, лiг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стiнах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тiнi, одна бiла оселя виблискувала, обдаючи хату зблiда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороцi по темних стiнках снують його зляканi думки. По глухих кутках вони зступаються i визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий рiзник, котрому з почотом скидають шапки i низько вклоняються всi городянськi мiщани. Ось i мати, низька натоптувана перекупка, говiрка, балакуча, говоре - мов горохом сипле i все так до прикладу, все такими поговiрками, котрих вона мала цiлий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колiсник - нiхто краще вiд його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз i пани серед базару, дивуючись, де в неї тi слова беруться, i думаючи: "Сам розум поверта її язиком". Всiм навдивовижу далася та пара людей! I розумнi, i живуть согласно, i сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школi, де i панськi дiти учаться. "Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати - ще рано", - казав батько. "I справдi, хто бiля його дома буде дивитись, ти - у рiзницях, я - на базарi", - довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матерi, рiс собi самотою. Не закривала йому на нiч очей материна ласка, не будили ранком її пестощi. "Матерi немає дома, матерi нiколи", - чув вiн кожен раз вiд наймички-куховарки, що разом глядiла i за ним. А батько? Батько бiльше гримав на його. Страшно i тепер йому, коли вiн згадає свої дитячi лiта. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавостi в розмовах. У його - рiзницi, у неї - базари, i бiльше нiчого. Тiльки вiн i чув нарiкання батькове на малу таксу, тiльки i вислухував перекази материнi про торг. А люди на їх з заздрiстю дивились i казали: "От хто розживається-багатiє". Непривiтною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулостi до людей, а здiймало заздрiсть, недовiр'я.
      - Знай, ти не об'їдеш - тебе об'їдуть, на те торг, - казав батько, призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скiнчив школу. I вiн розказав синовi про всi тi плутнi, якi треба часом пустити, щоб збути товар. Син був покiрним батьковим учеником; викидати колiнця, як звав батько крамарськi плутнi, приносило спершу йому таку утiху та радiсть. "Не для кого трудимосяпрацюємо, не кому це все збираємо, як не для тебе i не тобi, - казала мати, додаючи: - А ти гляди батькiвського добра, гляди - не розволочи. Чим бiльше його матимеш, тим мiцнiше на ногах стоятимеш, бiльше почоту вiд людей. Грошi - сила, у нашiй мiщанськiй постатi - вони все". Що було йому робити, як не стати на раз накоченiй колiї? I люди наддавали хiтi: якi батьколiати, та який син удався!.. Правда, молода ще кров шпарко дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось серед тих щоденних клопот, i Костянтин не раз, набравши цiлу метку парубоцтва, заводив з ними забави, - то догори дном жидiвський шинок переверне, то ворота з двору, де е молода дiвка, замчить на базар, вивiсивши їх, мов щигля, на здоровеннiй щоглi. Та скоро i тим забавкам кiнець настав. "Пора, сину, тобi женитись. Он у Сотника є дочка, хоч i не вродлива, зате покiрна дитина, та й не без приданого", - казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловiком. З того часу увесь свiт повився для його густою хмарою, з-за котрої йому нiколи не доводилося бачити сонця. У тому туманi робилися обходи та ошукування людей, з року на рiк ширилось та прибiльшувало добро. Померли батько i мати, та слава їх не померла. Син високо пiдняв ту славу угору, ставши рядчиком м'яса спершу на полк москалiв, а далi i на увесь город. Про його говорили у кожнiй хатi, його прiзвище було на язицi у кожного. Вiн став першим чоловiком, першим мiщанином на усе мiсто. Те забавляло його, тiшило серце. Та одно лихо - нi з ким було йому тiї слави дiлити. Йому найближча i найдорожча людина, його жiнка, труїла йому найкращi i найлюбiшi хвилини в життi, її несита ревнiсть не давала йому покою нi на одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тiкати. I вiн тiкав, хижо накидаючись на людськi кишенi i вивертаючи З їх усе, що там затаїлося. Вiн, здається, мстився над тими сiромами, що, не маючи нiчого, мали своє щастя. Боже! Що вiн тiльки не витворював на своїм вiку? Яких темних дiл, людських слiз не лежить на його душi. Його, наче гарячого коня, пiдганяло хатнє нещастя. I досi вiн безперестанно мчався… Мчався i от до чого домчався. Тепер вiн сидить рядом з панами, бiльше - сам пан. Одно слово, Колiсникiв Кут, колись графське гнiздо, тепер його… Його, його. Та як йому воно досталося, якими скритними дорiжками дiйшло? Кинься Земство до своїх грошей - i Кут, i все пропало. Пропала i слава. Праця цiлих рокiв, турботи довгих часiв - усе наче помелом змете. Колись йому Загнибiда, теж не згiршої руки крутiй, казав: "Ой, дограєшся ти, Косте, до свого. Опечуть i тебе колись, та так опечуть, як ще ти нiкого досi не п'к". Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чує його серце, настає та пророча хвилина. От земський наїзд швидко. Вiн був у Рубця, i Рубець якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повiрити земську скриньку. Його тi слова, мов холодний нiж, доторкалися до його душi. Вiн ще не чув, щоб вiн колов або рiзав, вiн тiльки чув гострий холод на горлi залiза. Уп'ять же i жiнка, виговорюючи йому, казала про ту чутку, що ходить по мiсту. "Он, - каже, - розказують, накупив землi на земськi грошi та у їх i вигодовує бахурок". Бахурок… Христя, перша людина, котру вiн любить бiльше усього на свiтi, не що iнше, як бахурка. Не гiркий посмiх гiркої долi? "Ох! Коли б можна вернутися лiт за тридцять назад, не була б вона бахурка. Не був би i ти, Косте, тим, що тепер е, - казав вiн сам собi. - Не мутило б твою душу довгих лiт безперестанне ошукування других людей, жив би.ти у глухому куточку села тихо та щасно. А то що з того, що винесло тебе у свiт, вимчало у люди i поставило на показ на високому мiсцi? Нащо? Для того, щоб усi бачили, як ти будеш летiть з своєї високостi сторч головою? Щоб тикали на тебе пальцями, показуючи: он вiн, казнокрад, бахур!"
      Колiсниковi стало страшно. Перший зроду раз вiн почув такий нестямний страх. Серце стало, кожна жилочка перестала кидатись, у кожному суставi похолонуло. Вiн чув, як у його волосся на головi жмутом пiднiмалося угору, очi наче хотiли вискочити з баньок… а кругом ходором ходив свiт. У тому неясному мороцi сотнi тисяч колихалися народу, ревучи та гукаючи: "Так йому i треба! Собацi - собача i честь!"
      Йому здалося, то настала послiдня хвилина. Знiчев'я рвонувся вiн, скрикнувши: "Прокляте життя!" - i заходив по хатi.
      Вiн довго ходив. Усе кругом спало мертвим сном, нiвiдки не доходило нiякого гуку, тiльки його ступнi, мов гiркi докори, роздавалися серед тiї нiмої нiмоти. Йому було сумно-гiрко i ще ставало сумнiше i гiрше, що йому нi вiд кого було ждати нi помочi, нi поради.
      На другий день Христя уздрiла Колiсника i не пiзнала. Похмурий ходив вiн по хатi, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося.
      - Тату! Що це з тобою? - скрикнула вона. Вiн став i гостро на неї подивився. Так дивиться божевiльний своїми палючими очима. У Христi серце несамовито забилося.
      - Ти недужий, недужий? - допитувалася вона його.
      - Недужий… Не спав i трiшки за усю нiч. Не буди мене, - сказав вiн, виходячи в свою хату i зачиняючи за собою дверi.
      - Що це з ним таке? Не дай, боже… - i Христя не договорила. Холодом пройняло її наскрiзь. Куди вона тодi ткнеться, що їй робити? Тiльки що вона трошки заспокоїлася, тiльки що прийшла у себе, як знову їй iти у ту непросипну гульню, у тi безперестаннi побiганки, їй пригадалися слова п'яненької Оришки: "А ти не смiйся. Тебе велике горе жде…" Невже то були пророчi слова?
