"Диви, – подумав Пух, – я лечу! Неначе Сова! Цікаво, а як вона приземляється?"
І тієї миті він теж приземлився.
Бум!
– Ой! – вереснуло щось.
"Дивно,– подумав Пух.– Я сказав "Ой!", хоч насправді й не збирався ойкати".
– Рятуйте! – сказав тоненький, писклявий голосок.
"Гм, тепер я сказав "Рятуйте!" – подумав Пух.– Зо мною сталася аварія: я впав у колодязь і через те мій голос зробився такий писклявий і виривається з мене раніше, ніж я починаю говорити. Мабуть, щось зіпсувалося в мене всередині. Ото клопіт!"
– Рятуйте, ґвалт!
"Знову те саме! Я пищу-верещу без власного відома. Мабуть, це дуже Серйозна Аварія".
А потім він подумав, що, може, коли він спробує заговорити, то в ньому все налагодиться. І, щоб перевірити це, він голосно промовив:
– Дуже Серйозна Аварія спіткала бідолашного Ведмедя.
– Пуше! – заверещав тоненький голосок.
– Та це ж Паць! – радісно вигукнув Пух.– Де ти є?
– Під сподом,– сказав Паць, і голос його справді долинав звідкілясь зісподу.
– Під сподом чого?
– Тебе! – вереснув Паць.– Устань з мене!
– Ох! – сказав Пух і, крекчучи, хутенько зіп'явся на ноги.– Хіба я впав на тебе, Пацю?
– Ти впав на всього мене,– сказав Паць, обмацуючи себе від рильця до кінчика хвоста.
– Але ж я не хотів,– співчутливо сказав Пух.
– І я теж не хотів бути насподі,– сумно сказав Паць.– Але тепер усе гаразд, Пуше, і я дуже радий, що це був ти.
– А що з нами скоїлося? – спитав Пух.– Куди ми вскочили?
– Здається, ми вскочили в халепу, чи то пак, у яму. Я йшов собі, декого розшукуючи, і раптом – пурх! – полетів. І тільки-но хотів роздивитися, де я опинився, як тут на мене щось звалилося. А то був ти!
– Еге,– сказав Пух.
– Авжеж!
Після цього Паць підступив ближче до Пуха й занепокоєно прошепотів:
– Пуше, ти думаєш, ми вскочили в Пастку?
Пух так не думав, але згідливе кивнув головою, бо раптом згадав, як вони з Пацем колись викопали Пухову Пастку на Слонопотамів. І тепер він точно здогадався, що з ними скоїлося, – вони з Пацем упали в Слонопотамову Пастку на Пухів! Ось куди вони щойно впали!
– А що ж буде, коли прийде Слонопотам? – тремтячим голосом спитав Паць.
– Не хвилюйся. Пацю, тебе він, мабуть, і не помітить,– підбадьорливо сказав Пух,– бо ти Дуже Маленьке Створіння.
– Але він помітить тебе, любий Пуше!
– Він помітить мене, а я помічу його,– сказав Пух, уявляючи, як це в них вийде,– і ми будемо помічати один одного довго-довго, а тоді він скаже: "Хо-хо!"
Паць дрібно затремтів, уявивши собі те "Хохо!", і вуха в нього швидко-швидко заворушилися:
– А... а... а що скажеш ти? – запитав він.
Пух подумав, що скаже він, але не зміг придумати гідної відповіді на те грізне "Хо-хо!" та ще й сказане Слонопотамовим голосом.
– Я не скажу нічого,– сказав нарешті Пух.– Я просто почну мугикати пісеньку, ніби когось тут чекаю.
– Тоді він, певне, знову скаже "Хо-хо"? – схвильовано спитав Паць.
– Авжеж, скаже,– відповів Пух.
Вуха у Паця заворушилися ще швидше, і він змушений був притиснути їх до стіни Пастки, щоб вони втихомирилися.
– Він знову скаже "Хо-хо!",– вів далі Пух,– а я собі мугикатиму пісеньку. І це його спантеличить. Бо коли хтось двічі скаже "Хохо!" і вважає, що він уже переміг, а ти собі мугикаєш пісеньку, тоді той хтось, намірившись сказати "Хо-хо!" втретє, раптом відчуває, що він... ну, що він... відчуває, що він...
