Присвячується В. I. Василенкові.
 
      Добре тому Башкиреві на весь повіт добре! Земель у нього - не міряно, слуг у нього - не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повітря й напувала цілющою росою й без того родючу силу землі. А як гарно та весело по маєтках пана Башкиря! Співучі пташки ціле літо невгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток!
      Тілько по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого дозірця… І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, слоняються як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до господа бога.
      - Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! - від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило людське зітхання.
      Що ж то за знак? Невже ж людям не добре жилося серед такої розкоші та привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?
      Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанка в очі Башкиреві.
      - Добре вам, Олексію Івановичу,- і цареві краще не треба! Землі у вас не м'іряно, людей у вас не злічено… Та ще до того й люди такі покірні та слухняні - нижче трави, тихше води!..
      - Не кажіть мені такого про людей! - кричав Олексій Іванович.- Не кажіть нічого! То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа бога молив, однієї ласки просив - дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі… Тисяча голів на те, щоб шкоди та втрати наробити!.. Господи! чом ти не дав їм однієї спини?!
      - Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Івановичу, то й з тисячею справиться!- казали панки.
      - Ні, пристав… Почав приставати… Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну- до самого краю мій ляск досягає! А тепер - не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селі свій станок завів… А все не помага! Не виб'єш із їх бісових лобів тієї волі та мандрів… Ніяк не виб'єш!..
      Не любив Олексій Іванович не тілько волі, а й думки про волю - страх не любив. Звісно, не задля себе: сам він був найвільнолюбивіший чоловік на весь повіт, не знав ні в чому ніяких перепон і перегород… А не л-юбив, щоб кріпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
      - Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізатися? - казав він.- їй-богу, поріжуться! Син.батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще треба витії Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм ніде серед степів прогулятися? А от - пити та ледарювати,-то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гуляю і їм не попущу гуляти. Гульня даремні думки плодить; даремні думки до мандрів доводять, а в мандрах-пропащий чоловік! От, примірно, в царя військо. Що б воно було, коли б усяк куди хотів, туди й пішов? Розтеклися б, як руді миші! І цареві горе, і військові - друге. Царя кожний би нехрист-бусурман у полон узяв, а таке військо поодинці перебили. А от, коли всі держаться купи,- що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий,- о-о, то зовсім інша річ!..
      Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Кавказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Івановича вислухували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків - чи речі, чи арапник Олексія Івановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан - могутній пан: і духу великого, та й сили не малої. Раз канчуком вчеше - до печінки дійме, а голосом крикне - душа з ляку аж в ноги вступить, під п'яти ховається.
      І справді, Олексій Іванович був чоловік неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою; рот широкий-трохи не до вух, ніс приплюснутий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа; вуси, руді та довгі, униз загнулися, Ьчі - бульками з червоними жилочками на білих баньках. Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров'ю і аж ви-инуться, а в зрачках зажевріють хижі іскорки, дикий звір - і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік та ще й підданий пана Башкиря! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку.
      Страшний був чоловік Олексій Іванович., та ще до того й могучий. Він безперемінно був маршалом, а маршал був тоді не те, що тепер предводитель. У нього в руках на увесь повіт були суд і розправа. Суддя та справник, мов ті слуги, по цілих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному панові їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб він, милосердний, послав того дня Олексію Івановичу, устаючи з постелі, правою ногою на долівку ступити, бо як лівою - то буде така пара, що і в гарячій лазні, шмагаючи з усієї сили віником, не наженеш такої.
      Зугарний був Олексій Іванович усім страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир він на весь повіт; губернатор під проїзд знає тілько його одного домівку-прямісінько до нього завертає; сам він, буваючи в губернії, до губернатора, мов до свого родича, заходить; не раз і цілувалися з губернатором. А кому не звісно, що губернатор аби з ким не поцілується! Сказано-могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слова сказати Олексію Івановичу, а не то, щоб не ослухатися його наказу або піти проти нього. І от би, здається, жити Олексію Івановичу, жити та бога хвалити! А проте й він часто та густо нарікав на свою долю. Ні почот, ні слава, ні заможність -ніщо не захищало його від тієї напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого, і в убогого.
      Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? - Того, що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в почоті, і добра в нього - на дев'яти б стало… А кому він ту славу передасть? Кому добро, віками нажите, перейде? Хто буде розкошувати в тому добрі, засилаючи богові молитви за його душу?.. То так його завіна й ухопить!
