Блукаюча Іскра - Мідний король

Добре б утекти, щойно вони прибудуть у Фер. Щоправда, Розвіяр, якби він був на місці Арві, передбачив би такий заворот і наглянув би за хлопчиськом. Капітан не дурний; серед моря діватися нема куди. Розвіяр уже тонув одного разу – досить, наплавались, уже краще в рабство.

На горизонті показалася земля. Розвіяр зрадів, та виявилося, що це всього лише острів Тир, безлюдний і безводний. Можна було обійти його з півдня, так Арві й Лу звичайно й робили. Але при південно-західному вітрі – а він держався вже декілька днів – зручно було обійти Тир з півночі, і саме цього дуже хотілось команді.

– Підемо через води Імперії? – скептично спитав Лу.

– Ми порожні, – заперечив Арві. – Що нам?

І галера повернула на північний схід.

* * *

Наближався кінець плавання. Ходовий вітер гнав «Луску» в порт. Веслярі перепочивали більше, як звичайно, грали, відсипались. Так минуло два дні, і Лу помітно повеселішав, і острів Тир, смужка на видноколі, все далі втягався за корму…

На третій день дико закричав вахтовий, показуючи на небо.

З півночі наближалися три крапки. Спершу Розвіярові здалося, що це птахи, потім він зрозумів свою помилку – птахи не можуть бути такими величезними й літати так швидко. За хвилину, коли три крилаті тіні закружляли просто над кораблем, Розвіяр упевнився, що це все-таки птахи. Це крилами, що їх він не бачив ніколи в житті, але багато разів читав їхнє ім'я на борту корабля.

На спині в кожного птаха сиділи по три людини. У борт уп'ялась коротка груба стріла.

– Веслярі – у трюм! – гаркнув Арві. – Матроси – спускати вітрило! Лягати в дрейф!

За мить Розвіяр, затиснутий у спітнілому натовпі, опинився вже внизу, під палубою. Він чув, як спускали вітрило, як знервовано командував капітан; бачив, як походжають по палубі важкі чоботи Лу.

У трюмі мовчали. У тиші пролунав скрегіт – це опустилися на палубу величезні пташині ноги. «Луска» хитнулась під новою немалою вагою.

– Капітан? – окликнув чужий голос, звиклий командувати.

– Тут, – озвався Арві з підкресленим спокоєм.

– Ви у водах Імперії. Хто хазяїн?

– Теж я. З помічником.

– Я помічник, – глухо признався Лу.

– Що везете?

– Порожні повертаємося з рейсу. Возили в Мірте шкіри, пір'я…

– Баки не забивай! Знаю, які ви шкіри возили! Ану, показуй усе, та дивись – без дурниць! Перестріляємо, наче ситух!

Навіть у трюмі було чути свист крил. Дві інші крилами кружляли над «Лускою», тримаючи її на прицілі.

– Дивіться, – сказав Арві, і в голосі більше не було спокою – тільки злість і страх. – Усе вивертайте. Нема нічого!

Заскрипіла палуба. Загуркотіли чоботи по сходах. У смердючий трюм спустився імперський вартівник, офіцер у сріблясто-чорному панцері. На засмаглому обличчі в нього товстим шаром лежала бридливість.

– Шуу, – чи то сказав, чи то сплюнув він.

Веслярі стояли зігнувшись – висока людина не могла випростатись у трюмі, особливо біля борту. Вартівник пройшов, углядаючись в обличчя, і витримати його погляд могли не всі.

Спинився перед Розвіяром. Жорсткими пальцями взяв за плече, відсунув; поторсав ногою купу ганчір'я на підлозі. Арві стояв на сходах і нишком, за спиною офіцера, підбадьорливо підморгував гребцям.

– Показуй каюту, – звелів вартівник.

Каюта розміщувалася на кормі і більше була схожа на двомісну домовину. Там мешкали Арві та Лу, там же зберігались їхні речі. Вартівник вийшов із трюму слідом за капітаном; Розвіяр відчув, що помре, якщо не побачить криламу зблизька.

