– Бом-бом,– сказав Пух.– Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.
Аж валить з ніг
(Тірлім-бом-бом)...
– А хіба ти не сказав "оце-то сніг"?
– Сказав, але то було попереду.
– Попереду тірлім-бом-бома?
– Та то ж був інший тірлім-бом-бом,– сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.– От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.
І він заспівав спочатку:
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом),
Аж валить
з ніг
(Тірлім-бом-бом),
йдемо вперед,
(Тірлім-бом-бом),
не бачачи дороги.
І хтозна,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
Хто скаже,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
У мене
ЧОМ!
І в тебе
ЧОМ!
Так мерзнуть ноги?
Він проспівав, пісеньку трохи по-новому, від чого вона стала ще кращою, а скінчивши, замовк і став чекати, коли Паць скаже: "Так, Пуше-Пампуше, з усіх Спеціальних Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилося чути, ця – найкраща".
Але після довгих і глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.
– Пуше,– сказав він урочисто,– по-моєму, не так ноги, як вуха.
На цей час вони вже майже наблизилися до Сумного Урочища, де жив Іа-Іа. А що в Паця за вухами й досі було дуже сніжно і йому це починало надокучати, вони завернули до паркану, що обгороджував сосновий гайок, і посідали на хвіртці. Тепер сніг на них не падав, але холод усе ще дошкуляв. Тому, щоб зігрітися, вони шість разів підряд проспівали Пухову пісеньку від початку до кінця. Паць співав усі тірлім-бом-боми, а Пух – усе інше, й обидва в потрібних місцях вистукували паличками по штахетах.
Скоро їм стало значно тепліше, і вони змогли продовжити розмову.
– Я оце зараз думав,– сказав Пух,– і подумав я ось про що: я подумав про Іа.
– А що ти подумав про Іа?
– Те, що бідному Іа ніде жити.
– Що ніде, то ніде,– погодився Паць.
– Ти, Пацю, маєш хатку, і я маю хатку, і це, що не кажи, дуже гарні хатки. І Крістофер Робін має хатку, і Сова, і Кенга, і Кролик мають хатки, і навіть усі Кроликові Родичі та Знайомі мають свої хатки чи якийсь дах над головою, а бідний Іа не має нічого. От я й надумав: давай-но збудуємо йому хатку.
– Це пречудова думка! – сказав Паць.– А де ми її збудуємо?
– Ми збудуємо її тут,– сказав Пух,– біля оцього гайка, бо тут не буває вітру і тут я про це подумав. Ми назвемо цю місцинку "Пухова Галявка". І ми поставимо на Пуховій Галявці хатку Іа для ослика Іа.
– До речі, отам, за гайком, лежить ціла купа всяких палиць,– сказав Паць.– Я сам бачив. Багато-багато. Ну просто навалено цілу гору.
– Дякую, Пацику. Те, про що ти сказав, стане нам у великій пригоді, і за це я міг би назвати оцю місцину Пухово-Пацевою Галявкою, якби Пухова Галявка не звучала краще. А звучить вона краще тому, що вона пухнаста, а не пацикаста. А тепер – до діла.
Вони позлазили з хвіртки й подалися по палиці та інші деревини.
...................................
Крістофер Робін цілий ранок був зайнятий удома. Він подорожував до Африки й назад і щойно зійшов з корабля та подумав: "Цікаво, яка зараз надворі погода?", коли це раптом до нього у двері постукав не хто інший, як сам Іа.
– Привіт, Іа,– сказав Крістофер Робін, відчиняючи двері та виходячи на подвір'я.– Як ся маєш?
– Сніг,– понуро мовив Іа.
– Еге, сніг.
– І мороз.
– Невже?
– Авжеж,– сказав Іа. – Хоча,– додав він трохи жвавіше,– хоча останнім часом землетрусів у нас не було.
– А що скоїлося, Іа?
– Нічого, Крістофере Робіне. Нічого важливого. Ти, звісно, не бачив десь тут поблизу хати чи чогось такого подібного?
– Якої хати?
– Звичайної хати.
– А хто в ній живе?
– Я живу. Точніше, я думав, що живу. Але, виходить, я там не живу. Ну що ж, зрештою, не в кожного, мабуть, має бути хата.