      Як його, справді, й не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, а дивись-поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу. За першим ще невелика була скорбота - надія серце гріла: молоді ще самі, приведе ще господь нарадуватись; а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він тілько не робив, як не розкидав своїм розумом - вже бариню й по лікарях возив, по заграницях провадив, сама вона скілько раз і на прощу молиться їздила,- ніщо не помагало.
      - Ви б, Олексію Івановичу, стрічних кумів узяли,- радять йому добрі приятелі.
      - Яких то стрічних кумів?-спитався'він.
      - Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрічного в куми запрохати.
      - Першого стрічного? А як то кріпак буде?- скрикнув Олексій Іванович.
      - На те вже божа воля: чи кріпак, то й кріпак- треба й кріпака прохати,- кажуть йому.
      Олексій Іванович нічого на те не одказав, тілько голову опустив та замислився… Що він думав тоді? Чи не мирив, бува, свій панський гонор з господньою волею? Бо бариня в ті часи якраз вагітна ходила, а жили вони в селі Одраді, де близько й полупанка не було - саме кріпацтво…
      І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тілько що почало на світ благословитись, як збудив Олексія Івановича нестямний крик… То був крик і великої радості, і немалого горя задля його батьківського серця: йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу схопився та ще, як запримітив його "камандинер", і на ліву ногу.
      - Буде ж тепер грому!- додав він, передаючи звістку про те дворовим, а дворові - задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пійматися панові на очі.
      Минула тілько та чутка одну Проценкову хату, Стояла та хата недалеко від панського двору - так через яр на горбику, якраз вікнами на панське дворище й димарем схилилася на нього, мов разом дивилася й слухала… Та, видно, на той час осліпла й оглухла, що не добачила й не дочула тієї недоброї звістки.
      Та як їй було не осліпнути й не оглухнути, коли в рій завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жінка Хівря. Ще вчора була вона любісінька-милісінька. Він, вона, їх шістнадцятилітня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувались до того цілий день. Федір обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хівря турбувалася їжею: пекла хліб, варила страву, а Марина, збираючи в городі огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким-то їй доведеться рядом у полі жати, і молила бога, щоб він надоумив рядчика поставити біля неї кучерявого Василя Прудоусенка - бравого та жвавого двадцятилітнього парубка, що як стрінеться де* небудь з Мариною, то знай пуска їй бісика очима.
      Так було вдень. До вечора збиралися, складалися. Сіло сонце - почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоби на завтра якнайраніш устати. І поснули швидко, та ненадовго. Ще й перші півні не проспівали, як Хівря недужим голосом подала чоловікові й дочці звістку, що з нею щось трапилося. Під серцем як вогнем пекло, під груди підпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хівря не стогнала - кричала. Коло неї Федір з Мариною заборотали, що б їй дати, чим запомогти… Давали непочатої води й умивали, й збризкували - не помагало. Марині кинувся в вічі хрест, що батько напалив на сволоці, як із страсті вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хівря - викинула… Криком кричить, духу пускається!..
      - Тату, ви б за Лазорчихою збігали… може, вона одшепче, одчитає,- плаче Марина.
      Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль - світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Ла-аорчиху взяли в друге село бабувати.
      Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тілько мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
      - Може, тобі пити хочеться?- питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.
      Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила… Почало сонце сходити за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до іПроценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев'я кинувся.
      - Ану, годі тобі! Час у поле - опізнимося! -промовив він до дочки, беручись за клунок.
      Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
      - Що ж я вдію?- сердито скрикнув Федір.- Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепаї
      Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах біля матері, подивилась на неї, взяла свій клунок на плечі й повагом потяглася за батьком.
      Шлях на поле йшов яром понад панським садком. Федір з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки;
      Федір - попереду, Марина - за ним. Сонце, піднявшись височенько, стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а вони, не примічаючи того нічого, йшли один за другим, нога за ногою, похмурні та понурі.
      Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женці.
      - Ох, лихо! Он уже й на постать стали,- промовив Федір і придав ходи. Марина за ним приспішила.
      - Ей, стій!- донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На окопі з'явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на них.
      Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима, та так і заколіла.
