ВОЛОДИМИР МИХАНОВСЬКИЙ
      Оранжеве серце
      Науково-фантастичнi оповiдання
      Оранжева планета... Все тут вражає своєю
      незвичайнiстю. Гори й улоговини пересуваються.
      Високi скелi зростаються за кiлька хвилин. Все
      прогинається, змiнює свою форму, потiм знову
      випрямляється... Великi дива уздрiли земляни на
      цiй далекiй планетi!
      Про захоплюючi пригоди космонавтiв
      майбутнього, про дивовижнi вiдкриття, винаходи,
      боротьбу думок i боротьбу свiтiв - приреченого на
      загибель капiталiстичного i нового, який
      утверджується, соцiалiстичного - розповiдається в
      цих оповiданнях.
      ЗМIСТ
      Шляхами невiдомого
      Овсiй
      Оранжеве серце
      "Петро Голубничий"
      Залiзнi студенти
      Двобiй на днi океану
      Загадкова дiя
      Гнучка тактика
      Наслiдки виховання
      Iз щоденника
      Зайва ланка
      Пограбування банку
      Парi
      Майстерня Чарлi Макгроуна
      Зайва ланка
      Вичерпна вiдповiдь
      Таємниця затоки Здохлого кита
      Iдея третього колеса
      ШЛЯХАМИ НЕВIДОМОГО
      ОВСIЙ
      Хтозна-чому, але Миколка вiдчував до Овсiя вiдразу. Укупi з iншими хлопчаками вiн шпурляв Овсiєвi в широку спину крем'яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено i здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-лiпшому завулку.
      Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажi з Оранжерейного архiпелагу - чудовi фрукти, земнi й марсiянськi. Звiдси, iз гаванi, вiдправляли на архiпелаг товари, потрiбнi людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електроннi мiкроскопи, рiзнi бiостимулятори, прискорювачi росту рослин. Люди на архiпелазi ставили науковi дослiди. А всю чорнову роботу виконували роботи.
      Працювали роботи i в гаванi.
      Овсiй теж був робот - неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом i довгими шестипалими кiнцiвками.
      Якось камiнь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботовi в один iз вразливих вузлiв. Овсiй здригнув. Заблимали фотоелементи-очi, i низький голос добродушно пробуркотiв:
      - Не виводьте мене з ладу, юнi земляни!
      По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.
      Принишклi шибайголови простежили, як Овсiй, зiйшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капiтана й покачуляв до трюму...
      Останнiм часом у Овсiєвiй пам'ятi зринали видiння, пов'язанi з Зеленим мiстечком, озером Вiдпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, власне, найчастiше пригадувалося йому те, що люди називають раннiм дитинством. Чому саме цi марення ставали йому на думцi? Важко сказати. В усякому разi, сам добрати що до чого Овсiй не мiг, а до послуг технiка вiн не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системi пiвторастолiтньої давностi, котра безнадiйно застарiла! Адже останнiм часом у людей з'явились новi, такi чудовi помiчники! А Овсiй... Ну що ж? Працює - i гаразд. Однак вiн ще мiцний - поскрипить...
      За довге iснування Овсiєвi випало бачити немало. Та все, що було по тому, як вiн залишив Зелене мiстечко... Нi, не те щоб забулося, стерлось iз пам'ятi... Iоннi блоки хоч i позеленiли вiд часу, але надiйно бережуть усю iнформацiю, накопичену Овсiєм протягом багатьох десятилiть. Одначе факт лишався фактом. Овсiєвi дуже рiдко пригадувались червонi пiски марсiянських пустель, у яких вiн допомагав землянам споруджувати першi мiста. Так само зрiдка йому спадала на думку лабораторiя-супутник на Фобосi, куди вiн невдовзi переїхав. I вже зовсiм вряди-годи зринали в уявi безмежнi синюватi поля на Венерi, де буяла колосиста пшениця...
      Нi, мабуть, неправильно було б твердити, що пiзнiшi роки канули в забуття: цей вислiв стосувався б скорiше людини, анiж робота. Просто давнiшi подiї видавались Овсiєвi яскравiшими i в спогадах посiдали набагато бiльше мiсця.