      Христя i чаю не пила, сновигаючи з хати в хату i не знаючи, що їй робити. "А може, засне, переспить", - тiшила її надiя. I вона на пальчики покралася до його хати, бережно беручись за ручку дверей. Стиха стукнула плямка, стиха скрипнула половинка, i невеличка щiлина засвiтилася. Христя, затаївши Зiтхання, приложилася оком до тiї щiлинки. На лiжку на спинi лежав Колiсник, згорнувши на грудях руки. Так їх умирущому складають. Лице блiде, Злегка синювате, очi закритi. "Невже?" - подумала Христя i в одну мить опинилася коло його. Колiсник ворухнувся, застогнав i схилив трохи набiк голову. Христя одiйшла набiк, щоб не видно її було, коли часом вiн лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срiбними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсiм кругле, тепер його щось витягло, декiлька зморщок пройшло по йому i продовж, i впоперек. "Ох, який вiн старий став зразу… Старий, а все добрий чоловiк", - подумала вона i тихо покралася назад.
      Важкi думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею i не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тiльки що збiгло на лад, тiльки що заклюнулося щастя, та знову воно утiкає вiд тебе, знову ти одинока серед стороннiх людей, серед чужої чужини.
      Колiсник аж увечерi кинувсь. Його сон хоч i пiдкрiпив, та ж все не вернув спокою; на лицi зосталися слiди важких дум, пережитого лиха.
      - Налякав ти мене, - чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Вiн тiльки поскромадив у потилицi i не сказав нiчого.
      - Ти ще й досi не при собi. Може б, лiкаря кликнути?
      - Лiкаря? Лiкар поможе! Не поможе бабi кадило, коли бабу сказило, - одказав вiн, гостро дивлячись на неї i болiсно усмiхаючись.
      - Тобi не до смiшкiв, а ти смiєшся, - з плачем одказала вона i похнюпилася.
      Вiн нестямно схопився за голову.
      - Боже! Хоч ти не муч мене! - скрикнув i побiг у свою хату, зачиняючи за собою дверi.
      I знову цiлу нiч чулися його важкi ступнi важкої ходи. Блiдий свiт ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. "Одно, що зосталось, - сказав вiн, пiдходячись до лiжка i дивлячись на подушки, - збожеволiти. Як се не поможе, нiщо не поможе!" - махнувши рукою, додав i лiг на постелю, закривши голову подушкою.
      З дня на день Колiсник робився все чуднiше та чуднiше. День спить, нiч гуляє, часто сам з собою балакає. "Ану погадай, Косте, чи то й на сей раз перевезе тебе кривий кiнь? - питав вiн сам себе. - Перевезе! Не перевезе! Перевезе! Не перевезе!" - казав вiн, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак i з острахом позираючи на свої долонi. Потiм утихне, задумається. "Хоч би одна близька душа бiля тебе!" - скрикне i, сумний та похмурий, заходезасновигає по хатi.
      Так проходили днi за днями. Колiсник i ногою не виходив з хати. Не виходила i Христя нiкуди, їй бажалося провiдати Довбню, та як iюго кинути татуся самого?
      А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цiкавим, що годi так на слово вiрити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено i чи цiлi, лиш, припорученi декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадiжку i шкодував, що казна припоручила громадi грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завiдувала. Другi зовсiм не бачили нiякої користi з земства i казали: "Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневi попустити поводи - дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!" Третi жалiлися, що мужиччя натюрили в земство, буцiм воно куди i чемне. Через те i крадiжка, i шахранина громадських грошей. "Пусти, - кажуть, - свиню за стiл, то вона i ноги на стiл".
      Багато ходило по городу судiв-пересудiв, та не чув того нiчого Колiсник, сидячи дома. Раз до його прислали з управи довiдатися, чи приїхав. Так вiн сторожа вилаяв i прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колiсник ще бiльше задумався. Потiм почав щось писати. Одно напише - порве га знову друге починає. I знову рве, i знову пише. З тиждень писав вiн, а потiм на все махнув рукою i повеселiв. Христя бачила, що то якась непевна веселiсть була, оже мовчала. Та й що їй було казати!
      На другий день вiн почав наряджатися.
      - Куди се? - спитала Христя.
      - В управу. У нас тепер наїзд. Забула?
      Довго вiн наряджався i вийшов до неї вибiлений та вичищений.
      - От що, - сказав вiн, мнучись, - не забувай свого завiту: мене не стане - помолися за мене!
      Христя скинула на його здивований погляд. Колiсник надiвав верхню одежу.
      - Ти б, може, пiшла провiдати Довбню? - спитався i пiшов.
      "А справдi? - подумала Христя. - Пiду. Чи признае-то вiн мене? Все рiвно: не признає - сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всi одвертаються вiд його, як жiнка одвернулася". I Христя, прибравшись, пiшла в шпиталь.
      Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тодi тiльки, як скiнчить лiкар свої обходи. Христя пiшла в садок проходитись.
      День був ясний та тихий. Сонде привiтно свiтило i грiло, як воно завжди грiє восени. На улицi серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в рiзнi кольори, вiд блiдо-жовтого до жовтогарячого, - здалека здавалося, мов воно зацвiло такими квiтками.
      Христя увiйшла в садок i сiла спочити на першiй примостцi у холодочку. З глухого кiнця садка доносився гомiн, по вичищених дорiжках сновигали болящi у бiлих шликах, у жовтих балахонах. У Христi серце замлiло, дивлячись на їх блiдi замлiлi обличчя, що мовчки снували, мов тi жовтi тiнi, на сонячнiй сторонi.
      "А може, i вiн там де мiж ними?" - подумала вона i пiшла походити, заглядаючи кожному у вiчi, пiзнаючи, чи нема мiж ними Довбнi. Вона обходила увесь садок, усi дорiжки i нiгде його не стрiла. Потiм вернулася назад. З того мiсця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворi, коло шпиталю. Он невеличка шкiнька на лихому возi привезла до шпиталю болящого. Голова i лице його були заверненi ганчiрками, зверху прикритий вiн рядниною, а ззаду iшла похила жiноча постать. То, певно, жiнка привезла свого чоловiка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. Он вибiг хтось з шпиталю з мiдним тазом i линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвiртки, наче вiтер, вибiгла трохи не гола жiнка i, плещучи в долонi, помчалася геть за двiр. 3а нею навздогiнцi кинулося чимало прислужникiв. Хтось десь кричав: "Так ви усе дивитесь? Так глядите? Божевiльну випустили. Ловiть! Ловiть!" - i всi, аж земля гула, погналися за нею. Через скiльки часу її вели два чоловiки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привiвши до хвiртки, один з чоловiкiв штовхнув її, i вона сторч пролетiла у двiр. Нестямний регiт привiтав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що бiда з сими божевiльними. Так i бережися, щоб чого не нашкодили. Та здоровi, проклятi. Сказано, нечиста сила їх обуяла!
      "Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?" - подумала Христя. Це мiсце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тiкати, та згадала, що не дозналася нiчого про Довбню, пiшла знову до контори.
      - , Довбня? Довбня, - замовив смотритель. - Був такий у бiлiй гарячцi. Здається, видужав. Я зараз. - I вiн метнувся у другу хату, а звiдти вийшов, сказав, що вже третiй день, як Довбня виписався.
      "Отак же! От i зiбралася провiдати! - подумала Христя, вертаючись додому. - Де ж тепер його я стрiну? У кого спитаю?"
      Похила iшла вона улицею i думала про божевiльну жiнку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колiсника. Чудний вiн став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогоднi так їлось наплiв перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? - i її наскрiзь пронизав якийсь гострий холод.
      - А-а, Христя! Здорова, чорноброва! - роздався коло неї знайомий голос. Христя пiдняла голову - перед нею стояв Проценко. На всiй улицi не було нiкого, тiльки їх двоє.
      - Де се ти була, моє давнє кохання? - питав вiн, зазираючiї у її похмурi очi.
      - Я? Була в шпиталi. Ходила провiдати Довбню.
      - Шкода, опiзнилася! Вiн уже третiй день як виписався…
      - Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?
      - Де? Певно, добрався до першого шинку та й засiв там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.
      - Коли нiкого на вулицi немає, то тодi й проведу, - виступаючи вперед, ущипнула Христя.
      - Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила, - одказав вiн, поспiшаючи за нею.
      - Ага, знайшлися такi! - усмiхнулася вона. Пройшли скiльки ступнiв мовчки.
      - Чого це вас нiгде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забiгаєте провiдати, а тепер i ви одцуралися.