Він прокрався по сходах. Люк зостався відкритим, Розвіяру тільки й лишалося, що висунути голову, стати навшпиньки…

Спершу він побачив ноги – темно-жовті, перетинчасті, з кігтями. Потім – усю птаху, білу, навіть синювату, неможливо здоровезну; вона стояла боком, Розвіяр побачив складене крило, сідло на спині й крутий вигин шиї. Птах повернув голову, подивився на Розвіяра жовтими злими очима.

– Униз! – гаркнув незнайомий голос, і Розвіяр тільки тепер побачив, що по облавках стоять двоє в кольчугах, зі зведеними арбалетами в руках. Налинув вітер, над головою заплескали крила. Розвіяра схопили за ноги і стягнули в трюм, боляче цюкнувши підборіддям об сходинку.

– Здурів?! – лисий весляр тряхнув його, як ганчірку. – Не лізь! Непокору нам запишуть!

Розвіяр, приголомшений, сів біля борту. За декілька хвилин Арві, Лу й офіцер знову вийшли на палубу, і голоси їхні звучали по-діловому і майже спокійно.

– Не попадайтеся, – сказав офіцер. – Застану з товаром – живими не вийдете. Маємо наказ топити браконьєрів із кораблем і командою.

– Ми чесні торговці, – сказав Лу.

Арві щось пробурмотів.

– Пішли! – гукнув офіцер своїм.

Дзвінко заляскали крила об палубу. «Луска» хитнулась, тепер уже звільняючись від зайвого вантажу. Хвилина минула в мовчанці, тоді Лу гучно й вигадливо вилаявся.

* * *

Після відльоту крилам на «Лусці» відбулося буйне свято. Схоже, галері разом із командою вдалось уникнути великої небезпеки. Кислими залишалися тільки Арві та Лу: Розвіяр зрозумів з уривків розмов, що їм довелося заплатити вартовим великий штраф, а може, й хабар.

На палубу викотили барило «пекучки» з припасів. На радощах розв’язались язики; сидячи в купці разом з усіма, Розвіяр дізнався те, що трималось у таємниці.

Полювати на донного дракона заборонено в Імперії: шкурами цих жахливих тварюк, дорогоцінними шкурами, прикрашалися житла найвищих посадовців і самого Імператора. Однак знаходилися сміливці, які вистежували в підводних печерах молодих, не в повній силі драконів і вбивали. Або гинули: донний дракон страшний, навіть юний, і не було випадку, щоб загін мисливців повернувся зі здобиччю і в повному складі.

«Луска» була контрабандистським судном. Арві та Лу приводили галеру в умовлене місце, купували шкури у браконьєрів і везли на продаж у Мірте; це була далека й небезпечна путь. У Мірте шкури дракона цінували нечувано, але імперські шпигуни вистежували браконьєрів, коли ті повертались. Не раз бувало, що успішний торговець, уже виторгувавши гроші за товар, діставав «доплату» у вигляді удару стилетом чи отруєної голки, що влетала у вікно.

Тому недостатньо було купити шкуру, довести її й продати по частинах. Тільки той, хто повернувся живим із рейсу, напевно міг сказати: пощастило.

Команда веселилась усю ніч. На ранок з’ясувалося, що плани багатьох веслярів знагла помінялись: замість того щоб іти з Арві та Лу в наступний рейс, уже дев’ятеро, а не двоє, хотіли зійти в порту Фер і розрахуватися.

Арві та Лу замкнулись у каюті й довго радилися – пошепки. Коли вони звідти вийшли, Арві був дуже злий, а Лу – похмурий.

– Ми йдемо в наступний рейс і візьмемо команду в спілку, – сказав Арві, спершись, своїм звичаєм, ногою в бочку. – Хто не хоче – полотном дорога, умовляти не станемо!

За два дні на обрії показалися гори. У долині між двома хребтами лежав порт Фер – транспортний вузол, торговельний казан і бандитське гніздо побіч кордонів Імперії.

* * *

Розвіярові снилося, що він полює на донного дракона.

Була ніч. Галера стояла в бухті, більше схожій на грот. Сіра скеля нависала просто над щоглою. Тут було так тихо, що поверхня моря здавалася залитою шаром сметани.