      З найбiльшою приємнiстю Овсiй пригадував той день, що був перший iз перших. Увечерi, коли робота в порту кiнчалася, Овсiй любив, залiзши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадiв. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано пiдходив черговий iнженер. Та, вгледiвши Овсiїв фотоелемент, що блимав у пiтьмi, заспокоєний iшов собi геть.
      А Овсiй знову поринав у нетрi спогадiв.
      ...Який-бо вiн яскравий, той перший день свободи! Сонце свiтило якось особливо. О, це зовсiм не те, що ловити його тепле промiння крiзь фрамуги бiолабораторiї. Тут, на просторi, не обмеженому стiнами i стелею, навiть сонце видавалося зовсiм iншим. Овсiй подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.
      Дверi за Овсiєм зачинились, i вiн опинився на терасi сам. "Бетон", визначив вiн, обережно помацавши пiдлогу. Широку терасу облямовували низькi бильця iз брунатним пластиковим кантом. "Пластик потемнiв од часу", автоматично вiдзначив Овсiй.
      Вiн ступив кiлька непевних крокiв. Його пальцi весь час ворушилися, тремтiли з напруження. Ще б пак! Сьогоднi вперше Микола Михайлович дозволив Овсiєвi самостiйно вийти на полiгон, поза будь-яким наглядом та контролем.
      Крок, iще крок. Тераса здається безмежною.
      Нарештi Овсiй дiйшов до балюстради, мiцно обхопив пальцями алюмiнiєвий стовп. I зразу заспокоївся. Кiнець кiнцем вiн у думках переживав усе це не один раз.
      Тепер можна братися до збору iнформацiї. Овсiй знав: увечерi вихователь обов'язково прогляне блоки його пам'ятi. Тiльки сьогоднi там будуть вiдомостi, що вiн їх набув не з довiдникiв i мiкрофiльмiв...
      Овсiєвi локатори невпинно оберталися - вони ретельно обстежували довколишнiй простiр.
      Ось ребриста пiдлога тераси. Шар бетону сантиметрiв десять завтовшки. Далi порожнеча. Пiдвал. Та який великий! I темний. Доведеться ввiмкнути iнфразiр. Упродовж порослих мохом стiн стояли химернi посудини. "Бочки", здогадався Овсiй. В кутку пiдвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, вiдому Овсiєвi з минулих урокiв. Осторонь громадилися в пiрамiду трикутнi магнiтнi уловлювачi. На них лежав товстий шар пилу, скрiзь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачiв не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблевi, якому екiпажевi вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному пiдвалi котеджу на територiї Зеленого мiстечка?
      А скiльки пiд терасою незнайомих Овсiєвi предметiв, незрозумiлих i вiд того таємничих! Робот намагався кожен iз них запам'ятати, аби увечерi Микола Михайлович усе йому пояснив i розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсiм не те, що спостерiгати на вiдстанi, хай навiть за допомогою унiверсального iнфразору.
      Платформа на гусеничному ходу. Навiщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Нi, це не пластик. Швидше скло. Скiльки-бо лiт тому люди використовували його замiсть пластику?
      Овсiй вимкнув iнфразiр. Танули дорогоцiннi хвилини, а вiн усе ще непорушно стояв на терасi, прихилившись до алюмiнiєвого стовпа.
      В його розпорядженнi було тiльки двi години, i вiн мав використати їх якомога доцiльнiше. Так наказав Микола Михайлович.
      Поки Овсiй розмiрковував, куди спрямувати свою ходу, на рожевiй пластиковiй дорiжцi, що огинала будинок, з'явилося двоє людей. Це були хлопець i дiвчина. Овсiй, заклопотаний своїми думками, ледве ковзнув по них поглядом. Проте, щоб запам'ятати їх, цього було досить.
      Обiрвавши розмову, люди позирнули в роботiв бiк.
      - Микола поставив новий обчислювач, - сказав високий юнак i кивнув у бiк котеджу.
      - Зразу видно, що нетяма! - засмiялась дiвчина. Вона зiрвала билинку, пiднесла до губiв.
      - Знову сплохував?
      - Авжеж.
      - А в чому саме, Лiн?
      - Гарний буде з тебе вчений. Обчислювача переплутав з системою, що здiйснює самонавчання.
