ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА,

У якій з'ясовується, що Тигри не лазять по деревах

Одного разу трапилося так, що Вінні-Пух про щось думав. І от він подумав, що не завадило б піти провідати Іа, бо вони не бачилися аж з учорашнього дня.

Наспівуючи пісеньку, він пішов до Іа навпрошки крізь зарості вересу, але раптом згадав, що не бачив Сови з позавчорашнього дня. Тому він ще подумав і вирішив по дорозі звернути на хвильку в Дрімучий Праліс та подивитися, чи вдома Сова.

Наспівуючи ту саму пісеньку, він пішов до річки. Але щойно він ступив на третій камінь, по якому переходять річку, як раптом затурбувався – а як же там поживають Кенга, Ру й Тигра, вони ж бо мешкають зовсім в іншому закутку Лісу! І Пух подумав так:

"Я не бачив Крихітки Ру дуже-дуже довго, і якщо не побачу його сьогодні, то буде ще довше".

Після цього він сів на камінь посеред річки і, думаючи, що ж йому тепер робити, проспівав ще один куплет тієї самої пісеньки.

Куплет, який він проспівав, був приблизно такий:

А сонечко було таке ласкаве й тепле, і камінь, який уже давно лежав на сонечку, теж був такий ласкавий і теплий, що Пух просидів би на ньому аж до кінця ранку, коли б не згадав про Кролика.

– Кролик! – сказав Пух сам до себе.– От із ким любо погомоніти. Він завжди каже про все зрозуміло. Він не любить довгих, важких слів, не те що Сова. Він любить прості, легкі слова, наприклад: "пообідаємо" або "пригощайся, Пуше!" Мабуть-таки, спершу слід провідати Кролика!

І тут до пісеньки додався ще один куплет:

І коли Пух доспівав цей куплет до кінця, він підвівся з каменя, повернувся на берег і рішуче пішов до Кроликової хатки.

Але не встиг він ступити й кількох кроків, як почав запитувати себе (бо йому більше нікого було запитувати):

"А що, як Кролика немає вдома?

Ану ж я знову застрягну в його дверях, як минулого разу? Я ж точно знаю, що я не розтовстів, а от його двері могли ще більше схуднути!.. "Мабуть-таки, найкраще буде, якщо я..."

І весь цей час, поки Пух отак розмірковував, він непомітно збочував дедалі лівіше й лівіше і опинився нарешті на свій превеликий подив... біля власних дверей!

Була саме одинадцята година ранку. Був саме підходящий час, щоб трохи... Одне слово, за півгодини Пух вийшов з дому й пішов туди, куди йому й справді хотілося піти – до свого друга Паця. А, йдучи, він витирав лапкою губи й наспівував таку собі досить пухнасту пісеньку.

Ось яку:

Звісно, надрукована тут ця пісенька, може, й не здасться вам дуже вдалою, але Пух співав її чудового сонячного ранку, після того, як добре підкріпився, і тому був певен, що це – одна з найкращих пісеньок, які він склав у своєму житті. І він співав її залюбки.

....................................

Паць копав ямку під самим порогом своєї хатки.

– Привіт, Пацю,– сказав Пух.

– Ой, здоров, Пуше! – сказав Паць, підстрибнувши з несподіванки. – А я знав, що це ти!

– І я теж,– сказав Пух.– А що ти робиш?

– Я, Пуше, саджу жолудя: з нього виросте дуб, і тоді в мене просто біля порога буде багато-багато жолудів і мені не треба буде ходити по них хтозна-куди! Розумієш?

– А що, як не виросте? – спитав Пух.

– Виросте! Крістофер Робін сказав – неодмінно виросте, через те я й саджу.

– Ну,– сказав Пух,– а я тоді... я посаджу біля свого порога стільник з медом, і з нього виросте цілий вулик!

Паць був у цьому не зовсім певен.

– Або краще – шматочок стільника,– сказав Пух,– бо стільниками розкидатися не варто. Але тоді може вирости не цілий вулик, а шматочок... та ще раптом не той шматочок, який мені треба, а той, де бджоли тільки гудуть, а меду не дають... От шкода!

Паць погодився, що справді-таки буде шкода.

– До речі, Пуше, садити дуже важко, особливо, коли ти не знаєш як,– сказав він,– це треба вміти.– І він поклав жолудь у викопану ямку, присипав його землею, а тоді на тому місці пострибав.

– Садити я вмію,– сказав Пух,– бо Крістофер Робін дав мені насіння носиків, і я їх усіх посадив: тепер у мене біля порога буде багато-багато різних носиків.

– А я думав, що вони звуться ротиками,– невпевнено сказав Паць, все ще підстрибуючи.