Розвіяр спав на палубі. Ніколи в житті йому не доводилося бачити донного дракона. Тепер, уві сні, тварюка уявлялася йому на тисячі ладів.

На «Лусці» було незвично порожньо. Більша частина веслярів вирішила провести ніч на березі, тільки деякі, сімейні й ощадливі, зостались на галері. Розвіяр спробував піти з рештою – буцім для того, щоб відпочити по-чоловічому, але Арві ворухнув бровами:

– Таж у тебе нема грошей, дурню. Та й малий ще. Сиди.

І Розвіяр пішов у трюм, але там було так парко, що він знову піднявся на палубу і ліг на голих дошках.

Він довго не засинав. Придумував – і не міг знайти причину, за якою капітану варт узяти його в похід за шкурами. Розвіяру хотілося бути переконливим; гаразд – нехай він молодий, але зате нічого не боїться. Йому можна платити менше, ніж решті. У перший похід взагалі можна не платить! Уже потім, коли Розвіяр себе покаже – тоді він стане до спілки, як інші. Він слабкий весляр – але в дорозі посильнішає…

Він засинав, і вві сні Арві погоджувався з ним. Кивав, плескав по плечу, казав: гаразд. Підеш із нами.

Свиснули в повітрі крила. Розвіяр розплющив очі, швидко сів: уві сні йому привидівся патрульний птах. Слабко світилось море, у бухту заглядав далекий половинчастий місяць. На реї, похитуючись, висів шкірястий мішок із двома сяйними очима.

Розвіяр закричав. Заворушилися в трюмі, хтось лайнувся. З каюти на кормі вийшов Лу – бадьорий, наче й не спав зовсім.

– Ага, – сказав сам собі, побачивши мішок на реї. – Чудово.

За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, що чудовисько – зовсім не чудовисько, а поштовий нетопир, повислий на реї униз головою. На «Криламі» було кілька таких – у клітках; Лу запалив ліхтарик, зняв конверт з нашийника поштаря, розпечатав і тієї ж миті, підсвічуючи собі, прочитав.

Вийшов Арві – похмурий, пожмаканий, у колись білій, а тепер брудно-сірій сорочці.

– От гади, – сказав Лу, згортаючи листа.

– А я казав, – Арві судомно позіхнув. – Усіх грошей не загарбати, так. Але щоб дістати своє, треба хотіти дістати все. Забажаєш трохи – зостанешся обпатраною ситухою… Ось як ми.

Лу оглянув палубу. Завважив у темряві Розвіяра.

– Не спиш? – спитав із дивним відтінком.

Розвіяру раптом стало страшно.

– Є покупець на тебе. – Арві сплюнув за борт. – Тільки дешево дає, сволота… Та не з нашим становищем вередувати.

* * *

Удосвіта до «Луски» підійшов колісний човен. Гребні гвинти в нього розміщувались не по бортах, як у гавані Мірте, а за кормою.

У човні Розвіяру зв’язали руки. Він так здивувався, що навіть не намагався вирватися. Борт «Луски» проплив мимо, як колись проплив борт «Крилами»; човен був широкий, майже квадратний, барабан крутили не їздові щури, а важкі плямисті істоти зі складчастою шкурою – ляскуни.

– І-і-і! – кричав їм човновий.

У нього був тонкий, неначе скрегіт по склу, голос, голена рожева голова і білий шрам на лобі. Розвіяру цей чоловік вселяв незрозумілий жах. Ще на борту галери, коли голений узявся мацати новому рабу м’язи, коли сунув йому в рот зашкарублого пальця, пробуючи зуби, – Розвіяра скрутило з огиди й безмірного страху.

«Страх Шуу». От як це почуття називається. Тепер Розвіяр сидів у човні, зв’язаний, і ні разу не озирнувся в бік «Луски».

Човен вийшов на відкриту воду.

– І-і-і! – вискнув голений, і рептилії в колесі забігали швидше. Розвіяр підняв голову.