– Ой Іа, я ж не знав! Я завжди думав...
– Хтозна, у чім тут річ, Крістофере Робіне, але через увесь цей сніг і таке інше, не кажучи вже про бурульки, зараз у полі годині о третій ранку не так гаряче, як дехто гадає. Ніяк не скажеш, що там спекотно, якщо ти второпуєш, до чого я веду. Ні, ні, на спеку скаржитись не випадає. Де там! Одверто кажучи, Крістофере Робіне,– голосно прошепотів Іа,– але це між нами і про це нікому нічичирк – там холодно.
– Ой Іа!
– І я сказав собі: адже інші вельми засмутяться, коли я зовсім замерзну. Щоправда, ні в кого з них немає розуму, адже в голові в них сама лише тирса, та й та потрапила туди помилково; всі вони не вміють думати, але якщо сніг ітиме ще тижнів із шість, а чи й довше, то навіть хтось із них може сказати собі: "А бідолашному Іа зараз, мабуть, не дуже й спекотно в полі о третій годині ранку". Тоді цей Хтось захоче це перевірити. А ще згодом йому стане сумно.
– Ой Іа! – сказав Крістофер Робін, якому тут-таки зробилося дуже сумно.
– Я не мав на увазі тебе, Крістофере Робіне. Ти не такий. Одне слово, все це я веду до того, що я збудував собі хату біля свого маленького гайка.
– Справді, збудував? Та це ж просто диво!
– Справжнім дивом,– сказав Іа-Іа найпонурішим голосом,– справжнім дивом мені здається те, що, коли я йшов звідти вранці, вона там стояла, а коли я повернувся, її там не було. Взагалі це цілком зрозуміло, адже там усього тільки й було, що хата якогось Іа. Однак мене трохи дивує...
Та Крістоферові Робіну ніколи було дивуватися. Він хутенько заскочив до себе в хатку і ще хутчіше надяг на голову свого водонепроникного капелюха, взув свої водонепроникні чоботи й одягнув своє водонепроникне пальто.
– Ми зараз же підемо і все з'ясуємо,– гукнув він Іа.
– Часом буває,– сказав Іа-Іа,– коли якісь хтосі заберуть чиюсь хату, то там зостається кілька трісочок, які тим хтосям не потрібні і які вони охоче віддадуть колишньому господареві, якщо ти розумієш, до чого я веду. Отож, якщо ми нагодимося...
– Ходімо,– сказав Крістофер Робін.
І вони швидко-швидко пішли, і тому швидко-швидко прийшли на ту галявку за сосновим гайком, де вже не було хати Іа.
– От бач! – сказав Іа.– Не зосталося жодної палочки! Звісно, скарги тут ні до чого, бо зостався увесь цей сніг, з яким я можу робити все, що завгодно.
Та Крістофер Робін не слухав Іа. Він прислухався до чогось іншого.
– Ти чуєш? – спитав він Іа.
– А що там таке? Хтось сміється?
– Слухай!
Вони прислухалися разом... і почули буркотливий басок, який співав про сніг, що аж валить із ніг, а він іде вперед, не бачачи дороги, та чийсь тоненький голосок, який поміж "сніг" та "валить з ніг" устигав тірлім-бомбомкати.
– Це Пух! – радісно сказав Крістофер Робін.
– Можливо,– сказав Іа-Іа.
– І Паць! – схвильовано сказав Крістофер Робін.
– Можливо,– сказав Іа-Іа.– Але хто нам зараз і справді потрібен, то це добрий собаканишпорка.
Слова пісні раптом перемінилися.
– От вже й готовий новий дім! – співав басок.
– Тірлім-бом-бом, тірлім-пш-пім! – підтягував йому тоненький голосок.
– Не хатка, а прегарний дім!
– Тірлім-бом-бом, тірлім-пім-пім!
– Я сам охоче жив би в нім!
– Тірлім-бом-бом, пім-пім!
– Пуше! – закричав Крістофер Робін.
Співаки біля хвіртки, що вела в сосновий гайок, замовкли.
– Це Крістофер Робін,– зрадів Вінні-Пух.
– Він гукає звідти, де ми брали палиці,– сказав Паць.
– Біжімо,– сказав Пух.