– Що "що він"?
– Ну, що він не може,– закінчив Пух.
– Чого не може?
Пух знав, чого той Хтось не може, але в голові в нього була тирса, в якій він не міг одразу знайти потрібні слова, щоб усе пояснити.
– Ну, не може, і край,– повторив він.
– Ти хочеш сказати, що він не зможе більше хохокати? – з надією спитав Паць.
Пух захоплено подивився на друга і сказав, що саме це він і мав на увазі: якщо ти безперестану будеш мугикати пісеньку, інший перестане хохокати, бо йому нікуди буде вставляти свої хохоки.
– Але він тоді скаже щось інше,– припустив Паць.
– Мені цього й треба! Він скаже: "Що все це означає?" І тоді вже Я йому скажу – це чудова думка, Пацю, вона щойно мені сяйнула. Я йому скажу: "Оце я зробив пастку на Слонопотама і чекаю, доки в неї впаде потрібний мені Слонопотам". І мугикатиму собі далі. А його це зовсім приголомшить.
– Пуше! – вигукнув Паць (тепер настала його черга захоплюватися другом).– Пуше, ти врятував нас!
– Уже врятував? – спитав Пух не зовсім упевнено.
Але Паць був цілком-цілком певен. І йому враз уявилася картина, як його хоробрий друг Вінні-Пух розмовляє зі страшним Слонопотамом. І тут Пацеві зробилося трішечки сумно, бо він раптом подумав, що було б краще, аби така Серйозна Розмова відбулася між ним, Пацем, і Слонопотамом, а не між Слонопотамом і Пухом, хоч він, Паць, ого як любить Пуха. Та що не кажи, а він, Паць, кмітливіший за Пуха, і розмова зі Слонопотамом вийшла б у нього цікавішою, ніж у Пуха, а потім, пізніше, приємно було б згадувати вечорами той день, коли він, Паць, відповідав Слонопотамові так безстрашно, ніби жодного Слонопотама перед ним і не було. Зараз Пацеві все це здавалося простим і легким. Він навіть знав уже ту розмову напам'ять:
СЛОНОПОТАМ (зловтішно). Хо-хо!
ПАЦЬ (безтурботно). Тара-тара-тара-ра...
СЛОНОПОТАМ (здивовано і вже не так упевнено). Хо-хо!
ПАЦЬ (іще безтурботніше). Трам-пам-пам, тірлім-пім-пі...
СЛОНОПОТАМ (намірився був утретє сказати "Хо-хо!", але замість того лише розгублено закашляв). Кахи-кахи! Що все це означає?
ПАЦЬ (удавано здивованим голосом). О, ти вже прийшов? Привіт! Це я зробив пастку і чекаю, поки в неї впаде Слонопотам.
СЛОНОПОТАМ (стривожено). Ох! (Після довгої-довгої мовчанки). А ти певен, що її зробив ти?
ПАЦЬ. Звісно, аякже!
СЛОНОПОТАМ. Ох! (Налякано). А я... я думав, що це... що це та пастка, яку я зробив на Паців.
ПАЦЬ (здивовано). Ні, це пастка, але не та!
СЛОНОПОТАМ. Ох! (Вибачливо). Та я, мабуть... мабуть, я помилився...
ПАЦЬ. Авжеж, помилився. (Ввічливо). Та я тобі пробачаю. (Мугикає свою пісеньку далі).
СЛОНОПОТАМ. Спасибі... Дуже вам вдячний... я... мені... мені краще, мабуть, піти?
ПАЦЬ (іще безтурботніше). Авжеж, краще. І чим швидше, тим краще. Тільки слухай: якщо десь здибаєш Крістофера Робіна, скажи йому, що він мені потрібен!
СЛОНОПОТАМ (догідлива й покірно). Обов'язково скажу! Обов'язково! (Чимдуж тікає геть).
ПУХ (якого там не було, але без якого, як ми знаємо, ніде не можна обійтися). Ой Пацю, який же ти хоробрий та розумний!
ПАЦЬ (скромно). Нічого особливого, Пуше. Для мене це дрібниці. (А потім, коли прийде Крістофер Робін, Пух розкаже йому все-все).