Йому доводилося бувати в порту Фер: звідси вони відправлялись із хазяїном Аглем у Мірте. Хазяїн Агль, запопадливий, мов запічна миша, зважив і передбачив усе: і скільки грошей піде на поїздку, і як швидко окупляться витрати, і які подарунки привезти рідним із Літаючого Міста – щоб і всім вистачило, і не зубожіти. Одного не передбачив хитрий переписувач: що Мірте не дозволяє ступити на свою землю людині з кров’ю гекса в жилах…

Не доїжджаючи до порту, човен повернув у скелі й опинився у фіорді з прямовисними стінами. Дивитися на перевізника зі шрамом було неприємно, на скелі – страшно, тому Розвіяр опустив очі й уп’явся на власні коліна.

Брудні, затягані штани світилися дірками. Крізь протерту тканину прозирала засмагла подряпана шкіра. Чому Розвіяр «гекса»? У його дитячих спогадах не було цього слова. Люди, яких він пам’ятає, звали себе інакше: «Пригірці». Так називалося селище, і люди казали про себе: «ми пригірці…»

Він піймав себе на тому, що вперше чує голоси в своїх споминах. Давніше чергувались картинки, але голосів не було. А тепер під хлюпання води й обережний шум вітру у вухах виразно прозвучало: «ми пригірці». – «Ну, пригірці, хто косити?»

Мати його була з чужих земель. Зовсім маленькою її привезено в Пригірці – верхи на двоногій ящірці. Вона не вміла ходити…

Розвіяр згадав обличчя матері, так ніби вона, а не людина зі шрамом, сиділа навпроти на човновій лавці. Очі дивної форми, краплясті. Випнуті надбрівні дуги. Значить, його мати була гекса… А тепер вона стала білкою і досі бігає десь у лісах.

– Цо-ок!

Рептилії зупинились у крихітній бухті. Там чекали двоє, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвіяра витягли з човна і, підштовхуючи в спину, повели по камінних східцях, що вели вгору через пролам у скелі.

За годину він був уже на рабському ринку в передмісті Фер. Ще за годину, знов помінявши хазяїна, ішов у загальній вервечці рабів, ведених від узбережжя все далі в гори.

Арві та Лу продешевили. Треба було продавати мене як письменного, думав Розвіяр на ходу, дивлячись у спину хлопця попереду. За письменного дали б більше – звісно, якщо знайти розбірливого й багатого покупця.

Дурні, думав Розвіяр. Колишній хазяїн Агль досі, певно, гризе лікті й проклинає своє розорення. Прокляті контрабандисти могли б підзаробити на праці майстерного переписувача…

І тоді ж із озлобленням подумав: дулю вам. Не став би я працювати на них. Я вільна людина, у мене є пам’ять, і я ще побачу коли-небудь ліси своєї батьківщини.

Вервечка рабів повільно тяглась у гору. Наглядачі поляскували канчуками – без зайвої жорстокості. Так, для порядку.

Розділ другий

Замок цілком був висічений у скелі. Незрозуміло, хто й коли проробив цей титанічний труд; де-де на стінах збереглися відбитки величезних зубів. Наглядач Роджі казав, що це скельні черв’яки; тільки великий маг може підкорити собі скельного черв’яка і примусити його гризти камінь за наказом.

Тут усе було камінне. Меблі. Посуд. Серця людей, які служать тутешньому володарю, були, схоже, теж із каменю. Удень сонце нагрівало замок так, що на поруччі зовнішніх галерей вільні найманці смажили собі яєчню. У глибині замку, у дальніх покоях, освітлених смолоскипами, було мерзло й холодно, і зі стелі крапала вода.

Розвіяру пощастило: його на ніч замикали в Східній темниці. Це було велике приміщення з єдиними вузькими й низькими дверима, з величезним проламом у стіні навпроти – щось на кшталт вікна, що виходило на схід. Під проламом розлягалась безодня, далеко внизу дзюрчав струмок. Скеля поросла мохом, стіни й підлога Східної темниці більше ніж наполовину були запнуті глибоким і м’яким зеленим килимом. Струмок, що починався десь нагорі, постачав рабів свіжою водою і дозволяв умиватись.