Вони злізли з хвіртки й помчали на той бік гайка, а Вінні-Пух цілу дорогу радісно гукав до Крістофера Робіна.
– Ого, Іа теж тут,– сказав Пух після міцних обіймів із Крістофером Робіном.
Він штурхнув ліктем Паця, а Паць штурхнув ліктем його, і обидва разом подумали, який чудовий і несподіваний дарунок вони підготували для ослика.
– Доброго здоров'ячка, Іа!
– Тобі так само, ведмедику Пуше, – понуро мовив Іа,– і вдвоє кращого – щочетверга.
Не встиг Вінні-Пух запитати: "Чому щочетверга?", як Крістофер Робін почав розповідати сумну історію про зниклу хатку Іа.
Пух та Паць уважно слухали, проте їхні очі дедалі круглішали та круглішали.
– А де, ти кажеш, вона стояла? – спитав Пух.
– Якраз отут,– сказав Іа-Іа.
– Її було збудовано з палиць?
– Так.
– Ох! – сказав Паць.
– Що? – сказав Іа.
– Я просто сказав "Ох",– скоромовкою відповів Паць і, щоб не виказати себе, кілька разів безтурботно тірлімбомбомкнув.
– А ти певен, що то була хатка? – спитав Пух.– Я хочу сказати, чи певен ти, що хатка стояла саме тут?
–Авжеж, певен,– сказав Іа й пробурмотів сам до себе.– У декого з них ані крапельки глузду.
– А що скоїлося, Пуше? – спитав Крістофер Робін.
– Та бачиш, – сказав Пух, – скоїлося не скоїлося...– сказав Пух.– А справа в тім...– сказав Пух... – Ну, як би вам пояснити?..– сказав Пух.
І тут, мабуть, щось йому підказало, що він не дуже зрозуміло пояснює справу, тому він знову штурхнув ліктем Паця.
– Ну, як би вам пояснити,– квапливо сказав Паць.– Адже там тепліше,– додав він після глибоких роздумів.
– Де тепліше?
– По той бік гайка, де стоїть хатка Іа.
– Моя хатка? – спитав Іа-Іа. – Моя хата стояла тут.
– Ні,– впевнено сказав Паць,– вона по той бік гайка.
– Бо там тепліше,– додав Пух.
– Але я мушу знати...
– Ходімо й подивимось, – просто сказав Паць, запрошуючи всіх іти за ним.
– Не могло ж у тебе бути дві хати,– сказав Пух. – Та ще й так близько одна від одної.
Вони вийшли на галявину, і там стояла хатка Іа – гарна, мов лялечка.
– Ось твоя хатка,– сказав Паць.
– Усередині не гірша, ніж зовні,– гордо сказав Пух.
Іа зайшов до хатки, і... вийшов назад.
– Диво дивне,– сказав він.– Це моя хатка, і я сам збудував її там, де я казав. Мабуть, її сюди здуло вітром. Мабуть, вітер підняв її просто над гаєм і опустив тут. От вона й стоїть тепер тут, ціла-цілісінька. І місце тут навіть краще, ніж там.
– Значно краще, ніж там,– в один голос сказали Пух і Паць.
– Ось вам наочний приклад того, що можна зробити, коли не лінуватися,– сказав Іа-Іа. – Тобі ясно, Пуше? Тобі ясно, Пацику? По-перше, Кмітливість, а по-друге – Сумлінна Праця. Наслідок – перед вами. Ось як треба будувати хатку! – гордо закінчив Іа.
Всі попрощалися із щасливим господарем нової хатки, і Крістофер Робін зі своїми друзями – Пухом та Пацем пішли обідати. Дорогою друзі розповіли йому про Жахливу Помилку, якої вони допустилися. І коли Крістофер Робін досхочу насміявся, усі троє бадьоро заспівали Пухову Похідну Пісеньку для Снігової Погоди і співали її до самого дому, причому Паць, який досі ще був трохи не в голосі, лише тірлімбомбомкав.
– Ага, то тільки здається, що тірлімбомбомкати легко,– сказав Паць сам до себе,– але це зуміє не кожен. Ні, ні!..
ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА,
У якій до лісу приходить Тигра і снідає
Вінні-Пух зненацька прокинувся серед ночі й насторожився. Потому він скотився з ліжка, засвітив свічку і почалапав через усю кімнату до свого буфета – перевірити, чи ніхто не добирається до меду. Але там нікого не було, і він, заспокоєний, повернувся назад, дмухнувши, загасив свічку й ліг спати. Але нараз він знову почув той самий звук, який його розбуркав і насторожив.
– То ти, Пацю? – спитав він.
Але то був не Паць.
– Заходь, Крістофере Робіне! – сказав Пух.
Але Крістофер Робін не зайшов.
– Завтра розкажеш, Іа,– сказав Пух сонним голосом.
Але шум не вщухав.
– ВАРРИВАРРИВАРРИВАРРИВАРРИ, казав Невідомо Хто, і Пух раптом відчув, що йому, між іншим, перехотілося спати.
"Що ж то таке? – подумав він,-У нашому Лісі буває дуже багато різних звуків, але цей якийсь дивний. Це й не гарчання, і не скавчання, і не нявчання... Це навіть не той звук, який робиш перед тим, як прочитати уголос вірша. Це якийсь незнайомий шум, і шумить якийсь невідомий звір. А головне, він шумить під моїми дверима. Мабуть, доведеться встати та попросити, щоб він перестав.
Вінні-Пух вибрався з ліжка й відчинив двері:
– Привіт! – сказав Пух, звертаючись Невідомо до Кого.
– Привіт! – сказав Невідомо Хто.
– Ти ба! – сказав Пух.– Привіт!
– Привіт!
– А-а, то це ти! – сказав Пух.– Привіт!
– Привіт! – сказав Чужий Звір, дивуючись, доки триватиме цей обмін привітами.
Пух намірився був сказати "Привіт!" учетверте, але подумав, що не варто, і натомість він запитав:
– А хто там?
– Я,– відповів голос.
– Ти ба! – сказав Пух.– Тоді заходь.
Невідомо Хто увійшов, і при світлі свічки Він та Пух вирячилися одне на одного.
– Я – Пух,– сказав Пух.
– А я – Тигра,– сказав Тигра.
– Ти ба! – сказав Пух, бо він ще ніколи не зустрічав таких звірів.– А Крістофер Робін знає про тебе?
– Звісно, що знає! – сказав Тигра.
– Ну,– сказав Пух,– зараз уже перевалило за північ, і це найкращий час, щоб лягти спати. А вранці на сніданок у нас буде мед. Тигри люблять мед?
– Тигри все люблять! – весело сказав Тигра.
– Тоді, якщо вони люблять спати на підлозі, я піду знову ляжу в ліжко,– сказав Пух,– а зранку ми візьмемося за справи. На добраніч! – і він ліг у ліжко й хутенько заснув.
А вранці, прокинувшись, перше, що він побачив, був Тигра, який сидів на підлозі й видивлявся сам на себе у дзеркало.
– Доброго ранку! – сказав Пух.
– Доброго ранку! – сказав Тигра.– Диви, тут є ще хтось такий – точнісінько такий, як я. А я думав, я тут один такий.
Пух вибрався з ліжка й почав пояснювати Тигрі, що таке дзеркало, але тільки він дійшов до найцікавішого, Тигра сказав:
– Хвилинку, пробач, але отам хтось лізе на твій стіл.– Потому, голосно прогарчавши "варриварриварриварриварри", він плигнув до столу, схопив скатертину за край, стягнув її на підлогу, тричі загорнувся в неї, перекотився в протилежний куток кімнати і після запеклої боротьби вистромив голову назовні й весело сказав:
– Ну, хто переміг? Я?
– Це моя скатертина,– сказав Пух і почав розгортати Тигру.
– А я думав, хто ж це такий? – сказав Тигра.
– Її стелять на стіл, а тоді на неї все ставлять.
Пух простелив скатертину на стіл, поставив на неї великий горщик меду, і вони сіли снідати. І щойно вони сіли, Тигра набрав повен рот меду... й подивився на стелю, схиливши голову набік... А далі він заплямкав – і то було здивоване плямкання, задумливе плямкання, – плямкання, яке означало: "Цікаво, що ж це мені дали?.." А після цього він сказав дуже рішучим голосом:
– Тигри не люблять меду!
– Ой-ой-ой! – сказав Пух, намагаючись показати, що це його страшенно засмутило.– А я гадав, вони люблять усе.