Поки Паць отак мріяв, а Пух пригадував, скільки ж у нього залишилось горщиків з медом – чотирнадцять чи п'ятнадцять, по всьому Лісі йшли розшуки Кузьки. Справжнє ім'я Кузьки було Маленький Кузька, та поміж себе, коли про нього заходила мова, всі звали його просто Кузькою, хоч мова про нього майже ніколи не заходила (хіба вряди-годи хто скаже: "Він і справді-таки дуже маленький!"). Щойно він крутився біля Крістофера Робіна, а тоді йому заманулося швиденько оббігти довкола кущика трави – так, для забави. І він побіг, і всі його чекали, чекали, а він наче у воду впав, і ніхто не знав, куди він подівся.
– Мабуть, він подався додому,– сказав Крістофер Робін Кроликові.
– А він сказав "До побачення, спасибі за компанію"? – спитав Кролик.
– Ні, він сказав лише "Вітаю тебе",– відповів Крістофер Робін.
– Хе! – сказав Кролик. І, трохи подумавши, додав:
– А він залишив листа, в якому написано: "Мені було дуже приємно з тобою, я награвся і вибачаюся, що мусив так раптово піти"?
Крістофер Робін сказав, що, здається, Кузька не залишив такого листа.
– Хе! – сказав Кролик і враз став поважним-поважним.– Це дуже серйозно. Він заблукав. Або загубився. Треба негайно почати його розшуки.
Крістофер Робін, який у цей час думав не тільки про Кузьку, спитав:
– А де ж це Пух?
Та за Кроликом уже й слід прохолов.
Тоді Крістофер Робін пішов додому, намалював малюночок "Пух на прогулянці в Лісі о сьомій годині ранку", заліз разок на своє улюблене дерево й подумав: "Що зараз робить Вінні-Пух?"
Після цього він подався до Лісу.
Невдовзі він уже був біля Ями й зазирнув усередину. Там, спиною до нього, стояли Пух із Пацем і про щось солодко мріяли.
– Хо-хо! – голосно і зненацька сказав Крістофер Робін.
Паць із несподіванки й страху підскочив вище власної голови, а Пух, напівсонний, і далі мріяв про свій мед.
"Це Слонопотам! – злякано подумав Паць.– Ну що ж, я йому зараз покажу!"
Він гарненько прокашлявся, аби слова не застрявали в горлянці, і найчарівнішим голоском закувікав те, що раніше задумав: "Таратара-тара-ра..."
Але він не підводив очей і не обертався, бо знав, що коли ти обертаєшся й бачиш перед собою Страшного, Лютого Слонопотама, то ненароком можеш усе забути.
– Трам-пам-пам, тірлім-пам-па! – сказав Крістофер Робін голосом Пуха, бо це Пух вигадав пісеньку, яка починалася так:
Тара-тара-тара-ра!
Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!
Тірлі-мірлі-тірлі-лі,
Трам-пам-пам, тірлім-пім-пі!
І коли Крістофер Робін хотів заспівати цю пісеньку, він завжди співав її голосом Пуха – тоді вона здавалася ще кращою.
"Він каже зовсім не те! – занепокоєно подумав Паць. – Він же мав іще раз сказати "Хохо". Ну, коли так, тоді я йому скажу "Хо-хо".
І найстрашнішим, найлютішим голосом Паць сказав:
– Хо-хо!
– Як ти там опинився, Пацику? – спитав Крістофер Робін своїм звичайним голосом.
"Який жах! – подумав Паць. – Спершу Слонопотам говорив Пуховим голосом, а тепер промовляє голосом Крістофера Робіна. Це він робить для того, щоб мене спантеличити й приголомшити!"
І, вже насправді спантеличений та приголомшений, він квапливо закувікав:
– Це пастка на Пухів, і я чекаю, поки в неї впаде... хо-хо!.. Ось що це таке... хо-хо!.. хо-хо!..
– Що, що? – спитав Крістофер Робін.
– Пастка на хохоків,– охриплим голосом сказав Паць.– Це я її зробив і чекаю, доки в неї впаде хо-хо... беркиць... хо-хо...
Не знаю, скільки б іще Паць хохокав, але цієї миті Пухові намріялося-наснилось, ніби в нього аж шістнадцять горщиків меду, і він зненацька прокинувся.