Тут не бувало парких ночей. Розвіяр лежав на моховитому покриві й скільки завгодно міг думати про своє; за день до його появи в замку – разом з п’ятьма іншими рабами – у Східній темниці сталась бійка. Когось скинули вниз.

У першу свою ніч у замку Розвіяр опинився серед мовчазних, пригнічених, дуже потайних людей. Пізніше він дізнався, що, недорахувавшись напередодні раба, старший наглядач розлютився, звелів суворо покарати винних і невинних, а двох призвідників бійки покарали аж до на-півсмерті. Відтоді мешканцям темниці заборонено розмовляти один з одним від сходу й до заходу сонця. Утім, Розвіяра цілком улаштовував такий порядок.

Він лежав у тиші, слухаючи шурхіт струмка. Якщо зажмуритись – можна уявити, що валяєшся на галявині серед лісу. Утекти зі Східної темниці неможливо, але Розвіяр тікав щовечора, просто заплющивши очі.

Уранці, перед світом, і ввечері, у пітьмі, на стінах де-не-де можна було розрізнити літери. Колись тут сиділа письменна людина; звали його Укі-Проводир, він видряпав на камені своє ім’я й десяток непристойних слів – мабуть, усе, що знав. Він же – а може, інший раб – намалював, як умів, голу жінку з маленькою головою й широчезними, як корма в галери, стегнами. Крім цих надписів і малюнка, в темниці була ще одна, дуже дивна, позначка на стіні. Розвіяр довго до неї приглядався, перш ніж зрозумів: це теж слово. Колись, переписуючи книги чужою мовою, він навчився розуміти іншу мову, хоч і не знав, як вона звучить.

Слово, вишкрябане на замшілій стіні, значило «пам’ять».

* * *

– Гей, книжнику!

Владний голос із-за прочинених дверцят. Розвіяр піднявся, відчуваючи, як терпнуть м’язи. Ба навіть більше: після першого дня роботи він взагалі поворушитися не міг…

Просто за дверима був коридор для варти – темний і куди задушливіший, ніж сама темниця. Тут горіла свічка. Розвіяр замружився.

– Сідай, – сказав наглядач Роджі.

– Спати хочу…

– Ну от іще, будеш тут мені комизитись! Давай-но про корабель жінок.

– Утретє?

– А хоч би й ушосте! – У голосі наглядача прозирнуло роздратування, і Розвіяр не ризикнув більше сперечатися.

Він сів на холодну підлогу (мох тут був витолочений безліччю ніг) і подумки розгорнув книгу повчальних історій.

– Жили собі дві жінки, перша була дружина шевця, друга – дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вірна своєму подружжю і навіть у думках не чинила перелюбу ні з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно їсти й утішати свою хіть; одного разу…

Букви спливали з пам’яті без принуки. Розвіяр читав книгу, його права рука стискала уявне перо, немовби переносячи знаки на чистий аркуш. Наглядач Роджі слухав, підперши щоку кулаком. За дверима слухали теж – ті з рабів, хто ще не спав.

Здібності Розвіяра виявилися випадково. В одну з перших ночей, наляканий і розгублений, він почав шепотіти книгу вголос – ту, недочитану й недописану, про Осиний Ніс. Роджі, що вартував за дверима, спершу вирішив, що новачок порушує наказ головного наглядача, перемовляючись з іншими рабами; утім, Роджі був розумний і майже одразу зрозумів, що помилився. Звістці, що новий раб знає письма, ніхто з наглядачів не зрадів. Розвіярова доля не змінилася ніяк, якщо не зважати на те, що тепер Роджі знай загадував йому переказувати книги – ночами чи вдень, під час перепочинку.

Розвіяр дозволяв собі бурчати, але йому подобалося, що в нього є слухач. Згадалися довгі години, проведені на острові в Маяка, коли, сидячи в тіні, що впала ницьма, він так самісінько читав літери перед очима, а старий, чи то безумний, чи то велемудрий, слухав його. У Східній темниці Розвіяр згадував старого частіше, ніж на борту «Луски»; гіркота від утраченого окрайця забулася – Розвіяр майже подарував старому Маяку його трюк із «Мідним королем».