      - Не вчений, а капiтан.
      - Все одно. - Лiн уперто мотнула косою. - Капiтан далеких трас - це водночас i вчений.
      - Дивись, система, що здiйснює самонавчання. Цiкаво. - Хлопець притишив крок, приглядаючись.
      - У будинок заходити не можна, - попередила Лiн. - Там бiолабораторiя.
      - Я тiльки пiдiйду...
      - Нi, на терасу теж не можна. Правила Зеленого мiстечка не дозволяють.
      - Шкода! - хлопець, очевидячки, засмутився.- У нас в iнтернатi такого нема...
      - Цi системи ще не поминули стадiї навчання, - авторитетно пояснила Лiн. - Та не журися, Фед. У Зеленому мiстечку ти часто їх зустрiчатимеш.
      Останнi слова долинули до Овсiя, коли юнак i дiвчина були вже далеко. Хоч i з запiзненням, але вiн збагнув, що мова йшла про нього. Не змiнюючи пози, вiн провiв їх поглядом.
      Лiн... Фед... Тодi Овсiй i в голову не покладав, що згодом заприятелює з ними, що вони працюватимуть разом. А потiм... потiм цi двоє поринуть у небуття, бо життя людське, як i життя роботiв, суворо обмежене законами природи. їх можна вiдкривати, можна змусити слугувати собi, але спростувати, вiдкинути неможливо...
      Овсiй коротко розбiгся, легко перестрибнув через огорожу тераси. Та в момент приземлення втратив рiвновагу й упав горiлиць. Удар був досить вiдчутний. Довколишнiй свiт гойднувся й повiльно став одпливати вбiк. "Нiчого, це швидко мине, - подумав Овсiй. - Головне - полежати кiлька хвилин абсолютно нерухомо".
      I справдi, зоровi функцiї незабаром дiйшли норми.
      Нараз маленький кiбернетичний пристрiй, трiпочучи крильми, опустився Овсiєвi на фотоелемент. Робот знову завмер. Вiн боявся поворухнутись. Хтозна, може, конструктор надiлив цей чудернацький витвiр почуттям страху. А йому так кортiло розгледiти механiзм у всiх деталях. Дивовижне створiння, згорнувши крильця, поповзло по опуклому фотоелементовi Овсiя, солодко нiжачись на сонцi. Його обтiчне тiльце здавалося найвикiнченiшим iз усього того, що Овсiй досi бачив. Цiкаво, як у нього прикрiплено крила? Овсiй зробив необачний рух, i кiбернетична iстота вмить спурхнула з нього й опинилася на верхiвцi дерева. її крильця працювали так швидко, що утворювали два барвистi мiнливi проти сонця кола.
      Овсiй повiльно пiдвiвся. Роззираючись, постояв.
      Вiн був зовсiм незалежний. Мiг iти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова - о чотирнадцятiй нуль-нуль вернутися в бiолабораторiю.
      Овсiй навiть не уявляв собi, що довкола стiльки навдивовижу цiкавої iнформацiї. Вiн неквапом брiв паралельно до пластикової стежки. Обминав вербовi кущики. Перед ним неохоче розступалось високе рiзнотрав'я. Овсiй озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидiти стiльки рокiв, день у день поглинаючи розмаїту iнформацiю, лишився далеко позаду. Згадалися першi кроки, коли вiдстань од екрана до стелажiв видавалася прiрвою, через яку необхiдно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трiшки пiдштовхнув Овсiя, i вiн несподiвано для самого себе ступив уперед, широко розчепiривши руки...
      Тепер перед ним, скiльки займеш оком, слався рiвний, мов стiл, полiгон, а вiн iшов та йшов, фiксуючи в пам'ятi температуру повiтря, вологiсть, силу вiтру й десятки iнших параметрiв.
      На полiгонi було порожньо. Далеко на обрiї, де плато зливалося з небом, мрiли якiсь будови. Про їхнє призначення Овсiй мiг тiльки здогадуватись. Он та споруда, зiткана з однакових ланок i схожа вiддалiк на шахову туру, - за всiма ознаками, вежа космозв'язку. Поряд галерея... Мабуть, гiмнастична зала для таких, як i вiн, роботiв. От би зустрiти кого-небудь iз своїх побратимiв!