– Усе, крім меду,– сказав Тигра.
Правду кажучи. Пух не тільки не засмутився, а навіть зрадів і чимшвидше сказав, що, тільки-но він покінчить зі своїм сніданком, він поведе Тигру в гості до Паця, і там Тигра зможе пригоститися Пацевими жолудями.
– Дякую, Пуше,– сказав Тигра,– бо саме жолуді Тигри й люблять понад усе на світі!
І ось після сніданку вони подалися в гості до Паця, і дорогою Пух пояснив, що Паць – Дуже Маленьке Створіння, яке не любить, коли на нього наскакують, так що він, Пух, просить Тигру не дуже розскакуватися для першого знайомства. А Тигра, який цілу дорогу то ховався за дерева, то зненацька вискакував із засідки, намагаючись упіймати Пухову тінь, відповідав, що Тигри наскакують тільки до сніданку, але варто їм з'їсти жменьку жолудів, і вони враз стають Тихі й Страшенно Ввічливі. Отак розмовляючи, вони непомітно підійшли до Пацевої хатки й постукали у двері.
– Привіт, Пуше,– сказав Паць.
– Привіт, Пацику. Оце ось – Тигра.
– Ой! Сп-сп-спрравді? – сказав Паць, задкуючи до протилежного кінця столу. – А я думав, що Тигри не такі великі.
– Хе! – сказав Тигра.– Ти ще не бачив великих.
– Вони люблять жолуді, – сказав Пух.– Заради них ми й прийшли, бо бідолашний Тигра досі ще зовсім нічого не снідав.
Паць підсунув полумисок із жолудями до Тигри й сказав:
– Пригощайтесь, будь ласка.
А сам щільніше присунувся до Пуха й, відчувши себе так значно хоробрішим, сказав майже безтурботним голосом:
– То ти, значиться, Тигра? Гай-гай!..
Але Тигра нічого не відповів, бо рот у нього був ущерть напханий жолудями.
Він довго й голосно жував, а тоді сказав:
– Мимли не мюмлять момумів.
А коли Пух із Пацем спитали: "Що, що?" – він сказав: "Мимачте меме",– й прожогом вискочив із хатки.
Майже тієї ж миті він повернувся назад і впевненим голосом пояснив:
– Тигри не люблять жолудів!
– Але ж ти казав, вони люблять усе, крім меду,– сказав Пух.
– Усе, крім меду та жолудів, – заявив Тигра.
Почувши це, Пух сказав:
– А-а, ясно!
А Паць, який досить-таки зрадів, що Тигри не люблять жолудів, спитав:
– То, може, вони люблять будяки?
– Будяки? – сказав Тигра. – О, будяки Тигри справді люблять понад усе на світі!
– Тоді ходімо в гості до Іа,– запропонував Паць.
І всі троє негайно рушили далі шукати сніданку Тигрі. Вони йшли, йшли і йшли і нарешті прийшли в той закуток Лісу, де пасся Іа.
– Привіт, Іа! – сказав Пух.– Оце ось – Тигра.
Іа обійшов навколо Тигри з одного боку, потім повернувся й обдивився його з другого боку.
– Як, ви сказали, оце ось зветься? – спитав він.
– Тигра.
– Угу,– сказав Іа.
– Він щойно прийшов сюди,– пояснив Паць.
– Угу,– ще раз сказав Іа.
Він довго-довго розмірковував, а тоді додав:
– А коли він піде звідси?
Пух став пояснювати, що Тигра – великий друг Крістофера Робіна і що він прийшов у Ліс назавжди; а Паць пояснював Тигрі, що він, тобто Тигра, не повинен ображатися на те, що сказав Іа, бо він, тобто Іа, завжди такий понурий; а Іа-Іа пояснював Пацеві, що – навпаки – сьогоднішнього ранку він надзвичайно веселий; а Тигра всім пояснював, що він досі ще не снідав.
– Тут, певне, щось знайдеться для нього, – сказав Пух.– Тигри завжди їдять будяки – через те ми й прийшли до тебе в гості, Іа.
– Красненько дякую за увагу, Пуше.
– Ой Іа, я не хотів сказати, що ми не хотіли тебе бачити...