– …І тоді крамарева дружина обмила млоснеє тіло трояндовою водою, і змастила свої темні кучері духмяною олією, і вкрила постіль шовком та оксамитом…

Роджі судомно ковтнув. Розвіяр усміхнувся, заплющив очі, притулився потилицею до м’якої замшілої стіни; так букви виднілися навіть чіткіше.

– …і зустрівши його, вона запнула завісу, але свічада й гобелени чули стогони і бачили, як коливався вогник нічника…

Розвіяр перевів дух. На цьому сцена перелюбу цнотливо закінчувалася, далі йшла мова про відплату – коли з’явився корабель королеви квітів, щоби везти всіх чесних жінок на свято, крамарева дружина зібралась туди теж, але палуба…

– Зажди, – хрипко сказав наглядач. – Далі я знаю… Давай ще раз із того місця, де вона любила спати на перинах.

– Хочеш, я запишу тобі? – несподівано запропонував Розвіяр.

Роджі мигнув короткими віями:

– Як це?

– Принеси мені чистий аркуш. Я запишу тобі ці слова, і ти зможеш читати в будь-який час. Удень, уночі, увечері…

– Побалакай іще! – Очі в Роджі звузились. – Я, щоб читати… та хіба це вояцька річ?

– Ти неписьменний? – після паузи здивувався Розвіяр.

Роджі хотів дати йому штурхана, але Розвіяр ухилився.

* * *

Уранці йшли на роботу. Снідали на ходу – кожному по коржику, та ще по солодкому кореню, та по вареному яйцю чиркуна (ці чорні пташки колоніями селились і в скелях, і в замку, не розрізняючи, де яка розколина, і по стелях бенкетних зал). Вода струменіла вздовж кожної улоговини в скелі, стрічками водоспадів зринала з балконів – від чого, а від спраги раби не потерпали.

Роботи в замку було досить. Тягали каміння в каменярні, крутили коловорот, плелися в колесі, мов їздові щури, урухомлюючи підойму. Замок продовжував будуватись: усе глибше в скелю заривались ходи. Усе вище піднімалися нові вежі. Частину рабів навчали вільні найманці – мішати розчин і класти каміння в мури. Розвіяр хотів би навчитися теж – але тут наглядачів схвилювала новина, що «вогнянка понеслась», і Розвіяра поставили за носія.

Яйцекладна тварюка вогнянка мешкала в скелях над замком. Доріжка йшла зиґзаґом – десять поворотів нагору, десять поворотів униз. Шестеро наймолодших рабів, у тому числі Розвіяр, тягали в замок яйця вогнянки.

Нагору належало бігти щодуху. Десять поворотів з пустим коромислом, одинадцять тисяч кроків. Там, нагорі, перепочинок поряд із гніздом; житло вогнянки було загороджене камінним валом, над ним нависали залізні поперечини, схожі на реї. З-поза валу бурхав чорний дим – то густіше, то рідше. Вантажники – вільні найманці в шкіряних шоломах – з допомогою блоків, важелів і держалець витягали з ями лискучі від сажі, розпечені яйця. Перев’язували їх мотузками, вимоченими в жовчі двоголової болотяної змії, і вішали на палі-коромисла. Розвіяр, підхопивши на плечі коромисло, ішов тепер униз – одинадцять тисяч кроків. Десять поворотів. Вузька стежка, суцільний камінь, сонце пече, і на кожному повороті наглядач.

Іти донизу належало повільно й дуже обережно, щоб ні в якому разі не оступитися, не впасти, не пошкодити ношу. За надтріснуту шкаралупу носильникам обіцяно болючу страту – це саме собою було дивно, адже раби чимало коштують. Але ще якась тяжка таємниця була пов’язана з яйцями – Розвіяр страшно томився на спуску, хоча нагору здиратися, здавалося б, важче. Виснажував страх спіткнутись, пошкодити ношу, але не тільки це; яйця обрисами нагадували потворні чорні голови, і нелегко було бачити, як вони розгойдуються праворуч і ліворуч, на кінцях коромисла.