– Ні,– сказав Пух,– мої квіти звуться носиками!

Удосталь настрибавшись, Паць витер лапки об живіт і сказав:

– Що ми будемо робити тепер?

Пух сказав:

– Давай провідаємо Кенгу, Крихітку Ру та Тигру.

А Паць сказав:

– Га-га-гаразд, про-про-відаймо,– бо він ще й досі трішечки побоювався Тигри.

Тигра був страшенно стрибучий і мав жахливу звичку – вітався так, що потім у вас завжди були повні вуха піску, навіть після того, як Кенга скаже "Тигро, серденько, обережніше!" і допоможе вам підвестися на ноги.

Отож вони подалися до Кенжиної хатки.

......................................

А сталося так, що того ранку в Кенги був саме прибирально-господарський настрій. Вона вирішила скрізь навести порядок і порахувати всю білизну, і з'ясувати, скільки лишилося в неї брусків мила, і скільки лишилося в Тигри чистих серветок, і скільки лишилося в Крихітки Ру чистих слинявчиків. Для цього вона випровадила їх обох із дому, давши Крихітці Ру пакет бутербродів із салатом, а Тигрі – пакет бутербродів із риб'ячим жиром, щоб вони гарно погуляли в Лісі – тільки без пустощів!

І вони пішли собі в Ліс, і дорогою Тигра розповідав Крихітці Ру (якого це дуже цікавило) про все, що Тигри вміють робити.

– А літати вони вміють? – спитав Крихітка Ру.

– Аякже! – сказав Тигра.– Щоб Тигри та не літали? Та вони знаєш, як літають!

– О! – сказав Крихітка Ру.– І вони вміють літати не гірше за Сову?

– Куди там Сові. Краще! – сказав Тигра.– Тільки вони не хочуть.

– А чого вони не хочуть?

– Ну, їм це чомусь не подобається.

Ру ніяк не міг цього зрозуміти, бо самому йому страшенно кортіло політати, але Тигра пояснив, що треба бути Тигрою, щоб це зрозуміти.

– А стрибати? – спитав Крихітка Ру.– Чи вміють Тигри стрибати, як Кенги?

– Питаєш! – сказав Тигра.– Ще й як! Але, звісно, коли захочуть.

– Ой, а я так люблю стрибати! – сказав Крихітка Ру.– Нумо, позмагаймося, хто далі стрибне – ти чи я?

– Звісно, я,– сказав Тигра,– тільки зараз ми не будемо гаяти часу, бо ще спізнимося.

– Куди спізнимося?

– Туди, куди нам треба прийти вчасно,– сказав Тигра, і наддав ходи.

Невдовзі вони добралися до Шести Сосен.

– А я вмію плавати,– сказав Крихітка Ру.– Одного разу я впав у річку й плавав. А Тигри вміють плавати?

– Ще б пак! Тигри все вміють!

– І по деревах вони вміють лазити краще за Пуха? – спитав Крихітка Ру, зупинившись перед найвищою сосною і задерши голову.

– По деревах вони лазять краще за всіх на світі,– сказав Тигра,– значно краще за всяких там Пухів.

– А на оце дерево вони зуміють залізти?

– Вони завжди лазять саме по таких деревах,– сказав Тигра.– Цілими днями: то вгору, то вниз.

– Ой Тигро, це правда?

– Ось зараз сам побачиш! – рішуче сказав Тигра. – Сідай мені на спину та вчися.

Тигра раптом відчув страшенну впевненість, що Тигри лише для того й створені, аби лазити по деревах.

– Ой Тигро! Ой Тигро! Ой Тигро! – захоплено пищав Крихітка Ру. Він умостився Тигрі на спину, й вони полізли.

До першого сучка Тигра радісно повторював (у думці): "А ми ліземо!"

Добравшись до наступного сучка, він з гордістю сказав (у думці): "Ну, хіба я не казав, що Тигри вміють лазити по деревах?"

Видершись іще вище, він сказав (у думці);

"Правда, це не так легко..."

А ще вище він сказав (уголос):

– Тільки злазити вниз теж доведеться.

А тоді ще-ще вище додав:

– А це вже буде зовсім нелегко...

– ... якщо не впасти...

– ... бо тоді це, мабуть, буде зовсім...

– ... легко!

І тільки-но він сказав "легко", гілка, на якій він стояв, зненацька обламалася, і він, відчуваючи, що падає, ледве встиг зачепитися за вищу гілку...

Потому він обережно й повільно підвів голову й зачепився за цю гілку підборіддям... Далі підтягнув одну задню лапу... за нею другу... і, зрештою, сів на цю гілку, важко дихаючи й глибоко шкодуючи, що замість усього цього не спробував своїх сил у плаванні.