Власне, він прокинувся від того, що йому засвербіло в дуже незручному місці – саме посеред спини, де йому й раніше частенько свербіло. Пух саме озирнувся і був готовий почухатися, коли це раптом він угледів Крістофера Робіна.
– Привіт! – радісно закричав Пух.
– Привіт, Пуше.
Паць зиркнув угору і знов одвернувся, йому зробилося так соромно, так ніяково, що він майже остаточно вирішив утекти на море і стати моряком.
Але нараз він щось помітив.
– Пуше! – вигукнув він.– У тебе по спині щось повзе!
– А я думав – що там повзе? – сказав Пух.
– Та це ж Кузька! – вигукнув Паць.
– Ага, так он хто це такий! – сказав Пух.
– Крістофере Робіне, я знайшов Кузьку! – закричав Паць.
–Чудесно, Пацику,– сказав Крістофер Робін.
Підбадьорений цими словами, Паць знову відчув себе щасливим і передумав утікати на море, аби стати моряком. І коли Крістофер Робін повитягав їх із ями, вони всі троє, побравшись за руки, пішли додому.
За два дні Кролик випадково зустрів у Лісі Іа-Іа.
– Привіт, Іа,– сказав він.– Що ти тут шукаєш?
– Кузьку, звичайно,– сказав Іа.– Хіба не бачиш?
– Ой, а хіба я тобі не казав? – здивувався Кролик.– Кузьку знайшли ще два дні тому.
Запала довга мовчанка.
– Кумедія,– сказав нарешті з гіркотою в голосі Іа.– Тики-мики-викибрики. Але не треба вибачатися. Так воно й мусило бути.
ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА,
У якій з'ясовується, що Тигри не лазять по деревах
Одного разу трапилося так, що Вінні-Пух про щось думав. І от він подумав, що не завадило б піти провідати Іа, бо вони не бачилися аж з учорашнього дня.
Наспівуючи пісеньку, він пішов до Іа навпрошки крізь зарості вересу, але раптом згадав, що не бачив Сови з позавчорашнього дня. Тому він ще подумав і вирішив по дорозі звернути на хвильку в Дрімучий Праліс та подивитися, чи вдома Сова.
Наспівуючи ту саму пісеньку, він пішов до річки. Але щойно він ступив на третій камінь, по якому переходять річку, як раптом затурбувався – а як же там поживають Кенга, Ру й Тигра, вони ж бо мешкають зовсім в іншому закутку Лісу! І Пух подумав так:
"Я не бачив Крихітки Ру дуже-дуже довго, і якщо не побачу його сьогодні, то буде ще довше".
Після цього він сів на камінь посеред річки і, думаючи, що ж йому тепер робити, проспівав ще один куплет тієї самої пісеньки.
Куплет, який він проспівав, був приблизно такий:
Зранку варто погуляти
В гарну гру:
У м'ячика поганяти
З милим Ру.
Бо щоб далі не товстіти,
Треба більше вправ робити
й переплигати зуміти
Кен-
гу-
ру!
А сонечко було таке ласкаве й тепле, і камінь, який уже давно лежав на сонечку, теж був такий ласкавий і теплий, що Пух просидів би на ньому аж до кінця ранку, коли б не згадав про Кролика.
– Кролик! – сказав Пух сам до себе.– От із ким любо погомоніти. Він завжди каже про все зрозуміло. Він не любить довгих, важких слів, не те що Сова. Він любить прості, легкі слова, наприклад: "пообідаємо" або "пригощайся, Пуше!" Мабуть-таки, спершу слід провідати Кролика!
І тут до пісеньки додався ще один куплет:
Знають всі, що братик Кролик -
Справжній друг.
Радий сісти з ним за столик
Вінні-Пух.
Кролик любить пригостити...
Любо з ним погомоніти,
Вміє він підбадьорити
Ті-
ло
й дух! Ух!
І коли Пух доспівав цей куплет до кінця, він підвівся з каменя, повернувся на берег і рішуче пішов до Кроликової хатки.
Але не встиг він ступити й кількох кроків, як почав запитувати себе (бо йому більше нікого було запитувати):
"А що, як Кролика немає вдома?