      - Мошеник твiй Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! - випалив вiн. Вона звела на його здивований погляд.
      - Як саме?
      - А так: накрав земських грошей, накупив собi маєткiв…
      - Яких?
      - А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тiльки двадцять тисяч не долiчаться. Сьогоднi там у земствi таке, що тiльки держись! Пiд суд його оддали.
      У Христi перед очима заходили зеленi кружала. Все, все їй тепер стало вiдомо - i його чуднi речi, i його запеклий сум. Так он воно що!
      Їй здавалося, що земля пiд нею колишеться i її хитає. Вона не йде, а бiжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.
      - Та чого ти летиш, як навiсна? - гука вiн до неї. Вона чує, що далi нема їй ходи, недостає чим дихати - свiт витушкою крутиться кругом неї. Вона стала пiд забором передихнути, спочити трохи.
      - Ага! - радiсно граючи очима, сказав вiн, пiдходячи до неї. - До самого живого дiйшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщiй свого старого друга! Та i наймайся до моєї жiнки у горничнi. Тiльки анiчичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, - важко дишучи i метаючи очима стрiли, казав вiн. - Все я пам'ятаю, все. Менi хочеться тобi яке-небудь добро зробити.
      Перед очима її зовсiм зникнув свiт. Замiсть його темно-зелений морок клуботав кругом неї.
      - Геть вiд мене, iроде! сатано! - нестямно скрикнула вона i пустилася наче стрiла вiд його.
      Вона нiчого не бачила, не чула. Не бачила, як вiн зло подивився услiд їй, не чула, як гiрко вимовив: "Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!" - i, повернувшись, пiшов далi.
      А вона не йшла - летiла. З'пiд ворiт одного дому собака гавкнула i погналася за нею. Та куди тiй собацi догнати її? На поворотi хтось толкнув. У сусiднiй улицi пiдняли регiт.
      - Що то за лисиця так тiкає? - хтось крикнув.
      - Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш? - зареготався один звошик до другого.
      - Та що воно таке? - питає той. - Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закурiла.
      - Поїдьмо. Що воно, справдi?
      I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.
      Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже - одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.
      Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - i вона до рундука добiгає.
      Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…
      Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.
 

XIII

 
      - Де се я? Що зо мною? - були її першi слова, коли вона прийшла до помки.
      Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля? де вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрiє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?
      Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у неї крутилась i в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля пiд нею тiпається i її хитає. Вiд немочi вона знову лягла… щось пробiгло по лицi, щось укусило за шию. Вона махнула рукою i роздавила блощицю!
      Як навiсна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так - вона перед собою бачить Проценка, вiн їй щось шепоче: "Добра тобi хочу - iди у наймички до моєї жiнки". Що вона сказала? Не дiждеш! Вона пам'ятає, як кинулась вiд його. Пам'ятає, як добiгла до рундука, ускочила в дверi… I перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у неї заболiло, щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi все повилося забуттямтемнотою.
      То було з нею… а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?
      Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку - нiчого не пригадає.
      Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала проти неї, простягає руки, хоче пiймати, а оддушина все мов вище та вище пiдiймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою i об залiзну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрiзь. "Та се тюрма!" - трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була мiж людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогоднi одрiзалась вiд їх навiки сими чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а сьогоднi - на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподiяла, кому хоч бажала чого Злого?
      Сльози градом полили з її очей, i вона, припавши лицем до колючої соломи, неутiшно плакала. Кругом неї чорна нiч i тиша незамутна, i тiльки її важке та гiрке зiтхання порушує ту нiму тишину.
      Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась - крiзь невеличке вiконечко пiд оселею, перевите залiзними штабами, пробивався ясний сонячний свiт; по жовтiй соломi стрибає вiн, наче хто iскри розсипав, а кругом морок. Стiни, покритi цвiллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, намiряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомiн. Ось наче над її головою щось загарчало, i не примiченi нею дверi розчинилися.
      - Эй ты! Спишь там али околела! - хтось обiзвався. - По-барски почивать изволишь. Подь сюда.
      - Се я? - спитала Христя. - Да ушь не кто - ты.
      Христя пiдвелася - на дверях стояв москаль.
      - Да живей, живей! Што, словно неживая? - гукав вiн на неї. Невмита, нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.
      Її увели у якусь здорову хату.
      - Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.
      Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцiї. I ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.
      - Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо? - замовив вiн. - Що ж, ти добре виспалася у моїй панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха, не то що в Колiсника на перинi.
      Христя, стоячи перед ним, заплакала.
      - Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю? - пронизуючи її гострим поглядом, сказав вiн. - Годi ж, годi. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?
      - Я? Я якби знала, що таке буде, то нiзащо iз дому не йшла.
      - Хiба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все, все, як було, не втаїла i того, що Проценко нашiптував їй.
      Книш тiльки свиснув i заходив по хатi, позираючи скоса на Христю.
      - Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав вiн пiсля того, як вона замовкла.
      - Що ж менi тепер робити?
      - Станеш у горничнi до Проценка?
      - Чого я там у нього не бачила? Менi коли б вернули мою одежу.
      - Угу. Одежу? - промугикнув Книш i знову заходив по хатi. - Ти краще зостанься у мене.
      - Чого я тут зостануся? Щоб блощицi з'їли?
      - Нi, не там. Не в чорнiй. А там, на моїй половинi.
      - Та й що?
      - Та й нiчого. I одежу вiзьмеш, i оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки дiло скiнчиться, то справдi блощицi попотнуть.
      У Христi голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже… Що вона думала? Нi, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. I Христя так спiдлоба стрiльнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.
      - Так ти… согласна? - запинаючись, спитав Книш i, пiдiйшовши, узяв її за круглу борiдку.
      Христя лукаво опустила очi.
      - Ну, глянь же! Глянь на мене! - увесь тiпаючись, зашептав вiн.
      - Я нiчого не їла. Менi їсти хочеться, - придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.
      Вiн, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.
      - Iванов! - гукнув.
      Перед ним наче з-пiд землi вирiс москаль.
      - Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?
      - Готов, ваше високоблагородiє! Слушаюсь, ваше вскобродiє! - i вiн повiв Христю на приставську половину.
      А ввечерi Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столi. Книш раз по раз пiдливав з неї у свiй i без того темний стакан. Лице його, як жар, жеврiло, а очi, наче розпаленi углi, горiли. Вiн вiв веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щiчку. Христя пестилася, то опускала очi додолу, то стрiляла ними так, наче наскрiзь хотiла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привiтна розмова i грiли, i веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собi у чай налити, їй здалося, наче сине Колiсникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася i линула рому бiльше, чим треба.
      - Що ти, злякалась чого? - спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан.
      - Давай пити! - скрикнула, цокнулася з ним i за одним махом не зоставила нiчого в стаканi.
      В головi у неї зашумiло, ув очах iскри зайнялися. Своєю червоною та, як огонь, гарячою щокою вона склонилася на плече до його. Перед її п'яними очима стояла її давня доля, та доля, коли вона була ще спiвачкою i вихвалялася перед людьми своєю гульнею, своїми запоями… Як тодi не гiрко було, як не тяжко щось усе ссало за серце, зате весело. Вогнi горять, музика грає, люди цiлими хвилями набiгають. Подруга шепче на вухо: "Он той чорнявий купчик задивився на тебе", або: "Он як гусарин покручує вуса i дивиться, як кiт на мишу…" А ти, наче не примiчаєш нiчого, стоїш i пiдтягуєш пiсню. Скiнчилась вона, остогидла та осточортiла, i купчик, i гусарин кидаються до тебе i наперебiй один перед другим вечерять присоглашають… А там - смачнi наїдки, добре п'яне вино… весело-весело! I Христя, стрибнувши, почала показувати Книшевi, чому її учено в арф'янках. Як i коли моргнути, що напоказ виставляти… То були п'янi заводи голосу, срамнi постанови голого жiночого тiла… Книш аж трусився, дивлячись на неї, а очi у його, як у хижого звiра, горiли.