Ру зліз із Тигри і примостився поруч.

– Ой Тигро! – захоплено вигукнув він.– Ми вже на самісінькій верхівці?

– Ні,– сказав Тигра.

– А ми поліземо на верхівку?

– Ні,– пробурчав Тигра,

– У-у! – засмучено сказав Крихітка Ру, але враз після цього весело зацокотів: – Тигро, чуєш, Тигро! А хвацько в тебе вийшло, коли ти для сміху ніби став падати, а потім узяв та й не впав. Зроби так ще!

– Ні!!! – прогарчав Тигра.

Ру хвилинку помовчав, а тоді сказав:

– Тигро, а можна, ми з'їмо наші бутерброди, га?

– А чом би й ні? З'їмо. А де вони?

– Там унизу, під деревом,– сказав Крихітка Ру.

– Тоді, я гадаю, їх краще трохи поберегти,– сказав Тигра.

Так вони й зробили.

....................................

Тим часом Вінні-Пух та Паць чалапали собі Лісом. Пух віршами розповідав Пацеві про те, що він ладен усе робити, тільки б далі не товстіти, і що він не буде товстіти, а навпаки... а Паць думав про те, чи скоро виросте жолудь, якого він посадив.

– Пуше, диви! – раптом кувікнув Паць.– Онде на Сосні хтось сидить!

– А й справді,– сказав Пух, із цікавістю придивляючись, хто ж то може бути.– Там якийсь звір!

Паць схопив Пуха за лапу, мабуть, для того, щоб Пух не дуже лякався:

– А то якийсь Лютий Звір? – спитав він, намагаючись дивитися в інший бік.

Пух кивнув:

– То Ягуляр,– сказав він.

– А що Ягуляри роблять? – спитав Паць, у глибині душі сподіваючись, що зараз Ягуляри цього робити не стануть.

– Вони ховаються між гіллям на деревах і звідти кидаються на тебе, коли ти проходиш під деревом,– пояснив Пух.– Крістофер Робін мені все-все про них розповідав.

– Тоді ми краще не будемо підходити до цього дерева, бо Ягуляр ще кинеться звідти й заб'ється.

– Вони не забиваються,– сказав Пух,– вони ого як уміють кидатися!

Але Паця це чомусь не заспокоїло. Він усе ж відчував, що не слід підходити до дерева, з якого – так і чекай – хтось кинеться (бодай навіть дуже вміло).

Паць уже збирався побігти додому в якійсь страшенно невідкладній справі, коли Ягуляр подав голос.

– Поможіть! Поможіть! – закричав він.

– Ягуляри – вони завжди так,– сказав Пух, радий, що може похизуватися своїми знаннями.– Вони кричать "Поможіть, поможіть", а коли ти подивишся вгору – кидаються на тебе.

– Я дивлюся вниз, униз! – пронизливо заверещав Паць, щоб Ягуляр випадково не помилився.

У відповідь почувся чийсь захоплений писк із тієї ж гілки, де сидів Ягуляр:

– Пух і Паць! Пух і Паць!

І Паць раптом відчув, що сьогодні чудовий день, набагато кращий, ніж йому щойно здавалося. Такий сонячний, теплий...

– Пуше! – зраділо кувікнув він.– По-моєму, там Тигра й Крихітка Ру!

– По-моєму, теж,– сказав Пух.– А я думав, що то Ягуляр і... ще такий собі Ягулярчик.

– Агов, Ру! – гукнув Паць.– Що ви там робите?

– Ми не можемо злізти! Ми не можемо злізти! – пищав Крихітка Ру. – Правда, смішно? Пуше, от здорово – ми з Тигрою живемо на дереві, як Сова! І тепер ми будемо жити тут завжди!.. А я бачу Пацеву хатку!.. Пацику, я звідси бачу твою хатку! От високо ми залізли, правда? Навіть Сова, і та нижче живе!

– Ру, а як ти там опинився? – спитав Паць.

– Мене Тигра привіз на спині! А Тигри вниз лазити не вміють, бо їм дуже плутаються між ногами хвости. Вони вміють тільки вгору. А коли ми полізли, Тигра про це забув, а тепер він уже згадав, та пізно. І тепер ми назавжди-назавжди зостанемося тут. А, може, заліземо ще й вище!.. Що ти сказав, Тигро? А-а!.. Тигра каже, що, коли ми заліземо вище, нам не так добре буде видно Пацеву хатку... Ми краще залишимося тут!..

Вислухавши усе це, Вінні-Пух урочисто сказав:

– Пацю, що будемо робити? – і заходився наминати Тигрині бутерброди.

– Вони піймалися? – стривожено спитав Паць.

Пух мовчки кивнув.

– А ти можеш вилізти до них?

