Биті є - Биті є. Гоцик

– А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? – геть рознервувався. Пішов до подвір’я. – Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.

У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку – одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою – до торшера у протилежному куті. На мотузці – випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли – сумні – навпроти веселих маминих світлин.

«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», – подумав тоскно.

Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.

Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.

Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька – тут тато маму чекає?… Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…

Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом – сало, сухарі, ніж, кружку – до шкарпеток-трусів-футболок.

Мимоволі потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…

– Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.

– Хто працює, той завжди копійку має, – відказав тато.

«Позич трохи!» – хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»

– Ну… То я пішов.

– Куди? – не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся – сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося – сльоза в очах.

– Та куди… За борщем! – розгубився.

Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?

– Тату… – гукнув.

Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.

Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…

– Тайко! – сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. – Злізай! Я за кермо.

– Новини України! – здивувалася Тайка.

– Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.

– А-а-а… Голодний, – розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.

– Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. – Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. – Але з тобою б…

– Мрій, Сьомко!

– А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.

– А! Таки пам’ятаєш!

– Чекати будеш? – сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!

– Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! – Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. – Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…

Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…

На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

– Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

– Пиріжки свіжі?

– Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

Гоцик зупинив моторолер на перехресті – з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив – приїхав?

– Куди поспішаєш, Сьомко? – спитала Тайка. – До Києва?

– Та ні… – усе нишпорив поглядом.

Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.

– Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? – видушив. Тайка мотнула білявими пасмами.

– Ого! Багатий…

Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ – біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.

– Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?

– Звідки?

– Та… звідкись.

– Щось їхнє…

– Чиє «їхнє»?

– Ну звідти… де будеш, – розреготалася Тайка.

Гоцик знизав плечима – геть дурна! – пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні – закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?

Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.

– Чого тобі? – визирнув неголений чоловік років сорока.

– Куди прямуєш, командире? – спитав Гоцик.

– На Луцьк.

– Підкинеш?

Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.

– Грошей не маю, – уточнив той.

Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.

– Залазь… – наказав.

«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.

– Справи у Луцьку? – почув голос водія.

– Я Гоцик, – бовкнув.

– Мирослав, – відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. – Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, – не взяв би. Справи у Луцьку? – перепитав.

– Дівчина, – збрехав Гоцик.

Мирослав закивав – ох, ті баби…

– Я свою аж з Польщі привіз, – усміхнувся. – Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться – капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…

Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.

– Ванда моя. Десять років разом.

– «Мерс» кльовий, – ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.

– У моєї жінки все найкраще, – похвалився Мирось. Розсміявся. – А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?…

– Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, – сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив – кумекав старий.

Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни – й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?…

– До Луцька вже по ночі дістанемося, – сказав неголений Мирослав. – Сімсот кілометрів – не сто.

Та на газ давив – у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.

– То й кидав би кермо крутити, командире, – мовив Гоцик. – Біля своїх воно… краще…

– А де ще стільки зароблю? – відповів водій. – Я на самій тільки контрабанді цигарок… – замовк, зиркнув на Гоцика напружено. – Я тобі нічого не казав.

– Та не психуй, командире. Я – могила. Та й навряд ще перетнемося, – раптом повеселішав, завівся. – Кльово!

– Що тобі кльово?

– Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки – пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…

Розпалився – усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:

– А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?

– Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.

– Кльово! – збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. – Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.

Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями – «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.

Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся – нікого поруч – накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.

– Вибач, командире, – буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».

Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку – не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.

– Здоровезний такий… Як ведмідь, – чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.

– З іншим кимсь поїхав, – байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.

Мирослав глянув на годинник, закурив…

– Та їдь уже до своєї Ванди, – ворожо прошепотів Гоцик.

Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.

– Ну, й одразу б так, – процідив Гоцик йому вслід.

За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.

– Йолоп, – шепотів роздратовано. – Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…

Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», – подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.

Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.

– Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.

– І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.

– Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.

– Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…

Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.

– А мене візьмете?

Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!

– Гроші… маю, – сказав.

– Багато?

– А скільки треба?

Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.

– Ніскільки не треба, – відрізав.

Та Гоцик розчув слабину.

– Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.

– Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.

– А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…

– Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».

– Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.

– А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.

– А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.

– І… скільки маєш? – хижо запитав старий.

– Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…

Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:

– П’ятнадцять тисяч. Євро.

– Добре, – так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!

– Давай! – смикнувся.

– Ні, – сказав Гоцик. – Як перевезете, тоді й віддам.

– Покажи!

– Що?

– Гроші!

– При мені грошей немає, – відповів зухвало. – Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.

Дядько завмер – сто сумнівів у шмаття.

– Жмудзь… Є таке.

Зітхнув.

– Інших шукай… – пішов геть.

Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:

– Стій! Добре… Візьму…

«А то! – холодно констатував Гоцик. – П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»

– Ще дві тисячі євро додаси, – дядькові губи тремтіли від радості. – Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.

– Добре, – легковажно погодився Гоцик.

Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:

– Лізь! І тихо сиди…

– Сидіти довго? – спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.

– Як упіймають, то довго, – дядько дивився у корінь.

До Ягодинського пункту перетину кордону – сто сорок кілометрів шляху.

– За дві години доїдемо, – пообіцяв старий. – А як на кордоні – один Бог знає.

Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному – метр кубічний – просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.

– Ну, і похєр, – прошепотів хоробро.

Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь – розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер – завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів…

Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху – стоп, газ. Знову стоп. Кордон?

Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! – вилаявся. – Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»

Навколо фури – голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину – день.

– Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.

– Мені однаково, що везти, – почув Гоцик голос старого Тимофійовича.

– Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.

– Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.

Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?

Як «вольво» зрушила – повеселішав, засовав плечима – геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав – ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» – навіював, ніби й справді гроші мав.

Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.

Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка – у цьому куті вбивати зручно! – змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! – думав. – Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…»

Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув – оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от – пан або пропав. Стиснув кулаки – задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.

Зашарудів замок. Двері розчахнулися – на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд – нікого. «А і те, – промайнуло у Гоциковій голові. – Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний…»

– Живий? – спитав Тимофійович.

Гоцик кивнув, визирнув з фури – «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги – ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад…

– Котра година? – ляпнув, той же час зиркнув на годинник на зап’ястку. Друга дня… Ніфіга собі! А він міркував – близько полудня.

Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.

– Куди це ти? – спитав насторожено.

Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіп’явся поглядом у вицвілі оченята старого.

– Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? – сказав нахабно.

Старий зрозумів – не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.

– Віддай! Віддай мої гроші! – зашепотів старим-престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. – Я бідний! Бідний… Жінка моя третій рік лежить… Ліків треба. Віддай!

– Та віддам! – сіпнувся. Відірвав від себе старого. – Ти чого, командире? Слово – закон, ми – офіцери. Віддам… – замовк, скривився тужливо. – Повертатимуся додому, до тебе завітаю… У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?

Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.

– Віддай! – чіплявся за руки. – Віддай, бо в поліцію заявлю.

– Давай! Розкажи, як нелегалів через кордон переправляєш! – розгнівався Гоцик. – Чого ти трусишся, як той хворий? Людям не довіряєш? Хіба так можна? Кажу ж – віддам. Згодом… Потерпи уже, мать твою. Та подумай… Хіба то не гріх, таку ціну гилити, коли людина у безвиході. Я б тобі безплатно допоміг. А ти оце скиглиш, як той волоцюга…

Замовк – вистава затягувалася. І хоч Гоцик геть не розумів, куди сунути, та й на трасі стовбичити сенсу мало.

– То де живеш? – буркнув похмуро.

– Бузкова сім, – прошепотів Тимофійович.

– Ну от. Відразу б так. Чекай. Справи повирішую – до тебе, – зітхнув і, хоч хотів перетнути трасу, побрьохати ліворуч навпростець до невиразних будівель, що вони виднілися на горизонті, повернув праворуч, у поросле сухим бур’яном поле, за яким не спостерігалося ніяких ознак людського житла.

– Коли?! – почув за спиною.

– Що «коли»? – не допетрав. Зупинився. Дивився на тьмяного, як біда, дядька.

– Коли… до мене?

– Та скоро. Доживеш… – пішов ламати бур’яни. – Не прощаюся…

Тимофійович стояв біля брудної мокрої «вольво», їв хижим поглядом широку спину незнайомого хлопця: розірвав, падла, старе зношене серце, та пекло не те, що грошиків не побачив. Були у Тимофійовича грошики. І немало. Умів дядько економити навіть там, де інші й не додумалися б. Навіть жінку дядькову чужі люди поховали рік тому, бо як дізнався, що й тижня бідаха не протягне, випросив поїздку поза графіком, аби повернутися вже після похорону, бо ж люди – не звірі: скинуться, закопають…

– Старість клята… – прошепотів люто. – Був би молодим… Нахабний хлоп живим би не лишився.

Нахабний Гоцик теж сподівався: люди – не звірі. Попроситься переночувати – хтось та й впустить. Не заморочувався. Нащо думати про ніч, коли б день здолати. А день не радував – паскудний дрібний дощ знай падав. Все молоточками у тім’ячко. Сухі бур’яни не рятували – крокував полем, вгрузав по щиколотки. Матюкався вголос – п’яний філософ Морган перед очі.