      На другий день, коли вiн пiшов по службi, а вона зосталася сама у хатi, їй пригадалося вчорашнє, i нестямно важкi думи облягли її зачмелену голову. Хто вона й що вона? Чи давно тiшила неситу жагу одного, ще труп його не вспiв задубiти, а вона уже перед другим ламається. Що вона? Усякий товар має свою цiну, а вона, як та iграшка, переходе з рук в руки. Нiхто її не питає, що вона стоє. Стрiчне i поперiчне бере її, пограється, полюбується i кине. Доки ж i поки так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля! I в обiд вона знову напилася, щоб не думати, щоб забутися.
      Минув тиждень. Той тиждень тiльки i було говору та гомону по городу, що за Колiсника. Виявилось, якi порядки заведено в земствi, скiльки перейшло через Колiсниковi руки грошей, якi трати оправданi, якi нi. У наїздi пiднялася така буря, така завiрюха - свiту не видно! "То що ми одно балакаємо та балакаємо? Хто сповне крадiжку, хто верне втрати?" - спитався Лошаков. "На управу!" - кричали однi. "На того, хто неохайно дивився за громадським добром", - пiддавали другi. "Пiд суд усiх!" - гукали третi. Предсiдатель i члени.як тiнь ходили. "Оце невинне спасiння! Оце лихо! Чим ми винуватi? - оправдувалися тi. - Хто вибирав усяких плутяг та пройдисвiтiв? Казали тодi, нащо мужика пускати до такого поважного стану! Недоставало, щоб ще повибирали волосних писарiв!" Три днi йшла буча та сварка. На четвертнiї предсiдатель доложив, що Колiсник купив великий маєток на своє мення. Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усiм трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" - усi в один голос загомонiли. Та тут саме предсiдателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага вiд уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через скiльки часу той вернувся веселий з папером в руках. "Панове! Радiсть! Велика радiсть!" - "А що таке?" - "Губернатор прислав духовне завiщанiе покiйного. Веселий Кут, на куплю котрого Колiсник узяв двадцять тисяч земських грошей, вiн передає земству". - "Ура!" - хтось гукнув. "Ура!" - пiддержали другi. "А знаєте, вiн чесний чоловiк був! Чи другий би зробив так? Нiколи! Дурний тiльки! Виявив би усе перед нами, сказав: берiть моє добро. I ми б йому простили його провиннiсть, ще 6 i на мiсцi дослужувати зоставили. А то так запакував себе! Шкода!" - i всi загомонiли про нещасну долю людську. Що таке життя чоловiче? Дим, та й годi! Б'ється-б'ється вiн, плутається - от вискоче, от вилiзе на сухе, а тут на тобi! Спiткнувся - i завис на бантинi. "Чоловiк - яко трава, днi його, яко цвiт сельний!" - проговорив Рубець. Це так подобалося всьому наїздовi, що його на мiсце Колiсника крикнули вибрати, "единогласно!" - хтось гукнув, "единогласно!" - роздалося з усiх куткiв. Та тут пiднявся один з козачих гласних у сiрiй сiрячинi. "Нi, ми не хочемо единогласно, - сказав вiн. - Ми знаємо, як пан Рубець бiгав по панах i кланявся усiм у ноги, щоб вибрати. Ми знаємо пана Рубця як колишнього секретаря у Думi, а на се мiсце треба чоловiка, тямучого у хазяйствi".
      - То, может быть, вы желаете баллотироваться? - пiдвiвшись, спитав Лошаков i додав, зло усмiхаючись: - Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.
      - Я не домагаюся панської ласки, - одказав сiряк, - а я прошу робити по закону.
      - Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! - сказав Лошаков, дивлячись на часи. - Пора же и обедать.
      Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.
      - Ну что, вы удовлетворены? - спитав Лошаков сiряка, виходячи з собранiя. - Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно - баллотировкою или единогласно!
      - Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!
      Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.
      - Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах - їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?
      - Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.
      - Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.
      Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"
      Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?
      Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.
      - Який Кирило? Якi слобожани? - спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.
      - Ну, навряд, - сказав вiн.
      - Що ж вони зроблять з Кутом?
      - Продадуть, та й годi.
      Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.
      Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.
      Увечерi Книш принiс до неї другу новину.
      - А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?
      - Кого?
      - З будяка, Рубця!
      - Рубця! - скрикнула Христя. - Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.
      - То ти Проценкових рук не втекла?
      - Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.
      - О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.
      - А де тепер Довбня? - спитала, помовчавши, Христя.
      - По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.
      - За що?
      - П'яного знайшли пiд тином.
      - Бажала б я його бачити.
      - А що, i з ним зналася?
      - Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?
      - Хто?
      - Та Довбня ж.
      - А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе - от i е на випивку.
      - А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя. - Пий - i п'яним нiколи не будеш.
      - О, та ти цiла шельма! - обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.
      - Я не шельма, а я шельмочка! - пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.
      - Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?
      - Куди?
      - Не знаю ще куди. Може, i в N.
      - Туди я нiзащо не поїду.
      - Чому?
      - Там усе знайомi люди. З села наїдуть - пiзнають.
      - А тобi що?
      - Нiчого. Тiльки я не поїду туди.
      - Ну, а в друге мiсце?
      - Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.
      - Де ж я тебе пристрою?
      - У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.
      - А платити хто буде?
      - Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.
      - Гуляй,значить!
      - Що ж менi бiльше робити? - трохи не з плачем вимовила Христя. - Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.
      Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.
      - Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом. - Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.
      - Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.
      - Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.
      - Уже не буде гiрше, як в.
      Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.
      - Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.
      - Так швидко?
      - Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.
      - А я ж як?
      - За тебе я говорив одному чоловiковi.
      - Ну?
      - Обiцяв.
      - Добрий мiй! Любий мiй! - скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.
      - А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду - роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?
      - Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла - довiку моя нога не буде у тебе!"
      Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День спить, нiч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! I все те безпросипне п'яне, зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино - рiчкою ллється, грошi - наче полова сиплються. Скiльки їх перейшло через Христинi руки? А де вони? Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати - за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усiх голодних людей, а удвоє бiльше. Уп'ять же, прийде до неї хто - плати карбованця. Прислужники собi по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб бiльше узяти користi? Та й корова позбудеться молока, а вона?
      Уже в неї очi вiд безсонних нiчок потускнiли, личко поблiдло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.
      Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у неї не сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб забутися, iде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свiй перший слизький ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином… Вiд його весело стає на душi… серце скорiше б'ється, кров шпарче бiгає по жилах… а в головi - вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих, як вода у прiрвi… Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля пiдхопила її i кудись мчала… Вона не намагалася здержатися… Хай несе!
      I понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до шпиталю. Тiло її покрилося струпом, лице услалося синiми плямами, на лобi з кулак завбiльшки вигнало гниючу гулю, горло болiло, голос, як розбитий чавун, хрипiв, а далi й зовсiм спав, не говорила вона, а щось стиха сичала.
 

XIV

 
      Надворi стояла осiння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землi встає важка пара i закриває вiд очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди снували у тому мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.
      Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло, по улицях - лiхтарнi. Жовтий свiт їх мутним кружалом стояв у густому мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли лiхтарнi. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на дощ, на негоду. Все поспiшало додому, всяке шукало собi захисту, ховалося по хатах. Однi хурщики торохтiли по опустiлих улицях, вигукуючи охриплим вiд негоди голосом: "Давать? Давать?" Нiхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, i вiд суму вони, знай, переїжджали з одного мiсця на друге.
      Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не нi одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних, котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i наш брат сiра-сiромаха… Слово по слову - цiле море слiв, гук i гам стоїть, мов у вулику перед рiйбою.
      Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала їх з близьких i дальнiх країв i повiтiв?
      А ось увiйдiм, послухаймо.
      Дзвоник предсiдателя давно вже гуде i ззиває до мiсця гласних, що розтеклися по всiх усюдах, гомонiли одно з другим, гвалтуючи цiлими купами.
      - Господа! Прошу занять места! - гука предсiдатель, утомившись дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.
      - Чуєте, дзвонять!.. Буде… годi! - почувається то там, то там. I поодинокi тузи, одстаючи вiд куп, простують до мiсця, тодi як юркi сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сивi бороди, порозкидавшись по залi, крiзь окуляри обдивляються купи, а товстопузi купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками. Однi сiрi-сiроманцi, скупившись у кутку пiд стiною, смиренно стоять собi, похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.
      - Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов… - знову гука предсiдатель.
      - Чуете? Чуете? - i купи шарахнули до мiсць. Гомiн та рип чобiт, рип чобiт та гомiн… i тiльки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку.