      Ще перед тим як вийти з бiолабораторiї на широкий степовий простiр, Овсiй мрiяв про несподiванi зустрiчi на полiгонi, вiн прагнув їх i водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досi йому доводилось контактувати iз самим тiльки Миколою Михайловичем.
      Летючi кiбери, сюркочучи, пролiтали у нього пiд самiсiнькою антеною. Овсiй на ходу кiлька разiв спробував упiймати загадкове створiння, та, видно, його рухи були незграбнi: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.
      "Чому менi вихователь нiколи нiчого не казав про цi втiшнi конструкцiї, що лiтають над полiгоном Зеленого мiстечка? - розмiрковував Овсiй. - I яке їхнє призначення? Може, збирати iнформацiю на рiвнi молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?"
      В глибинi, пiд грунтом, Овсiй бачив численнi труби. В рiзних напрямках вони прошивали товстий шар землi, являючи собою кровоноснi судини велетенського механiзму, гiгантського комплексу, що зветься просто i ласкаво, - Зелене мiстечко...
      Одначе спека! Тридцять сiм за Цельсiєм у затiнку. Добре, подмухує хоч якийсь вiтерець. Овсiй майже самохiть увiмкнув холодильне устаткування.
      Аж тут з-за дерев вигулькнула дiвчина. Вона простувала назустрiч Овсiєвi. Це була Лiн, та, що в парi з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лiн йшла сама.
      Вiтер подув сильнiше, зашамотiв у листi, розтрiпав дiвчинi лляне волосся, зiбране ззаду в чудернацький датчик.
      Лiн iще не бачила Овсiя - вона дивилася просто поперед себе на пластикову дорiжку. Овсiй нiяково зупинився, йому треба було самостiйно дiйти певного висновку. Вперше за весь час свiдомого iснування. Вiн квапливо перебирав десятки варiантiв. Уникнути зустрiчi? Втекти? Заховатись у травi? Пройти повз Лiн, мовби не помiчаючи її?
      Поки Овсiй розмiрковував, дiвчина уздрiла його. Звернувши зi стежки, вона пiшла роботовi назустрiч. На її устах грала усмiшка, i було в цiй усмiшцi щось таке, що змусило Овсiя смiливо рушити вперед.
      - Здрастуй, - простягла руку Лiн.
      - Здрастуй, людино, - швидко вiдповiв Овсiй.
      Вона ласкаво потисла йому кiнцiвку. I досi пам'ятається її суха гаряча долоня.
      Цей дещо химерний жест не здивував Овсiя. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.
      - Перший вихiд? - безпомилково визначила Лiн.
      - Перший, - пiдтвердив Овсiй. - Тiльки як...
      - В мене око натреноване, - пояснила дiвчина. - Ну що, не лячно просто неба?
      - Цiкаво.
      - Ще б пак! Рокiв двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нинi.
      "Чи знайомий з нею вихователь?" - подумав Овсiй.
      - Вiтай вiд мого iменi Миколу Михайловича, - сказала Лiн, мовби вгадавши його думки. - Вiн виховав не одного капiтана.
      - Я працюватиму на завантажуваннi кораблiв, - повiльно сказав Овсiй.
      - Теж непогано, - усмiхнулася Лiн. - Ой, де це ти? - схопила вона Овсiя за плече. Дiвчина зiрвала жмут трави i стала витирати йому на спинi болото.
      - Та от упав, - нiяково пробурмотiв Овсiй.
      - Ну, звичайно! - вигукнула Лiн. - Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скiльки разiв?
      - Що? - не зрозумiв Овсiй.
      - Скiльки разiв падав сьогоднi?
      - Один.
      - Тiльки один. Оце здорово! Я, пам'ятаю, мало не на кожнiм кроцi розквашувала собi носа.
      Овсiй не знайшовся, що вiдповiсти. Йому не хотiлось балакати на такi конфузливi теми.
      Оце то вантажник, що втрачає рiвновагу!
      - Ну, ось i все, - сказала Лiн, кинувши до нiг жмуток трави. - Як назвав тебе вихователь?
      - Овсiєм.