      - Здорові!-промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання, у Федора тілько мишка забігала по спідній губі та од ляку перекосилися очі.
      - Куди се вас бог несе? - питає Олексій Іванович.
      - Пшениці жати, паночку! - обізвався Федір, низько вклоняючись, і зразу засипав: - Винуваті, паночку, опізнилися… Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі… твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз - й пожалуйте, й помилуйте… Не самохіттю то, случай такий випав,- не доводь його, господи, нікому! - одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.
      - Та годі тобі! - каже Олексій Іванович.- Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи… Бог послав мені сина,- йди його охрестити.
      - Паночку! - скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги.- От бог свідок - жінка занедужала!..
      А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
      У Олексія Івановича блиснули очі.
      - То що, що жінка недужа? - спитав він грізно.- То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
      Думки-не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові… "Дитини охрестити… Хреста цураєшся… Якої дитини? Якого хреста? Ох, похрестить оце він нас-довіку будемо знати!.."
      - То ти не хочеш, питаю? - ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.
      - Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля - ваша й сила!-покірно одказав Федір, підводячися з землі.
      - Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексій Іванович.
      А в Федора від тієї ласкавої мови, серце замирає.
      - Паночку,- зітхнувши важко, вимовив він,- хай уже я один в одвіті буду… Он дочка в мене… Пустіть її, лебедику!
      - Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна З батьком кумувати? - питає пан.
      - Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухатися? Простіть на цей раз…
      - Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан.- Я тебе до себе в куми прошу… Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І дочку прошу,- товче йому Олексій Іванович.
      А Федір дума: "Ох, знаю я, в які-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину заказав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала. То-то тепер, видно, її на світ народив та й запрошуєш охрестити". І Федір важко та тяжко зітхнув, немов хотів витхнути разом із зітханням і душу.
      - То ходімо до хати,- каже пан.- Поки се та те, поки зберемося, то тимчасом і священик прийде. Я за священиком уже послав.
      Іде Федір за паном у двір - серце тремтить, душа не на місці. "Якби-то це молодий, та сам,- дума він,- дременув би вбік-хортами б не нагнали! А тепер?" Плутає -Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлипа.
      Федір трохи постояв, поки дочка наблизилась, і, поглядаючи на панову спину, сіпнув її за полу. _
      - Цить, дурна!-прошепотів він стиха.-Більше битимуть! - і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що та плаче.
      Не забарилися вони дійти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора й Марину, помили, принарядили й привели в горниці.
      Здивувалися Федір і Марина, як і справді почали [їх] мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі: чоботи нові - жовтинці, штани широкі - оксамитні, каптан із синього єдвабу; підстригли, підголили - так відразу двадцять літ з його обличчя старості зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці в садочку, то її краса дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта-аж очі на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темносиня оксамитова керсетка; біла, наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкі червоні сап'янці; на шиї-намисто добре, хрести та дукачі; на голові- з квіток віночок, а кінець коси аж горить стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не здише!
      Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зводе! Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла… Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводить, самому панові кумом стає, а його синові - хрещеним батьком. В'ін почуває, що це не чужа йому дитина, а є в ньому частина чогось рідного, свого; на те він держить його на руках перед купелем, на те у хрест його вводить!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка забігає далеко вперед… І вбачає він сього хрещеника не на руках уже, малого та німого, а бравого панича молодого, що зове його на пораду до себе, як вільного та рівного собі!..
      Тимчасом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж це видано, де ж це слихано, щоб він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ породила, не своїй кумі?
      Пан тілько всміхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
      - Пустіть, пустіть йогої Хай самій матері віднеси сина. Не одступайте від закону, не ламайте звичаїв.
      І Федора з Мариною пустили до залі.
      - Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай господи, щоб великий ріс та щасливий був! - мовив Федір, кладучи сина біля барині на постелі.
      Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумів. Олексій Іванович, проступаючи слідом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до барині, і її гострий погляд зразу подобрішав. Вона навіть усміхнулася й витягла з-під коца свою бліду, замлілу руку. Федір і Марина приложилися вустами до тії куминої руки.
      - А тепер кумові та кумі - їсти та пити! Спасибі їм, що потрудилися: по трудах час і закусити! - порядкував Олексій Іванович, виводячи кумів у столову. А там уже повен стіл стояв усяких напитків та наїдків. Олексій Іванович запрошує панотця сідати, силомїдь усаджує й кума з кумою.