Згинаючись під вагою ноші, ляпаючи по камінню зашкарублими п’ятами, він думав про інше, забував про роботу, «звільнювався». Тоді очі його замість камінної стежки бачили склепіння велетенського лісу, глухі закутки, де напнуте павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками. Багатоярусні хащі, де під корінням і над корінням, у траві й у куширах, у переплетенні ліан, у коронах і під коронами, як під склепінням палацу, вирує вдень і вночі життя…

На третьому повороті стежки – якщо рахувати згори – відкрився краєвид ущелини. Розвіяр щоразу тамував віддих, забачивши чорне провалля з білою піною потоку на дні і протилежну скельну стіну, де маяли стрічки водоспадів.

– Агов! Годі ловити ґав!

Розвіяр ступав далі, спустивши голову.

На п’ятому повороті відкривався замок. Теж скеля, але з видовбаними ходами й галереями, балконами, вежами, сторожовими постами; у нижніх ярусах розміщувалося «місто», де жили вільні найманці з родинами, головно ремісники. У середніх ярусах мешкала варта, і десь нагорі, серед багатьох камінних веж, під склепінням палацу, гніздився володар, якого Розвіяр ніколи не бачив. Над замком піднімались дими, товсті й тонкі, чорні й білі.

Розвіяр спитав якось у Роджі, нащо потрібні яйця вогнянки. Той велів замовкнути й ніколи про це не говорити. Потім, озирнувшись, повідомив крізь зуби: якщо Розвіяр випадково подряпає шкаралупу – він, Роджі, засмутиться. Йому, звісно, начхати, скинуть Розвіяра в яму з гнилим м’ясом чи просто підвісять на гак, але історії про жінок Роджі подобаються, тому Розвіяр має бути обережним – і німим, наче морська змія.

Розвіяр був обережний і німий, але думки його залишалися вільними від нагляду. Під час роботи, на перепочинку, в темниці він уявляв собі вогнянку так і сяк. Він подумки готував яєчню з її яєць і обігрівав ними оселі взимку, жбурляв яйця у ворога і придумував ще тисячі способів, як ними скористатись.

Він не знав, де й за яких обставин дізнається відповіді на свої питання. І нітрохи не тямив, коли це станеться.

* * *

Утомлюючись удень, він не одразу засинав уночі. Раби, причаївшись у темряві, крадькома порушували заборону на розмови; інколи базік викривали наглядачі, шмагали канчуками, але розмови поверталися знов. Розвіяр дізнався багато про товаришів у нещасті: когось продали в рабство за борги. Якогось матроса підібрали вночі п’яним на вулицях порту Фер, і вранці він протверезів уже в рабському каравані. Половина рабів не пам’ятала, хто вони й звідки: їх обпоїли «солодким молоком». Хто почастував їх напоєм, де це було – вони уявлення не мали, як не знали й власних імен та історій. Слухати їх було особливо моторошно.

«Пам’ять» – було видряпано на стіні серед лайок і малюнків.

Ближче до півночі розмови затихали. Розвіяр, смертельно втомлений, засинав пізніше за всіх. Щоб відволіктись, він заходжався подумки читати уявлювані книжки – вони допомагали заснути.

Усі історії про жінок він пропускав – набридло переказувати їх Роджі. Зате чудово діяли докладні описи чужих земель, обрядів, тварин і рослин, розповіді про невідомих істот; Розвіяр читав про крилаті повозки, кожну з яких несуть чотири крилами, про вдачу донних драконів, про личинок вогняних звірюк, що живуть усередині чорного яйця: «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття; а якщо обступлять вороги – витягни яйце з вогню і розбий шкаралупу. Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти. Коли трісне шкаралупа – вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як спливуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду – тоді він згине. Запізнишся – лихо тобі. Стережись і пам’ятай: тільки три ночі й три дні…»

Розвіяр сів на підстилці з моху. Спали його товариші, світили зорі крізь пролам у стіні. Дзюрчала вода; Розвіяр щосили тріснув себе по лобі. У дверях, у віконці для варти, показалося бліде сонне обличчя.

– Канчука захотів? Спати!

Розвіяр ліг. Його проймало холодом. Як він раніше не здогадався, як?!