Ану ж я знову застрягну в його дверях, як минулого разу? Я ж точно знаю, що я не розтовстів, а от його двері могли ще більше схуднути!.. "Мабуть-таки, найкраще буде, якщо я..."
І весь цей час, поки Пух отак розмірковував, він непомітно збочував дедалі лівіше й лівіше і опинився нарешті на свій превеликий подив... біля власних дверей!
Була саме одинадцята година ранку. Був саме підходящий час, щоб трохи... Одне слово, за півгодини Пух вийшов з дому й пішов туди, куди йому й справді хотілося піти – до свого друга Паця. А, йдучи, він витирав лапкою губи й наспівував таку собі досить пухнасту пісеньку.
Ось яку:
Вінні-Пух живе щасливо,
Як вві сні.
Через те й рояться в ньому
Ці пісні.
Ладен він усе робити,
Тільки б далі не товстіти.
І не буде він товстіти,
А навпаки -
стане гінкий та стрункий,
як Крістофер Робін!
Звісно, надрукована тут ця пісенька, може, й не здасться вам дуже вдалою, але Пух співав її чудового сонячного ранку, після того, як добре підкріпився, і тому був певен, що це – одна з найкращих пісеньок, які він склав у своєму житті. І він співав її залюбки.
....................................
Паць копав ямку під самим порогом своєї хатки.
– Привіт, Пацю,– сказав Пух.
– Ой, здоров, Пуше! – сказав Паць, підстрибнувши з несподіванки. – А я знав, що це ти!
– І я теж,– сказав Пух.– А що ти робиш?
– Я, Пуше, саджу жолудя: з нього виросте дуб, і тоді в мене просто біля порога буде багато-багато жолудів і мені не треба буде ходити по них хтозна-куди! Розумієш?
– А що, як не виросте? – спитав Пух.
– Виросте! Крістофер Робін сказав – неодмінно виросте, через те я й саджу.
– Ну,– сказав Пух,– а я тоді... я посаджу біля свого порога стільник з медом, і з нього виросте цілий вулик!
Паць був у цьому не зовсім певен.
– Або краще – шматочок стільника,– сказав Пух,– бо стільниками розкидатися не варто. Але тоді може вирости не цілий вулик, а шматочок... та ще раптом не той шматочок, який мені треба, а той, де бджоли тільки гудуть, а меду не дають... От шкода!
Паць погодився, що справді-таки буде шкода.
– До речі, Пуше, садити дуже важко, особливо, коли ти не знаєш як,– сказав він,– це треба вміти.– І він поклав жолудь у викопану ямку, присипав його землею, а тоді на тому місці пострибав.
– Садити я вмію,– сказав Пух,– бо Крістофер Робін дав мені насіння носиків, і я їх усіх посадив: тепер у мене біля порога буде багато-багато різних носиків.
– А я думав, що вони звуться ротиками,– невпевнено сказав Паць, все ще підстрибуючи.
– Ні,– сказав Пух,– мої квіти звуться носиками!
Удосталь настрибавшись, Паць витер лапки об живіт і сказав:
– Що ми будемо робити тепер?
Пух сказав:
– Давай провідаємо Кенгу, Крихітку Ру та Тигру.
А Паць сказав:
– Га-га-гаразд, про-про-відаймо,– бо він ще й досі трішечки побоювався Тигри.
Тигра був страшенно стрибучий і мав жахливу звичку – вітався так, що потім у вас завжди були повні вуха піску, навіть після того, як Кенга скаже "Тигро, серденько, обережніше!" і допоможе вам підвестися на ноги.
Отож вони подалися до Кенжиної хатки.
......................................
А сталося так, що того ранку в Кенги був саме прибирально-господарський настрій. Вона вирішила скрізь навести порядок і порахувати всю білизну, і з'ясувати, скільки лишилося в неї брусків мила, і скільки лишилося в Тигри чистих серветок, і скільки лишилося в Крихітки Ру чистих слинявчиків. Для цього вона випровадила їх обох із дому, давши Крихітці Ру пакет бутербродів із салатом, а Тигрі – пакет бутербродів із риб'ячим жиром, щоб вони гарно погуляли в Лісі – тільки без пустощів!
І вони пішли собі в Ліс, і дорогою Тигра розповідав Крихітці Ру (якого це дуже цікавило) про все, що Тигри вміють робити.