      Аж ось посiдали гласнi. Дзвоник вгаває. Тихо, хiба то пронесеться неясне шептання.
      - Господа! - почав предсiдатель. - Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.
      - Та грошi за Колiсника заплаченi! - не то спиталася, не то прямо казала якась сiра свита.
      - Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.
      - Який же предiл положити? Пiд суд злодiя - от увесь предiл!
      - Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.
      - Послухаємо.
      - Господа! - скрикнув, червонiючи, предсiдатель. - Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. - I, посовавшись на мiсцi, знову почав. Плавно i красно лилась його бурлива рiч, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знiмалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе i змiта, грiзна, як той грiм, що розбиває всяку заборону на своєму слiду… Без жалю, немилосердно вiн катував лихую замашку до крадiжки, безчестив злодiйськi замiри, окидаючи усiх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвiнким та гудючим голосом.
      - Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, - сказав вiн, переводячи духа, - неуважение к чужой собственности, разрушение общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но во сколько раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или растрата общественного добра? - гукнув вiн, наче випалив з рушницi. Вiн не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути i вирiкти його гiркi шкоди та утрати: дивно, що земля не розiйдеться пiд ногами такого злочинця i не пожре вiдразу, що грiм небесний не положить його на мiсцi, як тiльки зла думка здiйметься у його головi. Живе ж така огида i паскудить свiт i людей! Ми, не знаючи спершу нiчого, живемо з ним, братаємося, хлiб-сiль водимо укупi, а потiм, як виявиться, другi кивають i на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. - Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники - это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.
      - Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! - вирвався вiд сiрих-сiромах гудючий поклик.
      - Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, - пiдводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптанi, - обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.
      - Тише, господа, я еще не окончил. Тише! - скрикнув Лошаков i несамовито задзвонив на всю залу, почервонiвши, як рак печении.
      - Ходiм, Грицьку, поки не вибили в шию, - знову обiзвався хтось, i сiрiсiроманцi один за одним повставали i почимчикували до дверей.
      - Господа, тише! Стойте! Куда вы? - гукнув Лошаков на сiрих.
      - Куда? Додому! - обiзвався один.
      - Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.
      - Нi, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всi боки та ще заставляли й слухати. - Уже вони стовпилися бiля дверей. Як тут з усього розгону увiрвався у залу незнайомий чоловiк. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скiпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячi хвости, одстовбурчилися, а очi - як у хижака, горять, палають.
      - Стiйте! Стiйте, добрi люди! - гукнув вiн. - Я вам усе по правдi скажу. Не вiрте ви нiчому, усе то брехня! Як давно колись крали, так i тепер крадуть i будуть красти… Поки в одного добра бiльше, а в другого менше, крадiжка не переведеться! Оце я вам по правдi сказав.
      - Социалист! Нигилист! Арестовать его! - загуло з усiх куткiв, i всi посхоплювалися з мiсця.
      - Кто это? Кто? - допитувались другi.
      - Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, - пояснив предсiдатель управи.
      - Кто он? - спросив Лошаков.
      - Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.
      - Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.
      - Ет, застрахали! - махнув на його Довбня i зареготався. - Я i в божевiльницi був, а вони - арестувати! Я не тiкаю, - одмовив вiн i повернувся знову до сiромах. - А вам, братця, одно скажу: не вiрте ви нiчому на свiтi - усе брехня! Тiльки коли е у кого правди крихта, то тiльки у бiдного чоловiка, Зате ж тому бiдному i найгiрше!
      Тут саме увiйшов полiцейський, i Довбню, пiдхопивши пiд руки, поволокли З хати, як вiн не кричав, не огинався… Сiрi-сiроманцi не знать де дiлися. Стороннiх людей за те, що плескали у долошки Довбнi i кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранiя, а тим часом перервав на десять хвилин засiданiє. У залi почувся гук-гам; гласнi гвалтували, стороннi реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав… усi разом несамовито гупали ногами, виходячи.
      Не забарилася зала опустiти. Стороннiх - анi духу, однi гласнi, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всiх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова - i всi ущухнули.
      Лошаков знову почав говорити. Вiн раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостiйними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають вiд цiлої волостi, як крiпаки казеннi. Утомившись, вiн закiнчив свою довгу рiч надiєю, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що вiд його пригадав, то хай повiда перед нашими зборами.
      Нестямний ляск у долошки привiтав красномовного пана за його рiч. Разом скiльки гласних, схопившись, побiгли до Лошакова i гаряче потрушували його руку; другi з мiсця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!
      Серед того гвалту та гуку, серед радiсної бiганини та реготу в одному тiльки мiсцi щось одиноке чорнiло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, i поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синiх окулярах, з здоровенною бородою.
      - Я прошу слова! - гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом i гук нестямної радостi, i бiганину панiв.
      - Тише, тише, господа! - скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.
      - Вы желаете говорить? - спитав вiн, єхидно уклоняючись.
      - Я, - гримнула знову голова.
      - Не надо! Не надо! - загукали кругом гласнi. - Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.
      - Но позвольте же, господа! - скрикнув Лошаков, пiдводячись. - Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.
      - Не надо! Не надо! - одно гвалтуе кругом.
      - Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.
      - Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.
      - Не надо! Не надо!
      - Господа! - гукнула голова, - я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…
      - Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.
      - Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.
      - Не надо!
      - Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, - сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.
      - И лучше. Счастливой вам дороги!
      - Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание - одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! - чулося то там, то там.
      - Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? - спитав Лошаков.
      - Что тут говорить?
      - Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.
      - Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
      - Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.
      - Единогласно! Единогласно! - загукало, наче в дзвони, кругом.
      - Никого нет против предложения?
      - Никого. Единогласно.
      - Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…
      - Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
      - Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
      - На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
      - Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.
      Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.
      - Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! - Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…
      Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.
      Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.
      - Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.
      - Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донiсся до неї другий охриплий голос.
      Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.
      - Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.
      - Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.
      - Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.
      - Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.
      - Здорова! - привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.
      - Здорова, - просвистала рогожка.
      - Де була, що так обтираєш ноги?
      - А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!
      - Що ж, i заробила що?
      - Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?
      - Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.
      - Та й що?
      - Та й пройшов.
      Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.
      - Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.
      - Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.
      - Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.
      - Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.
      - А чула? - спитала трохи перегодом.
      - Що?
      - Твого у полiцiю повели.
      - П'яного?
      - Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.
      - I краще. Хай не напивається.
      - Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
      - I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!
      - А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.
      - Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.
      - А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
      - А що?
      - Пiду додому.
      - Якої трясцi? Пiд тином здихати?
      - А тут не все рiвно?
      - Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.
      I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.
      - Чуєш? - спитала Марина.
      - Чую.
      - Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
      Якби таки чоловiк молодий,
      То по хатi б поводив, поводив!
      А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
      Ой гоп по вечерi!
      Замикайте, дiти, дверi.
      Гоп! Гоп! гоп! - i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
      - Стой! Не шуми! Расшибу! - плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.
      Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.
      - Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.
      - Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! - i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.
      Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
      - Марино! - гукнула вона.
      - Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.
      - Iди сюди.
      Марина пiдiйшла.
      - А що? Заробила?
      - Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.
      - А того де дiла?
      - Заснув пiд лавками.
      - А грошей у його не зосталося?
      - Бог його знає. Вiн уперед дав.
      - То ти, дурна, сама и не пошукала?
      - Нехай йому!
      - Де вiн лежить? Я пiду.
      - Пiшов, їй-богу, пiшов.
      - Брешеш!
      - От хай мене бог поб'є! - махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.
      Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.
      - Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.
      - Ходiмо, кажу.
      - Куди?
      - А он у шинку свiтиться.
      I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.
 

XV

 
      На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.
      Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.
      Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.
      А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.
      На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! - i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.
      Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?
      Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.
      - От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.
      - Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!
      Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
      З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї - старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа - об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози - i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi - боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони - до самої рiчки.
      - Куди менi дiйти? Я недужа, - з жалем у голосi плачеться Христя.
      - А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу! - свариться жидiвка.
      Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.
      Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати - i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.
      "Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" - подумала Христя, набираючи воду.
      Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.
      Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.
      - Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! - гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.
      - Та наливай, досi вже настоявся.
      Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
      - Це ти з колодязя води набирала! - угадала жидiвка.