Вогнянка живе в гарячому гнізді. Її яйця носять у замок, зберігають у вогняній пічці… Про піч розповідав, здається, Роджі… Усі знають, що яйця дуже цінні, але чи підозрює хто-небудь – чим? «Вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням».

Не бувало такого, щоб хтось із носіїв випадково розбив яйце. «Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти». А ніхто не хоче – бояться покарання. І ніхто не знає, яку владу щодня носять раби на плечах! «Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню».

Тим часом вогнянка все менше відкладає яєць. І коли їй знов заманеться нестись – Розвіяру невідомо.

Ціна свободи. Влада. Хай на три дні й три ночі; Розвіярові тільки б вирватися. Він повіється в гори і там зачаїться, а пізніше вистежить караван на Фер і пристане потихеньку, а там піде в море, хоч за юнгу, хоч за матроса. Треба тільки правильно вибрати час…

Він лежав на спині, усміхаючись у морок, і бачив, як несуться по полю руді й легкі, мов іскри, білки.

* * *

Удосвіта, коли раби по черзі умивалися зі струмка, Розвіяр, що не склепив очей за всю ніч, певно знав: цей день змінить його долю. Вервечкою вийшли зі Східної темниці, дістали сніданок у руки, і тут Роджі сказав, що носильників сьогодні треба тільки троє.

– Ти, – він тицяв ґулястим пальцем у груди черговому рабу, – ти…

Розвіяр обмер.

– І ти, – останнім Роджі вибрав високого хлопця на прізвисько Ніс, – ви, троє, беріть коромисла. А ти, книжнику, підеш розвантажувати вози з крупою, учора прийшов караван.

Розвіяр стояв приголомшений. Свобода була на відстані простягнутої руки – і вислизнула. На свій сором, він відчував боязливу полегкість: не доведеться битись та вбивати. Усе буде як завжди.

– Роджі, – сказав Ніс дуже тихо. – Я вчора ногу підвернув…

І підсмикнув холошу, показуючи опухлу щиколотку.

– Шуу, – виплюнув наглядач. – Більше нічого не підвернув? Іди на підоймі коловорот крутити, бо я тобі підверну, не встанеш! Ти, Жирний, з коловорота переходиш на розвантаження…

Погляд наглядача, звичайно понурий, переметнувся на Розвіяра.

– Бери коромисло, книжнику. Подряпаєш шкаралупу – шкуру злуплю.

Носильники розібрали коромисла. Розвіяру дісталась дуже зручна палка, ледь вигнута, відшліфована сотнями рук. Рушили по стежці вгору – десять поворотів, одинадцять тисяч кроків.

Він обігнав двох інших. Потім відстав і пошкандибав у хвості. Не треба квапитись; нехай вони візьмуть вантаж і підуть уперед.

Заспокоївши віддих, зусиллям волі перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирішити, як і коли розбивати яйце. Чи знають наглядачі таємницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрілять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?

Вантажники обережно викочували яйця з гнізда, в’язали мотузками, навішували на коромисла. У диму, у тріскоті іскор, вони самі здавалися чудовиськами – від куряви їхня шкіра зробилась чорно-сірою. «Утомилася, старенька, це останні яйця, завтра вже не буде», – Розвіяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахівник із табличкою робив позначки, бурмочучи під ніс, перевіряючи цифри – унизу, де прийомка, стоїть інший рахівник, і щодня по закінченні робіт вони звіряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.

Скрипіли блоки, дзвеніли ланцюги, сичали носильники, коли іскра попадала в дірку на рукавичці. Розвіяр чекав, дивлячись на далекі верховини гір: у ранковому сонці вони здавались ошатними й навіть гостинними. На мить пригадалось – і загасло у пам’яті – літаюче місто Мірте.

Як наяву, Розвіяр побачив митника, як він вимовляє, наче випльовує, слово «гекса». І велить викинути Розвіяра за борт, мов погану ганчірку. А Розвіяр у відповідь розбирає чорну шкаралупу, і вогнянка заступається за нього.

Йому привидівся чорний дим над мостами Мірте. Крики, страх, вогонь і попіл. Три дні й три ночі – чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потім, немає значення…