– Ясно, ясно. Але ваш новий смугастий друг, він, цілком зрозуміло, хоче поснідати. Як, ви сказали, його звати?
– Тигра.
– Ну, ходімо зі мною, Тигро.
Іа підвів Тигру до найколючішого будяка й показав на нього копитом.
– Цей кущик я беріг до свого Дня Народження,– сказав він.– Але, зрештою, що таке день народження? Сьогодні він є, а завтра – нема. Пригощайся, будь ласка, Тигро.
Тигра подякував і насторожено зиркнув на Пуха.
– Оце такі будяки? – пошепки спитав він.
– Точно такі,– сказав Пух.
– Ті самі, які Тигри люблять понад усе на світі?
– Саме ті,– сказав Пух.
– Зрозуміло,– сказав Тигра і відкусив найбільшу гілку й голосно захрумтів.
– Ой! – раптом скрикнув Тигра. Він сів на землю й засунув лапу в рота.
– Що трапилося? – запитав його Пух.
– Пече! – пробурмотів Тигра.– Тигри не люблять будяків.
– Тоді навіщо було псувати такий чудовий кущ? – суворим голосом запитав Іа-Іа.
– Але ж ти сам, Тигро, казав,– почав Пух,– що Тигри люблять усе, крім меду та жолудів.
– І будяків! – крикнув Тигра, який тепер бігав, висолопивши язика, й робив коло за колом. Пух сумно подивився на нього.
– Що ж нам робити? – спитав він Паця.
Паць знав, що робити. Не вагаючись ані хвильки, він сказав, що треба йти до Крістофера Робіна.
– Ви знайдете його в Кенги,– сказав Іа.
– Тигро,– покликав Пух.– Іди-но сюди! Ми зараз підемо до Кенги. У неї вже напевне знайдеться для тебе ціла купа сніданків.
Тигра докінчив останнє коло й підбіг до Пуха.
– Пече! – пояснив він, широко й привітно усміхаючись.– Гайда! – і побіг першим. Пух та Паць повільно почалапали за ним.
Дорогою Паць мовчав, бо не міг придумати, про що поговорити, а Пух також мовчав, бо він саме обдумував нову пісню. І коли він її добре обдумав, то заспівав:
Наш маленький Тигра -
Бідолашний Тигра.
Ох, ну чим йому допомогти?
Він не їсть нічого!
Хто ж не їсть нічого -
Той не може, звісно, і рости.
Він не любить меду
(Жах – не любить меду!),
Ані жолудів.
Пожувавши трохи
Кущ чортополоху,
Тигра ледве-ледве не зомлів.
Наш маленький Тигра -
Бідолашний Тигра.
Чим же нам йому допомогти?
Він не їсть нічого
Нашого, смачного,
А йому ще ж треба підрости!
– Він уже й так дуже великий,– сказав Паць.
– Правду кажучи, він ще не дуже великий.
– Може, й так, але він здається дуже великим. Просто велетенським.
Пух, почувши це, глибоко замислився і пробурмотів сам до себе:
Скільки в Тигрі кілограмів,
літрів, метрів і бананів?
Го-го-го...
Та в той час, як він плигає,
Він велетнем виглядає!
Го-го-го!!!
– От і весь віршик,– сказав він.– Тобі подобається, Пацю?
– Усе, окрім літрів та бананів,– сказав Паць.– По-моєму, вони там ні до чого.
– А їм обов'язково закортіло стати обабіч метрів,– пояснив Пух,– от я й пустив їх туди. Між іншим, це найкращий спосіб складати вірші – дозволяти словам ставати там, де вони хочуть.
– Справді? А я й не знав,– сказав Паць.
Тигра увесь цей час весело вистрибував попереду, раз по раз вертаючись назад, аби запитати: "Сюди йти?.." Та ось нарешті показалася хатка Кенги. Біля хатки стояв Крістофер Робін. Тигра щодуху помчав до нього.
– Ага, ось ти й прибіг, Тигро! – сказав Крістофер Робін.– Я знав, що ти десь гасаєш.
– А я стільки всього знайшов у Лісі! – похвалився Тигра. – І пух знайшов, і пацю знайшов, і якесь іа знайшов. Тільки сніданку не знайшов.