      - От, iще ж таки! З колодязя! З якої речi з колодязя! - Жидiвка попробувала, виплювала i дала попробувати Лейбi. Лейба покуштував.
      - Брешеш, - гримнув вiн, - з колодязя! Христя мовчала.
      - Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з рiчки не принесла! - почав виговорювати жид.
      - Пiди сам та добийся до тiї рiчки у таку вiхолу! - гарикнула Христя.
      - А коли так - вон з моєї хати, пранцюватi недоїдки! - скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
      - Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?
      - Хоч i до чорта в гостi! - гукнув жид, розпалившись, i, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
      - Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.
      Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчiр'я. "Ну, куди тепер проти ночi?" - не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно намiрялася кинути жида i давно сього ждала. Не ждала тiльки тепер - сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! - i аж усмiхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.
      Намотавши на себе що тiльки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через голову за плечi, пiшла з хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона вже зробила скiльки ступнiв вiд хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:
      - Гей, ти! Пiдожди!
      - А що ще за рада? - повернувшись, спитала Христя.
      - Вiзьми ж з собою i свою воду! - уїдливо гукнув жид.
      - Подавися нею! - тiльки що одрубала Христя, як цiле вiдро холодної води обдало її з голови i до нiг, дверi стукнули, засув загурчав i все стихло.
      Вiд нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася i не пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли за шию, стiкали на ноги, достали тiла. Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регiт, глуз жидiвський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i, як собака, одгребла руками шматок льодини i пошпурила на жидiвську хату. Почувся брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз тiльки, коли вона задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, i вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш - зогниє скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити i куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увiйшла, бiльшу половину мiста прочухрала, тодi тiльки спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?
      Холод пронизав її аж до самого серця, безмiрная туга спустилась на душу, безнадiйна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку i сама сiла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" - "У Мар'янiвку, - наче пiдказало що їй, - там твоя батькiвщина, грунт, хата… Нiхто не вижене, з холоду не околiєш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" - i вона схопилася вже, щоб iти.
      "Куди уночi? - знову ударило їй у голову. - Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному - прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала мандрувати, а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"
      Вона знову безнадiйно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пiшли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.
      - Ти хто? Чого тут сидиш? - спитав сторож.
      - А де ж менi бути, коли немає де? - одказала вона.
      - Як немає де? На мiсце де стала б, робити хiба не здужаєш? Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!
      Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист сторожа роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко у вулицi, а їй здалося - у її душi: такою пустельною вона стала у неї.
      Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи, як та приблудна собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи немає де захисту, щоб до свiту перебути. А там вона знайде ярмiс. Ворота зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк улицi стоять будинки, мов сторожi нiмi, виставилися. Крiзь намерзлi вiкна ледве-ледве пробивається свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви… Добре їм, тепло там… I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе вiтали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i вигнали на улицю пропадати. Рiзучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру… Скiльки раз, проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та подивиться-подивиться i знову одiйде.
      А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь дiрки i лати до її тiла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й мiсто кiнчається, широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi краї криються у нiчнiй темнотi. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона i пiшла далi, одного тiльки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.
      Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне, то зникне. Чи не звiр, бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" - i вона пiшла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемнiла хатка, заблищав огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся. Невже i сюди не пустять?" Вона пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзлої шибки - тiльки свiтло грає у товстiй льодинi, а в хату нiчого не видно. Одначе чутно гомiн. Христя постукала.
      - Хто там?
      - Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.
      - А што тебе?
      - Чи не можна у вас переночувати? - спитала Христя.
      - Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
      - Хай iде далi. Нам i самим тiсно! - одзивається з хати.
      - Марино! Невже й ти мене випхнеш? - пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.
      - Хто там, що й мене знав? - здивувалась Марина.
      - Се я - Христя.
      - Христя? Чого ж се ти? куди се?
      Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.
      Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало - кололась голкою.
      - Маринко! Заколешь! Во черт! - гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
      - Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!
      - Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! - умовляв москаль.
      Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.
      Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги - як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла - i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.
      Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.
      - Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.
      - Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.
      - То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.
      - Швидко повинно б свiтати.
      - Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.
      - Куди?
      - Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.
      - По такому холоду? Вибрала путь!
      - А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?
      - А в Мар'янiвцi де?
      - А своя хата.
      - Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.
      - Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.
      - Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?
      - А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.
      - Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.
      - Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.
      - Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?
      Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
      - Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.
      - Коли мов передали - Здiр прийме.
      - Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.
      - Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.
      - Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.
      I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.
      - Так нiчого, кажеш? - позеленiвши, спитала Христя.
      - Нiчого… Отак, як бач!
      I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.
      - Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.
      - Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.
      Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.
      А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те мiсто, що пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нiзащо не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли i як вона до тьопається до неї i чи знайде хоч там захист. Перед нею степ i степ - скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилiсок, у котрому i гiлля не знать - гайвороння. Недалеко вiд сiл стрiвалися i люди: той iде з мiста, той - до млина, а мине село - знову степ рiвний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вiтер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на буртi i, пiднявшись угору, полетить геть.
      Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому i людей бiльше осiло, - дивись, то село стрiнеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звiдти вона уже знає тропу до Мар'янiвки. Звiдси довго, а там - рукою подати. I їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протiчок, як лаявся, витрушувався, їй аж смiшно стало. Коли то було, а от мов воно учора дiялось.
      Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар'янiвку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй i снилася Мар'янiвка. Наче хто гвiздочки забив їй у голову її. I не диво: всi надiї Христя тiльки й покладала на неї. Усе чуже, нерiдне, непривiтне, одна вона на всьому свiтi, одна i порада, i утiха. Коли судити, хай вона суде, карати - хай i карає. Там вона спокутує свої грiхи тяжкi, там вона зложе свої кiстки грiшнi… Все брехня, одна вона - правда!
      Христя якомога поспiшала. Мерзла, голодувала, пiдбивалася… Там перегрiється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине - i знову йде.
      На п'ятий день добилася до N. Зизйомi мiсця, улицi, котрi мiряли її босi ноги, хати, де вона жила, - все-все нагадало їй давне. Он Загнибiдина хата - i досi пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася i горя, i напастi. Звiдти почалося її лихо… А он i та хата, де Рубець жив. Яка була, така i досi е, як стояла, так i стоїть. I те вiкно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вiкном, була її перша радiсть i перша мука. Звiдти вона зробила той перший ступiнь на слизький шлях, котрий тепер веде її… куди i наздо? Вона зна, що в Мар'янiвку, а нащо - нiхто не вгадає. Що судиться, те й буде!
      На самому краю мiста у кривобоку хатину вона упрохалася пiдночувати, щоб на завтра, чуть свiт уставши, потягти на Мар'янiвку. їй уже почувся i гар диму її, убачалися кривi улицi, знайомi люди. Чи живий там ще Супруненко, чи доїхала його Ївга? А Федiр, Горпина? Здори… до їх би поки що упрохатися, та запанiли вони. Не пiду до їх. Де то тепер Кирило з Оришкою? Вона таки у його вiдьма, i люди кажуть, що вона така. Та чого люди? Хiба i менi не напророкувала Оришка сього лиха… Тодi ж, у Федора як були… Смiялись чогось. А вона: "Не смiйся, не смiйся, тебе лихо жде". Як ув око влiпила! З того часу все пiшло - як з гори посунулося…
      До самого бiлого ранку Христя не спала, перегадуючи всяку всячину за Мар'янiвку, не минаючи i самого малого випадку. Любi їй спомини i разом гiркi, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стрiне її там?
      По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволi, червоно пiднялося з-за гори i, блискуче та ясне, поплило по чистому небi. Свiт його, падаючи на бiлий снiг, вiдбивався, двоївся, троївся, пiднiмався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золотi зайчики так i носилися в морозному повiтрi. А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить! Вiн наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподiване? Кликав на помiч свого непосидючого брата-вiтра i лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чiплявся iнеєм по лiсах, вигонив шишаки iз стрiх, малював усякi вiзерунки по шибках… Ще Христi не доводилося бути на такому морозi - крiзь її лати вiн добрався до тiла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очi докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя нi на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося i танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагрiти задубiлi ноги. Христя i танцювала, i пускалася сама з собою наввипередки, i, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далi та далi. Тиха надiя пiд латками у серцi пiдганяла її уперед, манила у Мар'янiвку: тут i голод, i холод, i страждання далекого шляху, зате там на добрi та в теплi…
      Була обiдня пора. Иосипенковi хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї i тепер, певно, перегрiє i нагодує. А Христi вже хочеться їсти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли її. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя… Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору своє пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебелої руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж її вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше!