      - Овсiєм, - повторила дiвчина. - Гарне iм'я. Рiдкiсне. I давнє.
      Овсiєва скутiсть танула, мов бурулька на весняному сонцi. Йому здавалося, що вiн знайомий з Лiн, як i з вихователем, давно-давно.
      Нахабний маленький кiбер пролетiв попiд самiсiньким Овсiєвим фотоелементом.
      - Скажи, людино, - мовив Овсiй, - хто сконструював цей лiтальний механiзм?
      - Ти про що? - здивовано клiпнула Лiн.
      Овсiй показав на яскраву цятку.
      - Та це ж бабка, звичайнiсiнька бабка, - дзвiнко розсмiялася Лiн. Хiба ти не вивчав зоологiї?
      Овсiй пробурмотiв у вiдповiдь щось нерозбiрливе. Лiн, вирiсши в Зеленому, добре знала про схильнiсть роботiв зводити все до кiбернетики. Тому дiвчину не дуже здивувало, коли Овсiй простяг руку, обережно помацав її косу i непевно сказав:
      - Це, мабуть, датчик?
      Лiн, приховуючи усмiшку, коротко пояснила Овсiєвi, як заплiтають волосся в косу.
      - Стiльки мiкрофiльмiв переглянув, а цього не бачив, - признався Овсiй.
      - Але ж твiй вихователь...
      - Вiн кiс не носить.
      Над головою в них пливло розпечене сонце. Здавалося, спекою дихало все - i бездонна небесна баня, що зависала над Зеленим, i пластик дорiжки, i вологий по недавнiм дощi грунт, i висока густа трава.
      - Гроза, гроза! - раптом звiдкись iздалека долинув крик.
      Овсiй здивовано озирнувся. Округи залягав глибокий спокiй. На небi хоч би тобi хмаринка. Але ж було ясно чути - "гроза!" Овсiй звик довiряти людському слову. Вiн поквапливо дiстав iз невеличкого схову, що був у нього на правому боцi, прозорого полiвiнiлового плаща i натяг на себе, вiд чого став схожий на запаковану шафу.
      Помiтивши здивований погляд дiвчини, Овсiй пояснив:
      - Я хворобливо реагую на вологу. Вихователь заборонив менi попадати пiд дощ, поки я не пройду курс загартування в бiоцентрi.
      - Так, так... - Лiн доторкнулася до плаща. - I справдi, непоганий захист. Але чому...
      - Не хвилюйся, людино, - перебив Овсiй, - я сховаю тебе вiд дощу.
      Робот спритно переполовинив плащ i простяг дiвчинi блискучий шмат плiвки.
      - Спасибi. - Лiн узяла її, не знаючи, куди дiти.
      - Укрийся. Хiба ти не чуєш - гроза!
      - Гроза! - знов долинуло до них.
      - А, ти он про що, - кiнець кiнцем збагнула Лiн. - Та це ж моє прiзвище: Гроза. Розумiєш? Лiн Гроза. Ну, мене кличуть...
      Дiвчина трiпнула косою.
      - Прощавай, Овсiю!
      - До побачення, людино Лiн.
      Коли бiле плаття зникло мiж кущiв, Овсiй стрепенувся i величезними стрибками помчав до лабораторiї: час, вiдмiряний вихователем для першого виходу в простiр, скiнчився.
      Час, час... його незримий плин несе iз собою все iснуюче. Нi, не тiльки людина скоряється його невблаганному поступовi. Будь-яка система, хай то звичайнiсiнька собi каменюка чи велетенська зiрка у космосi, все неминуче зазнає змiн у часi.
      Отже, старiє не тiльки людина. Старiє i робот. Це об'єктивний закон свiтобудови. Смiшно, звичайно, було б думати, що кiбернетична система з часом мала б згорбитися, вкритись зморшками i взагалi стати схожою на спорохнявiлого дiда (хоч це теж конструктор при бажаннi мiг би змоделювати).
      Кожен робот певного класу старiє на свiй кшталт. Нервовi канали, що по них мозок передає у всi частини системи свої команди, зазнають змiн, i змiни цi необоротнi, їх уже не виправиш. Кiнцiвки втрачають гнучкiсть. Бракує їм колишньої сили i спритностi. Та й сам мозок- цар складної системи, створеної i викоханої людиною... Вiн дедалi бiльше стає непридатний.