– Йти, йти… – бурмотів роздратовано. – Придурок…

Від дитячого захвату – вдовбався у Євросоюз з першої спроби без віз, паспорта та іншої маячні – не лишилося й сліду. Про скривдженого дядька не думав: та пішов він! Намір просто йти раптом здався найогиднішою халепою життя, бо кулька-то кругла! Хоч усю обійди – назад повернешся. І страху, зрозумів раптом, страху нема. Випарувався, залишив на душі тільки гнітючі дратівливі запитання. Без відповідей, хоч Морган і обіцяв просвітлення, варто лише позбутися страхів.

– Філософ, мать твою!

Озирнувся в бік кордону – десь там тато, Нехаївка, універ і Костянтинівська. Додому не хотілося. Мізки уже пристосовувалися до нових обставин, креслили завдання: уникати широких шляхів, великих міст і тутешніх правоохоронців, бо забава швидко скінчиться. І буде тобі – тато, Нехаївка чи ненависний універ і Костянтинівська, якщо не ґрати на віконці…

Ні! Зиркнув у протилежний бік. Десь там мама…

Поправив рюкзак, посунув до густого лісу, розрізаного навпіл другорядною асфальтовою дорогою. На чистій дерев’яній лаві під соснами нажерся сала з сухарями, повеселішав.

– Блін… Якого я пульсометр у Моргана не взяв?! Знав би хоч, скільки кілометрів до ночі відмахаю.

А ніч – он вона! Година-друга – й смеркатиметься. Побрьохав асфальтовою дорогою вздовж лісу – приведе до людей.

– І де поляки? – питав уголос. – Хоч би на хутірець якийсь надибати.

Ніби у відповідь за спиною почувся гуркіт автодвигуна. Гоцик хотів було махнути рукою – підвезіть! А ноги – до лісу. Визирав з-за дерева: хто такі? Дорогою повільно сунув старенький «фольксваген», за кермом рум’яна пані років сорока. Викрутила шию, все зиркала в бік лісу: щойно стояв парубок на дорозі… Куди дівся?

Гоцик дочекався, поки цікава пані проїде, уже намірився повернутися на асфальтівку, та раптом помітив поміж дерев вузьку лису стежину – кликала: ходи…

«Дзуськи!» – подумав. Примружив очі: в глибині сірого лісу на сірій стежинці майоріло щось помаранчеве. Наче хто згріб на купу золоте осіннє листя і воно єдине тут не втратило гарячого тепла, гріло увесь сірий світ.

Вдивився – посеред стежини стояв великий рудий лис. Учепився в Гоцика холодними зеленими очима. І хоч відстань до тварини – метрів сорок, Гоцик заприсягся б – зелені.

Усміхнувся злодійкувато. Зробив до лиса крок. Звір не зрушив.

– Що? Не боїшся?… – прошепотів.

Завмер на мить. Ще крок. Другий. Лис стояв, ніби опудало у краєзнавчому музеї.

Гоцик хмикнув збентежено – ти ба! Плюнув на польську землю, пішов на лиса. І коли до рудого нахаби лишалося метри три, зупинився, аби роздивитися красеня. Худі чорні лапи закінчувалися пухнастим білим волосом при тулубі. Руде хутро не злиплося від дощу, хвіст, як помело. Пронизливі зелені очі на майже чорній темній морді. І немалий такий. Не дрібний. Битий.

Гоцик раптом подумав: а от диво! Покличе лиса, той піде за ним услід. Мандруватимуть удвох: Гоцик і рудий звір. Та лис витягнув морду, принюхався, пішов зі стежини у хащі. Зупинився посеред високих голих кущів, озирнувся до хлопця: йдеш услід чи ще вагаєшся?

Гоцик не вагався. Напружився, налився азартом по вінця, наче – от вона, забава, починається. Ламав сухі гілки, не зводив очей з пухнастого рудого хвоста – куди заведеш?

Лис перетнув густий лісок якраз тої миті, коли небо враз потемнішало до чорного, захиталося важкими набундюченими хмарами, кинуло долу стрімкий холодний вихор – застогнали дерева, закружляли у повітрі гілки-сміття-листя. Гоцик лише на мить відірвав погляд від звіра, роззирнувся – стояв край лісу у низинці, покоцаній ямами, окресленій невисокими пагорбами, що вони зливалися з чорним буреломом, перекреслювали обрій, як факт.

– Ховатися треба, – буркнув, бо вітер затих лиш на хвильку, видихнув, ніби ярмо скинув – та підіть ви усі! – розігрався свіжими силами: буянив-колотив.

Гоцик повернув назад до лісу – під деревами надійніше. «А де лис?» – схаменувся. Озирнувся.