      Христя добiгає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.
      - Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати.
      - Мар'е! Не чуєш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.
      - Пiдожди! Проведи вiд собаки!
      Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала її.
      - Здорова, кажу, була. Не пiзнаєш? - пiдходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.
      - Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете?
      - Не диво. Мене увесь свiт не пiзнає. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш.
      - Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку.
      Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко!
      - Здорова у хатi, - привiталася Христя.
      - Здоровi, - одказала Мар'я.
      - Хто там такий? Свої чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос.
      - Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзнає, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися.
      - Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр.
      - Було б довше лежати, - регочеться Мар'я.
      - А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч.
      Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид!
      - Не пiзнаєте, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно.
      - Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?
      - Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.
      - Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.
      - Рубця знаєте?
      - Ну?
      - Ми служили у його.
      - Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.
      - Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.
      - Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.
      - Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.
      - За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.
      - За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.
      - Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказує Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличкої кульки на кiнцi так її непривiтно вражає. Вона догадується, вiд чого то, та боїться поспитатися.
      - Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я.
      - Додому.
      - До якого дому! У Мар'янiвку?
      - Еге ж.
      I знову помовкли.
      - Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я.
      - Не знаю, чи рiд є який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася.
      - Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почуєш.
      - Старе забулося? - тихо поспиталася Христя.
      - Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.
      - Ох, багато! - зiтхнула Христя.
      - Не веселi, значить, що так важко зiтхаєш?
      Христя тiльки махнула рукою. Тут увiйшов Сидiр i перевiв розмову на iншi речi, жалiвся на холод, дивувався, як Христя iшла по такому морозу, турбував Мар'ю скорiше давати обiдати, хоч живiт гарячою стравою попогрiти.
      Мар'я витягла борщ i, становлячи на стiл, присогласила Христю пiдкрiпитись. Мовчки Христя присiла i, хоч їсти їй страшенно хотiлося, не багато їла, - чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлi, думка про своє калiчество не виходила з голови, i вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.
      Пообiдавши i подякувавши, вона мерщiй почала збиратися в дорогу.
      - Куди ж се? - спитав Сидiр. - По такому холоду?
      - Тут недалеко, в Мар'янiвку.
      - Сподiвайся, ночi захопиш у дорозi.
      - Та вже ж хоч уночi.
      - А де ж там нiч перебудеш? - умiшалася Мар'я.
      - Та вже ж десь перебуду.
      I, подякувавши, пiшла з хати. Мар'я проводила за двiр i довго дивилась услiд Христi, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.
      - Пiшла? - спитав Сидiр, як Мар'я вернулась у хату.
      - Пiшла.
      - Добiгалася, поки й носа збулася! - додав вiн, та Мар'я мовчала, її чогось така завiйна за серце вхопила!
      Полегшало i Христi, як одiйшла вона геть вiд хуторiв. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милiшою i рiднiшою вiд теплої хати, де недавно вона грiлася. Привiтлива розмова Мар'їна, ввiчливi її заходеньки, жалiсливi погляди, тепла хата - все-все здавалося Христi таким гiрким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутiй людинi? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покiй добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Нiма пустиня не погнiтить душi, як хатня тiснота, не поспитає, як i де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тiкала?..
      I Христя все йшла та йшла, не думаючи, що iде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янiвка витрiщиться на неї бiльше, нiж Мар'я витрiщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?
      Короткий зимнiй день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав. Христi тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: вiдкiля, чого? У неї на душi похолонуло, на серцi повернулося так, мов хто гострий нiж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадiйно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорнiла якась попружка, може, i сама Мар'янiвка. "Ну, чого я туди пiду? чого?" - допитувалася вона сама себе i повернулася назад. Iти?.. Нi. Вона й так не мало увiйшла. Той один переход вiд губернiї по холоду i по голоду чогось та стое. А й там що їй було?
      Жид вигнав, насмiявся; не набреди на Маринину хату - певне, прийшлося б десь пiд тином або серед поля ночувати… Христя повернулася i знову пiшла шляхом на Мар'янiвку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсiм окрилося, зоря почала жовтiти, погасати, над землею розстилалася нiч, окриваючи темнотою дальнi поляни, на небi схоплювалися зорi; блискучi i яснi, вони так i вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.
      Христя додала ходи. Тепер нiч, нiхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усi обляжуть, бо завтра свято - недiля, нiхто нiчого звечора не робить. От хiба тiльки молодеча збереться у досвiтчаної матерi погуляти. Христя згадала вечорницi своєї молодої пори, згадала подруг-дiвчат, згадала хлопцiв, хто за ким припадав-побивався… Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так i майорить, вона чує знайомi голоси, жарти, регiт… Вона не примiчала того, куди i як вона iде, їй здається, що вона на досвiтки бiжить. I вона все скорiше та скорiше ступає… рипотять її ступнi по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тiлу, грiє… думки здiймаються в головi, все то веселi та безжурнi, легкi та одраднi. А нiч спускається на землю все бiльше та бiльше, мороком кругом окриває бiлi поля, темнота застилає дальнi краї. Бiлий шлях лежить, мов льодина, синiє, а кругом по полю блищать, наче квiточки усякi, iскорки: i жовтi, i синi, i зеленi. То зорi виграють своїм свiтом по снiгу - Христя не йде, а бiжить. Рип за рипом рип, рип i рип!.. I зливається той рип ув один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випале, трiсне земля вiд морозу i роздається той гук у холодному повiтрi. Христя кинеться i знову йде.
      Довго їй прийшлося iти, поки зачула вона дальнi заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янiвка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальцi кусався мороз. З зводи собачi все ближче та ближче. Ось i хату видно. Темно усюди, нiгде не свiтнеться, а заводи чуються далi. Певно, це хтось виселивсь на край i Христя минула хату. Ось щось зачорнiло перед нею, високо здiймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янiвська церква! Слава богу! Сюди через майдан по лiву руч i їх хата стояла, тепер шинок жидiв. Христя перехрестилася i пiшла.
      Видно, було вже пiзно, бо нiгде по хатах не свiтилося. Христю бiля огородiв, де вона проходила, тiльки стрiвали i проводили однi собаки. Як усе перемiнилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улицi стали. Чи пiзна, лиш, вона своє мiсце? "Та се ж i воно!" - скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бiк з людським житвом, по другий - з крамницею. "Бач, бiсiв жид, чого тут не набудував на чужому добрi!" - думала вона, радiючи i сподiваючись, що це все незабаром її буде.
      Вона пiдiйшла пiд вiкно i постукала. Брязкiт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повiтрi, собаки, зачувши, завалували. - Хто там? - донiсся з хати голос.
      - Пустiть.
      - Кого пусти? Чого? - чується жидiвський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Дверi на улицю розчинилися, i в їх чорну прорiху просунулася жидiвська борода.
      - Пустiть переночувати, - проситься Христя.
      - Яке тут ночувати? Тут не постоялий. Iди собi далi! - скрикнув жид i засунув перед нею дверi.
      Христя зосталася надворi. "Куди ж далi? - думалося їй. - Куди далi, коли се моя хата, моє добро? Чого я до чужого пiду?" I вона знову постукала у вiкно. Тихо - не чутно нiкого. Переждавши, знову стука.
      - Та пустiть, а то околiю! - гукає.
      - Iди, iди, поки не дали втришия! - одгукуе з хати.