      I на змiну одному поколiнню роботiв приходить iнше, котре являє собою вдосконаленiший витвiр людських рук i розуму.
      Блоки iонної пам'ятi в Овсiя поступово зношувались. У працi Овсiй не жалiв себе - так його було виховано. Швидко минали роки. Танули десятилiття...
      I ось прийшов час, коли Овсiєвi стало важко з належною швидкiстю i спритнiстю виконувати команди оператора, орiєнтуватися в просторi й часi. Ба навiть просте спостереження за режимом звичайнiсiнького термостата було тепер для нього над силу.
      Та незважаючи на все, Овсiй працював i далi.
      Десь близько сорока рокiв тому вiн попав у катастрофу. Це сталося в урановiй шахтi Марса. Овсiй вивантажував руду на поверхню - обов'язки загалом нехитрi, якщо мати певний досвiд, а його в Овсiя було бiльш нiж досить. Раптом у шурфовi шахти розiрвало ротатор, i шмат розпеченого металу наскрiзь пробив груди роботовi. Осколок зачепив центральний нерв, i реставрувати його було неможливо.
      Єдине, на що спромоглися iнженери Зеленого, це поставити дублюючий ланцюжок нейронiв, що тiльки почасти вернув Овсiєвi колишню працездатнiсть.
      Пiсля цiєї операцiї Овсiя лишили на Землi.
      Тепер вiн незмiнно працював на завантажуваннi й розвантажуваннi кораблiв у невеличкiй чорноморськiй гаванi.
      Камiнь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.
      Протягом усiєї ночi слабкi вихровi струми стихiйно спалахували то в тому, то в тому блоковi. Старому iонному мозковi доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдiяльнiсть системи.
      Нiч видавалась безмежною. Овсiй змагався з важким небуттям. Вусики аналiзаторiв здригали, коли до них крiзь вiдчиненi дверi пакгаузу долинало тихе зiтхання моря. В ньому Овсiй ловив i свiжий запах йоду, i тонкий аромат водоростiв, викинутих на берег прибоєм, i ще щось таке знайоме i таке земне... Та що саме, вiн, хоч як силкувався, пригадати не мiг: бiльшiсть мiкровiдсiкiв його пам'ятi майже не працювала.
      Овсiй уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побiля атомного серця. Про те, що настав новий день, вiн дiзнався з посвiтлiлого прямокутника неба, чiтко окресленого дверима пакгаузу...
      Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмi. I знов юнi пустуни кепкували з Овсiя.
      Вiн терпляче зносив дитячi жарти, часом досить злi, i тiльки блимання фотоелементiв свiдчило про те, що роботовi по-справжньому боляче.
      Всьому цьому можна було легко покласти край - варто лише сказати бодай слово начальниковi порту (до речi, Миколчиному батьковi). Та Овсiй чомусь утримувався. Можливо, вiн пригадував тi далекi часи, коли сам пустував на гравiєвих дорiжках та на хитромудрих гiмнастичних снарядах Зеленого мiстечка, опановуючи закони руху й рiвноваги... Хтозна. У всякому разi Овсiй охоче спiлкувався з юними землянами, хоч вiд них часто було йому непереливки...
      Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стрiла випиналась далеко в море. її вiнчав гак. Кiбернетичного механiзму, що керував краном, iще не привезли, i металеве громаддя стояло без дiла.
      Був тихий весняний вечiр. З iнтернату вийшло кiлька хлопчикiв. Вони зупинились бiля крана, про щось завзято сперечаючись.
      Раптом один iз них позирнув на стрiлу, тицьнув на неї пальцем.
      - Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, - сказав вiн, кладучи на землю ранець i засукуючи рукава сорочки.
      - Пхе - до середини! - виступив наперед Миколка. - Я дiстануся до кiнця.
      Хлопцi здiйняли його на глузи.
      - Зiрвешся i втопишся.
      - Не зiрвусь! - рiшуче запевнив Миколка.
      Вiн старанно поплював на руки. Пiдiйшов до основи крана. Змiряв поглядом височiнь i, наважившись, полiз догори.