– А літати вони вміють? – спитав Крихітка Ру.
– Аякже! – сказав Тигра.– Щоб Тигри та не літали? Та вони знаєш, як літають!
– О! – сказав Крихітка Ру.– І вони вміють літати не гірше за Сову?
– Куди там Сові. Краще! – сказав Тигра.– Тільки вони не хочуть.
– А чого вони не хочуть?
– Ну, їм це чомусь не подобається.
Ру ніяк не міг цього зрозуміти, бо самому йому страшенно кортіло політати, але Тигра пояснив, що треба бути Тигрою, щоб це зрозуміти.
– А стрибати? – спитав Крихітка Ру.– Чи вміють Тигри стрибати, як Кенги?
– Питаєш! – сказав Тигра.– Ще й як! Але, звісно, коли захочуть.
– Ой, а я так люблю стрибати! – сказав Крихітка Ру.– Нумо, позмагаймося, хто далі стрибне – ти чи я?
– Звісно, я,– сказав Тигра,– тільки зараз ми не будемо гаяти часу, бо ще спізнимося.
– Куди спізнимося?
– Туди, куди нам треба прийти вчасно,– сказав Тигра, і наддав ходи.
Невдовзі вони добралися до Шести Сосен.
– А я вмію плавати,– сказав Крихітка Ру.– Одного разу я впав у річку й плавав. А Тигри вміють плавати?
– Ще б пак! Тигри все вміють!
– І по деревах вони вміють лазити краще за Пуха? – спитав Крихітка Ру, зупинившись перед найвищою сосною і задерши голову.
– По деревах вони лазять краще за всіх на світі,– сказав Тигра,– значно краще за всяких там Пухів.
– А на оце дерево вони зуміють залізти?
– Вони завжди лазять саме по таких деревах,– сказав Тигра.– Цілими днями: то вгору, то вниз.
– Ой Тигро, це правда?
– Ось зараз сам побачиш! – рішуче сказав Тигра. – Сідай мені на спину та вчися.
Тигра раптом відчув страшенну впевненість, що Тигри лише для того й створені, аби лазити по деревах.
– Ой Тигро! Ой Тигро! Ой Тигро! – захоплено пищав Крихітка Ру. Він умостився Тигрі на спину, й вони полізли.
До першого сучка Тигра радісно повторював (у думці): "А ми ліземо!"
Добравшись до наступного сучка, він з гордістю сказав (у думці): "Ну, хіба я не казав, що Тигри вміють лазити по деревах?"
Видершись іще вище, він сказав (у думці);
"Правда, це не так легко..."
А ще вище він сказав (уголос):
– Тільки злазити вниз теж доведеться.
А тоді ще-ще вище додав:
– А це вже буде зовсім нелегко...
– ... якщо не впасти...
– ... бо тоді це, мабуть, буде зовсім...
– ... легко!
І тільки-но він сказав "легко", гілка, на якій він стояв, зненацька обламалася, і він, відчуваючи, що падає, ледве встиг зачепитися за вищу гілку...
Потому він обережно й повільно підвів голову й зачепився за цю гілку підборіддям... Далі підтягнув одну задню лапу... за нею другу... і, зрештою, сів на цю гілку, важко дихаючи й глибоко шкодуючи, що замість усього цього не спробував своїх сил у плаванні.
Ру зліз із Тигри і примостився поруч.
– Ой Тигро! – захоплено вигукнув він.– Ми вже на самісінькій верхівці?
– Ні,– сказав Тигра.
– А ми поліземо на верхівку?
– Ні,– пробурчав Тигра,
– У-у! – засмучено сказав Крихітка Ру, але враз після цього весело зацокотів: – Тигро, чуєш, Тигро! А хвацько в тебе вийшло, коли ти для сміху ніби став падати, а потім узяв та й не впав. Зроби так ще!
– Ні!!! – прогарчав Тигра.
Ру хвилинку помовчав, а тоді сказав:
– Тигро, а можна, ми з'їмо наші бутерброди, га?
– А чом би й ні? З'їмо. А де вони?
– Там унизу, під деревом,– сказав Крихітка Ру.
– Тоді, я гадаю, їх краще трохи поберегти,– сказав Тигра.
Так вони й зробили.
....................................