Пух та Паць підійшли до Крістофера Робіна, міцно обнялися-привіталися і пояснили в чому справа.
– Ти, мабуть, знаєш, що люблять Тигри? – спитав Пух.
– Якщо я дуже постараюся, то, мабуть, згадаю,– сказав Крістофер Робін.– Але мені здається, Тигра сам знає.
– Звісно, знаю,– сказав Тигра.– Тигри люблять усе на світі, окрім меду, жолудів та ще... як звуться оті пекучки?
– Будяки.
– Еге, та ще окрім них.
– Ну, що ж, і то добре. Кенга знайде тобі щось поснідати.
Вони зайшли в хатку до Кенги, і коли Крихітка Ру сказав:
"Привіт, Пуше" і "Привіт, Пацю (по одному разу) і "Привіт, Тигро" (двічі, бо так він ще ніколи не вітався й, до того ж це звучало досить кумедно), – вони пояснили Кензі, чого прийшли, і Кенга дуже лагідно й ніжно сказала:
– Ну що ж, любий Тигро, зазирни в мій буфет і подивися, що тобі припаде до душі.
Кенга одразу збагнула, що хоч Тигра й здається великим, але він так само, як і її Крихітка Ру, потребує ласки й турботи.
– А мені теж можна зазирнути? – спитав Пух, який уже став почувати себе трохи одинадцятигодинно, й, діставши дозвіл, розшукав у буфеті невеличку бляшанку згущеного молока. Мабуть, щось йому підказало, що Тигри не люблять згущеного молока, тому він нишком потягнув бляшанку в тихий куток, де йому ніхто не заважатиме їсти, та й почав собі підкріплятися.
А Тигра? Що довше він тицяв свого носа і лапи то в одну, то в іншу банку, тим більше знаходив речей, яких Тигри не люблять. І коли він перекопирсав увесь буфет і знайшов усе, що там було, але не знайшов нічого собі до смаку, він спитав Кенгу:
– Що ж тепер буде?
Але Кенга, Крістофер Робін та Паць у цей час обступили Крихітку Ру, умовляючи його випити риб'ячий жир. І Ру казав: "А може, не треба?", а Кенга казала: "Та як же, серденько Ру, згадай, що ти мені обіцяв".
– А що то таке? – пошепки спитав Тигра Паця.
– То йому дають Здоров'ячі Ліки,– пояснив Паць.– А він їх страшенно не любить.
Тигра підійшов ближче й перехилився над спинкою стільчика Крихітки Ру. Раптом він вистромив язика, і почулося голосне "буль-буль!"
Кенга з несподіванки підскочила, скрикнула "ой!" і вихопила ложку якраз у ту мить, коли вона зникала в Тигриній пащі. Ложку вона врятувала, але риб'ячий жир щез.
– Хіба ж так можна, серденько Тигро! – сказала Кенга.
– Він випив мої ліки! Він випив мої ліки! Він випив мої ліки! – захоплено заспівав Крихітка Ру.
А Тигра подивився на стелю, потім заплющив очі, і язик йому сам по собі заходився облизувати губи на той випадок, якщо там щось залишилося. А ще трохи згодом його писок осяяла щаслива, вдоволена усмішка, і він сказав:
– Оце таки справді те, що Тигри люблять понад усе на світі!..
Тепер нас не здивує, що Тигра назавжди зостався жити в хатці Кенги і щодня пив риб'ячий жир на сніданок, обід та вечерю. Лиш іноді, коли Кенга вважала, що йому слід зміцніти, він замість ліків з'їдав після жиру ложечку-другу манної каші, якою годували Крихітку Ру.
ПРИГОДА ТРИНАДЦЯТА,
У якій всі йдуть на розшуки і Паць знову зустрічає Слонопотама
Одного разу Пух сидів удома і зосереджено перелічував свої горщики з медом. Раптом хтось постукав у двері.
– Чотирнадцять,– сказав Пух.– Прошу заходити. Чотирнадцять. Чи, може, п'ятнадцять? От морока. Зовсім збився через цей стукіт.
– Привіт, Пуше! – сказав Кролик.
– Привіт, Кролику! Правда ж, п'ятнадцять чи ні?
– Чого?
– Моїх горщиків з медом, які я лічив.
– А може, чотирнадцять?
– Ти певен?