      За кiлька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришiв. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та вiдступати було пiзно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрiлу, що на запаморочливiй висотi горизонтально зависла над водою, i став повiльно просуватися вперед.
      Далеко внизу зрадливо ряхтiло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дiстатись гака. Вiн сiв би на нього i перепочив. Та до гака було ще так далеко!.. Зцiпивши зуби i заплющивши очi, Миколка повiльно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долонi обпiкало. Ще метр... Ще пiвметра... Пальцi розтулилися самохiть...
      Розгубленi хлопцi в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гаванi було безлюдно. Миколка здiйняв водограй бризок, каменем пiшов на дно.
      I раптом... Здалося, що з пiрса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по водi чотирма кiнцiвками, до Миколки поспiшав Овсiй. Дiставшись того мiсця, де розходились кола, робот пiрнув. Хлоп'ята затамували вiддих. Довго, дуже довго на поверхнi нiхто не з'являвся. Нарештi Овсiй випiрнув. Миколки не було.
      - Знаєш, яка тут глибочiнь? - чомусь пошепки сказав один iз хлопчакiв, нi до кого не звертаючись. - Океанськi кораблi можуть швартуватися...
      Перепочивши кiлька секунд, Овсiй пiрнув знову, цього разу вдало. Вiн з'явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бiк, очi були заплющенi.
      Вже майже допливши до берега, Овсiй несподiвано зупинився. Великi круглi очi йому поблякли, а кiнцiвки безладно засмикались. Останнiм зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу пiску побiля самiсiнького берега, а сам повiльно зануривсь у воду...
      Миколка опритомнiв у батька на руках. Довкола них з'юрмилось багато людей. Пiсля штучного дихання нило все тiло.
      Протиснувшись крiзь натовп, до Миколчиного батька пiдiйшов iнженер гаванi. Вигляд у нього був розгублений.
      - Товаришу начальник порту, - сказав iнженер, - ми виловили його, як ви наказали.
      - Ну?
      - Нiчого не можна зробити. - Iнженер скрушно похитав головою. Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Вiн i так пережив усi строки. Адже вийшов вiн iз ворiт Зеленого мiстечка бодай чи не пiвтораста рокiв тому...
      - Овсiй, - прошепотiв Миколка i заплакав.
      ОРАНЖЕВЕ СЕРЦЕ
      Розповiдає штурман Паччардi
      Опiсля менi завжди здавалося, що нашi вiдвiдини Оранжевої планети сон, феєричний i химерний. Я, штурман нестацiонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевiй планетi...
      А втiм, спробую розповiсти про все по черзi.
      Ми наближалися до сузiр'я Близнят. Iонна тяга "Грегора" не вмикалася вже протягом чотирьох мiсяцiв. Капiтан вiв корабель, використовуючи могутнi силовi поля, котрi ми перетинали.
      Магнiтний захист "Грегора" працював з повним навантаженням.
      Рiч у тiм, що на траверсi Бети виявилось надзвичайно багато метеорiв. За всi свої дев'ятнадцять рокiв безперервних польотiв я не бачив, щоб стiльки камiнцiв одночасно борознило чорне небо. Що далi ми мчали, то густiшав потiк метеорiв. У вiльний час я мiг годинами спостерiгати чарiвну картину Всесвiту. За вiкно в цей свiт правив великий овальний екран у кают-компанiї. Особливо менi подобалось вмикати довколишнє спостереження. Мiж зiрок, здавалося, зовсiм нерухомо зависав наш красень "Грегор". Iз його дюз не виривався, як звичайно, слiпучий багатокiлометровий шлейф полум'я: двигуни - як я вже вiдзначив - було вимкнено. Пiд дiєю якогось загадкового випромiнювання обшивка "Грегора" ледь фосфоресцiювала. Особливо виразно свiтилися на тлi чорного неба спiральнi лiнiї упродовж корабля i "шлюпка" маленька ракета, що мiстилась у носовiй частинi "Грегора". Чимось "шлюпка" була схожа на першi ракети, запущенi людиною в космос. Використовували ми її досить рiдко, проте траплялися ситуацiї, коли вона була незамiнна. На "Метелику" (так називав "шлюпку" екiпаж) ми могли вимандровувати в розвiдку й висiдати на новi планети, тодi як "Грегор" на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цiєї планети. Причалювати з "Грегором" до невiдомих островiв космiчного океану ми не наважувались: полум'я його дюз могло б перетворити на попiл усе живе.