Тим часом Вінні-Пух та Паць чалапали собі Лісом. Пух віршами розповідав Пацеві про те, що він ладен усе робити, тільки б далі не товстіти, і що він не буде товстіти, а навпаки... а Паць думав про те, чи скоро виросте жолудь, якого він посадив.
– Пуше, диви! – раптом кувікнув Паць.– Онде на Сосні хтось сидить!
– А й справді,– сказав Пух, із цікавістю придивляючись, хто ж то може бути.– Там якийсь звір!
Паць схопив Пуха за лапу, мабуть, для того, щоб Пух не дуже лякався:
– А то якийсь Лютий Звір? – спитав він, намагаючись дивитися в інший бік.
Пух кивнув:
– То Ягуляр,– сказав він.
– А що Ягуляри роблять? – спитав Паць, у глибині душі сподіваючись, що зараз Ягуляри цього робити не стануть.
– Вони ховаються між гіллям на деревах і звідти кидаються на тебе, коли ти проходиш під деревом,– пояснив Пух.– Крістофер Робін мені все-все про них розповідав.
– Тоді ми краще не будемо підходити до цього дерева, бо Ягуляр ще кинеться звідти й заб'ється.
– Вони не забиваються,– сказав Пух,– вони ого як уміють кидатися!
Але Паця це чомусь не заспокоїло. Він усе ж відчував, що не слід підходити до дерева, з якого – так і чекай – хтось кинеться (бодай навіть дуже вміло).
Паць уже збирався побігти додому в якійсь страшенно невідкладній справі, коли Ягуляр подав голос.
– Поможіть! Поможіть! – закричав він.
– Ягуляри – вони завжди так,– сказав Пух, радий, що може похизуватися своїми знаннями.– Вони кричать "Поможіть, поможіть", а коли ти подивишся вгору – кидаються на тебе.
– Я дивлюся вниз, униз! – пронизливо заверещав Паць, щоб Ягуляр випадково не помилився.
У відповідь почувся чийсь захоплений писк із тієї ж гілки, де сидів Ягуляр:
– Пух і Паць! Пух і Паць!
І Паць раптом відчув, що сьогодні чудовий день, набагато кращий, ніж йому щойно здавалося. Такий сонячний, теплий...
– Пуше! – зраділо кувікнув він.– По-моєму, там Тигра й Крихітка Ру!
– По-моєму, теж,– сказав Пух.– А я думав, що то Ягуляр і... ще такий собі Ягулярчик.
– Агов, Ру! – гукнув Паць.– Що ви там робите?
– Ми не можемо злізти! Ми не можемо злізти! – пищав Крихітка Ру. – Правда, смішно? Пуше, от здорово – ми з Тигрою живемо на дереві, як Сова! І тепер ми будемо жити тут завжди!.. А я бачу Пацеву хатку!.. Пацику, я звідси бачу твою хатку! От високо ми залізли, правда? Навіть Сова, і та нижче живе!
– Ру, а як ти там опинився? – спитав Паць.
– Мене Тигра привіз на спині! А Тигри вниз лазити не вміють, бо їм дуже плутаються між ногами хвости. Вони вміють тільки вгору. А коли ми полізли, Тигра про це забув, а тепер він уже згадав, та пізно. І тепер ми назавжди-назавжди зостанемося тут. А, може, заліземо ще й вище!.. Що ти сказав, Тигро? А-а!.. Тигра каже, що, коли ми заліземо вище, нам не так добре буде видно Пацеву хатку... Ми краще залишимося тут!..
Вислухавши усе це, Вінні-Пух урочисто сказав:
– Пацю, що будемо робити? – і заходився наминати Тигрині бутерброди.
– Вони піймалися? – стривожено спитав Паць.
Пух мовчки кивнув.
– А ти можеш вилізти до них?
– Та вилізти я можу, Пацику... Я можу навіть зняти звідти Крихітку Ру, а от Тигру зняти не зможу – не дотягну. Треба нам щось придумати. – І він замислено заходився наминати бутерброди Крихітки Ру.
Не знаю, можливо. Пух і встиг би щось придумати, доївши останнього бутерброда, та тільки-но він за нього взявся, як у сусідніх кущах затріщало, і на галявку вийшов Крістофер Робін у супроводі Іа.