      - Сідайте, сідайте! Чого боїтесь? Не бійтесь. Сідайте, їжте, пийте; ви тепер мені мовби й рідні - через хрест поріднилися. Прошу покорно!..
      Олексій Іванович наливає по чарці собі, панотцеві й кумові доброї оковитої, а кумі - червоного солодкого вина. Цокається з усіма чаркою - такий привітний та ввічливий!
      - Тепер же, кумо,- повертаючись до Марини й заглядаючи в її чорні, як терен, очі та свіже, рум'яне обличчя, каже Олексій Іванович,- треба сина доглядати. Кому ж більше те пристало, як не хрещеній матері? Чи так я кажу, чесний отче? - повертаючись до попа, питає Олексій Іванович.
      - Так, так! - одказує той, запихаючи в рот півпи-рога.- На те кумою стала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його від усього лихого.
      Марина мовчить, тілько душею мліє, а радий Федір за дочку одказує:
      - Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові великому зрости, а виглядіти - виглядемо! Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини… Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і порошині на його впасти!
      - Спасибі, спасибі тобі, Федоре! - дякує Олексій Іванович.-Ти такий добрий чоловік. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а це вже за батька!
      - Та ще ж, куме, і за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала,-базіка Федір, вже посоловівши від другої.
      - А треба, треба! - одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум.- Я от що тобі, Федоре, скажу,- каже далі Олексій Іванович,- то твоя хата через яр!
      - Яка вона моя? - ухмиляючись, пита Федір.
      - А чия ж?
      - Як чия? Панова!.. Ми панські - і хата панська. Олексій Іванович ще більше здивувався… Цей Федір хоч і зове його тепер кумом, а своє стійло зна, свого не забуває!
      - Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська,- одказує Олексій Іванович.- Отже, як ти живеш у тій хаті, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш… Або дочці твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити - не далеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
      - Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! - кланяючись, дякує Федір.- Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого нема! А все-таки я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. "О-о, думаю, та й похрестять же мене з дочкою!.." До самою посліднього, ото вже як увели нас у горниці, дали сина до рук та постановили перед євангеллю - тоді тілько я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й жартівливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я- жартуючи й шкуру здійме!"
      Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже п'яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку забавну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а тілько засміявся.
      - Отже, що я тобі, Федоре, скажу,- почав Олексій Іванович,- щоб ти не думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно - ти й не на волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати, тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого заподіяти.
      Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов - звалився на пана.
      - Рученьку!.. Рученьку вашу білу!-скрикнув він, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцілунками.- Барин… кумочку-барин! - і Федір заплакав.
      Ще довго п'яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не обридла його розмова.
      - Ну, Федоре,- сказав він,- ти тепер іди додому та справляй свої діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.
      - Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора,- згадав Федір про Хіврю,- От би тілько роздягтись треба, у своє одягтися.
      - Навіщо? - пита Олексій Іванович.- Що тепер на тобі та на твоїй дочці - я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.
      Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг.
      - Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш-на друге й не зостанеться!..
      Федір, п'яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися на них, як вони проходили двором. Були такі, що й насміхалися.
      - Он як нового кума прибрали, як того снігуря!
      - Та й кум же набрався - ледве ноги волоче!
      - Бо важка, бач, робота була!
      А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?
      - А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити.І Так гомоніли між собою дворові, а проте все-таки кожен завидував, що Федорові випало таке щастя- Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї хати, тілько й знав, що плескав про нього.
      - От ти й знай!.. Отаке! -гомонів сам з собою.- І наїлися, і напилися, і… діло зробили… Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федір - панів кум, Федір-батько хрещений його синові!.. Он то що Федірі Он то як!.. А ти думав як?.. - І Федір, зупиняючись і коливаючись, тикав перед себе пальцем, ніби бачиз перед собою кого другого, що перечив йому. Потім, похитавшись, знову йшов.
      Вийшовши нагору, вже перед хатою", він знову зупинився й Марину зостановив.
      - Марино! -повернувся він до неї,-Ти мені от що скажи: хто я такий?
      - Хто ж! Звісно, батько!
      - Ні, брешеш! Я кум панський, а ти - кума. Ну, а Хівря що?.. От що ти мені скажи - Хівря що?.. Я - кум, ти-кума, а Хівря-дуля з хвостом!.. От ти й знай,- додав Федір, придержуючи Марину за рукав.