– Та вилізти я можу, Пацику... Я можу навіть зняти звідти Крихітку Ру, а от Тигру зняти не зможу – не дотягну. Треба нам щось придумати. – І він замислено заходився наминати бутерброди Крихітки Ру.

Не знаю, можливо. Пух і встиг би щось придумати, доївши останнього бутерброда, та тільки-но він за нього взявся, як у сусідніх кущах затріщало, і на галявку вийшов Крістофер Робін у супроводі Іа.

– Я анітрохи не здивуюсь, якщо завтра випаде град,– торочив Крістоферові Робіну Іа.– І оком не змигнеш, як налетять хуги, буревії, бурани і таке інше. Сьогодні, щоправда, гарна погода, але це ще нічого не значить. Це ще не обіцяє доброго прогносу чи проносу – чи як там воно зветься. Одне слово, нічого не обіцяє... Це просто невеличкий шматочок погоди. Ото й усе.

– А ось і Пух,– сказав Крістофер Робін, якому було байдуже, чи випаде завтра град,– головне, аби сьогодні була гарна погода.– Привіт, Пуше!

– Та це ж Крістофер Робін! – сказав Паць.– Ось хто знає, що нам робити! І вони помчали йому назустріч.

– Біда, Крістофере Робіне! – почав Пух.

– А також Іа,– додав Іа.

– Тигра й Крихітка Ру залізли прямо на Шість Сосен, а злізти не можуть, і от...

– Я саме казав,– перебив його Паць,– що коли б тільки Крістофер Робін...

– А також Іа,– вставив Іа.

– Коли б ви обидва були тут, то ми змогли б щось придумати.

Крістофер Робін подивився на дерево, де сидів Тигра із Крихіткою Ру, і спробував щось придумати.

– Я думаю, – глибокодумно сказав Паць,– що коли б Іа став під деревом, а Пух став йому на спину, а я став Пухові на плечі...

– І коли б спина Іа-Іа зненацька тріснула, то ми б усі добряче пореготали. Ха-ха-ха!.. Гарненькі жарти! – сказав Іа.– Дуже смішно, але боюся, що не дуже приємно.

– Ну,– сказав Паць жалібно,– я тільки думав...

– Ти гадаєш, твоя спина зламалася б, Іа? – спитав Пух, страшенно здивований.

– Заздалегідь тут нічого не можна сказати, Пуше. І це, звичайно, найцікавіше.

Пух сказав "Ох", і всі знову почали напружено думати.

– Ура, я придумав! – закричав раптом Крістофер Робін.

– Слухай уважно, шановний Пацику,– сказав Іа-Іа,– і ти скоро втямиш, що ми надумали.

– Я скину сорочку, – сказав Крістофер Робін, – і ми всі візьмемо її за краї, і тоді Крихітка Ру й Тигра зможуть туди плигати, як на батут!.. Вони тільки трошки попідстрибують і ні крапельки не заб'ються.

Але шановний Паць нічого не чув, бо раптом зрозумів, що він знову побачить голубі підтяжки Крістофера Робіна!.. Він уже бачив їх одного разу, і вони йому страшенно сподобалися!.. Відтоді він завжди мріяв ще раз упевнитися, чи й справді вони такі голубі й такі підтягальні.

Отож коли Крістофер Робін скинув сорочку і Паць побачив, що саме такі вони і є, він приязно посміхнувся до Іа і навіть узявся разом із ним за той самий краєчок сорочки.

А Іа йому прошепотів:

– Навіть зараз не можна гарантувати, що не станеться нещасливого випадку. Це кажу тобі я. Нещасливі випадки – дуже цікаві штуки. Вони завжди стаються зовсім випадково.

......................................

Коли Крихітка Ру зрозумів, що його чекає, він страшенно розвеселився і запищав:

– Тигро, Тигро, а ми зараз будемо стрибати! Тигро, ти тільки поглянь, як я стрибаю! Я зараз просто полечу, от побачиш! А Тигри так уміють, га?.. Крістофере Робіне, я пішов! – пронизливо запищав Ру і стрибнув!

Його стрибок припав на самісінький центр рятувальної сорочки. Летів він так прудко, що його знову підкинуло майже на ту ж висоту, і він ще довго підлітав то вгору, то вниз, вигукуючи: "О! о! о-о!.."

Нарешті він зупинився і сказав: "Ой, як чудо-о-во!" – і його зсадили на землю.

– Стрибай, Тигро! – гукнув Крихітка Ру.– Це дуже легко!

Але Тигра щосили тримався за гілку і промовляв сам до себе: "Атож, для тварин-стрибунів, таких, як Кенги й Ру, це легко, а для тварин-плавунів, таких, як Тигри, це зовсім інша справа".