      "Чого доброго!" - подумала Христя i напрямилася улицею далi. Собаки З сусiднiх дворiв кинулися до ворiт. Христя повернула назад. "Ще собаки розiрвуть. Краще отам, пiд крамницею, сяду - все ж затишок. До свiту перебуду, а там ми i на жида знайдемо управу. Ти, бiсова невiро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!" - гострила вона зуби, умощуючись на лавочцi у закапелку, де здалося їй затишнiше. А в закапелку справдi добре, широка i довга лавка вподовж стiни - утомившись, i прилягти можна. I Христя, присунувшись до стiни, сiла. От тiльки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, пiдобгавши пiд себе ноги, прищулилася до стiни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насiння не тiльки по городах - i в села налiзло та й дуре нашого брата… Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на iншi речi, стали спокiйнiшi, рiвнiшi. Вона пiде завтра у волость - хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусiди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе лiтечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як i що повернути… Вона загадалася про те, забуваючи про все на свiтi. Сон колише її, наганяє ще бiльше забуття. Це Зразу наче що по зашийку її трiснуло, аж кинулася вона, посипали iскри з очей - i… диво… перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чиє се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Христине поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку. "Якої Христi?" - "А от, коли знаєте, з Мар'янiвки. Бiдного батька i матерi була дочка i хороша з себе, та пiшла у найми, не звiсно де швендяла по свiту, а вернулася у село калiкою. Та вже, видно, за муки тяжкi бог їй талан послав - розбагатiла. Оце скiльки оком не скинеш - все поле її. Там i лiс столiтнiй, а в Мар'янiвцi - дом панський. На всю Мар'янiвку дом! I в йому повно дiвчат та покриток. Оце яка прошпетиться - вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку вiдкрила. I дивно: зовсiм непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула - такою невсипущою хазяйкою робиться: i усе знає, i все вмiє. зеiдти, коли схоче, i замiж виходе, а не схоче - довiку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то i хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другi: як розбагатiло - забуло i бога, i людей. А Христя нi - все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!" - закiнчив чоловiк i не знать де скрився. "Де наша мати? Де наша мати?" - доносився до неї стоголосий клекiт. I от з усiх сторiн, З усiх країв, з-за густої пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у їх рум'янi, очi яснi та тихi… I всi кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо її та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо сине, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю. Пiд нею - буйна рослина чiпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом - неугавний клекiт молодих та дзвiнких голосiв… Любо Христi так i легко - сон колише, очi стуляються, тихе забуття в'ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає…
      На другий день чуть зорюшка - жид, озираючи своє добро, наткнувся пiд крамницею на щось темне.
      - Хто там? - скрикнув жид, пiдходячи.
      Крiзь сiрий свiт зимнього ранку виднiлася темна купа. Жид протяг руку i, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лiд, обличчя.
      - Гивалт! Гивалт! - загукав вiн, кинувшись у хату.
      Незабаром вiн знову вийшов, за ним висунулась жидiвка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидiвки напрямило туди свої чорнi очi.
      - А що там тобi, Лейбо, бог дав? - гукнув до жида з сусiднього двору чоловiк.
      - Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина пiд лавкою змерзла.
      - Що ж воно? Чоловiк, жiнка?
      - А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого мiсця, забралося пiд лавку!
      Чоловiк, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий нiс скотовi, почвалав до крамницi. За ним i жид, i жидiвка.
      - А нiхто до тебе на нiч не просився? - спитав чоловiк.
      - Нi, не просився, - одказав жид, дивлячись на жидiвку.
      - А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.
      - Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? - повернувся жид до жидiвки.
      - Нi, не цула, - одказала та.
      Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.
      - Чоловiк, так i є, - сказав вiн.
      - Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? - спитався трохи згодом,
      - Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!
      - Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.
      - Остапе! - гукнув вiн через тин до другого сусiди. - Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?
      - Ну?
      - Он лежить! - ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.
      - А що там? - чується здаля третiй голос.
      - Та хтось коло жида змерз!
      I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?
      Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!
      Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
      - Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке? - гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.
      - Пропустiть, пропустiть! - гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
      - Злякавсь, дядьку! - гукнув хтось.
      - Чого злякавсь! Не первина! - одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.
      Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.
      - Отака ловись! Що то, нiс одмерз?
      - Одмерз! Його й зовсiм не було.
      - Як, без носа?
      - Атож.
      - Хто ж воно: чоловiк, жiнка?
      - Впадає бути жiнцi.
      Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.
      - А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?
      - Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.
      - А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка! - сказав вiн, глянувши, i плюнув.
      - Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.
      - Нi, так не приходиться, - повернувсь писар. - А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.
      - А справдi, мабуть, так.
      - Так, так, - загукав жид. - А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?
      - Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?
      - Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну? - гукав жид.
      - А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала! - хтось жартував до жида.
      Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.
      - Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо! - сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".
      - Христя! - скрикнув Кирило. - Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.
      - Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала? - заголосили люди.
      - Вона ж.
      - Та ж була з носом, а ця без носа.
      - Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.
      - Довiялася!
      - Отак усiм тим повiям буде!
      I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.
      Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.
      - Здоров, Кириле! - обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.
      - Здоров.
      - А що се тут сидиш?
      - Сторожу он мерзлу…
      - Кого?
      - Христю знав?
      - Яку?
      - А що в Колiсника жила.
      - Аякже! - скрикнув чоловiк. - Добра душа була.
      - Ото ж вона!
      Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть проїжджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю.
      - Лихий вiн був, та вона здержувала, - казав Кирило.
      - Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, - хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченковi. А се - пропасть не чоловiк! I пiд землею знає, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.
      - У город! - глухо забубонiв Кирило. - Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, - указав вiн на Христю, - що за дiвка була - i здорова, i красива. А запопала у город - висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати!
      - Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? - умiшався жид. - А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi - комерцiя.
      - Ох, чую я, - зiтхнувши, мовив Кирило, - незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами!
      Погоничi, слухаючи ту розмову, задумалися… Перед ними стояла гiрка селянська доля… б'єшся-б'єшся, а городська комерцiя все переведе!
      - Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрiтися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю пiвкварти. За провоз пшеницi, певно, добрi грошi забрали.
      Дядьки понуро подивилися на жида, зiтхнули i пiшли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за грошi, а за одробiток. Кравченко здавав їм землю по десять рублiв за десятину i по тижню роботи.
      Тiльки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слiдствiє зробив, днiв п'ять увiйшло. А там знову затяглiїся… Як i де ховати? Становий сказав - по-християнськiй, та батюшка не рiшився без бумаги. Поки бумага прийшла - i тиждень минув. Поховали її по-християнськiй у самому глухому кутку кладовища, бiля рову, вiд дороги. О6 тiм уже бiльш усього Федiр старався. Вiн правив за батюшку i бiгав по селу збирати на похорони. Хто що дасть - хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хлiба. Карпо Здiр розщедрився i, перехрестившись, аж два карбованцi викинув. Люди казали, що не зiгнувся б Карпо i десять викинути, - вiн з Притичиного добра розжився. На тi зiбранi грошi Федiр i хрест поставив, i повеснi вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, смiялася, що Федiр, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.
      - Чудна ти! Се ж не для себе, се для душi, християнської душi, - умовляв вiн жiнку.
      - Дурний, лапсай ти! Правду казав покiйний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. I напоїла!
      Федiр мовчки робив своє. Вiн пiсля Грицькової смертi наслiдував його добро i зовсiм би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всi сторони кидається, то шевцем би вiн зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'ється тиждень-другий та й кине. Одного тiльки - церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щирiший.
      Ну, а другi? Другi? Тимофiя на вiйнi застрелили. У Кирила Оришка умерла. Щось цiлий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що вiдьма. Кирило сам знову зробився десятником при волостi. Хоч з його i десятник такий був, та общество уважало його лiта. Довбня умер у госпiталi, Марина i досi живе у тiй хатi, у якiй її застала Христя, та вiється з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Вiн узяв Проценка з собою за правителя, а Книша - за полiцмейстера. I такi з їх вийшли вiрнi та щирi слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець i досi членствуе у земствi. Земство само перечистили. Тепер у йому бiльше пана, нiж сiрої свити. Про те було мар'янiвськiй голотi байдуже, вона на одне скаржилася: землi обмаль, i лiзла бiльше в город у найми, а як про земство, бува, зайде рiч, то в неї один одказ: "Що то земство? Одна тiльки дрячка!" Не тiї, правда, спiвали мар'янiвськi дуки, от як Карпо Здiр. Вiн був гласний i готовився у члени, задля чого привчався трохи не з мiсяць у сина пiдписувати прiзвище. I навчився! Як тут на тобi та цить! Лошаковська рада подоспiла. У гласнi то вiн пiймав, та в члени не вискочив. Вибрали замiсть його Кравченка. Так той подякував за шану. Хай пани заправляють в управi. Наше дiло - комерцiя. I свою комерцiю вiн так повiв, що, кажуть, либонь, поїхав до Лошакова купувати Веселого Куту.
 

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

04.07.2008