      - Та годі вже вам базікати! Хоч мене пустіть; я вперед піду, бо, може, там матері треба в чому допомогти,- сказала Марина, одводячи його руку.
      - Ну, то йди… йди! І я прийду… Ти думаєш - може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правді розсу" дити, то все-таки на моє вийде, що Хівря - дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти - кума, а Хівря? - патякав Федір сам з собою, коливаючись у присінки.
      Тілько що Федір уступив у хату, як його ще на порозі привітав нестямний крик.
      - Ох, моя матінко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? - голосила Марина над помер шою матір'ю.
      Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Він хитнувся, трохи не впав, отже встояв і наче бадьоріше підійшов до полу, де лежала мертва Хівря, а над нею, припавши, голосила Марина.
      - Умерла?-промовив Федір.-Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, які ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покійниця добра була людина: вік з нею зжили, а не билися, не лаялися,-промовив він із жалем, подивився на холодне Хіврине лице, на її мертві очі, потім положив руку дочці на спину.
      - Марино! Годі, не плач… Може, воно й краще, що господь її прийняв… Бо що вона таке була між нами?.. Я-кум, ти-кума, а вона?.. Не плач!-потішав п'яний Федір свою дочку.
      Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче заголосила…
      Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомоніли одрадяни про несподіване Федорове щастя, жалкували, що безталанній Хіврі не довелося й нара-дуватися тим несподіваним щастям. "Тут би тілько жити та бога хвалити, а вона візьми та й умри!" - гомоніли люди.
      Один тілько вівчар Улас, білий, як молоко, дідуган, що й побілів, пасучи отари овець, і не знав та й не признавав іншого щастя на світі, як бути біля овець,- один тілько він якось глухо бубонів сам з собою:
      - Толкуються! Про що толкуються? Про позаторішні вишкварки!.. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федорові гіркими слізьми поливати те покумання. Все бридня на світі, окреме праведного бога та вівці смиренної… Та хоч нікому лиха не заподіє-смирна! А то все бридня на світі та омана!..
      Одначе люди не звертали уваги на ті Уласові речі.
      - Старий став - з ума вижив… Що не кажи, як не верти, а все-таки Федір - кум панів! - плескали вони.
      Через тиждень, як поховав Федір з Мариною Хіврю" їх перевели у двір. Марину - прямо в горниці до сина Петра пристановили, а Федорові, поки ще будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хаті перебути.
      Живе Федір у дворі, як у бет" за пазухою. Все йому є, чого душа бажає: чи їсти - то істи і пити-то й пити, чи нарядиться в що-і нарядів усяких Федорові нашили. Не знає Федір, де те все береться, нема йому ні про що турботи, не знає він ніякого клопоту - все те неначе з неба падає.
      - Ану, Федоре, панів куме! Час тобі вставати - робота важка тебе жде… Треба надумати, де то його цілісінький день діти,-насміхається Федір, продираючи очі, як уже сонце геть-геть підіб'ється.
      Кепкує Федір із свого несподіваного щастя й радіє йому. А проте сам не знає, чого частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хатині, його Хівря - така клопітлива та неспокійна. "Добра була вона жінка!"-дума він, і туга, тихо підкравшись, щипає його за серце, в душі жаль прокидається: чого Хівря так швидко вмерла? "От би коли зажили з нею! Не клопоталися б: все є… Не привів же господь!"-дума Федір, а жаль розростається в його душі дужче, копирсає в серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.
      - Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки немає… пропала сім'я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! - трохи не з плачем скаржиться Федір.
      Поки ще жив у дворі, у прикажчиковій хаті, то було йому хоч з ким погомоніти, словом перекинутись, і туга його не так діймала. А як перейшов він у садок, у свою хату, як зостався сам собі, без роботи, без клопотів,- тоді туга, мов гадюка, вп'ялася в його серце, немилосердно ссала, кусала. Важкі думки окривали його голову, не давали ніччю спати. Він не знав тоді, що йому робити, де себе подіти.
      Частіше та частіше він почав звертати до підвального. Посидить, погомонить і півкварти додому принесе. А горілка в підвалі смаковита та добра!
      - Дницеї- промовляє Федір до пляшки.- Заговори мою тугу!- і витягне зразу до половини.