– Ні,– сказав Кролик.– А хіба це важливо?
– Та я просто так хотів знати,– скромно сказав Пух,– щоб завжди можна було собі сказати: "У мене ще є чотирнадцять горщиків меду". Чи п'ятнадцять, якщо їх п'ятнадцять. Що більше, то на душі спокійніше.
– Ага, тоді вважай, що їх шістнадцять,– сказав Кролик.– Тільки я прийшов не для цього. Я прийшов спитати: ти часом не зустрічав Кузьки?
– Зараз не пригадую,– сказав Пух.
І далі, гарненько подумавши, додав:
– А хто цей Кузька?
– Та один із моїх Родичів та Знайомих,– недбалим голосом пояснив Кролик.
Однак це пояснення нічого не пояснило Пухові, бо Кролик мав так багато Родичів та Знайомих і всі вони були такі різні на вигляд і зріст, що Пух навіть не уявляв, де можна було б зустріти того Кузьку – на верхівці дуба чи на пелюстці якоїсь квітки.
– Сьогодні я нікого не зустрічав,– сказав Пух,– принаймні так близько, щоб сказати: "Привіт, Кузько!" А він тобі на щось потрібен?
– Ні, він мені не потрібен,– сказав Кролик.– Але завжди корисно знати, де твої Родичі та Знайомі, потрібні вони тобі чи ні.
– А-а, ясно,– сказав Пух.– То він що, загубився?
– Та розумієш,– сказав Кролик,– його вже довгий час ніхто ніде не зустрічав, і я побоююсь, що, може, він і справді-таки загубився або заблукав. У кожному разі,– додав він поважним голосом,– я обіцяв Крістоферові Робіну організувати його розшуки. Отож збирайся швидше та й ходім.
Пух ніжно попрощався зі своїми чотирнадцятьма горщиками меду, сподіваючись, що їх п'ятнадцять, і вони з Кроликом подалися до Лісу.
– Ну от,– сказав Кролик,– зараз ми почнемо Розшуки, і ці Розшуки я організував...
– Що ти з ними зробив? – спитав Пух.
– Організував. Ну, це значить... Розумієш, так роблять з розшуками завжди, коли треба, щоб не всі розшукували водночас на одному й тому ж місці. Через те, Пуше, я хочу, щоб ти порозшукував спершу біля Шести Сосен, а тоді посувався в напрямку Совиного Замку "Каштани",– там ти розшукаєш мене. Зрозумів?
– Ні,– сказав Пух.– А що...
– Ну, то я розшукаю тебе біля Совиного Замку "Каштани" – десь за годину.
– А Паць організований теж?
– Усі організовані, всі! – сказав Кролик і помчав геть.
Коли вже Кролик зник з очей. Пух раптом згадав, що він забувся спитати, а хто ж такий Кузька – чи він із тих Кроликових Родичів та Знайомих, які можуть сісти тобі на носа, чи з тих, на котрих ти сам можеш ненароком наступити й не помітити.
Але тепер було пізно питати, і тому Пух подумав, що найкраще буде почати ці Лови з розшуків Паця, аби розпитати в нього, кого вони розшукують, а тоді взятися за розшуки й самому.
– Тільки ж марно розшукувати Паця біля Шести Сосен,– сказав сам собі Пух.– Бо Паця організовано в іншому, спеціально для нього визначеному місці. Отже, передовсім треба порозшукувати Паця в цьому Спеціальному Місці. Цікаво, де ж воно є?
І він накреслив у голові такий
ПЛАН
що після чого розшукувати
1. Спеціальне місце (Розшукати Паця).2. Паць(Дізнатися, хто такий Кузька).3. Кузька (Розшукати Кузьку).4. Кролик(Розшукати Кролика і сказати йому, що я розшукав Кузьку).5. Кузька знову(Сказати Кузьці, що я розшукав Кролика).
"Так, так,– подумав Пух, чалапаючи вперед,– клопітний буде сьогодні день".
І день справді виявився дуже клопітним уже наступної миті. А сталося це тому, що Пух був дуже заклопотаний обмірковуванням свого плану розшуків і зовсім не дивився собі під ноги. Отож він і не помітив, як перечепився об якийсь корч, і зауважив це лише тоді, коли вже падав.