      Гострий обтiчний нiс "Метелика", що свiтився яскравiше за iншi частини, був нацiлений просто вперед, у невiдоме. Окiл хаотично роїлися метеори.
      Я крутив ручку приладу, i картина на екранi магiчно змiнювалась. Траєкторiї метеорiв, що досi видавалися зовсiм хаотичними, набували раптом певного змiсту. Ось шалено мчить на "Грегора" крихiтна пiщинка. Що, здавалось би, вона може заподiяти такому титановi, як наш лайнер? А тим часом за субсвiтлової швидкостi метеорний пояс, як вiдомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотiв. Бомбардуючи з величезною швидкiстю корабель, мiкрометеорити лишають на його титановiй, вольфрамовiй чи будь-якiй iншiй обшивцi крихiтнi вм'ятини, подряпини, "вiспинки", як висловився паш капiтан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з'їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрi читають лекцiї в Зорянiй академiї, це звучить як "iнтегральний ефект дiї". Я ж назвав би зустрiч iз таким метеорним поясом повiльним умиранням.
      Одначе метеори не загрожують "Грегоровi". Вiн має чудовий магнiтний захист.
      Цiкаво, який нинi "Грегор" збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому бiлому дисковi, схожому на вiдеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом "пiдлиза", що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно вiд бажання того, хто натискує кнопку, змiнює "свiй погляд", тобто точку, з якої проектується зображення на екран. I ось я вже перебуваю на вiдстанi добрих двох десяткiв миль од "Грегора". Довкола чорний холод космосу. Нетлiнно палають зорi. I тiльки вдалинi криваво горить довга вузенька смужка. Це наш "Грегор" у вогненному мiшку.
      - Зовсiм як захiд сонця на Днiпрi.
      Я озирнувся. До екрана пiдiйшла Марiя Павлiвна Куличенко, наш астробiолог.
      - Скучили за Землею?
      - Ой, скучила! - Марiйка зiтхнула. - Адже тодi, як вернулась "Рената", я пожила на Землi зовсiм небагато, десь iз пiвроку. I уявiть собi, Паччардi, навiть за цей час я встигла скучити... за космiчними польотами!
      Марiйка засмiялась. Я називаю її Марiйкою тiльки так, подумки. А вголос кличу Марiєю Павлiвною, не iнакше. Хоч iнколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марiйкою. В нiй є щось надзвичайно симпатичне, рiдне. Що саме - не знаю. Може, її поривчаста, стрiмка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокiйний i низькуватий? Чи все укупi? Не знаю.
      Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на "Ренатi". Зорелiт попав тодi в потенцiальну магнiтну яму надзвичайної глибини, i тiльки винахiдливiсть та врiвноваженiсть нашого капiтана Петра Брагiна врятувала корабель. Багато про це менi розповiдав чоловiк Марiї Павлiвни, мiй колега штурман Стафо. Марiйка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на "Ренатi" Стафо вернувся зовсiм сивий...
      - Який красень наш "Грегор"! - раптом вигукнула Марiйка. На екранi досить виразно проступили величнi обриси зорельота. "Грегор" не був розрахований на польоти в атмосферi, й тому обтiчнiсть була йому нi до чого. Тiльки "Метелик" мав торпедоподiбну форму.
      На екранi було добре видно житловий вiдсiк, де ми перебували. Вiн здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусiдству з ним мiстився вiдсiк, у якому були манiпулятори, необхiднi нам пiд час висадок. Далi вiдсiк, де ми утримували тварин: курей, овець, корiв тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висiсти на нову планету людина, треба було перевiрити, чи нормально аклiматизуються на нiй земнi тварини. Адже крiм штучної атмосфери - створити її на новiй планетi не складало особливих труднощiв було ще безлiч рiзних факторiв, котрi впливали на людський органiзм... Потiм iшли один за одним вiдсiки найрiзноманiтнiшого призначення. I вже по всьому - серце корабля, його iоннi двигуни...