Звір стояв посеред низини, порослої сухою травою та поодинокими деревами. Вітер куйовдив руде хутро, збивав з ніг. Лис падав, піднімався, не зрушував, дивився на хлопця.

– Хай би ти здох! – Гоцик рипнув зубами, пішов до лиса.

Тварина увіп’ялася у хлопця зеленими очима: дивись мені, не відставай… Побігла низиною до пагорбів, за мить злилася з чорнотою. Гоцик мружив очі від вітру і роздратування, відчайдушно вдивлявся у темну буремну безнадію: та де ж ти, мать твою… Вітер валив на землю, і врешті-решт власне життя здалося Гоцикові набагато вагомішим аргументом, ніж пошуки дивного лиса. Та посунув навпростець не до рятівного лісу. У той бік, де зник звір.

Холод мурашками, аж зуби зацокотіли. «Захворію, – подумав. – Впаду і помру». Оступився і впав у неглибоку яму.

Тут було тихо й вогко. На головою свистів вітер, засипав яму вологим листям. Гоцик скрутився зародком – а куди йти? Краще вже тут негоду перечекати. Щільніше запахнув комір куртки, притулився до краю ями і відчув під щокою жорсткий волос звірячого хутра.

Смикнувся, відсахнувся – два хижих зелених вогники світяться.

– А-а-а… І ти тут, – процідив недобре, наче звір винен у всіх його бідах.

Лис тремтів. Гоцик не бачив звіра, тільки очі, але знав, хоч убий, – тремтить. Зітхнув із прикрістю, простягнув руку…

– Давай… Йди. Удвох воно завжди… краще, – ухопив лиса за передні лапи, поволік до себе.

Звір не пручався. Мовчав – і не вискнув. Трусився. Гоцик розстібнув куртку, притулив лиса до живота, прикрив курткою.

– Кльово? – прошепотів утомлено.

На ямою ширяла буря, ламала усе, що траплялося під руку, а в рятівній ямі Гоцик дивувався тільки одному: чому лис дивиться на нього невідривно. Уже й тремтіти перестав, уже і Гоцика зігрів, аж тому спати захотілося, а звір усе не зводив з хлопця зелених очей.

– Не довіряєш?

Лис відкрив чорну пащу і раптом заплющив очі.

Під ранок – сонце настирливо на небо лупилося, залишало рожеві сліди на сірому – Гоцик прокинувся від галасливого цвірінчання. Роздер очі – сердиті горобці за червону ягідку б’ються і пофіг їм, що поряд людина. Ледь не по ногах скачуть. Підхопився – горобці тікати. З куртки листя долу, як з осінньої деревини. Обтрусився, став у ямі, роззирнувся…

– Твою наліво… – прошепотів вражено.

Метрів за двадцять від хлопця край низини біля пагорба стояла міцна хата з білими стінами посередині великого, огородженого подвір’я. Не впав би вночі, може, і добрьохав би.

Зазирнув у яму: а лис де? Звір зник.

Гоцик хмикнув роздратовано, посунув до хати, хоча денні відвідини чужих обійсть не входили у його попередні плани. Чаю гарячого захотів, зараза.

– Тільки окропу попрошу, – вирішив.

Обнесене огорожею з неструганих дощок подвір’я зустріло незнайомця німою тишею. Гавкучі пси не рвали мотузки, не квоктали кури, не шмигали під ногами коти. Тільки всюдисущі горобці влаштували галас на чистому-виметеному дворі та іржавий металевий дріт, обкручений навколо грубої дерев’яної колоди, шарудів від вітру.

Гоцик штовхонув хвіртку, став посеред двору.

– Хазяї! – гукнув. – Є хто?

Горобці враз розлетілися, дріт замовк. Гоцик насупився, пішов до ґанку. Стукнув у двері – рипнули, прочинилися…

Гоцик завмер.

– Люди!

Ані гу-гу. Гоцик скинув рюкзак, дістав ніж. Штовхонув двері і ступив у дім.

Тісний передпокій блищав свіжопофарбованими зеленими стінами. Гачки порожнього вішака чекали людський одяг, на підлозі – жодної пари взуття. Тільки нагострена сокира в куті – ніби щойно залишена хазяйською рукою.

Гоцик підхопив сокиру, обережно відчинив двері, що вели з передпокою до великої кімнати. Хотів було спочатку зазирнути обережно, та не втерпів, переступив поріг упевнено: кого боятися?!

Широкі лави при стіні – хоч сиди, хоч лежи на них. Смугасті килимки по всій підлозі, поряд з піччю буфет різьблений, а біля круглого, як у Гоцикових батьків, столу, покритого молочною льняною скатертиною, – худий чорнявий хлопець одних із Гоциком літ. Учепився у чашку, в очах жах.