– Я анітрохи не здивуюсь, якщо завтра випаде град,– торочив Крістоферові Робіну Іа.– І оком не змигнеш, як налетять хуги, буревії, бурани і таке інше. Сьогодні, щоправда, гарна погода, але це ще нічого не значить. Це ще не обіцяє доброго прогносу чи проносу – чи як там воно зветься. Одне слово, нічого не обіцяє... Це просто невеличкий шматочок погоди. Ото й усе.
– А ось і Пух,– сказав Крістофер Робін, якому було байдуже, чи випаде завтра град,– головне, аби сьогодні була гарна погода.– Привіт, Пуше!
– Та це ж Крістофер Робін! – сказав Паць.– Ось хто знає, що нам робити! І вони помчали йому назустріч.
– Біда, Крістофере Робіне! – почав Пух.
– А також Іа,– додав Іа.
– Тигра й Крихітка Ру залізли прямо на Шість Сосен, а злізти не можуть, і от...
– Я саме казав,– перебив його Паць,– що коли б тільки Крістофер Робін...
– А також Іа,– вставив Іа.
– Коли б ви обидва були тут, то ми змогли б щось придумати.
Крістофер Робін подивився на дерево, де сидів Тигра із Крихіткою Ру, і спробував щось придумати.
– Я думаю, – глибокодумно сказав Паць,– що коли б Іа став під деревом, а Пух став йому на спину, а я став Пухові на плечі...
– І коли б спина Іа-Іа зненацька тріснула, то ми б усі добряче пореготали. Ха-ха-ха!.. Гарненькі жарти! – сказав Іа.– Дуже смішно, але боюся, що не дуже приємно.
– Ну,– сказав Паць жалібно,– я тільки думав...
– Ти гадаєш, твоя спина зламалася б, Іа? – спитав Пух, страшенно здивований.
– Заздалегідь тут нічого не можна сказати, Пуше. І це, звичайно, найцікавіше.
Пух сказав "Ох", і всі знову почали напружено думати.
– Ура, я придумав! – закричав раптом Крістофер Робін.
– Слухай уважно, шановний Пацику,– сказав Іа-Іа,– і ти скоро втямиш, що ми надумали.
– Я скину сорочку, – сказав Крістофер Робін, – і ми всі візьмемо її за краї, і тоді Крихітка Ру й Тигра зможуть туди плигати, як на батут!.. Вони тільки трошки попідстрибують і ні крапельки не заб'ються.
Але шановний Паць нічого не чув, бо раптом зрозумів, що він знову побачить голубі підтяжки Крістофера Робіна!.. Він уже бачив їх одного разу, і вони йому страшенно сподобалися!.. Відтоді він завжди мріяв ще раз упевнитися, чи й справді вони такі голубі й такі підтягальні.
Отож коли Крістофер Робін скинув сорочку і Паць побачив, що саме такі вони і є, він приязно посміхнувся до Іа і навіть узявся разом із ним за той самий краєчок сорочки.
А Іа йому прошепотів:
– Навіть зараз не можна гарантувати, що не станеться нещасливого випадку. Це кажу тобі я. Нещасливі випадки – дуже цікаві штуки. Вони завжди стаються зовсім випадково.
......................................
Коли Крихітка Ру зрозумів, що його чекає, він страшенно розвеселився і запищав:
– Тигро, Тигро, а ми зараз будемо стрибати! Тигро, ти тільки поглянь, як я стрибаю! Я зараз просто полечу, от побачиш! А Тигри так уміють, га?.. Крістофере Робіне, я пішов! – пронизливо запищав Ру і стрибнув!
Його стрибок припав на самісінький центр рятувальної сорочки. Летів він так прудко, що його знову підкинуло майже на ту ж висоту, і він ще довго підлітав то вгору, то вниз, вигукуючи: "О! о! о-о!.."
Нарешті він зупинився і сказав: "Ой, як чудо-о-во!" – і його зсадили на землю.
– Стрибай, Тигро! – гукнув Крихітка Ру.– Це дуже легко!
Але Тигра щосили тримався за гілку і промовляв сам до себе: "Атож, для тварин-стрибунів, таких, як Кенги й Ру, це легко, а для тварин-плавунів, таких, як Тигри, це зовсім інша справа".